РЕГІОНАЛЬНІ ПОСІБНИКИ З

РЕГІОНАЛЬНІ ПОСІБНИКИ З

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДОЗНАВСТВА

Веремійчик І. Традиційні знаряддя праці, промисли і ремесла на Волині: Навч. посібник з народознавства для студентів, учнів та вчителів. Луцьк, 1995. 255 с.;

Кушнір В.Г. Народознавство Одещини: Навч. посібник. Одеса: Гермес, 1998. 245 с.;

Кожолянко Г. Народознавство Буковини. Громадський і сімейний побут: Навч. посібник. Чернівці: Рута, 1998. 111 с.;

Кожолянко Г. Народознавство Буковини. Народна архітектура: Навч. посібник. Чернівці: Рута, 2000. 112 с.;

Кожолянко Г. Народознавство Буковини. Народна їжа українців: Навч. посібник. Чернівці: Рута, 2000. 104 с.

За період незалежності України опубліковано майже два десятки посібників, підручників і довідників з етнографії. До середини 1990-х років автори здебільшого присвячували свої праці традиційній культурі та побуту українців[1], інколи побіжно торкаючись також загальних аспектів історичного минулого і народної культури етнічних меншин, що живуть на теренах сучасної Української держави. Згодом навчальну літературу з українського народознавства поповнила низка посібників регіонального плану, призначених для студентів, гімназистів, ліцеїстів і школярів певного краю.

Названі у заголовку огляду видання становлять для нас предмет зацікавлення з кількох причин. По-перше, кожне з них описує матеріальні та духовні цінності населення різних за історичною долею регіонів: посібник Івана Веремійчика – Волині, Вячеслава Кушніра – Одещини, серія праць Георгія Кожолянка – Північної Буковини. Ці регіони, на відміну від багатьох історико-етнографічних та етнографічних районів України (Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Поділля, Полісся тощо), досі не виступали окремим об’єктом досліджень учених-етнологів, тому, готуючи згадані навчальні посібники, їхні автори мали вирішити цілу низку проблем, але насамперед джерелознавчу. Брак відповідних відомостей вони могли компенсувати двома способами – самостійно провівши у рідному краї польові етнографічні студії або використавши достовірні свідчення з доступної їм літератури і писемних пам’яток. Отже, вказані праці цікаві для нас також з погляду введення в науковий обіг мало або й невідомого зовсім загалові, у т. ч. й самим етнологам, автентичного документального матеріалу. По-друге, аналіз таких видань у різних ракурсах (фактологічному, методологічному, методичному та ін.) дозволяє з’ясувати стан етнографічної науки в різних регіонах України, перспективи її розвитку. Нарешті, зважаючи на те, що з кожним наступним роком кількість навчальної літератури з регіональної етнографії зростатиме, важливе значення має виявлення найтиповіших для неї наразі прогалин і неточностей, аби уникнути їх у майбутньому. Ці книги також можуть лягти в основу нових загальноукраїнських народознавчих посібників, підручників, методичок тощо.

