ФОЛЬКЛОР – ШКОЛА МАЙБУТНЬОГО

Усі знають знамениту легенду про те, як Бог скликав народи, аби кожного чимось наділити. А романтична українка запізнилася, і Творець уже все роздав. Хіба що залишилося подарувати.... пісню. Саме так, пісню, яка є обличчям української нації, завдяки якій наш народ має світову славу. Напевно, не випадково пісня дісталася саме нам, вона увиразнила наші потяги та бажання, вона вповні виразила нашу національну свідомість та ідентичність, вона підтримувала нас у тяжкі часи воєн та національного поневолення, а тепер сильним світлом показує нам дорогу із минулого у майбутнє, адже в ній закодована та акумульована наша історія та філософія. Чим є український фольклор, як функціює українська фольклористика як наукова галузь та як навчальна дисципліна у Львівському національному університеті імени Івана Франка, ми вирішили дізнатися у викладачів катедри української фольклористики імени академіка Філарета Колесси, а саме в завідувача катедри, доцента Василя Івашкова, доцентів Михайла Чорнопиского, Андрія Вовчака та Ірини Довгалюк.

Яка роль фольклору саме для української нації?

Михайло Чорнопиский: Нехай світ знає: на Вінничині у 30-40-х роках ХХ століття була жінка Явдоха Зуїха, від якої відомий український фольклорист Гнат Танцюра записав понад 1000 пісень! Цей феномен говорить про те, що народ, який має носіїв духовности такої високої культури, глибоких, давніх традицій, є унікальним серед світової спільноти. Фольклор для українців є чи не найуніверсальнішим виявом їх духовної сфери, є основою їх культури, літератури, багатьох видів мистецтва – музичного, образотворчого, хореографічного. Фольклор є національно найбільш укоріненим феноменом. Якщо ти знаєш фольклор якогось народу, то вважай, що ти вже з тим народом знайомий. Через фольклор від­кривається найголовніша сфера духовности кожного етносу. А український етнос має винятково багатий фольклор. Отже: той, хто хоче знати Україну, той насамперед повинен познайомитися з її фольклором. Я не відкриваю якоїсь особливої новини про світову славу українського фольклору. Є дуже багато цілком обґрунтованих висловлювань не тільки українців (це природно, що українці люблять свій фольклор), а багатьох визначних діячів культури світу. Досить взяти відомі дослідження нашого знаменитого фольклориста Григорія Антоновича Нудьги, зокрема працю “Українська пісня і дума в світі”, яка показує, як світова спільнота від 16-17 століття і до сьогодні висловлювала захоплення українським фольклором.
   Драматична доля українців склалася так, що їм довелося перебувати під окупацією різних аґресорів і витримувати тяжке приниження й національно-духовний гніт. Зрозуміло, що всі окупанти, а зокрема російські, імперські, намагалися душити український фольклор. Але це були марні потуги через те, що фольклор не підлягав цензурі, він жив, він був могутньою зброєю захисту національної чести і гідности, виразом національної свідомости українців. Візьмімо до уваги історичні пісні, знамениті монографії Драгоманова “Нові українські пісні про громадські справи” і “Політичні пісні українського народу”, двотомник Михайла Драгоманова та Володимира Антоновича “Історичні пісні українського народу”, що був виданий ще у 70-х роках ХІХ століття, аби переконатися, що в нашому фольклорі від найдавніших часів і до найновішого часу, незважаючи на тяжкий по­літичний гніт, виражено національний світо­гляд. До речі, не лише в історичних піснях, але і в инших жанрах, зокрема, у колядках, казках. Не маючи можливости творити власну академічну історію (на відміну від російських дворянських історіографів, які славили російський імператорський уряд і писали, звичайно, фальшиво), український народ написав свою історію у фольклорі. Отже, як бачимо, фольклор, крім усього иншого, у дуже складних історичних умовах був тим оберегом, ідейним, духовним стрижнем, який тримав українців як націю, не давав змоги ворогам стерти її серед людської спільноти.

