Андрій ЗAЯРНЮК
Останнім часом українська
Галичина опинилася в центрі багатьох студій, метою яких є чи то апробація певних
теорій націоналізму, чи їх критика на основі нового прочитання розвитку
українського національного руху[1].
Паралельно, й у зв’язку з цим, бачимо справжній бум серед емпіричних досліджень
австрійської Галичини українськими істориками[2].
Таким чином, Галичина (насправді ж, переважно, український (руський)
національний рух і політика) з „білої плями” перетворилася в одну з найбільш
розроблених, щоб не сказати „заяложених”, тем.
Тим не менше, існує вимір,
який не покривається двома згаданими історіографічними тенденціями. Просторово
– це територія, котра починається за межами Львова і центральними осередками
українських (руських) організацій, галицька провінція, звідки вибиралися
українські (руські) депутати, де передплачували українські (руські) газети, купували
і читали українські (руські) книжки і збирали гроші на українські цілі.
Концептуально – це практики націоналізації, мережі конкретних носіїв і
генераторів націоналізму, структури образів і текстів, що ними заповнювався цей
простір[3].
Без уваги до цього виміру теоретизації національного відродження залишаться
необґрунтованими, а емпірична
історія – позбавленою теоретично-критичної сили.
Ця стаття – про мережі
руських патріотів у галицькій провінції, мутації цієї мережі та
соціально-політичні практики, що формували різні способи поширення руського
патріотизму серед ширших мас сільського населення. На прикладі Самбірщини
спробуємо простежити, ким були руські патріоти в селах у 1860–1870-х роках, які
групи вони творили і які є свідчення про їхній вплив на селян. За браком місця
доведеться свідомо уникати аналізу національних дискурсів, концентруючись на
особах руських патріотів (звісно, тільки тих, щодо котрих було знайдено якісь
дані). Не будучи прозопографічним дослідженням, ця розвідка не включатиме біографій
цих патріотів – лише наголошуватиме на спільних чи відмінних моментах
контекстів, у яких вони згадуються. Через розмаїтість і гетерогенність джерел
поданий нижче текст буде нагадувати мозаїку, частинки котрої не можна ідеально
припасувати одна до одної.
Почнемо з історії жебрака
Тимка Голика, який у жовтні 1863 р. попросився переночувати у селянина в
селі Стинява (теперішній Сколівський район, передгір’я Сколівських Бескидів,
порівняно недалеко від Дрогобича і Стрия). Після того як жебрак розповів свою історію
селянинові, в котрого перебув ніч, той привів його до війта, а війт – віддав до
суду в Скольому[4].
Двадцятирічного Тимка
Голика, родом з Грушева, було передано державній владі за те, що той, згідно з
його ж оповіддю, був завербований до „поляків”. Коли він жебрав у Волощі,
якийсь „барон”, власник того села, дав йому 8 гульденів і записав до „поляків”.
З ними Голик „волочився” по лісах біля Вроблевич, потім біля Гаїв і,
насамкінець, біля Східниці. Там він утік, покинувши уніформу та зброю, і
повернувся до Грушева. Через два тижні пішов до Дрогобича, де його перестріли
„студенти”, котрі впізнали його і взяли зі собою до лісу, в якому перебувало
близько 400 поляків. У тих лісах він залишався десь із тиждень, а потім знову
втік з іще двома русинами і через Кропивник та Орів прийшов до Стиняви.
Ця історія, напевно,
була-таки вигаданою – занадто багато розбіжностей між різними версіями
Голикового оповідання, занадто багато неточностей і „темних” моментів*. І все ж, воно є цікавим з декількох
причин. Картина сприйняття польського повстання 1863 р. у Галичині постає
з цієї розповіді дещо іншою, ніж було прийнято досі вважати. До сьогодні нам
було відомо про участь греко-католицьких галичан-добровольців[5],
про агітацію серед дрібної шляхти та задіяність її окремих представників[6],
про конфлікти в містах – руські бали під час польської жалоби і т. п.[7]
З цього випадку з Голиком дізнаємося, що для селян польське повстання 1863 р.
виглядало таким же небезпечним, як і повстання 1846 р. Вони знали про
нього і реагували на нього. Фактично, можна стверджувати, що повстання
1863 р. зв’язує 1846 р. з „протипольськими” чутками, що поширювалися
серед селян за часів галицької автономії, у 1870-х і 1880-х роках[8].
Навіть у 1890-х роках селами ходили „веселі” історії про те, як росіяни у 1863
р. кастрували полонених поляків[9].
Селяни і війт із Стиняви
передали Тимка Голика владі, сподіваючись на якусь акцію з її сторони. І це не
дивно – з його слів випливало, що навколишні ліси кишать сотнями польських
повстанців. Тимчасом мешканці його рідного села Грушів, котрим він теж оповідав
подібне, не спішилися віддавати його в руки влади. Навпаки, син грушівського
дяка пояснював Голикові (між його першим і другим уявним побутуванням у лісах
разом із повстанцями): „Якщо тебе записали до поляків, то навіть якщо ти втік,
муситимеш вернутися назад до них, бо на тебе прийдуть папери – такі, як
форладунок з бецирку, і якщо ти не зголосишся, то вони пришлють за тобою
жандармів”[10]. Як бачимо,
на відміну від 1846 р., селяни в Грушеві 1863 р. готові були повірити в
силу „поляків” і в те, що ті могли розпоряджатися жандармами. Сам Голик
наприкінці слідства сказав таке: „Прошу звільнити мене з арешту якнайскорше і
заявляю, що не хочу служити полякам, бо я є русином і моїм бажанням є
записатися до ц. к. Австрійської армії і служити найсвітлішому монархові”[11].
Виникає кілька питань. На
чому ґрунтувалася оповідь Голика і чому вона видавалася вірогідною селянам?
Чому уявлення про поляків селян з Грушева були іншими, ніж уявлення селян у
Стиняві? Мабуть, ці питання взаємопов’язані, оскільки історія Голика, щоб бути
вірогідною, мусила б органічно вписуватися в локальний контекст 1863 р., який,
очевидно, і фіксує різницю між двома селами. Ключем до цього локального
контексту є особа пароха Грушева Івана Коростенського, колишнього секретаря
самбірської Руської Ради. 1860-ті роки були для нього нелегким часом – через
постійні процеси з громадою або, принаймні, тією її частиною, котру очолював
війт Ілля Живчин[12]. Постійні
проблеми тоді мали також о. Чапельський з Добрівлян,
о. Скородинський, о. Павлович з Ролльова, о. Дрималик з Волощі й
о. Хомінський, сотрудник о. Коростенського[13].
Всі вони належали до ранніх обрядовців і формували своєрідний осередок між
Самбором і Дрогобичем.
Селяни з Грушева закидали
своїм парохові та сотрудникові скасування „релігійних звичаїв, які з часів
незапам’ятних”, упровадження дивних новинок і, особливо, запускання довгого
волосся[14].