Як уже зазначалося, рецензовані праці висвітлюють традиційну культуру та побут населення трьох регіонів України – Волині, Одещини і Буковини. Зосередимося спершу на термінологічному значенні цих власних назв, які перебувають у центрі уваги дослідників. Аналіз фактичного матеріалу видань показує, що, на жаль, не всі автори дотримуються загальноприйнятих у народознавстві наукових засад етнографічного районування української етнічної території, хоча на словах їх декларують і визнають. Зокрема, це стосується навчального посібника І. Веремійчика, де територію Волині окреслено надто розмито. У передмові до цієї книжки знаходимо лише застарілий публіцистичний загальник на кшталт „Волинь – це людьми і богом забутий край” (с. 4), який народознавець намагається спростувати етнографічними даними про високий рівень розвитку у волинян у минулому різних видів занять, промислів і ремесел. Дещо конкретніше про Волинь як край довідуємося з твердження автора про те, що фактологічною базою посібника послужили „усні першоджерела”, почерпнуті у старожилів „Волинської області, а також окремих місцевостей Рівненської, Житомирської, Тернопільської областей та Берестейщини” (с. 5), інакше кажучи, передовсім на теренах колишньої Волинської губернії як адміністративно-територіальної одиниці Російської імперії. Проте, землі сучасної Волинської області насправді становлять лише незначну частину Волинської губернії, спорадичне ж залучення польових етнографічних матеріалів, зафіксованих в інших, згаданих І. Веремійчиком, місцевостях (аналіз даних, за окремими винятками, не підтверджує це), також не дає змоги охопити усю територію колишньої Волині. До того ж, у межах колишньої Волинської губернії етнологи виділяють щонайменше два цілком відмінні історико-етнографічні райони – власне Волинь, до якої наприкінці XIX – на початку XX ст. входили південні терени губернії (приблизно до умовної лінії Володимир-Волинський – Луцьк – Рівне – Житомир і далі в напрямку до Києва), та Полісся. Правобережне Полісся України теж не було однорідним в етнографічному плані, що знайшло своє відображення в його поділі на Середнє і Західне[2]. Тимчасом, північні землі теперішньої Волинської області навіть не становлять усього Західного Полісся, а лише його частину*.

Наголошуємо на цих важливих для народознавства моментах зумисно, бо зіставлення і порівняння наведених у посібнику І. Веремій-чика відомостей, засвідчують, що автор досить часто видає бажане за дійсне. Велика частка представленого тут фактажу стосується традиційної культури не волинян як етнографічної групи українців, а поліщуків початку XX ст. Особливо чітко це помітно в описах давніх за походженням допоміжних видів господарських занять (рибальство, мисливство і бортництво), деяких домашніх ремесел (плетіння з лози, кори і коріння, обробка шкіри) і лісових промислів, зразків знарядь обробітку ґрунту (соха, плетена із лози борона), водного транспорту (човен-довбанка і так звана „обшиванка”), кузовів літніх і зимових засобів пересування („полупішок”), кінної упряжі (східноєвропейський хомут зі „супонею”) тощо. Не всі із перелічених предметів побутували скрізь і на теренах Полісся. Наприклад, „полупішок” як тип кузова господарського воза був невідомий поліщукам Житомирщини і східних районів Рівненщини – тут сипучі матеріали перевозили у спеціальному „ящику” або в „мажі”[3]. Тобто довільне „приписування” невластивих для народної культури і побуту всього населення Волині як адміністративно-територіальної одиниці (сучасної області, тим більше колишньої губернії) явищ істотно дезінформує читача, творячи в його уяві спотворену картину історичного минулого, принаймні кінця XIX – першої половини XX ст.

Таке хибне інформування про значну частину традиційних знарядь праці, промисли та ремесла „на Волині”, зумовлене, очевидно, відсутністю спеціальних народознавчих досліджень про волинян як етнографічну групу українців, що спонукало автора піти шляхом поширення суто поліських явищ і предметів традиційної культури на всю територію Волинської області, широко використавши для їхніх описів етнографічний доробок етнологів Полісся. Найчастіше виявляємо у книзі І. Веремійчика матеріали, які він почерпнув з колективного дослідження білоруських та українських (львівських) учених[4], а також з першого в незалежній Україні етнографічного навчального посібника[5] та з дослідження відомого сучасного мистецтвознавця Юрія Лащука[6]. Наочним доказом цього є не тільки часте (і майже дослівне) переказування їхнього змісту (на межі з відвертою компіляцією) (c. 90, 98, 104, 106, 108, 112 та ін.)[7], а й рисунки, які супроводжують текст (с. 55, 60, 80, 98, 105, 107 тощо)[8]. На жаль, деякі дані та загальні висновки, подані безкритично у цьому посібнику, почали залучати до своїх праць й інші вчені, зокрема й іноземні[9].

