Почну з думки, що сьогодні майже не
викличе суперечок, — ми живемо в
інформаційному суспільстві. Його основними
ознаками можна вважати те, що інформація не
лише відіграє в ньому таку ж важливу роль,
як промисловість в індустріальному
суспільстві, не лише те, що інформація стає
джерелом розвитку економіки й культури, але,
й щонайважливіше — політика, суспільне
життя, дозвілля, спорт медіатизуються —
стають такими, якими їх хочуть бачити “логіка
й організація електронних медіа” [1].
Медіа-технологи стали новітніми представниками еліти суспільства поруч з політичними лідерами та фінансовими олігархами. Врешті щораз помітнішою стає витворення нової спільноти, яка за багатьма параметрами відрізняється від тієї незначної кількості людей, яка залишилася неохопленою телепізнанням-сприйняттям світу.
Інформаційний
простір стає не просто різновидом
соціального, але його і творчою, і рушійною
силою. Найбанальніший приклад— касетний
скандал. Якщо повірити в ідентичність касет,
помножену стократ на потужність медіа, то
результат був відчутним: зміна прем’єра,
декількох міністрів, дамоклів меч над
інститутом президентства в країні, загроза
зміни суспільного ладу за умови, що до влади
повернуться комуністи.
Якщо ж
розглянути касетний скандал як явище, що не
має за собою нічого, окрім вдалих операцій
професійних медіадиверсантів, то можна
вважати, що результат перевершив
найсміливіші сподівання. Мимоволі
закрадається сумнів: чи здатна людина
керувати створеним нею ж візуально-віртуальним
світом? Хто скаже нині з упевненістю, який з
іміджів президента був ближчим до
реальності: той, якого нам пропонували
напередодні виборів, чи той, якого ми “отримали“
з аудіокасет?
У
відомій тезі канадійського культуролога,
Маршалла Маклюена,
який пропонував вивчати розвиток сучасної
культури через призму засобів комунікації,
які функціонують у суспільстві, вчений
стверджував, що засіб (medium) і є
повідомленням (“the medium is the message”). Однак
оскільки значна частина іміджів відомих
політичних чи мистецьких діячів,
громадських рухів чи партій не відповідає
реальному змістові, а чимала кількість
подій, про які оповідають медіа, насправді
були не подією, а тільки добре підготованим
ПР-заходом, дозволю собі по-своєму
витлумачити маклюенівську крилату фразу:
комунікаційна техніка досягла такого рівня
і такого впливу, що матеріалістичний medium “проковтнув“
духовну субстанцію message і самозванно
перебрав на себе його функції. Саме тому — the medium is the message — комунікатор
і
є
повідомленням.
Оскільки
одну із
своїх
основних функцій
журналістика
вбачає у
відтворенні подій,
що відбуваються,
то явище,
коли медіа
не відображають,
а створюють
події, американські
дослідники комунікативістики
Джон Хармс
та Девід
Діккенс назвали
епохою “постжурналізму”
[2]. Однак дивним, на нашу думку, видається те,
що саме інформаційне суспільство
стимулювало появу постжурналізму.
Преса
перестає бути дзеркалом суспільства, вона
активно його творить. Отож інформація нині
не лише конструює соціальний простір, вона,
як рушійна сила, здатна змінити його.
Інформаційна революція, про яку так багато
пишуть в останнє десятиліття, на нашу думку,
полягає не стільки в тому, що в сучасному
суспільстві появилися абсолютно нові
інтерактивні ЗМК, які змінили і ще змінять
тип міжособистісного спілкування, скільки
в тому, що їх поява здатна вплинути на
переміну якості самого суспільства. При
цьому віртуальна реальність перестає бути
напівказковою і стає реальнішою за будь-яку
дійсність.
Телеглядач,
оточений звідусіль атакуючою інформацією у
різних її телепропозиціях, неспроможний
відрізнити збережені там залишки
реальності від маніпуляцій, тим
непомітніших, чим досконалішими стають
медіатехнології. Рекламісти в ЗМК — одні з
найпотужніших деміургів штучного світу,
який вони для нас придумали і в якому
примушують жити серед проблем вибору
шампунів та депіляторіїв, памперсів та
жувальних гумок, машин та заморських
круїзів.