Йшлося, звичайно, не тільки про обряди. Живчин звинувачував
о. Коростенського у скликанні громадських зборів без нього і без його
відома – виявилося, що священик намовляв громаду переобрати війта[15].
Справа проти о. Павловича з Ролльова теж обертається навколо конфлікту
священика з війтом Андрієм Ведмедем[16].
В обох випадках зауважуємо
своєрідний альянс верхівки громади – то з повітовою адміністрацією, то з
дідичем (як у Ролльові – з Еміліяном Ґловацьким). У випадку Ролльова єдиний
відомий з цього регіону селянин-співзасновник Товариства ім. Качковського, Іван
Міштуряк, виступає на боці війта проти священика-обрядовця[17].
У селі Волощі, котра в оповіді Голика подається як центр польської конспірації,
місцевий латинський священнослужитель Якуб Філяр своїми скаргами спровокував
розслідування дій руського священика Івана Дрималика. За ствердженнями
позивача, русин нібито ображав його перед парафіянами, покарав 20-ма палицями
селянина, котрий працював на ксьондза, і мав конфлікт зі селянами з Корналович[18].
Отець Дрималик усе ж таки
був виправданий. Під час деканального розслідування, проведеного тим же
о. Коростенським і о. Ропицьким[19]
з Якубової Волі, він пояснив, що так званий конфлікт у Корналовичах стався у
1863 р., коли його мешканці знайшли дві бочки зброї, котрі перевозилися
для польських повстанців. Після цього селяни почали зупиняти всіх подорожніх і
перевіряти, чи вони не везуть зброю. Двоє якихось п’яниць спинили і віз
о. Дрималика, а один з них вдарив колом у голову сина священика. На щастя,
інші селяни, які стояли біля корчми, вчасно втихомирили п’яничок.
Назвавши донос на себе
„дикою фантазією о. Філяра і йому подібних відбудовувачів Польщі”, о. Дрималик
написав виправдовувального листа до консисторії. У ньому, зокрема,
поінформував, що о. Філяр сам послав кількох хлопців у повстанці 1863 р., поміг
їм з грішми і поблагословив. Проте о. Дрималик не хотів доповідати про це владі,
щоб не видавати „брата у Христі”. Власницею Волощі на час звинувачення руського
священика була баронесса Брюкманн де Реннстром. Її економ Депутович спершу
підписав донос на о. Дрималика, проте згодом щез, так і не давши жодних
свідчень. Сам покійний барон „прославився” в околиці тим, що з ще кількома
місцевими домінікальними шляхтичами займався друкуванням фальшивих банкнот і
ледве врятувався від тюрми, знищивши під час військової облави свій друкарський
прес[20].
Задокументовані у
матеріалах Перемишльської консисторії конфлікти між священиками і селянами
частішають у 1850-х і на початку 1860-х років[21].
Очевидно, що це було пов’язано зі скасуванням панщини у 1848 р. Селяни
починають уважати датки для священика і безкоштовну роботу на ерекційних
ґрунтах повинністю, схожою до панщини, а отже, такою, що мала би бути разом з
нею відмінена. Однак загальна економічна кон’юнктура істотно знецінювала
грошову частину доходів священнослужителя, натомість підвищуючи вартість
доходів від землі та селян[22].
Саме у ті 1860-ті роки, характерні конституалізацією держави, першими сеймовими
виборами і впровадженням провінційної автономії, селяни відкрили для себе шляхи
апеляції до різноманітних вищих політичних, державних і церковних інстанцій. Ці
чинники, зі свого боку, стали більше звертати увагу на селянські настрої,
маніпулюючи ними на свою користь. Так створився клімат, сприятливий для подання
і розслідування численних селянських скарг на своїх священиків.
Це загострення стосунків
між селянами та духовенством використовувалося польським рухом. Зі
встановленням автономії Галичини у ці конфлікти вже активно втручалася повітова
адміністрація. Недокінчені секуляризаційні реформи, що у галицькому контексті
мали явне анти-руське спрямування, захитали становище сільських священиків як
частини бюрократичної машини, важливої для держави і забезпечуваної нею[23].
У такій ситуації, без підтримки державної влади, будь-які суперечки із загалом
могли мати для душпастирів трагічні наслідки. Духовенству треба було змінити
методи, за допомогою котрих воно підтримувало свою авторитетність у громаді.
Наприкінці 1860-х років
група священиків-обрядовців, що сформувалася навколо о. Коростенського, починає
передплачувати для своїх парафіян „Письмо до громади” Северина Шеховича[24].
Це, мабуть, був перший симптом нового „популізму” у регіоні. Більшість уже
згаданих священиків-обрядовців пізніше знайшли порозуміння зі своїми громадами
і відновили свій вплив на них. Це особливо добре видно на прикладі о.
Коростенського, котрий також став мокрянським деканом і був патроном Йосифа
Маркова, сприяючи його освіті. Цікаво, що о. Іван Наумович теж висунув
власну версію „популізму” (після дієвої участі в обрядовому русі, засновником
якого він уважається).
Зі священиків-обрядовців
1860-х років на Самбірщині був активним і в 1848 р. тільки о.
Коростенський[25]. Але й він,
запеклий ворог поляків у 1848 р., незабаром опинився в опозиції до церковної
влади і перестав бути самбірським катехитом[26].
Ніхто з цих священиків-обрядовців не став депутатом галицького сейму, який у
1860-х роках мав найчисленнішу у XIX ст. руську репрезентацію. Загалом,
виглядає на те, що ці священики були віддалені або навмисне зберігали дистанцію
від офіційної „святоюрської” партії.
Хоча самою своєю назвою
„святоюрці” завдячували своїм ворогам, вона видається дуже влучною. 1860-ті
роки виявилися „золотим віком” святоюрської партії. Якщо на початку цього
десятиліття її ще підтримували державні чинники, то наприкінці стало ясно, що
нібито тимчасовий компроміс з польською шляхтою переросте у довготривалу політику
трону і русини залишаться сам-на-сам у їхньому протистоянні з поляками. Зміна
відносин з владою була особливо трагічною, оскільки руський національний рух,
починаючи з 1848 р., вбачав у державі єдину силу, здатну провести реформи,
необхідні для перетворення колишніх підданих у свідомих громадян. Ця зміна
збіглася у часі з секуляризаційними реформами, послабленням впливу церковної
ієрархії, збільшенням числа руської світської інтелігенції і появою
популістських священиків, котрі критично ставилися до політики „Святого Юра”.
У 1860-х роках, як і у 1848
р., офіційна руська політика концентрувалася навколо Михайла Куземського, який
координував діяльність Центрального руського виборчого комітету. За відсутності
руських політичних організацій, цей комітет був єдиною інституцією, що
репрезентувала руську політику, котра, в свою чергу, опускалася до широких мас
тільки в часі виборів. Депутати від духовенства вирішували, хто буде
кандидувати на виборах від русинів, пастирські листи єпископів містили
рекомендації вірним, кого вибирати – „правого Русина, розумного, чесного і
знаючого чоловіка”, а також вказівки священикам займати активну позицію у
період виборів, підтримувати під час виборів своїх парафіян[27].
