Борис Потятиник

У США мені трапилась кумедна пригода з авто. Зазвичай, більшість їхніх автомобілів мають автоматичну трансмісію, і я не був детально знайомий з їх особливостями. Якось випадково залишив увімкнене світло в багажнику мого старого крайслера. Упродовж ночі акумулятор, як і слід було чекати, "сів". Я довідався про це наступного ранку за 15 хвилин до важливої зустрічі. На щастя, подвір'я було на узгір’ї, то ж я вирішив розігнати машину вулицею вниз і завести у такий спосіб двигун. Був певний, що спрацює, бо не раз проробляв це в Україні. І гадки не мав, що для авто з автоматичною трансмісією така операція -- цілком безглузда. Врешті, як ви здогадуєтесь, мусив залишити своє холодне авто внизу на дорозі з відчиненими вікнами (електричні склопідйомники, звісно, теж не працювали) і терміново викликати таксі. З того часу я однозначно віддаю перевагу автомобілям, де бодай вікно можна зачинити вручну.

Дотепер було розглянуто різні аспекти трагедії 11 вересня 2001 р. на Манхеттені: політичний, фінансово-економічний, комунікаційний. Тепер зробимо спробу акцентувати на тому, що по суті було нанесено потужний удар по цивілізації як мегамашині. Тут ми скористались терміном Люїса Мемфорда – автора знаменитої книги "Міф про машину" [1] , де соціальні людські механізми стародавніх суспільств, -- призначені для будівництва пірамід чи завойувань нових територій – розглядаються як матриця. Як прототип інших машин, зокрема механічних чи електронних.

Мегамашина (далі будемо називати її просто “мега”) складається з безлічі механізмів, які злагоджено й доволі ефективно поєднані в єдине ціле: економічний механізм, фінансовий, медіа, військовий, юридичний, транспортний (включно з цивільною авіацією, яка зіграла таку фатальну роль у вересневій трагедії), і т.д. Можна говорити також про химерне переплетення електронної, механічної та соціальної машинерії. Усе це і є цивілізаційною мегамашиною. Причому треба мати на увазі, що вона наче запрограмована на експансію, постійне нарощенння. Нарощення з прискоренням у геометричній прогресії. Порівняймо хоча б рівень машинізації початку ХХ і початку нашого ХХІ століть. Або візьмемо медіамеханізм з його нездоланною схильністю до автоматичного розширення аудиторії та збільшення доходу.

Спроби бунту супроти мегамашини виглядали би дещо кумедно. Нинішня цивілізація і, до певної міри, психологія сучасної людини, є, по-суті, результатом діяльності мегамашини. Тому мова йде лише про тенденцію, точніше, про балансування тих чи інших тенденцій. У даному разі – тенденцію до тотальної механізації, а також про можливості її стримування і рух в протилежному напрямі.

Звісно, машинізація робить цивілізацію потужнішою. Та поруч з тим – і більш вразливою. Події 11 вересня яскраво засвідчили, що порівняно невелика група людей може спричинити велику цивілізаційну дезорганізацію. Це як прийти у млин і замість зерна вкинути у його механізм камінь. Нинішня цивілізація нагадує гігантський млин з мільярдами взаємозв'язаних коліщаток і шестернь. Є тисячі способів вкинути туди камінь. Один з найпопулярнішиих і найпростіших (доступний навіть одинакові-підлітку) – запустити комп'ютерний вірус. В результаті світова комп'ютерна мережа починає діяти на шкоду своїм власникам.

Хакера, який запускає комп'ютерний вірус, можна вважати свідомим чи несвідомим противником мегамашини. У цьому сенсі він – послідовник Неда Лудда. Проте між луддитами, які у XVIII-XIX століттях руйнували мануфактури, і сучасними луддитами є суттєва різниця. Перші просто нищили і зупиняли окремі машини. Сучасні – примушують нашу машинерію працювати проти нас.

Ця схема стає універсальною. За сценарієм якогось соціального хакера, лайнери цивільної авіації розвертаються, завдаючи нищівних ударів цив
льному населенню.

Те ж саме і з медіа-машиною. Вона розвернулася для удару по "своїх". Її деморалізуючий вплив був настільки потужним, що навіть в Україні, що так мало зав’язана у світових фінансових ринках, наступного після вересневої трагедії дня населення почало панічно спродувати долар за неймовірно заниженим курсом.