Це
не означає, що постмодернізм пориває з
реальністю. Згідно
зі
статистикою
про середнього американця, який 1/3 свого
життя проводить біля телевізора плюс 1/3 на
роботі за комп’ютером — тобто у
віртуальній реальності, плюс час на сон.
Виникає запитання: на скільки адекватно
зможе він оцінити після цього реальне життя?
Чимало людей, особливо діти, почерпують
свої знання, стиль поведінки з віртуального
світу й переносять у реальний. Внаслідок
цього почав витворюватися зовсім інший тип
реального світу, навіть для тих, хто не
надто залежний від віртуального світу. Отже,
постмодерна віртуальна реальність стала не
просто трансформованою кимось реальністю,
але й такою, що трансформує світ, зокрема
через тексти.
Тепер ми
підійшли до наступного твердження про
прояв “постмодерну” в сучасних мас медіа,
яке викликає значно більше дискусій, аніж
попереднє — про інформаційне суспільство.
Більше того, візьму на себе сміливість
стверджувати, що саме вплив постмодерну
зробив сучасні медіа такими, якими вони є,
ба навіть більше — саме вияв постмодерну в
комунікативістиці сприяв формування
такого, а не іншого суспільства, а саме —
інформативного.
Постмодерн
як об’єктивна характеристика
інформаційної соціальної реальності
підживлює і підживлюється сам швидким
розвитком комунікаційної техніки, яка на
даному етапі і визначає пріоритетні
напрями його розвитку. Комп’ютер просто не
міг не появитися з появою постмодерну, адже
він дозволяв творити гіпертекст — ще один
вияв постмодерного інформаційного
суспільства. У літературі постмодерн
відкидає претензії індивідуального
авторського “Я” і відкриває шлях
мистецтву гри цитатами, імітацій стилю,
настрою, рефлексивності.
Одна із
найпопулярніших практик постмодерну —
пастіш —
передбачає іронічну імітацію інших стилів
із наголосом на їх стилістичних
надмірностях. Усі ці потуги постмодерну
породжують епоху “смерті автора“, яка в
світі ЗМК виявляє себе через гіпертекст із
його гіперпосиланнями, які теж важливі й
часто не менш цікаві, аніж основний текст,
однак вони переважно не належать авторові й
нерідко відводять від основного тексту так
далеко, що до нього можна більше й не
повернутися. “Тільки з появою гіпертексту
віртуальні ідеї постмодернізму
запрацювали, стали повсякденністю” [3]. “Смерть”
індивідуального стилю позначилася і на
інших формах прояву сучасного людського
буття — від масової культури до масової
моди.
Ідеологами й
філософами інформаційної цивілізації
епохи постмодерну можна вважати Маклюена,
Постмена, Кастелза, Ж.
Деріда, Ж. Ліотара, Ж. Бодріяра, М. Фуко та ін.
Дозволю собі дещо перефразувати М. Маклюена:
“Я не висловлююся “за”
чи “проти” глобального села, я кажу, що ми
живемо в ньому”. Я
не висловлюватимусь “за”
чи “проти” постмодернізму в
комунікативістиці, скажу лише, що
хочемо ми цього чи ні, однаково ми
послуговуємося його плодами. Така
постмодерна трансформація світу призвела
до чималої кількості проблем людського
буття, серед яких “знищення почуття
історії”.
У публікації
Фредеріка Джеймісона “Постмодернізм і
суспільство споживання” він веде мову про
спустошувальні ефекти медіальних новин.
Сучасна соціальна система інформаційного
суспільства починає функціонувати так, що
зі своїм багаторазовим повторенням новин
дня людину наче змушують забути минуле. ЗМК
діють як механізм історичної амнезії [4].
Іншу подібну
проблему, спровоковану щораз більшим натиском
ЗМК, виокремив сучасний російський
дослідник Михайло Епштейн і назвав її
травмою свідомості. Сьогодні людина
отримує таку кількість інформації, яка в
десятки тисяч разів перевищує ту, що її
отримували наші попередники триста років
тому. Травматизм зумовлений зростанням
диспропорції між людиною,
можливості якої біологічно обмежені, і
людством, яке не обмежує себе в своїй техно-інформаційній
експансії [5].
