Лiнгвокраїнознавчий словник
власних назв


АЗОВСЬКЕ МОРЕ – ого –я, с.

   *Азовський.
   Внутр_шнє море басейну Атлантичного океану; сполучене з Чорним морем Керченською протокою.
   Площа - 37,6 тис. км2 , глибина - до 15 м.
   Назва тюркського походження, що означає "низьке м_сто".
   Найб_льш_ притоки - Дон, Кубань, Кальм_ус. Г_дролог_чний режим моря визначається його _зольован_стю, м_лководн_стю, в_дносно великим припливом р_чкових вод, обм_ном вод з Чорним морем. Основне багатство - морепродукти: планктон, хамса, лящ, оселедець, осетров_. Має промислове _ транспортне значення.
   Порти: Бердянськ, Мар_уполь.
   **Азовське козацьке в_йсько.


БАТУРИН -а, ч.

   * Батуринець ( ж. батуринка), батуринці, батуринський.
   Місто Бахмацького району Чернігівської області, розташоване на ріці Сейм.
   3,9 тис. мешканців.
   Є декілька пояснень назви міста. Найпоширеніша думка – поселення заснував польський король Стефан Баторій (1533 –1586) у 1576 році. За іншою версією, поселення засновано 1625 року як польське укріплення і названо за іменем Баторія. Назва може походити також від давнього слова батура (“фортеця”, “укріплення”) чи від прізвища козака Батури.
   За часів Богдана Хмельницького – містечко сотні (адмістративно-територіальна та військова одиниця) Стародубського полку. У 1669 – 1708 рр. – резиденція гетьманів Лівобережної України (Многогрішного, Самойловича, Мазепи). У 1663 році тут було підписано Батуринські статті (міждержавний договір, який підписали гетьман Лівобережної України Брюховецький і представник московського уряду в місті Батурині). У 1708 році під час антимосковського виступу Івана Мазепи захоплене російським військом і повністю зруйноване. За різними даними, 6 - 15 тисяч мешканців загинуло, а козацьку старшину (верхівка козацтва) розіп’яли на хрестах.
   У 1760 році Батурин було подаровано гетьману Кирилу Розумовському.
   Серед збережених історичних пам’яток – палац Розумовського, парк і будинок Кочубея – державного діяча доби Івана Мазепи.
   Розвинені текстильна промисловість, виробництво будівельних матеріалів.
   **Батуринські статті
   **** Батурине, мій орле сивих сліз.
   Це з круч твоїх гетьманська Україна
   Пішла на чорториї під укіс.


БОЙКІВЩИНА, -и, ж.

   * Бойко ( ж. бойкиня), бойки, бойківський, по-бойківськи.
   Історико-етнографічний район на заході України, який охоплює гірські райони сучасної Львівської та Івано-Франківської областей між верхів’ями річок Сяну і Лімниці та Закарпатської області між річками Уж і Торець, а саме південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський район Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського, Великоберезнянського та Воловецького районів Закарпатської області. Сьогодні частина етнографічної Бойківщини входить до складу Польщі, Словаччини.
   Територія – близько 8 тис. кв. км.
   Походження назви Бойківщина пов’язують з найменуванням корінних жителів бойків, які часто вживали в мові слово “бойє” в значенні “так”.
   Історично Бойківщина була в складі Київської Русі, Галицько-Волинського князівства (Х – ХІV ст.), Молдавського князівства (від ХІV ст.), Османської імперії (з початку ХVІ ст.), у 1772-1918 роках опинилася під владою Австро-Угорщини, у 1918-1940 роках – Румунії, 1940 року приєднана до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
   Влітку 1920 року відбулася спроба утворити самостійну державу - Бойківську Республіку. Селяни на чолі з Ф. Бекешем зайняли кілька сіл на Сколівщині, станцію Лавочне і проголосили власну республіку.
   Через Бойківщину свого часу проходив головний торговий і військовий шлях з України в Угорщину та Західну Європу.
   Бойки - нащадки східнослов’янських племен (тиверці, білі хорвати), які входили до складу Київської Русі. Самі бойки часто називають себе верховинцями. Бойки – своєрідна етнографічна група українців. Головним заняттям традиційно були землеробство і скотарство, лісові роботи, нафтові промисли, художні ремесла.
   Культура і побут населення мають деякі особливості. Одяг бойків відзначається біднішою гамою кольорів, ніж інших етнографічних груп – гуцулів чи лемків. Чоловіки носили кептар (верхній хутряний одяг без рукавів) або сердак (короткий теплий сукняний одяг), бриль (широкий капелюх), личаки (легке міцне шкіряне взуття ) і черес (широкий шкіряний пояс).
   Найбільші населені пункти – Сколе (центр Бойківщини), Турка, Бориня, Волове, Самбір, Старий Самбір, Борислав, Дрогобич, Болехів, Долина, Калуш. Відомі курортні міста Трускавець і Моршин.
   З Бойківщиною пов’язані імена видатних діячів української культури, письменників Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича, гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного.

   **** На полонину приходи, весняний ранок,
   Побачиш танці наших ніжних бойківчанок.
   Та тільки в очі не дивись, бо закохаєшся колись
   І сон спокійний пропаде вночі і вдень.


БУГ ЗАХІДНИЙ – у, -ого, ч.

   *Бужани, Верхобуж, Буськ, Кам’янка-Бузька, Прибужани, Забужжя, Бужанка.

   Річка в Україні, Білорусі та Польщі, права притока Вісли (впадає у Зеґжинське водосховище); довжина 815 км.; площа басейну – 73,3 тис. км2.
   Слово Буг, очевидно, праслов’янського походження, що означає “затоплене місце, течія, потік”; за іншою гіпотезою – назва германського походження, що означає “кільце, браслет”.
   Починається у Львівській області. По річці проходить лінія державного кордону між Польщею й Україною. Головні притоки – Бельзець, Полтва, Кам’янка, Лівець (ліві); Нарев, Білосток, Луга, Неретва, Мухавець (праві). Живлення – снігове, дощове та підземні води. Головні міста – Сокаль, Червоноград, Буськ. Використовується для водопостачання. У нижній течії судноплавний.
   Уздовж річки проходили кордони губерній і воєводств, у ХХ ст. – лінія Керзона.


БУГ ПІВДЕННИЙ – у, -ого, ч.

   Річка на південному заході України, протікає по території Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської і Миколаївської обл., впадає до Чорного моря. Довжина – 857 км; площа басейну – 63,7 тис. км. Бере початок у Хмельницькій області. Має пороги, серед яких найбільші – Мигійські, Богданівські, біля села Александрівка. Живлення – снігове, дощове та підземні води. Притоки – Вовк, Згар, Рів, Дохна, Савранка, Кодима, Чичиклія (праві); Бужок, Снивода, Соб, Синюха, Мертвовод, Інгул (ліві). Головні міста – Хмельницький, Миколаїв, Гайворон, Вінниця, Первомайськ.


БУКОВИНА, -и, ж. ( Північна Буковина )

   * Буковинець ( ж. буковинка), буковинський, по-буковинськи.
   Історико-географічна територія України між середнім Дністром та голим хребтом Карпат у долинах верхньої течії річок Прут і Серет. Нині Буковина поділена між Україною (Північна Буковина ) та Румунією (Південна Буковина). Північна Буковина включає сьогодні територію Чернівецької області.
   Назва Буковина походить від букових лісів, які вкривають більшу частину території. Вперше вживається в грамотах молдавських господарів ( 1362 р. ).
   Заселена східнослов’янськими племенами тиверців і білих хорватів. Х-ХІУ ст. у складі Київської Русі, Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинської держави; від ХІУ ст. – Молдавського князівства, а з початку ХУІ ст. Османської імперії; 1774 – 1918 роках. – частина Габсбурзької монархії. З 1787 по 1848 рр. Північна Буковина адміністративно у складі королівства Галіції і Лодомерії, у 1862 році перетворено на окремий коронний край Австрійської імперії. Офіційною мовою встановлено німецьку. 1848 року на Буковині скасовано панщину (залежність селян від господаря). Це сприяє піднесенню українського національно-культурного руху: 1875 року відкрито Чернівецький університет; 1886 року виходить перша українська газета „Буковина”. У 1918-1940 роках перебуває в складі Румунії; 1940 року приєднана до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) і перетворена на Чернівецьку область. У період другої світової війни Північна Буковина переживає другу хвилю румунізації. У березні 1944 року відновлено радянську владу.
   На території Буковини в ХУІ-ХУІІ ст. велися воєнні дії проти турецько-татарських нападників. Сюди очолював походи Іван Підкова; у ХУІІ-ХУІІІ ст. на буковинських землях розвивався повстанський (опришки).
   Найбільші міста – Чернівці, Сторожинець, Путила.
   На Буковині жили і творили видатні українські письменники Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, композитор Володимир Івасюк.

   * Буковинський народний хор


ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ, -ої _-і див. Волинь

ВОЛИНЬ, -і, ж. (Волинська земля)

   * Волинець (ж. волинянка), волиняка розм., волинський.
   Історико-географічний край у північно-західній частині України між Поділлям на півдні і Поліссям на півночі. Обіймає Волинську, Рівненську, Житомирську області, північну частину Тернопільської та Хмельницької областей.
   Назва Волинь згадується в Лаврентіївському літописі (1018 р.). Походить від назви східнослов’янського племені волинян, яке жило тут в кінці І на початку ІІ ст. н.е.
   Межі Волині історично змінні, постійно пересувалися із заходу на схід. Княжа Волинь на заході обіймала територію українських етнічних земель – сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейщину, на півдні Белзьку землю. З Х ст. Волинь входить до Київської Русі як самостійна територія Володимиро-Волинського князівства, пізніше (ХІ ст.) у складі Галицько-Волинського князівства, з ХІУ ст. у складі Литви, а згодом Польщі. Після Люблінської унії 1569 року вся Волинь утворила Волинське воєводство польської держави Речі Посполитої. Наприкінці ХУІІІ ст. значна частина приєднана до Росії. У 1921 році східна частина Волині входить до УРСР, а західна залишається в складі Польщі. У 1939 році волинські землі об’єдналися у складі УРСР і поділені на дві області – Волинську і Рівненську.
   Волинська земля пережила різні історичні події: козацько-селянські повстання під проводом Косинського, Наливайка (1595 р.). У час визвольної війни з поляками під проводом Богдана Хмельницького на території Волині відбулися історичні битви під Збаражем (1648 р.) та Берестечком (1651р.). 1917-1920 рр. Волинь стає полем боїв армії Української Народної Республіки (УНР) та інших українських військових підрозділів з більшовиками та польськими військами. У листопаді 1921 року через Волинь проходив рейд волинської групи армії УНР під керівництвом Ю. Тютюнника. 359 українських вояків, які не змогли прорватися з оточення і відмовилися перейти на службу до Червоної Армії, були розстріляні більшовиками під селом Новий Базар. Під час першої світової війни на Волині в місті Житомирі працювала Центральна Рада, а навесні 1919 року в Рівному перебував уряд УНР. У роки другої світової війни на Волині діяли українські збройні формування – Українська Повстанська Армія (УПА), Поліська Січ. Тут також відбувся кривавий українсько-польський конфлікт через намагання польської підпільної адміністрації залишити Волинь у складі Польщі.
   На Волині здавна чисельно проживали не тільки українці, але й поляки чехи, євреї, німці, росіяни. Внаслідок воєнних дій, ці національні меншини, крім росіян, майже перестали існувати.
   Природу Волині характеризують два види краєвидів – поліський і подільський (густі ліси, чудові озера та річки, а також чорноземні ґрунти). Тут вирощують жито, пшеницю, цукрові буряки, хміль.
   Головні осередки промисловості – Житомир, Рівне, Новоград-Волинський, Ковель, Здолбунів.
   Волинь є батьківщиною українських письменників Лесі Українки, Леоніда Мосенза, Уласа Самчука.


