ДО ПИТАННЯ ПРО ШКОЛУ М

ДО ПИТАННЯ ПРО ШКОЛУ М. ГРУШЕВСЬКОГО

Оксана Юркова. Діяльність науково-дослідної кафедри

історії України М. Грушевського (1924-1930 рр.).

Київ: НАНУ, 1999. 432 с.

Питання існування наукової історичної школи Михайла Грушевського в Києві вже неодноразово ставилося вченими. Ще в 20-30-ті роки окремі науковці або заперечували її наявність (Сергій Єфремов[1]), або лайливо обзивали фашистською, нацдемівською (І. Кравченко[2]). У радянській історичній науці вивчення цієї проблеми належало до ідеологічних табу. Вперше у грушевськознавстві організаційні та історіософські засади наукових осередків М. Грушевського у Києві та Львові були проаналізовані професором Кентського університету (США) Любомиром Р. Винаром[3]. Уже в умовах незалежної Української держави розпочалося дослідження окремих аспектів діяльності створеної М. Грушевським київської наукової школи істориків на базі установ Всеукраїнської академії наук (ВУАН)[4]. Формуванню школи М. Гру-шевського присвячений, зокрема, один з розділів книги Оксани Юркової[5]. Авторка пропонує визначати наукову школу в історичній науці за двома критеріями: педагогічним (зв’язок „учитель – учні”) і методологічним (спільність тем, форм і методів дослідження). Вивчаючи персональний склад установ М. Грушевського у ВУАН, вона, як і П. Сохань, В. Ульяновський та С. Кіржаєв[6], називає представниками київської школи двадцять істориків – учнів М. Грушевського. Це Баранович, Гавриленко, Костащук, Кравцов, Нечипоренко, Ігнатієнко, Степанишина, Глушко, Смолинська, Глядківський, Шамрай, Павлик, Євфимовський, Савченко, Карачківський, Ткаченко, Денисенко, Шевченко, Юркевич та Катерина Грушевська. При цьому вилучено найбільш одіозні постаті – Кравченка, Кияницю, Окиншевича, Антиповича, Мандзюка, Гаєвського – і замінено їх іншими співробітниками М. Грушевського.

На нашу думку, до школи М. Грушевського потрібно віднести всіх 26 істориків, котрі складали її ядро. Сама ж наукова школа – це щось більше, ніж лише учні вченого, які, до речі, могли започаткувати, навіть паралельно зі своїм вчителем, власну школу. Так, скажімо, сам М. Грушевський був учнем В. Антоновича і створив окрему наукову школу у Львові ще за життя вчителя (те ж стосується і Д. Багалія). Водночас деякі учні В. Антоновича (наприклад, І. Линниченко) не належали до його київської школи, хоча й продовжували вважатися учнями. Тому зв’язок „учитель – учні” для визначення наукової школи є не абсолютним, а тільки бажаним.

Спробуємо розмежувати школу з напрямком, а учнів ученого – з його школою. Щодо того, кого можна назвати учнями вченого, то тут цілком погоджуємося з уже згаданими критеріями, запропонованими О. Юрковою.

Аналіз і порівняння діяльності та внеску в науку різних об’єднань учених, котрі вважали школами, дає підстави зробити висновок, що наукова школа – це неформальне об’єднання вчених, яке має свого лідера, власну ідеологію, установи та видання і яке дослідницькою працею, евристичною діяльністю, новими ідеями, відкриттями та друкованими науковими творами збагачує науку, сприяє її прогресу.

Як бачимо, основним критерієм, за котрим об’єднання вчених визначається науковою школою, є наявність таких чотирьох складових: 1) лідер (лідери); 2) власна ідеологія; 3) установи; 4) видання.

Лідер (або лідери) виступає засновником, організатором, промоутором, керівником і головним ініціатором наукових ідей школи. Вчених, що входять до однієї історичної (у нашому випадку) школи, єднає спільна ідеологія – власні методика та методологія, історіософія, погляди і переконання щодо історичних фактів та явищ, своя схема історичного буття, певне бачення магістрального шляху розвитку науки. Місцем, де збираються ці вчені, де вони постійно обмінюються думками, обговорюють проблеми, дискутують, зачитують доповіді та інформують про проекти, є власні, незалежні (принаймні, частково) науково-дослідницькі та академічні установи: наукові товариства, гуртки, комісії, навчальні центри, кафедри, асоціації, об’єднання. І, нарешті, як продукт діяльності, оприлюднення результатів праці – власні видання школи: обов’язково, хоча б один, головний друкований орган, який має виходити регулярно (періодично), збірники документів, часописи, альманахи, тематичні збірники, монографії тощо.

Пропонований підхід універсальний. Таким чином можна виділити наукові історичні школи В. Антоновича, М. Грушевського (у Києві та Львові), Д. Багалія, М. Слабченка, М. Яворського, М. Василенка. При такому підході не зникає і постать організатора та координатора науки.

