II. СТАТТІ

Збірник праць кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. Вип. 7

 

УДК 82-31(092)

 

Іван Франко — інтерпретатор „Роксоланії” Себастіяна Фабіяна Кленовича

 

Мирослав Трофимук

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1, 79000, Львів, Україна

E-mail: journft@franko.lviv.ua

 

У статті подано оцінку Іваном Франком латиномовної поеми Себастіяна Фабіяна Кленовича (Sebastiani Acerni) „Роксоланія” (1584), її місця і ролі у літературному процесі України. Крім того, наводяться переклади уривку поеми — опису Львова — авторства Івана Франка, Михайла Білика та Віталія Маслюка, оцінка Михайлом Біликом перекладу Івана Франка та виклад перекладацького „credo” інтерпретаторів поеми — першого відомого на сьогодні латиномовного друкованого джерела про український етнокультурний соціум.

Ключові слова: історія літератури, неолатиністика, перекладознавство, культурологія.

 

„Те, що історики польської літератури привикли називати „українською школою… виявляється при ближчім догляді верхом значної гори, що осяяна сонцем видніється здалека, але направду здвигається над значним числом поменших пагорбів і творить немов ефективне закінчення довгого гірського пасма, якого початки губляться десь у сутінках XVI віку. Від „Panoszy” Папроцького та „Роксоланії” Кльоновича тягнеться неперервним рядом у польській літературі описування та оспівування України, української природи, українських панів, навіть козаків… та важніших подій української історії… І вже в тих давніх віках можна бачити дві течії в тім польсько-українськім письменстві. Маємо письменників, що пишуть про Україну по-польськи і по-латині, та маємо й таких, що пробують писати по-українськи” [1, с. 113].

В такому, властивому для нього експресивному стилі, Іван Франко акцентує на осібному, а проте невід’ємному явищі українського літературного процесу. В українській літературознавчій науці нині вже остаточно стверджена належність до національного культуротворення авторів неукраїнського походження, які, проте, писали про Україну, фіксуючи оком допитливого чужинця особливості звичаїв і побуту, часами невстережних, бо звичних, для самих українців. Таких авторів і їхні твори називаємо тепер „літературними фактами погранич”: українсько-польського, українсько-білоруського, українсько-білорусько-польського... Ці визначення ґрунтуються на фактах функціонування територіальних історичних спільнот, зі складу яких поступово починають вирізнятися протонаціональні угруповання. Цей процес зумовлює певні контроверсії світоглядного плану: з одного боку, представники здебільша домінуючих у віджилих історичних спільнотах етнічних груп, настроєні переважно консервативно, продовжують мислити категоріями statu quo, ґрунтуючись на спільному культурному минулому, а з іншого, — вони зі здивуванням помічають регіональні особливості укладу життя й зумовлені ними відмінності менталітету мешканців певного краю. Якщо ці відкриття породжені допитливою натурою гуманіста — hominis literati, відкритою на діалог і співрозуміння, на радість з приводу багатоманітності культурного світу, то художнє відтворення помічених особливостей, врешті-решт, стає не лише фіксацією нової етнокультурної групи, але й своєрідною літературною „леґітимізацією”, підставою для узаконення й права на існування. Суголосні висновки виклав й Іван Франко: „Українська природа, український народ, українська історія такі багаті, що здавен-давна показували великий вплив на другі народи, виразились і в літературах польській, російській, в одну і в другу вносячи багато елементів оживляючих, доконуючи в одній і в другій великих і важливих реформ, — мали ж бо вони показатись немічними і малими тільки на власному ґрунті, у власній літературі? ...Та сама любов до України, котрою проймалися не раз люди чужі, зайшлі (згадаймо тільки поляка, родовитого мазура Кльоновича, автора латинської поеми „Roxolania” (1584), Павловського, автора першої граматики української мови, Срезневського, впорядчика „Запорожской старини” і хоч би ще й родовитого москаля Петрова, автора повної історії української літератури!), не менше живо палала в серцях самих українців і була головним джерелом зародження і зросту української літератури в мові народній” [2, с. 193-194].

Виходячи з цих теоретичних засновків, дослідник визначає роль і значення латиномовної поеми „родовитого мазура” для української культури: „Перші сліди заняття южноруською національністю у нас” [3, с. 32]. І хоча ці „перші сліди” припадають на „сутінки XVI віку”, а конкретніше — на вісімдесяті роки згаданого століття (поема опублікована у Кракові 1584 року [4]), Франко стверджує діахронічне тривання народної творчості від найдавніших часів, вважаючи за доцільне продовжити тему „Роксоланії” Кленовича у контексті лекцій з етнографії курсу історії української літератури тематичним блоком „Перші записи южноруських пісень XVIII в. Перші їх друки” [3, с. 32.]. Це закономірно не лише з огляду на тематичну спорідненість матеріалу, але й через те, що поема Себастіяна Фабіяна Кленовича є першою відомою на сьогодні (очевидно, і в часи Франка теж) латиномовною публікацією про українців і Україну, якщо не враховувати „Judicium pronosticon...” Юрія з Дрогобича Котермака, канонічної згідно з історією національної культури першої друкованої книги, зрештою, теж латиномовної.