Знову і знову, десятки, сотні і тисячі разів падали на телевізійних екранах вежі-близнюки, наче гіпнотизуючи глядачів моторошними сценами. Аж доки NBC оголосило, що вони обмежують показ цих сцен – надто вже вони шокують глядацьку аудиторію. Я не знаю, яку символіку вкладав архітектор у височезні вежі. Але для мене – після усього, що сталось – це символ паралельності і взаємозалежності реального і віртуального світів. Реального і віртуального насильства.

Як уже не раз було відзначено, мас медіа завдали значно більшого удару по західному цивілізаційному порядку, ніж безпосередня терористична атака 11 вересня. Сценаристи терористичного акту створили драматургійну напругу такого рівня, перед якою не встояла журналісьська етика. Ще б пак, гігантські і цілком мирні лайнери використано для моторошно-мальовничого бомбардування такого ж мирного населення. З іншого боку, перед військами протиповітряної борони постало завдання збивати власні цивільні авіалайнери, якщо вони загрозливо відхилялись від заданого курсу чи не слухались радіокоманд. Свої рідні ПВО відкриють по них вогонь – хоч би скільки ні в чому невинних людей було б на борту. Про всіх них забули, розглядаючи лайнер лише як ціль, як небезпечний літаючий обєкт, що може завдати наземного удару.

Машина мас медіа так само, як і машина цивільної авіації, почала завдавати удару по своєму ж цивільному населенню.

Напрошуються принаймні дві відповіді.

Перша: зупинити експансію мегамашини.

Друга: цивілізаційна машина повинна інтегрувати нові, може навіть нетипові для неї елементи, які зроблять її менш вразливою до внутрішніх диверсій.

Питання, які елементи? Ми повернемося до цього непростого питання пізніше. А тим часом трохи уважніше придивимося до особливостей мегамашини, зокрема її комунікаційного підрозділу.

Машинізація виглядає нашою улюбленою грою упродовж останніх п¢ яти тисяч років. То ж чи можливо розпочати рух у протилежному напрямку (якщо і не на наступні п¢ ять тисяч років то хоча б на якесь століття)? Скажімо, рух у напрямку більшої ролі інтуїції.

Невдовзі після первинного запуску мегамашина діє автоматично, підпорядковуючи собі все нових людей і нові території. При цьому сама ідея мегамашини може прибирати вельми привабливої форми, оскільки машиноподібна організація у будь-чому є для багатьох з нас своєрідною ідеєю-фікс. Різні мегамеханізми домінували в різні періоди людської цивілізації. У наш інформаційний вік панівне становище посів медіамеханізм.

Критичних закидів на адресу машин завжди вистачало. Ми вже говорили про послідовників легендарного Неда Лудда (Nedd Ludd) - луддитів. Власне Даглас Рашков (Douglas Rushkoff), цитату з якого ми наведемо нижче, теж міг би, в певному розумінні, вважатися його послідовником. Щоправда, критикує він не бавовно-прядильні механізми, а електронні машини у сфері масової комунікації.

"Америка опускається в галюцинаторно-комп'ютерну підсвідомість та споживацький фашизм. Ми навчили наші машини провадити пропаганду. Вебсайти та інші медіа запрограмовані бути "липкими", застосовуючи при цьому будь-які засоби для підтримки нашої уваги. Комп'ютери запрограмовані на стимулювання павловових рефлексів у людських особинах, що досягається персональним (сам на сам) маркетингом та гіпнотичною інформаційною архітектурою. Комп’ютери потім записують наші реакції, самостійно, без людського втручання, вдосконалюючи свою техніку впливу. Єдиним критерієм успіху функціонування вебсайтів є економічна активність -- споживання та виробництво -- яку вони спроможні стимулювати у своїх людських oб'єктів. У підсумку, майбутній зміст і структура масс медіа будуть спроектовані машинами з єдиною метою -- спонукати людей швидше випорожнювати свої гаманці. Принципово змінилися стосунки поміж комп'ютерами і людьми. Після початкового програмування машини беруть на себе активну роль. На противагу їм, люди поводяться як автомати" [2].

Не маючи заперечень супроти його спостережень, вважаємо, однак за необхідне подивитися в корінь. І що ж ми там бачимо? Передусім банальну істину, що електронні автомати в сфері медіа є лише невеликою галузочкою на гігантському дереві раціоналізації, механізації і, врешті, цивілізації.

