Dieter Pohl

Dieter Pohl. Judenverfolgung in Ostgalizien 1941-1944. Organisation und Durchfürung eines staatlichen Massenverbrechens.

München: Oldenbourg, 1997. 453 s.

Перед початком радянсько-німецької війни на території теперішньої Галичини мешкало близько 540 тис. євреїв, що складали одну з найбільших компактно розселених груп світового єврейства. Лише 10-15 тисяч, тобто 2-3% від загального числа, пережили німецьку окупацію. Галичину було перетворено на один з перших полігонів націонал-соціалістичного „Остаточного вирішення” єврейського питання. Галицьке єврейство пройшло всі його етапи – від погромів та ліквідації єврейської інтелігенції у перші тижні війни до поступового усунення євреїв з усіх галузей суспільного життя, їх подальшої геттоїзації і тотального винищення шляхом масових розстрілів, „технологічних” вбивств у газових камерах таборів смерті або морення непосильною примусовою працею. Незважаючи на важливість вивчення Голокосту в Галичині, ця тема залишається мало дослідженою у силу як об’єктивних, так і суб’єктивних причин (проблема доступу до архівних джерел, досі ще не повністю усунута, делікатність теми, а тим паче з українського боку, і т. д.). Уже з огляду на це, книга німецького дослідника Дітера Поля „Переслідування євреїв у Східній Галичині” заслуговує на певну увагу. У кожному разі вона не пройде непоміченою серед інших праць з цієї проблематики, виділяючись своєю особливою позицією, яку вона займає стосовно головної суперечки в історіографії Голокосту – т. зв. диспуту між двома течіями, представників котрих умовно називають інтенціоналістами та структуралістами/функціоналістами. На характеристиці цих двох течій варто зупинитися окремо, щоб зрозуміти вагомість того внеску, що його Д. Поль зробив у загальну дискусію, простудіювавши конкретний галицький приклад.

Інтенціоналістський підхід виник ледь не з самого початку вивчення Голокосту. Його апологети акцентували на центральному значенні особи фюрера і націонал-соціалістичної ідеології у підготовці та здійсненні винищення європейського єврейства, що нібито було задумано ще у 1920-х роках і пізніше реалізовувано з фанатичною впертістю та послідовністю за наказами з центру у прямій залежності від наявних можливостей[1].

Зі середини 1960-х років інтенціоналізм став об’єктом зростаючої критики. Справді, надзвичайно важко виявилося довести існування у націонал-соціалістичної верхівки намірів щодо ліквідації єврейства раніше кінця 1930-х років, а то і пізніше. Нові розвідки почали наголошувати на важливості неідеологічних факторів та ролі периферії у проведенні Голокосту. Представники нової школи зосереджували головну увагу на аналізі структури управління та функціональної взаємодії її підрозділів, уважаючи „комулятивну радикалізацію” режиму основною причиною Голокосту. Внаслідок полікратичної структури інституцій Третього Райху та їхньої функціональної невизначеності, з одного боку, й ідеологічної невиразності націонал-соціалізму, в основному базованого на „негативній ідентифікації” (антисемітизм, антикомунізм, антилібералізм та ін.) з його антибюрократичним духом, з іншого, міжусобна боротьба різних інституцій вела до радикалізації системи прийняття рішень та їх імплементації[2]. Таким чином наголос було змінено з ідеології на внутрішню бюрократичну динаміку та з центру на периферію в ініціації процесу та його здійсненні.

З цього приводу потрібно згадати блискучу працю Крістофера Браунінга, в основі котрої лежить аналіз діяльності окремого резервного батальйону поліції, що був укомплектований „звичайними людьми” (ordinary men). Попри можливість безкарно уникати участі в каральних акціях, вони у своїй абсолютній більшості перетворилися, за термінологією Девіда Голдгагена, на „добровільних вбивць”, головно через груповий тиск (group pressure) та почуття лояльності[3].

