Ірина ВУШКО

ЕВОЛЮЦІЯ ЧИТАЦЬКИХ ІНТЕРЕСІВ ЛЬВІВ’ЯН У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ (ЗА ДАНИМИ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ БІБЛІОТЕКИ ОССОЛІНСЬКИХ)

Нові напрями у сучасному розвитку історії читання

У новочасних дослідженнях з історії читання друга половина XVIII-XIX століття розглядається як переломний момент. Піднесення загальноосвітнього рівня населення та, як один із наслідків, суттєве розширення читацької аудиторії, збільшення кількості та урізноманітнення друкованої продукції, доступної широким колам читачів, урешті-решт, вагомі зміни в читацькій практиці населення зумовлюють особливий інтерес дослідників до даного періоду.

Масштаби та актуальність змін у сфері читання в цей період відображені в теорії читацької революції. За цією теорією, уперше запропонованою німецьким вченим Рольфом Енгельсіном в 60-х роках XX ст., у розвитку читацької практики виділяються два етапи. Приблизно до середини XVIII ст. європейці читали „інтенсивно”. Незначна кількість літератури (переважно релігійні книжки) перечитувалась багаторазово, часто вголос у сімейному або ширшому колі під час різних зібрань. Однак уже з другої половини XVIII ст. освічені прошарки населення в Західній Європі починають читати „екстенсивно”. Вони поглинають значну кількість друкованої продукції, в основному повісті, а також періодику. Представники еліти, згідно з цією теорією, читали кожне видання одноразово, задля задоволення, а потім звертались до іншого тексту[1].

Концепція читацької революції протягом останніх десятиріч широко дискутувалася представниками різних історичних шкіл, ставши центральним поняттям у дослідженнях з історії читання цього періоду[2]. На думку багатьох істориків, ця концепція видається доволі суперечливою. Найбільш слабким місцем теорії є те, що, зміни, які дійсно мали місце в тогочасній Західній Європі, не претендують на визначення революційних. Але навіть попри це, теорія Енгельсіна (та дискусія навколо неї) відіграла немалу роль в еволюції дослідження читацької історії, допомігши, за словами Роберта Дарнтона „ ...поєднати дослідження історії читання із загальними питаннями соціальної та культурної історії”[3].

Перенесення наголосу з дослідження читання як такого на взаємозалежність і взаємозв’язок між читанням та конкретно-історичними особливостями розвитку того чи іншого суспільства, іншими словами, на з’ясування того, як читання впливало на суспільний розвиток та до якої міри особливості цього розвитку визначали характер читання – один з результатів дискусії та основний напрямок у сучасних дослідженнях з історії читання.

Питання „як читання змінило хід історії?” вже має свою історіографію. Варто виділити два дослідження провідних сучасних істориків культури Роберта Дарнтона та Рожера Шартьє з майже аналогічними назвами, відповідно, „Do Books Cause Revolution” („Чи книжки призводять до революції”) та „Do Books Make Revolution” („Чи книжки роблять революцію”)[4]. Ocновним у цих працях є твердження про те, що поширення ідей через різні види друкованої продукції було не менш важливе для трансформації суспільства, ніж будь-які інші, у т. ч. політичні, процеси. Вивчення ролі книжок та читання у Франції періоду революції – досить показовий приклад того, наскільки розробки в галузі історії читання можуть і повинні бути пов’язаними з дослідженнями інших сфер функціонування суспільства.

Теза про необхідність поєднання розробок з історії читання з дослідженнями інших ділянок суспільного життя є вихідним пунктом даної роботи. При цьому, така позиція є значно більше „вимушеною необхідністю”, аніж „даниною моді”. Своєрідність читацьких пріоритетів львів’ян змушує замислитись над причинами цього явища. Забігаючи наперед, зазначимо, що, як показує наш аналіз, суспільна ситуація відігравала далеко не останню роль у формуванні читацьких інтересів населення в даний період.