Знищення київської школи М. Грушевського пройшло саме по цих чотирьох напрямках[7]: руйнування структури історичних установ; закриття і заборона всіх видань і огульна критика співробітників, а згодом і їхнє часткове фізичне винищення. Академію не знищили – її реформували. Школа М. Грушевського реформуванню не підлягала, бо не піддавалася. Слухняним придворним лакеєм став створений владою Інститут історії, котрий покірно виконував волю „хазяїна”.

Звичайно створення школи в науці – процес, що триває роки. Однак, при сприятливих обставинах, коли з’являються і зливаються воєдино чинники персональний, структурний, видавничий та ідеологічний (як після приїзду М. Грушевського у 1924 р.), досить і декількох років. Київська школа сформувалася, але не розвинулася повністю, не досягла природної кульмінації, апогею. Про її ж сформованість свідчить наявність названих складників і той результат, який вона дала – збагачення української науки на не одне десятиліття уперед.

Школа складається з учнів (колишніх студентів, аспірантів), однодумців, співробітників. Стосунки між ними не завжди мають бути ідилічними, особливо коли йдеться про наукові ідеї і методи (це загрожує стагнацією та кризою). Лідери та співробітники школи можуть змінюватися – при умові визнання ними прийнятих ідеологічних, організаційних і видавничих засад.

У науці, зокрема історичній, школи виникають лише у відповідному науковому напрямкові. До одного напрямку нерідко належать кілька шкіл, але кожна з них – це виключно один напрямок, під яким ми розуміємо провідну, пріоритетну течію в історіософській думці, прихильники котрої віддають перевагу окремим домінантам історичного буття, детермінують окремий (чи окремі) фактор (фактори) впливу на історичні явища та події.

В українській історіографії виділяється дворянський (або елітарний) напрямок, представлений першими історичними дослідженнями з історії України, коли власне наука історії ще тільки творилася; народницький, започаткований М. Костомаровим, розроблений школою В. Антоновича і розвинений школами М. Грушевського у Львові та в Києві; державницький та марксистський. Сьогодні, на наш погляд, відбувається формування синтетичного напрямку, котрий прагне поєднати кращі здобутки всіх своїх попередників (у т. ч. і марксистів). Поступово окреслюються й окремі школи у Києві, Львові та Харкові. Триває організація та налагодження періодичних і серійних видань, вироблення ідеології, визначаються лідери, утверджуються науково-організаційні структури на базі академічних та навчальних інституцій, наукових товариств. Триває зміна наукових парадигм, яку не варто розглядати як наукову кризу[8].

У 20-х роках минулого століття, як відомо, влада толерувала марксистський напрямок і через тоталітарні структури намагалися нав’язати його всім існуючим в Україні школам. Еволюційно в марксистському напрямку проглядають три різновиди: марксизм 20-х років, марксистсько-ленінська радянська наука і зарубіжна марксистська історіографія. Догматизм марксизму-ленінізму та ідеологічна непримиренність і політична нетерпимість лідерів радянської історичної науки не дозволили сформуватися школам у цьому напрямку, хоча й були певні спроби. Науково-дослідницькі гуртки учнів окремих учених-ентузіастів, які діяли у вищій школі, важко означити категорією „школа”.

Поряд з марксистською школою М. Яворського у Харкові, в 20-ті роки XX ст. склалися: історико-правова школа М. Слабченка в Одесі, представники котрої хотіли поєднати державницьку ідеологію з марксизмом (про її лідера навіть писали, що він революціонізує науку[9]); соціально-економічна школа Д. Багалія у Харкові, яка намагалася впровадити марксизм у народницьку ідеологію і вважала школу М. Грушевського анахронізмом, а М. Яворського – неприйнятною[10]. Окрім того, в Празі діяла наукова школа української зарубіжної історіографії (Д. Дорошенко, Б. Крупницький, С. Наріжний), де утвердився державницький напрямок, започаткований В. Липинським. У 60-80-х роках у закордонній історичній україністиці існувала ще одна школа, яку ми назвали б еклектичною. Її лідером поступово став професор Л. Винар, вона мала власні установи (Українське історичне товариство, Історична секція УВАН), ідеологію, друковані періодичні видання („Український історик”).

Київська історична школа М. Грушевського була історико-етнологічною в народницькому (чи, радше, неонародницькому) напрямку. Історичні установи ВУАН у своїй сукупності становили організаційну структуру школи академіка, а їхні працівники були представниками цієї школи. Співробітники цих установ переважно працювали і на Науково-дослідній кафедрі історії України, що стала навчально-науковим інститутом у системі історичних установ академіка М. Грушевського, а не суто його школою. Видатний історик прагнув сформувати нову школу з усіх своїх колег-науковців, навіть з колишніх опонентів, з конкурентів, з нав’язаних владою – методом переконання на практиці у правдивості своєї ідеології.

