Wolf

Ларрі ВУЛЬФ

„МОЇ НАЙЗАПОВІТНІШІ ФАНТАЗІЇ”:

ЛЕОПОЛЬД ФОН ЗАХЕР-МАЗОХ І МІФ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

„Я вважаю цілком виправданим називати цю сексуальну аномалію „мазохізмом”, – писав Річард фон Крафт-Ебінґ, створюючи нову клінічну категорію у своїй праці „Сексуальна психопатія”, – оскільки автор, Захер-Мазох, часто кладе в основу своїх творів саме цю перверсію, котра до нього не була відома науковому світові як така”. Крафт-Ебінґ, який увів цей термін у 1890 р., не просто запозичив для нього ім’я Леопольда фон Захер-Мазоха; точніше було б сказати, що історії хвороби, описані у багатьох виданнях „Сексуальної психопатії”, свідчать, що на той час Захер-Мазох, через свої опубліковані твори і навіть чeрез особисті контакти, вже досить довго мав певну культову привабливість для людей, котрі впізнавали свої власні сексуальні схильності в його літературних творах. Історія хвороби 114 з восьмого видання 1893 р. описує чоловіка, який прагнув бути „рабом коханої, посилаючись при цьому на „Венеру в хутрі” Захер-Мазоха”. Історія 57 із дванадцятого видання 1903 р. розповідає про чоловіка, котрий уперше почав фантазувати про рабство й бичування ще хлопчиком, коли прочитав „Хатину дядька Тома”; пізніше йому дуже хотілося знати, чи може він сподіватися знайти „садистично влаштовану жінку, таку, як героїні Захер-Мазоха”, і чи можливо отримати сексуальне задоволення, „якщо такі жінки є і якщо мені пощастить (!) знайти таку”. Історія 68 говорить про молодого художника, який відчував найбільше сексуальне збудження, коли стикався з жіночим гнівом, і який „уважав, що лише така жінка, як героїні Захер-Мазоха, здатна його привабити”. Історія 80 описує чоловіка, котрий знаходив особливе задоволення в облизуванні жіночих ступнів; він навіть листувався із Захер-Мазохом і отримував вказівки від учителя.

В одному із цих листів, датованому 1888 р., у верхній частині аркуша (там, де зазвичай буває заголовок), зображено розкішну жінку з гордовитою поставою. Вона тільки до половини прикрита хутром і тримає в руці батога, наче готова ним ударити. Захер-Мазох стверджує, що „палке бажання грати раба” є вельми поширеним, особливо серед німців і росіян. У цьому листі він оповідає про знатного росіянина, який любив, аби його прив’язували й батожили кілька вродливих жінок. Одного чудового дня він знайшов свій ідеал у гарненькій француженці й узяв її до свого дому[1].

Захер-Мазох, безсумнівно, був готовий відповідати своїм шанувальникам і предстати як лідер мазохістського руху, споряджений особливою письменницькою зброєю – відточеним пером, призначеним для демонстрації рубців від батога. Він, схоже, збирав приклади цього явища, аби показати, що його схильність є не якимось індивідуальним дивацтвом, а розповсюдженим, загальним комплексом. Нарешті, відповідаючи обраним чоловікам, які цікавилися, чи їм також пощастить знайти жінку з батогом, котра була б схожа на його літературних героїнь, Захер-Мазох заявляє, що жіночий „ідеал” таки існує, як, наприклад, ота гарненька француженка, яку можна взяти у свій дім. Це був ідеал, що його сам він найяскравіше змалював для читацької публіки у своєму мазохістичному шедеврі – „Венері в хутрі”.

„Ви розбурхали мої найзаповітніші фантазії, – каже Северин, герой повісті, і він же називає основні риси своїх фантазій:

– Бути рабом жінки, вродливої жінки, яку я кохаю, якій поклоняюся!

– І яка за це жорстоко ставиться до вас, – перебила Ванда зі сміхом.

– Так. Яка мене зв’язує і шмагає, яка копає мене ногами у той час, коли належить іншому чоловікові.

– І яка доводить вас до божевілля через ревнощі й примушує зустрітися з вашим щасливим суперником, а тоді заходить настільки далеко у своїй зарозумілості, що віддає вас у його руки, аби він міг дати волю своїй жорстокості. Чому б і ні? Чи така фінальна сцена подобається вам менше?

Я перелякано глянув на Ванду.

– Ви перевершили мої мрії.

– Так, ми, жінки, винахідливі, – сказала вона. – Будьте обережні. Коли ви знайдете свій ідеал, може легко статися, що вона поводитиметься з вами жорстокіше, ніж ви б того хотіли.

– Боюся, що я вже знайшов свій ідеал! – вигукнув я і притулився розпашілим обличчям до її лона”[2].

„Венера в хутрі” показала головного героя у цілеспрямованому домаганні здійснення своїх фантазій, і частина публіки з відповідною перверсією цілком однозначно відгукнулася на ці фантазії та художнє змалювання ідеального партнера. „Венера в хутрі” була опублікована у 1870 р. і принесла авторові не лише загальну недобру славу, але й найважливішого в його житті листа від шанувальниці, Аврори Рюмелін. Ця молода жінка з Ґраца, міста, в якому тоді жив Захер-Мазох, прочитала роман і написала до нього, склавши листа разом зі старшою подругою. „Вона сіла й написала листа настільки безсоромного, що я не вірила, що вона взагалі його пошле – не кажучи вже про те, щоб отримати відповідь”, – згадувала Рюмелін, однак Захер-Мазох відповів одразу ж, повідомляючи, що він прочитав надіслане „із захватом”[3]. Лист до Захер-Мазоха був підписаний іменем Ванди фон Дунаєв, безсердечної героїні „Венери в хутрі”, й Аврора Рюмелін, котра згодом зустрілась із Захер-Мазохом і вийшла за нього заміж, прийняла це ім’я як власне й намагалася жити згідно з ідеалом, який воно означало. Мемуари Аврори, опубліковані після її смерті під назвою „Сповідь Ванди фон Захер-Мазох”, виявилися вражаючим плачем домогосподарки, розпачливою оповіддю про те, як їй доводилося піднімати дітей, ледве зводячи кінці з кінцями, і при цьому весь час пам’ятати, що на схилі довгого дня вона знову повинна вбиратися в хутро, підхоплювати батоги і ставати безжалісним ідеалом свого чоловіка.