У виборчих справах Михайло
Куземський листувався зі своїми 432 агентами у провінції[28]
– деканами, віце-деканами, і,
напевно, знайомими політикові руськими патріотами. У Самбірському і
Старосамбірському повітах його агентами стали о. Йосиф Лаврецький зі Самбора
(декан, голова Руської Ради у 1848 р., у 1870-х роках – москвофіл),
о. Атанасій Куневич з Берегів, о. Александр Несторович (наступник
Лаврецького, полонофіл), о. Петро Вітошинський з Вовчого, о. Клим
Турчманович зі Стрільбич (декан, повітовий маршалок), о. Гарасевич зі
Старого міста й о. Іван Івановський з Ракова[29].
Усі вони належали до генерації, висвяченої перед 1848 р., і були членами
Руських Рад 1848 р. або Галицько-руської матиці у 1850-х роках,
розповсюджувачами її видань, збирачами складок на Народний дім. Серед них,
однак, зустрічаємо і таких, як о. Нестерович, котрого згодом, у
1870–1880-х роках звинуватять у полонофільстві і котрий явно відділиться від
руського руху.
Дехто з них у 1870-х роках
стане виразним москвофілом, дехто – матиме обрядові конфлікти вже після своєї
смерті (як Івановський, на чиїй могилі вдова хотіла ставити трираменний хрест[30]).
Деякі працюватимуть з народом – як о. Лаврецький, котрий відкривав школи й
окремо займався школою в Радловичах – маленькому сільці, що входило до
Самбірської парафії[31].
Атанасій Куневич теж перебував у непоганих, але більш традиційних стосунках зі
своїми парафіянами. Доживши до початку 1880-х років, він навіть не намагався
заводити популярні у той час братства тверезості, сам любив зайти до місцевої
корчми, та й помер начебто від того, що випив якогось червоного трунку в корчмі
Юди Бахманна[32]. До речі, і
сам о. Лаврецький не заснував братства тверезості в Радловичах – це сталося вже
тоді, коли селом опікувався молодший священик о. Корнило Яворський, який
працював на початках своєї кар’єри (1870-1875 рр.) душпастирем-помічником у
Самборі. Цікаво, що в газетній статті присяга про невживання міцних напоїв
подається як ініціатива самих парафіян[33].
Що ж до корчмаря Юди Бахманна, то він скориставши з емансипації євреїв і
усунення заборони на відчуження рустикальної землі, зробив у 1860-х роках
величезні гроші на шинкарстві (а, мабуть, і на лихварстві та земельних
спекуляціях), став власником кількох маєтків в околиці та згодом був
застрілений невідомим невдовзі по смерті Атанасія Куневича[34].
Важливим є те, що ніхто з
цієї групи агентів Куземського не взявся до роботи з громадою в напрямку,
запропонованому у 1870-х роках о. Іваном Наумовичем. Сам Йосиф Лаврецький
уважав, що дорослих сформованих людей змінити неможливо, і тому займався
заснуванням сільських шкіл, з яких вийшло би нове покоління свідомих руських
селян[35].
На виборах до сейму і парламенту ці парохи використовували свій авторитет у
громаді, що базувався виключно на знанні та позиції, а не на якійсь праці чи
негоціації стосунків із загалом. Приклад передвиборчої діяльності священиків у
регіоні дає лист священиків з Турківщини до о. Куземського в справі місцевих
правиборів у 1867 р. Зміст листа дозволяє встановити, що парафії вони
об’їжджали разом. У Лип’ю громада одностайно обрала у кандидати свого пароха о. Курила.
Цього ж ці священики сподівалися й у Мшанці, де планувалося вибрати о.
Назаревича[36]. Переважно
сільські громади обирали одного виборця і тільки більші з них – по два. Такі
правибори забезпечували священикам перевагу під час власне виборів – вони самі
становили значну частку серед виборців від сільських громад і мали змогу
впливати на поведінку виборців-селян.
Щоправда, вибори 1860-х
років сигналізували про процеси, котрі потенційно були дуже небезпечними для
духовенства. Так, зокрема, селяни дедалі відкритіше висловлювали недовіру до
своїх пастирів – „ми не маєм зауфання до священства, ви нас дерети”[37].
Одним з локальних наслідків цього було, наприклад, те, що у 1861 р. послом з
округу Турка-Бориня став війт Хащова Шимон Тарчановський[38]
(до речі, ця сама околиця 1848 р. дала єдиного селянина – голову місцевої
(Височанської) Руської Ради).
Обмеженість обсягу статті
унеможливлює докладне обговорення нових підходів до суспільної праці, до яких
прийшов руський національний рух наприкінці 1860-х – у 1870-х роках і які
виявили себе у створенні „Просвіти” та Товариства ім. Качковського, у появі
популярних книжечок для народу і підручників, скомпонованих
інтелектуалами-націоналістами. Маємо свідчення про те, що ці книжки, як і
газети для народу, таки циркулювали серед селян і згадувалися в їхніх розмовах[39].
Є всі підстави стверджувати, що ці нові підходи викристалізувалися не з
абстрактної самогенерованої еволюції національного руху, не із запозичування
ідей, а передовсім – із багатої локальної соціально-політичної ситуації, котра
стимулювала і пошук нових ідей, і зміни у структурі та практиці руху[40].
Паралельно із
трансформаціями у дискурсі суттєво змінюється й середовище осіб, заангажованих
у національно-патріотичну діяльність. Тоді ж, у 1860-х і 1870-х роках, виникає
досить помітна група гімназистів – синів селян і дрібної шляхти. Серед цих
гімназистів, пізніше помітних у руському політичному житті регіону і Галичини,
можна назвати Івана Франка, Миколи Боберського, Йосифа Маркова, Михайла
Зубрицького, Іллю Ґмитрика,
Данила Легкого. Серед інших, менше задіяних у політику, – Йосифа Яворського і
всіх „вихованців” „бурси”, яку Михайло Качковський організував у своєму
помешканні. Цей перелік доповнюють інші, менш знані фігури локального значення.
У 1850-х роках уперше уродженець Стрільбич став учителем, а у 1860-х –
з’явилися також перший священик і перший жандарм, походженням зі стрільбицьких
селян. Всі троє вийшли з Головної школи у Лаврові, яка існувала при монастирі
оо. Василіан[41].
У 1867 р. Самбірська
гімназія нараховувала 155 студентів-греко-католиків, що становило 55,2% від
загального числа[42]. У 1870 р.
18% гімназистів були синами селян (у т. ч. і тієї колишньої рустикальної
шляхти, котра втратила свою адміністративну автономію[43]).