Як ми вже бачили вище, визнаючи полімовний комплекс [5] творів літературного національного процесу за явище цілком природнє й історично вмотивоване, Франко закономірно вважає найбільш питомою для вираження українського світовідчуття й менталітету таки мову українську. Через те й робить масу перекладів із мов чужих: як наукових розвідок з різних галузей науки і культури, так і художніх творів різних епох, які вважає за необхідне ввести у повноцінний культурний обіг в Україні. Річ очевидна, що він не міг залишити поза увагою „Роксоланії”.

Франко переклав уривок, де Кленович описує Львів. Першопублікація перекладу відбулася у читанці для дітей, для якої Франко його й підготував. Принагідно відзначу Франкову передбачливість: він прекрасно знав, що формування свідомості індивідуума відбувається саме у дитячому віці і що саме шкільні підручники й відповідний рівень їхньої підготовки визначає майбутнє нації.

Аналіз перекладу Івана Франка подав Михайло Білик у своїй дисертації про „Роксоланію” Кленовича [6, с.190]. Автор цього дослідження не обмежився науковим розглядом тексту, а подав повний переклад латиномовного твору [7]. Зрештою, на сьогодні маємо ще один повний переклад авторства Віталія Маслюка [8].

Для порівняння наведу повністю уривок латинською мовою та версії перекладів.

 

Hactenus agresti cecini modulamine sylvas,

Urbes et vicos dicere tempus erit.

Principio Russas inter caput extulit urbes,

Gentis primus honor sacra Leontopolis.

Salve suscepti requies et summa laboris,

O decus antiquae relligionis ave.

Tu procul olfaciens phaleratos prima prophetas,

Praecludis portas, urbs bene culta, malo.

Non lupus imposuit tibi vellere tectus ovillo,

Nosti quod pestis dissimulata venit.

In media vigilat pater Archiepiscopus urbe,

Ordinibus dictat iura beata sacris.

Inclytus e medio tollit contagia praesul,

In vicina malum serpere membra vetat.

Pontificemque iuvat lectissima turba Senatus,

Non aditum Haereseos blandula pestis habet.

Macte sacra Leontopolis Marpesia rupes,

Non te de veteri relligione move.

Sede sacra celebris, pulchris celeberrima templis,

Turribus et vallis, moenibus, arce potens.

Moenibus incumbens alta de rupe minatur,

Arx e longinquo conspicienda loco.

Huc ego Pieridas deduxi carmine Musas,

Hic pro laurifero taedia monte levant.

Hospitium vetus agnoscunt, urbemque revisunt,

Sacra, fidem, mores et pia scita probant.

Exclamant, iterum sedes placidissima salve,

Terrarum fortes urbs tua sola tenet.

Et quae finitima sparsim regione videntur,

Urbs tua collectim conspicienda dabit.

In medioque iaces geminarum sola plagarum,

Perpetuae flammae perpetuaeque nivis.

Quippe pruinosis paulo vicinior oris,

Porrecta ad Boreae frigida regna trucis.

Dona sub ignivomo quae sunt generata Coluro,

Haec ultro tellus mittit adusta tibi.

Et quae sunt gelido passim generata sub axe

Munera, sponte tibi terra nivosa vehit.

Non gemmae tibi, non extractum montibus aurum,

Desunt, quas vel opes orbis uterque parit.

Et tua caeruleas feriunt fastigia nubes,

Culminibus pulsant aethera, tecta suis.

Summa Trias colitur summa reverenter in Aede,

Regifico sumptu templa dicata tenet.

Nomina praeterea templo veneranda Synaxis,

Ac titulos, CHRISTI nobile Soma, dedit.

Regula Bernhardi, tetricae durissima vitae,

Praecipua nutrit sobrietate patres.

Contentos modicis, et prorsus ab orbe remotos,

Quos ex praescripto tegmina gilua tegunt.

Emendicatosque cibos emptosque pudore,

Parcius acquirunt et reverenter habent.

Nocte dieque DEUM vigili modulamine placant,

Insomnes noctes ducere saepe solent.

Saepius et corpus crebra vibice flagellant,

Ultro probra, crucem pauperiemque ferunt.

Armenus hic etiam crinitus, aromate dives,

Innumeras merces ex Oriente vehit.

Serica cum Xylinis, argenti stamen et auri,

Quas vel humi stratus Turca tapetas habet.

Radices Acori, Cynamomum, Gingiber, illam

Quam vocitat Cannam vulgus Aromaticam,

Et piper, et iecoris Rebarbara mite levamen,

Muscati florem, virgineique Croci.

Hic sedes posuere, sua tellure relicta

Armenii, pubes ingeniosa virum.

Huc tibi sacrificos et patria sacra tulerunt,

Ritibus atque suis granda templa locant.

Hic dedit Russus quoque, relligione Pelasga,

Hic delubra suo more dicata tenet.

