Bohdan S. Kordan. Canada and the Ukrainian Question, 1939-1945:

A Study in Statecraft. Montreal and Kingston: McGill-Queen’s

University Press, 2001. XIV+270 p.

Професор Саскачеванського університету Богдан Кордан добре знаний в Україні як видавець документальних збірок і автор низки статей з історії українського питання в Канаді[1]. Нинішня монографія „Канада й українське питання, 1939-1945: Дослідження з мистецтва державного управління” написана в руслі цих зацікавлень, але, разом з тим, вигідно відрізняється від інших публікацій про становище української діаспори в цій північноамериканській країні під час Другої світової війни. Перш за все, Б. Кордан зробив спробу простежити історію взаємовідносин канадських українців з урядом цієї держави, беручи до уваги інтереси останньої. Українське питання цікавить автора як прояв політики офіційної Оттави щодо формування канадської нації. Воєнні обставини, різка зміна політичної ситуації у Східній Європі, звідки походили більшість іммігрантів до Канади, зокрема українці, надавали цій політиці особливої інтриги та напруги, цілком заслужено викликаючи згодом підвищену увагу дослідників.

Щоб зрозуміти загальну концепцію книги Б. Кордана, потрібно передовсім з’ясувати її методологію. Теоретичною підставою для висновків автора про політику канадського уряду в українському питанні став „реалістичний” підхід гарвардського історика Тіди Скокпол, що визнає наявність жорстких рамок у формуванні та реалізації державної стратегії[2]. Соціальна структура держав зумовлює не лише їхню внутрішню організацію, а й „зовнішній розподіл – їхнє положення одна відносно одної та їхнє загальне місце в світі”[3]. З іншого боку, держави існують і взаємодіють у певних геополітичних умовах, і їхнє включення в мережу міжнародних відносин є підставою для того, що Т. Скокпол описує як „можливість діяти незалежно або навіть усупереч [суспільним] верствам та економічним інтересам у рамках [їхньої] юрисдикції”[4]. Справді, у відповідь на міжнародний тиск або сприятливі зовнішньополітичні умови, керівництво будь-якої держави може спробувати проводити політику, що суперечить інтересам не тільки панівного класу, але й суспільства загалом. По суті, зовнішні пріоритети переважають усі інші міркування. Домінуючим політичним завданням залишається збереження і підтримка безпеки держави у ширшому глобальному контексті. Такий підхід до трактування державного управління Б. Кордан ілюструє на прикладі політики канадського уряду стосовно українського питання як усередині країни, так і в Східній Європі під час Другої світової війни.

Канада вступила в Другу світову війну як молодший гравець в англо-американській антифашистській команді. Щоб обґрунтувати необхідність такого кроку, її керівництво приєдналося до Атлантичної хартії. „Нашою метою, – декларував канадський прем’єр-міністр В.Л. Маккензі-Кінг, – має бути соціальна та міжнаціональна справедливість удома і закордоном”[5]. Загальнодемократичні принципи, викладені в Хартії, створили в Канаді сприятливі передумови для висунення українських вимог. Упродовж 1939-1941 рр. підтримка союзниками Польщі й обережність, продемонстрована ними у відносинах із СРСР, вказували на значення, якого надавалося ідеї стримування німецького експансіонізму, а також відновленню status quo ante bellum. У цьому контексті українські вимоги незалежності не могли бути реалізованими. І все ж, цілком ігнорувати їх влада теж не могла. Йшлося не про морально-етичну двозначність позиції союзників, а радше про вплив цього протиріччя на велику кількість українців, зайнятих у сільському господарстві та військовій промисловості Північної Америки, особливо в Канаді – т. зв. арсеналі Британської імперії. Оскільки їхнє розчарування загрожувало величезними наслідками для Канади, її уряд вирішив ужити низку практичних заходів. Вони включали обширне стеження і моніторинг, розпочаті негайно, та сприяння створенню Українського канадського комітету, координаційного органу, що, як сподівалися, стане джерелом інформації про становище всередині цієї національної громади, а також допоможе формуванню серед українців позиції підтримки щодо воєнних зусиль Канади.

