У звичайних умовах більшість людей, які живуть далеко від моря, океану, забуває про те, що на сушу нашої планети припадає трохи більше, ніж 29 % земної поверхні. Усі континенти, по суті, є великими островами в неосяжних просторах Світового океану. Загальна площа Землі становить 510 млн км2, при цьому Світовий океан займає 360,67 млн км2, а суходіл — 49,33 млн км2. Інакше кажучи, на кожен квадратний кілометр суші припадає 2,4 км2 води. У північній півкулі океан займає 61 % всієї поверхні, у південній — 81 %. Ще різкіше виглядає переважання океану над сушею, якщо розділити поверхню Землі на материкову (із центром у Франції, поблизу гирла річки Луари, на 47°15? пн. ш. і 2°30' зх. д.) і океанічну (із центром на південний схід від Нової Зеландії у точці 47°15' пд. ш. і 177°30? сх. д.) півкулі. У материкову півкулю увійдуть усі материки, крім Австралії та Антарктиди, та й у ній на сушу припадає 49 %. А в океанічній півкулі вона займає 90,6 % усієї площі.

Світовий океан, хоч він і єдиний, проте ділиться на більш­менш самостійні частини. У 1650 р. голландський географ Бернгард Вареніус уперше у своїх працях запропонував поділити Світовий океан на п’ять океанів: Тихий, Атлантичний, Індійський, Північний Льодовитий, Південний Льодовитий. У 1845 р. Британське королівське географічне товариство прийняло той самий поділ. Зазначений поділ був суто формальним, тому що ґрунтувався на зовнішніх географічних ознаках, на обрисах материків, які порушують цілісність водної оболонки. Пізніше почали висувати нові принципи поділу океану, що базувалися на океанологічних характеристиках: температурі, солоності, густині, течіях тощо.

Видатний океанограф Ю. М. Шокальський у 1917 р. у класичній праці «Океанографія» пропонував виділити три океани: Тихий, Атлантичний та Індійський. Північний Льодовитий океан він відносив до Атлантичного океану як море. Географи М. М. Зубов та В. Еверлінг ще в довоєнні роки за визначальний фактор для поділу Світового океану на менші частини взяли особливості рельєфу дна й проводили межі по підводних вододілах (гребенях, підняттях дна).

Найбільший і найглибший океан — це Тихий. Площа його з морями — 178,7 млн км2, перевищує площу усіх материків. Так, на його акваторії досить вільно розмістилися б усі материки і залишилося б місце для другої Африки. Тихий океан — найглибший з океанів. Середня його глибина 3960 метрів, а максимальна — 11 022 м. У Світовому океані відомо 19 западин, глибини яких перевищують 7 тис. м, з них 15 у Тихому, три — в Атлантичному і лише одна — в Індійському.

У Тихому океані знаходиться і найбільша кількість морів (25) та островів — близько 10 тисяч. Більшість островів розташовані в центральній частині океану та на його окраїнах на сході й особливо на заході. Ці острови утворюють єдину острівну частину світу — Океанію.

Найглибше місце у світі зафіксовано в Тихому океані — Маріанський жолоб (11 022 м) поблизу острова Гуам. Жолоб був виявлений радянською експедицією на науково­дослідницькому судні «Витязь» ще у 1957 р. У 1960 р. було здійснено занурення в Маріанський жолоб на батискафі «Трієст» (США) на глибину 10 916 м під керівництвом швейцарського вченого професора Ж. Пікара. Як виявилося, тиск води тут досягає 1183 кг/м2, температура –3 °С.

Якщо на дні цієї западини розташувати гору Джомолунґму (найвищу вершину світу), то над її вершиною був би ще шар води у 2174 метри. Якщо кинути сюди сталеву кулю вагою в один кілограм, то вона сягне дна лише через 64 хвилини. Найглибше місце в Маріанській западині називається Жолобом «Витязя» на честь славетного російського гідрографічного судна.