Відтак, щоб з’ясувати, хто належав до київської школи М. Грушевського, потрібно розрізняти учнів, аспірантів, співробітників, послідовників та прихильників академіка. Склад школи в 1924-1930 рр. не був сталий. Існувало постійне ядро (можливо, навіть ті двадцять чи двадцять шість дослідників) і були вчені, які то тяжіли до цієї школи, то знову відходили від неї. Тому всіх причетних до установ і видань М. Грушевського доцільно розглядати персонально, за названими чотирма критеріями: 1) чи визнавав лідерство М. Грушевського; 2) чи брав постійну участь, чи тільки іноді відвідував засідання наукових установ; 3) чи поділяв історіософські засади, методологію (хоча б в основному); 4) чи друкувався в редагованих М. Грушевським виданнях. Відповідно до цього можна говорити: „належав до школи” (наприклад К. Грушевська, Ф. Савченко, С. Шамрай), „підтримував постійний зв’язок” (М. Петровський), „співпрацював” (І. Крип’якевич), „мав окремі контакти” (В. Герасимчук), „був аспірантом” (І. Кравченко, І. Мандзюк).

Складно погодитися з тезою, що „київська історична школа була тяглим продовженням львівської історичної школи, а особа їх фактичного засновника – М. Грушевського, об’єднує ці школи в одне ціле”[11]. Безпідставно ототожнювати ці школи лише тому, що їхнім лідером був М. Грушевський. По-перше, лідером М. Грушевський у Львові якраз і не був: після конфлікту 1913 р. там з’явилися інші провідники. По-друге, у 20-30-х роках львівська школа, на відміну від київської, продовжувала існувати (як стверджує Ярослав Дашкевич, остаточно її розгромили в 40-х роках[12]); щоправда, львівські історики того періоду (С. Томашівський, І. Крип’якевич) уже більше схилялися до державницького напрямку. По-третє, в київський період М. Грушевський, за словами О. Оглобліна, „був уже не той ідеолог народницької школи”, він шукав нових ідейних шляхів[13], а отже, і саму школу ототожнювати з львівським періодом 1894-1913 рр., мабуть, не варто. Окрім того, їх різнять час існування, особовий склад, місце діяльності, політичні та наукові умови функціонування[14]. Особливістю було й те, що в Києві Грушевський не мав студентів і підготував тільки трьох аспірантів.

У монографії О. Юркової, на жаль, зовсім не звернуто уваги на такі основні поняття, як „схема”, „концепція” і „періодизація”, що творили наукову парадигму школи М. Грушевського. На нашу думку, схема – це універсальне, цілковите охоплення історичного об’єкта в просторі та часі; концепція – провідна, основоположна ідея історії загалом чи окремої події або явища, витвір (продукт) національної свідомості; періодизація – поділ історії народу або історичної події (явища) на періоди (етапи) розвитку. Таким чином, поняття „схема” історії України вбирає в себе дві складові: „концепцію” (провідну ідею) і „періодизацію” (поділ на періоди, згідно з цією концепцією).

Шлях вироблення власного погляду на історичне минуле для українських учених був тривалим і непростим. Наприкінці XIX ст., як, зрештою, і в кінці XX ст., історична наука в Україні ще продовжувала накопичувати знання, джерела, дослідження. Лише формувалася періодизація української історії, зароджувалися її концептуальні засади, йшов пошук власної методики і методології, адекватної саме історії України. Здійснити цю грандіозну працю взялися старогромадівці з гуртка „Киевской старины” та школа істориків-документалістів В.Б. Антоновича, серед учнів якого був і М. Грушевський[15]. Школа В. Антоновича відкрила колосальний масив джерел з історії України і провела регіональне дослідження минулого українських територій – Слобожанщини (Д. Багалій), Київщини (М. Грушевський), Древлянської землі (А. Синявський), краю кривичів та дреговичів (М. Довнар-Запольський). В. Антонович, як засновник і лідер школи, був і генератором її провідних наукових ідей. Він зміг організувати працю учнів так, що успіх школи став водночас індивідуальним успіхом кожного вченого[16].

Проте, як писав Д. Багалій (покликаючись на М. Драгоманова), хоча В. Антонович і був „найбільшою величиною в українській історичній науці, але коло зібраного ним матеріалу треба було ще багато заходу, щоб він став історією, тобто викладом, освітленим ідеєю”[17]. На межі позитивізму і сцієнтизму кінця XIX cт. учні В. Антоновича пішли далі вчителя, створивши й оригінальну українську історіософію (інтелектуально поєднавши здобутки історії, філософії та ідеології), і модерну схему історії України. Першим спробував це зробити А. Синявський[18], другим був М. Грушевський.

Зрештою, питання про київську школу М. Грушевського стане на належне місце, коли буде вивчено діяльність усіх історичних установ ученого у Києві в 20-ті роки так скрупульозно і ретельно, як зробила це Оксана Юркова щодо його науково-дослідної кафедри. Залишається тільки підтримати авторку, котра вважає, що вивчення цієї школи „лише починаються, отже ґрунтовний аналіз ще попереду”[19].

Віктор ЗАРУБА