Олесь ФЕДОРУК

Олесь ФЕДОРУК

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ

У ПЕРЦЕПЦІЇ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

(Контекст галицького суспільно-літературного

процесу 60-х років ХIХ ст.)

Участь Пантелеймона Куліша в літературному процесі Галичини 1860-х років значною мірою визначалася його ставленням до проблеми українсько-польських відносин. Само по собі питання Кулішевої рецепції польської культурної парадигми у взаємовідношенні з українською масштабне і піднімає теми особистих взаємин письменника з польськими культурними діячами, ролі польських поетів і прозаїків у становленні його творчої особистості, сприйняття європейської літератури через призму польської, впливу польської історіографії та джерел на вироблення Кулішем власної історіософської концепції минулого України, ставлення до т. зв. польського питання у його проекції на сучасні українські національно-культурні проблеми та його розв’язання – у світлі майбутнього України тощо. Починаючи від 1840-х років і до кінця свого життя Куліш переймався українсько-польськими історичними взаєминами та їхньою перспективою, на різних етапах осмислюючи їх по-різному. У контексті літературного (а також, з огляду на національну зумовленість, – суспільного) процесу Західної України Кулішева перцепція польсько-українських відносин – тема особлива. Вона виражає пов’язаність реалій національно-культурного життя з галицькою полікультурною специфікою (у Галичині ж бо стосунки між українцями та поляками мали багатовікову, так би мовити, „субординарну” традицію, що складалася як з конфліктних сторінок, так і обопільно вигідної співпраці) з баченням Куліша, яке коригувалося в процесі його заангажування до внутрішніх національно-культурних справ і, що не менш важливо, частково визначало їхній перебіг. Загалом ця проблема розщеплюється на низку вужчих проблем, які становлять предмет дослідження в даній статті: 1) Кулішеве бачення галицько-українського національно-культурного розвитку як свідоме „очищення” „рущини” від „польщини”; 2) творення окремого націокультурного поля з опорою на народні засади; при цьому використовувалися теми й образи народної словесності, які також переосмислювалися в дусі фольклору, без огляду на їх перцепцію польською стороною; 3) варшавська служба Куліша й своєрідність трактування „польського питання” у цьому періоді з проекцією на галицьке українське суспільство; 4) ідеологія Куліша і практична діяльність, спрямована на зрівноваження „польського” та „українського” елементів, яка стала підставою його взаємин із галицькими русофілами. Тут же вважаємо за необхідне розкрити розбіжність між Кулішем та русофілами в принципових питаннях шляхів розвитку української культури, розбіжність, що призвела до конфлікту й розриву, щоб довести: схожість поглядів на „польське питання”, до того ж актуалізованого в очах Куліша під час його варшавської служби, була чи не єдиною ланкою, що їх пов’язувала.

У незавершеній рецензії на радикальний часопис польської революційної демократії „Słowo”, що короткочасно виходив у Петербурзі наприкінці 1850-х років (і якого спершу привітало українське громадянство, однак після низки публікацій у ньому, зокрема статті, спрямованої „против хлопской малорусской утопии”[1], врешті-решт відвернулося), Куліш писав: „Враждебны между собой могут быть только политические системы, но не народности. Успех какой бы то ни было народности в развитии человеческих начал под своеобразными формами есть успех всего мыслящего человечества, следовательно – достояние каждой из народности, составляющих великий, живущий огромными семьями, народ – человечество”[2]. Цей фрагмент можна вважати своєрідним мотто до Кулішевої рецепції проблеми українсько-польських взаємин, оскільки він фіксує переконання письменника про ціннісну сутність кожної національності, всебічний розвиток якої є внеском у скарбницю світової науки, культури, основою для гармонійного співжиття окремих народів і людства загалом. Інакше виявляють себе політико-ідеологічні системи. Вони часто обмежують цей розвиток, плекають великодержавні амбіції та шовіністичні крайнощі, прищеплюють їхнім адептам почуття національної зверхності, культивують фанатичний обскурантизм, непримиренність. Таким чином, погляд Куліша на міжнаціональні, вужче – українсько-польські стосунки в синхронному, діахронному плані, а також у їхній перспективі можемо аналізувати двояко: з одного боку, як „діалог” двох національно-культурних парадигм, які доповнюють і плідно збагачують одна одну[3], з іншого – як протиставлення, спричинене паракультурними явищами, котре, проте, неодмінно позначається на національно-культурному розвитку – кожної зі сторін по-різному, причому не лише негативно, а й, за певних обставин, позитивно. Останнє твердження певною мірою справедливе щодо галицького українського суспільно-національного руху у Галичині, що розумів і Куліш, судячи з його порад галичанам і практичних дій як урядовця в Польському королівстві[4].

Прискорене усвідомлення своєї національної ідентичності в галицьких українців на початку 1860-х років відбувалося у значній обструкції до польського чинника, панівного в усіх сферах суспільного й культурного буття. „1861-го року був опір галицьких русинів тільки против поляків обернений; досить було тільки кликнути: „ми не поляки!”, щоб усіх, котрі ще як-небудь до руської народності признавалися, в одну когорту зібрати”[5], – авторитетно свідчив один із активних тогочасних діячів Ксенофонт Климкович. Консолідація українського суспільства на ґрунті опозиції „русини – поляки” – прикметна особливість того часу. Правда, вона ускладнювалась тим, що в середині самого русинського суспільства співіснували два протилежні за світоглядом табори – русофіли і народовці, які мали свої тактичні завдання, а також чисельно велика аморфна маса русинської інтелігенції, котра не виявляла повної прихильності ні одній, ні другій стороні. Натомість, найбільш далекозорі польські політики періодично намагалися вийти на рівень українсько-польського порозуміння (мотиви були дуже різні), що також вносило істотні корективи у відносини двох народів[6].

Явище усвідомлення своєї ідентичності, базованої на антитезі, легше збагнути, розрізнивши „етнічну” і „національну” свідомості як дві послідовні форми національного самоусвідомлення. Згідно з твердженням Надії Попової та Миколи Фурси, нижчий щабель свідомості – „етнічна” – характеризується „усвідомленням індивідом власної приналежності до певної спільноти на рівні антитези „Ми – Вони” [...]. Людина здатна на імунну реакцію щодо чужорідних культурних символів і цінностей. Втім, цей акт не є достатнім для рефлексії своєї самості, усвідомлення своєї спорідненості з певною культурою, оскільки спрямований лише на розрізнення двох видів якості без потрібної міри пристрасті до однієї з них”. Вища форма – „національна свідомість” – виражається у „самоусвідомленні рефлективного характеру [...], коли суб’єкт співставляє „Я – Сутність” з якісною сутністю однієї з культурних систем”[7]. У досліджуваний період ці форми свідомості не поставали у чистому вигляді, однак з більшою чи меншою мірою „втілення” їх можна умовно співвіднести із ціннісними орієнтаціями, що їх мали відповідно русофіли й народовці. Як переконливо довів Остап Середа, у народовців національна свідомість у її модерному розумінні розвинулася набагато повніше, тим часом про „малоруську” ідентичність старорусинів можемо говорити як „про перехідну стадію між етнічною та національною свідомістю”[8].

Рудиментарне протиставлення „ми – вони” періодично виходило на перший план у взаєминах українців та поляків у Галичині, до чого, зокрема, спричинялася польська сторона. Посідаючи панівні позиції в усіх ділянках управління краєм, в освіті, науці, культурі, польська шляхта в рамках Австрійської (від 1867 р. – Австро-Угорської) держави, по суті, контролювала край, який уважала польською територією, тож національно-культурна й освітня політика здійснювалася в її інтересах (наприклад, з 1867 р. в гімназіях, а з 1871 р. – в університеті запроваджено викладання предметів польською мовою). У ширшому контексті змагань польської шляхти до реставрації Речі Посполитої в межах давніх кордонів Україні відводився статус культурно-національної автономії, політично узалежнений від Польщі.

За таких умов важливу роль у національно-культурному розвитку русинів у Галичині відіграв передрук у „Слові” полемічних „основ’янських” статей Костомарова „Ответ на нападения газеты (краковской) „Czas” и журнала „Revue Contemporaine””[9] і Куліша „Полякам об украинцах: (Ответ на безыменное письмо)”[10], присвячених обговоренню українсько-польських стосунків у їхній культурно-історичній ретро- й перспективі та станом на тодішній час.

Стаття „Полякам об украинцах” була відповіддю на лист польського літератора Зенона Фіша[11], якого той анонімно надіслав Кулішеві з метою піддати критиці тенденційне, на його думку, спрямування поем Куліша „Солониця” і „Кумейки”, де актуалізовано драматичні криваві сюжети українсько-польських відносин. На ретроспективному й синхронному матеріалі, із залученням численних історичних та літературних джерел Куліш спростовує судження польського опонента про зумисну тенденційність своїх творів, доводячи, що два народи – український і польський – два різних органічних тіла, які розвиваються кожен по-своєму, відповідно до власних традицій, переказів про старовину, бачення свого прийдешнього. „Я польское и я украинское, – твердив він, – разошлись в течение веков на такое растояние, что поляк, при всем старании, не может войти в натуру украинца, а украинец, при всех приманках, войти в натуру польскую не хочет”. Освічені представники обох народів можуть спілкуватися в ім’я загальнолюдських ідеалів, однак як тільки вони починають виражати інтереси своїх народів, вони розходяться в протилежні табори[12].

