Що чекає Європу в майбутньому?

Автор: Олександр Лабінський

Контакт: Labinsky@ukr.net

  Що чекає Європу в майбутньому?… Кожен з нас тією чи іншою мірою знайомий з історією Європи в минулому, тобто історією окремих національних держав та їх взаємовідносин. Кордони багато-багато разів змінювалися. Все населення Європейського континенту ділилося і групувалося в різні нації. Важливу роль у формуванні націй відіграли монархи та князі, навколо котрих єдналися люди. Суперечки між різними народами Європи виникали з різних причин - в основному через землю та амбіції. Але більшість негараздів на нашому континенті вже позаду. Дрібніші конфлікти вирішуються розумними компромісами. 

Чому я згадую минуле? Тому що осмислити сучасність та прогнозувати майбутнє - неможливо, не знаючи попередніх подій, історії. Чому ж Європейські держави почали офіційно об'єднуватись? Відповідь одна - тому що це дає змогу націям більше довіряти одна одній. Держави-нації розуміють, що їхні інтереси - спільні. Кожна держава в такому об'єднанні хоче, щоб її сусіди були багатими, щоб там панував спокій, бо це її держави-колеги, з якими ведеться торгівля, що покращує спільне економічне становище. Мовне та культурне розмаїття в Європі - на краще, бо зберігається конкуренція і ритм прогресу. З подібних міркувань, після другої світової війни у 1957 році шість західноєвропейських держав (Нідерланди, Німеччина, Бельгія, Люксембург, Франція, Італія) об'єдналися в Європейську економічну спільноту. 

Особливістю цього об'єднання було і залишається відкритість для інших держав Європейського континенту. 1973 року до шести членів додалося ще три: Данія, Ірландія та Велика Британія. Через вісім років членом ЄС стала Греція, а в 1986 - Португалія і Іспанія. 1995 року до ЄС вступили Фінляндія, Австрія і Швеція. Він досяг своїх сучасних розмірів. 

В найближчому майбутньому планується подальше розширення Європейського Союзу на Схід. Проте, які держави зможуть інтегруватися, поки що залишається темою для прогнозів та обговорень. Найімовірнішими кандидатами на вступ є Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Румунія, Болгарія і Кіпр. Їхня інтеграція до ЄС залежить не лише від того, чи виконали вони основні вимоги вступу, але й від бажання самої нації. Цілком реальна ситуація, коли народ не хоче вступати у будь-який союз через те, що хоче зберегти свій нейтралітет. Якщо люди якоїсь держави сумніваються в тому, що збережеться воля та гідність нації, то можуть прийняти своєю більшістю рішення не вступати до цього союзу (це вирішується всенародним референдумом). 

Ідея об'єднання Європи базується на географічній близькості та спорідненості націй. Отож, виникає питання, чи охопить Європейський Союз всі держави Європейського континенту. Україна є великою східноєвропейською державою з потенціалом і культурною спадщиною Київської Русі, тому в міркуваннях про майбутнє Європи не можливо уникнути роздумів про Україну. Її економіка розвивається і, не зважаючи на важке господарське становище, індекс розвитку людського потенціалу є середнім. Якщо б вона стала претендентом на вступ до ЄС зараз, то виникла б загроза фінансової залежності українців від західноєвропейського капіталу, а з іншої сторони, відбувся б великий наплив дешевої робочої сили до держав з вищою заробітною платою, що також не на користь їхній економіці. Тому ми - українці - повинні спершу "стати на ноги", а тоді, будучи фінансово незалежними, свідомо зробити вибір, чи брати на себе обов'язки однієї з країн-членів ЄС, чи зробимо ми свій вклад в Європейську ідею. Звісно, ми будемо підтримувати солідарність європейських націй, навіть якщо наш вибір буде не інтегруватись офіційно в Європу. Проте будь-який крок треба добре обдумати.

 Можливо, в майбутньому Європа складатиметься з 30 чи більше держав. Всі вони будуть розвинені не лише економічно, а й духовно та морально. Їхні народи, очевидно, будуть усвідомлювати спільноєвропейську солідарність і довіру (інакше нема потреби вступати до ЄС). А головне - в такому об'єднанні повинна панувати взаємоповага. 

Проте по-різному уявляється ступінь суверенітету держав-членів ЄС стосовно загальноєвропейських цілей. В подальшому доля ЄС може розвиватися за різними сценаріями. 

