Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841-1994 / Упорядники: Г. Болотова, І. Бутич, Н. Грабова, О. Купчинський, Д. Пельц, Г. Сорока. Львів, 2001. 731 с.

Зусиллями передусім визначного українського археографа Івана Бутича з’явився черговий том серії документів і матеріалів про одного з найвидатніших українських мислителів ХІХ ст. М. Драгоманова (починаючи із 60-х років минулого століття у цій серії вийшли друком об’ємні збірники джерел про Т. Шевченка, І. Франка, В. Гнатюка).

Як і в попередніх виданнях, левову частину книги про М. Драгоманова становлять опубліковані вже матеріали з журналів, газет і збірників, а також архівні документи (вони, щоправда, складають десь близько десяти відсотків загального обсягу). Усього подано 347 документів. Науково-довідковий апарат представлений передмовою І. Бутича; коментарями, які знову ж таки укладав І. Бутич при допомозі О. Купчинського; іменним і географічним покажчиком. Документи згруповано по п’ять розділів, перші три з яких висвітлюють основні етапи життя М. Драгоманова: український (до 1876 р.), женевський (до 1889 р.) і болгарський (до смерті у 1895 р.), а два останні – посмертні – охоплюють матеріали дореволюційного (до 1917 р.) та післяреволюційного (до 1994 р.) періодів. Текст книги доповнюється 34 ілюстраціями досить низької якості. На жаль, тут відсутній перелік опублікованих документів, що не лише значно ускладнює пошук, але й унеможливлює швидке ознайомлення зі змістом збірника. Можна пошкодувати також з приводу відсутності списку використаної літератури й архівних джерел, що дозволило б відразу оцінити репрезентативність збірника.

Упорядники не залучили документів авторського походження (вміщена тільки дуже цікава автобіографія М. Драгоманова з 1883 р.), крім документів діловодного характеру (офіційні прохання на ім’я урядовців). Тому у книжці немає матеріалів автобіографічного характеру – спогадів чи листів, є лише свідчення людей, які спілкувалися з М. Драгомановим, – їхні мемуари, щоденники, листи (головно М. Павлика та К. Студинського), де згадується про Михайла Петровича. Серед опублікованих тут архівних матеріалів знаходимо також діловодні документи „Куратора Київського учбового округу” (ф. 707 у ЦДІА України у м. Києві) про оплату праці й наукові відрядження М. Драгоманова, а також кілька жандармських документів пізнішого часу (ф. 274 і 275 того ж архіву). Велика кількість документів – це публіцистичні статті, що друкувалися по смерті М. Драгоманова, переважно у західноукраїнських періодичних виданнях. Кілька матеріалів мають навіть дослідницький характер (як, скажімо, стаття М. Грушевського „Місія М. Драгоманова” з журналу „Україна”). Варто зазначити, однак, що приблизно третина матеріалу цього видання (і то досить одноманітна за змістовим наповненням) дублює два інші збірники – „М. П. Драгоманов. 1841-1895. Єго юбілей, смерть, автобіографія” (Львів, 1896) М. Павлика і „Михайло Драгоманів в опінії визначних українських громадян” (Нью-Йорк; Дітройт, 1967) С. Ріпецького. І все ж, з огляду на малодоступність цих видань для сучасного українського читача, це навряд чи можна ставити на карб упорядникам.

Усі іншомовні тексти подані в українському перекладі. Що ж до власне українських матеріалів, то упорядники намагалися, хоч і не завжди послідовно, зберігати особливості тогочасної української мови, дотримуючись відповідних правописних систем.

Основним цільовим призначенням цього виданого спільно Інститутом української археографії та джерелознавства НАН України і Науковим товариством ім. Т. Шевченка (окремі упорядники також представляють Національний музей літератури та Центральний державний архів України у Львові) збірника, як можна зробити припущення, ознайомившись із його змістом, була реалізація просвітницької, освітньої та бібліографічної функцій. Власне цій тріаді підпорядкований і весь науково-довідковий апарат видання.