На відміну від І. Веремійчика, Г. Кожолянко (серія посібників „Народознавство Буковини”) та В. Кушнір („Народознавство Одещини”) свідомо зупинилися на висвітленні традиційної культури і побуту того населення, котре проживає, власне, на своїй „малій батьківщині”, тобто згідно зі сучасним територіально-адміністративним поділом України – у Чернівецькій та Одеській областях. Такий підхід дав їм змогу так чи інакше вирішити важливу проблему, пов’язану з іноетнічною строкатістю кожного названого краю – крім українців, на цих землях мешкає велика кількість представників різних етнічних меншин. Щоправда, кожний дослідник вирішує цю проблему по-своєму. Г. Кожолянко зосередив свою увагу передовсім на елементах традиційної культури і побуту українців – як при з’ясуванні громадського життя, так і при описі будівництва та їжі (культури румунів і молдаван, котрі становлять тут найчисленніші етноменшини, автор лише торкається, як правило, в плані порівняння і виявлення історичних та етнокультурних взаємозв’язків). Натомість В. Кушнір спеціально відвів вагому частину своєї книги етнічній історії та різноманітним ділянкам традиційної культури етнічних меншин: одні з них (росіяни, болгари, поляки) значаться у розділі „Слов’янські народи” (с. 149-184), інші (албанці, гагаузи, вірмени, греки, євреї, молдавани, німці, караїми, цигани, чехи (? – М. Г.)) – у розділі „Неслов’янські народи” (с. 185-230).

Водночас, запропонована В. Кушніром та Г. Кожолянком диференціація населення певного регіону і подача етнографічного матеріалу про нього викликає й деякі застереження загального характеру. Так, зокрема, варто зауважити, що назва серії посібників „Народознавство Буковини” передбачає також розгляд традиційної культури румунів, молдаван, російських старообрядців та інших етнічних меншин, котрі заселяють ці терени не одне століття. Якщо ж Г. Кожолянко ставив перед собою вужчу мету, то тоді уточнюючу назву кожного видання („Громадський і сімейний побут”, „Народна архітектура”) згаданої народознавчої серії доцільно було доповнити важливим терміном – „українців”, як це зроблено в останній за часом виходу у світ книзі (присвячена традиційній їжі). Відрадно, що етнолог таки збагнув цю недоречність і виправив її.

Стосовно ж означення В. Кушніром росіян, болгар та інших етнічних меншин (груп) Одещини терміном „народ”, то воно, на нашу думку, цілком неприйнятне. Хоча б тому, що в такому разі виходить, що представники кожної такої меншини належать щонайменше до двох самостійних, але генетично споріднених, етнічних одиниць (спільнот): наприклад, росіяни – до загальноросійської нації і народу (етносу чи нації?) України (з правом на самовизначення аж до відокремлення у місцях компактного проживання включно?). Безпідставність такого поділу етнічних (національних) меншин, як це не прикро констатувати, притаманне не тільки цій роботі – досить довільну типологізацію етнічних спільнот України в цілому бачимо і в поважних загальноукраїнських народознавчих виданнях, і не лише навчальновиховного призначення. Особливо цей недолік був властивий для перших народознавчих посібників, що можна пояснити браком спеціальних теоретичних розробок з відповідного питання в українському суспільствознавстві. Згодом учені-етнологи та історики усунули цю прогалину[10], але старі стереотипи, а то й необізнаність з новою науковою літературою, долаються поки що важко.