За одним сценарієм активна праця над реалізацією багатьох актуальних завдань, над зміною системи, стане поштовхом для подальшої інтеграції. Європейський Союз міг би стати федерацією європейських держав, яка б функціонувала на основі конституційного договору з обмеженими повноваженнями різних рівнів і демократичною процедурою легітимації та контролю. Раніше була досить популярною модель Сполучених Штатів Європи на за зразок США. Ця теоретична модель існує й зараз, проте багато хто розуміє, що завдання полягає не стільки в тому, щоб створити щось нове, а радше в тому, щоб зберегти великі досягнення європейських національних держав у міжнаціональному форматі. У випадку створення федерації європейських держав здійснилося б "одержавлення" Європи на користь наднаціональної ідеї. Цей сценарій передбачає готовність усіх країн до відмови від значної частини свого суверенітету і водночас до зміцнення європейських інституцій. В такому випадку потрібно серйозно і професійно задуматись над створенням Конституції ЄС, яка повинна відображати досвід конституцій окремих держав-членів. Зміцніли б Європейські владні структури та перейняли б на себе всю вагу влади від національних урядів. Конституція могла б стати свого роду каталізатором та засобом транскордонної комунікації. 

Що можна сказати про майбутнє Європи, якщо вона буде рухатись в такому напрямку? Можливо, спільна політична система, активність та взаємовідносини громадян поступово будуть розмивати культурні і мовні розбіжності. Хоч зараз це може звучати страшно з позиції окремо взятої нації, проте можна поглянути на ці процеси з іншого боку. Європа як цілісність має величезну спільну культуру, більшість сучасних мов Європи мають спільне походження. Спільна мова могла б полегшити спілкування Європейців. Проте на цьому ґрунті можуть виникнути деякі упередження та непорозуміння між народами, мовляв, "чому їхня мова, а не наша, чим вона краща". Сьогодні найпоширенішою світовою мовою стала англійська, і це не є предметом зайвої зарозумілості англійців, і майже не викликає заздрості інших націй, та головне - не заважає розвитку інших мов, а служить засобом порозуміння. 

Проте європейська інтеграція може обрати й інший шлях, на якому наднаціональна діяльність і співпраця урядів лише доповнять політику держав. Така модель Європи могла би набрати форми поглибленої "зони миру" - достатньо вільної, щоби витримати розбіжності в інтересах, претензіях і амбіціях держав, але достатньо сильної, щоб не втратити своєї економічної потужності внаслідок розширення від 15 членів до 27 і більше. В цьому сценарії подальший розвиток політичної інтеграції практично не передбачається. Держави діятимуть як самостійні суб'єкти, пов'язані між собою особливою дружбою та солідарністю на міжнародній арені. В такому варіанті добросовісна конкуренція в Європі відбуватиметься не лише на рівні громадян, а й на рівні народів, враховуючи їхні культури, науково-технічні інновації та активність націй. Проте взаємна довіра націй не дозволить цій конкуренції перерости в суперечки, бо це не вигідно. Націоналізм і солідарність населення в кожній з країн допомагатиме більше поважати та розуміти таку ж національну підтримку і любов іншої європейської нації і зміцнить міжнародну європейську солідарність.

 Третім з-поміж можливих сценаріїв розвитку ЄС міг би стати інший шлях інтеграції. Якщо не вдасться розширити ЄС і водночас реалізувати його політичні цілі, тимчасова відмова від мрії про "великий ЄС", була б, напевно, великим шансом зміцнити єдність Союзу і просунути вперед проект інтеграції. У цьому випадку група держав створила б економічний союз, союз внутрішньої безпеки, оборонний союз. Ці держави, при цьому, не обов'язково мусять бути спорідненими в етнічному чи мовному плані. Але якщо, наприклад, вже існуючі члени ЄС прийняли б рішення не проводити подальше розширення, то це могло б викликати нерозуміння з боку слов'янських народів Європи, адже багато українців, поляків білорусів, тощо відчувають себе європейцями. 

І нарешті, ще однією альтернативою розвитку був би криза інтеграції - не як похмурий варіант поразки, а як визнання несвоєчасності концепції. Приймаючи цей сценарій, ми мали б припустити, що інтеграція була продуктом холодної війни та розколу світу на антагоністичні блоки і в подальшій перспективі, в нових умовах стала нежиттєздатною чи тому, що відмінності інтересів держав переважають над потребою в співпраці, чи то через те, що на зміну регіональній інтеграції прийшли нові форми транснаціонального і глобального регулювання. 