Структурно-функціональна школа, що набула домінантного впливу у 1980-ті роки, мала принаймні одну фундаментальну ваду – вона залишала розпливчатим питання відповідальності. Як влучно зауважив Єгуда Бауєр, структурний аналіз не дає відповіді на те, чому бюрократи посилали людей на смерть, а пояснює як саме вони це робили і як це вписувалося у контекст їхніх суспільних традицій[4]. З огляду на це, останнім часом дедалі більше науковців намагаються вийти за межі тої чи іншої з цих двох шкіл, інкорпоруючи окремі їхні аспекти у загальний аналіз. Саме до цієї групи істориків можна сміливо віднести і Дітера Поля, котрий у своїй книзі демонструє взаємопоєднаність інтенціоналістських та функціоналістських чинників у проведенні Голокосту в Галичині.

Так, зокрема, розглядаючи питання, чому масове винищення євреїв розпочалося у певних місцевостях дистрикту Галичина на півроку раніше, ніж на решті території Генерального Губернаторства (у кінці 1941 р. – на початку 1942 р.), Д. Поль як найбільш ймовірну висуває гіпотезу про те, що ця акція була ініційована на місцевому рівні як компроміс між керівництвом Генерального Губернаторства, котре хотіло депортувати всіх євреїв далі на схід, а тому забороняло спорудження гетто, і керівництвом дистрикту Галичина, що, навпаки, прагнуло їх повністю ізолювати.

Цей сюжет про бюрократичну динаміку вбивств, як і деякі інші, дуже нагадує функціональний аналіз. Проте водночас автор показує, що тотальне винищення євреїв Галичини, яке тривало з пізнього літа 1942 р., відбувалося відповідно до директив згори та часто при протестах знизу, з боку німецьких чиновників, котрі не бажали втрачати дешеву робочу силу. Головним мотиваційним чинником, який уможливлював безпосередню чи непряму участь у винищенні євреїв, Д. Поль називає ідеологію – антисемітизм.

Дослідник стверджує, що фактично увесь окупаційний персонал дотримувався антисемітських позицій, вказуючи при цьому на важливість інтерналізації антисемітизму всередині німецької адміністрації для формування цієї атмосфери. У 1941-1942 рр. було досягнуто широкого консенсусу, що євреї мусять „піти геть”, і тільки у 1943 р., коли абсолютна більшість євреїв уже була винищена, ситуація почала потрохи змінюватися (с. 303-305). Винищення євреїв було настільки легітимізоване, що деякі вбивці робили фотографії масових екзекуцій та зберігали їх для показу у колі друзів чи родичів або публічно вихвалялися своєю причетністю до цих злочинів (с. 310).

Загалом, автор виділяє дві категорії вбивць. До першої групи належала більшість виконавців Голокосту, котрі стали учасниками цього процесу через свої антисемітські переконання, корпоративну лояльність чи груповий тиск. Вони прихильно ставилися до антиєврейських заходів, але намагалися якнайменше бути безпосередньо залученими до вбивств. Ці групи вбивць не мали постійного складу, вони сильно нагадують „звичайних хлопців” К. Браунінга. Проте на відміну від цього історика, у Д. Поля антисемітизм посідає перше місце у мотиваційній характеристиці „звичайних вбивць”. І справді, якби їм, як у відомому анекдоті, було віддано наказ „остаточно вирішити” проблему „велосипедистів”, то навряд чи корпоративної солідарності та групового тиску виявилося б досить, щоб майже одностайно перетворитися на вбивць, особливо при наявності вибору[5]. Попри існування непрямих свідчень про те, що офіційна відмова від участі у розстрілах цивільного населення не становила загрози для життя відмовника, такі випадки були одиничними серед поліцейських, а серед есесівців не зафіксовано жодного, хоч трохи більшому числу поліцейських та есесівців вдалося приватно домовитися зі своїми командирами і не брати участі у безпосередніх екзекуціях[6]. Без сумніву, груповий тиск був важливою причиною майже повної відсутності опозиції, але не винятковою. Необхідною ж передумовою для потенційного вбивці є, як відомо, категоризація жертви як „іншого” / „чужого” з подальшою її дегуманізацією.

