Історія Львівського національного університету імені Івана Франка розпочалася 21 січня 1661 р. - саме тоді король Ян ІІ Казимир надав Львівській єзуїтській колегії статус Академії та права і гідність університету. Одним із факторів, що вплинули на прийняття такого рішення, стала стаття Гадяцької унії (1658 р.) між Україною та Річчю Посполитою, яка передбачала відкриття на українських землях двох університетів: у Києві та в котромусь з українських міст.

    Становлення львівського академічного осередку відбувалося у складних умовах. Незважаючи на наявність тут добре укомплектованої бібліотеки, кваліфікованих викладацьких кадрів, матеріальної бази, університету довелось тривалий час боротися за своє визнання. Основними противниками його стали Краківський університет та Замойська академія, які не могли змиритися з появою нової вищої школи у цьому регіоні держави. Через неприязнь до ордену єзуїтів противилася перетворенню їхньої колегії у Львові в університет шляхта. Ареною гострої боротьби навколо цього питання, яка зі змінним успіхом тривала понад століття, стали шляхетські сеймики різних повітів та воєводств, загальнодержавний сейм у Варшаві, королівський двір і навіть римська курія. Саме тому в той час не вдалося в повному обсязі реалізувати план розбудови Львівського університету. З чотирьох факультетів, традиційних для всіх європейських університетів - теологічного, філософського, юридичного та медичного, у Львові функціонували лише два перші. До 1758 р. залишалося невирішеним питання про право університету присвоювати вчений ступінь доктора наук. Однак незважаючи на всі перешкоди та труднощі, університет продовжував розвиватися: зростала кількість студентів та викладачів, функціонувала бібліотека та друкарня, розбудовувалися навчальні корпуси, був закладений ботанічний сад та створена астрономічна обсерваторія.

    У зв'язку з тим, що тодішня система єзуїтської освіти, яка базувалася на так званому "Ratio studiorum", не передбачала систематичного вивчення історії, можемо говорити лише про зародження та початки історичної науки у Львівському університеті. Це стало можливим завдяки зростанню зацікавлення цією галуззю знань серед студентської молоді та деяких професорів університету, які викладали історію у курсах риторики та поетики. Ще у 1608 р. єзуїти пропонували запровадити викладання історії як окремого предмета, але тоді їхня пропозиція прийнята не була. І лише 1739 р. історію почали викладати як окремий університетський курс. Відтоді розпочалася активна наукова робота, публікувалися історичні джерела та окремі монографічні праці. Важливою подією став вихід у світ гербівника польської шляхти Каспера Несецького та низки історичних хронік. Одночасно з ліквідацією єзуїтського ордену у 1769 р. було припинено діяльність Львівського університету.

    Нова сторінка в історії львівського академічного осередку відкрилася після встановлення австрійського панування над Галичиною у 1772 р. Зважаючи на гостру потребу у висококваліфікованих державних урядовцях у новоствореному Королівстві Галичини та Лодомерії та враховуючи інші причини, імператор Йосиф ІІ прийняв рішення про відкриття у Львові університету. При цьому враховувався досвід єзуїтської академії та використовувалась її матеріальна база, зокрема бібліотека. Урочисте відкриття нового університету відбулося у листопаді 1784 р. За зразком віденського, празького та інших європейських університетів, він складався з чотирьох факультетів: філософського, юридичного, теологічного та медичного. Історичні студії були зосереджені в рамках філософського факультету, де функціонували дві кафедри цього профілю: загальної історії, очолюваної проф. Л. Ценмарком, та допоміжних історичних дисциплін, керованої проф. Г. Уліхом. Викладання велось на основі єдиних для всієї імперії підручників, що обмежувало ініціативу професорів. Однак навіть у таких умовах деякі викладачі працювали над створенням навчальних посібників з окремих дисциплін. Так, проф. Г. Уліх видав курси лекцій з нумізматики, дипломатики, сфрагістики та геральдики. Багато уваги приділялось зміцненню матеріальної та навчальної бази університету, особливо комплектуванню бібліотечних фондів. Для проведення практичних занять з нумізматики було створено колекцію монет та медалей. Варто згадати і про існування у рамках Львівського університету спеціального структурного підрозділу - так званого Studium Ruthenum, завданням якого була підготовка до навчання української молоді. Це було зумовлене незадовільним станом українського середнього шкільництва в Галичині, а також тим, що викладання в університеті велося німецькою мовою.