Назагал у 1860-х роках у гімназіях училося більше селянських дітей, ніж у
1870-х, що пояснюється підвищенням податкового тиску і несприятливою
кон’юнктурою щодо сільськогосподарських продуктів. Тільки заможніші могли
подбати про освіту для своїх синів. Навіть дрібній шляхті, що жила недалеко від
Самбора і годувала своїх дітей – учнів міських шкіл – з власного поля,
доставляючи їм харчі щотижнево, у 1870 р. це коштувало як мінімум 30 гульденів
на рік[44].
Так, наприклад, батько Івана Максим’яка, ще одного селянського хлопця з
Рудецького повіту, мав майже 60 моргів[45],
батько Михайла Зубрицького – 25[46],
батько Івана Франка – 24[47],
а також досить прибутковий фах коваля[48].
Мережа сільських шкіл була
доволі густою. На 1870 р. у Мокрянському деканаті Івана Коростенського
іменувало 12 трівіальних і 10 різного роду інших шкіл, які відвідували 733
учні. Найбільшу школу мало найбільше село – Дорожів (100 учнів) і найменшу
(неофіційну) – присілок Грушів Горішній (13 учнів)[49].
Багато сіл просто наймало грамотних людей, щоб ті навчали сільську молодь (для
цього часто ці вчителі послуговувалися популярними книжечками руських товариств
і газетою „Наука”). Подібна самоосвіта практикувалася в громадах Морозовичі,
Мшанець і Ортиничі[50].
Тим часом духовенство, у
зв’язку з секуляризацією контролю над освітою, втрачало надію на те, що
державні школи зможуть зреформувати селянина. Поступово воно було усунене від
нагляду над шкільництвом. Лише окремі священики, як о. Іван Коростенський,
продовжували „партизанити” в школах, котрі діяли без відома і дозволу офіційної
влади. 1870-ті роки також характеризувалися занепадом політичного впливу
духовенства, якому вже не вдавалося так ефективно, як раніше, маніпулювати
правиборами – розбудова повітових староств дозволяла адміністрації краще
контролювати правибори в громадах[51].
Для Самбірщини, в цьому
плані знаковими були вибори 1870 р.[52]
В окрузі Лука-Меденичі абсолютною більшістю був обраний селянин Данило
Іванишів. Але головна баталія розгорнулася в окрузі Самбір – Старе Місто, де
проти одного з лідерів руського руху Юліана Лавровського кандидував Міхал
Попель, польський діяч конспіративного руху 1830-х років, в’язень австрійських
тюрем, діяч з 1848 р. (між іншим, член Руського собору) і пізніший довголітній
бургомістр Самбора.
Зразу ж після виборів
комісія поспішила відрапортувати до намісництва, що у них узяло участь 190 осіб
і Попель отримав абсолютну більшість голосів – 94. Намісництво, можливо, з
подачі русинів, зауважило, що для числа 190 абсолютну більшість становитиме не
94, а 96 голосів. Тоді місцева виборча комісія швидко знайшла у списку
голосуючих того, хто не мав права голосувати, будучи четвертим співвласником
табулярної власності, і додала до голосів, відданих Попелю, голос самбірського
бургомістра, котрий спочатку був уневажнений, бо бургомістр замість „Міхал”
сказав „Міколай Попель”. Так загальна кількість виборців звелася до 189, а
абсолютна більшість Попеля – до 95.
У відповідь русини
скомпонували петицію протесту. Вони знайшли аж двох осіб, яких не було внесено
у список виборців, але пораховано як голосуючих. Шість голосів селян, –
обурювалися русини, – не взято до уваги через те, що вони були віддані або
просто за Лавровського (двоє), або за Іллю Лавровського (троє), або за
Лавровича (один) – польські агітатори спеціально старалися збити селян з
пантелику, вигукуючи неправильні імена (а також частували їх у корчмі і
поширювали чутки, що староство наказало голосувати за Попеля і це – воля
уряду). Вірогідно, що натхненником протесту був о. Клим Турчманович зі
Стрільбич. Крім священиків, його підписали селяни з Лужка, Стрілок, Лінини Великої,
Лінини Малої, Лаврова, Бусовиськ, Нанчулки і Стрільбич (усі ці села,
розташовані близько одне до одного, утворюють суцільний підрегіон, сакральним,
освітнім і культурним центром якого був Лаврів, а економічним – адміністрація
камеральних дібр у Спасі). З околиці Самбора під протестом поставили свої
підписи селяни з Торчинович, Страшевич і Волошинової. За Юліана Лавровського,
крім, звичайно, перелічених сіл, проголосували також селяни-виборці з Мшанця,
Морозович, Берегів та ін. Йому віддали голоси і всі руські священики.
Паралельно з духовенством,
свою кризу 1860-1870-х переживало і село, що було зумовлено впровадженням
капіталістичних відносин. Поява приватної власності на землю, можливість її
вільно відчужувати, ділити і заставляти збіглися з інтеграцією у
загальноєвропейський сільськогосподарський ринок і першою світовою
сільськогосподарською кризою. У Галичині, як, зрештою, і всюди у світі, вона
супроводжувалася значним погіршенням становища дрібного виробника,
орієнтованого на споживання основної маси виробленого ним продукту, та
збагаченням окремих одиниць, що досить швидко переорієнтувалися. Серед цих
останніх були і селяни, проте переважали корчмарі-євреї, котрі в новій ситуації
більше не потребували для підтримання своїх доходів більш-менш самодостатніх
селянських господарств (як у XVIII – першій половині XIX ст.), а могли
збагачуватися за рахунок їх зникнення.
При такому розкладі
більшість селян програвала, незалежно від того, якою була кон’юнктура на
сільськогосподарські продукти. При високих цінах на них селяни самі страждали
від неврожаїв, або просто не виробляли своєї продукції у такій кількості, щоб
продавати. За поганої кон’юнктури вони страждали від нестачі готівки:
податковий прес не враховував сприятливих і несприятливих років, а споживацькі
потреби дедалі зростали. Тепер священики опинилися у схожому до сільських
євреїв становищі – багато з них могли скористатися доброю кон’юнктурою, та й
пробували це робити, особливо у 1860-ті роки[53].
Однак це ще більше поглиблювало прірву між ними і селянами.
Для патріотично настроєного
духовенства трагедія селян за повної пасивності державної влади означала
загрозу руській нації. Цю проблему священики інтепретували через призму засад
класичного політичного та економічного лібералізму: винна була не нова система,
а спадок темних століть, який жив у головах селян, перешкоджав їм реалізовувати
можливості, що відкривалися, і підтримувався ворогами селян, насамперед –
євреями-корчмарями, котрі на ньому наживалися. З огляду на це, вважали
патріотично налаштовані пастирі (а їх число все збільшувалося), єдиним виходом
з такої ситуації бачиться праця з селянами на рівні громади, праця незалежна
від державної влади, від державної школи, пропаганда серед селян писемності,
тверезості, ощадності, нових способів господарювання – тобто всіх тих якостей і
вмінь, які допоможуть їм успішніше включитися в капіталістичне господарство.