Коментуючи висловлені у листі З. Фіша претензії польської шляхти на культуртрегерську роль на Правобережній Україні, Куліш наголосив: „хата наша, и вы в ней чужие”. І в іншому місці: „Вы сами по себе, мы сами по себе. Судьба наша была уж, и долго была, в ваших руках. Наша судьба вполне никогда от нас не зависела. Дожив до идеи самосознания, мы впервые почувствовали себя творцами нашей будущности”.

У Галичині ці думки сприймалися з особливим інтересом. У них не лише відкидалися польські великодержавні претензії, подані у формі фальшування історичного минулого двох народів (унаслідок чого створювалася ілюзія їхнього гармонійного співжиття і цивілізаційної культуртрегерської місії польської шляхти стосовно українського народу), а й стверджувалися самодостатні засади власного національно-культурного розвитку. Зокрема, у статті наводився приклад розмежування інтересів двох народів у Галичині, де польська шляхетська меншість піддає національному гнобленню корінне населення, що його трактує як „матеріал” для розбудови своєї нації.

Кулішеві думки про українсько-польські взаємини проникали в Галичину від початку 1860-х років у вигляді численних фрагментарних висловлювань, поданих у його статтях чи листах, а також через художні твори, які прочитувалися галицькими українцями не тільки в плані художньо-естетичному, а й концептуально-ідеологічному. Так, сповнена драматизму романтизована козацька героїка в поемах „Солониця”, „Кумейки” та примітках до них (що мали особливе ідеологічне навантаження), „Дунайській думі (Першій половині)” з її провідним мотивом: „рятуйте-визволяйте / Ще раз Україну” від її давніх ворогів – „ляшків та недоляшків” звучала осучаснено. Звичайно, цю настанову не розуміли буквально, що врешті й не ставилось за мету автором, який прагнув у формі войовничого козакофільства (що його органічно сприймали сучасники) викликати національно-патріотичні почуття, збудити національну самоповагу, причинитися до духовного відродження. Як зауважував Куліш 1869 р. у „Гадках при святкованню осьмих роковин Шевченкової смерти” (щоправда, в іншому контексті – українсько-російського протистояння), „давнє гайдамацтво озвалось на Вкраїні не дзвоном шаблюки та самопала, а дзвонами струни кобзарської. Розпочалась нова війна за правду новою зброєю – словом”[13].

Так само розуміли минулі колізії і галичани. Відповідаючи на закид польської критики, що русинська молодь, захоплюючись поезією Шевченка, зокрема його „Гайдамаками”, плекає козацькі криваві ідеали, Данило Танячкевич акцентував на тому, що вони – в пройдешньому. „Чому не роздивитеся ліпше [...] Тарасові співи? – писав він. – Там ви найшли б такі слова, що „козацька Україна навіки, навіки заснула”, що „козацтво не вернеться” і інші. А якби до того ще заглянули до нашого Куліша, то й таке там прочитали б: „Ані козацтво, ані гетьманство нас тепер не вдовольнило б, а громадські порядки освітою здобуваються””[14].

Сам Куліш підкреслював у статті „Полякам об украинцах”, що він лише намагається віддзеркалити народний погляд на минувшину. І в цьому покликання поета: брати теми й сюжети, близькі народові, трактувати їх відповідно до його уявлень, „ведь поэт есть не что иное, как прямой продукт народного чувства, народных понятий”. Його призначення не „заліковувати” старі рани, породжені шляхетсько-козацькими війнами, а „посредством прошедшего будить настоящее”[15].

Козакофільство у Галичині, як знаємо, мало глибокі ідейні підоснови. Воно духовно поєднувало Західну й Східну Україну. У літературному плані було атрибутом утвердження нової художньої естетики, базованої на пісенному фольклорі. Ним пройняті знакові твори Шевченка, Куліша, інших наддніпрянських письменників. З козацтвом пов’язувався вільний, гармонійний, демократичний порядок – уклад, як доводив Куліш у своїх тогочасних історико-публіцистичних творах, властивий українському менталітетові, що мав пряме продовження в національній літературі, розвинутій на народно-демократичних засадах. Народна пам’ять, зафіксована в думах та історичних піснях, історичні писання Куліша та Костомарова стали фундаментом для формування новочасної історичної свідомості. У суспільному житті козакофільство виражалося в повсюдному демонстративному костюмуванні національно свідомої галицької русинської молоді, що гуртувалася в „громади”, у стилізований козацький стрій (таким чином українці і стверджували свою ідентичність, і протиставляли себе польській молоді, котра, аби виявити власні патріотичні настрої, одягала історичну шляхетську ношу). Козацький уклад став зразком структури народовецьких громад, нормував поведінку їхніх членів.

Козакофільство у Галичині виконувало істотну функцію – маніфестацію духовної сили та потенційних можливостей в утвердженні свого національного я. Відтворювати події козаччини, гайдамаччини, опришківського руху відповідно до народних переказів, не оминаючи, а навіть загострюючи драматичні моменти, які будили б уяву, оспівуючи героїзм предків, породжений у боротьбі з польською шляхтою, – це теми, які також піднімалися в українській літературі Галичини (і які в цілому сприяли національно-культурному відродженню й усвідомленню своєї ідентичності). Прикметний у цьому плані спогад Богдана Дідицького, котрий, отримавши для публікації перші твори ще не відомого поета Ісидора Воробкевича, відзначив: „Думы то были поистинh зъ часовъ козацкихъ [...], однако жъ духа военно-козацкого съ его русскимъ завзятьемъ противу Польщи въ нихъ не было, т. е. не было того духа по моему понятью, бо я уже зналъ тогда не лишь сборники таковыхъ оригинально-народныхъ думъ, давно издаванныхъ за кордономъ, познавъ также в томъ же духу и формh сочиненныи стихотворенія Пантелеймона Кулиша, про которыхъ все же можъ сказати: „тамъ русскій духъ, тамъ Русью пахнетъ””[16]. Далі Дідицький стверджує, ніби він узявся поправляти ці твори І. Воробкевича, „уважая ихъ малооживленными и вялыми”, написаними „съ намh реніемъ пощады для чувствъ модерныхъ поляковъ”, при цьому знову покликався на поетичні взірці Куліша: „постановилъ ихъ якось хоть по ладу Кулиша для печатанья [...] перетворяти”.

Інший приклад: у листі до Куліша від 7 травня 1861 р. Антін Кобилянський, шукаючи підтримки та допомоги, просив: „Jakby Vašа laska [...] nam doručyly Vaši krasni „Koliji”, my by tut toto rozšyriely, bodajby perepysamy”[17]. Перший акт незакінченої п’єси „Колії” був опублікований в альманасі „Хата”. У підзаголовку твір мав назву: „Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні”. Очевидно, саме через цю привабливу для західноукраїнського читача тему українсько-польського протистояння, що мала свої паралелі і в народних переказах про Коліївщину (їх освічені верстви у Галичині знали насамперед із „Записок о Южной Руси”), і в літературних пам’ятках („Гайдамаки” Шевченка), буковинець звернувся до автора, щоб отримати закінчення п’єси.

Наскільки національно значливою була тогочасна література, побудована на протиставленні „ми – вони”, що стимулювало усвідомлення галицькими українцями власної ідентичності, дізнаємося з іншого спогаду Б. Дідицького – про декламаційний вечір, на якому читали баладу Юрія Федьковича „Довбуш”. Декламатор проказав лише початок: „Гей, ци чули, люде добрі, Перед ким то ляхи стинуть”, з грізною поставою наголосивши на слові „ляхи”, як публіка „по власному внушенію” піднялася з місць і мовби „при спhваніи народного гимна” „съ самымъ истиннымъ восторгомъ слухала всего Довбуша до конца”[18].

З’ясовуючи тему галицьких українсько-польських відносин 1860-х років крізь призму рецепції Куліша, не можна обійти увагою історико-політичну концепцію Францішека Духінського, яка вплинула на польську публіцистику обидвох імперій – Російської та Австрійської. Відповідно, на неї реагували і діячі Наддніпрянської України – Костомаров, Куліш, Антонович та ін., і галицькі русини, оскільки, створена з метою дати ідейно-теоретичне підґрунтя реставрації Речі Посполитої, вона включала в орбіту польських інтересів майбутнє України[19]. Згідно із Ф. Духінським, росіяни (московити, як їх іменував дослідник) не належать ні до слов’янського племені, ані до індоєвропейців узагалі. У них панує неєвропейська, за типом, деспотична форма правління, побутує азійська колективістська (общинна) свідомість, існує нахил до кочівництва. Як плем’я туран-ського (чи угро-фінського) походження, вони незаконно присвоїли собі етнонім „русь”, який належить українцям, і безпідставно ведуть свою історію від слов’янського державного утворення Київська Русь. Мова росіян, за твердженням Духінського, це модифікована „церковно-слов’янщина” і тому позбавлена чітко виражених діалектних рис, на відміну від решти слов’янських мов[20]. Водночас учений-політик наголошував на спільності історичної долі України та Польщі, зумовленій спорідненим етногенезом. Майбутню Польську державу він бачив як федерацію кількох народів, у т. ч. й українського, і розглядав її у межах кордонів перед 1654 р.