Попри обмеження матеріалами діяльності лише однієї бібліотеки, проведене дослідження читацьких інтересів львів’ян другої половини XIX cт. дає змогу виявити особливості масового читання. Аналіз масового читання, нагадаємо, виступає одним з принципів третього, наразі найновішого підходу до вивчення історії читання, представники якого наполягають на потребі зосередити увагу на читацькій аудиторії та читацькій практиці пересічних осіб, а не професійної інтелектуальної аудиторії, котрій донедавна присвячувалася майже вся західна історіографія[5]. Кількісні та якісні характеристики читацького кола бібліотеки Оссолінських дають підстави розглядати пропоновану працю як аналіз масового, а не індивідуального читання. Першою підставою для такої позиції є порівняно велика кількість читачів: зі середини XIX ст. фонди бібліотеки стали доступними фактично усім верствам населення і вже в 90-х роках один лише її читальний зал (науковий читальний зал, з огляду на специфіку читацької аудиторії та своєрідний характер літератури, що замовлялась, нашим дослідженням не охоплюється) щоденно відвідувало близько 50 читачів. Другою підставою є різноманітність читацької аудиторії: передовсім студенти та учні гімназій.

Джерела та методологія дослідження

В основу роботи покладено аналіз щоденних записів читачів та виданої їм літератури в бібліотеці Закладу Народового ім. Оссолінських у другій половині XIX cт. Очевидно, що це не може претендувати на висвітлення загальних тенденцій масового читання в той чи інший період, оскільки, з одного боку, бібліотечне середовище охоплює обмежену читацьку аудиторію, з іншого – низка факторів, наприклад, своєрідний підбір книжкової колекції, могли суттєво впливати на читацькі пріоритети відвідувачів бібліотеки. Тому необхідно корелювати дані про діяльність бібліотеки Оссолінських з іншою наявною інформацією щодо особливостей формування читацьких пріоритетів населення того часу. Принагідно наголосимо, що реконструкція читацьких інтересів львів’ян у цій статті виступає не кінцевою метою, а лише засобом ілюстрування взаємозв’язку між різними процесами в суспільстві.

Більшість проаналізованих матеріалів зберігається в фонді 54 відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. У зв’язку з тим, що в тогочасній Галичині переважав польський елемент, а отже, саме поляки формували основну масу відвідувачів бібліотек, аналіз читацьких інтересів львів’ян здійснювався головним чином на базі польських матеріалів.

Перше завдання, що постає перед дослідником історії читацьких інтересів, – це визначення найбільш „читабельної” в той чи інший період літератури. При цьому потрібно виходити з того, що наявність книжки в громадській чи навіть у домашній приватній бібліотеці не завжди є свідченням того, що дана книжка читалась, натомість, точні дані про замовлення в бібліотеці є достатньою підставою стверджувати, що твір був принаймні частково прочитаний. Якщо до цього додати ще те, що ті чи інші видання замовлялись регулярно та значною кількістю відвідувачів бібліотеки, то вже можна з більшою чи меншою впевненістю стверджувати, що саме ці книжки виділялись з-поміж усієї наявної літератури і, очевидно, були популярними серед читачів. За визначальний критерій популярності конкретного твору було прийнято значно більшу, порівняно з іншими, кількість замовлень на ту чи іншу книжку та її співвідношення із загальною кількістю замовлень на літературу протягом визначеного часу. Підрахунки кількості замовлень проводились двома способами:

1. Повний аналіз за три роки з періоду, що розглядається: 1850, 1870, 1890 (наявні матеріали про видачу літератури в бібліотеці Оссолінських завершуються на 1890 році).

2. Вибірковий підрахунок (20 днів у рік) за 10 років з періоду, що розглядається, з проміжком у 4 роки: 1850, 1854, 1858, 1862, 1866, 1870, 1874, 1878, 1886, 1890. Інтервал у 8 років між 1878 та 1886 рр. пов’язаний з відсутністю даних.