Ця пропаганда була
співзвучною з міленіаристськими настроями, що дедалі сильніше поширювалися
серед селян у 1870-х роках, у зв’язку зі згаданою щойно кризою. Конвергенцією
двох реакцій на все це став могутній рух тверезості. Не випадково у
„Фармазонах” (котрі сьогодні звучали б як просто „масони”) Юрія Федьковича
просвітники села використовують викривлені уявлення селян про „масонство” для своїх
цілей. Аналогічно зі селянськими „забобонами” чинив і більш загальний рух. При
цьому було не так важливо, як насправді розуміли селяни ідею тверезості,
ощадності та працьовитості – як засіб процвітання і збагачення чи як „святу”
поведінку. Важливо, що на такому ґрунті було досягнуто певного консенсусу.
Відомий пастирський лист Йосифа Сембратовича „про гідність людини” не стільки
ініціював цей рух, скільки був намаганням „наздогнати” популістськи настроєну
частину нижчого духовенства, організовану Іваном Наумовичем[54].
Зазначимо, що духовенство,
котре займалося „витвережуванням” селян, здебільшого вже не належало до
покоління патріотів з 1848 р. Біля Самбора громада Радловичів, де школою
опікувався о. Йосиф Сембратович, „витвережувалася” вже під наглядом молодого
самбірського сотрудника о. Корнила Яворського. Під його впливом обіцянку
повного утримання від алкоголю дали 150 парафіян. Цей процес тут
супроводжувався читанням книжок і газет, заснуванням двох хорів, розвитком
садівництва і бджільництва[55].
Під маркою руху тверезості почалася перша спроба руських патріотів зреформувати
сільську громаду. Адже іноді вже йшлося не просто про особисту (повну чи
часткову) відмову від горілки, а й про заборону найматися на роботу до євреїв,
про санкції щодо тих, хто продовжує ходити до корчми, про зміну цілого стилю
життя, де тверезість поєднувалася б із працьовитістю, самоосвітою, „очищенням”
селянства. У „правильному” селі поблизу церкви мали б постати громадський дім і
школа, біля хат – фруктові садки і пасіки, замість верб при дорогах, на
пустирях – фруктові дерева. Про популярність руху серед селян свідчить той
факт, що між груднем 1874 р. і серпнем 1875 р. було продано 45 000
примірників „Грамоти тверезости”[56].
Про значення цього руху для
галицького села треба судити не за довговічністю чи корисністю братств
тверезості, наявності або, навпаки, відсутності інших сільських організацій, і
навіть не за кількістю алкоголю, що споживався селянами. Існують усі підстави
думати, що першочерговою ціллю руху була реформа особистості, прищеплення
нових, „капіталістичних” цінностей: новітнього уявлення про час, який ділиться
на однаково цінні регулярні проміжки і може вимірюватися грішми, про капітал,
що теж може приносити прибуток, про працю, ефективність котрої теж вимірюється
грішми, і про самі гроші як мірило успіху.
Якщо так, то виглядає, що
рух був досить результативним – нові цінності були засвоєні, принаймні, тією
частиною селян, яка брала участь у різноманітних зборах і організаціях,
виступала і промовляла від імені цілого руського селянства Галичини. Саме
відгомони цієї нової етики вчуваються у рішеннях численних селянських віч і
зборів з пізнішого часу, в дописах і листах сільських активістів. Не випадково
чимало активних учасників руху тверезості згодом стануть активними діячами
національного руху, агентами радикальної і націонал-демократичної партій (до
таких, для прикладу, належали Іван Сандуляк, Грицько Запарнюк, Антін Грицуняк,
Павло Думка[57]).
Цей рух тверезості
підтримувався переважно молодшими священиками, котрі прийшли на зміну генерації
1848 р. Навіть пізніше, коли програма роботи з народом істотно розширилася,
тверезість не зникала з порядку денного патріотично налаштованих священиків. О.
Михайло Зубрицький, який став наступним після свого тестя о. Атанасія Назаревича
парохом у Мшанці у 1880-х роках, був вражений сільським п’янством, що,
вочевидь, толерувалося його попередником-„святоюрцем”[58].
Проблемою Самбірщини було те, що у 1870-х роках вона мала дуже мало молодих
священиків-патріотів і руський клерикальний популізм не здобув тут такого
поширення, як, скажімо, у гірському Турківському повіті. До цього, мабуть,
спричинилося те, що руського патріота, о. Йосифа Лаврецького (помер
1873 р.), саме перед тим як кампанія тверезості отримала визнання
ієрархії, змінив на посаді самбірського декана о. Александр Нестерович,
відомий своїми пропольськими симпатіями[59].
Список передплатників
часопису „Пролом” за 1881 р. дає непогане уявлення про руських патріотів у цій
околиці[60].
Крім священиків, у ньому бачимо і перших селян, зокрема сім’ю Кушнірів з
Грушева, парафії о. Коростенського. З патріотів старшого покоління в
переліку знаходимо тільки оо. Коростенського та Назаревича, які доживали свої
останні роки, з діячів-обрядовців – о. Саламона Щасного з Комарник,
Турківського повіту, та о. Івана Дрималика з Волощі. Серед передплатників
є також і о. Ясеницький, місцевий руський політичний лідер (після смерті о.
декана Лаврецького у 1873 р.), голова Самбірської філії Товариства
ім. Качковського і самбірський катехит (замінив на цій позиції о.
Коростенського у 1850-х роках).
З молодших священиків
помічаємо оо. Скобельського з Лішні, Погорецького з Вацьович, Ортинського
з Гордині, Маляркевича з Дорожева, Корнила Яворського з Ломної (котрий
„витвережував” Радловичі, будучи самбірським сотрудником), Британа з Торчинович
(фактично, єдиного патріота серед сільських священиків у безпосередній
близькості до Самбора), Березинського з Кульчиць (завдяки йому дрібна шляхта з
цього села голосувала переважно за руських кандидатів) та ін. Як на таку велику
околицю, це було досить мало. До того ж, із трьох священиків Самбірського
деканату двоє у списку походили з дрібної шляхти і працювали в
дрібношляхетських селах Гординя і Кульчиці (кампанія тверезості заторкнула
дрібношляхетські поселення набагато слабше, ніж поселення селянські – самі
дрібношляхетські громади відзначалися меншою силою тиску на своїх членів і
більшим індивідуалізмом останніх[61]).
Протягом 1880-х років помруть оо. Коростенський і Назаревич,
о. Чапельський з Добрівлян і о. Ясеницький з Самбора, і таким чином
суто демографічно обірвуться нитки, які зв’язували руських патріотів з
1848 р.