Після укладення Великою Британією угоди про спільні дії з СРСР у війні проти Німеччини 12 липня 1941 р., суперечності в політиці західних держав ще більше увиразнилися. Адже Радянський Союз, згідно з договором Молотова – Ріббентропа, на початку воєнних дій анексував частину території Польщі. І хоча німецькі успіхи на Східному фронті в 1941 р. зробили це питання академічним, в очах Заходу не підлягала сумніву неодмінність визнання легітимності та чинності довоєнного порядку з боку СРСР. Відтак Ф. Рузвельт і В. Черчілль підписували Атлантичну хартію з метою нагадати Й. Сталінові, що справедливість уважатиметься відновленою лише тоді, коли буде повернуто свободу всім народам, позбавленим цього права насильницьким шляхом. Проте очевидно, що її дотримання спричинило б, ймовірно, незгоди в таборі союзників, й українська проблема, в разі винесення її на обговорення, тільки ускладнила б справу.

У Канаді висловлювалося відверте занепокоєння тим, що заяви, які виходили від націоналістично налаштованої частини української громади (згуртованої передусім довкола Українського національного об’єднання), можуть поглибити суперечки всередині суспільства та вплинути на ставлення до країни як союзника з боку Великої Британії, США та СРСР, підриваючи міжнародні позиції Канади. Тому для офіційної Оттави було так важливо, щоб українське питання не стало предметом громадського обговорення. Канадський уряд був змушений вдатися до врегулювання потенційно мінливих ситуацій (через події на фронтах у Європі) з українською громадою, водночас дистанціюючись від тих заяв і акцій, котрі могли неправильно витлумачити за кордоном.

З літа 1943 р., коли військова фортуна остаточно повернулася лицем до СРСР, почала формуватися модель повоєнного світу. Виникнення нової системи міжнародних відносин означало, що суперечність між публічно сприйнятими цілями, відображаючими характер боротьби на Заході, і протилежними національними інтересами союзників не могла далі залишатися прихованою. Було ясно, що Канада, занепокоєна своїм повоєнним статусом, обачніше ставитиметься до українського питання, яке в ширшому розумінні загрожувало її національній безпеці. Підозріло налаштовані до української громади канадські держслужбовці, аби не допустити подальшого загострення ситуації, спершу виношували ідею запровадження цензури. Однак дуже швидко вони відмовилися від такого поспішного кроку, визнавши, що його буде важко здійснити в умовах війни, і вдалися до обережнішої тактики, обмежившись стеженням і пропагандою, щоб стримувати розвиток подій і гарантувати, що вимоги українських націоналістів не будуть винесені на обговорення широкої громадськості. Що ж до союзників Канади, то їх нервово запевняли в підконтрольності ситуації[6].

Восени 1944 р. канадські чиновники зайняли жорсткішу позицію стосовно звернень канадських українців. Таку тактику уможливило те, що баланс сил в Європі, який мав велике значення для перспектив української незалежності, відчутно змінився. В умовах утвердження Радянського Союзу в Східній Європі незалежність України ставала не просто малоймовірною, а нереальною. Позаяк політична карта виявилася поділеною, а підстав сподіватися на нові зміни не існувало, українські націоналістичні вимоги було тепер легко ігнорувати – без остраху за наслідки. В міру того, як доля України вирішувалася (перспектива здобуття Україною незалежності зникла), зростали й сподівання Оттави, що українські канадці нарешті просунуться на шляху перетворення на „правдивих” канадців. Справді, коли в липні 1944 р. союзники обговорювали тему дипломатичного визнання радянської України, канадські урядовці підтримали цю ідею, оскільки очікували, що визнання допоможе розвіяти „міраж повної незалежності” у свідомості українців, прискорюючи їхню асиміляцію[7]. І хоча побутувало певне занепокоєння тим, що такий крок укотре збурить націоналістів, канадський уряд усе ж був переконаний, що йому вдасться відгородити себе від політичної критики зверненням до принципу національних інтересів і зазначенням складності питань, пов’язаних з високою політикою, – аргументами, які були так успішно використані в Сан-Франциско.