Перше захоплення Захер-Мазоха листом від „Ванди фон Дунаєв” було таким сильним ще й тому, що він був переконаний, що його надіслала російська княгиня. Адже образ загорненої в хутро Ванди у „Венері в хутрі”, втілення чуттєвої жорстокості, був характерною слов’янською фантазією. Серед горезвісних владних жінок, чиї імена спливають у романі, від Мессаліни й Даліли до Манон Леско та мадам Помпадур, жодна не згадується так часто й наполегливо, як Катерина ІІ. Коли Ванда з’явилась „у своєму білому атласному одязі і червоній обшитій горностаєм кацабайці”, з напудреним волоссям і в діамантовій діадемі, Северин подумав, що „вона шалено нагадує Катерину ІІ”[4]. Захер-Мазоха вельми цікавила постать Катерини, він увів її у свій твір „Російські придворні історії”, що вийшов незабаром після „Венери в хутрі”. Наприклад, на початку новели „Дідро у Санкт-Петербурзі” Катерина нудиться і ліниво висловлює бажання – хоч би викрилась якась змова проти неї, аби вона могла покарати бунтівників батогами й відрубати голови ватажкам; зрештою (щоправда, без її відома), філософа Дідро, зашитого у мавп’ячу шкуру, приймають за велику мавпу і шмагають батогом, аби він розважав своїми витівками російських придворних. І власне абсолютна влада російської цариці так привабила Захер-Мазоха – подібно як у XVIII ст. вона викликала літературне зацікавлення маркіза де Сада, котрий в „Історії Юлії” зробив її господинею оргії з канчуком у руці.

У „Венері в хутрі” вбрання Ванди оздоблене хутром, і її аксесуари постійно нагадують Северинові у його палкому захваті про Катерину ІІ:

„Нове, фантастичне вбрання: фіолетові російські чобітки, оздоблені горностаєвим хутром, сукня з такої ж тканини, обшита вузенькими смужками й призібрана кокардами з такого ж хутра, короткий облягаючий плащ, так само обшитий і підбитий горностаєм; висока горностаєва шапка à la Катерина ІІ...”[5]

Таким чином, фантазії про Катерину, про Росію і, більш загально, про Східну Європу, стають ґрунтовною хутряною підбивкою для стрижневих фантазій про рабство, шмагання і приниження. Якось Ванда взяла зі собою на місцевий базар Северина:

„Там вона роздивлялася батоги, довгі батоги з коротким руків’ям, такі, якими зазвичай б’ють собак.

– Оці мали би підійти, – сказав продавець.

– Ні, ці надто малі, – відповіла Ванда, затримавши погляд на мені. – Я хочу великий.

– Напевно, для бульдога? – спитав продавець.

– Так, – вигукнула вона, – приблизно такий, якими в Росії карають непокірних рабів”[6].

Отже, Захер-Мазох насправді маніпулює засобами і символами російського варварства, щоб підсилити свої фантазії про романтичну жорстокість і сексуальне рабство. Цей аспект його творів одразу став очевидним для сучасних йому критиків, і „Венера в хутрі”, після її опублікування у 1870 р., була відповідним чином засуджена впливовою газетою „Neue Freie Presse”, що видавалась у Відні. Захер-Мазоха ганили як небезпечного мистецького агента „комунізму” і російського нігілізму.

„Кожен, хто любить свободу і свою країну, повинен усіма своїми силами боротися проти будь-якої спроби посіяти в Німеччині нігілістичні погляди... Якщо він [Захер-Мазох] продовжуватиме гратися у нігіліста, я порадив би йому не лише думати по-російськи, але й писати російською, бо в Німеччині навряд чи знайдеться місце для нього та його творів, як і для російського варварства, від чийого імені Ванда фон Дунаєв батожить своїх коханців”[7].

І справді, Захер-Мазох використовував елементи російського життя, більше того, він грав на страхах і уявленнях своїх сучасників щодо Росії, аби внести збурення у звичні романтичні форми буржуазного вікторіанського суспільства в Європі ХІХ ст. Проте Захер-Мазох наполягав на тому, що його власні схильності були поширені як серед росіян, так і серед німців. Один зі співробітників Крафт-Ебінґа, котрий збирав для нього інформацію, десь на зламі століть повідомляв, що ця перверсія, ймовірно, трапляється досить часто, посилаючись на той факт, що „кожна досвідчена повія тримає у себе якийсь підхожий предмет (зазвичай батіг) для шмагання”, ще він зазначив, що „всі повії стверджують, що є багато чоловіків, котрі люблять удавати з себе „раба” – себто, люблять, щоб їх так називали, а також просять, аби їх лаяли, топтали ногами й били”. Висновок був вельми тривожним: „Кількість мазохістів є більшою, ніж навіть можна було собі уявити”[8]. Вочевидь, критик „Венери в хутрі”, який засудив роман у 1870 р. за його підступні комуністичні й нігілістичні ідеї, вже тоді підозрював, що привид, який бродить по Європі, мав би бути привидом мазохізму.

„Велична карпатська природа”

Захер-Мазох народився 1836 р. у галицькому місті Львові. Він був сином габсбурзького поліційного чиновника німецького походження з Богемії, котрий слідкував за дотриманням закону й порядку у Львові від імені віденської адміністрації Меттерніха. В той час у місті, яке налічувало близько 50 000 мешканців, усе ще переважало польське населення; втім, окрім австрійських імперських чиновників, тут ставало все більше й більше меншин – євреїв і русинів, або ж українців, чия роль постійно зростала і для яких місто було центром розвитку нової національної культури. Саме в 30-ті роки ХІХ ст. невеличке коло молодих священиків із Львівської уніатської, тобто греко-католицької, семінарії наполегливо почало доводити значущість української мови для літератури. Габсбурзькі чиновники, такі, як батько Захер-Мазоха, готові були певною мірою заохочувати український націоналізм як противагу нелегальному національному рухові поляків, котрі домагалися відновлення незалежності Польщі, включно з Галичиною.

Сам Захер-Мазох, хоча й жив у Галичині лише до дванадцяти років, навіки зберіг у серці зачарування й симпатію до людей, які її населяли, особливо до євреїв та українців. Вельми його цікавив хасидський рух, що був винятково важливий для галицьких євреїв. Мазох писав про них з такою філосемітською прихильністю у своїх „Єврейських історіях”, що багато хто вважав його євреєм – як і нігілістом та комуністом. Описуючи жінок при дворі хасидського лідера, Заддика із Садогори, він знову піддався спокусі і зосередив увагу на їхньому хутрі, фетишизуючи його:

„Дружина й невістки Заддика, його доньки і племінниці зібралися разом. Я почував себе так, наче мене перенесли до гарему султана у Константинополі. Всі ці жінки були вродливі чи бодай милі; і вражені, й задоволені водночас, вони дивилися на нас великими чорно-оксамитовими очима; всі вони були одягнені у шовкові сукні й довгі каптани з шовку або оксамиту, оздоблені дорогим хутром. Тут можна було побачити всілякі барви і хутра: рожевий і жовтий шовк, зелений, чорний і синій оксамит, білку, горностая, куницю і соболя”[9].

Ніби сама собою напрошується думка, що Захер-Мазох, очевидно, наповнив цю сцену своїми своєрідними романтичними фантазіями, уявивши собі рабинський гарем для мазохістичних хасидів, проте у самій оповіді він стримує свої літературні почуття і пориви. У „Венері в хутрі” галицькі євреї з’являються тільки у другорядних ролях, і жодного хутра на них немає. Це власне єврейський крамар продав Северинові фотографію тіціанівської „Венери з дзеркалом”, а ще інший – старі книжки, серед яких, можливо, були мемуари Казанови. Коли Северин покидає Галичину в купе третього класу, граючи роль Вандиного слуги, він мусить терпіти запах цибулі в товаристві польських селян і єврейських вуличних гендлярів. Захер-Мазох „відпускає віжки” і дає волю своїй фантазії у „Венері в хутрі”, однак літературне зображення Галичини є етнографічно точним.

Категорично спростовуючи свою єврейську належність, Захер-Мазох гордо заявляв, що він походить зі знатного русинського роду по материній лінії Мазохів. Це могло бути правдою, а могло й не бути, позаяк його дід, Мазох, народився у Темішварському Банаті, який є частиною сучасної Румунії, і міг бути чехом або словаком. Національна ідентичність Захер-Мазоха, як і його сексуальна ідентичність, значною мірою визначалася його власною уявою; сам він уважав, що його предки Мазохи були русинами, а щодо лінії Захерів припускав, що ті походять з Іспанії, де також правила династія Габсбурґів. „Прізвище Захер, яке так часто приймають за єврейське, насправді має орієнтальне походження”, – зазначав він, наполягаючи на екзотичному корінні свого роду, що йде від іспанських мавританів. „За кого вже тільки мене не приймали, – писав він, – за єврея, мадяра, богемця, навіть за жінку”[10]. Заплутана і складна ідентичність у жодному разі не була чимось незвичайним для родини, здавна лояльної до династії Габсбурґів у багатонаціональній імперії. Сам Захер-Мазох завжди був патріотом, відданим Габсбурґам, і досліджував у своїх працях історію династії, починаючи з часів правління Карла V і закінчуючи Марією-Терезією. У 1880 р. Захер-Мазох, такий педантичний у своїх ексцентричних угодах щодо сексуального рабства, воював зі своїм видавцем через ділові угоди і був засуджений до восьми днів ув’язнення. Він послав свою дружину Ванду до Відня клопотати за нього особисто перед імператором Францом-Йосифом, але той відмовився скасувати вирок. Наступного року письменник визнав за краще емігрувати до Німеччини, ніж сидіти у в’язниці в Габсбурзькій монархії. У приватному же житті був і далі у захваті, коли його зв’язували й принижували.

Те, що Захер-Мазох ідентифікував себе як слов’янина-русина, зумовлено не лише ймовірним родоводом, але і глибинним зв’язком з молодою галицькою селянкою, котра була його годувальницею:

„З її молоком я всмоктав любов до русинів, до свого краю, до своєї вітчизни... Завдяки моїй годувальниці руська мова стала першою, якою я оволодів, хоча у батьківському домі говорили переважно польською, німецькою та французькою. І це саме вона розповідала мені чарівні русинські казки або співала, заколисуючи мене, тож малоросійські народні пісні запали мені в душу на все життя, залишивши слід у моєму житті, моєму емоційному світі та й у всіх пізніших працях”[11].

Хоча Захер-Мазоху довелося почати свою письменницьку кар’єру в Німеччині, він фактично не отримав відповідної німецької освіти, поки його батька не перевели у 1848 р. до Праги; згодом юнак завершив навчання у Ґраці (в університеті). Прага в XIX ст. була чеським і німецьким містом, а Ґрац, розташований в австрійській Штирії, лежить зовсім близько від Словенії, яка у той час теж належала Габсбурґам. Коротше кажучи, німецьке і слов’янське населення було страшенно перемішане, і нічого дивного немає в тому, що Захер-Мазох теж міг заплутатися у своїх німецьких і слов’янських коренях. „Венера в хутрі”, хоч і написана німецькою, зображає галицького флагеланта Северина фон Куземського (також, очевидно, слов’янина). У 60-х роках ХІХ ст. Захер-Мазох листувався з русинським політичним лідером Михайлом Куземським.

У „Венері в хутрі” Северин представлений як „галицький шляхтич і землевласник”, і те, що він володіє маєтками, підказує, що він був радше поляком, ніж русином, бо загалом у Галичині саме поляки були аристократами-землевласниками, тоді як русини – зазвичай селянами, котрі обробляли землю. Ванда вперше згадується як „вдова зі Львова”, і Северин зустрічає її на курорті в Карпатах, неподалік кордону між Габсбурзькою та Російською імперіями. Схвильований можливістю стати рабом Ванди, Северин гуляє в горах, „сподіваючись утамувати свою пристрасть, свою тугу серед величної карпатської природи”[12]. Фантазії Захер-Мазоха у „Венері в хутрі” викликані етнографією та географією Галичини, і це оточення повторюється не лише в „Єврейських історіях”, але й у збірці власне галицьких історій. В іншій його повісті йдеться про Дон Жуана з Коломиї. Захер-Мазох виявив себе відданим письменником своєї габсбурзької батьківщини, але літературний ландшафт метрополії, Відня, був не його цариною; він воліє окреслювати своє бачення з далеких гірських окраїн монархії, де його літературна уява почувається найвільніше. Ці ж галицькі терени знову з’являться, але вже набагато пізніше, в останньому літературному пам’ятникові Габсбурзькій монархії – „Марші Радецького” Йозефа Рота, який народився поблизу Львова, за рік до смерті Захер-Мазоха.

У „Венері в хутрі” Захер-Мазох розвиває протиставлення між північними землями Галичини й південними середземноморськими володіннями Венери. На першій сторінці роману мармурова статуя Венери з’являється уві сні, кумедно пчихаючи через холодний північний клімат: „Велична богиня закутала своє мармурове тіло у широке хутро і тремтіла, згорнувшись клубочком, наче кішка”. Згодом Северин пояснює, що холод має не лише метеорологічний, але й моральний і метафоричний зміст, адже Венера потребує хутра, щоб зігрітися „у крижаному християнському світі” Півночі[13]. Коли Ванда і Северин разом покидають Галичину, вони прямують на Південь (аби відшукати язичницьку спадщину і класичний клімат Італії), хоча вона все одно мусить спакувати всі свої хутра для подорожі, а він повинен їх нести як її слуга. Польща і Росія аж до XVIII ст. завжди фігурували в європейській географії як північні землі; відтоді їх заново класифікували відповідно до нової картографії епохи Просвітництва і стали розглядати разом, згідно з новим на той час поняттям Східної Європи. Почали робити різницю між Західною та Східною Європою: остання сприймалась як більш екзотична й менш цивілізована частина континенту. Крім того, Східну Європу уявляли як землю рабства, через деспотизм правителів Російської й Османської імперій, а також жорстокі умови кріпосництва як у польських, так і в російських поміщиків. Засудження цього у Західній Європі часом викликало думку, що люди у Східній Європі, мабуть, уважають за краще жити у рабстві, і коли маркіз де Кюстін опублікував свої знамениті нотатки про подорож у Росію 1839 р., він не вагаючись заявив, що росіяни „сп’яніли від рабства”[14]. Такі уявлення, очевидно, впливали на сприйняття „Венери в хутрі” тогочасними читачами, зокрема трактування ними несамовитого сексуального рабства Северина, беручи до уваги його галицьке походження. Перший біограф Захер-Мазоха, Карл Фелікс фон Шліхтеґроль, описував у 1901 р. Галичину як „похмурий, дивний, напівдикий, напівцивілізований край”. Останній із біографів, Бернард Майкл, доводить, що галицькі сюжети були суттєвими для Захер-Мазоха, адже коли такі дивні фантазії автора втілюються у життя в далекому краї, котрий уважається екзотичним і тому відсталим, тоді читацька публіка „може їх сприйняти і збагнути”[15].

Таким чином, Захер-Мазох, пишучи німецькою, пропонував увазі своїх читачів сюжети зі слов’янською екзотикою, які могли сприйматися в контексті тогочасних упереджень щодо варварства Східної Європи. Сам Захер-Мазох був дуже чутливим до екзотизму рідної Галичини, і показовим є той художній засіб, що перетворив хасидських жінок із Садогори на якийсь турецький гарем.

Оцінюючи нестямне бажання Северина стати рабом, слід пам’ятати, що за життя Захер-Мазоха у світі насправді ще існувало рабство. До 1870 р., коли вийшла друком „Венера в хутрі”, минуло зовсім небагато часу від 1863 р., коли чорні раби у Сполучених Штатах отримали свободу, що було підтверджено Тринадцятою поправкою до Конституції США 1865 р.; і від 1861 р., коли були звільнені кріпаки в Росії. У самій Габсбурзькій монархії кріпосне право остаточно скасоване у 1848 р. Роман насичений упертою ностальгією за рабством, і Ванда стає „сумною”, думаючи про те, що „в нашій країні рабства немає”. Северин відповідає: „То їдьмо до такої країни, де воно ще існує, на Схід, до Туреччини”. Згодом вона передумала і запропонувала поїхати натомість до Італії: „Який мені хосен мати раба там, де їх має кожен? Я хочу, щоб раб був тільки у мене”. Щойно Ванда влаштувалась у Флоренції, як виявилося, що вона має не лише слугу-слов’янина Северина, але якимось незбагненним чином ще й інших: „Увійшли три юні, стрункі негритянки – наче витесані з ебенового дерева і вдягнені з голови до ніг у червоний атлас. Кожна мала в руках мотузку”. За наказом Ванди вони зв’язують Северина для бичування, і потім несподівано щезають, „ніби земля їх проковтнула”. Їхня майже надприродна поява і зникнення свідчать про той ступінь свободи фантазії, з якою Захер-Мазох розвиває тему рабства з її варіаціями. В угоді Северина з Вандою чітко зазначено, що „Пані фон Дунаєв може не лише карати свого раба, як їй заманеться, за найменшу помилку чи провину, але й має право жорстоко ставитися до нього залежно від настрою чи просто задля розваги, і навіть має право вбити його, якщо захоче. Коротше кажучи: він є її абсолютною власністю”[16]. Його узаконена цілковита залежність від неї, хоч і незвичайна як акт добровільного пристрасного самознищення, віддзеркалює обставини, котрі зовсім не були чужими для європейського й американського суспільства аж до середини XIX ст.

У 1846 р., коли Захер-Мазоху було десять років, Галичина пережила болісний соціальний конфлікт такої високої напруги, що він залишив відбиток у національній свідомості поляків до кінця століття. Конфлікт глибоко вразив і сина львівського префекта поліції. Польське національне повстання, що вибухнуло у вільному місті Кракові, запалило іскру підпільного руху в Галичині, і намагання Габсбурґів зберегти свій вплив у цій провінції зумовило з їхнього боку підтримку, ба навіть заохочення, жакерії, яка вела до жорстокого винищення бунтівних шляхтичів-землевласників. Таким чином, галицькі селяни слугували цілям габсбурзької влади, підтверджуючи, що їхня ненависть до місцевих поміщиків набагато переважає будь-які почуття національної солідарності поляків. Головний селянський ватажок, Якуб Шеля, котрий зажив недоброї слави у польській національній свідомості, був люб’язно прийнятий у домі Захер-Мазоха у Львові, і майбутній письменник на довгі роки зберіг зачарування цією особистістю. Отже, Захер-Мазоху ще з дитинства довелося стикатися віч-на-віч з великою соціальною напругою, що супроводжувала галицьку лояльність до Габсбурґів, у 1846 р. він отримав певне уявлення про те, що може означати тимчасовий переворот відносин між знаттю і селянами, можновладцями і безправними. Реальні класові конфлікти ХІХ ст. зумовили фантастичні зміни звичайного стану речей, і не так уже й дивно, що якийсь шляхтич, такий, наприклад, як Северин фон Куземський, або Леопольд фон Захер-Мазох, грався можливістю абсолютного підпорядкування.

„Ви полонили мою уяву”

„В останні роки було знайдено докази, які підтверджують, що Захер-Мазох був не лише поетом мазохізму, але й сам страждав від цієї аномалії”, – зауважує Крафт-Ебінґ у дванадцятому виданні книги „Сексуальна психопатія”. І справді, після смерті Захер-Мазоха у 1895 р., з’явилося кілька викривальних публікацій, що стосувалися його життя, серед них і надруковані Шліхтеґролем у 1901 р. матеріали письменникового щоденника, котрий невдовзі загубився. Ванда оприлюднила свою „Сповідь” у 1906 р., все ще гніваючись через те, що Захер-Мазох її покинув заради іншої деспотичної жінки, та ще й будучи роздратованою тим, як Шліхтеґроль змалював її подружнє життя. Спираючись на такі джерела, як ці, можна дійти висновку, що фантастичний сюжет „Венери в хутрі” був просто трохи прикрашеною історією приватного життя самого автора. При цьому, однак, мусимо зважати на те, що роль фантазії і в житті Захер-Мазоха, і в його літературних творах є настільки всеосяжною, що знайти відмінність між дійсністю і вимислом надзвичайно складно. Крафт-Ебінґ спробував розглянути проблему в дусі дещо недоречного лібералізму:

„Як людина Захер-Мазох нічого не може втратити в оцінці своїх ближніх тільки через те, що він страждав аномалією у сексуальних почуттях. Як письменник він зазнавав величезної шкоди стосовно впливу і внутрішніх цінностей його роботи, адже щоразу, коли йому вдавалося вилучити свою перверсію з літературних творів, його письменницький талант розквітав і тому міг би досягти справжньої величі, якщо б його спонукали нормальні сексуальні почуття”[17].

Крафт-Ебінґ, очевидно, вважав, що мазохізм Захер-Мазоха надто псував його художні твори, хоча усвідомлював, що пропоноване ним вилучення коштувало б авторові частини його читацької публіки. Як виявив першим Крафт-Ебінґ, „багато хто з пацієнтів із перверсіями посилаються на цього автора, оскільки знаходять у нього типовий опис їхнього психічного стану”[18]. Професор-сексопатолог не взяв дечого до уваги: можливо, те, що зробило „Венеру в хутрі” шедевром, було саме намаганням автора перенести свої нетипові романтичні відхилення у перверсійно нав’язливі, вишукано і майстерно скомпоновані, психологічно спокусливі літературні фантазіі.

Біографічні дослідження свідчать, що стосунки між Вандою та Северином були точним відображенням зв’язку Захер-Мазоха з молодою вдовою Фанні фон Пістор, який було розірвано незадовго до появи повісті. Захер-Мазох їздив з Фанні до Італії в ролі її слуги під іменем Ґреґора, у польській лівреї, в купе третього класу, вона ж подорожувала в першому класі під слов’янським іменем „княгиня Богданова”. 1869 р. Захер-Мазох підписав із Фанні фон Пістор угоду про рабство, де було багато тих самих пунктів, що з’явилися наступного року в угоді з роману, включно з умовою про те, що пані „обіцяє, зі свого боку, якомога частіше вбирати хутро, особливо тоді, коли вона виявляє жорстокість”. На фотографії, зробленій того року, вона зображена в хутрі, а він стоїть перед нею навколішки. Що ж, якщо його життя дало матеріал для повісті, то „Венера в хутрі”, у свою чергу, відбулася в його житті, оскільки він не спинився і підписав новий контракт про рабство вже із власною дружиною: „Своїм словом честі я зобов’язуюсь бути рабом пані Ванди фон Дунаєв, цілком так, як вона того вимагає, і без жодного спротиву підкорятися тому, що вона мені звелить”[19]. Ім’я Ванда фон Дунаєв він вигадав для художнього твору, потім його взяла собі його дружина, і тому важко визначити, чи то шлюб увійшов у його творчість, чи творчість стала частиною його шлюбу.

Ймовірно, нищівний фінал повісті – жорстока несподівана зустріч з Вандиним коханцем-греком – не мав підґрунтя в житті самого письменника. У творі це граничне приниження стає „ліками” від Северинового мазохізму; в дійсності ж Захер-Мазох не отримав такого „лікування” і провів решту свого життя в гонитві як за Венерою, так і за її чоловічою іпостассю, Греком-Аполлоном. Ванда, його дружина, стверджує, що вельми неохоче пристала на умовляння чоловіка віддаватися іншим мужчинам. Набираючись сил після народження дитини у Ґраці 1875 р., вона була прикро вражена, заставши чоловіка страшенно схвильованим після того, як він прочитав приватне оголошення з пропозицією романтичних стосунків, котре вмістив у віденській газеті якийсь чоловік. „Вандо, ми знайшли Грека!” – кричав він, а коли прийшло фото, на якому був „вродливий юнак у східному вбранні”, Захер-Мазох, страшенно збуджений і мов „наелектризований”, усе вигукував: „Грек! Це Грек!” Він ледве дочекався, поки дружина видужає після пологів, аби вона могла розшукати незнайомця, а тимчасом замовив для неї нову мантію, не просто оздоблену, а цілком підбиту зсередини хутром. Ванда скаржилася, що „вона була неймовірно важка – навіть коли я була в силі й при доброму здоров’ї, я не могла довго вистояти в тому хутрі – від нього аж боліли плечі”[20]. „Венера в хутрі” майже не залишає сумнівів у тому, що образ грека відображає гомосексуальний аспект фантазій Северина:

„О Боже, він такий вродливий чоловік. Ні, навіть більше: це такий чоловік, яких я ще не бачив у плоті. Він стоїть у Бельведері, витесаний із мармуру, з такою ж витонченою, але залізною мускулатурою, таким же обличчям, такими ж кучерями, що спадають на плечі. І що робить його особливо вродливим, це те, що він зовсім не має бороди; якби в нього були округліші стегна, його б можна було прийняти за жінку у чоловічому вбранні... і та дивна складка довкола уст, лев’яча губа, яка трохи відкриває зуби і вмить надає обличчю жорстокого виразу...

Аполлон, який здирає шкіру з Марсія...

Тепер я зрозумів чоловічий Ерос і подивляв Сократові, який залишився цнотливим перед Алківіадом”[21].

Гадане „лікування”, якого Северин зазнав від рук грека, ймовірно, можна частково трактувати як небажання Захер-Мазоха шукати далі гомосексуальний підтекст їхньої зустрічі. У житті самого письменника його прагнення відшукати „Грека” завжди натрапляло на перешкоди, навіть у випадку з його палким шанувальником, який ховався під іменем „Анатоль” і який міг бути або ж не бути божевільним королем Людвігом ІІ Баварським. Захер-Мазох, однак, завжди відчував себе зобов’язаним спростовувати свою прихильність до гомосексуальності, що означає іншу психічну сторону, яку він явно вважав амбівалентно привабливою.

У „Венері в хутрі” Захер-Мазох артистично зображає божевільні романтичні фантазії Северина щодо класичних божеств Венери й Аполлона, які з’являються у мармурі як Венера Медічі й Аполлон Бельведерський і втілюються у Ванді й грекові. Статуя Венери, від її перших пчихів, вочевидь, із жорстокими намірами керує людською емоційною сферою, та й Аполлон виявляється не менш небезпечним для тих, хто себе йому присвячує. Можна простежити літературний родовід Захер-Мазоха від таких натхненних класичними образами постатей XVIII ст., як Вінкельманн, котрий шукав основоположний принцип грецької скульптури у „величній надлюдській” формі Аполлона Бельведерського, і як Гете, котрий під час своєї подорожі по Італії розглядав концепцію краси в обрисах цієї ж статуї[22]. Прямими попередниками Захер-Мазоха, за якими він ішов услід, були письменники-романтики ХІХ ст., наприклад, Йозеф фон Айхендорф, у чийому оповіданні „Мармурова статуя” Венера оживає на місці древнього язичницького храму, або Проспер Меріме, чия „Венера Ільська” змальовує статую, небезпечну настільки, що скоює вбивство, коли чоловік зневажив її божественну велич. Захер-Мазох, очевидно, не оминув увагою і полон Венери в опері Вагнера „Танґейзер”, написаний у 40-ві роки ХІХ ст. Існує навіть певний збіг інтересів із Ніцше, котрий у своєму „Народженні трагедії” 1872 р. сформулював конфлікт між аполлонівськими й діонісійськими принципами в античній драмі; цікаво, що Ванда як жриця Венери обстоює язичницьку чуттєвість на противагу аскетичному духові християнства, виголошуючи думки, подібні до тих, які Ніцше згодом досліджуватиме у „Генеалогії моралі”. Дійсно, те, що Северин оцінює себе як „надчуттєву натуру”, можна розглядати у зв’язку з якостями надлюдини, котрі хвилювали Ніцше.

1967 р. рок-група „Оксамитовий андеґраунд” поклала на музику мазохістські фантазії Северина в чудернацьких ритмах пісні (яку назвала „Венера в хутрі”), представленої на чільному місці у знаменитому альбомі Енді Вархола. Того ж року філософ Жіль Дельоз у своєму знаному есеї про „Венеру в хутрі” намагається окреслити основні відмінності у стилі й письменницькій стратегії між Захер-Мазохом і маркізом де Садом і переконує, що їх не можна об’єднувати в межах одного й того ж садо-мазохістського комплексу. Дельоз підкреслює естетизм літературного мазохізму, його увагу до творів мистецтва й залежність від звернення до яскравих художніх картин і ситуацій. Повість Захер-Мазоха не зосереджується лише на статуях, а вводить ще й живопис і навіть фотографії, котрі допомагають інсценувати мазохістські фантазії. Як каже Дельоз, „жінки хвилюють лише тоді, коли їх можна сплутати з холодними статуями у місячному сяйві чи з картинами в оповитих темрявою кімнатах”. „Ми бачимо Венеру під знаком Тіціана, у містичній грі плоті, хутра і дзеркал, у поєднанні холоду, жорстокості й чуттєвості. Сцени у Мазоха повинні застигати, наче статуї або портрети; вони самі є копіями творів мистецтва”[23]. Моторошна, магічна сила цих артефактів у повісті наводить на думку про те, що їх можна інтерпретувати як характерну рису літературного жанру, який критик-структураліст Цветан Тодоров означив як „фантастичний”[24]. Його концепція фантастичного передбачає певну невизначеність, коливання між надприродним тлумаченням і оманливою уявою, коли, наприклад, читач так і не знає достеменно, чи то статуї і картини у Захер-Мазоха володіють магічною силою, чи їх такою силою наділяє збуджена уява головних героїв. Категорія фантастичного є особливо важливою, коли ми розглядаємо такий твір, як „Венера в хутрі”, так глибоко пов’язаний із психологічною грою уяви. Стосовно цієї гри у творах Захер-Мазоха можна розпізнати певні літературні мотиви, подібні до тих, що домінували у найвизначніших романах початку ХХ ст., таких, як „Смерть у Венеції” Томаса Манна, де герой зруйнований небезпечними романтичними фантазіями, котрі виникають у боротьбі між аполлонівськими й діонісійськими силами, або як „Повість мрій” Артура Шніцлера, де мрії й фантазії руйнують міську буржуазну реальність вразливого головного героя.

„Бажання завдавати болю сексуальному об’єктові та протилежне до нього, ці найбільш поширені й значні перверсії, Крафт-Ебінґ назвав садизмом і мазохізмом”, – писав Зиґмунд Фройд у своїй ранній піонерській роботі „Три нариси з теорії сексуальності”, виданій 1905 р.[25] Захер-Мазох помер за десять років до цього. Фройд взагалі не згадує про нього, так наче концепція мазохізму вже цілком витіснила літературне джерело, що дало цю назву. Крафт-Ебінґ використав ім’я Захер-Мазоха для узагальнення низки історій хвороби, розглядаючи творчість письменника у стосунку до цих психопатологічних випадків. Взагалі-то „Венера в хутрі” частково виправдовує такий підхід, якщо взяти до уваги, що Захер-Мазох іноді представляє Северина майже як пацієнта зі своєю історією хвороби:

„Я сидів на стільчику біля ніг моєї богині й розповідав їй про своє дитинство.

– І всі ці особливості були у вас виражені вже тоді? – спитала Ванда.

– Так, звісно, я не пам’ятаю, коли б їх у мене не було. Навіть у колисці, як розповідала мені мати, я був надчуттєвим”[26].

Зацікавившись цим випадком, Ванда питає: „Звідки у вас така пристрасть до хутра?” Северин відповідає: „Вона в мене ще з дитинства”. Більше того, в манері наслідування історії хвороби, „Венера в хутрі” завершується тим, що пацієнт оголошує про своє одужання. В останньому листі до Северина Ванда підкреслює, що вона завжди думала про терапевтичний вплив на нього: „Я сподіваюся, що ви видужали від мого батога; лікування було жорстоким, але радикальним”[27]. Це лікування є чи не найменш переконливою частиною твору, так само як непереконливим є і несподіване твердження маркіза де Сада про те, що він відкривав шлях доброчесності, демонструючи потворність пороку. Літературні фантазії Захер-Мазоха були надто очевидно націлені на майстерне задоволення самого себе, свого героя і, можливо, своїх читачів, аби хтось повірив у химерну вигадку, що історія Северина мала б зображати лікування сексуальної патології.

Літературний критик Дорріт Кон, розглядаючи історії хвороби у Фройда, показала його чутливість у розмежуванні художнього й історичного текстів, коли він представляв історії своїх пацієнтів[28]. Фройд надалі зважає на цю відмінність, коли приймає абстрактний термін Крафт-Ебінґа „мазохізм”, не згадуючи Захер-Мазоха чи його творів. Більше того, пропонуючи літературний приклад мазохізму в „Трьох нарисах”, він воліє послатися на один з найвідоміших не белетристичних зразків: „Ще від часів „Сповіді” Жан-Жака Руссо болюче подразнення шкіри сідниць відоме усім вихователям як ерогенне джерело пасивного потягу до жорстокості (мазохізму)”[29]. Саме у „Трьох нарисах” Фройд, найвидатніший австрійський теоретик сексуальності, вбудував концепцію мазохізму в більш широку теоретичну конструкцію психоаналізу. Якщо Захер-Мазох вірив, що його смаки були досить розповсюдженими, а Крафт-Ебінґ підтверджував, що різноманітні збочення не були чимось аж таким незвичайним, то Фройд іде ще далі: „З огляду на те, що нам відомо, якою поширеною є схильність до перверсії, ми доходимо висновку, що ця схильність до збочень є загальною первісною схильністю статевого потягу людини, з якої упродовж періоду статевого дозрівання розвивається нормальна сексуальна поведінка внаслідок органічних змін і психічних гальм”. Фройд знаходить цю універсальну перверсійність у „загальній збоченій сексуальній схильності дитинства”, яку він часом називає також „поліморфним збоченням”[30]. Отже, теорія психоаналізу зробила мазохізм, поряд із садизмом, базовим елементом спадковості людських інстинктів.

В історії Вольфа Мана, який був росіянином, Фройд з’ясовує співвідношення між мазохізмом і садизмом, страхом кастрації, гомосексуальністю, християнством і, звісно, Едіповим комплексом: „У своєму садизмі він зберігає давнє ідентифікування себе з батьком; проте у своєму мазохізмі він обирає його сексуальним об’єктом”. В „Економічній проблемі мазохізму” Фройд доводить, що хоча, виходячи з „принципу задоволення”, мазохізм може видатися „незбагненним”, мазохістські імпульси прямо пов’язані з інстинктом смерті. В роботі „Дитину б’ють” Фройд зазначає, що „почуття провини є незмінним фактором, під впливом якого садизм перетворюється на мазохізм”, а також досліджує, як фантазії про побиття зумовлюються Едіповим комплексом у чоловіків, жінок. За Фройдом, жінка, котра уявляє, що її зв’язують і б’ють, наскільки б опосередковано це не проявлялося, завжди керується „первісною фантазією дівчинки: мене б’є (тобто любить) батько”[31]. Таким чином, фройдівська концепція мазохізму неминуче віддзеркалює водночас як інтелектуальне проникнення, так і культуральні особливості психоаналізу в цілому. Трактуючи перверсію як „загальну схильність статевого потягу людини”, Фройд визначає психоаналітичний зміст мазохізму, запозичивши останній термін у Крафт-Ебінґа, і при цьому цілком забуває його первісний, вкладений Захер-Мазохом, сенс.

У кінці твору Северин, стверджуючи, що він вилікувався від мазохізму, заявляє, що це він тепер збирається взяти до рук батога: „Уяви собі, як це подіє на наших вишуканих, нервових, істеричних дам”[32]. Отже, кінцевим наміром Захер-Мазоха було показати Северина вільним, з батогом, серед нервових буржуа в габсбурзькому суспільстві, в лавах „фройдівських” істеричних пацієнток, аби чи то підстьобнути їхні сексуальні фантазії, чи довести їх до повного краху. Не викликає жодних сумнівів, що Захер-Мазох розглядав такий сценарій у жартівливому дусі, а зовсім не з тією обов’язковою серйозністю, якої надав істерії Фройд наприкінці сторіччя. У Захер-Мазоха це відчуття гри, яке проявляється вже у перших пчихах Венери, і це свідчить, що немає сенсу серйозно вивчати психологію, проблеми статі й перверсії на його творах – ані Крафт-Ебінґові, ані Фройдові. „Венера в хутрі” повинна була стати частиною великого літературного проекту, що його Захер-Мазох хотів назвати „Заповіт Каїна”, але Северин виглядає надто легковажним у своїх прагненнях страждання. Захер-Мазох, який помер того ж року, коли Фройд опублікував свої „Дослідження істерії”, згадував про австрійського генія, цілком інакшого по духу, коли гордовито підкреслював, що народився 27 січня, в один день з Вольфґанґом Амадеєм Моцартом. Хоча їх і не можна порівнювати, кожен, напевно, відчуває, що Захер-Мазох у своїй прозі, як і Моцарт у музиці, пустував. Северин часто погоджується з тим, що його становище є комічним, і навіть у надзвичайно жорстокій, переломній сцені він заявляє: „Ситуація була жахливо комічна – я б і сам розсміявся, якби вона не була такою безнадійно трагічною, такою ганебною для мене”. Захер-Мазох отримує перверсивне задоволення від підгодовування своїх романтичних фантазій, навіть принизливих, у „Венері в хутрі”, й авторове задоволення все ще передається поліморфно перверсивній публіці. „Ви розбурхали мої найзаповітніші фантазії”, – каже Северин Ванді. Трохи згодом вона по-іншому висловлює це, звертаючись уже до нього: „Ви розбестили мою уяву, запалили мою кров. Мені починають подобатися всі ці речі”[33]. Більше, ніж через століття після смерті автора і через багато років після розпаду Габсбурзької монархії, котра зумовила його літературне життя, шедевр Захер-Мазоха „Венера в хутрі” продовжує полонити уяву своєю нездоланною, звабливою, майстерною і збудливою фантазією.

З англійської переклала

Наталя Чорпіта

Larry Wolff

„My Most Cherished Fantasy”:

Leopold von Sacher-Masoch and the Myth of Eastern Europe

This article was written as an introduction to the English translation of Venus in Furs by Leopold von Sacher-Masoch. Prof. Wolff’s text is something more than comments of a professional historian on a literary artefact. The author is trying to reveal how Sacher-Masoch voluntarily or non-voluntarily has been constructing the myth of Eastern Europe. Sacher-Masoch’s visions of Eastern Europe and the Orient in general influenced many of his well-known literary personages and span the plot of some of his best works.