Hic etiam vanus coenosa suburbia Verpus

Irrecutitus habet, foetida tecta colens.

Gens redolens hyrcum, iugi paedore notata,

Et cui perpetuus pallor in ore sedet.

Personat hic etiam rauco Synagoga boatu,

Diversis mugit carmine mixta sonis.

Ex factis intecta facit praepostera turba,

Flagitat e coelo munera missa semel.

Forte rogas celebri quid agat Iudaeus in urbe?

Quod facit in plenum missus ovile lupus?

Foenore perpetuo claras oppignerat urbes,

Usurisque gravat pauperiemque ferit.

Non secus ut sensim consumit robora cossus,

Atque citam cariem lenta teredo facit.

Et velut a tacita potatur hirudine sanguis,

Carpuntur vires ingenuusque vigor.

A tineis pereunt vestes, rubidine ferrum,

Sic Iudaeus iners rodere multa solet.

Saepe facultates privatas arte totondit,

Saepeque communes attenavit opes.

Saepius attriti fero sapuere Monarchae,

Et res ingemuit publica, docta malo.

Cum prostrata fuit, tanquam sine sanguine corpus,

Dum totae vires et cruor omnis abest.

Sed notas pestes, mea dedignare Thalia,

Detestare nefas. Perfida turba vale.

A qua digredimur, pulchram redeamus in urbem,

Et reliquum tendem perficiamus opus.

Curia commemoranda mihi, subsellia, leges,

Arces cum portis magnificaeque domus.

Vos quoque Sarmarticis constructae Regibus aulae,

O solium splendens et Iove digna domus.

Delitiae Regum, solidis coenacula muris,

Qua recipit Solis crebra fenestra iubar.

Ardua procerae nutant fastigia turres,

Fundamenta stygem, sidera tangit apex.

Horologus tacite labentes computat horas,

Momentumque sono, temporis omne notat.

Metitur lapsum trutinato p;ondere tempus,

Serratas agitat iugiter ille rotas.

Alternis lituus mulcer clangoribus auras,

Temporibus et partem praeteriisse monet.

Horarum recinens incompensabile damnum,

Et quam tempus sit res preciosa, docet[4].

 

Свій переклад Іван Франко затитулував „Старинний Львів”:

 

„Досі про гай та бори я вам грав на селянській сопілці,

Та вже про села й міста дещо сказати пора.

З руських усіх городів піднімається вище над другі,

Краю цілого хвала, князь городів, святий Львів.

 

Радуйся, пристане праці і захисте смілої думки,

Віри старої красо, щирий поклін мій тобі,

В шкірі овечій вовки не гостюють у твоїй вівчарні,

Всяким покусам лихим замкнеш брами твої.

 

Посеред міста чуткий стереже тебе архієпископ

І благочесним ченцям чесні закони дає.

Староста славний з нутра виганяє усяку заразу

І до суставів усіх злу розійтись не дає.

 

Світлий сенат помага свому пастирю в праці величній,

Єресі зрадна чума тут не пристане до душ.

Ще раз вітаю тебе, святий Львове, скало правовір’я.

Не відступай же повік з давньої честі стежок!

 

Славний осідком святим і прекрасними вежами славний,

Баштами ти і валом, мурами й замком міцний,

Спертий о мури, глядить із високого сугорба грізно

Замок, що геть навкруги здалека видно його.

 

Тут геліконськії музи веду я і пісні солодкі,

Щоб розігнали свій жаль і по лавроносній горі.

Радо приймають гостину, по місті отім походжають,

Віру, обичай, церкви, чесні встанови хвалять.

 

Честь тобі — кличуть ще раз — ти гостиннеє, любеє місто!

Де яке в світі добро, в тобі знайдеться воно.

Що по сусідніх країнах потрохи, тут теє, там сеє,

В тобі, все зібране враз, радує серце і зір.

 

Ти поміж двох лихих скрут супокійно сидиш всередині,

Між ненастанних жарів і ненастанних снігів.

Бо хоч і ближчий ти трохи до хмарами вкритого краю,

Висунувсь аж до сторін, де вже царює Борей.

 

Все, що плекається там під огнистими зворотниками,

Все те далекі краї шлють добровільно тобі;

І що десь там поросло на далеких ледах бігунових,

Все те країна сніжна радо довозить тобі.

 

Чи дорогого каміння, чи золота, скарбу гірського,

Що є на світі добра, в тобі найдеться всього.

Вежі твої досягають шпилями до хмар тих синявих,

Об гребенясті дахи б’ються і плачуть вітри.

 

Трійці святої хвала відправляєсь в найвищому храмі,

Що в королівській красі прибраний пишно стоїть.

Другого храму ім’я і шановне та чесне призвання –

Всякий це зна — надає божеське тіло Христа.

 

Третя Бернардових слуг має в собі; важкі заповіти

Вірності і чистоти щиро хоронять вони;

Стравою будь там якою вдоволені, світу чужії,

З наказу правил своїх бурії носять плащі.

 

Жебрану страву їдять і власним окуплену стидом,

Скупо здобуте добро маєсь в пошані у них.