Як можна виразити актуальність фольклору в сучасному житті людства?

Михайло Чорнопиский: “Той хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього”, – цю істину неможливо заперечити. Якщо народ має велику духовну основу, базу, то його майбутнє без її шанування, розвитку, без, так би мовити, вливання нового вина у старі міхи, є безперспективним. Фольклор і традиції є дуже спорідненими. Традиції – це усталені тисячоліттям звичаї, норми. Подібно до того, як рейки для поїзда визначають шлях, по якому він рухається, так і традиції визначають кожному етносу, як йому рухатися у сучасному мереживі шляхів, у глобалізованому світі. Кожен народ, будучи членом світової спільноти, повинен на основі національно-культурних традицій рухатися у спільному цивілізаційному процесі своїм шляхом. Маючи своє глибоке національне коріння, ми повинні його берегти, і на його основі розвивати нові паростки своєї культури та духовності, і, водночас, цим нітрохи не суперечити загальному процесу розвитку цивілізації. Водночас ми повинні вкладати свої квітки до запашного, різнобарвного, яскравого букету здобутків світової культури.

Львівський університет і фольклористика: відколи існує тут ця спеціяльність і яка система підготовки студентів-фольклористів тепер?

Василь Івашків: Після смерти Філарета Колесси в 1947 році катедру української фольклористики у Львівському університеті було закрито. Її розформували, викладачі перейшли на катедру української літератури, а дехто взагалі пішов з університету. У 1990 році завдяки зусиллям Теофіла Комаринця та Івана Остапика катедру було поновлено. Тоді ж було відновлено спе­ціяльність “фольк­лористика” на основі аналогічної спеціялізації.
   Потреба в спеціяльності “фольклористика” очевидна. Чому? Михайло Грушевський стверджує, що в системі української словесности усна займає половину. Українська писана словесність неможлива без усної. Саме тому вивчення фольклору має велике значення. У західних слов'ян роль фольклору не така вагома, в розвитку літератури в них книжний чинник набагато більший. Там література має свою неперервану традицію, незважаючи на те, чи вони були окремою державою, чи під кимось. В Україні, а також у південних сло­в'ян, фольклор з'явився як самореалізація творчого генія. Тут він має велике націотворче значення.
   Ми готуємо фольклористів у системі підготовки спеціялістів з української мови і літератури. Різниця полягає в тому, що студентам-фольклористам ми даємо поглиблений курс фольклору. Якщо на українському відділенні “Усну народну словесність” ми читаємо семестр, то тут цілі три. Весь фольклор ми поді­лили на три такі складові: обрядовий фольклор, лірична і епічна поезія, фольклорна проза і фольклорна драма. Крім власне української усної народної словесности, ми поглиблено викладаємо “Історію фольклористики” (її можемо дорівняти до історії літературознавства). Наші студенти вивчають музичний фольклор, адже проблеми ритміки, музичної організації тексту дуже важливі. Вивчати лише словесний фольклор недоцільно, бо тоді втрачаємо його одну дуже суттєву складову – ритмомелодику – а вона важлива для пісенного, і в цілому для ліро-епічного фольклору (тобто для так званих речитативних форм). Спеціяльний курс “Музичний фольклор” читають викладачі, які колись працювали в консерваторії, тобто мають спеціяльну освіту. Ми не обмежуємося тільки українським фольклором, а вивчаємо і світовий фольклор. Студенти 4 курсу слухають “Фольклор народів світу”. Я читаю одну половину, яка складає “Фольклор народів Азії та Африки”, а доцент Андрій Вовчак читає “Фольклор народів Европи”. Зрозуміло, що це тільки нарисовий курс. Однак це допомагає побачити український фольклор у світовому контексті, зокрема провести певні паралелі. Читаємо також і “Музичний фольклор народів світу”. Хотілося би також, щоб наші студенти більш детально слухали етнологію, історію етнологічних вчень, бо, на жаль, ми маємо лише невеликий курс етнографії, який, окрім уявлення про певні обряди, ритуали, дійства, мало що дає для наших студентів. У руслі сучасних вимог читаємо “Фольклористичну текстологію”. Це доволі складний предмет, який занедбано у нашій науці: на превеликий жаль, не маємо зводів фольклорних творів, зокрема дум, історичних пісень.