ГАЛИЧ – а, ч.

   * Галичанин (ж. галичанка), галичани, галицький, Галичина.
   Місто в Івано-Франківській області, розташоване на р. Дністер, районний центр, залізнично-шосейний вузол.
   7 тис. мешканців.
   Засноване на переломі ІХ – Х ст. на місці сучасного села Крилос ( за 5 км на південь від теперішнього Галича на р. Луква (притоці Дністра).
   Уперше згадується в Київському літописі 1140 року.Походження назви пояснюють по-різному. Одні бачать у цій назві згадку про кельтів – галлів, другі – місце видобування солі (від кельтського гал “сіль”), треті – невеликого чорного птаха галку. Це може бути і власне ім’я Гал ( Галимір, Галислав), назва слов”янського племені галичъ.
   У ХІ – ХІІ ст. – один із найважливіших політичних, торговельних, ремісничих і культурних центрів Галицької землі, столиця князів – Ярослава, Романа, Данила. Після татарського нападу 1241 року занепав, хоча залишався центром галицького духівництва.
   Населений пункт на місці сучасного Галича виник у ХІV ст. У 1367 р. місту було надано магдебурзьке право.
   У ХІV – ХVIII ст. – важливий торговельно-ремісничий центр.
   Місце боїв Українських Січових Стрільців ( УСС) із російськими військами (1915 р.), Української галицької армії (УГА) – з польськими (1919 р.).
   У Галичі знаходяться руїни 10 білокам’яних храмів Х – ХІІ ст. (у т.ч. Успенського собору, де у 1937 р. знайдено саркофаг із рештками князя Ярослава Осмомисла), руїни замку ХІV – ХVІІ ст., який зазнав близько 30 татарських нападів, церква Різдва Христового ( ХІІІ–ХІV, XIX, XX ст.).
   Розташовані підприємства харчової, металообробної промисловості.
   *** “Княжий Галич” – історико-культурний заповідник.


ГАЛИЧИНА, -и, ж.

   * Галичанин, ( ж. галичанка), галицький, по-галицьки.
   Історична територія на заході України на північ від Карпатських гір у басейні річок Дністер, Прут, Західний Буг, Сян. Межує на заході з Польщею та Закарпаттям, на південному сході з Буковиною. Займає межі трьох областей – Львівської, Івано-Франківської, частину Тернопільської.
   Назва походить від столиці Галицько-Волинського князівства міста Галича ( від кельтського слова „гал” - сіль).
   Межі історично змінні. У ХІІ ст. в Галичині утворилися Галицьке, Звенигородське, Перемиське, Теребовлянське князівства, об’єднані в ХІІІ ст. у Галицько-Волинському князівстві, яке стало центром давньоукраїнської державності після погрому, вчиненого на більшості території України монгольськими племенами. Найвидатнішим історичним діячем цього часу був король Данило Галицький (1238 - 1264 рр.). У другій половині ХІУ ст. включена до складу Польської корони як автономне королівство Русі. Від ХУ ст. – Руське воєводство із центром у Львові. Після першого поділу Польщі (1772 р.) входить до складу Габсбурзької монархії ( від 1867 р. Австро-Угорщина). З 1787 по 1849 рік до складу Галичини на правах автономії входила Буковина. У середині ХІХ ст. отримала назву „Королівство Галичини і Лодомерії”. У 1867 році поділена на Східну (населена українцями) і Західну Галичину (населена поляками).
   Під час першої світової війни Галичина стала ареною воєнних дій між австро-німецькими та російськими військами. Під проводом своїх представників в австрійському парламенті та Галицькому крайовому сеймі (уряд) українське громадянство організувало 1914 році власне військо - Легіон Українських Січових Стрільців як окрему одиницю австрійської армії. У часи першої світової війни січові стрільці мужньо боролися проти польських та російських військ, захищаючи українські землі від окупантів.
   З розпадом Австро-Угорської імперії у листопаді 1918 року представники Галичини і Буковини, зібравшись у Львові, проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а у січні 1919 року в місті Станіславі ( сьогодні Івано-Франківськ ) Українська Національна Рада ухвалила закон про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою (УНР) в одній соборній державі. Після поразки в українсько-польській війні у липні 1919 року територія Галичини опинилася під владою Польщі. Рада послів Антанти 14 березня 1923 року ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надати їй автономні права. Польський уряд не виконав цього, тому розгорнулася нелегальна боротьба, яка привела до створення у 1929 році у Відні Організації українських націоналістів (ОУН) , одним із керівників якої був Степан Бандера. Вона стала у цей час єдиною реальною політичною силою на західноукраїнських землях.
   1939 року на підставі пакту Молотова-Ріббентропа на територію Галичини вступили радянські війська. 27 жовтня 1939 року Народні збори Західної України, що проходили у Львові, проголосили встановлення на цій території радянської влади та ухвалили декларацію про включення краю до складу СРСР та возз’єднання з УРСР. На території Галичини було створено Львівську, Станіславську ( з 1962 року – Івано-Франківська ), Тернопільську, Дрогобицьку ( 1959 року – об’єднана з Львівською ) області. У червні 1941 року була окупована німецькими військами. Влітку 1944 року було відновлено радянську владу. До 1945 року територія Галичини залишалася в своїх історичних межах. У 1945 і 1951 роках за радянсько-польськими угодами кордон між УРСР та Польщею було визначено по так званій лінії Керзона, яка відділила від Галичини Посяння та Лемківщину. Трагедією для багатьох галичан стала операція “Вісла”, у результаті якої українці, які опинилися на території Польщі, були переселені з рідної землі на крайній захід Польщі або на територію УРСР. У 40-50 роках Галичина стала центром бойових дій Української Повстанської Армії (УПА) . До середини п’ятдесятих років українське національне збройне підпілля чинило опір сталінському режиму. Десятки тисяч галичан за участь у цій боротьбі були арештовані, репресовані, знищені в тюрмах і на засланні. У 50-80 роках Галичина стала центром самостійницької української думки, численних дисидентських груп.
   Сьогодні Галичина – це потужний промисловий регіон України. Головними осередками промисловості є Львів, Дрогобич, Стрий, Івано-Франківськ, Калуш, Коломия, а на Поділлі – Тернопіль.
   Розвинені нафтова, вугільна, хімічна, деревообробна, цукрова, легка, реміснича і кустарна промисловість, На Гуцульщині поширене килимарство, писанкарство, кераміка. Сотні тисяч людей приваблюють курорти, розташовані в Карпатах ( Ворохта, Яремче, Гута, Косів). Славиться мінеральними джерелами Моршин, Трускавець, Східниця.
   Найбільшими річками є Дністер і Буг.
   Галичина завжди була центром культури і духовного життя українського народу. Тут діяли численні політичні, громадські, культурні інституції. 1463 року організоване найстаріше Львівське братство; у Львові було засноване у 1868 році товариство „Просвіта”, а у 1873 році Товариство імені Шевченка (1892 року перейменоване на Наукове товариство імені Шевченка ), які відновили свою роботу в часи незалежної України.
   Галичина дала відомих історичних діячів минулого – гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, митрополитів Йова Борецького, Андрія Шептицького, відомих політичних діячів сучасності братів Горинів, письменників, вчених, громадських діячів.
   ** Галицький лицар
   *** П’ємонт України


ГОВЕРЛА –и, ж.

   *Говерляна (масове сходження на Говерлу).
   Найвища вершина Карпат Українських і всієї України. Висота – 2,061 м.

   Знаходиться на гребені гірського масиву Чорногора, на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей. Подекуди є альпійські луки, чагарникові пустища. Входить до складу Карпатського заповідника.
   24 серпня щороку у День незалежності України проходить багатолюдне сходження на Говерлу.


ГУЦУЛЬЩИНА -и, ж. ( Верховина )

   * Гуцул, ( ж. гуцулка ), гуцульський, по-гуцульськи
   Історико-етнографічний район на заході України, який займає найвищу і наймальовничішу частину українських Карпат в межах Галичини, Буковини та Закарпаття. Охоплює Верховинський район, південну частину Косівського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південну частину Вижницького району Чернівецької області, Радехівський район Закарпатської області.
   Назва походить від найменування корінного населення цього краю гуцулів, яке пов’язують з румунським словом “гоц” – розбійник, опришок.
   Історичні відомості внаслідок відокремленості Гуцульщини надто скупі. Протягом століть вона входила до складу тих держав, до яких належали Галичина, Буковина і Закарпаття. Перші історичні відомості про Гуцульщину з’явилися в польських джерелах ХІУ - початку ХУ ст. Після возз’єднання Західної України (1939 р.) та Закарпаття (1945 р.) з УРСР у складі України. Тепер майже вся територія Гуцульщини лежить в межах України.
   З Гуцульщиною пов’язане таке державно-правове явище, як Гуцульська Республіка – українське державне утворення, що існувало у 1918 – 1919 роках з центром у селі Ясеня.
   Гуцули – нащадки давніх слов’янських племен, які в Х ст. ввійшли до складу Київської Русі. Вони віками творили свої звичаї, матеріальну та духовну культуру, мову (говірку). Головним заняттям гуцулів стали сезонні лісові роботи, сплав деревини по гірських річках. Багатство лісів, полонин та гірських луків сприяли розвитку тваринництва. Життя гуцулів проходило між постійною хатою і літовищем (оселею пастухів у горах ). До сьогодні в гуцулів зберігся обряд проводів пастухів на полонину. Високого рівня розвитку в гуцулів набули художні промисли: різьбярство, килимарство, випалювання та інкрустація на дереві, гончарство, художня обробка металу. Тваринництво як домінуючий напрям господарства позначився й на інших ділянках матеріальної культури. Основним матеріалом для одягу стало домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Продукти тваринництва (молоко, сир) стали одним із основних компонентів традиційного харчування гуцулів.
   Надзвичайно мальовничим є одяг гуцулів. Найвідоміші елементи костюма гуцулів – це киптар, сердак (верхній одяг), черес (широкий пояс), крисаня (капелюх). Характерним взуттям були личаки. Не розлучалися гуцули зі шкіряною торбинкою, яку вішали через плече, і топірцем. На свята жінки одягали зґарди, ґердан (жіночі прикраси на шию), персні. Незвичайно майстерно виконували гуцули писанки (розмальовані яйця). Всім відомі гуцульські коломийки ( короткі пісеньки жартівливого змісту і своєрідною мелодією). Гуцульським народним інструментом є трембіта, що має вигляд довгої дерев’яної труби без вентилів і клапанів. Великою мистецькою досконалістю відзначалися гуцульські хати. Розташовані на значних відстанях одна від одної, по схилах гір, по горбах і в долині рік, вони утворювали гражди (поєднання житлового приміщення з господарським, своєрідні дерев’яні фортеці), які з’єднувалися плаями (гірськими стежками).
   Історичні події на пов’язані з боротьбою на початку ХУІ-ХУІІІ ст. опришків (народних повстанців), найвідомішим з яких був Олекса Довбуш, а також повстання 1840-х років, які очолив на буковинській Гуцульщині Лук’ян Кобилиця. Виявом національно-громадського життя гуцулів на початку ХХ ст. була організація “Січ” (засновник Кирило Трильовський ), участь у визвольних змаганнях в роки першої світової війни ( гуцульська сотня), організація Української радикальної партії.
   Своєрідним неповторним явище гуцульської культури був Гуцульський театр, організований Гнатом Хоткевичем у 1911 році, акторами якого були місцеві жителі.
   Найбільші населені пункти – Делятин, Косів, Кути, Коломия, Вижниця, Ворохта, Рахів, Яремче.
   З Гуцульщиною пов’язане життя і творчість видатних діячів української культури, письменників Ю. Федьковича, М. Черемшини, Г. Хоткевича, І. Франка, М. Коцюбинського.