До другої групи злочинців Д. Поль відносить „активних вбивць” – радикальних антисемітів, котрі, вбачаючи своє особисте покликання у реалізації „Остаточного вирішення”, радикалізували ситуацію, стимулюючи проведення „єврейських акцій” або ж добровільно зголошуючись на здійснення вбивств (с. 307). Як приклад „активного вбивці” можна назвати голову місцевого підрозділу СС Катцмана, який після винищення галицького єврейства з гордістю писав: „Лише завдяки відданості кожного командира та рядового, ця чума була подолана у найкоротший термін” (с. 263-264). Саме такі люди – „посвячені” (true believers), користуючись терміном К. Браунінга, стали незамінним елементом Голокосту. Вони були присутні у всіх установах влади й особливо у всіх підрозділах поліції, створюючи цим сприятливу атмосферу для антиєврейських акцій та ініціюючи їх. Таким чином у Д. Поля „посвячені” набувають ролі „комулятивних радикалізаторів”, котра у класичній структуралістській школі належить безособовим бюрократичним інституціям.

* * *

Рецензована книжка здебільшого зосереджується на участі окупа-ційного німецького апарату у винищенні галицьких євреїв. Такий підхід ґрунтується на переконанні, що після погромів та усунення євреїв з усіх аспектів суспільного життя на самих початках війни, відносно небагато залежало від позиції місцевого „християнського” населення під час безпосереднього проведення „Остаточного вирішення”[7]. Однак певне значення для долі євреїв ця позиція усе ж таки мала, а тому автор також аналізує ставлення до німецьких антиєврейських дій місцевого неєврейського населення, зокрема, українського та польського національних рухів.

Поширення антисемітизму серед істотної частини українців і поляків дослідник пояснює історичними причинами: домінуванням євреїв у фінансово-кредитній справі, у ремісництві та у „вільних професіях”; в українському випадку до цього додавалося незадоволення асиміляцією євреїв, особливо у великих містах, у домінантне польське середовище, що ще відчутніше культурно ізолювало українську меншину у містах. З іншого боку, державний антисемітизм міжвоєнної Польщі також відігравав важливе значення, і польські праві, як видається, були більше занепокоєні „єврейським питанням”, аніж українські партії та групи відповідного напрямку.

Але по-справжньому антисемітські почуття радикалізувалися під час радянської окупації 1939-1941 р., що супроводжувалися посиленим терором. Євреї почали колективно асоціюватися у свідомості мас із більшовицьким режимом, незважаючи на те, що вони становили близько 30% усіх депортованих у Сибір. Радянська окупація створила й інші передумови, які пізніше полегшили реалізацію “Остаточного вирішення”. Зруйнувавши громадські інституції, радянська влада спричинила атомізацію суспільства, що утруднювало колективний опір євреїв під час німецької окупації. Що ж до українців, то ліквідація легальних організацій кардинально послабила помірковані сили і водночас посилила роль крайніх правих сил на зразок ОУН, котрі через свій підпільний характер діяльності залишилися частково незаторкнуті терором. Як бачимо, вплив радянської окупації на характер перебігу Голокосту у Галичині важко переоцінити.

Д. Поль зазначає, однак, що погроми у перші дні німецької окупації не були спонтанними насильницькими актами помсти українського населення супроти єврейських громад за їхню нібито причетність до вбивств НКВД – майже половина погромів трапилися у місцевостях, стосовно яких не існує відомостей про попередні енкаведистські злочини, і, що найголовніше, об’єктами нападів стали не лише ті євреї, котрі займали адміністративні посади, але й пересічні дорослі особи. А отже, робить висновок автор, основною причиною погромів були старі українсько-єврейські протиріччя, а злочини НКВД – тільки приводом для них (с. 55-56).

Навряд чи можна погодитися з такою аргументацією. Масові вбивства, вчинені НКВД у перші дні війни при відступі, були далеко не єдиним їхнім злодіянням за період майже дворічної радянської окупації, тож вони сприймалися населенням у контексті інших дій режиму, а оскільки за цей час уже було сформовано імідж „жидівського більшовизму” (про що сам автор неодноразово згадує), то навіть відсутність у даній місцевості масових енкаведистських екзекуцій на самому початку війни не обов’язково мала запобігти бажанню помститися на представниках етнічної групи, що вважалася колективним винуватцем усіх страждань, спричинених радянською окупацією. Зрештою, така сама тенденція прослідковувалася у Прибалтиці, де також, попри певні історичні тертя поміж корінним населенням та євреями, не було прецидентів насильницької конфронтації. Коли у вересні 1939 р. війська вермахту уперше вступили до Галичини, жодних масових анти-єврейських акцій зі сторони українського населення не відбулося. З іншого боку, відомству Гейдріха фактично не вдалося залучити населення „старих” територій Радянського Союзу, а головно центральної України, до масових насильницьких дій супроти євреїв – усупереч історичним традиціям погромів.