Переважання національної літератури

в другій половині XIX cт.

Одна з найважливіших тенденцій, що потребує уваги при аналізі еволюції читацьких інтересів львів’ян протягом другої половини XIX ст. – значне переважання національної (в даному разі польської) літератури. Зважаючи на особливу роль національних чинників у суспільному житті Східної Європи XIX ст. загалом та Галичини зокрема, саме це явище слід розглянути детальніше.

У дослідженнях з історії читання в Східній Європі кінця XVIII – першої половини XIX ст. утвердилась теза про суттєве переважання іноземної літератури над національною[6]. Не вдаючись до обґрунтування цього положення цифровими даними, дослідники говорять про високий у цей час рівень громадського інтересу до французької та німецької літератури на території всієї Габсбурзької монархії[7], що пояснюється, зокрема, особливостями суспільного розвитку (сильні німецькі впливи; незначний, порівняно з другою половиною XIX ст., рівень національної свідомості, потенційні переваги вживання іноземної, наприклад, німецької мови тощо). У 50-х роках XIX ст. ситуація змінюється. Відбувається поступова переорієнтація на національну літературу, що є чи не найяскравішим свідченням прямої залежності читацьких інтересів населення від суспільно-політичних обставин. Романтичний націоналізм зумовив виняткову роль літератури національними мовами не лише у конкретному польському випадку, але й у всій Східній Європі. Суттєве переважання національної (польської) літератури в другій половині XIX ст. засвідчують і відомості про діяльність бібліотеки Оссолінських.

Зростання ролі національної літератури може бути проілюстроване двома способами – на основі аналізу: 1) каталогу бібліотеки; 2) замовлень на літературу. На особливу увагу заслуговує каталог читального залу для молоді та ширшої громадськості (такою була офіційна назва читального залу, що фігурує в документах). Властиво, найбільша цінність даного каталогу як джерела для дослідження історії читання – у відмінному від традиційного способі його формування. Читальний зал для молоді та ширшої громадськості бібліотеки Оссолінських, доступ в який був фактично необмежений зі середини XIX ст., мав свій окремий каталог, у котрому дублювалася частина загального бібліотечного каталогу (скажімо, якщо в 1850 р. загальна кількість книжок у фондах бібліотеки Оссолінських становила близько 50 000 позицій, то в 70-х роках каталог згаданого читального залу містив лише близько сотні з них).

Цей окремий каталог був уперше сформований у 1874 р., відразу після відкриття нового читального залу. (До цього часу в бібліотеці функціонував єдиний читальний зал. На початку 70-х років було створено 2 читальні зали: науковий та загальний „для молоді та ширшої громадськості”). Укладений у 1874 р., каталог загального читального залу до кінця століття перероблявся кілька разів. Основною метою таких трансформацій було узгодження зафіксованих у каталозі видань із реальними зацікавленнями читацької аудиторії. Перші каталоги загального читального залу не збереглися, однак досить показовими є списки наявної літератури в 90-х роках. Каталог 1894 р. налічував 115 авторів; тільки 7 з них були непольськими письменниками (Чарльз Діккенс, Джонатан Свіфт, Йоганн Вольфганг Гете, Фрідріх Шиллер, Френсіс Купер, Томас Мор, Вільям Шекспір)[8].

Про зростаючу зацікавленість у національній літературі та зниження інтересу до творів іноземних авторів свідчать також безпосередні замовлення на літературу в бібліотеці Оссолінських. Уже в 50-х роках XIX ст. кількість замовлень на книги польських авторів значно перевищує аналогічний показник щодо творів іноземних авторів, а в 90-х роках польська література становить абсолютну більшість видань, що замовлялись.