   ** Гуцульський ансамбль пісні і танцю


ДЕСНА – и, ж.

   *Деснянський, деснянка, Десняк, Десницький.
   Найбільша ліва притока Дніпра, протікає Чернігівською і Київською обл. Довжина – 1,130 км (в Україні – 591 км); площа басейну – 88,9 тис. км2.

   Назва річки індоєвропейського походження, що пов’язується із словом “блищати, сяяти”.
   Бере початок в болотах південних схилів Смоленсько-Московського пасма на висоті 260 м над рівнем моря. За характером водного режиму – типова рівнинна річка з високою весняною повінню і низькою літньою та зимовою меженню. Найбільші притоки – Судость, Снов, Сейм, Остер та ін. Живлення снігове. Головні міста: Новгород-Сіверський, Чернігів, Остер. Регулярне судноплавство впродовж 535 км від гирла.


ДНІПРО -а, ч. (Славута, Славутич)

   *Дніпровське, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Дніпрельстан, Дніпрова Чайка (псевдонім Л. Василевської), Дніпровський, Задніпрянський, Задніпровський, наддніпрянець, /-нка, дніпровський, Наддніпрянщина, Придніпров’я, Задніпров’я, Верхньодніпровськ, Подніпров’я.

   Річка, найбільша в Україні. Довжина – 2,285 км (в Україні – 1090 км); площа басейну на території України – 289 тис. км2.
   Назва, очевидно, походить із балкансько-скіфської мови і означає “дальня ріка”; або ж давньоіранське запозичення, що перекладається як “широке місце”.
   Пливе серединою України з півночі на південь. Перетинає усі природні смуги – лісову, лісово-степову й степову. Типова рівнинна річка з невеликим спадом і швидкістю. Особливості Дніпра – існування порогів. Знаходяться водосховища – Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське, Каховське. Головні притоки: Березина, Прип’ять, Тетерів, Рось, Тасмин, Інсулець, Базивлук, Десна, Трубіж, Сула, Ворскла, Псел, Самара. Живлення – атмосферні опади. Головні міста – Київ, Дніпропетровськ, Херсон. Судноплавна ріка. Розвинуте рибальство. Важлива транспортна артерія України. Завдяки каналам сполучається із річками Балтійського моря.
   Символ України; символ долі народу, величі, нездоланності, слави, козацької волі, звитяги. Це священна ріка українців. По Дніпру проходив “шлях з варяг до греків”, що зв’язував Балтійське і Чорне моря. У середні віки український народ називав річку “Дніпром-Славутою”; “Дніпром-братом” – в українських народних історичних піснях і думах.
   **Дніпровські пороги, Дніпровське водосховище, Дніпровський лиман.


ДНІСТЕР -а, ч.

   *Подністряни, Піддністряни, Дністровське, Дністровець, Наддністрянське, Дністровське, Білгород-Дністровський, Миколаїв-Дністровський, дністровий, дністряни.
   Друга за величиною річка України. Протікає територією України та Молдови. Довжина – 1362 км (в Україні – 705 км), площа басейну – 72,1 тис. км2.
   Назва можливо походить із балкансько-скіфської мови “ближня ріка”; або ж давньоіранське запозичення, що означає “швидка ріка”.
   Притоки – Бистриця, Стрий, Лімниця, Гнила, Липа, Золота Липа, Серет, Збруч, Кучурган. Живлення – атмосферні опади, підземні води. Головні міста: Галич, Заліщики, Хотин, Могилів. Знаходяться гідроелектростанції та водосховища (Дубосарське, Дністровське). Найбільша річка на території Буковини, у своїй середній течії утворює північну межу області протягом 315 км (Заставнівський, Хотинський, Кельменецький, Сокирянський р-ни). Впадає до Дністровського лиману. Судноплавний.
   За історичною традицією Дністер – символом могутності Галицько-Волинської держави.
   З давніх-давен відомий грекам, що мали тут свою колонію – Тіру й Нікополь.
   ** “Русалка Дністровая”, Наддністрянська рівнина.


ДУНАЙ –ю, ч.

   *Дунаєвець, Дунаївці, Дунаїв, Дунаєць, Дунайка, Дунаївка, дунайський, наддунайський, задунайський, придунайський.
   Річка, впадає у Чорне море. Друга за довжиною в Європі. Довжина – 2,850 км; площа басейну – 817 тис. км2.
   Назва, очевидно, праслов’янське запозичення з готської мови, що означає “вода”; “річка”.
   Витікає зі східних схилів Шварцвальду. Має понад 300 приток: Інн, Драва, Сава, Морава (праві), Тиса, Омп, Серет, Прут (ліві) та ін. Живлення – атмосферні і підземні води. Головні міста: Рені, Ізмаїл, Кілія. У межах України перепливає причорноморську низовину, нижче гирла Прута творить дельту і ділиться на три гирла. Басейн знаходиться на території багатьох країн Європи: на його берегах розташовані великі міста, що природно, впливає на якість водних ресурсів. Для народного господарства України його водні ресурси мають велике значення як джерело зрошування. Розвивається рибальство.
   У гирлі річки проживали колись козаки, що заснували Задунайську Січ.
   В українських народних піснях та думах – дунай – це розлив, великий потік, глибока річка, далека й невідома.
   **Дунайська військова флотилія, Дунайське козацьке військо.


ЗАКАРПАТТЯ, -я , с.

   * Закарпатець, закарпатці, закарпатський, по-закарпатськи.
   Історичний край у південно-західній частині України, який займає передгір’я та південні схили українських Карпат з прилеглою до них низиною в басейні річки Тиса. Охоплює Закарпатську область. Межує з чотирма країнами – Польщею, Угорщиною, Румунією, Словаччиною, а також з Львівською та Івано-Франківською областями.
   Назва Закарпаття походить від місця розташування за головним Карпатським хребтом. Залежно від історичних часів назва змінювалася - Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна, Закарпатська Україна.
   Слов’янська колонізація Закарпаття почалася близько ІІ ст. н.е. У ІХ-Х ст. заселене племенами білих хорватів; кінець ІХ ст. на Закарпаття вторглися кочові племена мадярів; у Х – ХІ ст. входить до складу Київської Русі. 993 року сюди здійснив похід Володимир Великий. Саме тоді за цими землями закріпилася назва „Русь”. На поч. ХІ ст. підпадає під владу угорських феодалів, у ХУІІ ст. захоплена Австрією ( з 1867 року Австро-Угорщина). Упродовж ХІІ-ХУ ст. землі Закарпаття колонізували також німці, словаки.
   З 1919 року Закарпаття - автономний край у складі Чехо-Словаччини (Підкарпатська Русь). У 1939 році проголошено створення незалежної Карпатської України із центром у місті Хуст. Президентом її був Августин Волошин. У 1939 році Закарпаття окупували угорські війська, встановили жорстокий терористичний режим, який протримався до жовтня 1944 року. У червні 1945 року Закарпаття включено до складу УРСР, а в січні 1946 року утворено Закарпатську область з центром у місті Ужгороді.
   Клімат, завдяки Карпатам, що охороняють з півночі, помірно-континентальний, сприятливий для розвитку виноградарства, садівництва. Найбільшим багатством є ліси, мінеральні джерела.
   Місцевість дуже мальовнича, переважно гориста. Карпатський хребет перетинається п’ятьма перевалами. Окрасою Закарпаття є озеро Синевір, розташоване на висоті понад 500 кілометрів над рівнем моря.
   Найбільша річка – Тиса, притоками якої є ріки Уж, Латориця, Боржава, Теребля, Тетерев.
   Закарпаття – край туризму та курортів. Старовинними пам’ятками культури є замки (Ужгородський, Мукачівський, Хустський та ін.).
   Відомі міста – Ужгород, Мукачеве, Свалява, Рахів, Перечин, Берегово, Виноградів, Хуст, Чоп.
   На Закарпатті жили і творили відомі діячі культури і науки - М. Лучкай, О. Духнович, вихідцем із Закарпаття був перший ректор Петербурзького університету М. Балуг’янський.

   ** Закарпатський народний хор

   *** І в цимбали свої сонце радісно б’є,
   Едельвейсом цвіте Закарпаття моє!


ЗАПОРІЖЖЯ, – я, с.

   * Запоріжець (ж. запоріжка), запоріжці, запорізький; машина “Запорожець” – виробництва Запорізького автомобільного заводу.
   Обласний центр України в нижній течії Дніпра, де його річище розділене островом Хортиця. До 1921 року – Олександрівськ.
   Назва міста означає – “за дніпровими порогами”, оскільки місцевість на островах лежить нижче від порогів Дніпра, нині затоплених.
   890 тис. мешканців.
   Від ХІ ст. – оборонний пункт, відновлений Вишневецьким у середині ХVІ ст..
   Сучасне Запоріжжя засноване у 1770 р. під назвою Олександрівська фортеця ( за іменем командувача російської армії Олександра Голіцина) для охорони південно-східної України від нападів турків і кримських татар. З 1806 року є містом.
   Важлива пристань Дніпра. Зростання міста у 1930-х роках пов’язане з побудовою Дніпрогесу.
   Великий промисловий центр (електроенергетика, машинобудування, чорна та кольорова металургія). Транспортний вузол (2 залізничні станції, 2 річкових та автобусних вокзали, аеропорт). 4 вищі навчальні заклади. Уздовж Дніпра та на острові Хотин – зони відпочинку, заказник Дніпровські Пороги. На острові Хортиця – історико-культурний заповідник у місцях, пов’язаних з історією запорізького козацтва.
   ** Запорізька Січ – військово-політична організація українського козацтва у ХVІ – ХVІІІ ст.


ЗБРУЧ –а, ч.

   *Збруцький, Збручівка, Збручанське, Надзбруччя, надзбручанці
   Річка на межі Тернопільської та Хмельницької обл., ліва притока Дністра. Довжина – 244 км; площа басейну – 3,395 км2.