Структуру рецензованих нами видань зумовили кілька факторів: конкретна мета і завдання, котрі ставив перед собою кожен автор, рівень наукового дослідження тієї чи іншої галузі традиційної культури і побуту населення відповідного регіону, освітній рівень читача, на який воно було розраховане, тощо. Г. Кожолянко обрав шлях докладного висвітлення окремих (мабуть, і найбільш нагальних для навчальної програми Чернівецького державного (нині – національного) університету ім. Юрія Федьковича) ділянок життя, діяльності і народної культури українців Буковини: підготовлені ним посібники призначені не тільки для студентів-істориків, а й для ширшого кола вузівської молоді. Тому з-поміж усіх цих книг вони вирізняються особливою насиченістю і багатством автентичного документального матеріалу, що його автор почерпнув у рукописних фондах Чернівецького обласного державного архіву, Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, Центрального державного архіву Молдови, а також під час численних історико-етнографічних експедицій. Важливо, що крім власних польових етнографічних першоджерел, зафіксованих ученим особисто, для підготовки посібників залучаються і польові матеріали, які виявили та записали студенти, відбуваючи етнографічну навчальну практику. Можемо здогадуватися, що в такий спосіб автор заохочує студентську молодь до серйозного зацікавлення рідною етнографією, привчає її до самостійного вивчення культури і побуту земляків-буковинців після завершення навчання.

Широким уведенням у науковий обіг нових джерел, у т. ч. етнографічного характеру, вирізняються два посібники Г. Кожолянка – „Громадський і сімейний побут” та „Народна їжа українців”. І це закономірно, оскільки в загальноукраїнських етнографічних працях про відповідні сфери життя і культури автохтонів Буковини дослідники згадували мимохідь, а то й оминали їх зовсім. Розгляд першої теми етнолог цілком слушно почав з висвітлення історії заселення краю, чисельності та етнічного складу мешканців у різних його районах та в різний час, тобто з аналізу людності. Все це створило надійне тло для з’ясування регіональної специфіки громадського і сімейного співжиття буковинців у минулому, виявлення основних етнічних рис у кожній із зазначених сфер їхнього буття, а також у ділянці звичаєвого права. Таким чином учений паралельно відтворив той давній за походженням суспільний і сімейний ґрунт, який став тим чинником, що оберігав місцевих українців від асиміляції в період довготривалої окупації Буковини чужоземцями, постійно забезпечував зв’язок поколінь та етнічну спадкоємність.

На підтвердження всього сказаного, Г. Кожолянко подає розгорнутий опис традиційного буковинського весілля, котрий займає більше половини обсягу роботи (с. 37-79), з широким ілюструванням зафіксованої в різних низинних і гірських селах весільної пісенності (не забуваючи щоразу наголошувати на її унікальності та цінності), давніх місцевих обрядодій і звичаєвості. Такий спосіб розкриття, безперечно, тільки посилить зацікавлення до минулого своєї родини і села загалом у кожної молодої людини, котра читатиме цю книгу.

Це ж стосується і видання про народну їжу буковинців. Тут основний акцент зроблено на з’ясуванні її видової структури і рецептури приготування різних святкових страв і напоїв (усього 80 назв), які вміщені в останньому (шостому) розділі „Традиційні страви календарної обрядовості” (с. 57-92). У п’яти попередніх розділах розглядаються основні види продуктів харчування і способи їхньої переробки, посуд і хатнє начиння, види щоденної, святкової та обрядової їжі, зміни в народному харчуванні в другій половині XX ст. тощо. Тобто спершу (розділи 1-5) етнолог зосереджується на умовах харчування та головних аспектах їжі буковинців, з виділенням їхньої ареальної специфіки і загальноукраїнських рис, а на завершення розділів – загальники доповнює масовим автентичним етнографічним матеріалом.