    У період воєн з наполеонівською Францією австрійський уряд у 1805 р. припинив діяльність Львівського університету. На його базі було створено ліцей, а частину викладачів переведено до Краківського університету. Туди ж було перевезено частину майна. У львівському ліцеї історичні дисципліни надалі викладалися на університетському рівні, що було заслугою, зокрема, проф. Ф. Вучіча, який також опікувався нумізматичною збіркою.

    У 1817 р. Львівський університет було відновлено у складі трьох факультетів - філософського, юридичного та теологічного (медичний факультет було відкрито аж у 1894 р.). Як і у Йосифінському університеті, вивчення історичних дисциплін було зосереджено на кафедрі загальної історії, що входила до складу філософського факультету. Впродовж тривалого часу її очолював проф. Й. Маус, лекції якого були дуже цікавими, тому їх відвідували не лише студенти університету, а й багато львів'ян. Зусиллями проф. Ф. Вучіча відновилося викладання окремих допоміжних історичних дисциплін, але після його відходу з університету дану кафедру було ліквідовано. Не змінилася і система викладання: надалі панували застарілі схоластичні методи навчання, не заохочувався творчий, науковий пошук викладачів та студентів. Вільнодумство не допускалося, а за найменші його прояви суворо карали. Над університетом, як і над усією країною, тяжів прес маттенахівської реакції. Однак і тут відчувався подих нових ідей, що проявлялись у поширенні ідей українського та польського національного відродження, особливо під час революційних подій 1848-1849 рр. Студенти та викладачі університету були найбільш активними борцями з реацією. Вони створили Академічний легіон, ініціювали акції, що мали на меті запровадження в країні конституційного ладу, реформування політичного, суспільного та економічного устрою. Не дивно, що під час листопадових подій 1848 р. в центрі уваги залишався університет. Придушуючи повстання львів'ян, австрійські війська спалили будинок університету, пожежа знищила значну частину бібліотеки, обладнання навчальних лабораторій, було пограбовано нумізматичну збірку. За участь у революційних подіях немало студентів було покарано (відраховано з університету, ув'язнено, забрано до війська тощо).

    У 1849-1850 рр. систематичні заняття в університеті не відбувалися. Окремі курси читались у приміщенні міської ратуші, де для цього було виділено декілька кімнат. І лише з 1851 р., після того, як університету було надане нове приміщення по вул. Миколая (нині - вул. Михайла Грушевського), начальний процес повністю відновився. Незважаючи на поразку революції та наступ реації, уряд змушений був розпочати реформи у вищому шкільництві. Університети отримали значні автономні права, запроваджувалися зміни у системі навчання, викладачі дедалі більше уваги приділяли науковій роботі. В університеті збільшувалася кількість кафедр історичного профілю. У зимовому семестрі 1852 р. до навчальної програми вперше було запроваджено практичні заняття для осіб - кандидатів на посади вчителів історії. Проводилися вони на історичному відділі історико-філологічного семінару. У 1869 р. було створено кафедру австрійської історії, яку з 1871 р. очолив відомий український історик, археолог, краєзнавець, громадсько-політичний діяч Ізидор Шараневич - автор відомих праць з історії галицько-волинських земель княжої доби, які й досі не втратили свого значення. Саме він започаткував систематичне дослідження давньоруських археологічних пам'яток Пліснеська та Галича. Крім того, проф. І. Шараневич був одним із чільних діячів Ставропігійського інституту у Львові, який зробив чималий внесок в організацію його наукової діяльності, зокрема утворення та розбудову інститутського музею.

    Друга половина ХІХ ст. - це період становлення і розвитку польської наукової історичної школи у Львівському університеті. Значною мірою це стало можливим завдяки політичним змінам, що сталися після запровадження автономного устрою в Галичині. Політична влада в краї повністю перейшла до польських політичних сил, які намагалися дедалі більше обмежити вплив центрального віденського уряду. Одним із перших заходів польської адміністрації було запровадження польської мови у шкільництві. З цим не погоджувалися німецькі професори університету та українські політичні діячі. Гостра дискусія з цього приводу тривала кілька років. Ситуація змінилася лише після 1871 р., коли кафедру загальної історії після німця Генріха Зайссберга очолив Францішек Ксаверій Ліске, який навчався у Вроцлавському університеті, працював над докторською дисертацією у Лейпцігському та Берлінському університетах, був прихильником позитивістичного напряму в історичних дослідженнях. Він перший добився права читати лекції польською мовою, що викликало неоднозначну реакцію в академічному середовищі. Однак польська адміністрація підтримала ініціативу Ф. К. Ліске, після чого розпочалася швидка полонізація всіх факультетів університету.