   Назва річки пов’язана із такими праслов’янськими словами бруя “течія”, бруїти “текти, литися”.
   Бере початок на Волино-Подільській височині. Найбільші притоки – Потік, Млинський (праві); Грабарка, Бовенець, Кізя (ліві). Живлення – переважно дощове і снігове. Головне місто – Волочиськ.
   Річка була кордон між Росією й Австро-Угорщиною (1772–1918); СССР і Польщею )1921–1939). Влітку 1919 р. було здійснено перехід Збройних сил Західно-Української Народної Республіки – Української галицької армії через Збруч у район Кам’янця-Подільського, де тимчасово знаходилася столиця Української Народної Республіки.
   У 1848 р. у річці знайдено статую старослов’янського поганського бога Світовида. З 1851 р. вона знаходиться у Краківському музеї, а копії зберігаються у Києві, Львові і Москві.


ЗОЛОТА ЛИПА – ої, -и, ж.

   Річка, ліва притока Дністра, протікає у Львівській і Тернопільській областях. Довжина – 125 км.; площа басейну – 1,310 км2.
   Назва утворена внаслідок внаслідок поєднання прикметника золотий із іменником липа.
   Річка має рівнинний характер. Найбільші притоки – Східна Золота Липа та Ценіївка. Живлення – атмосферні опади. Головне місто – Бережани.
   Пов’язана з боями легіону Українських січових стрільців проти царської армії у часи Першої світової війни 1915–1916 рр.; а також з боями Української Галицької армії проти польського війська влітку 1919 р.


КАНІВ, - ева, ч.

   * Канівець (ж. канівка), канівці; канівчанин (ж. канівчанка), канівчани; канівський.
   Районний центр Черкаської обл.
   27 тис. мешканців.
   Уперше згадується у 1147 р. в Іпатіївському літописі.
   Є декілька думок про походження назви міста. Із тюркської мови означає “ ханський перевіз ”.Існує легенда про те, що на переправі через Дніпро сидів татарський хан. Слова ж хан і кан (ів) – співзвучні. Дехто з дослідників вважає, що це слово в перекладі означає “ місце крові” (назва могла з’явитися через тривалі криваві війни з половцями). За народними переказами, назва пов”язана з птахом, який зветься каня (це хижак з родини яструбових, схожий на шуліку). Найпереконливішим поясненням вважають походження назви міста від чоловічого імені Кань або Кан (Канімир , Каніслав) із суфіксом приналежності –ів.
   У 1859 р. там побував видатний український поет Тарас Шевченко, оглянув місто і околиці, намалював краєвид “Коло Канева”. Мав намір купити ділянку землі над Дніпром, збудувати хату й оселитися назавжди в Україні. Але здійснити цей намір йому не вдалося. Навесні 1861 року жителі Канева зустрічали домовину з тілом Шевченка, яку було доставлено пароплавом. Поета поховали на високій Чернечій горі. Відтоді її називають Тарасовою горою.
   У 1923 р. на могилі було споруджено пам’ятник Кобзареві. У 1939 р. відкрито новий монументальний пам’ятник і меморіальний музей. У Каневі свято бережуть пам’ять про великого поета.
   Промисловий потенціал Канева – 10 підприємств.


КАРПАТИ УКРАЇНСЬКІ. – Ø -их, мн.

   *Карпатський, Закарпаття, Прикарпаття.
   Гірське пасмо на заході України. Займає територію Закарпатської, частково – Львівської, Івано-Франківської та Чернігівської обл. Довжина – понад 280 км, ширина – понад 100 км, площа – 24 тис. км2. Висота 120–2000 м.
   Назва Карпати виникла, мабуть, ще у праіндоєвропейській мові і пов’язана зі словами “скеля, бескид”, “мешканці гір”.
   Найвищі вершини – Говерла, Піп Іван, Петрос, Ребра, Гутин–Томнатик. Почали формуватись наприкінці юрського періоду. Карпати характеризуються середньовисокими горами, наявністю значних територій, зручних для господарської діяльності, вологим теплим кліматом. На вершинах та схилах багатьох гірських масивів знаходяться субальпійські і альпійські луки – полонини, що їх використовують переважно як природні пасовища. Карпатські гори багаті дикорослими плодами і ягодами, різноманітними лікарськими рослинами. Через понижені частини цієї протяжної гірської смуги проходять відомі Карпатські перевали, через які прокладені шосейні та залізничні шляхи, траси газо- і нафтопроводів, високовольтні лінії електропередач. На півдні Українських Карпат зосереджені Рахівський масив і Чивгинські гори, які характеризуються глибокими долинами з крутими схилами, гострими вершинами. Є поклади нафти, природного газу, озокериту, сірки, мінеральних лікувальних вод. Знаходиться понад 1400 природоохоронних об’єктів, комплексні – Карпатський заповідник, Карпатський природний парк і заказники.
   Карпати пов’язані з діяльністю народного ватажка опришків – Олексою Довбушем, а також з антитоталітарною боротьбою Української Повстанської армії.
   **Карпатська Русь, Карпатська Україна, Карпатська Січ.


КИЇВ, -єва, ч.

   * Киянин (ж. киянка), кияни; київський; Київщина.
   Столиця України. Одне з найдавніших міст світу, етнографічний центр, де відбувався процес формування слов’янства, української народності, а пізніше – української нації. Стоїть багато віків над могутньою рікою – Дніпром (в його середній течії, нижче впадіння лівої притоки Десни).По Києву протікають також річки Либідь, Сирець, Віта (праві притоки Дніпра), Горенка, Нивка ( притока Ірпеня).
   2,6 млн. мешканців. Площа Києва – 836 кв. км. Місто поділене на 10 адміністративних районів.
   За археологічними даними, заснований у кінці \/ – першій половині \/І ст. Отже, його вік сягає 1500 років. Перші письмові згадки стосуються 862 року.
   Переказ про заснування Києва (Куара) знаходимо у вірменській хроніці УІІІ століття. Згадки про місто трапляються також у творах арабських географів і письменників ІХ—Х століть та в інших джерелах.
   Походження назви Київ цікавило давніх літописців, високоосвічених людей свого часу. У Києві жив і творив славнозвісний літописець Нестор, який з 1073 року став ченцем Києво-Печерського монастиря. У його “Повісті минулих літ” є оповідь про заснування Києва. За легендою, три брати Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь були засновниками Києва, побудувавши його на трьох горбах.. Брати стояли на чолі східнослов’янського племені полян. Місто Київ назвали на честь старшого брата Кия. Отже, слово Київ – це перетворений на іменник присвійний прикметник від особової назви Кий. А власна назва Кий походить від слов’янської загальної назви кий – “бойовий молот”, палиця, дрючок”. Схожі назви поселень є в інших слов’ян: Кієво (поляки), Кийов (чехи), Києво (серби). Сумніви викликає і особа Кия – це полянський князь чи Кий-перевізник через Дніпро, звіролов із народного переказу.
   У ІХ – середині ХІІ ст. – центр Київської Русі, “матір городів руських”, одне з найбагатших і найкрасивіших міст середньовічної Європи, центр східнослов’янської культури. У 1240 р. цілковито знищений нападом монголо-татарів – орди Батия, поступово відбудований . У 1363 р. приєднаний до Великого князівства Литовського, осередок удільного князівства Гедиміновичів. Одержав міські права з 1494-97 рр. У 1569 році приєднаний до польської корони на підставі Люблінської унії. Великий центр торгівлі між сходом і заходом. Важливий осередок інтелектуального процесу в Східній Європі (діяльність Києво-Могилянської академії). У 1667 році тимчасово, а з 1686 постійно включений до складу Московської держави, з 1797 – адміністративний центр губернії у Російській імперії. У ХІХ ст.. – торговельний центр (контрактові ярмарки), осередок українського духовного і політичного життя. У 1918 проголошено Українську Народну Республіку (УНР), велися важкі бої Армії УНР з більшовиками та російськими монархістами, проголошено Українську Державу ( гетьмана Скоропадського), пізніше Директорію. У 1920 році зайнятий українсько-польськими підрозділами. З 1934 року – столиця УРСР. У 30-х роках відбулися масові страти, які чинили радянські служби державної безпеки (Биківня). Під час ІІ Світової війни місце нацистського терору і масових страт (Бабин Яр). Повністю зруйнований під час відступу Червоної армії та воєнних дій, після війни відбудований. У 50-80-х рр. місце активного дисидентського руху (у 1976 р. заснована Українська Гельсінська група). У квітні 1986 року місто зазнало наслідків чорнобильської катастрофи. З 1988 року масові політичні мітинги поклали початок переходу до незалежної держави. З 1991 – столиця незалежної України.
   Столиця України має великий культурний потенціал. Це найбагатше на пам’ятки історії, культури та архітектури місто в Україні, на його території розташовані 2093 визначні об’єкти. Серед них - Золоті ворота і Софійський собор (ХІ ст.), Видубицький монастир (ХІ ст.), комплекс споруд Києво-Печерської лаври (ХІ–ХVІІІ), церква Спаса на Берестові (ХІІ ст.), барокові Воскресенська, Андріївська, Набережно-Микільська, Покровська, Троїцька церкви, Кловський і Маріїнський палаци, класична забудова ХУІІІ–ХІХ ст., житлові та адміністративні споруди в українському стилі, стилі модерн (поч.. ХХ ст.), післявоєнна забудова центру, головна вулиця Києва – Хрещатик. У Києві діють 32 музеї, 33 театри і театри-студії, 116 кінотеатрів, значна кількість постійно чинних художніх виставок. Найбільш відомі музеї: Національний музей історії України, Музей українського образотворчого мистецтва, Музей західного і східного мистецтв.
   На берегах Дніпра – піщані пляжі (найкращі – на Трухановому острові), курортні місцевості – Конча-Заспа і Пуща-Водиця, в межах Києва – 41 об’єкт природно-заповідного фонду, в тому числі 14 пам’яток садово-паркового мистецтва.
   Найбільший індустріальний центр України: підприємства машинобудівної (у тому числі корабельня, виробництво літаків, двигунів), електротехнічної, електронної, хімічної, поліграфічної, легкої, харчової промисловості; міжнародні ярмарки; вузол залізничних, шосейних, повітряних (2 аеропорти, в тому чмслі міжнародний Бориспіль) і річкових (річковий порт, доступний для морських кораблів) шляхів, метро.
   Один з найбільших наукових центрів в Європі. У місті розташовані Національна Академія наук України та більшість її інститутів, 269 науково-дослідних закладів, 42 конструкторські організації, 18 основних вищих навчальних закладів України ( у тому чмслі університети, консерваторія, Національний університет, Києво-Могилянська академія), Академія архітектури й будівництва, Академія сільськогосподарських наук).