Цю теорію було актуалізовано 1869 р. у зв’язку з підготовкою польської спільноти в Галичині до урочистого відзначення 300-ліття Люблінської унії – заходу, що його активно бойкотували русини і який викликав низку друкованих протестів з боку як русофілів, так і народовців. Тоді ж у Європі набула широкого розголосу петиція Казимира Делямара (відомого французького політика, сенатора і редактора часопису „La Partie”) до французького сенату про українців, котра з’явилася у вигляді брошури французькою та німецькою мовами під назвою „П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією”. І хоча у брошурі, написаній під впливом Ф. Духінського, було поставлено питання про етнічну окремішність українського народу, його майбутнє усе ж розглядалося в контексті польського політичного відродження. Природно, що брошура була гостро осуджена галицько-руською інтелігенцією.

Куліш одним з перших критично відгукнувся на цю петицію, опублікувавши від імені „русинів” у „Правді” відкритий лист К. Делямарові. У ньому, не торкаючись політичних аспектів, він як історик вказав на багатовікову непримиренну боротьбу українців із поляками („Взаимная вражда была самою выразительною чертою в истории русинов и поляков от начала их истории по настоящее время”). Люблінська унія, зазначав він, здійснювалася насильницькими засобами і як наслідок – „совершая над русским народом неправду за неправдою, польское правительство довело поднепровское население до отчаянной революции”[21].

Не виявляючи у статті свого ставлення до порушеного питання про туранське (чи угро-фінське) походження росіян (хоча висловлювання письменника про відчутні азійські (монголо-татарські) та угро-фінські впливи на російський менталітет неодноразово траплялися в різні періоди його творчості[22]), Куліш підкреслив не лише те, що „поляки были первыми врагами и угнетателями Руси”, а й те, „что москали идут по их следам”[23]. Під поняттям „Русь” уявлялася „Україна”, що є істотним нюансом для осягнення Кулішевого розуміння цього етноніма, зокрема у період служби в Польському королівстві.

На Кулішеве тлумачення „руськості” як передовсім „українськості” впливали цензурні умови. У його писаннях, призначених для публікації за кордоном, ці поняття ототожнюються, натомість у творах, виданих у Росії, „Русь” трактується ширше – як увесь східнослов’янський світ („великий Русский Мир”). Так, за слушним спостереженням Євгена Нахліка, у творах – вірші „Словце до староруських народовиків...” і романі „Владимирия...”, написаних майже одночасно, проте підготов-лених для друку, відповідно, за кордоном, і в Росії, єдність Русі трактується по-різному, з огляду на можливість вживати цей термін у поза-цензурних і цензурних обставинах. У першому випадку – єдність і етнічна, і територіальна України-Русі, у другому – „воссоединенная Русь” як Велика, Мала (Дніпровська, Червона, Угорська) і Біла, хоча мова у цьому творі велася, як бачимо з тексту, саме про єдність України-Русі[24]. Інакше потрактовано „руськість” в історичній монографії Куліша „История воссоединения Руси”. У цій монографії акцент дефініції „Русі” зміщено з народно-етнічної в політико-правову й культурно-релігійну площини, і сам термін, як відстежила Лариса Похила, має подвійне наван-таження. Під ним розумілися східнослов’янські племена, які 1) мали сис-тему управління, базовану на народоправній (вічевій) основі, і 2) засвоїли православну віру, що сформувала окремий східний тип культурно-релігійної свідомості. Таким чином, поняття „руський” у монографії протиставлено поняттю „польський” – як „славянский”, „своеобычный”, „народоправный” „шляхетскому”, „панскому”, „онемеченному латинизованными панами”[25].

Дефініція терміна „Русь” у Кулішевій свідомості почасти допомагає збагнути ідеологічні підстави його служби в Польському королівстві – етапного періоду, коли „польське питання”, значною мірою спроектова-не ним на галицькі проблеми, у його писаннях і практичній діяльності було поставлено найбільш гостро, оголено. Як урядовець високого рангу, Куліш нерідко у листах і до русофілів, і до народовців у контексті розв’язання „польського питання” вживав категоріальні форми „русское дело”, „слава русского имени” і т. п., що в теперішньому прочитанні може сприйматися як вияв суто російського патріотизму. Однак Кулішеве розуміння цих термінів було набагато складнішим, багатоплановішим і кардинально відрізнялося від того, як їх трактували російські можновладці. У форми, що віддзеркалювали нібито ро-сійський патріотизм, письменник вкладав не стільки традиційний офіціозний зміст, як передовсім своє переконання, що інтереси Росії в питанні поборювання польських великодержавних претензій збігалися з інтересами українського народу. Коли ж Куліш національно-культурні інтереси України розмежовував з російськими імперськими, коли йому йшлося про „автономічність” духовного розвитку рідного краю, про історичні колізії, котрі призвели до пригноблення української народності, тощо – поняття „Русь” диференціювалося: воно ототожнювалося саме з Україною (часто вживана атрибутивна форма у писаннях Куліша наприкінці 1860-х років, друкованих в Австро-Угорщині, – „русько-український”), а Росія кваліфікувалася як „Московщина”. „Назву Русь розкинула Москва на всю Московщину, – роз’яснював він понятійну плутанину, що виникла в результаті перейняття Росією назви „Русь”, у тогочасній статті „Гадки при святкованню осьмих роковин Шевченкової смерти”, – а історію України і її словесності нехтує по школах, яко видумку або річ нікчемну”[26].

Уряднича праця Куліша в Польському королівстві, де він у руслі політики царизму провадив русифікацію місцевого населення, як відомо, викликала критику з боку деяких національно свідомих діячів підросійської України (Кониський, Костомаров), хоча масштаби цієї критики до кінця і не з’ясовано (спопуляризоване твердження про несприйняття Кулішевої служби в українських ліберальних колах Російської імперії наразі ґрунтується лише на поодиноких свідченнях, найістотніше між яких – Олександра Кониського[27]). Натомість серед русинів Галичини служба Куліша у Варшаві оцінювалася позитивно, що випливало з місцевої специфіки українсько-польських відносин (українці перебували в культурно, політично і соціально пригнобленому становищі). В очах народовців Куліш послідовно виконував свою національну програму, задекларовану в низці публікацій кінця 1850-х – початку 1860-х років, яка, з огляду на неможливість – через репресії – реалізуватися в повному обсязі, здійснювалася лише в рамках вирішення „польського питання”, зокрема, шляхом підтримки українського напрямку на противагу польським впливам.

Робота Куліша у Варшаві зумовлювалася насамперед прагненням подолати матеріальні негаразди. „До переезда в Варшаву, – писав він в одному з тогочасних листів до лікаря Івана Славницького про своє життя у „післяоснов’янський” період, – я жил в большой бедности, не имел прислуги в хуторе и едва имел чем питаться, да и то на занятые деньги”[28]. Інша мета перебування у Варшаві – бажання глибше ознайомитися з польськими джерелами до історії України, зокрема з архівними матеріалами, що зберігалися в бібліотеці Свідзінського. (З нею він був обізнаний ще в Києві у 1840-х роках і наприкінці життя стверджував, що вона до Варшави його „влекла всего больше”[29]). Проте під час виконання службових обов’язків ці фактори доповнилися й ідеологічними стимулами. Уже через декілька днів після призначення на посаду члена Установчого комітету Куліш із захопленням відзначав, що він загалом поділяє урядову політику щодо проведення масштабних реформ у Польському королівстві. „Делу я сочувствую, и потому работа для меня приятна”, – читаємо у його листі до Лева Жемчуж-никова від 8 січня 1865 р.[30] Дещо згодом (лист від 10 лютого 1865 р. до Данила Каменецького), підкреслюючи, що він „нужен, необходим, незаменим”, Куліш знову визнає: „есть такие стороны в службе, к которым я отношусь с глубоким сочувствием”[31].

Кулішева діяльність як урядовця протягом 1865-1867 рр. була спрямована в основному на вирішення таких завдань: 1) підірвати вплив польської великомаєтної шляхти в королівстві шляхом проведення селянських реформ; 2) зменшити ідеологічну вагу като-лицького духовенства у суспільстві; 3) усунути з навчальних закладів Холмщини польську мову й замінити її російською, що створило б своєрідну „буферну зону” між Польщею та Україною; 4) сприяти витісненню польської мови з урядничих сфер Польського королівства, а в школах – упроваджувати польськомовні підручники з кириличною абеткою, готуючи таким чином передумови для поетапного переходу на російську мову викладання.

Поступово Куліш-урядовець із пасивного виконавця перетворився на ініціатора – активного діяча системи управління краєм, з чим, очевидно, пов’язане його швидке просування у табелі рангів (маючи передостанній чин губернського секретаря, за декілька років здобув титул надвірного радника). Під керівництвом Якова Соловйова він брав участь у реформуванні відносин польських поміщиків і селянства з метою послабити вплив магнатської шляхти в королівстві й, навпаки, викликати симпатії до російського уряду в незаможного селянства, на яке вона спиралася у своїх стремліннях відродження державності Польщі. Про тогочасні настрої Куліша, що цілком узгоджувалися з виконанням службових обов’язків, свідчить його лист до Остапа Вересая від 16 листопада 1865 р.: „Судилось, бач, козацьким дітям порядкувати в лядському краї, як порядкували колись ляхи в нас на Вкраїні. Тільки вони згорда нами орудували і добра не мислили, а ми пораємось у них по-християнські”. „Любо ляха гнуздати”, – висловлює далі своє ставлення Куліш до праці, конкретизуючи свої обов’язки: „чернь визволяємо на волю з-під неситих панів”[32].