Відчутне зменшення кількості замовлень на твори найбільш популярних серед усіх непольських письменників Гете, Дефо і Купера – які ще в 1850-х роках були досить „читабельними”, але зовсім відійшли на задній план в останні десятиріччя XIX ст. – добре ілюструє табл. 1. (Одне суттєве застереження: кількість замовлень на твори Гете, Дефо та Купера, подана у цій таблиці, виглядає мінімальною навіть в 50-ті роки, особливо в порівнянні з деякими польськими авторами (наприклад, Юзефом Крашевським, докладно про якого йтиметься далі). Але саме ці автори насправді були найбільш популярними серед усіх непольських письменників та поетів; число замовлень на твори інших іноземних авторів, відповідно, ще менше).

Таблиця 1

Процентне відношення замовлень на твори певного автора від загальної кількості замовлень на літературу[9]

Рік	Гете	Дефо	Купер
1850	2,3	2,5	2
1870	1,4	1,5	1
1890	0,4	1,7	0

Якщо в 1850 р. Гете ще можна назвати популярним автором (порівняно з іншими іноземними авторами), то в 1890 р. його твори фактично зникають із замовлень на літературу в бібліотеці Оссолінеуму. Ситуація з Купером схожа. В 1850-х роках його „Шпигун” ще читається. У 1870-х роках у світ виходить книга з аналогічною назвою, але польського автора Юзефа Крашевського. Аби уникнути непорозумінь „Шпигун” Купера реєструється в бібліотечних записах як „Американський шпигун”, а твір Крашевського, відповідно, як „Польський шпигун”. У 1890-ті роки „Американський шпигун” у читальному залі Оссолінеуму перестають замовляти взагалі. Єдиним твором непольського автора, що мав порівняно стабільну, хоч і не дуже високу популярність протягом цілого періоду, є „Робінзон Крузо” Даніеля Дефо.

Отже, в другій половині XIX ст. відвідувачі бібліотеки Оссолінських виявляють мінімальний інтерес до творчості іноземних авторів; натомість зростає зацікавлення польською національною літературою. Схожою була ситуація і в більшості інших східноєвропейських націй. Так, зокрема, застереження деяких угорських інтелектуалів про небажання громадськості читати угорські книжки в першій половині сторіччя згодом змінюються на відгуки про зростання угорської читацької аудиторії, представники якої надавали перевагу національним, а не іноземним книжкам[10]; члени іллірійського руху в Хорватії поступово, з переходом національного руху на новий ступінь розвитку, „переорієнтувались” на хорватську літературу[11]. Як бачимо, тогочасна суспільна ситуація визначала характер формування читацьких пріоритетів населення.

Аналіз читання польської літератури

Середина – друга половина XIX ст. – особливий період у розвитку польського суспільства в Габсбурзької монархії. Події 1848, 1861, 1867 рр. безпосередньо впливали на політичний і суспільний статус поляків у монархії[12]. Автономізація Галичини та поступова націоналізація системи освіти в провінції в свою чергу сприяли переорієнтації з читання іноземної на національну літературу. Поширення національної літератури стало одним із засобів підтримки та зміцнення польської національної свідомості. Читання польської літератури було одночасно і причиною і наслідком: воно стимулювало інтерес до всього польського і разом з тим само стимулювалося посиленням польського елемента.

Аналіз читання власне польської літератури також виявляє не менш цікаві тенденції (з огляду на специфіку „читабельної літератури”, зазначимо, доволі важко провести чітку межу між кореляцією читання національної та іноземної літератури, з одного боку, та читанням польської літератури, з іншого). Передовсім впадає у вічі те, що в основному замовлялися лише ті твори, в яких виразно звучали національні мотиви польської літератури. Що ж до вибору тих чи інших польських авторів, то на нього, окрім суспільної ситуації, мали вирішальний вплив особливості літературної роботи.

Загалом, аналіз читання певної літератури можна проводити навколо кількох точок відліку: жанрові характеристики, обсяг твору, сюжет тощо. Більшість з цих характеристик, напевно, зацікавили би радше літературного критика, аніж історика. На жаль чи на щастя, при аналізі читання польської літератури в другій половині XIX ст. для історика знайдеться принаймні не менше роботи, аніж для літературознавця.