    За двадцять років роботи в університеті проф. Ф. К. Ліске зробив надзвичайно багато для розвитку польської історичної науки. Він був ініціатором створення Польського історичного товариства, одним із засновників періодичного видання "Kwartalnik historyсzny", за його ініціативою у Львові було проведено ІІ з'їзд польських істориків. Проф. Ф. К. Ліске був самовідданим організатором науки, прекрасним лектором. Рівень викладання проф. Ф. К. Ліске високо оцінив Іван Франко. Одним із найбільших досягнень його діяльності є заснування та розбудова львівської наукової школи польських істориків. Яскравими представниками її були професори Л. Фінкель, Ф. Буяк, С. Закшевський - вихованці проф. Ф. К. Ліске, які продовжували його починання і багато зробили для розбудови історичної науки у Львівському університеті. Вагомий внесок Ф. К. Ліске у публікацію історичних джерел. Він був ініціатором багатотомного видання "Akta grodzkie i ziemskie" - збірки документів з історії західноукраїнських земель, які зберігалися у Бернардинському архіві у Львові (нині - Центральний державний історичний архів України у Львові). Виконане з урахуванням найновіших на той час вимог археографічної науки, воно й зараз, широко використовується істориками-медієвістами.

    Політичною подією в житті університету стало відкриття у 1881 р. кафедри польської історії. Впродовж 1883-1907 рр. її очолював професор Тадеуш Войцеховський - відомий дослідник польського середньовіччя. У 1907 р. завідувачем кафедри став С. Закшевський, у 1910 р. він започаткував науковий семінар з польської історії епохи середньовіччя.

    Значні зміни відбулися на історичному відділенні філософського факультету у 1892 р. Дві з трьох існуючих на той час кафедр очолили нові професори: кафедру австрійської історії, після відходу проф. І. Шараневича - учень Ф. К. Ліске професор Людвіг Фінкель (керував кафедрою до виходу на пенсію у 1918 р.). Після смерті проф. Ф. К. Ліске посаду завідувача кафедри загальної історії посів професор Броніслав Равич Дембінський (до 1918 р.), який став керівником відділу загальної історії історичного наукового семінару. На цій же кафедрі працював доктор Александер Семкович, який у 1884-1888 рр. був доцентом, а у 1888-1892 рр. - заступником професора загальної історії. Згодом він став директором Наукової бібліотеки Львівського університету і немало зробив для її розбудови. Особливе місце серед професорів філософського факультету зайняв Людвіг Фінкель. У 1894 р. він разом із К. Стажинським видав історію Львівського університету, при написанні якої використав максимально доступну кількість архівних матеріалів. Але найбільший здобуток ученого - публікація багатотомної бібліографії польської історії. Її поява значною мірою була результатом роботи наукового семінару, очолюваного проф. Л. Фінкелем. Продовжуючи починання Ф. К. Ліске, він намагався якомога ширше залучати до наукової роботи студентську молодь. При цьому особливого значення надавав діяльності студентських наукових гуртків.

    У польсько-українських стосунках другої половини ХІХ ст. значне місце займали питання, пов'язані з Львівським університетом. Українські громадсько-політичні діячі постійно протестували проти його полонізації, домагалися паритету при створенні нових кафедр на всіх факультетах університету. В той час кілька кафедр з українською мовою викладання було лише на теологічному та юридичному факультетах. Варто зауважити, що теологічний факультет був єдиним, де переважали студенти-українці. На філософському факультеті функціонували дві українські кафедри філологічного напряму: одна з них - кафедра руської (української) словесності - створена у 1848 р., а її першим завідувачем став Яків Головацький. Друга - кафедра української літератури - утворилася дещо пізніше, очолив її відомий фахівець з історії української літератури о. Омелян Огоновський. Після його смерті невдалу спробу стати завідувачем кафедри зробив Іван Франко. Однак в університеті не було жодної кафедри історичного профілю з українською мовою викладання. На це постійно звертали увагу представники українських політичних сил. На початку 90-х років внаслідок порозуміння між польськими й українськими політиками було досягнуто домовленості з цього питання. Після певної підготовчої роботи у 1894 р. було утворено кафедру загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи з українською мовою викладання. Очолити її запропонували випускникові Київського університету, учневі відомого історика Володимира Антоновича - молодому вченому Михайлові Грушевському (1866-1934 рр.). 11 квітня 1894 р. йому було присвоєне звання звичайного професора, він очолював кафедру аж до 1914 р. В інавгураційній доповіді тодішній ректор Львівського університету проф. Т. Войцєховський звернув увагу на те, що вирішальним фактором при обранні М. Грушевського був його високий фаховий рівень.

    Приїзд М. Грушевського до Львова став важливим стимулом для утвердження українства в стінах університету. Молодий професор поринув у вир громадсько-політичного та культурного життя Львова, у викладацьку та наукову роботу. Навколо його кафедри гуртувались українські студенти - згодом послідовники наукової історичної школи М. Грушевського. Найбільш відомими з них стали Іван Крип'якевич, Степан Томашівський, Мирон Кордуба, Омелян Терлецький, Іван Шпитковський та інші. Саме вони заклали підвалини сучасної української історичної науки. Важко переоцінити значення діяльності М. Грушевського у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Будучи впродовж 1898-1913 рр. його головою, він намагався перетворити цю установу в українську національну Академію Наук. Особливого значення вчений надавав формуванню бібліотеки та музею НТШ. У 1895-1913 рр. він редагував "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка". Як професор університету видатний історик постійно боровся за повноправне використання у навчальному процесі української мови, підтримував справедливі вимоги українського студентства, спрямовані на створення у Львові національного університету. Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала монументальна праця "Історія України-Руси" (10 томів), що видавалася впродовж 1898-1937 рр. У 1899 р. він був одним із засновників Української національно-демократичної партії. У першому десятиріччі ХХ ст. М. Грушевський, не полишаючи науково-педагогічної праці, дедалі активніше займався політичною діяльністю. У 1907 р. він створив Українське наукове товариство у Києві, а в 1908 р. очолив Товариство українських поступовців, що об'єднало більшість українських політичних партій та громадських організацій. Перша світова війна застала М. Грушевського в Галичині. У листопаді 1914 р. він повернувся до Києва, де був заарештований і засланий у Сибір. У 1916 р., через відсутність професора у Львові, Сенат університету ухвалив рішення про відсторонення його від викладання. У відсутність М. Грушевського доцентом у 1911-1919 р. був призначений його учень Степан Томашівський. Він читав курси з історії Галичини та Волині, а також підготував нарис історії України.

    Напередодні Першої світової війни у Львівському університеті було відкрито ще одну кафедру історичного профілю - нової історії з спеціальним оглядом польської історії. У 1907 р. її очолив відомий учений-медієвіст Шимон Ашкеназі.

    Воєнні роки завдали значної шкоди університету. Через загрозу російської окупації евакуювався викладацький склад та найцінніше майно. Частина студентів пішла на фронт. До 1920 р. заняття відбувалися нерегулярно. Це було пов'язано з окупацією Львова царськими військами, безпосередньою близькістю театру воєнних дій, а згодом - з українсько-польською війною 1918-1919 рр. та боротьбою з більшовицькою Росією у 1920 р. Через ці ж причини не було створено українського університету у Львові, відкриття якого планувалось на 1917 р.

    Відновлення у 1918 р. Польської держави, її боротьба із Західно-Українською Народною Республікою та поразка останньої мали значний вплив на подальшу історію Львівського університету. Після встановлення польської влади в Галичині полонізація цього навчального закладу набула небаченого розмаху: були ліквідовані всі українські кафедри (до 1918 р. функціонувало вісім українських кафедр), і жодна з них не відновлена впродовж міжвоєнного двадцятиріччя. До викладання допускалися лише лояльні професори, що склали присягу на вірність Польській Речі Посполитій. До числа студентів зараховували насамперед ветеранів війни, що відзначилися в боротьбі за утвердження Польської держави. Перевага надавалась особам польської національності. Українці, які з огляду на невирішеність галицького питання не склали присяги на вірність Польщі, до навчання не допускались. В університеті мали місце випадки дискримінації на національному грунті. Відчувалася надмірна політизація навчального закладу.

    Попри все це в університеті відбувалися суттєві зміни. Вони торкнулися передовсім структури факультетів та організації навчального процесу. На початку 1918-1919 навч. р. функціонували чотири кафедри історичного профілю: загальної історії (проф. Б. Дембінський), нової історії (проф. Ш. Ашкеназі), австрійської історії (проф. Л. Фінкель - вийшов на пенсію у жовтні 1918 р.); польської історії (проф. С. Закшевський). Оскільки професори Б. Дембінський та Ш. Ашкеназі постійно проживали у Варшаві, то, ймовірно, повноцінно працювала лише одна кафедра. Саме тому питання впорядкування структури вважалося першорядним. Вже у 1919 р. проф. А. Шельонговського було призначено професором кафедри соціальної та економічної історії нового часу. У 1920 р. він став завідувачем кафедри та керівником наукового семінару з загальної історії нового часу (працював на цій посаді до 1939 р.). Однією з провідних кафедр стала кафедра соціальної і економічної історії, яку впродовж 1920-1939 рр. очолював проф. Ф. Буяк. Замість кафедри австрійської історії, ліквідованої у 1919 р., було створено кафедру історії середніх віків та допоміжних історичних дисциплін, яку у 1919-1930 рр. очолював проф. Я. Птасьнік, а після його смерті - у 1930-1939 рр. проф. Т. Модельський. Замість кафедри загальної історії з спеціальним оглядом Східної Європи у 1920 р. було засновано кафедру стародавньої історії. Очолив її проф. К. Хілінський. Відбувався також процес створення нових структурних підрозділів. Одним із них була кафедра історії освіти та шкільництва, якою впродовж 1924-1939 рр. керував випускник Львівського університету проф. С. Лємпіцький. Окремі напрями історичних студій вважалися пріоритетними, насамперед комплекс антропологічних наук (назва спеціалізації - "Антропологія, етнологія, проісторія"). Над ними працювали три кафедри. 1910р. у Львові вперше серед польських університетів було створено кафедру етнології, завідувачем якої став Станіслав Цішевський. Незабаром (у 1913 р.) ця кафедра отримала нову назву - кафедра антропології та етнології. Її незмінним керівником аж до 1939 р. був учений зі світовим ім'ям Ян Чекановський. З метою розширення діапазону антропологічних досліджень у 1921 р. Сенат університету прийняв рішення про створення кафедри доісторичної археології зі спеціальним оглядом праісторії польських земель, завідувачем якої став Леон Козловський. У 1924 р. створена кафедра етнології зі спеціальним оглядом етнографії польських земель (завідувач - Адам Фішер). Крім цього, функціонувала заснована ще у 1903 р. кафедра класичної археології, керівниками якої були Кароль Гадачек (до 1916 р.) та Едмунд Булянда (1916-1939 рр.).

    Ще одним напрямом у спеціалізації Львівського університету була історія мистецтва, над дослідженням якої працювали дві кафедри історії мистецтва нового часу. Першу з них очолював професор Ян Болоз Антоневич (1893-1920 рр.), а після його відходу - Владислав Козицький (1926-1933рр.). Другою впродовж 1919-1939 рр. керував професор Владислав Подляха.

    У міжвоєнне двадцятиріччя у Львові було започатковано сходознавчі студії. З цією метою у 1924 р. було створено дві кафедри: кафедру монгольської філології, яка вивчала історію Далекого Сходу, та кафедру історії та філології мусульманського Сходу. Серед відомих учених цього історичного напряму в університеті працювали професори Зигмунд Смогожевський та Владислав Кетвич.

    У міжвоєнний період історичне відділення Львівського університету стало одним із провідних серед польських університетів. Тут сконцентрувався потужний науково-педагогічний кадровий потенціал, сформувались і діяли провідні історичні наукові школи. Найбільш відомими серед них були школа стародавньої історії (професори Т. Хілінський та С. Вітковський, Є. Мантойфель, Р. Ганшинець) та три наукові школи в галузі медієвістики: політичної історії Польщі та сусідніх країн (С. Закшевський, Л. Колянковський та ін.), історії польських міст, їх матеріальної та духовної культури (Я. Птасьнік, А. Харевічова та ін.), суспільно-політичних досліджень (послідовники Ф. К. Ліске та Л. Фінкеля Т. Модельський, К. Тишковський, Ч. Нанке та ін.). Загальноєвропейське визнання отримала заснована професора Ф. Буяком школа соціально-економічної історії. Варто зауважити, що у 1928 р. один із найбільш обдарованих учнів цього відомого вченого Станіслав Гошовський був стипендіатом Фонду Рокфеллера (США). Пріоритет у тогочасній польській археологічній науці також належав археологічним науковим школам Львівського університету - школі доісторичної археології Польщі (Л. Козловський, Т. Сулімірський, М. Смішко) та античної археології (Е. Булянда, К. Маєвський, К. Міхаловський, І. Старчук).

    Упродовж міжвоєнного періоду Львівський університет імені Яна Казимира був виключно польською установою. Тут не було жодної кафедри історичного профілю з українською мовою викладання. Українські вчені не мали ані найменшого доступу до університетських кафедр. Це ж стосується і можливості навчання в університеті студентів українців.

    Встановлення радянської влади та початок Другої світової війни призвели до значних змін у Львівському університеті. Передовсім було ліквідовано богословський факультет, створено окремий навчальний заклад на базі медичного факультету. 1 грудня 1939 р. Львівський університет імені Яна Казимира було перейменовано у Львівський державний університет, якому 8 січня 1940 р. присвоєно ім'я Івана Франка. Ректором університету став відомий український історик М. Марченко (звільнений 10 вересня 1940 р., згодом репресований). Викладання в університеті здійснювалось українською мовою.

    Усі перетворення в університеті проводились за радянським зразком. Одним із них стало створення на базі кафедр колишнього гуманітарного факультету окремого історичного факультету. Для організації факультету було запрошено відомих українських учених, серед яких провідне місце займав видатний історик професор Іван Крип'якевич - фактичний засновник факультету. До червня 1940 р. у структурі факультету налічувалось сім кафедр: класичної археології (завідувач - відомий український археолог Я. Пастернак), стародавньої історії (завідувач - проф. К. Маєвський), історії середніх віків (завідувач - відомий український історик О. Терлецький), історії УРСР (завідувач - проф. І. Крип'якевич), історії народів СРСР (завідувач - В. Осечинський), історії нового часу (завідувач кафедри А. Скаба), історії теорії мистецтва (завідувач - проф. В. Подляха).

    У січні 1940 р. в університеті було запроваджено радянські вимоги щодо викладачів: усі зобов'язувались в обов'язковому порядку вивчати російську чи українську мову та історію ВКП(б). Габілітованим професорам та доцентам, що працювали в університеті до 1 вересня 1939 р. в лютому 1940 р. затвердили вчені звання. Тоді ж створено профспілкову організацію.

    Розбудовувалось наукове життя. 29 січня-3 лютого 1941 р. відбулася перша загальноуніверситетська наукова сесія. Учені Львівського університету відвідували Московський та Ленінградський університети де знайомилися зі здобутками радянської науки. У травні 1941 р. затверджено редакційні колегії збірників наукових праць викладачів та співробітників університету.

    За часів німецької окупації Львова університет не функціонував. Багато викладачів та студентів були мобілізовані до Червоної Армії. Чимало їх загинуло в ході воєнних дій чи під час нацистського окупаційного режиму. Значних збитків зазнала матеріальна база університету.

    Після вигнання 27 липня 1944 р. фашистських окупантів зі Львова розпочалося відновлення діяльності університету. Вже через тиждень (4 серпня 1944 р.) вийшов перший наказ по університету. Весь тягар відновлення діяльності історичного факультету ліг на плечі проф. І. Крип'якевича, який виконував обов'язки декана. Порівняно з довоєнним періодом, реформувались і виникли нові кафедри: історії стародавнього світу і археології (завідувач - І. Вейцківський), історії середніх віків (завідувач - М. Скорик, з 1945 р. - Д. Похилевич), історії УРСР (завідувач - І. Крип'якевич), історії народів СРСР (завідувач - В. Осечинський), історії південних і західних слов'ян (завідувач - М. Кордуба), історії нового часу (завідувач - І. Бєлякевич). Розпочався і набір студентів. Комісію з цього питання очолював проф. І. Крип'якевич. В саме цей час суттєво зростає кількість студентів українців. Водночас дедалі більше посилювали ідеологічні кампанії проти провідних учених-істориків, учнів та послідовників М. Грушевського. На їхню адресу звучали звинувачення у приналежності до "буржуазно-націоналістичної" школи видатного історика та в інших ідеологічних "гріхах". У результаті до 1947-1948 рр. майже всіх представників цього напряму історичної науки звільнили з університету. Професора І. Крип'якевича було вислано у почесне заслання до Києва. Натомість до Львова скеровували дедалі більше викладачів з університетських центрів інших регіонів СРСР. Серед них - відомі вчені-історики, талановиті педагоги. Це професори Д. Похилевич, І. Вейцківський, О. Бейліс, Г. Гербільський та ін. Однак були й особи без належної історичної освіти, вчених звань і наукових ступенів. На факультеті встановилась задушлива атмосфера. За найменші ідеологічні провини викладачів та студентів усували з університету. Часто причини виключення були надуманими. Так, у вересні 1949 р. були відраховані з числа студентів Р. Гладкий (ІІ курс), З. Матисякевич (ІІІ курс) та Р. Підгірський (IV курс). Їхня провина полягала в тому, що, мандруючи під час канікул карпатськими селами, вони записували народні пісні, в тому числі повстанські, і мали при собі карту Галичини, укладену "буржуазним націоналістом" В. Кубійовичем. Подібні випадки не були поодинокими. Повною мірою становище на факультеті у перші повоєнні роки висвітлено у статті ("Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за радянських часів") провідного львівського історика професора Ярослава Дашкевича.

    Суттєво змінився національний та соціальний склад студентів університету. Вперше вища освіта стала доступною для широких верств українців та представників інших національностей. Однак незабаром розпочалися репресії, спрямовані проти викладачів та студентів університету. Окремі з них були заарештовані і засуджені до різних термінів ув'язнень.

    У 1948-1949 рр. відбулася структурна реорганізація факультету, в результаті якої було зменшено кількість кафедр: об'єднано кафедру історії західних і південних слов'ян та кафедру історії нового часу на їх базі створено кафедру історії нового часу і країн Сходу (завідувач - І. Бєлякович), що проіснувала до 1952 р., коли з неї виокремлено кафедру історії південних і західних слов'ян (завідувач - Д. Похилевич). У 1949 р. ліквідовано кафедру історії УРСР; відновлено її у 1957 р. (завідувачем став доц. О. Цибко). Об'єднано було також кафедру історії стародавнього світу і археології та кафедру історії середніх віків: нову кафедру історії стародавнього світу та середніх віків очолив проф. І. Вейцківський.

    Від середини 50-х років і до розпаду СРСР кафедральна структура факультету загалом залишалася незмінною у складі п'яти кафедр: історії УРСР, історії СРСР, історії стародавнього світу і середніх віків, нової і новітньої історії, історії південних і західних слов'ян.

    У повоєнний період на історичному факультеті проводились грунтовні наукові дослідження. Тут сформувались наукові школи та напрями, що охоплюють усі етапи на шляху історичного розвитку людства. Продовжувались археологічні дослідження, які здійснювали відомі вчені О. Смішко, В. Баран, І. Свєшніков, М. Пелещишин. Підсумком їхніх пошуків було відкриття у 1967 р. факультетського музею археології - першого і єдиного музею даного профілю у вузах на теренах колишнього СРСР. Велика заслуга в організації цього підрозділу належала В. Зваричу, який згодом також упорядкував нумізматичну збірку університету і створив перший у країнах Центральної та Східної Європи "Нумізматичний словник". З 1985 р. з метою розширення історико-археологічних досліджень на історичному факультеті було створено науково-дослідну лабораторію (завідувач В.Касюхнич).

    У 1988 р. шляхом об'єднання творчих зусиль кафедр історії південних і західних слов'ян та слов'янської філології (філологічний факультет) був створений Інститут славістики (директор - проф. В.Чорній).     Суттєвим чинником розвитку історичної науки у Львівському університеті впродовж повоєнного періоду була надмірна заідеологізованість усіх сторін життя факультету. Часто при зарахуванні на роботу до університету визначальним вважався не фаховий рівень викладача, а інші моменти (членство в КПРС та ін.). Несумісними з науково-педагогічною діяльностю вважалися погляди науковців, що не відповідали догмам радянської історичної науки тих часів. Так, через власну позицію щодо історичної оцінки та визначення характеру ЗУНР, що відрізнялася від тодішньої ідеологічної схеми, на початку 70-х років змушений був полишити працю в університеті доктор історичних наук О. Карпенко. З подібних причин тоді ж в інші установи перейшли працювати завідувач кафедри історії СРСР Ю. Сливка та завідувач кафедри історії УРСР М. Кравець.

    У післявоєнні роки у стінах факультету виросли нові покоління істориків. Серед випускників відомий учений директор Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України академік Я. Ісаєвич, директор Інституту народознавства, член-кореспондент НАН України С. Павлюк, заступник міністра закордонних справ України П. Сардарчук, історик і політв'язень В. Мороз, народний депутат України трьох скликань Т. Стецьків, генерал-майор О. Рибяк, правозахисник І. Гель, понад 50 докторів історичних наук, професорів, майже 200 кандитатів історичних наук, десятки директорів музеїв та архівів, сотні директорів шкіл, училищ, технікумів, коледжів, тисячі викладачів та вчителів, працівників державних установ, громадських організацій та політичних партій. Усі вони зробили свій внесок у розвиток української історичної науки, виховували підростаюче покоління. Чимало студентів-істориків зазнали утисків і переслідувань за свої погляди та переконання. У 1973 р. серед студентів університету, відрахованих через звинувачення ідеологічного характеру, були студенти-історики І. Сварник, М. Долинська та інші. У 1983 р. через релігійні переконання було виключено з університету студента М. Цебенка (закінчив навчання на факультеті у 1998 р.). Позиція національно свідомих студентів та викладачів факультету відвернула тотальну русифікацію, саме вони засівали і плекали у важких умовах ті зерна правди і свободи, що рясно зійшли в період боротьби за утвердження суверенітету України. Історики були серед учасників перших львівських мітингів та київських демонстрацій кінця 80-х-початку 90-х років, "живого ланцюга", що з'єднав Львів та Київ у січні 1990 р., та учасників студентського голодування 1990 р. Вони створювали перші опозиційні до влади організації, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Народний Рух України.