У наведеному фрагменті, вдаючись до історичних алюзій дихотомії „козаки – ляхи”, Куліш проектує минуле ворогування на теперішнє становище, що почасти зумовлено властивим Кулішеві у його листуванні „перевтіленням” в образ адресата (цю схильність психіки Куліша слушно виділила ще Олена Пчілка і згодом підкреслив Ю. Шевельов[33]), унаслідок чого Куліш писав бандуристові Вересаєві зрозумілою тому мовою, що актуалізувала козацьку героїку, витворену в боротьбі з поляками й оспівану в народному епосі. Експресивна категоричність вислову в листі до Вересая, однак, відтворює раціональне ставлення письменника-історіософа до польської народності (характерне під час варшавської служби), яке, безперечно, є неоднозначним. Куліш у міру здійснення реформ „гнуздає” „пихатого” шляхтича, „голене попівство”, натомість симпатизує місцевому простолюдинові, який так само, як колись український селянин, потерпав від „польського”, „шляхетського” права. За Кулішем, у давні часи і в Наддніпрянщині, і в Надвіслянщині діяло громадське право, в основі якого лежало рівноправство. Відтак прийшли „ляхи”-„заволоки”, які „сю рівновагу слов’янської громади попсували” й завели „господарювання пана-шляхтича над нешляхетною людиною таке”, що останні на своїй землі „зостались ніби на чужині”. „Польським народом звалась Річ Посполита, а Річ Посполита стояла на самій тільки шляхті, без міщан і селян”[34].

Схожий диференційований погляд на польське суспільство зустрічаємо в тогочасній галицькій українській публіцистиці. Так, наприклад, безіменний кореспондент „Слова” твердив: „Пôд поляками не розумhемъ тутъ нарôдъ мазурскій. Онъ есть спокойный, жичливый, есть щирый другъ и пріятель русина, и съ тымъ послhднимъ вкупh есть онъ жертвою самоволh шляхты, котра сама – окремhшно отъ народа – назву носитъ полякôвъ”[35]. Тут акцент зроблено і на соціальній стратифікації поляків, і, побіжно, на їхній уявній різноетнічній за походженням суті, що, як побачимо далі, також споріднює автора допису з Кулішем. Водночас в українському суспільстві Галичини (особливо в середовищі русофілів, що було сприятливим ґрунтом для проникнення слов’янофільських – у той час російських панславістич них – ідей) пропагувалася теза про чужий для русина етноментальний характер польської (західної) „цивілізації”, „которая [...] не припадала до нашого сердця, не бралась до нашого ума, бо она во всhхъ мысляхъ и гадкахъ, во всhхъ выводахъ и выпадахъ, во всhхъ антецеденціяхъ и консеквенціяхъ противная нашому народному характеру, нашой руской природh”[36].

Куліш також у різні періоди свого життя (і в 1840-х, і в 1860-1870-х роках) протиставляв „руський” (православний) цивілізаційний тип західноєвропейському, зокрема польському (златинщеному католицькому). У Кулішевому розумінні „шляхетне” право, таким чином, – це не лише регулятивна система суспільних відносин, а й конституальна база національно-шляхетських цінностей, що відображала ідеологію панівних верств і була насильно пересаджена на український етноментальний ґрунт з його демократичними традиціями (внаслідок чого утворилися такі покручі в морально-етичному і суспільно-національному плані, як, скажімо, Гвинтовка з „Чорної ради”). Саме під цим оглядом розуміється Кулішевий пуант: „Поки Рось зоветься Росью, / Дніпро в море ллється, / Поти серце українське / З панським не зживеться” („Кумейки”), не одноразово цитований у тогочасній галицькій періодиці. З огляду на українсько-польські стосунки в Галичині, Куліш навіть дещо перефразував цей чотиривірш. У новітній інтерпретації у листі до котрогось із Барвінських він подав такі рядки: „Поти серце українське / З ляцьким не зіллється” і радив надрукувати весь вірш у „Правді” як гасло її напрямку[37].

Кулішеві успіхи на службі та його активна позиція, виражена у прагненні підвести ідеологічний фундамент під свою працю, привернули увагу головного директора комісії внутрішніх і духовних справ князя Володимира Черкаського (ідеолога й керманича політики царського уряду в королівстві), який у червні 1866 р. запросив його на відповідальну посаду директора відділення духовних справ з широким повноваженням здійснювати безпосередній нагляд і контроль за римо-католицьким духовенством.

Ще на початку своєї кар’єри, щойно по приїзді до Варшави, Куліш у листі до Д. Каменецького виразно заявляв про свої політичні переконання щодо необхідної секуляризації польського суспільства, аби послабити вплив на нього римо-католицького духовенства: „Вся наша надежда на подавление клерикальной партии, самой безнравственной и самой сильной; но надобно много ума и энергии, чтобы подрезать корни здешнему поповству, которые оно глубоко пустило в народ”[38]. Після підвищення в посаді Куліш отримав змогу втілювати ці свої думки. У листі до О. Вересая у червні 1866 р. він пише: „Тяжко колись було нашим предкам під ляхами [...]. Тепер же – хвалити Бога – ми взяли над ляхами гору і в руських землях, і в лядській землі”. І далі, про свої нові обов’язки: „Оцей самий Куліш, Остапе, що до тебе листи пише, старшинує в Польщі над усім католицьким голеним попівством, і хиляться перед ним ксьондзи так, як хилились колись наші священики перед вельможними панами ляхами. Так чи не одрада ж козацькому серцю сю дивовижу справляти! [...] Нелегке ж діло сих пройдисвітів гнуздати; великої треба тут праці, а ще більшої обачності”[39]. У цей час він повністю віддається праці: „Очень трудно, тяжело, мучительно, но это – моя сфера”, – читаємо у його листі Іванові Хильчевському від 23 липня 1866 р.[40] У наступних листах до цього ж кореспондента: робота йде добре, стає цікавішою; „кн. Черкасский совершил премудрое дело, пригласив меня к себе в сотрудники. Я предвижу результаты весьма важные” (28 серпня 1866 р.); „поработаем во славу русского имени, которое я люблю” (11 жовтня 1866 р.)[41]. До Петра Чуйкевича: важко, але має справу з наймудрішою людиною, яку лише зустрічав у житті, – В. Черкаським. „Только бы хватило физических сил, а поработаем от всего сердца во славу русского имени” (23 липня 1866 р.)[42].

У своїй ідеології Куліш-урядовець керувався власною історико-теоретичною концепцією, розвинутою в працях „Первий період козацтва од його початку до ворогування з ляхами” (написано 1867 р., опубліковано 1868 р.) та „История воссоединения Руси”. „Все межиріччє від Буга до Вісли з давніх давен було руське, – стверджує він. – Ляхва осіла його вже навпослі, а осівши, повернула багацько й питомої Русі у польщину”, адже і „самі козаки не дурно в піснях своїх усе Віслу клали порогом між Ляхвою і Руссю”. На сьогодні – „пішло в непам’ять козацьке завзяттє разом з козацькою славою, що була „дивом по всьому світу”, а проте не перестала боротись Русь із ляхами. Не тим робом боре ляцьку силу сила руська, що перше часом, сліпуючи, сама собі шкодить, а все не зрекається предковішнього права – розпростирати руський побут по саму Віслу. Усі ті дурощі, уся та покидь, що понакоювано під час бороття з ляхами, – все те зникне колись, мов сон; а народня думка про господарюваннє по саму Віслу зостанеться і, може, через сю думку заповітну Вісла буде колись обміжком Русі від заходу, як тепер Карпати від полудня. Чує Русь право до сього, чує до сього снагу у найглибшій глибокості свого великого серця”[43].

Ту саму думку, яка обґрунтовувала етнічну спорідненість польської народності на території до Вісли з усім „руським” світом, а отжде й ідеологічні підстави до зрущення (себто, за Кулішем, повернення в кінцевому результаті до предківської мови й віри) місцевого люду, найімовірніше, було розвинуто і в його доповідній записці під назвою „Русь и Польша”, котру Микола Мілютін подав Олександрові ІІ і котра викликала схвалення імператора. Згадуючи про цей факт, у листі до князя Миколи Шаховського від 21 серпня 1893 р. Куліш зазначив, що ідеї, викладені у записці, у тому часі повністю „абсорбували” його[44].