Уявлення про те, що дипломатичне визнання радянської України сприятиме пришвидшенню асиміляції українців у Канаді, відображало суть офіційного розуміння етнічності в Канаді. Вважалося, що українська етнічна меншина має бути швидко поглинута основною масою населення, і проблема таким чином зникне сама по собі. Етнічна ідентичність, не особливо пружна під вагою асиміляційних тисків, бачилася як перехідний феномен. Відтак більшість чиновників в Оттаві дійшли висновку, що проблему можна вирішити простим вичікуванням. Проте у Відділі національностей Департаменту національних воєнних служб, який здійснював моніторинг ситуації з національними меншинами, цей розрахунок визнали хибним, хоча й бажаним. Ідентичність, на їхню думку, підпорядковувалася безлічі динамік – соціальних, культурних і політичних – що цілковито, хоча й у непередбачуваний спосіб, визначали етнічну свідомість. Тож завдання полягало не в тому, щоб ігнорувати етнічні групи та сподіватися на їхнє саморозчинення, а в тому, щоб спробувати спрямувати етнічну ідентичність у русло, котре привело б до створення завершеної канадської нації.

Два підходи до трактування українського питання в Канаді воєнного часу унаочнила дискусія між європейським радником при Департаменті національних воєнних служб Трейсі Філіппсом і чиновниками з Департаменту зовнішніх справ. Т. Філіппс доводив, що протиріччя в урядовій позиції підважували владу та легітимність уряду серед цієї частини населення і що в кінцевому підсумку процес націотворення наражався на небезпеку. Слід було узгодити суперечності між ліберальними принципами, які виступали орієнтиром у війні, і поточною політикою, – переконував він, – тому що в довгостроковій перспективі безпека Канади залежала від цього. Щодо іммігрантів, то справжню безпеку мало гарантувати виховання в них почуття довіри й асоціації цієї довіри з урядом. Цього можна було досягнути, на думку Т. Філіппса, лише використовуючи їхню етнічну ідентичність як відправний момент у залученні їх до загальнодержавної політики. Канаду населяють різні народи, і замість нехтувати цей факт або очікувати, коли відмінності самі собою зітруться, треба привернути ці народи ближче до уряду зверненням до їхніх інтересів, особливо, якщо ці інтереси відповідають засадничим цінностям держави. Звичайно, це була небезпечна стратегія, котра вимагала ретельного планування та особливої пильності. Вона також вимагала політичної волі, без якої різні національні громади в ідеологічно наелектризованій атмосфері стали б жертвою демагогів як лівого, так і правого спрямування. Саме в цьому контексті Т. Філіппс обґрунтовував роль і мету Відділу національностей Департаменту національних воєнних служб. До функцій Відділу входило сприяння канадізації через „витягування” іммігрантів з їхніх значною мірою закритих національних громад. Він повинен був фільтрувати їхні інтереси таким чином, щоб вони могли відчувати себе частиною нації й усвідомлювати важливість своєї участі та внеску в розвиток країни. Стосовно українських канадців ця стратегія, для прикладу, передбачала деяке визнання легітимності їхніх вимог, зокрема того, що українська нація має право на самовизначення, – вимоги, яка безпосередньо відповідала ліберальним ідеям, котрі детермінували офіційне ставлення Канади до війни.

Старші чиновники з Департаменту зовнішніх справ не поділяли поглядів Т. Філіппса на стратегічну роль Відділу національностей, поза-як були переконані, що це не забезпечить інтеграції канадських громадян іноземного походження, а навпаки, лише поглибить „етнічний партикуляризм” цих груп. Більше того, ця стратегія суперечить іншим інтересам держави. Будь-яка підтримка Канадою українських незалежницьких устремлінь, навіть теоретична (дарма, що, як часто наголошувалося, вимога справедлива), була б хибно інтерпретована за кордоном як атака на цінного союзника та повоєнного партнера – Радянський Союз. Роль Відділу національностей в уяві службовців Департаменту зовнішніх справ – органу, найбільш стурбованого наслідками відкритого обговорення українського питання – полягала, отже, не в тому, щоб заохочувати нереалістичні очікування, а в тому, щоб збирати інформацію і провадити пропагандистську роботу серед цієї частини населення. Труднощі, які створював Відділ національностей і його європейський радник, спонукали Департамент маневрувати в надії підпорядкувати цей підрозділ собі. Однак усі ці спроби зазнали краху. Формальною перешкодою стала проблема підвідомчості, глибше – відсутність у канадського уряду чіткої позиції в національному питанні.