Так званий „поворот до
громад” руського духовенства, все ж, не означав, що воно раптово забуло про
власні інтереси і прониклося любов’ю до селян – поодинокі випадки
альтруїстичної допомоги селянами траплялися постійно. Описані у цій статті
тенденції опосередковано вказують на те, що поворот до популізму був вигідним
священикам. І хоч він відкрив шлях для нового способу взаємодії між селянами і
національним рухом, для нової концептуалізації стосунків між політичним рухом і
соціальним класом, проте не став відмовою від патерналістичної опіки громадами,
від своєї влади над ними. Просто відтепер забезпечувати сталість свого
становища, організовувати опіку і підтримувати владу потрібно було трохи іншими
методами і виправдовувати іншою мотивацією. Цей клерикальний патерналізм для
руського руху і далі залишався основним засобом досягнення успіху на виборах.
На виборах 1873 р.
о. Наумович, винахідник руського популізму, був запідозрений ієрархією,
яка все ще претендувала на монополію в руській політиці, у тому, що він
проводить власну агітацію проти кандидата Руської Ради о. Теофіля
Павликова. Відкинувши це звинувачення, о. Наумович опублікував лист, де
закликав голосувати за Павликова, і розробив нову стратегію виборчої агітації,
та, незважаючи на це все, о. Павликов програв[62] .
Сам о. Наумович теж боявся, що не виграє свої вибори, і хоч виграв ці, та
таки програв наступні. На Самбірщині багато громад, котрі 1870 р. голосували за
руського кандидата, починаючи з виборів до повітової ради 1874 р. віддають свої
голоси за польського кандидата[63].
Так, зокрема, у 1876 р. Попель виграв зі 120 голосами проти 78 руських (у
т. ч. 11 уневажнених через неправильно вимовлене ім’я та прізвище).
Греко-католицькі священики більше не виступають єдиним фронтом, що пояснюємо
занепадом святоюрської партії, з’являється чіткий поділ на патріотів-популістів
і лоялістів-угодовців[64].
Здається, не випадково сам
о. Павло Ясеницький, який таки виграв вибори 1876 р., кандидував у
Турківському повіті, де на бідніших гірських парафіях утримувалися більш
незалежні і патріотично настроєні священики. Турківський повіт, на відміну від
Самбірського, етнічно був „чисто-руським”. Якщо у селах Самбірського повіту русини становили 68,4% (у самому
Самборі – 4,48%), то у Старосамбірському їх було аж 95,6%, а у Турківському –
94,06%[65].
Два останні повіти мали найвищий у Галичині відсоток руського населення, а інші
карпатські повіти – Косівський, Надвірнянський і Богородчанський, ішли за ними.
З 50 священиків
Турківського виборчого округу 19 були учнями о. Ясеницького (в Самбірській
гімназії), він же вчив дітей ще 20-х інших. Налагоджені взаємини між
священиками та селянами збереглися тут значно краще, ніж „на долах”. Сам о. Ясеницький
зауважував, що до половини з цих священиків парафіяни виявляють таку
незаперечну довіру, що охоче проголосують за того з виборців, на кого вкаже
їхній пастир[66]. Наказавши
парохам не вибирати війтів, на яких повітова адміністрація має великий вплив, о. Ясеницький
виграв вибори. Успішно на Турківщині пройшли вибори 1879 р. – оскільки, як
стверджувала преса, – „люди там довіряють своїм душпастирам”[67].
У 1877 р.
о. Ясеницький заснував Самбірську філію Товариства ім. Качковського.
До її діяльності були залучені деякі селяни з Берегів, Бережниці і Черхави[68].
З цих сіл тільки Береги можуть бути пов’язані з суспільною працею
священиків-патріотів, через свого пароха о. Куневича. У випадку Бережниці
йдеться, швидше всього, про активність світських патріотів-вихідців зі села –
Івана Бережницького та родини Хлопецьких. Що ж до Черхави, то тут можемо
відслідкувати зв’язок з патріотично налаштованим священиком о. Андрієм
Нижанковським, який хоч і не брав участі ні в Руських Радах 1848 р., ні в
обрядовому русі, і не належав до агентів „святоюрської партії”, проте, будучи
довголітнім парохом Черхави (ще з-перед 1848 р.), збирав складки на Народний
дім у Львові і зорганізував будівництво мурованої церкви, що, як на таке
невелике село, було неабияким досягненням. Саме в Черхаві у 1881 р. заходами
нового священика о. Боберського постане перша на Самбірщині читальня
„Просвіти”.
Зі смертю
о. Ясеницького діяльність Товариства у Самборі занепала. Набагато
численнішим та й активнішим, ніж у Самборі, було Товариство ім. Качковського у
меншому за населенням Турківському повіті, котре очолював о. Саламон
Щасний[69].
З уже великої часової перспективи виглядає, що проблемою Самбірського повіту з
періоду кризи „святоюрської партії” була недостатня кількість
патріотів-священиків нового зразка, що, ймовірно, позначилося на руському, а
пізніше українському, національному руху в регіоні аж до 1914 р. У кожному разі
висвітлення діяльності руських патріотів у галицькому селі 1860–1870-х років є
важливим для розуміння мутацій руського руху між 1848 і 1880 рр., коли він
вступив у чергову нову фазу.
Окресливши мережі руських
патріотів на Самбірщині та з’ясувавши, як вони змінювалися, чим відрізнялися і
як співіснували, приходимо до кількох висновків. По-перше, очевидною є певна
перервність національного руху щодо осіб і місцевостей, навіть у такому малому
проміжку, як 1848-1880 рр. По-друге, існувало декілька місцевостей і
мікрорегіонів, де традиція участі в цьому русі не переривалася починаючи з
1860-х чи з 1870-х років. По-третє, навіть у місцевостях, більш-менш постійно
представлених у національному русі, спостерігався дисконтинуїтет у практиках
цього руху, підходах і способах патріотичної агітації, незважаючи на те, що
руськими патріотами в сільській місцевості протягом усього часу залишалися греко-католицькі
священики[70].
По-четверте, вдалося прослідкувати зв’язок між змінами у способах патріотичної
агітації і мережах активістів національного руху зі змінами як економічного та
соціально-політичного контексту, так і поколінь. По-п’яте, було виявлено локальні
та регіональні відмінності між конкретними траєкторіями національного руху в
галицькій провінції.
Andriy Zayarnyuk
Ruthenian Patriots in Galician Villages in the 1860s and 1870s:
Saint-Georgians, Ritualists and Populists (a case-study of the Sambir Area)
This article describes networks of Ruthenian
patriots in the Sambir countryside, their mutations and transformations between
the constitutional reforms of the 1860s and the appearance of a new generation
of patriotic activists in the 1870s. This article argues that social-political
practices surrounding the Greek-Catholic parish clergy were of crucial
importance for both the formation of patriotic networks and the mode of
nationalist propaganda. Regional variations, discontinuities and the influence
of tradition as informing patterns of the national movement are analyzed as
well. Traces of the influence national ideology had on villagers, and
villagers’ interaction with Ruthenian patriots better our understanding of how
national agitation worked in the countryside prior to the appearance of village
voluntary associations.