Цим, очевидно, пояснюється більш формальний характер передмови, у якій викладені загальновідомі сторінки біографії М. Драгоманова, котрі до того ж неодноразово повторюються в публікованих далі матеріалах. Примітки також хибують на загальність інформації, незорієнтованість її на конкретний науковий контекст: у них розкриваються прізвища згаданих у документах осіб, пояснено назви періодичних видань і установ. Так, наприклад, при першій згадці про С. Єфремова упорядники обмежуються вказанням дат життя і смерті та визначенням ділянки його професійного зацікавлення, натомість відсутня прив’язка до теми, дійсно важлива з наукового боку: немає відомостей, що С. Єфремов – один з провідних драгоманознавців, що у нього є більше десятка публікацій про М. Драгоманова, що вони мали спільного „друга” в московському публіцистичному таборі – Н. Михайловського, що С. Єфремов у своїх політичних уподобаннях був драгоманівцем (шанував російську народницьку літературу, орієнтувався на „прогресивних” лібералів й демократів з російських столиць й до певного часу сповідував драгоманівський федералізм) тощо. Зрештою такого типу деталей у примітках ми не знайдемо (такий підхід до коментареписання сьогодні характерний для більшості джерельних публікацій). Тому і це не маємо підстав ставити на карб упорядників. Зрештою й при такому підході є свої плюси. Читачеві не треба щоразу зазирати у „Енциклопедію українознавства” або в „Довідник з історії України” (упорядники І. Підкова і Р. Шуст), яких може і не бути під рукою, аби дізнатися загальні моменти біографії згаданої особи.

Кожного користувача документального матеріалу звичайно цікавить принцип його відбору (саме він викликає найбільше нарікань, часто-густо суб’єктивних за своєю сутністю). Тут ми маємо справу з книжкою, яка розпочинає науково-документалістичне, на основі першоджерел, оцінення постаті М. Драгоманова з огляду сьогодення. Її упорядники були змушені відштовхуватися від комуністичного бачення ролі цього діяча для української історії. При цьому вони намагалися максимально уникати всіх контроверсійних моментів у біографії та оцінках діяльності М. Драгоманова, більше зосередившись на документах і матеріалах агіографічного характеру.

Звичайно, обсяг книжки не дозволяв розширити межі сприймання особистості М. Драгоманова й пускатися на манівці об’єктивістичного погляду на вченого та його добу, а тим більше на віддалені наслідки його суспільно-політичної діяльності. Проте, заощадивши місце за рахунок однотипних документів (як-от вітальні телеграми земляків з нагоди 50-річчя літературної діяльності, численні некрологи, ювілейні статті на річниці смерті тощо), можна було б подати документи, які малюють М. Драгоманова не з „парадного” боку, а як діяча, що мав вагомий вплив на реальну політичну історію України другої половини ХІХ – середини ХХ ст.

Загалом відчувається, що укладачам йшлося про те, аби якомога менше було у збірнику того, що не вписується у витворення „героїчного образу” цього великого мислителя. Лише де-не-де прохоплюються згадки про некоректні нападки (які саме – тут не уточнено) на М. Драгоманова „якогось” М. Мухіна (про котрого, до речі, не згадується у примітках, хоч він і був дуже талановитим публіцистом й істориком політичної думки; ним, зокрема, була видана ціла книжка (під псевдонімом) про політичний світогляд М. Драгоманова щодо національного питання). В інших поданих у збірнику матеріалах – статтях В. і Д. Дорошенків – читаємо, що федералізм М. Драгоманова, його віра у розуміння й допомогу поступових російських демократів, його негація державницьких аспірацій українців були зумовлені тодішнім станом українського суспільства, і що це зовсім не говорить про ворожість М. Драгоманова до самостійницької ідеї як такої. Однак, гортаючи сторінки збірника, ми так і не дізнаємося про контраргументи – Мухіна та йому подібних. А між тим він покликувався на листування М. Драгоманова з визначними російськими інтелектуалами, з якими Михайло Петрович (можливо, і позірно) тримав спільну лінію поведінки у національній проблемі (може, тільки для того, щоб, за драгоманівським висловом, „обдурити москалів”). Та упорядники визнали за краще не занурюватися у нетрі багатозначності, що порушило б заздалегідь обрану позицію ілюстрування чеснот обраного героя.

Умовчанням обмежилися укладачі й щодо стосунків І. Франка та М. Драгоманова. Невтаємниченим у складнощі тодішнього національного життя буде дивно, чому не дали слова найвидатнішому учневі женевського вигнанця. Хоч І. Франко й неодноразово писав про свого вчителя, ми зустрінемо у збірнику лише згадку, що він у передмові до другого видання листів вибачився за різке ставлення до М. Драгоманова в попередніх публікаціях. Що ж саме закидав І. Франко М. Драгоманову, знову ж таки залишилося за кадром.