Кожну з вказаних ділянок традиційної культури і побуту українців Буковини супроводжує велика різноваріантність явищ (як матеріальних, так і духовних). Це, власне, і дозволило авторові моделювати структуру роботи, узалежнивши її не лише від конкретної потреби, а й від набутих ним педагогічного досвіду і майстерності. Що ж до посібника з народної архітектури, то тут ці прийоми виявилися менш придатними: для дослідження її загальнорегіональних та локальних особливостей (зрозуміло, через призму загальноетнічних рис) вагоміше значення має виділення типологічних ознак. Тому для аналізу традиційного житла і господарських будівель буковинців Г. Кожолянко обрав давно апробований етнологами метод – від загального до локального, за традиційною схемою: спочатку йдеться про соціально-економічні типи і форми сільських поселень та типи селянської садиби, потім – про горизонтальне планування, матеріал і технологію зведення селянського житла, відтак – про його традиційний екстер’єр та інтер’єр. Локальні особливості народного буковинського житлобудівництва – гірського (гуцульського) і низинного – автор постійно ілюструє багатим етнографічним фактажем. Істотно полегшило дослідникові підготовку цього посібника те, що з-під його пера вийшло вже кілька наукових праць, у т. ч. монографічних, в яких він спеціально торкався народної архітектури населення Північної Буковини.

Суттєво відрізняється структурою від уже оглянутих нами посібник В. Кушніра. У ньому автор спробував дати цілісну характеристику способу життя, матеріальних і духовних надбань українців Одещини в минулому, а також опис та деякі оцінки найголовніших ділянок культури і побуту місцевих етнічних меншин. Добре обізнаний з історією Північного Причорномор’я України (у т. ч. й віддалених дописемних епох)[11], дослідник часто наводить досить докладні відомості про заселення краю представниками різних етнічних спільнот – як зниклих, так і існуючих сьогодні. Та найголовнішим позитивом книжки є, на наш погляд, численні переконливі свідчення про дуже давню присутність у степовій зоні Північного Причорномор’я українського етнічного елемента, його провідну роль в освоєнні і розвитку краю. Окремі думки В. Кушніра дуже сміливі, особливо як для сучасної Одещини, де великий відсоток мешканців, у т. ч. українського походження, належить до категорії так званих російськомовних і багато в чому змаргіналізованих: зокрема, його твердження (підкріплене конкретними даними) про те, що задовго до загарбання Російською імперією причорноморських степів, українці мали на Чорному морі свій військовий і рибальський флот (с. 72-73), теза про необхідність об’єднання в Україні різних православних Церков та повну незалежність від московського патріарха Української православної церкви (с. 144-145) тощо. Автор посібника послідовно відстоює давні надбання і непересічні культурні цінності місцевих автохтонів-українців, віддаючи водночас належне й етнічним меншинам, які переселилися на терени Одещини й активно освоювали її простори. Так, згадуючи про специфіку їхнього господарства, матеріальної та духовної культури, з-поміж усього етнолог підкреслив важливу роль болгар у розвитку городництва і виноградарства у степовій зоні (с. 169-170), економічну активність вірмен, греків і євреїв, передовсім у сфері торгівлі, а також у становленні і розвитку промисловості (с. 197-199, 201-204) тощо.

Щодо самого етнографічного фактажу, яким оперує В. Кушнір, то він достатньо репрезентабельний. Автор досить скрупульозно висвітлює специфіку місцевого рільництва і тваринництва, чумацтва і рибальства, ткацтва і гончарства українців, їхніх житла і садиби, одягу, громадського самоврядування, календарної обрядовості, родинних звичаїв й обрядовості (родильної та весільної), вірувань і світогляду та ін. Відомості про ті чи інші ділянки матеріальної та духовної культури часто доповнюються влучними прислів’ями і приказками тутешнього походження, що сприяє засвоєнню навчального матеріалу. Зацікавлення викликають також документальні свідчення про особливості побуту і народної культури етнічних меншин Одещини. Значна частина інформації, яку вони несуть (особливо з духовної сфери, традиційного сімейного і громадського співжиття), маловідома не тільки для широкого читацького загалу, тим паче для учнівської молоді і студенства, але й, відверто кажучи, для багатьох етнологів-фахівців.