* Первісна версія цієї статті була виголошена на 5-му Міжнародному конгресі україністів у Чернівцях 2002 р., секція „Національна ідентичність як суб’єктивність і дискурс: українці в Східній Галичині (1848-1880 рр.)”.
[1] Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. 1991. № 3. С. 97-107; Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions // Intellectuals and Articulation of the Nation / Ed. by R.G. Suny and M.D. Kennedy. Ann Arbor, 1999. P. 109-164; Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині ХIХ – початку ХХ століття: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп // Краківські Українознавчі Зошити. Краків, 1997. Т. V-VI: 1996-1997. С. 277-285; Sereda O. „What Shall We Be?” Public Debates over the National Identity of Galician Ruthenians in the 1860s // Jahrbücher für Osteuropas Geschichte, 2001. Bd. 49. H. 2. S. 200-212.
[2] Найбільше доклалися до створення нової української історіографії австрійської Галичини Олена Аркуша, Ярослав Грицак, Мар’ян Мудрий, Василь Расевич, Остап Середа, Олег Турій та Ігор Чорновол.
[3] Можна згадати тільки дві недавні статті, що є спробами зробити щось подібне. Див.: Грицак Я. „Яких-то князів були столиці в Києві?..”: до конструювання історичної пам’яті галицьких українців у 1830-1930-ті роки // Україна модерна. 2001. Ч. 6. С. 77-95, у котрій аналізується конструкція національної історії за її відображенням у практиках надання власних імен, і Середа О. „Ми ту не прийшли на сміх”: участь східногалицьких селян у сеймових виборах та засіданнях у Львові (60-і роки ХIХ ст.) // Lwów: społeczeństwo, miasto, kultura. Kraków, 2002. T. IV. C. 165-186, де розглянуто залучення селян до ширшого суспільства через механізм сеймових виборів.
[4] Історія Тимка Голика переказана на основі матеріалів його допитів (Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 152, оп. 2а, спр. 64).
* Так, наприклад, Голик не міг назвати імені барона, котрий його нібито завербував, ні навіть описати його. Не вказав він і свідків свого візиту до барона. Під час допитів по-різному визначав число „поляків”, серед яких жив певний час, а також суму, що її йому начебто дав барон.
[5] Трусевич C.М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках XIX ст. Київ, 1978. С. 102-114.
[6] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Львів, 2000. Кн. 1: Рід Якова. С. 119. Див. також: Франко І. Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу // Зібрання творів: У 50-ти т. Київ, 1980. Т. 26. С. 182.
[7] Олександр Барвінський описував руський бал у Тернополі 1863 р. так: „Сей баль випав саме підчас „народової жалоби полської,” обходженої тоді Поляками „za polęgłych”, і роздратував їх до того степеня, що як раз, коли почали ся танцї в ґімназийній салї, вибито там вікна. Се не спинило забави, котра таки відбула ся, але такий напад з улицї довів до певного роз’ятреня між Поляками і Русинами” (Барвінський О. Спомини з мого життя. Львів, 1912. Ч. 1. С. 42-43). Про подібні конфлікти знаємо і на Самбірщині, коли весільня сукня нареченої-русинки обливалася чорнилом через те, що весілля відбувалося в часі польської національної жалоби, або коли на руській забаві насміхалися з дівчат у чорних сукнях, хоча ті ніби нічого не знали про жалобу, а просто ішли за модою (Із Самбора // Слово. 1863. № 74).
[8] Про ці чутки сказано в: Миллер А. Украинские крестьяне, польские помещики, австрийский и русский император в Галиции 1872 г. // Центральная Европа в новое и новейшее время / Под ред. И. Лещиловской. Москва, 1998.
[9] Зубрицький М. Галицькі священики в Холмщині // Записки НТШ. 1908. Т. LXXXIV. С. 179.
[10] ЦДІА України у Львові, ф. 152, oп. 2a, спр. 64, aрк. 15.
[11] Там само. Арк. 22.
[12] ЦДІА України у Львові, ф. 146, oп. 4, спр. 2539, aрк. 66.
[13] Там само. Спр. 2539-2545.
[14] Там само. Спр. 2539, арк. 28-38.
[15] Там само. Арк. 17-18.
[16] Там само. Спр. 2545, арк. 23-28.
[17] Маштуряк під місцевістю „Добрівляни” поданий у списку співзасновників Товариства ім. Качковського (див. додаток до: Наумович И. С Богом // Изданий Общества имени Михаила Качковского в Коломыи. Коломия, 1875. Ч. 1). „Добрівляни” тут означає пошту, а ця сама особа в наших справах фігурує як Іван Міштуряк, 1839 р. н., уродженець і житель Ролльова (ЦДІА України у Львові, ф. 146, oп. 4, спр. 2545, арк. 26-27).
[18] Матеріали щодо справи о. Івана Дрималика зберігаються в: Archiwum Państwowe w Przemyжlu, Archiwum Biskupstwa Grecko-Katolickiego (далі – АPP, АBGК). Sygn. 3609.
[19] Пізніше у своїх дописах Атанасій Мельник, батько Андрія Мельника й активіст-радикал, буде згадувати о. Ропицького як священика зразкового, в порівнянні з його наступником о. Гарбінським: [Мельник Атанасій]. Письмо з-під Дрогобича // Батьківщина. 1884. № 31. С. 294.
[20] Woloszcza. Wieś w powiecie Samborskim // Gazeta Samborska. 1906. № 28.
[21] Про це свідчить перегляд дисциплінарних справ у архіві Перемишльського греко-католицького єпископства, а також матеріалів розслідування скарг, поданих на священиків. Що ж до першої половини XIX ст., то у цей час такі скарги або рідко надходили до консисторії, або не сприймалися нею серйозно.
[22] Цю залежність матеріального благополуччя священика від успішного ведення господарства і стосунків зі своїми парафіянами добре показано у романі Андрія Чайковського „Панич”.
[23] Ширше це питання висвітлено в дипломній роботі автора: Матеріальне становище парафіяльного греко-католицького духовенства в Галичині у другій половині XIX ст. / Історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України. Львів, 1997. (Рукопис).
[24] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ НАН України), відд. рукописів, ф. Осипа Маркова, спр. 335, оп. 9, арк. 3.
[25] Список членів самбірської Руської Ради наведено у: ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 4, aрк. 184.
[26] Возняк М. З заходів коло рущини в самбірській гімназії в 1849 і 1850 рр. [Окрема відбитка].
[27] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 31, арк. 1, 12.
[28] Список зберігається у ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 31, арк. 2.
[29] Там само.
[30] Слово. 1879. № 118.