Наскільки нам відомо, студенти-фольклористи виїжджають на фольклорні практики. Розкажіть, будь ласка, про те, як їх проводить кафедра української фольклористики у Львівському університеті.

Василь Івашків: Під час фольклористичної експедиції стараємося посилати студентів у місця, які дадуть можливість їм записати такі зразки фольклору, які, можливо, через деякий час і не збережуться. Бо відомо, що фольклор існує серед людей старшого покоління, і нове покоління, яке живе в глобалізованому світі, як правило, втрачає ті зв'язки із минулим, які йдуть через фольклор. Хоча ми заперечуємо думку дослідників ХІХ століття, які стверджували, що застали фольклор на стадії вимирання. Пригадуємо події 2004 року на Майдані – фольклор не вмирає. Він відкриває жанри, яких, можливо, не було раніше.
   Наші студенти їдуть на фольклорні практики в різні регіони України. Це Карпати, Опілля, Галичина, Волинь, Поділля. Нещодавно їздили на Луганщину, записали дуже цікавий матеріял і видали разом із колегами з Луганського уні­верситету фольклорно-діялектологічний збірник. Їздили на Чернігівщину, батьківщину Куліша, в Мотронівку, Оленівку, де записали багато цінних текстів – як прозових, так і поетичних. Катедра розробила відповідні методичні вказівки для студентів – як записувати, як паспортизувати записи для того, аби архів катедри був належно впорядкованим. Катедра закупила цифрову техніку – диктофони, фотоапарати, відеокамери, тобто маємо можливість фіксувати фольклорний текст у всьому його обсязі, включаючи самого виконавця, обстановку виконання того чи иншого твору і все, що пов'язано з ним. Це дуже важливо, бо фольклор як мистецтво існує тоді, коли виконується. А коли він лише записаний і, відповідно, надрукований на папері, то багато чого втрачає.
   Ми зобов'язуємо своїх студентів записувати фольклорні тексти так, як вони існують – без жодних змін, доповнень чи редагувань.

Актуальною проблемою у фольклористиці є наявність архіву фольклорних записів – у сучасних умовах це авдіо- та відеоматеріяли. Яким був стан цієї проблеми в різні часи і який її стан тепер, зокрема на катедрі української фольклористики ім. Ф. Колесси?