А одним з таких ключових закидів було ставлення М. Драгоманова до національного руху в Галичині в часи т. зв. нової ери. На деморалізаційну роль космополітичного радикалізму софійського професора вказував тоді М. Грушевський. Доктринерський підхід М. Драгоманова до справ політичних („основою нашої політики можуть бути тільки: у культурі – раціоналізм, у політиці – федералізм, у соціальних питаннях – демократизм”) майже десятиріччя стояв на заваді об’єднанню молодих радикалів з народовцями. Теза „капіталіст не може бути українцем” відштовхнула від українського руху чимало грошовитих людей. М. Драгоманов заклав принцип класового підходу, заручниками якого значно пізніше стали українські соціал-демократи, що відтяли від української революції консервативний елемент суспільства.

Шкода, що тільки названо публіцистичну серію „Листи з Наддніпрянської України” Б. Грінченка – варто було подати бодай уривок з них, який характеризував би позицію київської Старої громади в суперечці з М. Драгомановим. Натомість вміщено некролог з „Народу”, написаний Б. Грінченком з поміткою М. Павлика про те, що добре слово сказано старим антагоністом М. Драгоманова. З якими думками не погоджувався Б. Грінченко – також залишиться невідомим для читача цього збірника.

Позиція В. Антоновича й О. Кониського виявилася неозвученою. Хіба лише маленький витяг з Б. Крупницького говорить нам про європейськість як М. Драгоманова, так і В. Антоновича. І це тоді, коли відомі дуже цікаві листи В. Антоновича до драгоманівця Ф. Вовка (журнал „Український історик”) з непідцензурної Європи, де він пояснює розрив старогромадівців з М. Драгомановим революційним радикалізмом останнього, що призводило до арештів незадіяних у місії М. Драгоманова діячів, згорталася й без того незначна легальна діяльність підросійських українців.

Так повелося ще з „щасливих” часів радянської історіографії, що коли пишеться робота про якогось чільного діяча, то автор неодмінно мусить поділяти його погляди, а отже – й „воювати” з його опонентами. Та не була і не могла бути єдино правильною, скажімо, позиція М. Драгоманова щодо відсталості й недостатньої культурної дозрілості підавстрійського українського руху. Не було абсолютно правих і винних у полеміці М. Драгоманова з народовцями (аполітичність й культурництво Старої громади у Києві були відносними, і польсько-українське порозуміння кінця 80-х – початку 90-х років ХІХ ст. – безперечний політичний здобуток киян, можливо, не менший, ніж видання „Громади” М. Драгомановим, котрий у полемічному запалі навіть НТШ не хотів підтримувати). Чи маємо ми „соромитися” тієї полеміки, забуваючи, що саме вона допомогла відшукати правильний шлях? Особа М. Драгоманова цікава у всьому ромаїтті проявів його досягнень і помилок. Мабуть, саме через боязнь прикрого враження про героя книги у виданні опущені також архівні матеріали про виключення М. Драгоманова з Полтавської гімназії – там він змальований як нахаба. Зрештою це ж документ офіційного походження і як могло бути інакше.

На завершення, вкажемо на ті матеріали, яким не знайшлося місця у збірнику. Не використані повною мірою наративні джерела. Зокрема, дуже цікаві згадки про М. Драгоманова у двотомному виданні щоденника О. Кістяківського, де досить позитивно й докладно описується характер М. Драгоманова і його вплив на київську громаду 60-70-х років XIX ст.; спогади О. Барвінського, О. Кониського та ін. Не проведено виявлення в архівосховищах Інституту рукопису НБУ, відділу рукописів Інституту літератури, де зберігається епістолярна спадщина українських діячів другої половини ХІХ ст. Не повністю залучено матеріали ЦДІА України у м. Києві.

І все ж, безперечно, збірник документів про М. Драгоманова стане у нагоді в освітній практиці та просвітницькій роботі. Значна частина репрезентованого у ньому матеріалу зацікавить не лише історика, а й широке коло гуманітаріїв та всіх небайдужих до української культури людей. Їх приваблять автобіографія М. Драгоманова та спогади його сестри – Олени Пчілки. Вже не потрібно буде шукати по бібліотеках статті про М. Драгоманова М. Лозинського, О. Бочковського, С. Томашівського, Д. Донцова – усі вони зібрані під однією обкладинкою. Хочеться вірити, що колектив упорядників не зупиниться на досягнутому і ми незабаром побачимо наступні томи про наших видатних попередників. А для цього треба мати таку дослідницьку наснагу, працьовитість до самозречення, які є у таких зразкових архівістів, як Іван Лукич Бутич.

Ігор ГИРИЧ