Tygiel narodЧw: Stosunki spoЄeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej, 1939-1953 / Praca zbiorowa pod r

Tygiel narodów: Stosunki społeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej, 1939-1953 / Praca zbiorowa pod red. K. Jasiewicza. Warszawa; Londyn: RYTM, 2002.

Про діалог (чи, радше, збої в ньому) української та польської історіографій можна писати багато. З одного боку, за останні десять років маємо приклади спільних конференцій і дискусій, зафіксованих на папері у спільних виданнях[1]. З іншого боку, не випадає ігнорувати часто-густо монологічну природу цих дискусій, невміння і небажання сторін почути одна одну, до чого спричиняються далеко не ложки дьогтю ідеології й національної зарозумілості (як, скажімо, було на останніх конференціях з серії „Польща-Україна: важкі питання”[2]). До методологічних, джерелознавчих та ідеологічних проблем додається фактор суто „фізичний”, проте дуже істотний – це катастрофічний стан книгообміну між двома країнами, коли багато позицій просто не доходять до зацікавленої аудиторії, а висловлені в них ідеї гинуть без живлющої води наукової дискусії.

Одним з таких видань, котре, безумовно, заслуговує на пильну увагу українських істориків і котре, напевно, також не потрапить до рук багатьох своїх потенційних читачів, є збірник „Тигель народів”, кілька статей якого і за обсягом, і за академічним рівнем де-факто виявляються монографічними дослідженнями.

Понад 600-сторінкову працю за редакцією професора Кшиштофа Ясевича підготував Інститут політичних досліджень Польської академії наук. Цей збірник, що є своєрідним продовженням виданого тим самим Інститутом великого тому спогадів і розвідок „Непровінційна Європа”, присвячений аналізові суспільних й етнічних взаємин на колишніх східних землях Речі Посполитої у 1939-1953 рр.

Перш ніж перейти до розгляду кожної з опублікованих тут статей, необхідно, на наш погляд, висловити сумнів у слушності самої назви книжки. Виписане великими червоними літерами на палітурці „Тигель народів” (і нижче – те саме англійською мовою: „Meltingpot of nations”), можливо, є й добрим гаслом, але таки надто далекими від того-часних реалій, тим паче, у 1939-1953 рр. Поліетнічність і полікультурність цих теренів унеможливлює вживання щодо них слова meltingpot, що містить добре знані в контексті американської історії історичні конотації. Натомість, принаймні стосовно „кресів” – земель з етнічно змішаним населенням (Східної Галичини і Волині) вже банальною стала теза про те, що тамтешнє сусідство культур не перетворювалося на взаємопроникнення, кожна національна група герметизувалася у межах власних інтересів, що вело до нерозуміння нею мотивацій інших груп і акцентування виключно на своїх стражданнях і мартирології[3]. Світ кресів не був „американським котлом” – він був світом кількох культур, що взаємодіяли майже за принципом концентричних кіл.

Книгу відкриває передмова редактора Кшиштофа Ясевича під назвою „Замість вступу”. Її автор, мабуть, поставив собі за мету висловитися з найдискусійніших питань (і то часто у спосіб, що викликає заперечення). Починає професор Ясевич з аналізу поглядів Віктора Суворова, з якими він повністю погоджується, вважаючи, що головною причиною Другої світової війни був совєтський імперіалізм, що несе головну відповідальність за геноцид – і свій, і німецький („котрий безпосередньо викликав”). З цього К. Ясевич робить політично актуальний висновок про необхідність організації нового Нюрнберзького процесу, з ініціативою якого мала би виступити Росія, та унезалежнення Калінінградської області як складової Європейського Союзу.

Наступним об’єктом не менш сміливих міркувань автора стає антисемітизм. К. Ясевич запитує: „Чи не є антисемітизм природною реакцією на присутність євреїв на певній території?”, припускаючи також, що „можливо, антисемітизм є реакцією „необраних” на „обраних”” (с. 24).

Від критики методів висвітлення в польських засобах масової інформації справи Єдвабного – містечка, де за часів війни польські мешканці жорстоко замордували сусідів-євреїв, К. Ясевич переходить до критики проявів польської загумінковості та провінційності, творення агресивного націоналізму на ґрунті „особливої” національної долі. З цим, зрозуміло, неможливо не погодитися, на відміну від термінологічних розважань автора.

Отже, як твердить Ясевич, терміни „Західна Білорусь” і „Західна Україна” буцімто спродуковані совєтською пропагандою для означення „інкорпорованих польських земель”, тому їх, як такі, що „містять істо-ричний фальш”, слід писати у лапках або з додатком „так звана” (с. 32). Мусимо нагадати шановному авторові хоча б про Західноукраїнську Народну Республіку 1918 р., а також про те, що 1924 р. у Вільні білоруською мовою вийшов громадсько-політичний і літературно-мистецький збірник „Заходняя Беларусь”[4], що, як бачимо, уневажнює тезу про совєтські коріння цих назв. Тут доречно зауважити, що польсько-українська термінологічна дискусія має давню історію і, що важливо, суть її не зводиться до власне термінологічних проблем. За міжвоєнних часів одним із знакових проявів антиукраїнськості польської влади було використання замість терміна „українці” – „русини”, а замість „Східна Галичина” – „Східна Малопольща”. Іван Кедрин наводить у своїх спогадах з 1928 р. приклад роздратованої реакції голови польського сейму Ігнаци Дашинського на вживання одним з українських послів вислову „Західна Україна” й пояснення польського посадовця, що „Західна Україна розташована за Збручем”[5]. На нашу думку, нині українські історики можуть спокійніше ставитися до поняття „креси”, прагнучи зрозуміти його значення для польської історичної свідомості й відходячи від винятково етноцентричного погляду на історію, з польського ж боку варто визнати легітимність назви „Західна Україна”, яка не є твором комуністичної пропаганди, й водночас звернути увагу на витоки дотепер досить популярного терміна „Східна Малопольща”. Зрештою, добрим симптомом уважаємо те, що всупереч вступній настанові К. Ясевича у книзі, що рецензується, назва „Західна Україна” неодноразово вживається без жодних лапок (наприклад, с. 131, 235-236). Це, до речі, як і відчутний брак уніфікації текстів збірника, вельми яскраво свідчить про професора Ясевича як редактора.

Кшиштоф Ясевич є також автором першої статті „Совєтський апарат влади на східних землях ІІ Речі Посполитої як патологічна модель функціонування політичного класу”. У ній дослідник на підставі архівних матеріалів розглядає такі проблеми, як мова совєтських чиновників, групова й індивідуальна поведінка, проявами якої є пияц-тво, брехливість в особистих стосунках, атмосфера недовіри й пошуку ворога тощо. Як і в передмові, Ясевич змагає до політичної актуалізації висновків, зазначаючи наприкінці, що руйнівний вплив совєтських стандартів функціонування політичної влади ще може виявитися бомбою сповільненої дії у посткомуністичних суспільствах.

Стаття Марека Вежбицького описує суспільні та господарчі зміни кресового села 1939-1953 рр. На тлі ретельного позитивістського опису не завжди досконалою видається стилістика автора, коли один абзац починається словами „Безгосподарність і безлад...”, а наступний: „Безлад і безгосподарність...” (с. 114-115), або: „Обов’язковою умовою проведення колективізації було...”, а наступний: „Умовою обов’язковою проведення цілковитої колективізації було...” (с. 142-143).

Найменшою за обсягом, позбавленою покликань, але з виразною інтенцією до концептуального розуміння проблеми є публікація білоруського еміграційного публіциста Сократа Яновича „Зіткнення багатьох світів, або Білоруські креси у 1939-1953 роках”. Попри наявність слова „креси” у назві матеріалу, автор починає свої розважання з критики цього терміна, котрий для всіх білорусів є „дуже образливий”. Це твердження, як і подальші висновки автора, становлять своєрідний архетиповий набір історичних тез білоруської та української історіографії у їхніх дискусіях з польською. С. Янович піддає також критиці зосередження поляків виключно на їхній мартирології, наголошує на соціальному вимірі національних конфліктів (мабуть, таки невиправдано загострюючи ситуацію до того, що ототожнює „бідних” з білорусами і „багатих” з поляками) і повній відсутності спільників білоруського національного руху. Важливість тексту Яновича у рецензованому виданні полягає в репрезентації автентичного голосу з іншого боку кордону.

Наступна стаття пера Рафала Внука присвячена польській антисовєтській конспірації на східних кресах у 1939-1941 та 1944-1952 рр. Дослідник пропонує перелік організацій польського підпілля, їхніх найважливіших акцій – незреалізованого замаху на маршала Тимошенка, провокативних дій під виглядом ОУН і, насамперед, акції „Буря” 1944 р., що мала засвідчити польську належність Західної України, Білорусі та Литви. Перевагою цієї розвідки є порівняння ситуації на українських і литовсько-білоруських землях з висновком автора, що у другому випадку національний конфлікт не набув такої гостроти (с. 248). На фоні поважного джерельного обґрунтування дивною виглядає недбалість у транскрибуванні кириличних назв у покликах, прикладом чого, зокрема, є дві помилки у назві книжки російського історика М. Мельтюхова (с. 187).

Справжньою окрасою збірника стали дві статті, кожна з яких заслуговує на уважне вивчення як окреме монографічне дослідження. Перша з них – це понад 120-сторінкова праця Ґжегожа Мотики „Став-лення до польсько-українського конфлікту 1939-1953 років залежно від етнічної, державної та релігійної належності”. Польський історик, знаний з численних досліджень польсько-українських взаємин часів Другої світової війни, цим разом прагне „показати розмаїття людських позицій”. Але, з огляду на проблематичний рівень історіографічного опрацювання більшості питань, велику кількість спрощень і стереотипів, дослідник послідовно дотримується фактографічного опису подій – опису, який фактично здомінував увесь текст. Кілька першоджерельних знахідок автора є справжніми перлинками його дослідження.

Починає Ґ. Мотика зі ставлення поляків, відзначаючи їхню недовіру і побоювання щодо українців, аж до саботування у березні 1943 р. місцевими політичними силами публікації поміркованої відозви до українців еміграційного лондонського уряду. Переходячи до волинських подій, Ґ. Мотика заперечує поширені твердження українських істориків, що ці події стали наслідком антиукраїнських дій польського підпілля на Холмщині (с. 304), звертає увагу на обмежений характер відплатної антиукраїнської акції Армії Крайової (АК), що випливало з бажання тримати головні сили проти німців і не давати політичних козирів совєтській владі (с. 303), порушує незвичну, однак вельми важливу проблему польських втікачів з Волині та Східної Галичини, яких в етнічній Польщі через акцент приймали за українців, що удають із себе поляків. Водночас Мотика критикує популярне в польській історіографії встановлення безпосереднього зв’язку між волинською трагедією та акцією „Вісла”, говорячи, натомість, про вправне використання комуністичною пропагандою тези про такий зв’язок.

У представленні українського погляду Мотика акцентує на важливості поглибленого вивчення регіональної – волинської – ситуації. На його думку, самодіяльна антипольська акція Клима Савура вписується в контекст внутрішньої боротьби за провід в ОУН й спроби волинського командира накинути організації свою лінію за допомогою стратегії „доконаних фактів”. Більше того, польський історик висуває нову гіпотезу, за якою пов’язує волинську різанину з дезертирством української поліції, що було наслідком совєтської провокації, в результаті котрої німці мали заарештувати нібито нелояльних поліцаїв, підштовхнувши тим самим їх до оголошення війни проти усіх окупантів (с. 327-328). Підтвердження цій тезі автор знаходить у спогадах одного з совєтських партизанських керівників того часу, а також зауважує відсутність важливих подій на фронтах, що дозволили б пояснити початок антипольської акції якимсь ширшим історичним контекстом. Цікаво, що з рапортів польського підпілля зламу 1942-1943 рр. ситуація на Волині теж виглядає доволі спокійно: „різні спроби крайньонаціоналістичних організацій, таких як ОУН, підняти місцеве населення до якоїсь безнадійної діяльності – не наберуть, як можна передбачати, більших розмірів” (с. 294).

Ґ. Мотика пише про відмінності у проведенні антипольської акції в Східній Галичині, подає приклади допомоги українців полякам, підкреслює відверто антиоунівську позицію волинських протестантів або лемків, вкотре заперечує масову участь українських частин у придушенні Варшавського повстання.

Також дослідник аналізує ставлення совєтів і німців до конфлікту, наголошує, що обидві сили були зацікавлені у підтриманні протистояння, водночас уникаючи поширеного в українській традиції приписування цим двом силам головної відповідальності за перебіг подій. Навпаки, Мотика стверджує, що невідомо жодного документально засвідченого факту, що певну польську місцевість знищили совєти (с. 359), і припускає, що німці таки намагалися обмежити волинську різанину (с. 371).

Надзвичайно цікавим є аналіз сприйняття цього конфлікту угорцями, а також волинським чеським населенням. І польські, й українські джерела подають угорців як союзників, – зазначає автор, – але, навіть після порозуміння з УПА угорці не виступали проти інтересів польського населення (с. 383).

Що стосується чеських колоністів, котрі за рівнем життя істотно випереджали навколишні українські села і забезпечували цілу Волинь пивом, то Мотика зауважує, що УПА очікувала від них повної підтримки й пропонувала створити окрему Чеську повстанську армію, проте чеська спільнота уникала ангажування до конфлікту, постулюючи свою нейтральність. Уже після війни до Чехословаччини виїхало понад 34 тисячі чехів з Волині, а позаяк вони не мали жодних симпатій до комунізму, то в комуністичній ЧСФР поширювано чутки про їхній зв’язок з фашизмом і УПА, аби уневажнити їхні розповіді про совєтські реалії (с. 389).

Закінчує свою працю Мотика аналізом ставлення Церкви до польсько-українського конфлікту й висновком, що духовенство виконало свій обов’язок, але тільки стосовно власної спільноти. Як видається, у цьому розділі найбільше далася взнаки прив’язаність автора до позитивістської схеми – надто вже тут бракує ширшого пояснення надзвичайно істотної специфіки становища українського духовенства, яке не могло почуватися цілком безпечно і щодо „своїх”. Вбивства власних священиків, що було неймовірне у практиці АК, і погордливе ставлення УПА до власної інтелігенції – це теми, що вимагають глибшого розкриття, а не самої лише констатації.

Яскравою рисою стилю Мотики, можливо, з огляду на очевидну дражливість проблематики, є активне застосування моральних оцінок для аналізу багатьох історичних явищ. Коли теза історика про те, що українська антипольська акція є нічим іншим як „потворною політичною помилкою”, котра спричинила „позбавлене сенсу кровопролиття, яке досьогодні компрометує українські аспірації до незалежності”, викликає ще певні сумніви, то з його ж поділом вироків АК греко-католицьким священикам на „несправедливі” і „справедливі” погодитися вже неможливо. Наприклад, до „справедливих” шановний автор відносить вбивство о. Еліяша Федевича, який начебто співпрацював з гестапо і користувався загальною нехіттю місцевих поляків (с. 399).

Ця надзвичайно цікава, фактографічно багата стаття Ґ. Мотики завершується подібно до статті Ясевича – зверненням до сучасності. Автор ще раз підкреслює: „ ...ніщо не свідчитиме краще про українську нормальність, ніж відважна оцінка антипольської акції ОУН-УПА. Жодною метою, навіть боротьбою за незалежність своєї держави, не можна виправдати вбивств невинних людей”.

На жаль, у статті Мотики відсутня характеристика ставлення до згаданих подій євреїв. Цю лакуну, однак, заповнює текст Анджея Жбіковського „Національні конфлікти на польських кресах у текстах єврейських біженців”. А. Жбіковський переконливо показує розбіжності у спогадах очевидців про ті самі події, залежно від національної оптики авторів, пише про стійкість неслушного бачення сусідами єврейської спільноти як моноліту й нахил до пояснення наявних конфліктів як конфліктів міжнаціональних. Це, за словами історика, найкраще свідчить про природу суспільних зв’язків у критичні для даної спільноти моменти, з яких найміцнішими під час війни виявилися зв’язки мови, релігії, традиції (с. 427).

Завершує книжку ще одна, вже відзначена нами за свою ґрунтовність монографічна стаття – „Історіографія і конфлікт за східні креси в 1939-1953 роках. Совєтські, російські, українські і польські презентації історії східних земель давньої Речі Посполитої як складова „ідеологічної війни” у 1930-1950-ті роки” пера Томаша Стриєка, автора цінної монографії з історії української політичної думки міжвоєнних часів[6].

Поставивши за мету аналіз дискусії про належність кресових земель у історіографіях регіону і з’ясування політичних та ідеологічних вито-ків історіографічних концепцій, Т. Стриєк спершу вдається до проголошення своїх постмодерністичних поглядів на природу історичного знання, називаючи історію різновидом суспільної практики, яка надає сенс нашому існуванню. Великі суспільні групи й, передусім, нації є, за його визначенням, історіографічним продуктом, а історіографія – полем битви і війною пам’яті. Автор підкреслює, що свідомо відмовляється від верифікації наявних історіографічних концепцій, позаяк „правдива” історія – це лише та візія минулого, навколо якої в даному історичному моменті існує суспільна згода, й одразу додає, що у 1939-1953 рр. така згода була можлива тільки у межах окремих націй (с. 440).

Демонструючи подиву гідне знання історіографічних джерел, польський історик веде свій виклад від совєтської історіографії. Т. Стриєк вправно висвітлює майже орвелівські зміни інтерпретацій минулого залежно від змін актуальної політичної ситуації: сильні антипольські мотиви за часу совєтсько-німецьких домовленостей про спільну окупацію Польщі, експонування антинімецьких сюжетів з початком Другої світової війни, повернення до панславізму після 1945 р. й розширення совєтського впливу на „зовнішню імперію”. Важливо, що такі висновки не є схематичні – дослідник зосереджується на багатьох істотних моментах, у т. ч. на відмінностях в оцінках совєтських російських і українських істориків (с. 464).

У російській еміграційній історіографії Т. Стриєк виокремлює три провідні способи представлення минулого: продовження державницької схеми Соловйова-Ключевського, ліберальні інтерпретації П. Мілюкова та євразійство. Автор наголошує, що незалежно від цього поділу російські історики відмовляли в історичній окремішності українцям і білорусам, спеціальну увагу приділяючи англомовній біографії Богдана Хмельницького, написаній Георгієм Вернадським, і запеклій полеміці Івана Лаппо з тезою Погодіна про спустошення Київщини за монголів, що формувало ґрунт для тверджень польської історіографії про потребу колонізації теренів спустошеної України.

Основним завданням української історіографії того часу Т. Стриєк уважає виокремлення українського історичного процесу в умовах сталої опозиції до російських і польських інтерпретацій. Починає автор з аналізу праць представників „державницької” школи української історіографії, щоправда, не згадуючи вже майже класичної статті Ігоря Гирича про умовність таких поділів. На думку Стриєка, і В. Липинський, і С. Томашівський творили варіант української історії, культурно орієнтований на Захід і колонізацію Степу.

Призабуваючи задекларовану у вступі постмодерністичну відстороненість, польський історик явно симпатизує зваженішому підходу Дмитра Дорошенка і критикує антипольську налаштованість „Історії України” Івана Крип’якевича. Що ж до Мирона Кордуби, то відзначаючи високий аналітичний рівень його розвідок, Т. Стриєк стверджує, що роботи українського вченого про західний етнічний кордон України однозначно вписуються до політичного контексту територіальних претензій. У цьому разі, не відкидаючи політичного чинника, така оцінка історіографічного доробку видається інтелектуально обмеженою.

Працям західноукраїнських, переважно антипольських істориків (І. Крип’якевич, М. Кордуба, М. Андрусяк) Стриєк протиставляє тексти науковців з петлюрівської еміграції (М. Славинський, О. Лотоцький), котрим, на його думку, властиве ширше бачення української справи й менші антипольські наголоси. Окремо дослідник зупиняється на „Історії України” (Прага, 1940-1941) Михайла Антоновича, в якій український вчений висуває тезу про постання сучасних націй лише у ХХ ст., розглядає розвиток українського руху як процес перетворення „етнічної маси” у „модерну націю”, завершенням чого вважає революцію 1917 р. Попри мінімальне функціонування цієї праці в Україні, Михайло Антонович, усе ж, є безперечним попередником дедалі (чи надалі) впливовішої модерністичної концепції націотворення.

Характеризуючи польську історіографію, Т. Стриєк акцентує на сакралізації кресів і тамтешньої цивілізаційної ролі польської культури у більшості повоєнних видань, вказує на початкову очевидну маргінальність паризької „Культури”. З-посеред польських напрацювань найбільшу увагу автор зосереджує на фундаментальних „Початках Русі” Генрика Пашкевича, які фактично підважували українську і російську етнічні концепції історії Русі, а також дослідження Владислава Вєльхорського, цікаві тим, що він, як і Антонович, прийшов до модерністичного трактування нації, але з абсолютно інших міркувань. Коли для українського історика стимулом були його соціалістичні переконання й віра у постання загальноєвропейської наддержавної федерації, що давало змогу критично подивитися на сакральну для інших істориків національно-державну традицію, то для Вєльхорського стимулом до формулювання концепції дворівневої свідомості: громадянської – польської та регіональної – литовської, й розуміння нації як „гуманістичної спільноти”, а не „конкретної групи” з набором об’єктивних ознак, була гостра реакція на литовський націоналізм та „привласнення” ним історичної Литви, котра становить також невід’ємну частку польського історичного мислення.

Т. Стриєк зазначає, що чотири історіографії презентували кожна свій різновид дискурсу, розрахований на інші суспільні потреби, проте загалом національна історіографія вкотре довела, що залишається служницею політики.

Совєтський дискурс історик називає дискурсом „возз’єднання”, який послідовно рухався в напрямку дореволюційних імперських схем. Дискурс український, на його переконання, випадає назвати дискурсом „відновлення та емансипації”. Автор пише про популярність представлення історії України „між чимось і чимось”, а також про еволюцію історіографії впродовж 1930-1950-х років, коли провідна роль почала визнаватися не за нацією, а за державою. В цей час на зміну наголошенню ролі східної православної культури приходять ідеї культурного синтезу і важливості впливу західної культури.

Польський дискурс (за винятком „Культури”) дослідник пропонує означити „колонізаторським”, спрямованим на обґрунтування польських історичних прав щодо кресових земель. Водночас, Т. Стриєк наголошує на відмінностях у трактуванні українських і литовсько-білоруських кресів, а також певних подібностях польської та української історіографій: обом притаманне бачення ролі своєї нації як „заборола Європи”, а також спротив радянській системі.

У ґрунтовному і дійсно піонерському дослідженні Т. Стриєка бракує історіографії білоруської (що він сам пояснює недостатністю у ній відповідної кількості текстів для порівняння[7]) та литовської (тут автор виправдовується незнанням литовської мови), і все ж, незважаючи на це, маємо одну з найповажніших порівняльних історіографічних праць у регіоні.

Саме завдяки статті Стриєка, про „Тигель народів” можна говорити як про яскраве свідчення постпозитивістських тенденцій у польській україністиці, пошуку нових питань і нових методів відповіді на них. Чи не найкращим завершенням нашого огляду будуть питання, що їх формулює Стриєк наприкінці своєї публікації й над якими варто замислитися усім історикам регіону: Як вийти поза межі схеми національної історії? Чи можлива цілісна презентація минулого континенту, на котру погодилися б представники різних націй? Яким чином надавати минулому сенсу, коли маємо відмовитися від інтепретаційного ключа, що тримається на тезі про тисячолітню національну тяглість?

Андрій ПОРТНОВ