Зазвичай, „руський” – термін подвійного змісту – у перекладі виражався словом „русский” і не викликав заперечення царських урядників. У Кулішевому ж розумінні він був розмежований. Проте навіть коли йшлося про зрущення як русифікацію, все одно, вважав Куліш, це був не лише спосіб зменшити вагу „польського елемента” в державі. На українських етнічних землях Холмщини, що належали до управи Польського королівства, у цьому – допускаємо (обґрунтування далі) – вбачався перспективний шлях до остаточного введення у навчально-виховний процес української мови, позаяк російська літературна мова (зокрема „болгарщина”, що лежала в її основі) письменникові уявлялася за духом ближчою українцеві, ніж польська. Остерігатися „польщини” і якомога ретельніше викорінювати її з української мови – це настанова, яка безнастанно пропагувалася Кулішем в Галичині у 1860-х роках і пізніше (особливо у листах до О. Барвінського). Так, згадаймо, 1879 р. він ставить Іванові Пулюю питання, які його найбільше хвилюють, і серед них: „чи польщина русчину в Червоній Русі переважує? чи люде дотепні нехтують польщиною задля русчини?”[45]

Обрусіння етнічних українців у Холмщині здійснювалося передусім засобами шкільництва і безпосередньо пов’язувалося з участю в цьому процесі галицьких русинів, яких цілеспрямовано закликали на посади вчителів новостворюваних шкіл. (Інший потік переселенців з Галичини, головним чином русофілів, у Холмщину в 1860-х роках був викликаний бажанням російського уряду піднести значення Греко-католицької церкви в краю задля її протиставлення Римо-католицькій і подальшого оправославлення, внаслідок чого на парафії Холмської єпархії запрошували священиків-уніатів із сусідньої держави). Під час обговорення питання, якою мовою викладати у школах Холмщини, Куліш висловився за російську, тому що галицький варіант книжної (на основі слов’яноруської) української мови, що нею викладалися предмети в початкових класах шкіл Галичини, відповідно до його бачення, був непридатний для вжитку. „Высказался я в пользу великорусских учебников для начальных училищ [...], – свідчив він у листі до Костомарова, – предпочитая литературный русский язык тому варварскому наречию, которым пишутся во Львове учебники для галицийских школ”[46]. Кулішева позиція була вмотивована його негативними оцінками „язичія” й тією шкідливою, на його думку, роллю, котру воно відігравало у вихованні, прищеплюючи ще від дитячих шкільних років „могилинський смак” й урешті гальмуючи розвиток писемної словесності народною мовою. Водночас письменник був переконаний: навчання рідною мовою – найефективніше – і в плані морально-етичному, і для розвитку розумових здібностей учня. Цей постулат він обстоював у полемічній брошурі „Ответ „Бояну”-Стебельському на „Письмо до Кулиша” (Письмо к редактору „Правды”)” з посиланням на авторитет філософа Памфіла Юркевича (його працю „Чтения о воспитании”)[47].

Уведення в українських школах Холмщини російськомовних підручників, за Кулішем, мало також політичну мету. О. Кониський, котрий 1865 р. відвідав його у Варшаві, згадував, що на запитання, чи є „педагогично” навчати в народних школах чужою мовою, Куліш відповів: „Если не педагогично, зато политично”. І далі розвинув тезу, яка виявляє, що хоча він і вирішував завдання як російський службовець у ключі політики царського уряду, все ж свої вчинки намагався мотивувати з проекцією на українські проблеми, зокрема українсько-польських взаємин: „Мы должны провести сколь можно более глубокую межу между украинцами и поляками; такою межою и будет русский язык”[48].

Є всі підстави припустити, що російську мову в українських школах Холмщини Куліш трактував не тільки як спосіб відгородитися від польських великодержавних претензій на Україну, а й як реальний засіб поступового переходу на власне українську – народну мову викладання (а не „язичіє”). Підставою для такого висновку є дотичний матеріал – про Кулішевого знайомого Феофана Лебединцева, керівника Холмської навчальної дирекції, активного організатора міграції русинської інтелігенції в Польське королівство, який задля вирішення кадрового питання 1865 р. побував у Львові. У науковій літературі превалює однобічна думка про те, що Лебединцев у своїй роботі керувався суто урядовими централістськими інтересами й, на відміну від Куліша, не піддавав їх верифікації. Однак Б. Дідицький, з котрим майбутній редактор „Киевской старины” зустрічався, згадував, що вже у той час „[...] мой важный гость толковалъ немало о своихъ намhреніяхъ щодо реформъ, якіи радъ бы преводити въ народныхъ школахъ Холмской Руси, а до якихъ принадлежало и постепенное введеніе въ преподавательномъ языкh вместо великорусского выговоръ малорусскій (підкреслення Дідицького. – О.Ф.)”[49]. Спілкуючись з Лебединцевим[50], Куліш не міг не знати цих його стратегічних планів (цілком легальних і реальних з огляду на те, що 1864 р. у школах українських парафій Холмської греко-католицької єпархії таки функціонувала українська мова, введена царським указом[51]) і навряд чи можна сумніватися в тому, що він їх поділяв.

Висловлені зауваження стосовно ідеології та діяльності Куліша під час його варшавської служби необхідні для того, щоб розглянути його взаємини з галицькими русофілами, які можна збагнути лише через призму „польського питання”. Власне, пік цих відносин припадає саме на 1866 р., коли Куліш досягнув найвищих успіхів у своїй службовій кар’єрі й вирішив поновити перервані стосунки з Я. Головацьким. Водночас, обмеживши свою творчість переважно історичними дослідженнями, Куліш усе ж не поривав взаємин із народовцями, листувався з ними (з його кореспондентів у цей період відомий лише Омелян Партицький), читав „Мету” й схвально відгукувався про неї[52], загалом пов’язував розвиток українського літературного процесу у Галичині і свою участь у ньому саме з їхньою діяльністю. Склалася парадоксальна ситуація, коли виразники обох світоглядних парадигм – і галицькі русофіли, і народовці – які протиставляли себе один одному й ворогували між собою, вважали Куліша своїм прихильником й намагалися використати його авторитет, щоб утвердити свою ідеологію, подолавши супротивну.

Зв’язок Куліша з русофілами, як відомо, не був тривалий і обірвався 1867 р. гучною скандальною історією (яка спричинилася до втрати службового місця) довкола несанкціонованої ним публікації у львівських москвофільських виданнях „Слово” і „Боян” його приватних листів до Я. Головацького, які в заданому контексті й відповідними коментарями викривлювали Кулішеві погляди на самодостатній розвиток української літератури. Його оцінка москвофільського спрямування після тих подій прикметно виражена в листі до Партицького від 28 червня 1867 р.: „Нічогісінько вони не втнуть без рідного елементу, що нехтують ним з химерної політики. Схожі вони на скопців, що, боячись видуманого святошами гріха, збулись такої сили живої, що без неї і тілом чучвеніють, і душею зав’ядають”[53]. Але ще на початку 1866 р. він говорив Я. Головацькому дещо інше, що, на перший погляд, суперечило цим його судженням: „Теперь Вы видите меня на другом, более серьезном поприще. Я служу все тому же русскому делу, которому и Вы с такими успехами посвящаете свои труды и способности”[54]. Дві дисонансні заяви поєднувалися рамками актуалізованого для Куліша-урядника „польського питання”, яке стало основою його контактів із русофілами й пов’язувалося не стільки зі суто літературними інтересами (що їх він втілював через народовців), як із суспільно-громадськими ініціативами.

Заангажованість у політичній діяльності спонукала Куліша звернутися до галицьких москвофілів, що займали „тверду” непримиренну позицію у ставленні до „польщини”, як до впливової сили серед русинської інтелігенції. Поза тим він не прагнув (через недостатню обізнаність або ж однобічну поінформованість) глибше розпізнати суть у цілому відмінних од нього за переконаннями галицьких русофілів, яка полягали в духовному єднанні з Росією та орієнтації на слов’янофільські централістські ідеї, що їх виражали Михайло Катков, Іван Аксаков, Костянтин Леонтьєв та ін. Тому-то русофільське розуміння поняття „русское дело” не відповідало поглядам Куліша. Він звужував його переважно до розв’язання насущного „польського питання”, що входило в орбіту українських проблем (згадаймо тезу, пропаговану протягом 1860-х років у радикальній слов’янофільській пресі: українська писемна мова й література спровокована поляками, які прагнули духовно роз’єднати „русский мир” і тим самим досягнути своїх політичних цілей), вони – ставили його омегою своїх інтелектуально-духовних устремлінь.

Відновленню Кулішевих взаємин із Головацьким передував приїзд до Варшави восени 1865 р. чільного діяча русофільського табору, видавця гумористичного часопису „Страхопуд” і літературного додатку „Золота грамота” Йосипа Ливчака. Він у Варшаві познайомився з Кулішем і Білозерським, а також із Костомаровим, який тоді перебував у Польщі, вивчаючи історичні джерела у місцевих архівах. „Познакомившись с г. Кулишемъ, – оповідав Й. Ливчак у нарисі „Мое путешествіе въ Россію”, опублікованому в „Золотой грамотh”, – считалъ я особенною своею должностью познакомити его съ непотhшнымъ состояніемъ нашего народного развитія: начертавши предъ нимъ вhрный образъ роздвоенія нашихъ силъ духовныхъ на поприщи церковномъ, политичномъ и литературномъ, я высказалъ откровенно и все причины нашего раздвоенія, происходящіи по большей части отъ вліянія из внh”[55]. Остання репліка, очевидно, натякала на вплив саме польських чинників на внутрішнє життя русинського суспільства. Уявлялася та сама розпропагована російською публіцистикою схема трактування українофільського руху як „польської інтриги”: підтримка поляками одних (українофілів-народовців) на противагу іншим (об’єдинителям-русофілам) з метою розщеплення духовного потенціалу червонорусів і відтак повного їх підкорення та асиміляції. (Певною мірою це уявлення мало те реальне підґрунтя, що, як згадувалося, „тверді” русофіли відкидали, а народовці почасти допускали співпрацю з поляками, наслідком якої, зокрема, була участь у „Ниві” Павла Свого (П. Свєнціцького) 1865 р. і редаговане ним „Siło”, видавання „Русі” 1867 р., „Основи” у 1870-1871 роках тощо).