Аналіз читання польської літератури базується на прикладах кількох найпопулярніших у середовищі бібліотеки Оссолінських у другій половині XIX ст. авторів – Юзеф Крашевський, Юзеф Коженьовський, Міхал Чайковський та Генрик Сенкевич, на що вказують, зокрема, дані табл. 2.

Таблиця 2

Процентне відношення замовлень на твори певного автора до загальної кількості замовлень на літературу[13]

Рік	Крашевський	Чайковський	Коженьовський	Сенкевич
1850	12,0	5,0	7,7	0
1870	8,0	2,5	2,0	0
1890	7,0	3,2	6,7	10,0

Юзеф Ігнацій Крашевський (1812-1887) – один з найвизначніших представників польського романтизму – вважається батьком польської повісті[14]. Основна заслуга його як письменника у цей період – створення типу масової повісті, адресованої пересічному читачеві. Більшість творів прозаїка присвячені історичній та соціальній проблематиці. Кілька сотень написаних ним повістей і романів охоплюють історію Польщі від її зародження до сучасного письменнику часу[15].

Крашевський був надзвичайно плідним автором. Лише число його повістей на історичну тематику сягає близько 220 позицій[16]. Серед найбільш відомих його творів – „Polska w czasie trzech rozbiorów 1772-1799” („Польща під час трьох поділів...”), „Ostatni rok panowania Zygmunta III” („Останній рік правління Жигмунта III”), „Żygmuntowski czasy” („Жигмунтовські часи”), „Jan z Tezcyna” („Ян з Тешина”), „Stefan Czarneczki” („Стефан Чарнецький”), „Maleparta” („Малепарта”) тощо. Обсяг творів Крашевського звичайно коливається в межах сто – п’ятсот сторінок, а вже згадана тритомна „Polska w czasie trzech rozbio-rów...” загалом налічує близько півтора тисячі сторінок. Постає питання про те, як така „плодючість” співвідносилася з якістю написаного. Що ж до художньої цінності, то численні літературознавчі дослідження вказують на те, що кількість була набагато сильнішою стороною творчості Крашевського аніж якість. Твори Крашевського невдало скомпоновані, з погано розвинутим сюжетом; історичні повісті часто більше нагадують переказ джерел, аніж художній твір[17].

Попри це, в другій половині XIX ст. Крашевський – один з найпопулярніших авторів не лише в середовищі Осолінеуму, а й на всіх польських землях. Це доводить хоча б той факт, що коли на початку XX cт. „Kurier Warszawski” проводив соціологічне опитування щодо ролі різних письменників у розвитку польської літератури XIX ст., Юзеф Крашевський опинився на третьому місці після Генрика Сенкевича та Болеслава Пруса![18] Закономірне в даному контексті питання – що спричинилось до такої популярності Крашевського і дозволило йому займати провідні позиції на польській літературній арені другої половини XIX ст.? Чи правильне припущення стосовно того, що кількість творів, регулярність публікацій та появи нових повістей може розглядатись як суттєва причина популярності автора, чи у формуванні суспільного інтересу до автора відігравали визначальну роль якісь інші фактори? Можливі варіанти відповідей на це питання будуть подані після короткого огляду ситуації з іншими авторами зі наведеного списку.

Представниками польського романтизму були також Юзеф Коженьовський (1797-1863) та Міхал Чайковський (1808-1886), який, окрім того, став одним із репрезентантів „української школи” в польській літературі. Чайковський розробляв здебільшого тему українського козацтва – досить популярну на той час (найвідоміші його твори – „Анна”, „Гетьман України”). Основна ідея романів та оповідань прозаїка – гармонійне співіснування козацтва та поляків[19]. Чайковський, як і Крашевський, виявився досить плідним автором – зібрання його творів складається з дванадцяти томів[20]. Незважаючи на це, кількість книг Чайковського, що мали популярність, була значно меншою, аніж у Крашевського.