Друге місце за глибиною займає жолоб Тонґа (10 882 м). Це найбільша глибина Світового океану в південній півкулі. Потім іде Філіппінський (10 625 м), Кермадек (10 047 м) та інші глибоководні жолоби­западини. Усі вони знаходяться в Тихому океані. З тихоокеанськими глибинами не можуть суперничати глибини решти океанів. Так, найбільша глибина Атлантичного океану 8742 м — жолоб Пуерто­Рико (середня глибина 3926 м), Індійського 7729 м — Зондський жолоб (середня глибина 3736 м), а Північного Льодовитого океану — тільки 5527 м у Ґренландському морі (середня глибина 1225 м).

Усі океанічні глибини виявлені в глибоководних океанічних жолобах. Ширина їх досягає 60–100 км, довжина — до 1400 км. Глибоководні жолоби виявлені в усіх океанах. Розташовані вони поблизу материків. Подібних утворень на суходолі немає. Знаменитий Гранд­Каньйон у штаті Арізона (США) здається карликом у порівнянні з океанічними глибоководними жолобами.

Найменший з усіх океанів — Північний Льодовитий океан. Його площа з морями 14,1 млн км2, із них на моря припадає менш як 8,9 млн км2.

Цей океан — наймілководніший з усіх. Його середня глибина — 1225 м, максимальна — 5527 м у Ґренландському морі.

Північний Льодовитий океан за кількістю островів посідає друге місце серед океанів. Загальна площа островів близько 4 млн км2. Проте типових океанічних островів тут немає, тому що всі вони розташовані в межах материкової обмілини зі структур континентального типу. Лише о. Ґренландія вулканічного походження.

Найбурхливіші широти у Світовому океані — південні широти, або «Ревучі сорокові» та «Шалені п’ятдесяті».

Найспокійніший океан — у районі острова Ява, де великі шторми бувають дуже рідко й море хвилюється тут усього 10–12 разів на рік.

Найбільший океанічний приплив (висотою 18 м) — у затоці Фанді на східному атлантичному узбережжі Північної Америки. Цей приплив отримав назву «Дихання океану». І справді, ці хвилі наганяють і відганяють назад масу води вагою у 100 млн тонн. Тому влітку 1983 р. у тілі дамби було встановлено потужну турбіну, яка стала давати електрику, використовуючи силу припливу.

Піонерами в галузі використання енергії припливів є Франція і Росія. 20 серпня 1966 р. дав електроенергію перший агрегат французької припливної електростанції, збудованої в гирлі річки Ране між містами Дінар і Сен­Мало, де висота припливів досягає 13,5 м. Потужність ПЕС Ране становить 240 тис. кВт.

Перша припливна електростанція в Росії дала струм у 1968 р. Збудована вона в губі Кислій Баренцового моря. Потужність її невелика — всього 400 кВт. Це ніби навчальна лабораторія для будівництва в майбутньому більших електростанцій, які використовуватимуть енергію припливів.

Найтеплішим океаном є Тихий, його середня температура +19,37 °С. Найвища температура океанічних поверхневих вод (+35,6 °С) у Перській затоці та в південній частині Червоного моря.

Найнижчі температури у Північному Льодовитому океані (–0,75 °С). Найхолоднішими морями, з температурою від –1,5 до –1,8 °С, є такі моря, як Східносибірське і Бофорта в Північному Льодовитому океані, Берингове та Охотське в Тихому океані, моря Росса та Веделла біля берегів Антарктиди.

Найбільша солоність води серед океанів у Атлантичному океані в тропіках — 37,5 ‰, завдяки дуже великому випаровуванню і незначній кількості опадів, а також у Червоному морі й Перській затоці — 42 ‰. У «гарячій солоній плямі» Червоного моря на глибині більш ніж 200 м солоність перевищує 270 ‰.

Найменша солоність води в полярних районах, де кількість опадів перевищує випаровування і де великий приплив річкових вод та танення криги. Найменш солоне серед морів — Балтійське. В одному літрі його води міститься від 2 до 8 г солей. Пояснюється це великою кількістю прісної води, адже в нього впадає 250 річок.

Найпрозорішим серед морів до останнього часу вважалося Сарґасове море, прозорість якого — 66,5 м. Однак, восени 1986 р. німецькі вчені на судні «Поляр Штерн» встановили, що лідером є море Ведделла, біля берегів Антарктиди. Занурений у воду диск за сонячного освітлення й абсолютного штилю, що буває дуже рідко, можна побачити з борту корабля на глибині 79 м. Отже, морська вода біля Антарктиди є абсолютно чистою, тому що диск Секкі залишається видимим у дистильованій воді до глибини 80 м. А найменш прозорими є води Білого моря, де максимальна глибина видимості становить лише 8 м.

Найбільше і найглибше на планеті море — Філіппінське, що в Тихому океані. Площа цього моря 5,7 млн км2, а найбільша глибина — 10 625 метрів у Філіппінському жолобі.

Найбільше море, що омиває береги України,— Чорне. Площа його — 422 тис. км2, середня глибина — 1256 м, максимальна — 2245 м.

Найменше море — Мармурове, розташоване між Середземним і Чорним морями. Його площа лише 12 тис. км2, що в три рази менше від Азовського моря. Довжина моря — 280 км, найбільша ширина — 80 км, найбільша глибина — 1273 м, але воно містить лише 4 тис. км2води, що у 80 разів менше, ніж, наприклад, Азовське море.

Наймілководніше море на Землі — Азовське, середня глибина якого 8 метрів, а найбільша — не перевищує 15 метрів. За площею Азовське море не перевищує 39 тис. км2, що в одинадцять разів менше від Чорного моря. Мілководдя та незначні розміри моря забезпечують відносно швидке прогрівання всього об’єму води. Влітку вода прогрівається до +25...+28 °С у відкритому морі й до +30...+31 °С біля берегів. Взимку море біля берегів замерзає, а в дуже холодні зими замерзає майже повністю.

Серед усіх морів земної кулі найглибше врізується в материк Азовське море. Воно є наймілкішим серед морів нашої планети. Для суден з глибокою осадкою прорито спеціальні морські канали, тому що під час осінніх штормів, коли північно­східний вітер зганяє воду зі східного його кута, кораблі тут можуть розбитися об морське дно.

Найдовша протока — Мозамбіцька, яка відокремлює острів Мадаґаскар від Африки. Довжина цієї протоки 1760 кілометрів. Вона є також однією з найбільш широких проток. Так, найменша її ширина 422 км, а найбільша — 925 кілометрів.

З тих, що мають назви, найширшою та найглибшою протокою є протока Дрейка, яка відокремлює Південну Америку від Антарктиди. Її ширина — 1120 км, а максимальна глибина — 5249 м, довжина — 460 км.

Найширшими протоками Світового океану можна вважати безіменні протокові зони між Африкою і Антарктидою та між Тасманією і Антарктидою.

Найвужча міжконтинентальна протока — Босфор, яка з’єднує Чорне море з Мармуровим. Ширина її від 750 до 3700 м, а довжина близько 30 кілометрів.

А найвужчою протокою є Малий Бельт, яка з’єднує Балтійське та Північне моря. Найменша її ширина лише 0,5 кілометра, довжина протоки близько 130 кілометрів, глибина 10–35 метрів.

Наймілкішою протокою можна вважати Керченську, що з’єднує Чорне море з Азовським. У суднохідній частині мінімальна глибина — лише 5 метрів, а максимальна — 15 метрів. Для великих суден вона недоступна.

Найцікавіше географічне положення має Берингова протока, яка з’єднує не тільки Беринґове й Чукотське моря, а й Тихий та Північний Льодовитий океани; розділяє Азію та Америку, два півострови (Чукотський і Сьюард) і дві держави (Росію та США); окрім того, по протоці проходить лінія зміни дат.

Лінія зміни дат. На крайньому півночі Тихого океану в Беринґовій протоці майже поряд розташовані два порівняно невеликі острови — російський Великий Діомід і американський Малий Діомід. Між цими островами проходить морський кордон між Росією та США, їх розділяє так звана лінія зміни дат, що проходить по 180­му меридіану. Тому, коли на острові Великий Діомід, наприклад, настав новий день, досить подолати відстань усього в 4160 м, щоб повернутися у день вчорашній.

Найдовший штучний морський канал — Суецький в Єгипті. Канал проходить по низькому піщаному Суецькому перешийку і тому не має шлюзів. Довжина каналу поміж гирловими портами Порт­Саїдом на півночі й Суецом на півдні близько 161 км, по дну Середземного моря — 9,2 км і Суецької затоки 3 км. Ширина каналу по дзеркалу води 120–150 м, по дну — 45–60 м. Глибина по фарватеру 12–13 м.

Спорудження каналу тривало майже одинадцять років і було закінчено в 1869 році.

Найкоротший водний шлях, що сполучає Атлантичний і Тихий океани,— це Панамський канал, який проходить через найвужчу частину Американського континенту — Панамським перешийок (найменша глибина 48 км). Найменша ширина по дну (у Кулебрській виїмці) — 91,5 м. Довжина каналу 81,6 км, у тому числі по суші 65,2 км і 16,4 по дну Панамської та Амонської бухт. Траса каналу перетинає височину, і тому піднімання та опускання суден на цій дільниці здійснюється трьома сходинками парних шлюзів. Кожен шлюз завдовжки 305 м, завширшки 33,5 м і глибиною 12,5 м. Судна через шлюзи проводять спеціальні електровози, що рухаються по зубчастих рейках уздовж шлюзових стін. Час проходження каналу — 8–11 год, рекордний — 4 год 10 хв.

Будівництво каналу розпочалося в 1879 р., а офіційне відкриття стало можливим тільки 12 квітня 1920 р.

Вчені гадають, що на суходолі налічується понад 800 вулканів, а на дні Світового океану їх значно більше. Так, тільки на дні Тихого океану є понад 10 тис. вулканів, найвищий з них сягає 8555 м і розташований між островами Самоа й Новою Зеландією. Вершина цього вулкана — на глибині 360 м від поверхні океану.

Коли морська вода потрапляє до кратера діючих вулканів, то відбуваються вибухи незвичайної сили. Так, за 1200 років до н. е. в Егейському морі відбувся вибух вулкана Санторин на грецькому острові Тира. Вчені пов’язують цей вибух із загибеллю легендарної Атлантиди. Величезною його силою було викинуто в атмосферу понад 65 км3 ґрунту, що призвело до занурення центральної частини острова на глибину майже 300 м і утворення цунамі висотою не менш ніж 100 м, що рухалася зі швидкістю 200 км на годину. В центрі ж залишилися два невеличких острівця — залишки кратера.

Місцем найгіршої погоди слід вважати острів Ян­Майєн, що розташований між Норвегією і Ґренландією в Північній Атлантиці. Це район стику теплої Північно­Атлантичної та холодної полярної течій, і тому тут не вщухають циклони й шторми. За весь рік у цьому районі лише три дні трапляється непогана погода.

З цим островом конкурують Командорські острови в Беринґовому морі Тихого океану. Ці острови ще мають назву «Острови вітрів і туманів», тому що на рік тут буває не більше чотирьох ясних днів.

Погоду на нашій планеті визначають циклони й антициклони, які народжуються здебільшого в Північній Атлантиці біля острова Ісландія. Цікаво, що на всій планеті щороку фіксується приблизно до 15 тис. циклонів і 7 тис. антициклонів, тоді як у північній півкулі одночасно можуть пересуватися більш як 20 циклонів на день із середньою швидкістю 35 км на годину.

Вода океанів і морів солона, і в кожному кубічному метрі морської води розчинено близько 35 г твердих речовин. У розчині переважають хлористий натрій (звичайна поварена сіль), більше однієї п’ятої припадає на сірчанокислий магній («англійська сіль»), яка надає воді гіркуватого присмаку, а також хлористий магній, сірчанокислий кальцій (гіпс), бром тощо. Загальна кількість солі в морях та океанах — приблизно 50 000 000 млн тонн (5·1016 кг). Якщо випарувати океанську воду, то солями, що містяться в ній, можна засипати всю планету шаром в 45 м, а поверхню суходолу — шаром 153-метрової товщини.

У морях і океанах є також радій, уран, а в кожному кубічному кілометрі морської води міститься приблизно 300 кг срібла й 6 кг золота. Вчені вважають, що з цього розчиненого золота у Світовому океані можна було б відлити золотий куб, кожен бік якого становив би кілометр.

Нещодавно в Тихому океані 400 км від японського острова Оґасавара виявлено невідому течію, вода якої циркулює по колу діаметром близько 100 км і утворює вир, що зароджується на глибині 500 метрів. Кожні сто днів течія змінює свій напрямок на протилежний, а швидкість її вдесятеро більша за швидкість усіх відомих океанічних течій. Учені пояснити цей незвичайний феномен поки що не можуть.

Океанологи в глибинах холодного моря Ведделла в 1973 р. виявили потужні стовпи води з температурою 0 °С, що піднімається з глибини 150 м до поверхні. Завдяки знімкам з космосу стало відомо, що тут є оболонка, що майже ніколи не замерзає, площею 500 тис. км2, тобто більша за Азовське, Чорне Мармурове моря разом узяті. Ця течія здатна розтопити навіть товстелезний льодовий покрив, і тому вчені вважають, що цю теплу воду постачає відгалуження трансарктичної течії, подібно Гольфстріму.

Світовий океан накопичує основну масу тепла, яку дістає Земля від Сонця. Так, за оцінкою члена­кореспондента АН СРСР А. С. Моміна, тепла, що виділяє стометровий шар Світового океану під час охолодження всього лише на 0,1 °С, достатньо для прогрівання всієї атмосфери в середньому на 6 градусів (за умови збереження її об’єму).

Світовий океан забезпечує через атмосферу сушу вологою. Так, понад 85 % об’єму атмосферних вод, які щороку беруть участь у кругообігу, утворюється за рахунок випаровування з поверхні Світового океану.

Загальний об’єм води у Світовому океані — І340,74 млн км3. Вчені вважають, що середній рівень Світового океану піднімається із середньою швидкістю 1,5 мм за рік, тому водна маса океану щорічно збільшується приблизно на 542 км3, а запаси поверхневих прісних вод на суходолі постійно зменшуються, що призводить до зменшення зволоженості континентів і до поширення пустель.

Північноатлантична течія щодоби постачає Баренцовому морю біля 150 км3 теплої води, щосекунди понад 4 млн тонн теплої води до берегів Скандинавського півострова, що в 22 рази більше, ніж від стоку усіх річок земної кулі в океан. Норвегія лише за 1 хвилину одержує стільки тепла, скільки від спалення 100 тис. тонн нафти.

Найбільшу кількість води у Світовий океан надходить з льодовиків Антарктиди та Арктики — 250 км3. Відбувається це внаслідок потепління клімату нашої планети останнім часом.

Маса айсбергів, які плавають у водах Світового океану, за підрахунками вчених, становить 7650 млрд тонн. А загальна маса айсбергів, що відокремлюється від шельфових льодовиків Антарктиди, становить 1,5 трильйона тонн, а тих, що утворюються в Арктиці, 250 млрд тонн.

Найбільший айсберг — це айсберг, який бачили 12 листопада 1956 р. з криголама «Глетчер», мав приблизно 385 км довжини й 111 км ширини, а площу — 31 тис. км2. Такі айсберги — явище рідкісне.

Найбільшого розвитку крижаний покрив досягає в березні у Північній півкулі. Його загальна площа у цей час становить близько 16,4 млн км2, а до кінця літа вона зменшується вдвічі.

Ліванські рибалки виявили в Середземному морі прісну воду на відстані 500 м від берега. Вода виявилася дуже холодною, навіть риба, потрапивши сюди, гинула. Основна причина цього «ліванського чуда» — танення снігів у горах Лівану, чверть вологи якої витрачається на зрошення долин, а решта води потрапляє в підземні річки, які й виносять її на морське дно потужними холодними струменями.

Чисельні підводні джерела відомі й поблизу берегів Франції у Середземному морі, і в затоці Ківера поблизу грецького міста Неаполя на глибині 700 м. Є таке джерело і на дні Егейського моря поблизу південно­східних берегів Греції, потужність якого приблизно 1 млн м3 води на добу та яке використовується для зрошення 30 тис. га прибережних посушливих земель.

Багато прісноводних джерел виявлено в Чорному морі: біля берегів кримського мису Форос відоме джерело, дебіт його перевищує 12 тис. л на годину; джерело між Сімеїзом та Балаклавою; в Одеській затоці.

Прісноводні озера й джерела є також поблизу півострова Юкатан. Цю прісну воду використовують місцеві мешканці для своїх потреб.

Коли потужні прісноводні джерела містяться не дуже глибоко, прісна вода, що піднімається вгору, створює своєрідні вирви в щільній морській воді. Одна з них знаходиться на сході від північноамериканського півострова Флорида. Цей прісноводний океанічний колодязь глибиною 40 м позначений на всіх морських картах, і кораблі часом саме тут поповнюють запаси прісної води.

Населення одного з Бахрейнських островів здавна добуває питну воду з дна Перської затоки.

Першу телеграфну лінію було проведено через протоку Паде­Кале в 1850 р., але кабель вже наступного дня обірвали рибалки. У серпні 1858 р. до ладу став перший підводний кабель, що сполучав Америку та Ірландію, протяжністю 3700 км, але й він послужив усього 27 днів (встигли по ньому передати тільки 400 телеграм). Потім було пробито ізоляцію кабелю, і зв’язок обірвався. Через вісім років потому між Ірландією та Ньюфаундлендом по дну океану проклали новий кабель і 29 липня 1866 р. розпочався регулярний телеграфний зв’язок по дну Атлантичного океану. Відтоді мережа підводних кабелів значно розширилась і за сто років було прокладено лінії завдовжки понад 600 тис. км.

Мореплавці епохи Великих географічних відкриттів навіть не мали уявлень про океанічні глибини. Їх знання обмежувалися лише водами узбережжя. Вперше виміряти глибину Тихого океану спробував у 1521 р. Маґеллан, опустивши лот на глибину близько 800 м, для якого були використані всі вільні троси корабля, і, не діставши дна, він вирішив, що опинився в найглибшому місці океану. Тепер відомо, що ця глибина далеко не найбільша у Світовому океані.

Наприкінці XIX ст. людство мало вже стільки даних про глибини, що виникла можливість скласти батиметричні карти. Першу батиметричну карту Тихого океану склав у 1877 р. німецький географ Август Петерманн. На карті позначились відомі тоді найбільші глибини цього океану. Через чотири роки директор Головної географічної обсерваторії М. О. Рикачов склав першу батиметричну карту всього Світового океану.

З урахуванням великого значення батиметричних карт у 1902 р. виникла Міжнародна рада з вивчення моря, до складу якої ввійшла спеціальна комісія підводних досліджень. Ця комісія в 1904 р. підготувала «Загальну батиметричну карту океанів». Через 23 роки вийшло друге видання цієї карти. Для її складання було використано 17 800 вимірів глибин.

«Мертва вода» і «рідкий» ґрунт. Часто поблизу гирла річки поверхневі шари морської води сильно опріснені. В цьому випадку на незначній глибині утворюється різка зміна щільності води, яка називається стрибком щільності. Корабель, що потрапляє у шар, щільність якого відрізняється від щільності попереднього, різко втрачає свій хід. Тому шар води над стрибком щільності називається «мертвою водою». За спостереженнями, опір води у «мертвій воді» може бути у дев’ять разів більшим за опір у однорідному водному шарі. Це явище вперше описав норвезький мандрівник Ф. Нансен. Під час експедиції у Північному Льодовитому океані (1893–1896) біля берегів Таймиру його корабель «Фрам» раптом перестав рухатися вперед, незважаючи на те, що до цього корабель рухався зі швидкістю 4,5 вузла (1 вузол — 1,852 км/год). Це пояснюється тим, що під час незначної швидкості корабля (близько 4 вузлів) опріснена вода накопичується попереду судна у вигляді валу, який нібито давить на поверхню розділу між опрісненими поверхневими й глибинними солоними водами, збурює її, викликає внутрішні хвилі, що перешкоджають рухові корабля. Якщо корабель рухається зі швидкістю, більшою за швидкість поширення внутрішніх хвиль (понад 5 вузлів), ефект «мертвої води» не спостерігається. Хвилі при цьому не встигають розвиватись, хвильовий опір не досягає значної величини.

Шар, що розташований на тій або іншій глибині, для якого характерний стрибок щільності, називається «рідким ґрунтом». Підводні човни у цьому шарі легко зрівноважуються. У цьому шарі збирається і накопичується велика кількість водоростей, планктону. Потужність шару стрибка щільності змінюється від декількох до десятків метрів, а глибина залягання — від 10 м і менше, до 80 м і більше. Градієнти щільності води у цьому шарі змінюється від 0,02 до 0,6.