   ** Місто каштанів; Золотоверхий.
   Язик до Києва доведе.
   На городі бузина, а в Києві дядько.


КРИМ, -у, ч. див. Кримська Автономна Республіка

КРИМСЬКА АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА, -ої –ої –и, ж. ( Крим, Республіка Крим )

   * Кримчанин, ( ж. кримчанка ), кримчак, ( ж. кримчачка ), кримський, кримськотатарський
   Адміністративно-територіальна частина України на території Кримського півострова. Омивається водами Чорного та Азовського морів. На півночі з’єднується зі Східноєвропейською рівниною Перекопським перешийком шириною 8 кілометрів. Від Таманського півострова (Кавказ) відділена Керченською протокою шириною 4 – 15 кілометрів.
   Загальна площа 25 тисяч 881 квадратних кілометрів.
   Населення - 2 мільйони 430 тисяч чоловік (1989 р.).
   Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку ( Кримська АРСР ) як частину Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки ( РРФСР ) в межах Кримського півострова утворено 1921 року. 1945 року її перетворено на Кримську область, яку в 1954 році передано до складу України. З часу проголошення незалежності України 1991 року відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР. 1995 року Верховна Рада України відмінила дію Конституції Республіки Крим, ліквідувавши інститут президентства.
   У дорадянський час Крим мав назву Таврія. Таврією називали не лише Крим, а й суміжні райони Причорномор’я. З другої половини ХУІІІ – початку ХХ ст. з територією Таврії збігається територія Новоросійського краю ( Новоросія ).
   Вперше згадується назва Кримського півострова Таврія в У ст. н.е. Походить від назви стародавнього населення Криму – таврів.
   З усіх земель України Крим має найдавнішу і найбагатшу на події історію. Це найдавніша зона розселення людей на території України ( близько 100 тисяч років тому ). Тут проживали кіммерійці, таври, скіфи, греки, сармати, готи, гуни, хозари, половці. Слов’янські племена почали заселяти кримські землі в УІ ст. Київські князі Ігор, Святослав та Володимир здійснювали сюди воєнні походи. У східній частині Кримського півострова протягом Х - ХІІ ст. існувало Тмутараканське князівство, яке було частиною Київської Русі. Приморський і гірський Крим був генуезькою колонією. 1475 року весь причорноморський Крим здобули турки. З’єднавшись з татарами, які панували в степовому Криму, вони утворили Кримське ханство зі столицею Бахчисарай, яке було під владою Золотої Орди ( Османська імперія ). Кримські татари за підтримки Туреччини постійно здійснювали грабіжницькі напади на Україну. 1482 року татарські орди пограбували Київ. Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичний союз з Україною. 1648 року татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками в Корсунській битві. Внаслідок російсько-турецьких воєн Кримське ханство занепало. 1783 року Крим було включено до складу Російської імперії, з 1802 року виділено в окрему Таврійську губернію з центром у місті Сімферополь. Царський уряд прийняв ухвалу про заснування міста Севастополя і перетворення його на базу Чорноморського флоту.
   Впродовж багатьох років Росія проводила політику, спрямовану проти кримських татар. Політика геноциду була особливо жорстокою після другої світової війни. 1944 року 188 тисяч татар за нібито співробітництво з німецьким режимом були вивезені до Казахстану та Середньої Азії. Близько половини з них загинули під час перевезень та у перші роки на поселеннях. Одночасно було депортовано тисячі вірмен, болгар, місцевих греків. Очищені території заселяли вихідцями з Росії, України, Білорусі. 1989 року Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їм повернутися на батьківщину. 1991 року в Сімферополі татари обрали меджліс (уряд), проголосили Декларацію національного суверенітету, прийняли державний прапор і гімн.
   Крим ніколи не був політично та етнічно цілісним. Тут мали захист нащадки різних народів, які впродовж віків мандрували степами України. Сьогодні в Криму проживає близько 1 мільйона 600 тисяч російськомовного населення, яке тяжіє до Росії. 600 тисяч українського населення значною мірою зрусифіковане і політично розрізнене. Місцеве керівництво свідомо чинить перешкоди щодо реалізації українських та кримськотатарських вимог.
   За рельєфом Крим поділяється на три зони – гірську ( Кримські гори ), степову (північний і середній Крим ), горбисту ( Керченський півострів ). Кліматичні умови неоднорідні – від помірно жаркого до посушливого.
   Крим багатий на корисні копалини: залізна руда, солі, лікувальні грязі, мінеральні джерела.
   Добре розвинене сільське господарство, особливо садівництво та виноградарство, а також харчова, рибна, хімічна, машинобудівна промисловість, виноробство.
   Крим – це зона курортів і баз відпочинку, санаторіїв, пансіонатів.
   Найвідоміші міста – Сімферополь, Севастополь, Євпаторія. Керч, Ялта, Феодосія, Джанкой.

   *** Пройти Крим і Рим.
   Де Крим, де Рим!


КРИМСЬКІ ГОРИ –их гір, мн.

   Гори на півдні Кримського півострова. Простягаються на 180 км з південного заходу на північний схід. Вершини: Ромен-Кош (1345 м), Еклізі Бурун (1527 м), Ай-Петрі (1,234), Кубалач (738 м) та ін.
   Гори захищають від впливу північних холодних повітряних мас вузьку приморську смугу – Південний берег Криму – важливу приморську оздоровницю України із сприятливим для відпочинку та лікування субтропічним кліматом. Тут виділяють три фізико-географічні області: передгірську, гірську та Південного берега Криму. Тут зосереджена одна з найбільших зон відпочинку і лікування. Вирощується виноград. У 1972 р. створено Ялтинський гірсько-лісовий заповідник, у 1979 р. – Карагадазький заповідник. Приваблива курортна місцевість.


КРУТИ, мн.

   Залізнична станція між Бахмачем і Ніжином у Борзнянському районі Чернігівської обл. У січні 1918 року біля неї відбувся бій сотні Юнацької Військової школи ім.. Б. Хмельницького та сотні Помічного Студентського Куреня ( близько 600 бійців ) з більшовицькими військами, що наступали на Київ ( 6 тис. червоногвардійців та матросів ).Курінь був призначений до охоронної служби в Києві. Погано навчені юнаки вчинили героїчний опір армії Муравйова, яка вдесятеро переважала їх за чисельністю. Бій тривав кілька годин. Близько 300 захисників полягли у нерівному бою. 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон і розстріляно. Бійці вночі розібрали залізничну колію і затримали на кілька днів наступ червоної гвардії на Київ.
   27 загиблих юнаків урочисто поховано у Києві на Аскольдовій горі. У радянський час могили полеглих було зруйновано. Тепер на місці останнього бою і на могилі встановлено пам”ятні знаки. Багато імен героїв Крут досі залишаються невідомими.
   Бій мав велике моральне значення, став символом жертовності, на якому виховувалася українська молодь ( пластова, студентська) у боротьбі за незалежну Україну.
   ** Герої Крут
   День пам’яті героїв Крут – 29 січня.


ЛЕМКІВЩИНА, -и, ж.

   * Лемко, ( ж. лемкиня), лемківський, по-лемківськи.
   Етнічна територія України, розташована в Карпатах між ріками Сян і Попрад на сході (межі сучасної Польщі) та на північний захід від річки Уж на Закарпатті до річки Попрад у Словаччині.
   Назва походить від найменування корінних жителів лемків, які часто вживали в розмові слово “лем” в значенні “лише, тільки”.
   У середньовічні часи Лемківщина входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Згодом землі Південної Лемківщини були захоплені Угорщиною, а з 1340-х роках вся Лемківщина була включена до складу Польщі, де перебувала до 1772 року. Після розпаду Австро-Угорщини було проголошено Східнолемківську Республіку, яка 1918-1919 роках творила Сяноцький комісаріат Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) з центром у селі Команчі. У лютому 1919 року ліквідована польськими військами. Польський уряд прагнув перетворити лемків на окрему регіональну групу з польською національною свідомістю, закривав українські школи, забороняв періодичні видання. 1945 року внаслідок укладання польсько-радянського договору територія Північної Лемківщини була остаточно передана Польщі. Лемків переселили з Жешувського, Люблінського, Краківського воєводств (Польща) у Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Миколаївську області України, західні та північні воєводства Польщі. Внаслідок злочинних переселенських дій (операція “Вісла”) 1946-1947 роках Лемківщина залишилася без корінних жителів. Лише в кінці 50-х років частині лемків дозволили повернутися на батьківщину. Сьогодні на території України лемки компактно проживають у Перечинському та Великоберезнянському районах Закарпаття та на південних схилах Карпат (Пряшівщина).
   Походження лемків пов’язують з білими хорватами, більшість яких у УІ – УІІ ст. переселилися з Карпатського регіону на Балканський півострів. Лемки більше, ніж інші українські етнічні групи, прив’язані до своєї території, традиційних форм життя, виявляють більший консерватизм і солідарність.
   Відмінності в господарстві, культурі, мові лемків зумовлені відірваністю від основних українських земель, складними природними умовами та взаємовпливами між сусідніми народами (поляками, словаками, угорцями). Матеріальна культура лемків бідніша, ніж у гуцулів. Одяг відзначається простотою, подібний до бойківського, але в ньому більше привабливості (добір тканин, кольорів, вишивки). Типовим зразком чоловічого одягу є чуга (широкий плащ з великим коміром). Жінки носили кольорові спідниці, шубу з сукна, пошиту в талію. Особливістю жіночого вбрання були фацелики (великі білі хустини).
   Головним заняттям лемків було землеробство та тваринництво. Розвивалися також домашні промисли: ткацтво, гончарство, різьбярство.
   Лемківщина дала чимало відомих українських культурних діячів - кардинала Сильвестра Сембратовича, священика Івана Могильницького, поета Богдана-Ігоря Антонича, автора гімну України композитора Миколу Вербицького.

   ** Лемківська ватра, лемківські говірки, товариство „Лемківщина”

   *** На заході та за Сяном
   У славних Карпатах –
   Проживають наші лемки
   У низеньких хатах.
   Проживають наші лемки
   На клині гірському,
   І назвали землю свою
   Таки по-свойому.
     Підпис В.І.Ч., Торонто


ЛЬВІВ, -ова, ч.