Юзеф Коженьовський працював у жанрі соціальних роману та драми. Найбільш відомі роботи Коженьовського „Speculator” („Спекулянт”) і „Relations” („Відносини”) подають картину польського суспільства XIX ст. Початковий період його діяльності ідентифікують з епохою романтизму, тоді як пізніші твори (наприклад, „Karpaccy górale” („Гуцули”)) відносять до періоду зародження народницького напряму в польській літературі[21].

Генрик Сенкевич (1846-1916) представляє молодшу, порівняно з попередніми авторами, генерацію польських письменників. З усіх чоти-рьох саме його найкраще знає непольський читач. Перші його літературні спроби (переважно повісті) були опубліковані у 80-х роках ХІХ ст. У 1883-1886 рр. спочатку в журналі „Слово”, а потім окремими виданнями вийшли найбільші твори прозаїка – „Потоп” і „Вогнем і мечем”[22]. Як і Чайковський, Сенкевич писав здебільшого про українських козаків, але в протилежному, негативному тоні.

Цей автор посідає особливе місце в польській літературі XIX ст. Як уже зазначалося, за даними опитування, проведеного „Kurierom Warszawskym”, він був визнаний першим з усіх письменників, що відіграли найважливішу роль у розвитку польської літератури протягом того століття[23]. Стосовно аналізованої нами читацької аудиторії Оссолінеуму, можна з впевненістю стверджувати, що Сенкевич був найбільш читаним автором у другій половині XIX cт. Відносні показники популярності Сенкевича в 1890 р. (крайня дата дослідження) наближаються до аналогічних показників Крашевського в пік його популярності – у 1850-ті роки. При цьому потрібно брати до уваги, що 1890 р. – це тільки початок масового зацікавлення Сенкевичем (його твори, нагадаймо, почали з’являтись у світ щойно у 80-х роках), пік його популярності ще попереду.

Підсумовуючи інформацію про чотирьох письменників, які потрапили в список найбільш популярних серед читачів бібліотеки Оссолінських, потрібно визначити спільне і відмінне в їхній роботі. Перше, що відразу впадає у вічі – це жанрова та тематична схожість. Усі вони активно розробляють історичну тематику (особливо це стосується Крашевського, Чайковського та Сенкевича і, дещо менше, – Коженьовського). Ще дві об’єднуючі риси – це „романтизм” Крашевського, Чайковського і Коженьовського та „українська тематика” Чайковського і Коженьовського. Наймолодший з них, Сенкевич, репрезентує період розквіту народницького напряму в польській літературі. Завдання нашого дослідження – виявити, наскільки ці характеристики (переважання певних сюжетів, напрямки літературної праці тощо) корелювались з формуванням суспільного ставлення до того чи іншого автора та його позицією в суспільстві.

Насамперед мусимо акцентувати на значенні історичних сюжетів у літературних напрямках XIX ст. загалом та Польщі зокрема. Літературознавці відзначають „відкриття історії” в епосі романтизму[24]. Значна увага до минувшини – явище, досить типове для тогочасної Східної Європи. Специфіка польської ситуації – недавно втрачена державність та заходи задля її відновлення – зумовлювали ще більшу актуальність таких творів у польському середовищі. Змалювання величного польського минулого, рівно ж як і „національної трагедії” – поділів Речі Посполитої, мало сприяти збереженню національної пам’яті широких мас населення, ставши таким чином важливим чинником національного розвитку[25].