В усіх цих сценаріях майбутнє розширення набуває особливого значення: масштаб змін вимагає невідкладних рішень, вимагає вибору - прогрес або занепад, реформа структур і політики або послаблення інтеграційних зв'язків, політика на багатьох рівнях або зростання міжурядових форм правління. Сучасна активність в напрямку європейської інтеграції прийшла на зміну довготривалим болісним націоналістичним ексцесам, котрі, загалом, не потрібні Європі. 

Сьогодні політики одностайні - Європа об'єднується. Але як на це дивиться просте населення? Діяльність і напрям розвитку ЄС в значній мірі вирішується самими людьми. Існує багато місць в Європі, де відбувається багато заходів загальноєвропейського значення. З'являється багато вузів з загальноєвропейськими напрямками набору студентів. Дедалі частіше виникають спільні міжнародні підприємства, котрі діють в рамках цілого Європейського континенту. Люди радо подорожують по Європі в ділових питаннях і просто для відпочинку. Отож, схоже на те, що населення Європи позитивно сприймає зустрічні кроки політиків європейських держав. Але з іншого боку, населенню важко розібратись в усіх спільноєвропейських договорах. Процес політичних контактів іде такими темпами, що його важко зробити абсолютно прозорим і легкодоступним для громадян, зайнятих в інших професійних сферах. В одній загальній конституції можна було б набагато доступніше висвітлити головні засади Європейських міжнародних договорів та досвідів конституцій окремих націй. 

Дуже важливим є робота Європейського парламенту, котрий засідає в Страсбурзі і складається з 626 депутатів зі всіх країн-членів ЄС. Рішення парламенту також повинні бути широко висвітленими для європейської громадськості, щоб люди могли легко орієнтуватися і робити для себе висновки. Можна подискутувати на тему, яким буде цей парламент в майбутньому. За деякими думками зараз в стінах парламенту під час засідання бракує культури спілкування. Для виступу кожному депутатові надається не більше однієї-двох хвилин. У таких умовах, на думку самих депутатів, неможливий справжній обмін думками, справжні дебати. В комунікації між представниками різних держав допомагають синхронні перекладачі. Роль цього парламенту, як і інших загальноєвропейських інституцій, може дедалі зростати, а може залишитися на такому ж рівні, як нині. Загалом, в Страсбурзі налічується 18 європейських інституцій. Це місто може бути символічним центром об'єднаної, мирної Європи. Європейське місто Страсбурґ народилося після важких суперечок між Францією і Німеччиною за Ельзаську землю, де воно розташоване. В Страсбурзі переважає французьке населення, але тут відчутні інтернаціональні європейські впливи. 

Одним з дуже цікавих аспектів обговорення майбутнього Європи є питання про економічний розвиток, про те, чи відбудуться позитивні зміни в плані добробуту націй і родин. В результаті об'єднання держав, зростання спільної взаємодовіри та відповідно посилення міжнаціональної торгівлі, темпи економічного зростання можуть бути набагато швидшими. 

Як вплине різкий прогрес в напрямку економічної інтеграції на європейське зростання? Чи це матиме стійкий вплив на темп зростання в довгостроковому періоді? Чи це стабільно впливатиме лише на рівень доходу, маючи тимчасовий вплив на темпи зростання? Якими будуть наслідки процесу об'єднання Європейських господарств? І чому темп економічного росту в Європі так сильно змінювався, як по окремих країнах, так і в часі після закінчення другої світової війни? Щоб відповісти на ці питання, американський професор Георгій Каррас пропонує аналіз моделі залежності темпів сталого реального зростання від змін рівня інвестицій, зростання населення та урядового споживання в європейських державах. Саме від цього, зазначає професор Каррас, залежать ефекти зростання від європейської економічної і валютної інтеграції та прогрес регіональних об'єднань в Європі. Використовуючи щорічні дані з 1950 по 1982 рік, він дослідив, що темпи сталого реального зростання загалом не залежать від змін рівня інвестицій, збільшення чи зменшення населення, та урядового споживання. Це посилює ймовірність регіональних (можливо й умовних) об'єднань, і виявляє те, що сильніше валютне й економічне об'єднання буде пов'язане з вищими доходами на душу населення, а не з стабільним вищим темпом зростання.