   * Львів’янин (ж. львів’янка), львів’яни, львівський, Львівщина.
   Обласне місто, найбільший адміністративний, промисловий і культурний центр Західної України. Розташований у мальовничому місці. На околицях Львова беруть початок р. Полтва (притока Західного Бугу) та р. Зубря (притока Дністра).
   830 тис. мешканців. Займає територію 155 кв. км. Поділений на 6 міських районів.
   Уперше згадується у давньоруському літописі 1256 року.
   Засновником міста вважається князь Данило Галицький, який назвав його на честь найстаршого сина Льва.
   У 1272 р. Львів став столицею Галицько-Волинської держави. У 1340 р. польський король Казимир ІІІ пограбував місто. Із І387 р. остаточно під владою польських королів. У 1356 році надано магдебурзьке право. У середньовіччі – великий економічний центр на перетині торгових шляхів. Із 1772 року – у складі Габсбурзької монархії.
   Місце взаємодії східної і західної культур, великий осередок культурного життя українців, поляків, вірмен, євреїв.
   У 30-40-х роках ХІХ ст. у місті активізувалися процеси українського національного відродження, виходила перша газета українською мовою, діяли українські товариства. У 1861 р. у місті відкрито залізничне сполучення, у 1884 р. – перший телефон, у 1894 р. – перший електричний трамвай (раніше, ніж у Парижі, Відні, Лондоні).
   У роки Першої світової війни був захоплений російською армією, що спричинило до масових репресій проти українського населення.
   1 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), велися важкі українсько-польські бої за місто, яке до 1939 р. перебувало у складі ІІ Речі Посполитої.
   Із 1939 року – у складі УРСР, знову – масові репресії комуністичного режиму. З червня 1941 по липень 1944 –окуповане фашистською Німеччиною. Після війни – стрімка індустріальна розбудова, русифікація, пролетаризація.
   Політично активний центр країни. У 50-60-х рр. – центр самостійницького руху, осередок боротьби з комуністичним режимом, зокрема за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви. У 1988 році багатолюдні мітинги поклали початок широким змінам в УРСР, які завершилися проголошенням незалежності.
   Сьогодні великий промисловий центр : машинобудівна галузь із 150-літньою традицією (автобуси, автонавантажувачі, сільськогосподарські машини, верстати), радіоелектронна ( телевізори, комп’ютери, телефаксові апаратура, прилади), хімічна, нафтопереробна, легка, харчова промисловість.
   Науковий осередок (Західний науковий центр Національної академії наук України, 11 вищих навчальних закладів, у тому числі 5 університетів, Українська академія друкарства, консерваторія).
   Великий культурний центр. 44 музеї, у тому числі галерея мистецтв, етнографічний, історичний, Личаківське кладовище, театр опери і балету (1900), драматичний театр ім. Марії Заньковецької (1842). 10 парків – пам’яток садово-паркового мистецтва ( у тому числі Стрийський, ботанічний сад Львівського університету, парк ім. І.Франка).
   За кількістю цінних історико-культурних пам’яток Львів посідає друге місце в Україні після Києва. Центральна частина міста у 1975 р. оголошена історико - архітектурним заповідником. У грудні 1998 р. історичний центр Львова включений до Списку світової культурної та природної спадщини ЮНЕСКО. Відомі архітектурні пам’ятки: церква св. Миколая (ХІІІ ст.), св. Івана Хрестителя (ХІV ст.), св. Параскеви П’ятниці (ХV ст., споруджена за кошти молдавського господаря Василя Лупола), василіанська св. Онуфрія (ХVІ-ХІХ ст., споруджена за кошти князя Острозького), православна Петра і Павла (ХVІІІ ст.), Преображенська (ХІХ ст.), вірменський собор (ХІV ст.), найкраща пам’ятка у стилі бароко – греко-католицький собор св. Юра (ХVІІІ ст.), лат. Кафедральний собор (ХІV-ХV, ХУІІІ ст., архітектори П.Штейгер, Й.Гром, А.Рабіш), лат. Храми: кармелітський св. Мартина (ХVІІ-ХVІІІ ст., тепер належить Євангельським християнам-баптистам), Марії Сніжної (ХІV ст.), монастирі бенедиктинів (ХVІ – ХVІІ ст.), бернардинів (початок ХVІІ ст.), домініканців (ХVІІІ ст.), каплиці Кампаніанів і Боїмів; пам’ятки світського будівництва у районі площі Ринок, міський і королівський арсенали, порохова вежа і багато ін.
   У Львові відбуваються мистецькі фестивалі “Золотий лев”, “Львівські віртуози”.
   Із Львовом пов’язали життя і діяльність відомі учені і діячі культури: М. Грушевський, І. Франко, С. Крушельницька, О. Новаківський, М.Труш, О.Мишуга, М.Колеса, С.Людкевич, М.Конопницька, А.Фредра, Я.Матейко, Б. Шульц, Захер-Мазоха та ін.
   Львів відіграє важливу роль у міжнародних торгово-фінансових, наукових і культурних зв’язках України. У травні 1999 р. тут відбувся Шостий саміт президентів країн Центральної та Східної Європи. У Львові знаходяться генеральні консульства Польщі і Росії, почесні консульства Австрії, Нідерландів, Німеччини, Чехії, Бразилії, Канади, Литви, Казахстану, представництва міжнародних авіаліній, транспортних компаній, виробничих і торговельних фірм.
   ** Місто Лева.


МАКІВКА
–и, ж.

   Гора у Карпатах.
   Назва пов’язується із загальновживаним словом маківка у значенні “вершина”.
   Символ перемоги українського народу над царським російським військом (у 1915 р.). У боях взяли участь сім сотень Українських січових стрільців. У 2000 р. споруджено меморіальний комплекс (автор – скульптор І. Самотос).


ПОДІЛЛЯ, -я, с. ( Подільська земля )

   * Подолянин ( ж. подолянка ), подільський
   Історико-географічний регіон України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра. У сучасній Україні охоплює частину Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської областей, майже всю Хмельницьку і Вінницьку області (басейн Південного Бугу і лівобережна частина басейну Дністра). Поділля ніколи не було адміністративно-територіальною одиницею, тому не стосується точно визначеної території.
   Вперше назва Поділля в значенні “Русь долішня” вживається в документах середини ХІУ ст. До того часу Поділля згадувалося під назвою Пониззя ( від “Русь нижня” – на відміну від “Русі горішньої”, що примикала до Карпат).
   Поділля відоме відкриттям найдавніших слідів перебування людини на території України, а також трипільською культурою (доба неоліту), комарівською (бронзова доба) та черніхівською (І - ІУ ст. н. е.).
   На минуле Поділля великий вплив мало його сусідство зі Степом – Південною Україною. Звідси впродовж віків робили набіги кочовики ( печеніги, половці, татари). У ХІУ ст. Поділля захопила Литва; з 1569 року - в складі Речі Посполитої; 1772 року західне Поділля відійшло до Австрії (частина Галичини); 1793 року східне Поділля і частина західного входять до Росії, які з 1797 по 1925 рік творили Подільську губернію з адміністративним центром Кам’янець-Подільський, а з 1919 року – місто Вінниця. У 1920-1939 роках західне Поділля майже все входить до Польщі, східне Поділля з 1924 по 1932 рік – до Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Після другої світової війни Поділля повністю входить до УРСР.
   На території Поділля відбувалися важливі події: за часів Богдана Хмельницького – бої з поляками; великі селянські повстання – гайдамаччина, Коліївщина (1768 р.). Належність Поділля до різних держав визначило відмінний розвиток західного і східного Поділля. Посилення кріпацтва на східному Поділлі спричинило опір селян і повстання 1826 -1835 років під проводом Устима Кармалюка. На західному Поділлі, як і в Галичині, посилювалися польські впливи. У роки першої світової війни на Поділлі проходили бої між армією Української Народної Республіки (УНР) та Української Галицької армії (УГА) з більшовиками, поляками, денікінцями. Місто Кам’янець-Подільський стало центром урядів обох українських держав – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР).
   Після Півдня України Поділля є другим українським регіоном садівництва (яблука, груші, сливи, черешні, вишні, абрикоси, виноград).
   Найменш індустріалізоване в усій Україні. Велике значення для Поділля має залізничний транспорт. Відомі залізничні вузли: Тернопіль, Жмеринка, Шепетівка, Вінниця, Козятин, Вапнярка, Чортків.
   Важливі міста Поділля порівняно невеликі: Віннниця, Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Тернопіль.

   *** Красо України, Подолля!
   Розкинулось мило, недбало!
   Здається, що зроду недоля,
   Що горе тебе не знавало!
     Леся Українка


ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ,
-ої -і див. Поділля

ПОЛІССЯ, -я, с. (Українське Полісся)

   * Поліщук ( ж. полісянка), поліський
   Географічний та історико-етнографічний край у північній частині України, який охоплює басейн ріки Прип’ять та сусідні райони лісової смуги. За етнічними ознаками поділене на Полісся Українське, Білоруське, Брянське. Українське Полісся – частина території України, яка лежить на півночі країни, в межах Поліської низини.
   Назва Полісся споріднена зі словом “ліс” (лісиста місцевість, біля лісу). Вона відбиває відмітну ознаку регіону, оскільки значна частина території вкрита лісами (понад 30% території ).
   Споконвіку було зоною взаємодії різних народів, насамперед слов’янських та балтійських. Вважається прабатьківщиною стародавніх слов’янських племен, тут проходили процеси формування слов’янських народів.
   Етнографічна група українців, які живуть тут, називаються поліщуки. Основними галузями господарства поліщуків є землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, птахівництво, бортництво, гутництво, гончарство, деревообробні промисли та народні ремесла, різні види народного мистецтва. Духовна культура поліщуків виявляється сьогодні у неповторних весняних обрядах, купальських традиціях тощо. Музичний фольклор характеризується протяжністю співу та хоровим багатоголоссям.
   Житло поліщуків не багате на яскраві барви і прикраси. В умовах життя серед боліт та лісів виник особливий тип замкнутого двору, який захищав господарство від снігових заметів та звірів.
   Народний одяг поліщуків мав характерні риси. Чоловіки носили сорочку, оздоблену тканим узором, яку одягали поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Верхній зимовий одяг шили зі вставними клинами, свити переважно сірого, а кожухи – білого ( на східному Поліссі – жовтогарячого) кольору. Жіноча сорочка з виложистим коміром шилася з суворого полотна, оздоблювалася монохромним орнаментом червоного кольору ( на Чернігівщині - білого). Спідниця виготовлялася із вовняної або лляної домотканої тканини із смугами різних кольорів. Широко побутував фартух з тканим орнаментом. Жінки носили також катанку (безрукавку з білого сукна), а також плахти (спідниця, зроблена із двох зшитих до половини полотнищ) та керсетки (безрукавка, пошита в талію з кольорової тканини). Для костюмів поліщуків характерний в основному білий колорит з переважанням червоного тону в оздобленні. Особливою є поліська вишивка, в якій переважають рослинний орнамент та синьо-зелені кольори.
   Розташоване в зоні мішаних лісів України. Характеризується великою зволоженістю і заболоченістю ( близько 70% заболочених земель України).


ПОЛТАВА, – и, ж.

   * Полтавець (ж. полтавка), полтавці; полтавчанин (ж. полтавчанка), полтавчани, полтавський; Полтавщина.
   Обласний центр України, розташований на правому березі річки Ворскли (лівої притоки Дніпра).
   320 тис. мешканців.
   Поселення на місці Полтави існувало від часів неоліту. Уперше згадане в Іпатіївському літописі у 1174 році під назвою Лтава, Олтава. Так само зветься притока р. Ворскли. Розповідається, що князь Ігор Святославович Сіверський, переслідуючи Коб’яка і Крнчака, переправився через Ворсклу біля Лтави, примусивши половців тікати. Поселення виникло в урочищі Лтави вздовж річки, тобто “по Лтаві”, і це й дало назву місту. Деякі дослідники вважають, що в основі назви лтава лежить балтійсько-латинське lutum – “болото”, “багно”, “грязь”, “глина”. Сучасна назва – від 1430 року.
   У ХVІІ ст. місту надано магдебурзьке право. Є містом з 1641 року.
   Під час Хмельниччини – центр Полтавського полку. Влітку 1709 р. під Полтавою зазнала поразки українсько-шведська коаліція. Із 1803 р. – центр Полтавської губернії, великий торговельний і господарський центр, осередок українського громадського і культурного життя (тут бере початок модерна українська література та історіографія, розвивається освіта ). Один із провідних центрів доби української революції 1917 – 1921 рр. Під час ІІ Світової війни місто зазнало значних руйнувань.
   У Полтаві збереглися численні пам’ятки архітектури: дерев’яна Спаська церква (1705-1706), семиглавий бароковий (єдина збережена в Україні пам’ятка) Хрестовоздвиженський собор (1689-1709), сам собор варварськи зруйнований у 1930-х рр. ). Кругла площа із адміністративною забудовою початку ХІХ ст.., будинок губернського земства ( 1903-1908, архітектори В.Кричевський і О.Ширшов, розписи С.Васильківського та М.Самокиша ) у стилі модерн, садиба І.Котляревського.
   Є також театри, філармонія, 6 музеїв.
   У місті діють підприємства машинобудівної, скляної, порцелянової, легкої, харчової промисловості.
   ** Пропав як швед під Полтавою.