Нічно і денно вони акафістами бога благають,

Часто привикли без сну ночі цілі проводить.

 

Часто і тіло своє батогами раз по раз бичують,

Понад провини свої хрест свій і бідність несуть.

Ось вірменин волосатий, на масті пахучі багатий,

Безлік достатків цінних зі сходу сонця везе,

 

Шовки, тканини тонкі, золотую та срібну посуду,

Килими, що по землі турок собі простила.

Всяке коріння пахуче, цинамон, і імбер, і цукор,

Перець, мускатовий цвіт і червонявий шафран.

 

Тут-то, покинувши край свій батьківський, осіли вірмени,

До торговлі і міни вельми спосібний народ.

Своїх священиків тут привели собі й святощі рідні,

В обряді своїм церкви гарні будують собі.

 

Тут же і русин живе, що прихильний до грецької віри

І усвячені свої обряди твердо держить.

Ну, та вже годі про них! Повертаймо до гарного міста

І свою пісню о нім вже до кінця доведім.

 

Ще би згадати про суди й про уряди всі й про закони,

Ще про палати, й сади, і про прекрасні доми;

Ще ж і про ратуш отой, що сарматські крілі будували,

Що, наче сонце, блищить, пишно здвигаєсь, мов храм,

 

Це королівська оздоба, могучії, гордії мури,

Сонячне світло у них вікна густі золотить.

Стрімко тонкая вежа піднімаєсь до самої хмари,

Входять підвалини в ад, зір доторкають шпилі.

 

Лічить годинник часи, що звільна та мовчки минають,

Голосом рівним усе кожду хвилину значить.

Кожду годину він б’є і пригадує безповоротню,

Вчить, як високо той час кождому треба цінить” [9, с. 366].

 

Як бачимо, переклад здійснено з дотриманням розміру оригіналу, проте Франко розбиває полотно поеми на катрени.

Михайло Білик у дисертаційній праці подає свої погляди на суть перекладацької праці: Як я перекладав? Я вважаю, що переклад повинен, наскільки це можливе, дати нам вірний образ оригіналу: і думок, і стилю і форми. Передусім повинен віддати якнайвірніше думки автора, ніде не перекрутити, віддати його образи мови, його стиль і його форму вірша. Саме найлегше це все осягнути, як перекладаємо дистих за дистихом, думку за думкою, образ за образом (як перекладав Франко). Де лише було можна, там я задержував і міфічні назви і образи поета, щоб дати вірний образ форм його думання, напр. думку: „чекай терпеливо, аж буде сходити місяць” переклав я дослівно за Кльоновіцом (так у авторському тексті. — М.Т.): „Чекай терпеливо аж буде родитись Діана!” Це образова мова поета, яку треба для вірності перекладу зберегти. Або: „зайшло сонце” я перекладаю дослівно за Кльоновіцем: „в море поринув Титан”,– це образ поета, збережімо його, чи він добрий, чи ні”[6, с. 190].

Це теоретичні засновки. Ось — результат:

 

„Досі я ладом простим співав про ліси, та пора вже

І про міста заспівать, як і про села Русі.

З-поміж усіх руських міст найперше стоїть перед нами

Наше святе місто Львів, слава народу і честь.

Радуйся, захисте мій, ціль праці моєї, оздобо

Віри старої й красо, щиро вітаю тебе!

Городе чесний, ти здалеку перший пророків нещирих,

Ніби зачув і замкнув брами свої перед злом.

Не одурив тебе вовк у шкурі овечій,– збагнув ти,

Що то за пошесть іде, хоч і прикрита була.

В міста осерді стоїть на варті духовний владика,

Він святим чинам права благословенні дає.

Славний він пастир, що зло у зародку знищив, не давши,

Щоб ця біда підповзла і до суглобів також.

Пастиреві помагає сенат із мужів найзначніших,

Так, що облесній чумі — єресі — вступу нема.

Городе Лева святий, тримайся, скало марпесійська.

Віри прадавньої ти не відступайся повік!

Хмари ідуть над твоєю оселею славною, місто,

Вежі — то сила твоя, й мури, і замок, і вал.

Замок на мури оперся і грізно на скелі стрімливій

Ген височіє — усім здалеку видно його.

Піснею я Пієрід сюди прикликав, щоб розрадить

Жаль, що немає у нас вкритої лавром гори.

Замок гостинний вони пізнають, оглядають все місто,

Хвалять закони святі, вірність, побожність і лад:

Благословенна в віках, пишайся, кохана оселе,

Ти у щедротних руках держиш всесвітні скарби!

Різне добро, яке ми по всяких зустріли країнах,

Зору людському всякчас гордо являєш, о Львів!

Ти межи двох просторіней великих, у світі єдиний,

На пограниччі тепла й вічних морозів стоїш.

Зводишся ти на краю просторів, снігами укритих,

Де з незапам’ятних пір дикий царює Борей,–

Збіжжя, дозріле під владою змія, що полум’ям дише,

Шле добровільно тобі спалена сонцем земля.