Людина давно пішла цим шляхом. Мeмфорд веде мову про соціальну мегамашину стародавніх царств як праобраз механічних та електронних пристроїв. На думку Мемфорда, творців мегамашин надихав порядок руху небесних світил з його майже непорушною регулярністю. З цим можна погодитися. Хоча, з нашого погляду, на перший план можна було би висунути дещо глибший чинник -- архетип машини, який, вірогідно, глибоко вкорінений в нашій психіці.

Виглядає, що цей архетип викликав до життя не тільки мегамашину стародавніх царств, але й також іншого попередника сучасної машинерії - логіку. Силогізми стандартної логіки, які так добре описав Арістотель і які, звісно, були в головах людей задовго до появи на світ цього античного вченого, власне і виконують роль зубчатих коліс трансмісії думки. Логіка первісної людини, втілена у мові, з нашого погляду, була першоджерелом як соціальних мегамашин, так і наступних механічних та електронних пристроїв. Була першо-машиною.

Тепер пора повернутися до Дагласа Рашкова, стурбованого засиллям комп'ютерної машинерії та інтернет-продукції, яка хоч і створена нами, нерідко діє проти своїх творців, чимраз швидше перетворюючи нас на коліщатка і гвинтики гігантської мегамашини.

Поділяючи його стурбованість, хотілося б, одначе, змінити фокус уваги. Скільки ми би не нарікали на характер поверхневого хвилювання, це анітрохи її не перемінить. Ідучи ж углиб, дістаємо шанс вплинути на ті глибинні пласти, які формують поверхню.

Ми цілком свідомі величезної влади мегамеханізмів над індивідуальною та колективною свідомістю і не маємо ілюзій щодо радикального зменшення цієї влади. Проте наш шанс, можливо, -- у конфліктах між окремими компонентами мегамашини, що об'єктивно послаблює машину в цілому. Для прикладу можна взяти майже перманентний конфлікт поміж правничим механізмом, з одного боку і системою масової комунікації, з іншого.

Автоматизація та механізація виявляє тенденцію проникати геть усюди. Не є винятком і наше власне мислення (інтелектуальна машина). У стародавній китайській філософії є притча про мандрівника у пустелі. Дорогою він зустрів відлюдника, який гвинтовими сходами опускався зі своїм відром на дно глибочезної криниці.

-- Я міг би приладнати до криниці якийсь простий механізм, як от "журавель" чи вал з корбою, -- запропонував мандрівник. -- Це значно полегшило би тобі життя.

-- Я не хочу користуватися жодними машинами, -- відповів пустельник. – Адже в такому разі людина сама перетворюється на машину.

Може, і є в словах відлюдника-мудреця крихта правди. Коли так, то можна собі уявити, як нагадують машин наші сучасники. На порозі 2000 року я читав про результати опитування серед дітей: що нового очікують вони в наступному десятилітті? 8-літній хлопчик (і його відповідь типова) сказав, що хотів би бачити в їхньому помешканні ще більше машин. Хлопчина поскаржився, що іноді йому трапляється пролити сік на килим. Звісно, батьки змушують його чистити пляму, що він дуже не любить робити. Отож хлоп'я сподівається в майбутньому мати машину, яка робитиме це автоматично, без його участі.

Подібні настрої доволі розповсюджені не тільки серед дітей. Машини для багатьох -- щось на взірець одержимості. Ми любимо наші великі і малі механізми. І не тільки тому, що вони економлять наш час та зусилля. Ми любимо саму ідею машини. Можливо, тому, що вона компенсує невпорядкованість, хаос всередині нас. Сказане стосується і соціальних мегамашин. Біда тільки, що вся ця машинерія нерідко діє всупереч інтересам більшості людей. Як писав Ніл Постмен, "нас нищить те, що ми любимо".

Взяти хоча би проблему патогенного впливу медіа на прикладі екранного насильства та фільмів-жахів ( саме цим, відповідно до матеріалів слідства, принаймні частково були зумовлені останні випадки смертельної стрілянини у школах США ).