ПРИП’ЯТЬ – і, ж.

   Річка в Україні і Білорусі, права притока Дніпра. Протікає Волинською, частково Рівненською і Київською обл. Довжина – 761 км (на території України – 261 км); площа басейну – 121 км2.
   Назва річки за походження праслов’янська і пов’язується із дієсловом, що означає “натягувати, напинати”.
   Притоки: Тур’я, Стохід, Стир, Горинь, Уж (праві); Случ, Лань, Брагінка (ліві) та ін. Витоки в Любомльському районі Волинської області, а гирло знаходиться на півночі Київщини. Головне місто – Чорнобиль. Впадає до Київського водосховища. Судноплавна, багата на рибу.


СВІТЯЗЬ (Свитязь) – я, ч.

   Озеро у південно-західній частині Волинської обл., поблизу м. Шацька, найбільше у групі Шацьких оз. на Поліссі. Площа озера – 26 км2, глибина – 58 м; прозорість води – до 8 м. Довжина – 9,3 км; ширина – 4–8 км.
   Учені-етимологи пов’язують назву Світязь з німецьким запозиченням на –ing; ця назва також зближується із словом світ.
   Розташоване у Шацькому національному парку. Живиться переважно підземними водами. Виникло в карстовому зниженні рельєфу. Береги низькі, вода в озері прісна з великим вмістом срібла і дуже прозора. Багате на рідкісну рибу, зокрема вугр. Приваблива туристична зона для мандрівників. Щороку в липні тут проходить Міжнародний фестиваль сучасної естрадної пісні “На хвилях Світязя”.


СИНЕВІР (Синевир) –а, ч.

   *Синевирський.
   Озеро, розташоване у північно-східній частині Закарпатської обл. Площа – 0,07 км2, глибина – до 24 м.
   Синевир Найменування утворене шляхом поєднання прикметника синій із іменником вир.
   Розташоване на південних схилах Горганів на висоті 989 м над рівнем моря. Живлення – атмосферні опади. Стікає у річку Тереблю (басейн Дунаю). Державник заказник.


СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА, -ої -и, ж. ( Слобожанщина )

   * Слобода, слобожанин ( ж. слобожанка ), слободянин ( ж. слободянка), слобожанський, слобідський
   Історико-географічна область у північно-східній частині України - територія Харківської, Сумської, півночі Донецької та Луганської областей, південно-східної частини Воронезької, півдня Курської та більшості Білгородської областей Російської Федерації. В культурно-побутовому розумінні тісно пов’язана із сусідньою Полтавщиною і тому інколи визначається як спільна з нею етнографічна область.
   Історично Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною і була своєрідним перехідним історико-географічним районом між Лівобережжям і Півднем (Таврією) .
   У найдавніші часи Слобідська Україна – це територія східних слов’ян-сіверян. З кінця ІХ ст. вона у складі Київської Русі. З початку ХУІ ст. входить до складу Московського царства. Територія Слобідської України становила тоді майже не залюднене Дике Поле, через яке татари нападали на Московщину.
   Назва Слобідська Україна, або Слобожанщина, походить від слова „слобода” (слабода, свобода). Так називали поселення в Київській Русі, Російській державі, жителі якого на деякий час звільнялися від податків.
   Початок козацьким слободам у 1638 році дали 800 козаків – учасників повстання Я.Острянина, що переселилися з України. Кількість переселенців з часом збільшувалася і вилилася в два потоки колонізації – з півночі йшла московська, із заходу – українська і польська. Основну масу складали козаки, селяни, духовенство, що втікали від шляхти. Російська колонізація була пов’язана зі спорудженням оборонних ліній. Московська держава довший час сприяла українській колонізації Слобожанщини, бо це давало можливість економічно опанувати вільні території, поповнити війська на кордонах для їх охорони. Царський уряд постачав українським переселенцям зброю і харчі, дозволяв їм оселятися цілими громадами на пільгових умовах (слободи), наділяв їх землею і зберігав за переселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже з 1650 року існували слобідські козацькі полки – Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський. З 1685 року – Ізюмський. Як на Гетьманщині, так і в Слобідській Україні соціальний процес ішов в напрямі збільшення прав козацьких старшин та перетворення селян на підданих. Населення займалося в основному хліборобством. Слобожанщина стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, і Гетьманщиною, Запоріжжям, Південною Україною, Кримом, Доном, Кавказом, Іраком – з другого. Особливо тісними були відносини Слобідської України з Гетьманщиною – політичні, економічні, родові. Вищою школою для всієї Слобожанщини у ХУІІІ ст. був Харківський колегіум, утворений на зразок Київської академії. Студентами Харківського колегіуму були не лише вихідці із Слобідської України, а й Гетьманщини. Культурний вплив Харківського колегіуму поширився на все Лівобережжя і суміжні райони. Яскравим символом єднання Слобожанщини і Гетьманщини став великий український філософ Григорій Сковорода.
   З ХУІІІ ст. царський уряд почав обмежувати козацьке самоврядування. 1765 року Катерина ІІ ліквідувала козацький устрій і ввела державні установи. Територія ввійшла до складу Слобідсько-Української губернії ( згодом Харківська губернія) з центром у місті Харкові. Північна частина ввійшла до Воронезької і Курзької губерній і такий статус закріпився за часів радянської влади. У деяких районах цих губерній українці становили переважну більшість. Тому населення неодноразово ставило питання про приєднання цих земель до України. 1917 року на землі Слобожанщини вторглася російська більшовицька армія. 1918 року створено Донецько-Криворізьку Радянську Республіку з центром у місті Харкові.
   З ХІХ ст. Слобідська Україна – центр національно-культурного відродження. У 1805 року в Харкові засновано перший на українських землях, що перебували у складі Російської імперії, університет з ініціативи та за кошти, зібрані українським громадським діячем В. Н. Каразіним.


СЛОБОЖАНЩИНА див. Слобідська Україна

СЯН -у, ч.

   *Сянок, Сянічок, сяноцький.
   Річка, найбільша притока Вісли. Довжина 444 км; площа басейну – 16,780 км2.
   Мовознавці не мають єдиної гіпотези, щодо походження цієї назви. Одні з них вважають, що це праслов’янське найменування, інші – германське, ще інші – індоєвропейське.
   Випливає біля Ужоцького перевалу. Основне живлення – снігове та дощове. Основні притоки: Солинка, Ослава, Вислок, Вігор, Вишнівка, Любачівка та ін. У пониззі – судноплавний.
   Після проведення депортаційних процесів 1944– 1951 рр., зокрема операції “Вісла” 1947 р. Надсяння увійшло до складу Польщі.
   **“Від Сяну до Дону”.


ТИСА – и, ж.

   *Тисовець, тисовий.
   Річка в Україні, Румунії, Словаччині, Угорщині, Югославії. Найдовша ліва притока Дунаю, довжина якої 977 км (у межах України – 201 км). Площа басейну – 153 тис. км2.
   Назва походить, очевидно, від назви дерева тис.
   Річка утворюється злиттям Чорної Тиси і Білої Тиси. Притоки: Чорна Тиса, Теребля, Боржава, Батар (в Україні). Основне живлення – снігове і дощове. Головні міста: Хуст, Тячів. Використовується як лісосплавна і судноплавна ріка.


УКРАЇНА, -и, ж.

   * Українець ( ж. українка ), український, по-українськи.
   Найбільша за територією європейська держава, яка відновила свою незалежність 24 серпня 1991 року.
   Протяжність державних кордонів близько 6 тисяч 500 кілометрів. На суші межує з Росією, Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою. З півдня омивається водами Чорного та Азовського морів.
   Глава держави – Президент.
   Вищий законодавчий орган – Верховна Рада України.
   Вищий виконавчий орган – Кабінет міністрів України.
   Державна мова – українська.
   Столиця – Київ.
   Грошова одиниця – гривня = 100 копійок.
   Адміністративно поділяється на 24 області, а також до складу України входить Автономна Республіка Крим.
   Найбільші міста – Київ, Харків, Донецьк, Львів, Одеса, Дніпропетровськ.
   Площа 603 тисяч 700 квадратних кілометрів. Із заходу на схід витягнута на 1 тисячу 316 кілометрів, відстань у найширшій частині з півночі. на південь досягає 893 кілометрів.
   Населення України 47 мільйонів 500 тисяч жителів (2001 р.). З них українців (73%), росіян (22%), білорусів (1%) та інші ( всього представники близько 120 націй і народностей ). Більшість мешканців України живе в містах (68%). Майже 8 млн. українців живе за межами держави.
   Назва “Україна” вперше вживається в Київському літописі (1187 р.). Походить від праслов’янського слова “країна” (окрема земля). Назва земель держави та народу історично змінювалася. Найвідоміші історичні назви держави Київська Русь, Велика Русь, Мала Русь, Україна-Русь. У межах України виділяють цілий ряд етнографічних (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина, Полісся та інші) та історико-географічних (Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Наддніпрянщина, Поділля, Таврія, Слобожанщина та інші ) земель, які мають свої особливості розвитку матеріальної і духовної культури, національні традиції. Територіально Україну поділяють на Правобережну (Волинсько-Подільська височина, Східні Карпати, Полісся) та Лівобережну (Наддніпрянська низина, Донецька височина), межею для яких є річка Дніпро.
   Український етнос починає формуватися у ІУ ст. н.е. Державотворчі процеси у східнослов’янських племен (поляни, сіверяни, древляни, дуліби, білі хорвати, уличі, тиверці, радимичі) у УІ – УІІІ ст. призвели до утворення єдиної держави – Русі. У ХІУ ст. – першій половині ХУІ ст. відбувається процес формування основних ознак українського народу, який особливо згуртувався в часи найвизначніших історичних подій другої половини – середини ХУІІІ ст. ( Запорізька Січ, держава Богдана Хмельницького, Гетьманщина). Становлення української нації тривало у ХІХ і ХХ століттях.
   Клімат України помірний, теплий, континентальний, на південному узбережжі Криму субтропічний. Привабливі рекреаційні зони Крим та Карпати.
   Україна багата природними ресурсами – кам’яне вугілля, залізна руда, кольорові метали, уран, графіт, кам’яна і калійна сіль, марганець, ртуть.
   В Україні добре розвинена гірничо-видобувна промисловість, чорна і кольорова металургія, харчова промисловість, енергетика, машино- і приладобудування, літакобудування та космічна промисловість. В Україні сконструйовано найбільший у світі вантажний літак “ Руслан”, ракетоносій “ Мрія”.
   Україна має сприятливі умови для розвитку сільського господарства. У ньому переважає рослинництво (зернові, картопля, цукрові буряки, соняшник) і тваринництво (скотарство, вівчарство, свинарство).
   *** Без верби і калини немає України.