Різне бачення стратегії щодо національних меншин яскраво підкреслювало протилежні підходи до політики загалом. У той час як політичні рецепти Т. Філіппса походили з власного розуміння політики, чиновницькі інтереси, сформовані тиском посади, розглядалися та окреслювалися вужче. Для Т. Філіппса політична стратегія базувалася на ідеї, що політика є процесом, який передбачає чітке визначення і встановлення інтересів у рамках ширше сприйнятих цінностей. Спосіб дії державних службовців, з іншого боку, випливав із припущення, що політика містить у собі ієрархію практичних потреб, котрі необхідно брати до уваги і найголовнішою з яких є існування держави. Ця парадигма політичного реалізму була породжена однаковою мірою і роллю чиновника як посередника в політичному процесі, і державною владою, наданою чиновникові силою посади. Професійно та психологічно зумовлена функція чиновника зводилася до того, щоб забезпечити задоволення інтересів держави. В обставинах непевності, спричиненої війною, цими інтересами неминуче були перемога, безпека, стабільність і мир. Усе інше виглядало другорядним.

Трикутник „канадський уряд – українське питання в Канаді та в Східній Європі – СРСР”, який Б. Кордан поклав в основу свого дослідження, безперечно, продуктивний і дозволяє по-новому висвітлити політику Оттави щодо українців. Проте він не вичерпує всіх чинників, котрі визначали цю політику. Важливим елементом, на який доводилося звертати увагу кожному з трьох основних персонажів книги Б. Кордана (офіційна Оттава, українська діаспора, СРСР), був польський фактор. Не ігноруючи його цілком, автор, усе ж, визнає реальний польський вплив на політику Канади лише на першому етапі Другої світової війни, до нападу Німеччини на Радянський Союз. Надалі сюжети, пов’язані з польським питанням, опиняються на маргінесі монографії.

Тимчасом українсько-польські відносини в Канаді, ставлення української діаспори до Польської держави в міжвоєнний період, як демонструє польський історик Анджей Земба, суттєво впливали на стан міжнаціональних взаємин у Канаді загалом[8]. Цей вузол зав’язався ще на початку ХХ ст., адже українські та польські переселенці були переважно вихідцями з однієї території – Східної Галичини, а відтак перенесли на Північноамериканський континент давні протиріччя та суперечки. Тож упродовж усього двадцятип’ятиліття (1914-1939) політика Варшави, протистояння її полонізаційним заходам на західноукраїнських землях для канадських українців – колишніх галичан були не менш важливими, аніж опір комуністичному режимові на Східній Україні. Важко уявити, щоб з початком Другої світової війни це завдання українського руху кардинально змінилося[9]. Відштовхуючись від цього засновку, хотілося б дізнатися, яку політику вів Відділ національностей щодо польського руху у Канаді, чи намагався він (і якщо так, то як саме) контролювати та узгоджувати польсько-українські стосунки, зокрема й на другому етапі війни (1941-1943 рр.). Очевидно, що й Департамент зовнішніх справ не міг обійти стороною польське питання наприкінці війни – хоча б тому, що воно вийшло на перший план у міжсоюзницьких відносинах. Дипломатична боротьба довкола східного кордону Польщі змушувала українську діаспору визначитися зі своєю позицією, і тут її антиполонізм міг знадобитися чиновникам Департаменту. Чи не тому вони відстоювали визнання Української РСР із західним кордоном по „Лінії Керзона”, сподіваючись таким чином частково задовольнити як бажання українських націоналістів, так і вимогу Москви.

Історія українського питання в Канаді у роки Другої світової війни багата такими парадоксами, у чому нас переконує книга Б. Кордана. Написана за оригінальною методикою і наповнена великим джерельним, переважно архівним, матеріалом, монографія канадського вченого складе основу для подальшого дослідження національної політики Канади та історії української діаспори в цій країні. Не обійдуться без неї і дослідники канадської зовнішньої політики, особливо в роки Другої світової війни. Тож книга стане в пригоді історикам, політологам, міжнародникам, усім, хто цікавиться долею українців за кордоном.

Роман СИРОТА