Ірина Довгалюк: Проблема створення архіву фольклорних записів у нас, у Галичині, завжди була дуже гострою. Вперше її підняли у 1908 році. Тоді відбулася фольклорно-етнографічна експедиція на “велику” Україну, яку спонсорували Леся Українка та Микола Аркас. У ній брав участь Філарет Колесса, який записував думи. Коли Леся Українка вирішила передати всі матеріяли експедиції до архіву, то насамперед звернулася до Наукового Товариства імени Шевченка, аби зберегти записи у його архіві. Однак такого архіву тоді не було, і, аби не передавати матеріялів до віденських чи берлінських архівів (які на той час уже були), в Галичині підняли проблему створення власного архіву. Його було закладено при бібліотеці НТШ на основі приватних колекцій Осипа Роздольського та Філарета Колесси. Однак почалася Перша світова війна, в бібліотеці зробили касарню російські війська. Що сталося із першим українським архівом фоноваликів, важко сказати. Володимир Гнатюк свідчить, що весь фонд було розкидано та розбито. Хоча, можливо, ці валики порозбирали між собою власники?
   Вдруге ідея створення архіву виникала у 1920-х роках, втретє – у 1939 році, коли було засновано Львівське відділення Інституту фольклору, який був у Києві. Однак ці дві спроби були безрезультатними.
   Галицькі етномузикологи на початку ХХ століття вважали, що основним їхнім завданням є записати народну музику, покласти її на ноти і видати у книжці. Тому перші валики, які записував Осип Роздольський у 1900-1902 роках, стесували – була технологія, яка передбачала кількаразове записування на один валик. Отож перші валики не збережені. Зберігся лише один-єдиний валик (це просто диво!) із першої експедиції на Галичині, яка відбулася у квітні 1900 року. Отож, маємо документальне свідчення, що ця експедиція дійсно відбулася, і що ми одні з перших в Европі записували народну музику на фонографічні валики.
   Незважаючи на те, що проблема архіву фольлорних записів тягнеться із 1908 року, актуальною вона є і сьогодні. Спроби заснувати центральний архів не дали плідних наслідків. Щоправда, музичний архів закладено в Львівській Музичній Академії імени М. Лисенка. Завдяки професорові Богданові Луканюкові, який очо­лив катедру етномузикології та науково-дослідну лабораторію при ній, цей архів має близько 60 тисяч одиниць.
   Проблема архіву фольклорних записів актуальна і для нашої катедри – місця, де виховують фольклористів. Говорити про фольклор і розповідати, яка чудесна і гарна пісня, не послухавши її, марна справа. Можна об'єктивно оцінити і відчути фольклорний твір лише тоді, коли почуєш його. Або ж ще й побачиш (до речі, в згаданому архіві Львівської Музичної Академії є відеозаписи найрізноманітніших фольклорних дійств). На “Музичному фольклорі” ми обов'язково слухаємо фольклорні записи (всі вони із мого приватного архіву). Адже в цій навчальній дисципліні працювати без записів – великий гріх. Був період, коли в нас були великі проблеми із технікою, не було належного забезпечення. Проте тепер ми маємо магнітофони, комп'ютери, отже, маємо можливість прослуховувати та проглядати мате­ріяли.
   На катедрі ми кілька разів, звертаючися до ректорату, робили спроби закласти фольклористичну лабораторію, яка би мала відповідні умови для зберігання та опрацювання фольлорно-етнографічного матеріялу. На превеликий жаль, усі спроби поки що не реалізовані. Власне кажучи, немає такої лабораторії – немає доброго архіву. Адже у такій структурі працювали би люди, які володіли би фахом фольклориста, етнолога, і водночас, вміли би працювати із технікою (бо зараз майбутнє за електронними носіями). Однак член катедри, що має педагогічне навантаження, окрім цього займається науковою діяльністю, не може ефективно виконувати додаткову роботу, тим більше, що вона базується на голому ентузіязмі. Тому актуальною є не лише проблема існування архіву, а й кадрів, які би у ньому працювали. Хоча напрацювання у цьому руслі є, зокрема наших попередників та колег із инших установ.

Кого Ви бачите у своїх студентах-фольклористах?

