Борис Потятиник

Ще кілька років тому дивував і непокоїв факт, що дедалі більше випускників факультету журналістики не працюють за спеціальністю. Бентежило, що багато з них – наче зайві.

Нині, як не дивно, впевнений: зайвих не буде. Дивлячись на сотні наших студентів, здебільшого юних жінок, у переповнених авдиторіях, відчуваю протилежне. На моє теперішнє переконання, запит на освіту в галузі сучасних комунікацій постійно зростатиме. І зовсім не страшно, що в Україні множиться кількість факультетів і відділень журналістики. Якщо десять років тому ми мали лише два центри підготовки журналістів – у Київському і Львівському університетах – то незабаром до них додалися ще пятнадцять: у Дніпропетровську, Харкові, Запоріжжі, Ужгороді… Конкуренція? Ні, швидше відповідь на запити суспільства, яке зовсім не випадково називають інформаційним.

Ми переходимо в епоху де стирається межа між масовою і міжособистісною комунікацією. Масова комунікація перестає бути справою самого лише кола фахівців від медіа. Пригадую, як під час Балканської кризи 1998 року я отримав електронного листа від студента-серба. Вважючи, що світ не має об’єктивної інформації про події на Балканах, він написав на цю тему кілька есе (англійською мовою) й розіслав величезній кількості адресатів по всьому світу. Кожен, хто користується інтернетом, знає, що сформувати список із кількох тисяч електронних адрес сьогодні не складає особливих труднощів. Вкінці листа містилося прохання переслати це повідомлення далі – людям, яким це послання було б цікавим. Наступного дня я дістав такого самого листа від свого приятеля. Отже, прохання пересилати далі по ланцюгу один до одного -- спрацьовувало. Гадаю, що есе сербського студента у такий спосіб прочитало щонайменше 100 тисяч осіб. Тобто значно більше, ніж якби він опублікував це в газеті середної руки.

Є й інші дешеві способи розповсюження інформації всесвітньою електронною павутиною, число користувачів якої нині складає близько мільярда осіб. Якщо ви створили цікаву і популярну веб-сторінку з текстовими та ілюстративними матеріалами, то ваша потенційна аудиторія може скласти мільйони осіб. Для цього, правда, треба вміти писати. І в цьому сенсі ми й говоримо про необхідність журналістської освіти для всіх – медіа-освіти.

Насмілимося твердити, що термін "інтернет" через років пять перестануть вживати так часто і широко, як ми це спостерігаємо сьогодні. І не тому, що він зникне. Навпаки, він настільки розшириться, стане настільки всеохопним, що говорити про інтернет буде приблизно тим самим, що говорити, скажімо, про атмосферу. Власне він і стане новим "повітрям" – звичним і тому майже непомітним. Бо ж повітря помічають здебільшого в трьох випадках: коли воно винятково доброї якості (наприклад, на гірській вершині), винятково поганої якості (на задимленому міському перехресті), або коли його не вистачає. Отже, інтернет стане новою атмосферою чи радше – ноосферою.

Новітні електронні засоби масової комунікації (ЗМК) означають передусім серйозну зміну характеру міжособистісної та масової комунікації. Через електронну пошту, веб-сторінки чи дискусійні групи індивід може виходити зі своїми міркуваннями на величезну аудиторію, оминаючи традиційного посередника (редактора газети, видавця, працівника теле- чи радіостудії). При цьому автоматично знімається питання допуску, відбору чи редагування інформації посередником, що має як позитивні (демократичність самовираження) так і негативні (доволі часто трапляється невисока якість пропонованої інформації) наслідки.

По суті йдеться про нове інтегроване інформаційне середовище, яке увібрало в себе пошту, бібліотеку, періодичні видання, телебачення, радіо, телефон і навіть музей чи картинну галерею. Додаймо сюди ще віртуальний університет та електронну комерцію, щоб збагнути найголовніше: йдеться не просто про арифметичну суму старих ЗМК. Ця сума створює принципово нове комунікаційне середовище. Причому, слово "комунiкацiя" тут цiлком доречне, оскiльки пiдкреслює активну роль рядового користувача. Анi преса, анi радiо чи ТБ не дають йому таких можливостей вибору, такого безпосереднього вiдгуку i виходу у свiт (було б тiльки з чим вийти), як це маємо у випадку з Iнтернетом.