 Зрозуміло, що споживачі у всьому ЄС будуть у виграші від посилення торгівлі внаслідок відкриття кордонів та існування порівняльної переваги у виробництві продукції та наданню послуг в різних куточках Європи. Відкриття кордонів являється яскравим прикладом єднання Європи. Прагнення їх подолати і врешті розчинитися в загальному внутрішньому економічному ринку є однією з основних ознак Європейського Союзу. Процес усунення міжнаціональних обмежень в Європі може реалізуватися в кількох аспектах. Вже зараз подолано кордони національних валютних просторів. Від 1 січня 2002 року в дванадцяти країнах-членах Європейського Союзу "євро" стало єдиним платіжним засобом. Можливо, це стане сильним поштовхом для пожвавлення торгівлі та фінансових операцій на Європейському ринку. Поряд із цим, феномени ліквідації кордонів можна спостерігати й у багатьох інших сферах європейської політики. Вони сягають від глобалізації потоків товарів і фінансів до інтернаціоналізації імміграції в Європу. Поступово з'являється більше можливостей для молоді обирати місце навчання та праці по всій Європі. Водночас, у результаті поглиблення інтеграції в оборонній політиці й політиці безпеки долається обмеження Європейського Союзу цивільною владою. З одного боку, ліквідація кордонів розширює зміст ідеї європейського єднання і відкриває нові перспективи для самовизначення і порозуміння європейців. З іншого боку, цей процес в значній мірі породжує непевність і побоювання, що чим далі і чим глибше сягатиме інтеграція, тим частіше виникатиме питання, що тримає цю Європу вкупі і за якою концепцією здійснюється її розширення.

Повернемося до питання європейської освіти. В багатьох країнах Європи наявні різні заклади, в яких навчаються учні чи студенти інтернаціонального складу. Наприклад, в одному з сіл на півдні Угорщини - Ґіонк - існує гімназія, котра має прекрасну славу, до неї приїжджають навчатися навіть з великих міст. Третина населення села Ґіонк має німецькі корені, а в гімназії присутній інтернаціональний дух. В Європі існує також багато закладів, де студенти здобувають післядипломну освіту. Серед них: Центральноєвропейський університет післядипломних програм (Будапешт, Угорщина), Наукові Ступені з Європейських наук, міжнародних відносин і міграції та етнології в Міжнародній школі гуманітарних та соціальних наук (Амстердам, Нідерланди), Наукові ступені з європейських наук в Європейському Коледжі (Брюґґе, Бельгія), Бізнес-програма в Чехії (Бізнес-школа США, Прага), Наукові ступені з європейських наук та міжнародних відносин в Institut Europeen des Hautes Etudes Internationales (Найс, Франція), Норвезька програма урядової допомоги, Магістерська програма управління громадськістю в Університеті Потсдаму (Німеччина), Програма стипендій Світового Банку для післядипломної освіти, та багато інших. На мою думку, якість і престиж європейської освіти буде дедалі зростати. Все більше студентів з усієї Європи та інших континентів хочуть здобути освіту загальноєвропейського значення, що дасть їм більшу перспективу кар'єри і власного зростання. Попит на європейську освіту дасть поштовх створенню багатьох нових навчальних закладів по всій Європі. Великий потенціал вбачається в українській освіті. Можливо, колись Україна стане на дуже високий світовий рівень в галузі Європейської освіти. Зокрема, претендентами на статус Європейських навчальних закладів міжнародного зразка могли б в майбутньому стати Києво-Могилянська Академія, Львівський національний університет імені Івана Франка, Міжрегіональна академія управління персоналом, Київський національний інститут культури тощо.

 "Внаслідок героїчного інтелектуального засвоєння надзвичайно багатої іудейської, грецької, римської та християнської спадщини Європа навчилася щоразу знаходити вірне ставлення до Янусового обличчя сучасності сказав видатний німецький філософ і суспільствознавець сучасності проф. Юрґен Габермас. Ми - українці - могли б зробити свій внесок в "європейську ідею", але спершу мусимо самоствердитись економічно і морально.

Література:

1. Жанет Шайян, "Євромісто Страсбурґ", Deutschland, грудень 2001 (с.32-35).

2. Йозеф Яннінґ, "Майбутнє Євросоюзу", Deutschland, грудень 2001 (с.36-40).

3. Мартін Орт, "Дорога до Європи", Deutschland, грудень 2001 (с.56-61).

4. Georgios Karras, "Long-run economic growth in Europe: is it endogenous or neoclassical?", International economic journal, September 2001 (p.63-76)

5. Юрґен Габермас, "Для чого Європі конституція", Deutschland, грудень 2001 (с.62-65)