Також і всяке добро, осяяне сонцем полярним,

Снігом укрита земля радо тобі надсила.

І дорогого каміння, і злота, добутого в горах,

Маєш ти вдосталь — скарби з двох прибувають світів.

Вежі шпилями до хмар сягають, і горді будівлі

Зносять покрівлі свої до піднебесних висот.

Кращий із храмів міських найяснішій присвячено Трійці,

З царською пишністю він щедрі оздоби несе.

Другому храмові славну й шановану назву „Синтаксис”

Блиском сяйливим своїм тіло Христове дало.

Третій — Бернардів оплот: суворий устав аскетичний

Тут научає ченців скромності і простоти.

Скромним вдоволені завжди, від цілого світу відтяті,

І, згідно правил своїх, всі вони в бурих плащах.

Жебрана страва у них і заплачена стиду ціною,

Скромно вживають її, з благоговінням їдять.

Вдень і вночі вони молять спасителя й славлять піснями

Так цілі ночі вони часто проводять без сну.

Тіло терзають своє, батогами шмагаючи густо,

Радо наругу й біду терплять, і муки важкі.

Тут і вірмен волохатий, багатий на пахощі всякі,

Свій незліченний товар просто зі Сходу везе:

Шовк і тканини з бавовни, нитки золоті, й срібну пряжу,

І килими, що на них турок лягає спочить.

Калмуса корінь, імбир, зерно кардамону і зілля –

Те, що в народі його звуть „запашний очерет”,

Перець у нього, і лік на печінку найкращий — ребабар,

Єсть і мускатовий цвіт, і червонястий шафран.

Тут, залишивши вітчизну, навік оселились вірмени,

Давній, уславлений рід вільних і чесних мужів.

Їхні священики тут, із пишним начинням церковним,

Тут за обрядом своїм храм збудували вони.

Руси також тут живуть і держаться грецької віри,

Мають і храми святі, вірні обрядам своїм...

Годі про це — повернімось до славного міста, щоб врешті

Те, що задумали ми, аж до кінця довести.

Треба співати мені про сенат і про чинні закони,

Замки і брами згадать, і благоліпні доми;

Й вас, величаві палати, які будували сарматські

Владарі: трон там ясний, гідний Юпітера дім.

Розкошів царських оселе, веселощів місце безпечне,

Сонячна грива у дім ллється крізь ґратки вікна!

Високо вежі стрункі стримлять: унизу омиває

Їхні підвалини Стікс, неба сягають шпилі.

З вежі годинник видзвонює всі скороплинні години,

Знати несхибно дає кожну хвилину життя.

Стрілки показують точно минущого часу перебіг,

Зубчасті кола й на мить не зупиняють свій рух.

Звуком подвійним, приємним для вуха сурма виграває,

Отже, засвідчує нам: часу частина пройшла.

Безповоротність годин, що прудко збігають на безвість,

Завжди нагадує нам: час — найкоштовніший скарб”.

 

І врешті третя за минуле століття спроба донести інформацію про Львів XVI ст. до українського читача. Переклад Віталія Маслюка:

 

„Досі оспівував руські ліси я у ритмах простеньких,

Зараз співати настав час і про села, й міста.

Передусім із міст руських здобув собі славу велику

Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса,

Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!

Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе!

Ти пустослівних пророків вже здалека першим рознюхав

І перед лихом отим брами свої зачинив.

Вовк той, хоч в шкуру овечу прибрався, не зміг обманути,

Зразу пізнав ти чуму навіть у масці такій.

Завжди на стражі у місті стоїть отець архієпископ,

Котрий духовним чинам право церковне дає.

Славний владика заразу оцю уже в зародку знищив,

Не допустив, щоб по всім тілі вона розповзлась.

Місту приходить на поміч сенат із мужів благородних,

Так що підступна чума вступу не має цілком.

Львове священний, скеле марпейська, хай щастить тобі завжди,

Віру стару бережи, не залишай у біді.

Храми прекрасні, відомі у світі, й обитель святая,

Замок і мури, вали й вежі — це сила твоя.

Замок, обпершись на мури й піднявшись у вись піднебесну,

З скелі стрімкої грозить, здалека видно його.

Саме сюди пієрид привела моя пісня тужлива,

Легше їм тут, хоч нема гір лавроносних у нас.

Давню гостинність пізнали, скрізь місто усе оглядають,

Хвалять закони святі, звичаї, віру й церкви

Й радо гукають: „Оселе милесенька, здрастуй іще раз,

Держить це місто твоє блага земель багатьох.

В місті твоєму скрізь можна зустріти оті всі багатства,

Котрі в сусідніх краях бачимо сям або там.

Ти між двома лежиш зонами: в першій — там вічні морози,

В другій постійно пече сонце, неначе вогонь.

Хто розташований ближче земель тих, що снігом покриті

Вічним, де дикий Борей владу тримає міцну,

В тебе, проте, є плоди, що під Змієм ростуть вогнедишним,

Спалений край цей тобі шле добровільно дари.

Також північна земля, хоч в снігах спочиває глибоких,

Блага, що виросли там, Львове, тобі посила.