Проте можна повністю погодитися з автором, що масштабність та одночасність погромів поряд з великою кількістю жертв дають змогу з впевненістю стверджувати, що вони не були результатом „самоорганізації” населення, тим паче, що збереглися документи, які вказують на їхнє планування з боку німців (с. 56-57). Д. Поль також припускає, що відомство Гейдріха інспірувало участь ОУН у погромах.

Саме питання причетності ОУН до погромів є досить складне – через контроверсійність та епізодичність наявних документів, про що згадується у книжці. Антисемітські погляди у цей час, за словами дослідника, набули популярності в ОУН – організація дотримувалася концепції „жидівського більшовизму” і, що найважливіше, етнонаціональної концепції держави, а отже, усунення „ворожої” етнічної групи явно грало їй на руку. Історик цитує ряд оунівських документів з перших тижнів німецько-радянської війни, де висловлюється задоволення з приводу винищення німцями єврейського населення (серед них репліка Ярослава Стецька про те, що „на мою думку, ми повинні застосовувати німецькі методи у боротьбі проти жидівства в Україні” (с. 49) та агітаційні листівки, котрі закликали до винищення „жидів” поряд з „москалями та ляхами” (с. 57).

Хоча немає стовідсоткової впевненості щодо автентичності деяких з цих документів, автор підкреслює, що ОУН, безсумнівно, була відповідальною за масове поширення антисемітизму (про це, зокрема, свідчить аналіз часописів, які десятками з’явилися тоді на короткий час під її егідою). І хоч прямі вказівки на існування наказу керівництва ОУН щодо організації погромів відсутні, цілком ймовірно, що у реальній ситуації на місцях індоктриновані про „жидівство як головний оплот московського більшовизму” члени ОУН могли ініціювати погроми і без прямих наказів згори, особливо якщо у тих чи інших населених пунктах були виявлені масові жертви „комуно-більшовизму”.

І дійсно, виглядає, що здебільшого погроми проводилися створеною ОУН українською поліцією за участю інших груп населення. У маленьких містечках ініціаторами таких акцій часто ставали представники української інтелігенції – вчителі, лікарі, правники (с. 60).

Антисемітизм ОУН залишався помітним і надалі, незважаючи на розрив стосунків з німцями та перехід у підпілля. Навіть після відносної лібералізації ОУН внаслідок третього з’їзду у квітні 1943 р., ставлення до євреїв було амбівалентним всередині організації, принаймні подеколи вони все ще називалися „ворожим етнічним елементом”.

Дітер Поль (так само, як Амір Вайнер) наводить низку цитат з оунівських газет, листівок та тверджень окремих лідерів ОУН (Яро-слава Стецька та ін.) з відверто расистським змістом, проте усі вони датуються 1940 та 1941 рр., тобто часом тісної співпраці двох фракцій ОУН з Третім Райхом[8]. Але й у той період у стані ОУН не було створено чітко окресленої расистської доктрини на зразок націонал-соціалізму. Тому нам видається що антисемітизм ОУН радше ґрунтувався на радикальному етнонаціоналізмові з наявними у ньому „прагматичними” міркуваннями – винищення євреїв німцями давало українцям змогу посилити свої позиції у місті, де вони були меншиною, зміцнивши цим свою присутність у Галичині. А певні расистські конотації могли з’являтися як вияв шани „домінантному дискурсу” свого союзника.

Очевидно, що подібні міркування поділяла певна частина інтелігенції, котру дослідник неодноразово виокремлює як головного носія антисемізму. Українці були в цьому не єдиними – згідно з Рішардом Торжецьким, частина поляків теж схвалювала Голокост, сподіваючись, що звільнені місця після війни будуть заповнені польськими поселенцями[9].