На думку
дослідника, саме травма свідомості дала
поштовх до розвитку постмодернізму в ЗМК,
який все, що пропливає на екрані, провокує
трактувати як єдину й справжню реальність.
Травмований розум не переобтяжує себе
додатковими труднощами проникання в суть
побаченого чи, більше того, в причини появи
на екрані. Однак відомо, що телереальність
насправді не збігається з життєвою
реальністю, вона культивує власні фальш-світи,
з їх власними моральними законами,
тлумаченням добра і зла, стилем поведінки.
Виникає своєрідна екранна міфотворчість,
яка впливає на свідомість людей, нерідко
при цьому її спотворюючи.
Саме
тому на початку 90-х відомий американський
вченийкомунікативіст Джордж Гербнер
підтримав прихильників міжнародного
екологічного руху за збереження
культурного середовища від негативних
впливів інформаційного простору. З його
участю в березні 1996 року було прийнято
Комунікаційну хартію
та декларацію незалежності глядачів, яка
проголошує, що якщо культурне середовище не
виховує у людей, зокрема, у дітей, почуття
відповідальності пepeд суспільством, віру в
нього, а лише породжує страх і насильство,
то таке середовище треба змінювати. Окрім
того в хартії наголошувалося на
загальній освіті
авдиторії та
спеціальній (медіаосвіті), щоб авдиторія реально
сприймала роль і функції комунікації та
інформації в суспільстві, знала свої права
у разі
отримання неправдивої інформації [6].
В
українському суспільстві медіаосвіта лише
в зародку, однак проблема обмеження
впливу ЗМК на людей щораз частіше постає
у суспільстві, зокрема на
сторінках
часопису “День”. Інститут
медіаекології ЛНУ ім. І. Франка разом із
педагогами, психологами, соціологами,
журналістами-практиками працює над
виробленням різнопланового розв’язання
цієї проблеми.
Розробляючи
один зі способів, працівники
послуговувалися міркуванням, що оскільки
постмодернізм є виявом інформаційного
суспільства (з його
телекомунікаційними
впливами) і для нього (постмодернізму.— Н. Г.)
характерні плюралізм засад, то стратегію
зцілення “травм постмодерну” варто
провадити аналогічно:
спонукати критично сприймати
телепродукцію, навчати дітей аналізувати
побачене на екрані і
вміти оцінити його різноманітніше,
запропонувати кілька прочитань кадру.
Можливо,
згодом переконаємося, що вільна множинна
постмодерністська інтерпретація текстів
ЗМК — не найкращий
лік
від медіапроблем, однак хто після
тоталітарної епохи однозначності сміливо
стверджуватиме,
що безмовно коритися продуманому для нас, за нас і без
нас текстові
безпечніше, аніж навчитися неоднозначно
інтерпретувати його? За
словами
Р. Уоррена, ми
маємо
зробити добро зі зла, бо його більше нема з
чого зробити?
1.
Землянова
Л. Глобализм и
антиглобализм в эпоху формирования
информационного общества// Вестн. МГУ.— Сер.10.
Журналистика.— 2000.— №
2.— С. 56.
2.
Harms J., Dickens D. Postmodern Media Studies: Analysis or Symptom? //Critical
Studies in Mass Communication.— 1996.— N13.—
P. 214.
3.
Старовойт
І. Український постмодернізм у
критичному та художньому дискурсах кінця
ХХ століття.— Автореф.—
Львів, 2001.— С. 6.
4.
Джеймісон Ф. “Постмодернізм
і суспільство споживання// “Ї”.—
Ч. 19.— 2000.
5.
Эпштейн
М. Информационный взрыв и травма
постмодерна// http://www.russ.ru/journal/travmp/98-10-08/epsht.htm.
6.
Землянова
Л. Процесс глобализации СМИ и
культура // Вест. МГУ.— Сер.10.
Журналистика.— 1998.—
№2.— С. 46-49.
Natalia Gabor
Post-Modernism
— Post-Journalism — Post-Reality
This article deals with
the problems of information society which seems to be the problems of postmodern
character.
An individual of
information society had created the virtual world. The question is: can he
really lead it now? The author of the article tries to give the answers to this
issue and some other questions.
Key words:
postmodernism, virtual reality, media, information society, an environmental
ecology, media education.