Однак, і в посібнику В. Кушніра є, на жаль, деякі погрішності. Так, з невідомих нам причин, автор зараховує до допоміжних видів господарської діяльності ткацтво і гончарство, тоді як в етнографічній науці їх традиційно розглядають як види ремесел і промислів. Те саме можна сказати і про чумацтво, котре, на відміну від попередніх занять, посідало у життєзабезпеченні значної частини населення більш важливе місце, тобто дійсно було одним з важливих видів господарської діяльності, але не єдиним. Це визнає сам автор, коли стверджує, що „робота чумаків була сезонною” (с. 63). Проте двома сторінками раніше народознавець висловлює іншу думку: „Його (чумацтво. – М. Г.) не можна віднести до промислів, що були суто допоміжними в господарській діяльності українців. […] Чумацтво для значної частини нашої людності, в тім числі й на території сучасної Одещини, часто-густо ставало основним заняттям” (с. 61). Чому з таким твердженням важко погодитися? По-перше, тому, що чумакували тільки чоловіки, причому незначний їх відсоток. По-друге, тому, що інші члени родини прасола-чумака (дружина, діти, батьки похилого віку), які залишалися вдома, продовжували вирощувати хліб і випасати худобу, рибалити і полювати, ткати і столярувати тощо. Загалом же дуже мізерне число чумаків (найзаможніших) могло вижити лише за рахунок цього виду промислу, і то тільки тоді, коли він дійсно переростав в основний вид заняття.

Порушений та ряд інших моментів не породжували б дискусії, якби чумацтво стало предметом спеціального дослідження для сучасних українських етнографів та істориків[12]. Особливо актуальним, на наше переконання, є вивчення питань землекористування, кількості орної землі, сіножатей і пасовищ в українських чумаків, як однієї з головних умов селянського господарювання. Тільки з’ясувавши їх, зможемо більш-менш достовірно визначити внесок, з одного боку, чоловіка-чумака, з іншого – решти членів його родини в забезпечення щоденного існування.

Викликає певні заперечення також теза В. Кушніра про те, що специфіка орнаментації у вишивці і килимарстві Центральної України (перевага рослинного орнаменту, порівняно з геометричним, характерним для Полісся і Карпат) „формувалася під впливом культурних традицій народів Балканського світу”, зокрема, болгар (с. 55). Натомість у контексті опису специфіки цього орнаменту варто було наголосити на зовсім іншому – на досить пізньому його розповсюдженні в зазначеному регіоні. Вельми сумнівно звучить і твердження, що вже трипільці могли виготовляти глиняний посуд за допомогою гончарного круга (с. 58), оскільки достовірні свідчення про виникнення і поширення гончарства в Україні датуються лише початком I тис. н. е. (у племен черняхівської культури, дещо раніше – часами грецьких містах-колоній Північного Причорномор’я). Бездоказовим виглядає також міркування автора стосовно того, що у грі-веснянці „А ми просо сіяли, сіяли!” (поширеній, до речі, не тільки в українців степової зони, а й Карпат, Прикарпаття, Волині та інших регіонів України) є не що інше, як „виразне зіткнення культур – осілої землеробської і кочової скотарської” (с. 118).

Аналіз названих посібників буде неповним, якщо не торкнутися ще одного важливого аспекту – методичних принципів подачі у них елементів науково-довідкового апарату. Зокрема, книгу І. Веремійчика доповнюють „Короткий словник сільськогосподарської, побутової та ремісничої лексики” (с. 118-216) і „Додаток” (с. 221-256), який складається із двох частин: „Музеї Волинської області, де експонуються традиційні знаряддя праці, предмети побуту” та „Народознавча робота в світлиці Луцької школи-гімназії № 14”. Правда, і „Короткий словник”, і „Додаток”, чомусь, фігурують тут як окремі розділи – відповідно сьомий і восьмий.

Увагу привертає й те, що словник становить майже половину обсягу книги. Як випливає зі змісту передмови до словника, це спричинено тим, що велика частка традиційної сільськогосподарської, побутової та ремісничої термінології волинян відсутня у виданнях довідкового типу, що лексеми мають різні народні значення тощо (с. 118). