Anna Veronika Wendland. Die Russophilen in Galizien.
Ukrainische Konservative zwischen Österreich und
Rußland
1848-1915. Wien: Verlad der Österreichischen
Akademie der Wissenschaften, 2001. 644 s.
Ця книжка має всі шанси сильно змінити поле досліджень національних
рухів у Східній Європі. Вона присвячена національному проектові, котрий справив
уплив на формування найбільших націй у цьому великому історичному регіоні,
української та російської. Мова йде про русофільський рух в австрійській
Галичині – тему, яка донедавна залишалася змаргіналізованою в академічних
дискурсах. Радянська історіографія, йдучи за негативними оцінками цього руху у
працях Чернишевського і Леніна, викривала галицьких русофілів як
деморалізованих реакціонерів на утриманні царського режиму. Українська
національна (з-перед 1939 р. у Галичині та еміграційна) історіографія
розглядала їх з перспективи переможного українського національного руху як
національних ренегатів. Попри свої засадничі відмінності, обидві історіографії
сходилися на тому, що русофільство було штучним утворенням – результатом
інтриг режиму Романових, довга тінь якого тягнулася на захід від
австро-російського кордону і покривала Галичину.
Анна Вероніка Вендланд доводить – і робить
це дуже переконливо, на підставі багатої джерельної бази – що поява, розвиток і
занепад русофільства були продуктом розвитку внутрішніх галицьких стосунків, а
не „російської діяльності” (горезвісних „російських рублів”), і його доля
вирішувалася в Галичині, а не у Санкт-Петербурзі чи Москві (с. 485).
Русофільський напрям виник після революції 1848 р. та політичних реформ 1860-х
років в Австрійській імперії, котрі, окрім іншого, привели польську шляхту та
польських націоналістів до влади в Галичині. У своїх взаєминах з Віднем поляки
пробували виступати від імені єдиної однорідної „галицької” (польської) нації.
Природно, що такі заяви викликали протест серед місцевих руських патріотів –
переважно греко-католицьких священиків і, меншою мірою, світських інтелігентів
– які об’єдналися заради захисту свого обряду та культурних прав. Аби
забезпечити свої права на власну ідентичність, вони вимагали адміністративного
поділу Галичини на західну (польську) та східну (русько-українську) частини, з
правом адмініструвати в останній взамін за лояльність до Відня. Польський
табір, зі свого боку роблячи все, щоб скомпрометувати їх в очах центральної
влади, намагався представити руських патріотів як російських агентів, котрі
нібито плекали російську ірреденту в Габсбурзькій імперії.
При цьому
він створював образ русофільства як однорідного руху, хоча таким той насправді
ніколи не був. Вендланд показує, що більшість русофілів не хотіли приймати
єдиної (російської чи української) національної ідентичності; чимало з них,
особливо на нижчому рівні, співпрацювали з українофілами; дехто – переживав
кризу тожсамості, час від часу переходячи з табору в табір, і лише невелика
група виступала за виразно російську національну орієнтацію. Уявлена
батьківщина русофілів – Русь – була дуже невиразним й амбівалентним поняттям,
яке, залежно від умов, могло відчитуватися як Галичина, Україна або Росія.
Найчастіше русофіли самі не хотіли її означувати чіткіше, але навіть обравши
російську орієнтацію, вони вбачали свою батьківщину не в Російській імперії з
модерним і прозахідним Санкт-Петербургом, а в „святій Русі” – консервативній
утопії з Москвою як символічним центром. Їхні стосунки з реальною Росією були
дуже двозначними і сповненими суперечностей. Безпосереднє ознайомлення декого з
них з російським життям переконувало їх, що виплекана ними утопія була
насправді ілюзією. Контакти русофілів з Росією функціонували переважно на рівні
інтелектуального спілкування, і постійні звинувачення їхніх супротивників, що
русофільський рух фінансується російським урядом, так ніколи й не були доведені
ні в одній судовій справі. Однак австрійський уряд і польська влада
продовжували підозрювати, що справа не обмежується наукою, а набирає
політичного виміру. Аналіз колективної біографії галицьких русофілів свідчить,
що територією їхньої діяльності була все ж таки не Росія, а Галичина, і що
здебільшого вони залишалися лояльними підданими Габсбурзької монархії.
Книжка
Вендланд виводить тему русофільського руху за межі традиційних національних
дискурсів і вводить його у ширший контекст модернізації традиційного
суспільства – класичним зразком котрого стала, без сумніву, Галичина XIX ст.
Попри свій консервативний світогляд, русофіли були модернізаторами, хоча на
власний (і то дуже застарілий) спосіб: вони намагалися зреалізувати запізнілу
версію йосифинізму, впроваджуючи традиції Просвітництва і раціоналізму в
інтелектуальне та громадське життя галицьких русинів. Русофіли були „піонерами”
ще й в іншому сенсі: на противагу думці центральної влади і галицької
адміністрації про „неісторичність” русинів, вони відкрили і відстоювали
„історичний” характер руської нації. Українофільському рухові у Галичині, що
утверджував себе як супротивник русофільської течії, не треба було „відкривати
України” – вона була уже відкрита русофілами. Усі великі суперечки між цими
національними орієнтаціями, за словами Вендланд, можуть бути зведені до кількох
антиномій: православна (східнохристиянська) руська цивілізація супроти
„європейської” України, консерватизм супроти демократії, етимологія супроти
фонетики (с. 132), а у кінцевому й найзагальнішому підсумку, вживаючи класичних
термінів Тенніса, „община” (Gemein-schaft) супроти „суспільства”
(Gesellschaft).
Русофільський
рух був настільки тісно пов’язаний з консервативними цінностями, що зазнав
краху разом із падінням старого режиму після Першої світової війни. У міжвоєнну
добу русофіли зберегли свої впливи лише на Лемківщині; у самій же Галичині вони
або влилися в український національний рух, де творили нечисленне консервативне
крило, або ж еволюціонували „вліво” й увійшли до складу КПЗУ. Проте їхня праця
не пропала безслідно: перемога української орієнтації серед галицьких русинів
була закорінена в інституційній і культурній діяльності русофільського табору
за австрійських часів. Русофіли й українофіли були як ті два близнюки, котрі не
конче любилися між собою, але не могли жити один без одного, особливо у їхньому
ранньому віці; вони мали багато спільного, зберігаючи і розвиваючи свої
відмінності. Анна Вероніка Вендланд робить сміливий крок – вона пропонує
трактувати русофільство як консервативну течію всередині українського табору.
На її думку, галицькі русофіли відігравали таку ж роль, що й малороси у
Російській імперії: обидві течії рекрутувалися з дрібної знаті (у галицькому
випадку – з греко-католицького духовенства, яке мало квазішляхетський статус),
поєднували почуття краєвого патріотизму (Landpatriotismus) з лояльністю до
правлячої династії та виражали консервативні постави.
Остання
гіпотеза видається вельми продуктивною для досліджень національних рухів як у
Російській (скажімо, феномену „західнорусизму” у білоруському випадку), так і в
Австрійській імперії. Що ж до другої, то надзвичайно цікавим було б порівняння
з національними рухами русинів Закарпаття і Буковини – шанс, з якого Анна
Вероніка Вендланд так і не скористалася, незважаючи на існування відповідної
літератури (до речі, у неї навіть немає поклику на книгу П.Р. Маґочого про
ідентичність закарпатських русинів). Та найбільш багатообіцяючим у контексті
української історії виглядає порівняння з малоросійством. На жаль, тут українська
історіографія, поза вивченням режиму Скоропадського, поки що не може
похвалитися важливими здобутками. Правдоподібно, що зумовлено це передовсім
упередженістю істориків з „Великої України” до цієї течії, подібно як галицькі
українські історики не могли безсторонньо писати про своїх русофілів.
Попри
великий обсяг і багатство цитованого матеріалу, рецензована праця має напрочуд
мало помилок і неточностей. Вони трапляються переважно там, де авторка виходить
за межі своєї компетенції – там, де йдеться про події до 1848 р.
(Шашкевичеве прибране ім’я Руслан не означало „Русланд” (Росію); Львів перед
1848 р. не був польським містом) або про радикальний табір (першим у
Галичині порушив жіноче питання не Драгоманов; на становлення Наталі Кобринської
як української феміністки таки мав великий вплив Франко; критика Франка за його
оцінку русофільства звучить надто різко і позбавлена історичного знання).
Складається враження, що часом бажання показати близькість русофільства й
українофільства бере гору над фактами; принаймні, в окремих випадках критерії
русофільства є надто всеохоплюючими і встановлюються, скажімо, на основі лише
одного членства у русофільських організаціях (через те у число русофілів
попадають Василь Нагірний та Павло Думка).
Чимало з того, що читаємо в Анни Вероніки
Вендланд, уже було стверджено в останні роки у тій чи іншій формі істориками і
в Україні (Степан Макарчук, Мар’ян Мудрий), і в Північній Америці (Іван-Павло
Химка, Пол Роберт Маґочий). Безперечною ж заслугою авторки є те, що на місце
окремих здогадок і припущень вона поставила багату на матеріали й інтерпретації
синтезу, котру годі буде оминути кожному, хто займається історією австрійської
Галичини. Без перебільшення скажемо, що монографія Анни Вероніки Вендланд є чи
не найкращою з тих, що з’явилися у цій ділянці за останні десятиліття. Ця
робота ставить певний виклик для майбутніх істориків: перевершити її буде дуже
тяжко, писати гірше за неї попросту немає сенсу.