Утрата державності та пов’язані з нею нові умови суспільного розвитку – перший фактор, що визначав особливості літературної творчості та актуальність певного роду літератури. Попри це, на формування пріоритетних напрямків літературної роботи та, відповідно, характеру читання відчутно впливали окремі події. Так, якщо 1848-1849 рр. можна вважати періодом „зародження надій”, то події 1861 р. трактуються як досить сильний удар, що значною мірою спричинив зміну наголосів у літературі та поступове утвердження нового стилю. „ ...польське суспільство заговорило про те, що пора відмовитись від влади поезії, позаяк вона не може слугувати надійним маяком, а радше схожа на блукаючий вогонь ...; що спасіння не в мріях ..., а в „органічній праці” на користь рідної країни”[26]. Теорія „органічної праці” була миттєво підхоплена в літературі, і замість необмеженої „влади поезії”, настало „необмежене царство прози”: швидко почали розвиватись майже невідомі досі польській літературі публіцистика і роман[27].

До 60-х років Крашевський був чи не єдиним польським письменником, котрий багато працював у прозовому жанрі (варто, мабуть, зазначити, що на початку своєї літературної діяльності, в 30-х роках, він також писав переважно поезію і лише потім „переорієнтувався” на прозу). Однак несправедливо було би стверджувати, що Крашевський є першим польським історичним прозаїком. Польську історичну белетристику до Крашевського репрезентували Я. Німчевич, А. Броніковський, Ф. Скарбек та ін. Але тільки з приходом у літературу Крашевського вона набула такого розголосу і такого масштабу.

У контексті нашого дослідження важливо згадати й А. Міцкевича – добре відомого і навіть культового поета в польському суспільстві другої половини ХІХ ст. І саме Львів, як стверджує Анна Залікова, став містом його найбільшого визнання[28]. Та, як це не дивно, в середовищі бібліотеки Оссолінських Міцкевич не мав великої популярності. На перший погляд ситуація виглядає досить дивною. Шукаючи причини такого стану речей, можна розмірковувати над багатьма чинниками, як, скажімо, вищий рівень громадського інтересу до прози, аніж до поезії, різні періоди життя і творчості Крашевського та Міцкевича (Крашевський – автор-сучасник, тоді як основний період творчості Міцкевича припадає на першу половину XIX ст.) та ін. Очевидно, кожне з висловлених тверджень містить елементи істини. Зрозуміти, чому Крашевський, а не Міцкевич, викликав більший громадський інтерес, можемо лише вкотре звернувшись до розгляду тогочасної суспільної ситуації: твори Крашевського більше відповідали духові епохи та настроям громадянства. Тож Міцкевич, який у період творчого розквіту Крашевського, вже вважався класиком польської літератури, ним і залишаючись, усе ж, дуже сильно поступався Крашевському за критерієм виявленого до нього суспільного інтересу.

Підкреслимо, проте, що власне А. Міцкевич (зокрема його „Пан Тадеуш”), справив визначальний вплив на характер творчості Крашевського (йдеться передусім про особливу увагу до національних польських елементів)[29]. Крашевський дуже позитивно відгукувався про творчість Міцкевича, а його „Конрада Валенрода” навіть назвав „документом протесту проти поділів”[30] (реакція на творчість Словацького була протилежною через відсутність зв’язку з останніми подіями в Польщі у творчості цього автора[31]). Це, однак, не заважало йому працювати по-іншому, ніж Міцкевич, і здобувати ширший суспільний розголос.

Більшість, якщо не всі, твори Крашевського, написані зі специфічною метою, яку автор намагався обґрунтувати у передмовах, наголошуючи на актуальності того чи іншого твору. Візьмемо, наприклад, уже неодноразово згаданий роман „Polska w czasie trzech rozbiorow 1772-1799” (Poznań, 1873). Доводячи необхідність такого твору для польського суспільства, письменник нагальністю частково виправдовує вимушені недоліки твору: „рідко мені доводилось з такою невпевненістю випускати в світ роботу, в якій вбачаю потребу...”[32] Це не єдине виправдання. У передмові до „Król chłopów” („Король хлопів”) Крашевський вказував на те, що насправді він багато уваги приділяв компонуванню творів, але своєрідність роботи над історичною тематикою (обробка джерел, пошуки сюжетів тощо) забирає багато часу і зусиль. Та це, як стверджував автор, не означає, що він у написанні своїх творів керується радше суспільними, аніж естетичними міркуваннями[33].