Камені справді коштовні та золото, з гір видобуте –

Досить у тебе скарбів саме із двох тих світів.

Гори високі твої сягають до хмар темно-синіх,

Також будівель дахи аж до небес піднялись.

Трійцю святу отут вельми шанують у храмі прекраснім,

В храмах священних твоїх — царські багатства та блиск”.

Є ще у місті святиня „Синтаксис”: цю назву достойну

Тіло Христове святе їй, тій святині, дало.

Дуже суворий статут бернардинів від них вимагає

Скромності й міри в усім їхнім чернечім житті.

Зовсім вони не вибагливі, завжди відтяті від світу,

Носять рудаві плащі, як вимагає статут,

Ходять по жебрах, і сором — це плата за їжу жебрацьку,

Благоговійно ченці всі споживають її.

Моляться богу удень та вночі, славословлять в молитвах,

Звикли проводить без сну навіть і ночі свої.

Часто бичують кнутами до крові своє грішне тіло,

Муки й наругу страшну терплять та всяку нужду.

Також сюди вірменин пелехатий завозить зі Сходу

Пахощі різні свої й всякий на продаж товар.

Тут і шовки, і тканини з бавовни, нитки золотисті

Й срібні, і теж килими (турки їх полюбляють),

Ірис південний, кора цинамону, імбиру коріння,

Стебла, які наш народ троща пахуча назвав.

Перець і ревінь, яким у народі лікують печінку,

Купиш мускатний горіх, купиш дівочий шафран.

В місті осіли вірмени, свої залишивши оселі,

Люди кмітливі вони, талановитий народ.

Речі церковні сюди привезли та своїх ієреїв,

Церкву, як звичай велить, побудували собі.

Також і руси живуть тут, населення грецької віри,

І за обрядом своїм храми будують святі.

На передмістю бруднім проживають невірні євреї,

У неохайних хатках їхніх — і бруд, і сміття.

Плем’я смердюче вони, розвівається, наче від цапа,

Сморід постійно від них, завжди обличчя бліді.

Їх синагога реве голосами разюче дзвінкими,

Все там змішалось у ній: галас, молитва і крик.

Зробить із чорного біле народ цей, із правди — неправду,

Прагне, аби із небес падала манна йому.

Що ж поробляє, спитаєш, єврей у славетному місті?

Що виробляє той вовк серед отари овець?

Славні міста у заставу дає, позичає всім гроші,

З них же проценти дере, сіє усюди нужду.

Наче той шашіль, що точить могутні дуби поступово,

Чи оті черви, що вмить все перетворять у гниль,

Мовби тихесенька п’явка, що кров п’є людську невідчутно

Й силу й життєвий запал нишком в людей відбира,

Як ось іржа роз’їдає залізо, а міль одежину,

Так і нероба єврей нищить, руйнує усе.

Безліч приватних маєтків не раз зруйнував хитромудро,

Часто й державне майно нищив цей спритний лихвар.

Розуму вчились, хоч пізно, обдерті євреєм монархи,

Прийде в державу єврей — стогне печально вона.

Стріне державу це лихо — лежить, наче тіло безкровне,

Крові і сили тоді зовсім у неї нема.

Отже, чумою цією гордуй, моя Таліє мила,

А проклинати — це гріх! Роде невірний, прощай!

Досить! Лишаємо це, а вернімось до гарного міста,

Треба як слід довести працю свою до кінця.

Тут необхідно згадати сенат і службовців, закони,

Замки та брами усі, львівські прекрасні доми,

Рівно ж і вас, величаві двори королів савроматських,

Гідний Юпітера дім, блиском сіяє там трон,

Розкіш володарів, місце розваг серед мурів надійних,

Бачить там кожне вікно сонця проміння ясні.

Веж височенних шпилі гостроверхі зірок досягають,

Їхні ж основи в землі бачать пекельну ріку.

Там тихоплинні години рахує годинник на вежі,

В стуках постійних його зміни у часі звучать.

Важіль годинника крутить усі коліщата зубчасті

Й точно вимірює він час, що тікає кудись.

Вуха ласкає годинник своїм передзвоном подвійним,

Всяк-раз нагадує нам: часу частинка пройшла,

Наче говорить, що втрачений час повернути не можна,

Й завжди повчає, що він — річ дорога для усіх” [8, с. 148 — 152].

 

Михайло Білик не лише подав своє перекладацьке „credo”, а й спробував оцінити переклад Івана Франка. Наведу деякі зауваги перекладача „Енеїди” Верґілія стосовно Франкового перекладу „Роксоланії”.

Франко перекладає дистих за дистихом, віддає авторові думки і образи, дає нам Кльоновіца. Переклад Франка не лише цінний з літературної точки зору (по прочитанні першого дистиху чується Франка), але й віддає думки автора з філологічною точністю[6, с.186]. Франко перекладає розміром вірша оригіналу, елегійним дистихом. Перекладає, очевидно, образи, а не слова, тому й переклад виходить вірний. Прекрасний знавець латинської мови, він відчуває найтонші відтінки знечення слів і вміє віддати вірно думку оригіналу[6, с.186].