Головна перевага над традиційними ЗМК полягає в інтеграції таких, здавалося б, протилежних якостей, як оперативна всеохопність телебачення з бібліотечною глибиною інформаційного пошуку. Плюс спроможність самовираження, яку можна порівняти хіба що з можливостями телефона. З тією, правда, різницею, що в Інтернеті ви можете вийти на досить значну аудиторію, що адекватне виданню власної газети чи телепередачі.

Традиційні ЗМІ мають низку суттєвих так би мовити "фізичних" обмежень, які зумовлені не так суб’єктивними бажаннями видавців, як природою цих медіа. Йдеться про вроджені вади і обмеження. Для преси це передусім брак газетної площі, простору. Для радіо і телебачення – хронічно бракує часу. Вже не кажемо про велику ціну розміщення там бажаних матеріалів.

Інтернет практично позбавлений цих обмежень. Хоч є в ньому вади, які він перебрав у спадок від традиційних ЗМК. Дещо умовно їх можна окреслити поняттям "патогенний вплив медіа".

Наша преса рухається між сциллою авторитарного контролю і харибдою комерційного погляду на комунікацію, як джерело надприбутків. Навіть хитромудрому Одіссею, як відомо, не вдалося проскочити між ними неушкодженим на своєму кораблі. Він втратив тоді аж шістьох супутників. То що вже говорити про нас грішних. Тому і не дивно, що інтелектуали, які розмірковують над формуванням в Україні громадянського суспільства, не надто захоплені загальною ситуацією в мас медіа. З одного боку – релікти авторитарного і тоталітарного контролю преси. З іншого – феноменальна продажність і орієнтація на поверхову сенсаційність та розважальність.

Були, звісно, спроби переробляти журналістику за моделлю громадянської відповідальності. Настільки успішними були ці спроби? Хоча краще спитати: настільки неуспішними були ці спроби. Міру неуспішності непогано продемонструвала остання передвиборча кампанія до Верховної Ради України. Кампанія, яка засвідчила певне розчарування суспільства в кандидатах-журналістах і взагалі зниження довір’я до медіа.

Проте якщо не вдається переробити пресу, то треба змінити її аудиторію. Саме такий підхід і застосовує медіаосвіта з її намаганням прищепити "психологічний імунітет" до патогенного впливу медіа, який пов’язують з надміром реклами, пропагандою і фальсифікацією, екранним насильством і порнографією.

Втім, детальніше про це в наступній статті Н.Габор.

Тут лише подамо узагальнено наше уявлення про основні складники медіа-освіти:

1. Медіа-філософія (у США та Великобоританії – Philosophy of Mass Communication, Media Philosophy, Media Ecology, у Німечині -- Medienphilosophie).

2. Масове оволодіння сучасними комунікаційними технологіями, включно із створенням власних інтернет-ресурсів для індивідуального чи корпоративного самовираження, громадських, наукових чи мистецьких цілей.

3. Вироблення "психологічного імунітету" до потенційно негативного впливу сучасних медіа (у Західній Європі та північній Америці для означення цього напряму також застосовують поняття "медіа-грамотність" ("media literacy").

4. Медіа-критика (media criticism).

Отже, медіа-освіту можна розглядати як інструкцію з користування медіа для широкого загалу. Як от інструкцію з користування праскою – на загал, цілком корисним інструментом, хоч і здатним обпекти.

Варто ще раз наголосити, що тут ми подали наше власне бачення медіа-освіти як комплексу з чотирьох взаємозв’язаних елементів. Така схема є нетиповою для Західної Європи чи Північної Америки, де всі згадані елементи діють радше окремо один від одного. І ця розрізненість не завжди йде на користь загальній справі. Проте для України, яка намагається переосмислити й засвоїти їхній досвід, природним є намагання інтегрувати розрізнені зусилля в єдине ціле.

© Borys Potyatynyk, 2002.