Попри всі недоліки та мінуси літературної праці Юзефа Крашевського, мусимо, все ж, визнати, що саме цьому прозаїку, як свідчать джерела, надало перевагу польське читацьке середовище другої половини XIX ст. (фактично до часу появи на літературній арені Генрика Сенкевича). Важко до кінця визначити, якими засобами формувалась популярність Крашевського, але настільки ж важко заперечити визначальну роль суспільної ситуації та відповідність цього автора настроям епохи.

Юзеф Коженьовський та Міхал Чайковський за критерієм популярності серед читачів Оссолінеуму сильно поступаються Крашевському. Проте на фоні інших авторів, їх все-таки можна назвати популярними. Їхня творчість також знаменує собою своєрідний перелом у польській літературі – українська школа, до котрої належали обидва прозаїки, позначила поступовий перехід від романтизму до народницького напрямку[34], період розквіту якого представляє Генрик Сенкевич.

За популярністю у читачів другій половині XIX cт. до Сенкевича міг прирівнятись хіба що Крашевський. „Талант Крашевського, – проводить паралелі між творчістю цих двох авторів та її значенням у тогочасному суспільстві польський дослідник історії читання Януш Костецький, – відвернув поляків від іноземних повістей; талант Сенкевича заставив іноземців перекладати і читати наші повісті”[35].

Вивчаючи читання селян у другій половині XIX ст., цей же дослідник, зокрема, описує враження, яке справляли твори Сенкевича на читача. Згідно зі спогадами одного селянина, твори Сенкевича суттєво змінили його свідомість і ставлення до тогочасної ситуації на польських землях. Найважливіше питання, що турбувало читача під час читання Сенкевича, – чому польська вітчизна з такою величною історичною традицією зникла з політичної карти Європи[36].

Отже, і Юзеф Крашевський, і Генрик Сенкевич відіграли, беззаперечно, важливу роль як у розвитку польської літератури, так і в еволюції польської суспільної свідомості в другій половині XIX ст.

Висновки

Представники нових напрямків у сучасній історії читання наголошують на необхідності перенесення наголосу з дослідження читання як такого на взаємозв’язок між розвитком читацьких практик, еволюції читацьких інтересів та особливостей функціонування того чи іншого суспільства. Як свідчить проведений аналіз, суспільне становище поляків у Галичині в другій половині XIX ст. істотно впливало на формування громадського інтересу до певного типу літератури та окремих авторів. Нові умови суспільного розвитку, романтичний націоналізм зумовили поступову переорієнтацію з читання іноземної до читання національної польської літератури впродовж XIX ст. Аналіз читання національної польської літератури також вказує на істотну роль суспільних чинників і особливостей літературної роботи в формуванні громадського інтересу до певних авторів та їхніх творів. Творчість у „дусі епохи” – один із визначальних чинників, що сприяв популярності окремих польських письменників того часу. Такі дослідження можуть слугувати прикладом того, наскільки важливо поєднувати розробки з історії читання з аналізом інших процесів у конкретному суспільстві.

Iryna Vushko

The Evolution of the Reading Interests of Lviv’ Inhabitants in the Second Half of the Nineteenth Century

(case study of Ossolinski Library)

The article analyzes the most popular literature within the Ossolisnki’ Library reading audience in the second half of the nineteenth century. Polish national literature considerably prevailed over foreign ones in terms of public popularity in this period. The specific features of the social situation and the peculiarities of a literary work to a great extent defined the level of public popularity of certain authors and their works. Such a study is a good example to illustrate how important it is to align research on the history of reading with the investigation of other spheres of social life.