Ставився до порушеної проблеми Ливчак однозначно: „всякая трансакція съ поляками противится безъусловно здоровой мысли и всhмъ преданіямъ русского народа”[56]. Така позиція Ливчака стала пунктом порозуміння його з Кулішем, до того ж чи не єдиним, позаяк інший принциповий погляд Ливчака, що його він висловив у тій-таки статті, був абсолютно неприйнятний для автора „Чорної ради”: „Намъ шло о развитіе характера южнорусской жизни, а никакъ же о созданіе самостоятельной малорусской литературы [...], а къ достиженію этой цhли намъ достаточенъ, яко органъ, литературный общерусский языкъ; случайные недостатки его мы заступимъ нужными словами и оборотами, заимствованными изh малороссійского нарhчия”[57]. Ці свої судження Ливчак подав у формі цитати слів Куліша, чим викликав у нього різкий протест щодо перекручування „по своему усмотрению” змісту їхньої розмови і „перенесения обыденных разговоров на страницы [...] газеты” взагалі[58].

Виглядало, що історія з Ливчаком мала би спонукати Куліша надалі до стриманіших і обережніших висловлювань у його спілкуванні з русофілами. Адже було зрозуміло, що хоча їхні погляди перетиналися у площині оцінок „польського питання”, усе ж вони випливали з протилежних національних позицій. Зокрема, русофіли відмовляли в повноцінному функціонуванні українській мові та літературі, що становило сенс Кулішевої діяльності як письменника-культурника, який хоч і тимчасово, будучи урядовцем, не декларував своїх українофільських переконань, та поступитися ними не міг. З іншого боку, приклад Ливчака засвідчив також, що русофіли, використовуючи недомовлену Кулішеву фразеологію або ж спотворивши її, здатні були вдаватися і до різних, навіть не етичних засобів, щоб, заручившись його авторитетом, дошкулити своїм ідеологічним опонентам – народовцям. Так невдовзі сталося і з Кулішевими листами до Головацького, що їх було оприлюднено без згоди автора і в яких ішлося про делікатну і пекучу для галицької ситуації тему вживання фонетичного правопису „кулішівки”. Ця подія мала широкий полемічний резонанс у галицькому українському суспільстві – і в колах русофілів, котрі після заяви Куліша про некоректність їхнього вчинку виступили з різкими нападками на нього, до яких приєдналася також одіозна централістська московська преса М. Каткова та І. Аксакова, і серед народовців, котрі одностайно виступили на захист письменника. У життєвому плані вона мала те продовження, що перед Кулішем на службі було поставлено умову публічно відректися від українофільських поглядів, що він категорично відмовився зробити. „Соловйов (безпосередній начальник Куліша. – О.Ф.) допевнявсь від мене, щоб я печатно зрікся того, що писав і печатав про Вкраїну, а я йому одвітував, що душі своєї не продавав і не продам нікому; дак він написав на мене, що я – ворог усьому царству [...]”[59]. У результаті його змусили написати заяву про звільнення за станом здоров’я. Після цього до ідеологічних розбіжностей доповнилися особисті мотиви, що в цілому зумовило різко негативне сприйняття Кулішем русофілів і спричинилося до його тіснішого зв’язку з народовцями.

У відносинах Куліша з русофілами його листи до Головацького від 22 вересня 1866 р. і 16 жовтня 1866 р. виявилися етапними. У першому з них письменник з усією категоричністю заявив про розмежування українців та поляків. „Горестное положение Галицийской Руси сильно занимает нас, – писав він. – Не падайте духом. Держитесь дружно и мужественно против польщины. Не время теперь делиться на партии. Кто в Галиции называет себя русским, тот и член единой русской партии (тут і далі у листах до Головацького підкреслення Куліша. – О.Ф.), которая должна всеми силами противодействовать вредносному для Руси духу польскому во всех его проявлениях. Не соглашайтесь ни на какие сделки с ляхами. Полное одособление должно быть Вашим законом. Подержитесь еще немного. От нас будет Вам сильная поддержка. Не напрасно говорю то...”[60]. (Треба зазначити, що ці настанови Куліш подав не для „русских” узагалі, як можна зрозуміти з тексту, а лише для українців з Наддніпрянщини і галичан, що підкреслювалося в другому листі[61]. Побіжно це ще раз доводить, що „польське питання” хвилювало Куліша передусім в проекції на українські проблеми). Цей лист не набув би широкого розголосу і не збурив би українське суспільство Галичини, – адже подібні думки, як покажемо згодом, він висловлював і народовцям, – якби незабаром Куліш не виявив бажання підтвердити справою власну декларацію про єдність – висловив готовність відмовитися від фонетичного правопису „кулішівки”.

Таке рішення, яке в умовах Галичини мало ледь не революційне значення, було прийняте внаслідок викривленої інформації, донесеної йому русофілами (на кшталт тієї, що її подав Й. Ливчак про роздрібнення руських сил поляками), – у Куліша склалося враження, що його правопис („кулішівку”) галицькі поляки прагнуть використати у своїх політичних цілях, зокрема, мають намір фінансувати український часопис з фонетикою пропольської орієнтації. Ось як він про це сам писав: „Місяців буде з сім показано мені лист одного львівського плекателя, що ніби ляхи вмислили свій предківський жупан вкрити нашою свиткою та й гукати на всю Україну козацьким покликом, що ось би то сюди, небожата, горнітесь! Не Вам кажучи, ми поняли віри, що справді скоївсь уві Львові денничок український такий, наче се ми перемістили туди свій курінь писарський, а в тому денничкові опріч лядського духу, ані тху нашого не буде. Вже нас давно лякано, що підкарпатня молодіж уповає на лядську підмогу, не маючи за що рук зачепити. Понявши, кажу, всьому тому віри, я тоді ж таки написав до того плекателя, що [...] коли ляхи печататимуть моєю правописсю на ознаку нашого розмиру з великою Руссю, коли наша фонетична правопись виставлятиметься не яко підмога народові до просвіти, а яко знамено нашої руської розні, то я, писавши по свойому, по вкраїнські, печататиму етимологічньою старосвітською орфографією”[62].

Суспільно-політична ситуація в Галичині на час написання листів, як відомо, була ускладнена політичними обставинами. У битві під Садо-вою влітку 1866 р. Австрія зазнала поразки від Пруссії, внаслідок чого втратила частину німецьких земель. У Галичині прокотився поголос, що у війну втрутиться Росія, щоб відстояти інтереси „русских” у краю. „Слово” виступило з програмною статтею (автор, імовірно, Іван Наумович) „Взглядъ у будучность”, у якій було заявлено, що русинська народність є складовою єдиного „русского” народу. Проблеми „русских” в „Галиции” стали об’єктом „піклування” впливової слов’янофільської газети „Московские ведомости”. Декларацію „Слова” про єдиний „русский” народ передруковано на її шпальтах під назвою „Исповедь русских галичан”. З відкритим патетичним листом „К Галицким братьям” там же виступив Михайло Погодін, висловивши глибоке співчуття заяві галицьких русофілів: „мы настоящие русские” („Московские ведомости”, 1866, № 200). У такому контексті пролунали Кулішеві листи до Головацького, в яких нібито також домінував „об’єдинительний” дух, хоча авторові йшлося про об’єднання України задля ідеї соборності.

Ще задовго до того, як ці Кулішеві листи до Головацького з’явилися в „Бояні”, їх розтиражував („відавтографував”) Лонгин Лукашевич[63], а чутка про них поширилася серед галичан. Так, Олекса Слюсарчук повідомляв станіславську громаду наприкінці 1866 – на початку 1867 р.: „Щоби мене, ‘заблудшего от пути спасения’, ‘навернути’, привозить тогди до мене один піп лист Куліша, писаний із Варшави до якогось нашого галичанина ‘....вичъ’. Писаний також ‘по русскі’”. І далі, після короткого переказу змісту Кулішевих листів, подав їх трактування із застереженням, що усім народовцям „так собі тулкувати буде треба”. При тому зазначив, що характер листів, зокрема намір письменника відмовитися від „кулішівки”, цілком узгоджується з його дотеперішньою позицією й зумовлений саме ставленням до питання українсько-польських узаємин: „Докопавшися із попередущих листів Куліша і із єго праць, яка єго ідея, не можу допустити ніякої зміни в єго достиглім характері, і думаю, і вірую твердо, що все то лиш против злющої напасті ляхів вимірено. Бо певна річ, що чужому засій від наших домашніх справ, і хотьби ми не знати як сварилися межи собою, то сам розум показує, що при нападі ворога сварку на мирний час відкладати, а вперед ворога сполученими силами прігнати належить”[64]. (Принагідно зауважимо: О. Слюсарчукові, очевидно, показали один із відбитків листа Куліша до Головацького, на яких адресата було завуальовано і які на сьогодні невідомі. І з такого ж відбитка, а не з автографа було зроблено публікацію в „Бояні”, через що можна поставити під сумнів причетність Головацького до публікації, яку йому закидав Куліш). Наголосимо також, що народовці намагалися збагнути іншу грань висловлених у них думок – „об’єдинительську”, пояснюючи її патріотизмом російського підданого: „будучи ревнивим россійським патріотом, надіючись просто і бажаючи прилучення Галичини до Россії, [...] думаючи, що згодность всіх русинів тому допомогла б, а не надіючись, що наші московські перевертні схотіли б своєї роботи занехати – Куліш думав, що може б народовці на час занехали своєї роботи”[65]. Так само цілком умотивовано прийняв заяву Куліша про можливе відречення від „кулішівки” О. Партицький. Проектуючи свою лояльність до австрійської держави на Кулішеву до російської, він пояснював: „яко патріот російський і видячи до того у нас рущину полонізмом загрожену, [Куліш] присвоїв собі вправді політику россійську щодо нашої Галичини”[66].

Частково з’ясовується Кулішева позиція стосовно питання „руської” єдності супроти „лядської” небезпеки в його листі до одного з народовців, фрагмент якого опубліковано 1867 р. у газеті „Русь” в статті без підпису „Куліш і Дідицький”. Цей витяг вказує на те, що ті ж міркування, які Куліш розвивав у листах до русофілів, він також доводив до народовців: „Чи по нашому, чи по великоруській друковатимете у Галичині книжки, аби не по лядській, бо польщизна згубить вас, і просліду з вас не зостанеться. Тим-то хапайтесь або за нашу, або за великоруську полу та не падайте в яму, що під вами копають. А там уже колись... (купюра редакції. – О.Ф.) побачимо, куди нам простувати. – Одна нехай буде партія в Галичині „руська”, а не дві, бо з вашої усобиці користаються наші вороги”[67]. Цей уривок з листа достатньою мірою розкриває підстави Кулішевих стосунків із русофілами у період варшавської служби, коли йому йшлося передусім про продолання „польщизни”, а якими засобами – було не так принципово. Формуючись в умовах російськомовної дійсності, Куліш переносив свій особистий досвід двомовного українського культурника на Галичину. Процитоване кидає додаткове світло і на Кулішеві мотиви уведення російськомовних підручників в українських школах Холмщини: або „по-нашому” (що було неможливо за тодішніх умов), або „по-великоруській” – „аби не по-лядській”. (Порівняймо його пізніші думки, висловлені у листі до О. Барвінського в середині 1870-х років: у Буковині, де „польщина” „слабосильна”, треба „давати підмогу не одній укранщині, а також московщині”, позаяк „тільки обидві вони не дадуть ширитись польщині”[68]).

Важливою подією в національно-культурному житті галицьких українців, спричиненою посиленням панславістичної „об’єдинительної” пропаганди в краю та активізацією діяльності москвофілів, стало заснування 1867 р. за допомогою урядових чинників газети „Русь”, яка в контексті системної контракції польсько-австрійської влади була покликана протидіяти поширенню москвофільського впливу. Обговорення такого видавничого проекту в польсько-українських колах тривало з другої половини 1866 р., що врешті й викликало Кулішеві листи до Головацького. Цікаво, що коли йшлося про вибір правопису, Остап Левицький (активний народовський літературний діяч, автор відомої свого часу сатиричної поеми „Uciеkiniery”, у котрій висміяв учасників польського повстання 1863 р.) намагався вплинути на намісника Галичини Аґенора Голуховського, який брав активну участь у заснуванні й фінансуванні „Русі”. Зокрема, він переконував польського політика вживати у часописі не „кулішівку”, а „етимологію”, і як аргумент подав копії Кулішевих листів до Головацького[69]. Провокативна мета такого заходу Левицького була очевидною: поява видання, фінансованого поляками і друкованого етимологічним правописом, значно підірвала б авторитет галицьких русофілів, ба навіть більше, повністю обезброїла б їхніх московських апологетів.

Редакторами „Русі” стали народовці Кость Горбаль і Федір Заревич, які всупереч сподіванням спонсорів відразу зайняли позицію обстоювання національно-культурних інтересів українців. Уже в „Передньому зазивному слові” у показовому випуску „Русі” наголошено, що „найзавзятішими ворогами народа нашого були і суть усе одні славянські племенці – ляхи і москалі [...]. Оба суперники поміж собою до одної заміряють цілі, оба Малорусі одмавляють самостайность народню і той народ до свого причисляють” (№ „На показ”, 28 березня). При цьому визначалися такі градації „ворогів”: „На першім місці ставимо москалів, на другім – ляхів, на третім – німців”[70].

Увесь час – від заснування у березні до закриття наприкінці 1867 р. – „Русь” афішувалася русофілами як видання, здійснюване „на польські гроші”. І хоча проблематика часопису мала народовське спрямування (на його шпальтах постійно друкувалися статті, які заявляли про єдність з народовцями, про тяглість своєї народної та літературної програми від „Вечорниць”, нерідко подавались передруки з „Правди”, кореспонденції та художні твори народовців та їхніх симпатиків Володимира Шашкевича, Василя Ільницького та ін.), часопис саме через джерело фінансування не був прийнятий і в таборі народовців. До цього, зокрема, причинився Куліш. „Притьмом треба занедбати „Русь”, – наставляв він 28 червня 1867 р. О. Партицького, одного з редакторів „Правди”, який здобув собі визнання укладанням двотомового „Нhмецко-руского словаря”[71]. Тут же повідомляв: „До Заревича послав я при нагоді величезний лист, раючи йому покинути газету „Русь”, бо мині казано, що вона вмовчує про руську віру, про обряд, про школи, про народность руську, а тим самим шкодить руському ділу, а лядському приспоряє”. Дещо далі Куліш дорікав, що газета надто налаштована проти „всього миру великоруського”, і радив не так протиставляти себе росіянам й осуджувати їх, як „голубити” „свою рідну материзну”[72]. Змістити акценти в газеті „Русь” і поставити „першим ворогом” не росіян, а поляків – із таким закликом виступив від імені народовців Д. Танячкевич, котрий під псевдонімом Федір Чорногора опублікував брошуру „Письмо народовців руських до редактора політичної часописі „Русь” яко протест і меморіал” (1867).

Оприлюднення Кулішевих листів до Головацького з їхніми „об’єдинительними” (у дусі української ідеї, як уважав автор) тенденціями збіглося в часі з виходом у червні 1867 р. ригористичного панславістського органу у Відні „Славянская заря”, редагованого Й. Ливчаком та К. Климковичем (пристав до редакції задля заробітку), де також піднімалися „об’єдинительні” теми, щоправда, на рівні „філологічному”. Це створювало, на противагу „пропольському”, за тодішніми уявленнями, контексту, що його формувала одним своїм існуванням „Русь”, „проросійський” контекст, який також значною мірою впливав на хід думок Куліша і зумовлював їхнє сприймання в галицькому суспільстві. Про спрямування часопису можна судити із програмових статей, уміщених у ньому: „Следует ли быть малорусскому вопросу” (№ 2), „Еще одно средство к объединению славян” (№ 8), „О будущем пре-образовании русского языка” (№ 10), „Идея славянской националь-ности” (№ 11) – автор усіх К. Климкович. Повним схваленням привітали появу часопису „Московские ведомости” – виразник „ультра-русской”, „ультрамосковитской партии”, як сама називала себе редакція московської газети[73].

Кулішеве ставлення до часопису панславістів було однозначно негативним. Так само різко засудив він участь у ньому колишнього редактора „Мети” К. Климковича, котрий, за Кулішем, „опозорил” свою „литературную громаду”. Порівнюючи його з „падшим ангелом” „Аббадоною”, він подав нищівну оцінку цього талановитого публіциста, одного з творців ідеології народовства: „Буий сей муж и безумен, мудр есть творити злая, благо же творити не познал есть” (у листі до М.Д. Білозерського від 5 листопада 1868 р.)[74]. Коли „Славянская заря” припинила виходити, відзначив це як позитивний факт, додаючи: „от своих беззаконий погибла”[75].

На такому тлі, отже, розгорнулася відкрита полеміка Куліша з москвофілами (до котрої долучилася й одіозна централістська московська преса Аксакова та Каткова) у зв’язку з публікацією його листів до Головацького у „Бояні”[76]. Ставилися дилемні питання: бути чи не бути українській літературі, мові, на основі якого правопису вона мусить розвиватися – фонетичного чи етимологічного. „Слепой разве не может видеть, что в вопросе языка заключается ныне вопрос политический”, – акцентував на національній з проекцією на політичну зумовленість тогочасних мовно-літературних суперечок Й. Ливчак[77]. На Куліша нападали зі звинуваченнями в сепаратизмі, у сприянні – мимовільному чи навмисному – полякам, що прагнули „раздробить духовное единство Руси” і „всеми мерами возбудить в галичанах и вообще в малоруссах чувство личного племенного самолюбия и стремление к обособления от России – прежде всего в языке”[78].

Звинувачення в потуранні „польскому направлению” було, вочевидь, чи не найприкріше для Куліша, який тривалий час усю свою творчу та організаційну енергію спрямовував на те, щоб зменшити його суспільно-національну вагу. Однак таке звинувачення випливало з принципової різниці між тим, як тлумачили московські слов’янофіли „польське питання”, і тим, як розумів його Куліш. Перші проголошували „полонизм” – „формою национальной измены”[79] і так само трактували українофільство, генезу якого виводили з того-таки „полонізму”. Куліш, розглядаючи русько-українську народність окремою від великоруської і рівноправною серед інших слов’янських „племен”, ставив розв’язання „польського питання” в суто український контекст, через призму якого, зрештою, оцінював і великодержавні домагання окремих росіян. „Ляхи ж бо силкувались нас пополячити тим робом, як москалі силкуються помоскалити”, – зазначав він 1892 р. у примітці до поезії „Словце до староруських народовиків на появ „Позиченої кобзи””[80]. Схожі думки Куліш висловлював 1867 р. у листі до І. Хильчевського: в Україні „думають, що обороняють Русь від ляхви, стелють же дорогу [...] іменно тим, що побивають у цвіті народню силу, розлучаючи молодіж із народом”. І далі висновок Куліша, який можна розцінювати як своєрідне узагальнення суті його ідеології й практичної діяльності під час кількарічної служби в Польському королівстві: „Ніяка сила не обернеться проти лядської на Вкраїні, опріч тої, що заганяла колись ляхів за Вислу”[81]. Таке ж переконання він висловлював і 1873 р., коли, покинувши свої наміри активно вплинути на суспільно-літературний процес у Галичині, повернувся до Росії і замкнувся на деякий час на власному хуторі Мотронівці. Маючи на увазі свою суперечку з галицькими русофілами й московськими слов’янофілами щодо того, яким шляхом мусить розвиватися „висока” українська культура в Галичині, щоб подолати „польський елемент”, – чи взявши за основу народну мову, чи російську літературну, у листі до О. Барвінського він ще раз підкреслив: не росіяни і галицькі „угодники московскі”, а „[...] тільки українці здоліють зупинити в Галичині ополяченнє русинів”[82].

Своєрідним підсумком культурно-політичної співпраці Куліша з русофілами і водночас – декларацією його позиції, яка виявила всю глибину ідеологічної прірви між ним і русофільською світоглядною парадигмою, є брошура „Ответ „Бояну”-Стебельскому...”, видана у Львові як додаток до № 14 „Правди”. (Її автор надіслав, прикриваючись ім’ям свого швагра. Зауважмо, що Куліш задля „благонадійності” дуже ретельно маскував свої публічні виступи в галицькій періодиці. Про це красномовно свідчить той факт, що усі твори Куліша, опубліковані в Галичині – йдеться не про передруки художніх творів і статей – протягом кількох років, коли він був урядовцем у Польському королівстві й навіть пізніше, під час мандрівки по Західній Європі, вийшли під псевдонімом або без підпису). Будучи суголосною з настроями патріотично налаштованих кіл галицького суспільства й відповідаючи нагальним потребам доби, брошура отримала палке схвалення сучасників-народовців. У ній, з огляду на галицьку специфіку, розвинуто дві домінантні тези:

1) обґрунтування переваг фонетичного правопису над етимологічним. За автором, теперішній етимологічний правопис свого часу також був фонетичним. Одначе з розвитком мови в міру різних причин з’явилася різниця між тим, як слово зафіксовано на письмі, і тим, як воно вимовляється. Коли література розвинута, має багатовікову традицію, звичка до певного історичного написання домінує. У нових національних літературах, які роблять лише перші кроки, необхідно відразу ставати на засади фонетичного написання слів, що значно полегшить їхнє сприйняття і розуміння. Починаючи від Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки і Квітки, українська література розвивалася саме на базі фонетичного правопису, і Куліш лише вдосконалив його. Водночас відомий під назвою „кулішівка”, цей правопис усе ще не відповідає сучасним вимогам фонетики і тому його слід довершити;

2) обстоювання права української мови та літератури на самостійний повноцінний розвиток. Брошура „Ответ „Бояну”-Стебельскому...” виявляє надзвичайно високу ерудицію автора і обізнаність із лінгвістичною проблематикою. На підтвердження своїх думок, автор цитує сучасних європейських і російських учених: істориків, народознавців, мовознавців, філософів. Так, щоб аргументувати потребу вивчення простого народу, пізнання його звичаїв, мови, він наводить міркування французького історика Мішле з книги „Народ”. Для увиразнення, надання більшої переконливості судженню про важливе значення місцевих діалектів у формуванні і розвитку літературної мови Куліш робить велику виписку із праці відомого на той час лінгвіста Макса Мюллера „Лекції з науки про мову”, де йдеться про неминуче костеніння й відмирання мови, коли вона відривається від народного ґрунту та ін.

Почасти доповнює, а почасти повторює текст „Ответа...” написа-ний кількома тижнями пізніше відкритий лист Куліша до редактора „С.-Петербургских ведомостей”, у який умонтовано відповіді Каткову й Аксакову на їхні нападки. Думки, широко й ґрунтовно викладені в „Ответе...” про необхідність розвитку і загальнолітературної, і народної мови, яка постійно підживлює першу й не дає їй стати „мертвою” мовою, Куліш навів також в іншому своєму тогочасному листі, призначеному для публікації в „Москве”. У ньому він акцентував на вторин-ності російської мови щодо рідної; відводячи їй лише статус мови міжнаціонального спілкування слов’ян, підкреслив, що зневажання однієї слов’янської мови іншою неодмінно призведе до відчуження й антагонізму між їхніми носіями. „Что русский общелитературный язык должен сделаться общелитературным языком всех славян и что всеми силами надо ускорить время, когда он явится живым звеном между образованными славянами, – в этом не может быть сомненья, – писав Куліш. – Но я не сомневаюсь также и в том, что русский общелитературный язык не может сделаться народным языком для всех славянских племен, и поэтому вовсе не желательно, чтобы племенные наречия коснели и замирали в замкнутой навеки среде своей, в тесном кругу выраженных ими до сих пор понятий. Пренебрежение к народному языку влечет за собой разъединение и отчуждение между слоями общества; и кто же станет отвергать необходимость сочувственной связи между образованными людьми и простым народом? Кроме того, народные наречия необходимы для питания, для жизни самого литературного языка, как свежие притоки для реки или для озера. Литературный язык, потерявший общение с наречиями, не подкрепляемый живительною их силой, кристаллизируется, каменеет, мертвеет. Поэтому следует желать, чтобы и наречия жили и развивались, пока чувствуется в них надобность, и чтобы самая смерть их знаменовалась плодотворным живлением языка литературного”[83].

Для повнішого уявлення про суть суперечки наведемо прикметний коментар „Москвы” до цього уривка. На думку редакції цього видання, Кулішеві міркування про роль російської мови лише як „звена между образованными славянами”, себто її мовленнєву вторинність для іншої народності, слушні лише в тому разі, „когда дело идет о чехах или сербах, но нисколько ни до галичан, ни вообще до малоруссов относиться не может [...]. Для галичан и малоруссов русский литературный язык [...] свой (тут і далі в цитаті курсив автора замітки. – О.Ф.), такой же свой, как и великоруссов и белоруссов, как жителей Рязанской или Минской губернии [...]. У русского Руси Галицкой, Карпатской, Днепровской, Приволжской язык литературный один, существующий русский, другого нет и быть не может. [...] Г. Кулиш рассуждает однако ж так, как будто галичане и вообще малоруссы стоят к России как особые какие-то племена, в тех же отношениях, как и чехи, как и другие „образованные славяне”, для которых небесполезно избрать один общий литературный язык в качестве звена при полном литературном развитии их племенных наречий. [...] Но ведь против этих-то именно попыток раздробить духовное единство Руси чрез создание вместо одного русского литературного двух-трех литературных языков и восстает общественное мнение в России, лучшие люди”.

Це твердження редакції „Москвы” віддзеркалює погляд централістських кіл Російської імперії, а також частини тогочасних галицьких москвофілів, супроти якого Кулішеві та його однодумцям доводилося виступати, обстоюючи право української літератури на повноцінне існування та розвиток. Звичайно, тут треба зробити застереження: оскільки москвофільська і ширше – русофільська парадигма галицького українського суспільства досі належним чином не досліджена, остільки й важко осягнути той спектр денаціоналізаційних ідей, що проникав з Росії, серед галичан. Між ними були і такі крайні адепти Великоросії, як Я. Головацький та Й. Ливчак, і такі поміркованіші діячі, як Б. Дідицький та І. Наумович. Останні, хоча й визнавали за українським народом право розвитку своєї словесності із збереженням регіональної „автономності”, усе ж пов’язували цей розвиток передовсім із просвітянською метою, що частково споріднювало їхні уявлення про призначення української літератури із висунутою на початку 1870-х років теорією М. Костомарова – для „домашнього вжитку”.

Oles’ Fedoruk

Ukrainian-Polish Relations in the Perception of Panteleimon Kulish

(The Context of the Galician Social-Literary Process of the 1860s)

This article researches Kulish’s perception of Ukrainian-Polish relationships, projecting this perception onto the social and literary processes of the 1860s in Western Ukraine. The following aspects of this topic are analyzed: Kulish’s vision of Galician-Ukrainian social and literary development as the conscious cleansing of „Ruthenianness” from „Polishness”; the creation in Galicia of a separate national-cultural field based on the national folklore, historical epos, tales, in which a Polish gentleman, the aggressor, is juxtaposed against a plebeian Ukrainian, a freedom-loving Cossack, a defender of the ancestors’ faith; Kulish’s ideology, the peculiarity of his interpretation of the „Polish question” and practical activities during his governmental service in Warsaw directed towards the decrease of the influence of the Polish gentry and Roman-Catholic clergy. This article also analyzes divergences between Kulish and Russophiles in the fundamental questions of the creation of a national culture. These divergences finally caused conflict and a total break-up between Kulish and the Russophiles. This proves that unanimity in their views on the „Polish question” was the only substantial link connecting Kulish and the Galician Russophiles.