[31] Про цей хрест див.: От Самбора // Слово. 1875. № 64. Про те, що о. Клим Турчманович у 1870-х роках, здається, став русофілом, читаємо в: Филипчак І., Лукань Р. Ц. К. Окружна Головна школа в Лаврові 1788/89 – 1910/11. Львів, 1936. С. 38-39. (Бібліотека „Записок ЧСВВ”. Ч. 15). Русофілом у 1870-х нібито був і о. Йосиф Лаврецький (Із Самбора // Слово. 1871. № 70).
[32] Филипчак І. Історія села Берегів Самбірського повіту. Самбір, 1935. С. 38-39.
[33] От Самбора // Слово. 1875. № 64; Із Самбора // Слово. 1875. № 113.
[34] Филипчак І. Історія села Берегів Самбірського повіту. С. 38-39. Юда Бахманн фігурує серед місцевих єврейських нуворишів у: ЦДІА України у Львові, ф. 146, оп. 64, спр. 8868, арк. 46-74. Юда Бахманн був одним з перших євреїв, котрі протягом 1860–1870-х років придбали табулярні маєтки від польських поміщиків.
[35] От Самбора // Слово. 1875. № 64.
[36] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 32, aрк. 127.
[37] Там само. Арк. 53.
[38] Grodziski S. Sejm Krajowy galicyjski 1861-1914. Źródła. Warszawa, 1993. C. 147. До цього часу Шимон Тарчановський не зараховувався до руських селян. Але стосовно звернення до імператора від 10 грудня 1866 р. він голосував проти – так само, як депутати „руського клюбу” і депутати – руські селяни, а не як більшість депутатів – польських селян (Там само. С. 257).
[39] Про це дізнаємося, зокрема, з матеріалів розслідування доносу на селян у Буковій 1877 р., коли влада, шукаючи факти соціалістичної української агітації, насправді вийшла на селян, які читали легальні популярні видання (ЦДІА України у Львові, ф. 146, оп. 7, спр. 4103, арк. 72).
[40] Детальніше про це у дисертації автора: „Framing Ukrainian Peasantry in
Habsburg Galicia, 1846-1914 (Focusing on Sambir Area)” (University of Alberta,
Edmonton, 2003).
[41] Филипчак І. Школа в Стрільбичах. Нарис з історії шкільництва. Львів, 1936. С. 38.
[42] Із Самбора // Слово. 1867. № 53.
[43] Там само. 1870. № 47.
[44] Там само.
[45] Про розмір земельної ділянки батька Івана Максим’яка див. лист Івана Франка до Михайла Драгоманова з 1883 р., де Франко зазначає: „У Максим’яка батько маєтний, мужик, маючий около 60 моргів ґрунту…” (Франко І. Зібрання творів. 1986. Т. 48. С. 350).
[46] Зубрицький М. „Ліси і пасовиська” (Спомини) // Літературно-науковий вісник. 1910. Т. 52. С. 503.
[47] Басс I.I., Каспрук А.А. Іван Франко: життєвий і творчий шлях. Київ, 1983. С. 7.
[48] Професійний коваль, особливо з правом підковувати коні, належав радше до ремісників, ніж до селян (Чайковський А. З ласки родини. Едмонтон. 1918).
[49] APP, ABGK. Sygn. 8733.
[50] VR LNB, f. 206, spr. 922, p. 27, ark. 23.
[51] На це вказує постійне протягом 1870-х років зменшення кількості руських і, особливо, селянських депутатів до сейму. Так, зокрема, якщо у першій каденції (1861-1866) сейм включав 50 руських послів, то для наступних маємо такі цифри: 1867, 1870 – 36, 1877 – 18, 1883 – 15, 1889 – 21, 1895 – 18. Подано за: Чорновол І. Українська фракція галицького краєвого сейму, 1861-1901. (Нарис з історії українського парламентаризму). Львів, 2002. Після виборів 1883 р. сейм не отримав жодного посла-селянина.
[52] Історія цих виборів викладена за матеріалами з: ЦДІА України у Львові, ф. 165, оп. 1, спр. 229.
[53] Докладніше це описано в уже згаданій дипломній роботі автора.
[54] Цю авторську інтерпретацію, що відрізняється від існуючої дотепер в історіографії, буде детальніше аргументовано в дисертації. Попереднє трактування зафіксоване в: Himka J.-P. Priests and Peasants: The Greek Catholic Pastor and the Ukrainian National Movement in Austria, 1867-1900 // Canadian Slavonic Papers. 1979. Vol. 21. Р. 1-14.
[55] От Самбора // Слово. 1875. № 64.
[56] Павлик М. Про русько-українські народні читальні. Львів, 1887. С. 147.
[57] Про них див.: Антін Грицуняк. Єго житє та смерть і спадщина, яка по нім лишила ся для нас. Перемишль, 1902 (перше видання – 1900); Сандуляк І. Село Карлів колись а теперь / Матеріал подав Іван Сандуляк; Упорядкувала і видала редакція „Батьківщини” [sic!]. Львів, 1890. Грицько Запарнюк // Батьківщина. 1890. № 12. С. 154-155. Участь Павла Думки в русі тверезості відображено в: ЦДІА України у Львові, ф. 182, оп. 1, спр. 6, арк. 2-3.
[58] [Зубрицький Михайло] „Письмо від Старого-міста I” // Батьківщина. 1884. № 22. С. 136; “Письмо від Старого-міста II” // Батьківщина. 1884. № 24. С. 148.
[59] Про нового декана див.: Із Самбора // Слово. 1874. 8(20) січня; От Самбора // Слово. 1875. № 114; Gazeta Samborska. 1895. № 5.
[60] ЛНБ НАН України, відд. рукописів, ф. Осипа Маркова, спр. 50/п.4.
[61] Цим індивідуалізмом начебто й пояснювалося велике число позовів з громад дрібної шляхти, котра часто висміювалася в українських газетах (Руска шляхта ходачкова // Поступ. 1905. № 47). Незалежна ні від громади, ні від „префекта”, який у дрібношляхетських селах заміняв війта, поведінка окремих шляхтичів описується в кожному присвяченому виборам на Самбірщині дописі до руської преси у другій половині XIX ст.
[62] ЛНБ НАН України, відд. рукописів, ф. Народного Дому спр. 126/п.15, арк. 36, 60, 61.
[63] Один із виборців, Із Самбора // Слово. 1874. № 43.
[64] От Самбора // Слово. 1876. № 118.
[65] Календарь Просвіти на рік переступний 1890. Львів, 1889. С. 81.
[66] ЦДІА України у Львові, ф. 196, oп. 1, спр. 59, aрк. 1.
[67] От Самбора // Слово. 1879. № 71.
[68] Із Самбора // Слово. 1878. № 59, 60, 64.
[69] От Самбора // Слово. 1881. № 89.
[70] При розгляді мережі патріотів було опущено двох сільських вчителів, зв’язаних з руським рухом у згаданих місцевостях, – Петра Бущаковського зі Стрільбич і якогось Фарила з Радлович. В джерелах обоє залишаються в тіні своїх патронів-священиків.