Розглядаючи загальну позицію українсько-польського населення Галичини щодо німецького переслідування євреїв, Д. Поль виділяє три етапи. Перший з них припадає на другу половину 1941 р. – період, коли населення брало участь у погромах та діях, спрямованих на усунення євреїв з громадського життя і позбавлення їх економічного впливу. Другий – на 1942 р., коли населення переважно байдуже спостерігало за депортацією євреїв у табори смерті та їх масовими вбивствами у гетто. Третій етап триває з початку 1943 р., коли через свою радикалізацію режим стає дедалі непопулярнішим, а поразка під Сталінградом створює певні перспективи для антинімецької позиції, викликаючи очікування, що переховування євреїв не буде вічним чи, принаймні, не розтягнеться на багато років. Усе це призводить до того, що допомога населення євреям, їх переховування вперше набуває масового характеру (такі дії ставили життя доброчинця під загрозу та супроводжувалися постійним страхом бути розкритим, тому кожен такий випадок становив акт героїзму). На жаль, зміна у ставленні громадськості сталася вже тоді, коли абсолютну більшість євреїв було вбито.

Аналізуючи зміни у реакції українсько-польського населення під час перебігу Голокосту, можемо зробити висновок, що їхня поведінка загалом не виходила за межі традиційного антисемітизму, що до певної міри визнає і сам автор. Громадськість схвально ставилася до усунення євреїв від важелів економічного і фінансового впливу та ізоляції їх у гетто. Коли ж німецькі націонал-соціалісти у своїх діях вийшли поза рамки традиційного антисемітизму, вони зустріли радше апатичну реакцію. Про це дізнаємося, зокрема, з цитованого істориком донесення міської комендатури Львова про першу депортацію на початку 1942 р., у якому сказано, що „під час цієї антиєврейської акції українці були цілком пасивними, тоді як у попередніх випадках вони брали дуже активну участь у ідентифікації та затриманні євреїв”. Навіть погроми перших тижнів війни мали досить обмежений розмах: вони відбувалися у досить короткий час під дією певного подразника і переважно чергувалися з тривалими періодами досить мирного співіснування. Згодом виникли проблеми з мобілізацією мас, і з серпня 1941 р., як стверджує Д. Поль, було покинуто усі спроби інспірувати погроми і всі повноваження щодо „вирішення єврейської проблеми” передано державним інституціям (с. 67).

Описуючи реакцію українсько-польського населення, автор затор-кує інше делікатне питання. Він обережно констатує, що у цілому антисемітські почуття були більш поширені серед українців, аніж серед поляків, однак наголошує, що причини для цього були радше ситуативні і загалом зводилися з того, що при вступі військ вермахту у Га-личину поляки були переможеною нацією і всі свої надії покладали на поразку німців та відновлення довоєнної Польщі. Українці ж, великою мірою завдяки радянському досвіду, у своїй більшості вважали німців визволителями. Німці відразу ж розпочали репресії польської інтелігенції й у внутрішньому управлінні надавали перевагу українцям, витісняючи поляків з самоуправління та частково з економіки. Таким чином, поляки мали більше підстав ідентифікувати своє становище з єврейським. Саме тому, на думку дослідника, ставлення поляків до євреїв було позитивнішим у Галичині, ніж на етнічно польських територіях Генерального Губернаторства, де не існувало українського фактора (с. 376-377).

Водночас автор наводить чимало даних про поширеність антисемітизму серед поляків і при аналізі порятункових зусиль українсько-польського населення особливо підкреслює роль митрополита Шептицького та всієї Української греко-католицької церкви. У цьому контексті доречно нагадати висновок Р. Торжецького про те, що у ставленні до євреїв справжня межа пролягала не поміж двома національностями, а всередині них[10].

На завершення варто ще раз підкреслити висловлену автором тезу, що позиція паралізованого двома окупаціями галицького суспільства відносно мало впливала на перебіг Голокосту. Галицьке єврейство було приречене на тотальне винищення, здійснене німецькою окупаційною адміністрацією.

* * *

Книжка Дітера Поля, як бачимо, дає хорошу можливість для інкорпорації історіографії з Голокосту в українську історичну науку. Окрім нагоди зробити ще один крок у бік „нормалізації” історії України шляхом зняття табуїзованих тем, категорійний апарат та наукові студії питань Голокосту (як-от взаємодія між наміром та обставинами, ідеологією та бюрократичною динамікою, поділ учасників на злочинців, жертв і „глядачів” з їх подальшим аналізом і т. д.) можуть бути використані для вивчення більшовицьких репресій і особливо голодомору, історіографія котрих концептуально розвинена значно слабше.

Тарас КУРИЛО