Традиційний погляд на патогенний текст передбачає існування певних патогенних інформаційних потоків, які піддаються ідентифікації (насильство, порнографія, гіперреклама, пропоганда тощо). Нетрадиційний підхід допускає, що будь-який текст, навіть Біблія, може мати неадекватний чи навіть шкідливий вплив на психіку людини. Взяти хоча б епізоди з історії інквізиції чи хрестових походів. Хоча трапляється і навпаки: навіть відверто патогенний текст може не мати шкідливого впливу на психіку реципієнта. Як писав Діонісій Ареопаг "для чистого -- все чисте". Навіть для однієї і тієї ж людини в різний час патогенний імпульс можуть давати зовсім різні речі. Одного разу це, скажімо, екранне насильство, іншого --комуністична чи нацистська пропаганда. Так що варто пошукати за чимось спільним позаду усіх цих різновидів патотексту. При першому наближенні можна було би сформулювати таку простеньку гіпотезу: будь-який текст, включно з пропагандою, порнографією, насильством, не є шкідливим, якщо він не організований (за допомогою певних організаційних і технічних зусиль) в інформаційний потік регулярного і масового охоплення аудиторії. Власне патогенний вплив якраз і передбачає такого роду масований інформаційний потік. Іншими словами, текст не є патогенним без мегамашини для його масованого просування (promotion).

Цю думку можна би сформулювати ще й у такий спосіб: шкідливим, патогенним є не текст сам по собі, а мегамашина позаду нього, націлена на перманентну експансію, на здобування комерційної вигоди та політико-ідеологічної переваги. Отож, передусім для нас важливо вміти і бути спроможним протистояти владі мегамашин. Будь-яких мегамашин. Тобто найважливішим є це принципове вміння.

Дещо гіпертрофовано процес стосунків людей і машин (передусім мегамашин) можна описати так:

Одна з дитячих енциклопедій слушно зауважує, що "машина сильніша за людину, вона використовує більшу силу". Звичайно, малося на увазі, що трактор чи кран фізично сильніші за будь-кого з нас. Та, за іронією долі, це твердження може нести й інше смислове навантаження: людина справді безпорадна перед мегамашиною, яка набагато сильніша за безневинний трактор чи комп'ютер.

Знаємо це з власного досвіду. Тоталітарне суспільство колишнього СРСР було значно більше подібне на машину, ніж суспільство американське. Тоталітарна мегамашина очікувала безумовного підпорядкування індивіда, перетворювала його на пасивне "коліщатко" свого гігантського механізму. Що ж ми дістали після колапсу СРСР? Виявилося, що населення настільки добре виховане в бажаному дусі пасивного підпорядкування, що це навіть сьогодні ускладнює повноцінний перехід нових незалежних країн до демократії та ринкової економіки. Нині в Україні можна зустріти конструкторів ракет, які заради виживання самою лише сапою і лопатою вирощують картоплю на своїх присадибних ділянках. Воістину слушно писав Поль Валері, що "цивілізація така ж тендітно-вразлива, як і життя".

Подібну тенденцію зростання пасивності (хоч і не до такої міри) можна простежити і в США, де нині менш, ніж половина населення завдає собі клопоту піти проголосувати.

Щоденна активність мега виховує у нас певні якості, необхідні для її підтримки та експансії. Ми нагадуємо домашніх тварин, які настільки пристосувалися до господарів, що вже не можуть жити у дикому світі. Тим часом все -- від вакцинації до стерилізації -- наче робиться для блага самих тварин. З певної точки зору, пуделів та пекінезів піддають цілком безглуздим косметичним операціям -- усе ж з тою самою метою -- звірята мають відповідати ВИМОЗІ, якоїсь невловимої і майже анонімної системи, котра диктує свої правила не так тваринам, як, передусім, господарям тварин.

Щось подібне спостерігаємо і в сфері мас медіа. Наприклад, культивована звичка завжди і всюди, навіть в найбільш інтимних ситуаціях, фіксувати погляд на екрані телевізора нагадує своєрідний ошийник. Ми привчені як до цих "ошийників", так і до спеціальних сигналів, які означають, що нам слід підійти "до ноги" господаря, який замкне на нашому ошийнику поводок.

Одним з найбільш нищівних критиків телебачення можна вважати Нейла Постмена – вченого з Фордхамського університету в Нью-Йорку. Згадуючи у своїй книзі "Звеселяючись до смерті" цензуру, він називає її застарілою і тривіальною, "навіть гірше: вона відволікає увагу. ТБ не забороняє книжок, воно просто замінює їх. Тирани всіх часів знали, як важливо забезпечити людям якусь розвагу, аби розрядити незадоволення. Але більшість з них навіть би не сподівались, що маси ігноруватимуть все, що не здатне розсмішити чи розважити. Тому вони й покладали (і далі покладають) надію на цензуру. Це своєрідна данина, яку тирани платять переконанню, що публіка знає різницю між серйозним дискурсом та розвагою. Знає і дбає про це. Які раді були би всі королі та царі минулого і комісари дня нинішнього, якби знали, що цензура -- необов¢ язкова, коли увесь політичний дискурс прибирає форми розиграшу або жарту" [3].