Але Франко склав свій переклад для шкільного підручника писав з поспіху, тому знайдемо в ньому деякі недокладності.

„Salve suscepti requies et summa laboris” Франко перекладає так: „Радуйся [Львове] пристане праці і захисте смілої думки”.

Тут не віддана як слід думка оригіналу. „Захисте смілої думки” в оригіналі, як бачимо, нема, а додане перекладачем для кращого розуміння думки автора, затемнює, чи, радше, змінює цю думку. Кльоновіц не говорить, що в тогочасному Львові „сміла думка знаходила свій захист, бо так воно не було; Львів величався тим, що є „скалою католицького правовір’я, а папа хвалив його за те, що нищить всяку єресь. Зараз в наступних двох віршах, які Франко пропустив в перекладі, маємо таке:

„Городе чесний, ти здалеку перший пророків облудних (єретиків)

Нюхом пізнав вже й закрив брами свої перед злом.

Я вважаю, що цей вірш стоїть в зв’язку з присвятою поеми львівському сенатові і належить перекласти його дослівно так: „Радуйся, захисте мій, мето праці моєї…”.

„Inclitus… praesul…” у Франка перекладено „Староста славний”; Кльоновіц має тут на думці не „старосту”, а архієпіскопа; це цілком виразно, без жодного сумніву, виходить з контексту” [6, с.187].

„Згадаю і про мову перекладу дещо.

Мова Франкового перекладу: народна, багата, як взагалі мова Франка, проте виявляє також, як і в інших його творах, деякі діалектизми в наголосах, лексиці, флексії. Наприклад: „цілого”, „спертий о мури”, „тут везу” (замість „сюди везу”), „держить”, „піднимаєсь”, „усе” (завжди), „здвигаєсь”. Цих кілька вищенаведених недокладностей не можуть зменшити високої вартості Франкового перекладу. Він віддає в основному не лише вірність думок і образів оригіналу, але й настрій і тон поеми. Цей його переклад робить враження оригіналу. Навіть там, де він додає слова-синоніми, яких нема в оригіналі, наприклад: „silvas” — „гай і бори”, або, взагалі, слова і звороти, яких нема в оригіналі, то робить не на те, щоб виповнити вірш, але тому, щоб віддати краще і повніше думку і настрій, він цим способом згущує краски образу і творить їх яркішими” [6, с.188].

Висновок Михайла Білика: „Ціла поема, а зокрема опис Львова, Києва, Замістя і Каменця видержані у Кльоновіца в дуже поважному, урочистому тоні. Цей урочистий тон і настрій вдалось Франкові вповні зберегти, відтворити образи в тих самих живих, може ще живіших красках. Цей переклад щодо краси зовсім не уступає оригіналові, а радше перевищає його. Коли читаєш оригінал і переклад Франка, то вичуваєш, що той латинський вірш кував майже по-ремісницьки середніх здібностей поет, який вивчив в школі (і вивчив знаменито) техніку латинського вірша, а переклад робив справжній поет, майстер слова і вірша[6, с.190].

Остання фраза Михайла Білика викликає певні розмисли. По-перше, наприкінці XVI ст. поняття „справжній поет” (маю на увазі Кленовича) мало трохи інші конотації, аніж у столітті XX-му. Проблема, яку гранично виразно дефінував Горацій у „Посланні до Пісонів”: „Хист чи майстерність потрібна віршам...” (v. 408), — розв’язувалася у ті часи доволі „прозаїчно”, адже „поетичний хист” постренесансної епохи полягав у майстерному наслідуванні античних первовзорів: автор XVI ст. пранув відтворити „naturam alteram”, мислений світ, удосконалений варіант світу реального, який передався новітнім часам у античному мистецькому спадку. Одним із визначальних параметрів якості того відтворення була адекватність жанрових ознак замисленого твору: відповідність метрики й стилістики постренесансної поеми, з одного боку, „предметові опису”, а, з іншого — способові викладу аналогічної теми котримсь із визнаних („класичних” — гідних наслідування) античних авторів. Як сказано у Михайла Білика, „той латинський вірш кував… поет, який вивчив… знаменито техніку латинського вірша.

Прототипом „Роксоланії”, без сумніву, є „Буколіки” („Еклоги”) Верґілія, на що недвозначно вказує й епіграф до поеми, IV, 3. Крім цього, у тексті двічі згадано „аркадійських божків” (vv. 90, 136) [10]. Ця вказівка на прототип поеми, яка доповнює присвяту львівському сенатові, приховує ще одну ідею: Кленович намагається заявити про свої симпатії до Львова, стверджує себе у ролі civis Leontopoliensi.