ХАРКІВ, -ова, ч.

   * Харків’янин (ж. харків’янка), харків’яни, харківський, Харківщина.
   Обласний центр України при злитті річок Харкова, Лопані та Уди (басейн Сіверського Дінця ).
   1,6 млн. мешканців (друге після Києва місто за чисельністю жителів в Україні). Площа міста перевищує 305 кв. км. Складається з 9 міських районів.
   Заснований на початку близько 1654 р. козаками-переселенцями з Правобережної України. Кілька сотень родин збудували фортецю для захисту від кримських і ногайських татар. Назва походить ймовірно від імені першопоселенця козака Харка.
   Місто з 1650 року; від середини ХVІІ ст. до 1765 – центр Харківського козацького полку. У ці часи жителі відбили 12 татарських нападів. Наприкінці ХVІІІ ст. – значний економічний, культурний центр Слобідської України, велика торговиця. На початку ХІХ ст. розпочався бурхливий промисловий розвиток, спорудження перших промислових підприємств.
   Осередок українського культурного життя на Слобожанщині. У 1726 р. відкрито Харківський колегіум, у 1789 р. засновано перший в Україні постійний театр. У 1805 р. відкрито перший у під російській Україні університет та Інститут шляхетних дівчат, виходять перші українські альманахи.
   У ХІХ ст. – найбільший в Україні промисловий осередок. 1917 – 1934 рр. – столиця Радянської України, великий культурний центр, де прискореними темпами відбувалася українізація, у 30-х рр. замінена на активну русифікацію. У 80-90-х ХХ ст.– важливий центр громадського життя в Україні.
   Один із найбільших індустріальних центрів України. Розвинене машинобудування енергетичне (Електроважмаш, Укрелектромаш), електромеханічне, тракторне (Харківський тракторний завод), сільськогосподарське, транспортне; верстатоскладальна, приладобудівна, радіоелектронна, хіміко-фармацевтична, харчова промисловість. Великий транспортний вузол , з 1975 р. – метрополітен, аеропорт.
   Другий за значенням науковий і культурний центр України. У місті діє 39 вищих навчальних закладів, у тому числі 11 університетів, філармонія, цирк, 6 театрів ( зокрема, опери та балету), 13 музеїв, ботанічний сад, зоопарк. Видатні пам’ятки архітектури – Покровський собор (1689), Успенський собор (1771–1977) із дзвіницею, корпус університету (1766–1777), будинок Національної юридичної академії (1892), будинок бібліотеки і. В.Короленка (1901) та ін.
   Із Харковом пов’язана діяльність багатьох видатних людей. Тут жили і працювали: Г.Сковорода, Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський, Б.Грінченко, П.Грабовський, М.Кропивницький, Г.Семирадський, М.Лисенко, Д.Яворницький, М.Костомаров, Остап Вишня, Олесь Гончар, П.Тичина, І.Манжура, К.Шульженко, Н.Ужвій а ін.


ХОРТИЦЯ -і, ж.

   *Хортицький.
   Найбільший острів на Дніпрі, що входить до складу м. Запоріжжя. Площа – 3000 га, довжина – 12 км, ширина – 2,5 км.
   Назва пов’язана, очевидно, із праслов’янським словом хорт “швидкий, прудкий”.
   У часи Київської Русі – важливий торговельний пункт. У 50-их рр. XVI ст. Д. Вишневецький заснував укріплення – Запорозьку Січ. Важливий стратегічний опорний пункт у добу козаччини. З острова виступали у походи козацькі війська під проводом Т. Федоровича, І. Сулими, Б. Хмельницького, І. Сірка. Донині збереглися залишки запорізьких укріплень на Совутиній скелі та в інших місцях острова.
   У 1965 р. засновано Державний історико-культурний заповідник.


ЧЕРЕМОШ –у, ч.

   *Черемошанський, черемошанець.
   Річка, яка тече Івано-Франківською та Чернівецькою областями, права притока Прута. Довжина – 80 км, площа басейну – 2,560 км2.
   Етимологія слова пов’язується із назвою дерева-черемхи, що росла вздовж берега.
   Утворюється злиттям Чорного і Білого Черемоша. Живлення переважно дощове. Головні міста: Вижниця, Вашківці, Кути, Верховина. Лісосплавний.
   У минулому творив кордон між Польщею і Молдавією.
   Для українців – символ гірської річки.


ЧИГИРИН – а, ч.

   * Чигирин (ж. чигиринка), чигиринці, чигиринський
   Місто у Черкаській обл., районний центр на річці Тясмин (притока Дніпра).
   Місто лежить у самій середині Української землі, рівно віддалене від Сяну на Заході і від Дніпра на Сході і від Чорного моря на Півдні і білоруської границі на Півночі.
   13 тис. мешканців.
   Назва міста має декілька тлумачень. Найчастіше її пов”язують зі словом чагарник ( тобто “місцевість, укрита чагарниками”). Або виводять від назви водночас і отруйної, і цілющої рослини, яку в народі звуть чигар – трава .За іншим переказом, на тому місці, де перехрещувалися шляхи, була криниця, біля якої висів чигир – дерев”яний черпак для води. За способом творення слова можна припустити, що назва походить від особового імені татарина Чигирин –богатиря.
   Було засновано як оборонний пункт у зручній для захисту місцевості на торговому шляху з Києва до Криму, де найчастіше здійснювали напади кримські татари. Тому на гербі міста зображено три стріли – атрибут оборони. Час заснування міста невідомий, уперше в документах воно згадується 1583 року.
   Відомий з першої половини ХVI ст. як укріплене козацьке зимовище. У 1592 р. отримує магдебурзьке право.
   У 1649 р. в ході визвольної війни Богдана Хмельницького полкове місто Чигирин стає адміністративним центром Козацької держави. Зазнає найбільшої слави як резиденція Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.), гетьманська столиця України. У Чигирині Б.Хмельницький провів свою останню козацьку раду (це було за два місяці до його смерті 6 серпня 1657 року).
   У 1678 році турки зруйнували Чигирин і вирізали мешканців. Столицю було перенесено до Батурина.
   Через 100 років саме звідси розпочалася Коліївщина (народне повстання).
   З 1797 р. – повітове місто Київської губернії.
   У роки українських національно-визвольних змагань 1917 – 1721 рр. На околицях Чигирина проходили бої Армії УНР з більшовицькими військами, діяли українські повстанські загони.
   Чигиринський історико-культурний заповідник. Пам’ятки садово-паркового мистецтва – Замкова гора Хмельницького та міський парк. Пам’ятка архітектури – руїни фортечних споруд (ХVІ – ХVII ст.).
   Центр легкої промисловості.
   У 1843 і 1845 рр. У Чигирині перебував Тарас Шевченко. Місту присвячена низка його графічних та поетичних творів.


ЧОРНЕ МОРЕ -ого -я, с

   *Чорноморка, Чорноморське, чорноморський, Причорномор’є.
   .Внутрішнє море басейну Атлантичного океану. Найбільша глибина – 2210 м. Площа – 422 тис. км2; солоність 1,8%; впадають такі річки: Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, Південний Буг.
   Учені-етимологи вважають, що назва грецького походження.
   Через протоки Босфор і Дарданелли з’єднується із Середземним морем. Найбільш мілководною та заселеною є північна частина моря, яка внаслідок невеликих глибин та отримання у літній період теплих прісних річкових вод краще прогрівається. Тут найсприятливіші умови для розвитку фауни і флори.
   Під впливом сильних вітрів у морі бувають великі хвилі (висота – 3–5 м, довжина – 15 м); під час ураганів їх висота сягає 15 м, довжина – 30 м. Є цінні корисні копалини: газ, нафта, залізо, мідь, срібло та ін. Лікувальне значення мають грязі Куяльницького, Хаджибейського та Тилигульського лиманів. Водні маси моря переміщуються; головною течією є Основна Чорноморська. Має цілий ряд бухт – невеличких заток, що відокремлюються від морського акваторію мисами чи островами і використовуються переважно для стоянки кораблів. Розвинуте рибальство: ставрида, осетрові, креветки.
   Порти: Одеса, Миколаїв, Севастополь, Новоросійськ (Росія), Батумі (Грузія), Трабзон (Туреччина), Варна (Болгарія), Костанца (Румунія).
   Пов’язане з історією українського народу, із козацькими походами.
   **Чорноморська низовина, Чорноморське козацьке військо, Чорноморський заповідник.


ЧОРНОБИЛЬ –я , ч.

   * Чорнобилець (ж. чорнобилька), чорнобильці – колишні мешканці міста; люди, які мають соціальні пільги як потерпілі в чорнобильській аварії; чорнобильський;
   Мертве місто України у Київській області, розташоване у місці, де р. Прип’ять впадає до Київського моря.
   Назву місту дала звичайна степова рослина чорнобиль ( полин, нехворощ). Є й інша думка: колись територія звалася Чорною Руссю: чоловіки носили лише чорний одяг і чорні шапки.
   Перша згадка про місто – у 1193 р.
   Місто Київського князівства, пізніше перебувало у Литві, з 1569р. – у Польщі. У XVI – XVIIст. – власність Сапєг і Хоткевичів. У 1793 р. у складі Російської імперії.
   У 70-80 рр. ХХ ст. поблизу міста збудовано Чорнобильську атомну електростанцію (ЧАЕС), один із реакторів якої 26 квітня 1986 р. вибухнув. Аварія спричинила значне радіоактивне забруднення біосфери. На карті України з’явилася 30-кілометрова „зона відчуження”. Населення Чорнобиля (14тис. чоловік) було евакуйоване.
   Чорнобильська трагедія становить для України екологічну катастрофу та пересторогу людській цивілізації.

   ** Благодійний фонд “Діти Чорнобиля”, чорнобильська зона.
   *** Духовний Чорнобиль; економічний Чорнобиль; інформаційний Чорнобиль – образ-символ глибокої кризи.


ЧОРНОГОРА –и, ж.

   *Чорногірський.
   Найвищий гірський масив Карпат Українських у межах Івано-Франківської і Закарпатської областей. Простягається на 40 км між долинами таких річок – Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемоша.
   Найменування утворилося шляхом поєднання прикметника чорний з іменником гора.
   Подекуди є виходи вулканічних порід, а також льодовикових рельєфних форм. Тут підносяться вершини головного хребта – Говерла, Піп Іван, Петрос. Ростуть смерека, бук, інші хвойні та листяні дерева. Багато полонин. Розвивається скотарство. У 1964 р. створено комплексний заповідник, який входить до Карпатського заповідника. Розміщені Туристичні центри: Ясиня, Рахів, Ворохта, Верховина.