Або візьмемо інтернет. Його створення було позначене справді вільним духом академічно-студентської спільноти. На відміну від телеглядачів, користувачі інтернету з самого початку були зорієнтовані на активний, самостійний і вільний пошук інформації в електронному океані. Проте ситуація драматично перемінилась, коли в інтернет прийшли нові мільйони вирощених телебаченням споживачів. Вони прийшли туди з відчуттям "ошийника", з потребою бути кимось провадженим і "годованим". Вони потребували "поводка" і врешті дістали його. Найбільші інтернет-провайдери (такі як America on Line) почали готувати для мільйонів своїх споживачів "джентельменські набори" з віртуальних супермаркетів, комерційної реклами, розбавленої новинами зі сфери політики, спорту та шоу-бізнесу. Новин на сайті "America on Line" зазвичай не більше п’яти, щоб не перевтомлювати споживача та не відвертати надто його увагу від більш важливих речей. Переглянувши за кілька хвилин такий набір, як і в старі телевізійні часи, споживач діставав відчуття того, що він в курсі головних світових подій. І все це без зайвих зусиль, без незвичного самостійного пошуку. Десь там є журналіст, який знає краще за нас, які події для нас найважливіші, і, головне, не переобтяжить надмірною кількістю інформації, не втомить нашої уваги, яка потрібна ще буде для найголовнішого -- реклами. Власне функція всього іншого, як і на старому доброму телебаченні, лише підігріти увагу, привабити до рекламного сайту.

Отже комерційна мегамашина прийшла в інтернет і майже заполонила його. Не те щоб хтось взяв і заборонив самостійний пошук. Ні, для більшості споживачів він відійшов на другий чи третій план наче сам по собі. Точніше, під натиском пропонованих, комерційно нав'язаних послуг.

Медіамашина привчила нас покладатися на майже автоматично розповсюджувані "готові до вживання" уніфіковані інформаційні фабрикати, які чимось нагадують "біг мак" -- широковідому канапку мережі "швидкого" харчування МакДоналдс. Так що ми живемо в епоху поквапливого харчування і ще швидшого обслуговування інформаційного. Що ж нас чекає попереду? Невже ще швидше поглинання запропонованих продуктів (кулінарних та інформаційних)? Чи, може, інформаційна кулінарія знову повернеться до моди на домашню неквапливу кухню?

Інтернет є доброю ілюстрацією того, як важко контролювати мегамашину. Хоча краще сформулювати цю думку від зворотнього: ми бачимо, як важко не те що зняти, а бодай послабити контроль мегамашини над нами, допоки ми не позбудемося комфортного для більшості з нас відчуття "ошийника" .

Більшість має ілюзію, що стосунки поміж людиною і машиною, щонайменше, взаємні: ми володіємо машинами, і вони володіють нами. Проте малі і великі події (візьмемо, для прикладу, розгортання подій у "гарячих точках" планети) -- самоочевидні приклади того, як важко буває зупинити мегамеханізм, скажімо, механізм війни. Мегамашина часто функціонує наче незалежно від глибинних інтересів більшості людей.

"Світом нині керують машини. І роблять вони це задля машин. На жаль, ні окрема людина, ні група людей цьому не зарадять" -- писав Рене Добс [4]. Це виглядає правдоподібним, за винятком однієї обставини. Замість слів "нині керують" варто би поставити "завжди керували". Маємо на увазі те, що світом, в розумінні людської цивілізації, завжди керували машини (мегамашини). Технологія, з її численними механічними та електронними пристроями (малими машинами) просто робить це більш очевидним.

P.S. Ми не встигли з’ясувати, як має змінитися цивілізаційна мегамашина, які "немашинні" принципи й елементи має вона інтегрувати заради власного порятунку. Будемо вважати це завданням наступної розмови.

1. Mumford Lewis. The Myth of the Machine: Technics and Human Development. V.1. New York: Harvest Book, 1967.-- 342 p.

2. The Thing that I Call Doug. A Talk with Douglas Rushkoff// EDGE. October 25, 1999.

3.Nail Postman. Amusing Ourselves to Death. Public Discourse in the Age of Show Business. N.Y.: Viking.,1985. P. 6-7.

4. Rene Dobbs. Media Ecology Online Discussion, mediaecology@ube.ubalt.edu ; 25.11. 1999.