    Після проголошення незалежності України в історії Львівського університету розпочалася нова епоха. Вперше за повоєнні роки демократично обраний ректор фізик-теоретик професор Іван Вакарчук започаткував радикальні зміни, що мали піднести університет до рівня кращих у Європі та світі. Були відкриті нові факультети та інститути, створені кафедри, інші структурні підрозділи. Не обминули ці зміни й історичний факультет. У 1994 р. факультет очолив доцент Роман Шуст. У 1995 р. розпочалася реорганізація кафедральної структури. Створено кафедри: давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін (з 2003 р. - кафедра давньої історії України та архівознавства, завідувач проф. Р. Шуст); новітньої історії України (завідувачі проф. К. Кондратюк, з 2010 р. – проф. О. Сухий); етнології (завідувачі проф. С. Макарчук, з 2001 р. доц. Р.Сілецький). Дещо раніше, в 1992 р., було об`єднано кафедри історії південних і західних слов`ян та історії СРСР і на їх базі створено кафедру історії слов`янських країн (завідувачі проф. В.Чорній до 1997 р., проф. Л. Зашкільняк до 2007 р.); у 2010 р. кафедру перейменовано на кафедру історії Центральної та Східної Європи (завідувач проф. М. Кріль). У 1998 р. на базі кафедри політичної історії створено кафедру історичного краєзнавства (завідувачі проф. С. Качараба до 2008 р., проф. В. Голубко). У 1998 р. на факультеті створено кафедру візантології (завідувач канд. мистецтвознавства В. Откович), яку в 2004 р. об`єднано з кафедрою історії середніх віків під новою назвою: кафедра історії середніх віків та візантиністки (завідувачі доц. Р. Шиян, з 2006 р. проф. Л. Войтович). У 2004 р. було створено кафедру археології та історії стародавнього світу; з 2010 р. функціонує під назвою кафедра археології та спеціальних галузей історичної науки (завідувач проф. Л. Зашкільняк). Модифікацій зазнала і кафедра історії нового часу, з початку 70-х років - нової та новітньої історії; з 2010 р. закріплена назва кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн (завідувачі проф. М. Швагуляк, 1996-2008, з 2008 р. проф. С. Качараба).

    У 2002 р. на факультеті здійснено набір студентів за напрямом „соціологія”, тоді ж було утворено кафедру історії та теорії соціології (завідувач проф. Н. Черниш).

    Створено нові наукові та навчально-допоміжні підрозділи. Серед них: з 1996 р. кабінет спеціальних історичних дисциплін (завідувачі О. Целуйко, з 1999 р. М. Шиманський) в основу фондів якого покладені унікальні нумізматична та сфрагістична колекції; з 1998 р. навчально-методична лабораторія історичного факультету та Інституту історичних досліджень (завідувач М. Яковенко); з 2000 р. Інститут археології (директор доц. М. Филипчук). Продовжує працювати музей археології (директор Я. Погоральський), науково-дослідна лабораторія історико-археологічних досліджень (завідувач В. Касюхнич). Важливе місце в структурі історичної науки в університеті посідають Інститут історичних досліджень (утворений 1992 р., директор проф. Я. Грицак) та Інститут славістики (директор проф. В. Чорній).

Головна

Деканат

Новини

Структурні
підрозділи

Навчальна
робота

Наукова 
робота

Виховна 
робота

Періодичні
видання

Розклад 
занять

Абітурієнту

Корисні
посилання

КонтактиKerivnictvo_fakultetu.htmlNovini/Novini.htmlStrukturni_pidrozdili.htmlStrukturni_pidrozdili.htmlNavcalna_robota.htmlNavcalna_robota.htmlNaukova_robota.htmlNaukova_robota.htmlVihovna_robota.htmlVihovna_robota.htmlPeriodicni_vidanna.htmlPeriodicni_vidanna.htmlRozklad_zanat.htmlRozklad_zanat.htmlAbiturientu.htmlKorisni_posilanna.htmlKorisni_posilanna.htmlKontakti.htmlshapeimage_3_link_0shapeimage_3_link_1shapeimage_3_link_2shapeimage_3_link_3shapeimage_3_link_4shapeimage_3_link_5shapeimage_3_link_6shapeimage_3_link_7shapeimage_3_link_8shapeimage_3_link_9shapeimage_3_link_10shapeimage_3_link_11shapeimage_3_link_12shapeimage_3_link_13shapeimage_3_link_14shapeimage_3_link_15shapeimage_3_link_16shapeimage_3_link_17shapeimage_3_link_18