Оцінюючи доробок Кленовича, Михайло Білик прецизійно виявляє усі доступні авторові „Роксоланії” історіографічні джерела, які лягли в основу концепції цієї грандіозної (1805 віршових рядків!) поеми, першої латиномовної публікації про звичаї українців. Кленович користав з двох джерел: тогочасних літописів і власноруч зібраних на території Галичини фольклорних переказів та чинних обрядів. Така компіляція дала йому можливість відтворити кольористичну картину побуту і вірувань мешканців українських територій і водночас вписати цей фактаж у систему тогочасних наукових понять про географію й історію краю. Фактично Себастіян Фабіян Кленович — „свідоцтво про існування” Русина — етнічного індивідуума на території Центрально-східної Європи.

Про саме такий замисел польського поета, засновника, за твердженням Івана Франка, „української школи” в польській літературі, свідчить перебіг фабули поеми: від опису території замешкування, детермінованої суміжними „землями” (Ґерманія, „литовські межі”, „москвичі” тощо) через опис природних умов і особливостей ведення господарства, торгівельних контактів, виготовлення напоїв (розділи IV) до опису міст (окремий, VI розділ; описані Львів, Замостя, Київ, Кам’янець, Луцьк, Бузьк, Сокаль, Городло, Белз, Перемишль, Дрогобич, Холм, Красностав) та „талантів і звичаїв” (заключний, VII розділ): народження і хрещення дитини, дитячі забави; віра („прадідівські закони”), любовна притча про приворіт-зілля з еротичними мотивами, і врешті, прикінцевий епізод про похорон і вшановування душ померлих. Сім розділів — сакральне число, опис тринадцяти міст — центральна тема, тричленна тематична структура (контекст, текст (ключові пункти краю — міста), духовний світ),– ці та інші символічні риси твору повинні навіяти читачеві почуття епічності, сакральності.

Ціла поема, а зокрема опис Львова, Києва, Замістя і Каменця видержані у Кльоновіца в дуже поважному, урочистому тоні. Цей урочистий тон і настрій вдалось Франкові вповні зберегти, відтворити образи в тих самих живих, може ще живіших красках. Цей переклад щодо краси зовсім не уступає оригіналові, а радше перевищає його”. Ця констатація Михайла Білика стверджує міру таланту Івана Франка — дослідника й перекладача, який не лише визначив роль і значення поеми для української культури, але й інтуїтивно відчитав настрій, закладений давнім автором-очевидцем у незвичних для українського вуха й душі латинських елегійних дистихах, і спробував оживити його своїм талантом.

Наявність нових спроб ословити” дух „Роксоланії” — наведені тут уривки двох перекладачів пізнішої епохи, Михайла Білика й Віталія Маслюка, — демонструють тривкий інтерес до цього непересічного твору й перманентність процесу пізнання.

_______________________

 

 

1. Король балагулів: Антін Шашкевич і його українські вірші // Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 35.– С. 113.

2. Нові праці про Україну // Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т.Т. 28. — С. 193-194.

3. [План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви]. // Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т. — Т.41. — С. 32.

4. Roxolania Sebastiani Sulmyrcensis Acerni, civis Lubliensis.– Cracoviae, 1584.

5. Маю на увазі чотири літературні мови, які рівноправно функціонували в українському культуротворенні упродовж XXIX ст.: книжну українську, церковно-слов’янську, польську і латинську.

6. Білик М.Й. „Роксоланія” С.Ф. Кльоновіца. Латинська поема XVI ст. про Русь. Генезіс, переклад і літературно-історичний коментар поеми. Дисертація... канд. філол. наук. — Львів, 1950. — С. 190.

7. Там само; передруки: С.Ф. Кльонович. Роксоланія (Переклад Михайла Білика) // Питання класичної філології. — Вип. ІІ. — Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1961. — С. 119-156; передрук окремим виданням: Себастьян Фабіан Кльонович „Роксоланія”: Поема / Перекл. з латин. М. Білика. — К., 1987. — 94 с.

8. „Роксоланія”(Поема). Переклав Віталій Маслюк // Українська поезія XVI століття. — К., 1987. — С. 114 — 167.

9. Іван Франко „Старинний Львів” (Із латинської поеми Себ[астіана] Кльоновича „Roxolania” // Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т.– Т. 11. — С. 366.

10. Аналіз збіжностей поміж Буколіками Верґілія й „Роксоланією” Кленовича — тема окремої статті.

 

 

Ivan Frankointerpreter ofRoksolaniaby Sebastian Fabian Klenovych.

 

Myroslav Trofymuk

 

Ivan Franko National University of L'viv,

Universytetska Str.1, 79000, Lviv, Ukraine

Tel. office: (032) 296-41-92

E-mail: journft@franko.lviv.ua

 

The author examines how Ivan Franko appreciated the Latin poem “Roksolania”( 1584) by Sebastian Fabian Klenovych (Sebastiani Acerni). The author also states its place and importance in the literary process of Ukraine. Some translations by Ivan Franko, Mykhailo Bilyk and Vitaliy Maslyuk of the poem fragment (description of L’viv) and Mykhailo Bilyk’s evaluation of the translation by Ivan Franko are provided. The author considers the poem to be for today the first known Latin printed source about Ukrainian ethnic cultural sphere.

Key words: history of culture, neo-Latin studies, study of translations.

n

n

n

n

n

Ó Трофимук М., 2006