Михайло Чорнопиский: Виховання українознавчих кадрів – це важливе завдання нашої держави. Не випадково окупаційні режими знищували національно свідому інтеліґенцію. Бо як немає національно свідомої інтеліґенції, мозку нації, тоді легко приборкувати її опір – для повного знищення. Отже, вирощування, вишкіл кадрів – фольклористів, етнографів, врешті в цілому українознавців – це дуже важливо. У фольклористах нашої катедри – викладачах, аспірантах, студентах – бачу потенційне майбутнє української нації. За короткий час, коли нашу катедру було відновлено, у нас - десятки кандидатів наук, наші науковці працюють в академічних закладах Києва, Львова, у вищих школах, у закладах культури. Фольклористи є потрібними фахівцями у багатьох сферах. Наші фольклористи отримують спеціяльність “український філолог, учитель української мови і літератури” і “фольклорист”. У цьому контексті хотів би торкнутися наболілої проблеми. Ось переді мною лист, який підписаний від імени наукової громадськости України, зокрема від Львівського національного університету імени Івана Франка (насамперед від філологів, фольклористів), від наукових працівників Інституту народознавства НАН України, від Наукового Товариства імени Шевченка. Наша наукова громадськість запротестувала з приводу того, що Кабінет Міністрів України, постановою 13 грудня 2006 року № 1719 відмінив свою постанову від 24 травня 1997 року № 507 “Про перелік напрямків та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”. І затвердив нову постанову – новий перелік – у якому чітко виражена тенденція на приховане згортання українознавчих спеціяльностей у галузі гуманітарних наук – філології, історії тощо. Це значить, що і така спеціяльність, як українська фольклористика у нашому університеті мала би також бути відміненою. Відповідний лист скеровано Президентові України з проханням, по-перше: відмінити названу постанову Кабінету Міністрів, і по-друге, тримати під контролем шулерські маніпуляції українофобів у галузі національної освіти і культури.
   Андрій Вовчак: Українська культура має глибокі корені насамперед у своїй традиційній культурі. Як на мене, “чистим” філологам часто бракує знань у цій царині. Наші випусники повинні поповнити цю прогалину. Незважаючи на те, що вони мають можливість повністю зреалізувати себе у ролі фахівця-філолога, все ж бачу в них фахівця-культуролога, який глибоко обізнаний із традиційною культурою свого народу. Йому хіба що бракує знань із культур инших народів. Здобувши ще ці знання, наш студент перетвориться на справжнього культуролога, етнолога, словом, людину, яка маючи базу, знаючи культуру свого народу, може провадити дослідження й инших народів.
   Ірина Довгалюк: Насамперед різнобічно ерудованих людей. Ми готуємо спеціялістів, які були би комплексними фольклористами. Що я маю на увазі? Працюючи викладачем музичного фольклору, бачу, що багато студентів приходить на навчання, не маючи музичної освіти. Однак наше завдання – не зробити їх музикантами, але, давши базові музичні знання, заповнити ті прогалини в українській фольлористиці, які зараз маємо. Наприклад, Філарет Колесса був успішним фольклористом, бо мав і філологічну, і музичну освіти. Однак це радше виняток, який, проте, повинен бути прикладом. До сьогодні у нашій фольклористиці було дуже мало людей, які би записували та досліджували усну словесність комплексно. Траплялося так, що філологи-фольклористи займалися словом, музиканти-фольклористи – музикою. Маємо дуже багато упущеного в записах наших казок: є дуже багато казок, де персонажі співають. У жодному збірнику (за дуже невеликими винятками) ви не побачите записаних нот. Коли співає Івасик-Телесик – маємо лише текст, співає Колобок – лише текст... Бо казки записували насамперед філологи. А для музикантів ці мелодії не мали особливого, самостійного інтересу. Таким чином, нам потрібні фахівці, які підходили би до цих проблем комплексно.
   Окрім того, що наші випускники можуть реалізовувати себе у найрізноманітініших місцях – це і школа, і наукові установи, і будинки творчости, і радіо, і телебачення, – все ж насамперед нашому суспільству вони потрібні як певні очищувачі чи контролери. Маємо дуже багато казусів, пов'язаних із фольклором. На відкритті святкування 750-річного ювілею Львова на Ратушу вийшло 4 трембітарі і трембітали на всі сторони. Це ж нонсенс! Трембітають лише в певних випадках, таким дійством можна накликати біду. У цьому контексті мені імпонує “Школа майбутнього” Катерини Ющенко. Це школа, яка мала би ґрунтуватися на народних традиціях, на поверненні до своєї духовности, ментальности, педагогіки та звичаєвости. Отут і є наші випускники!

Розмовляв Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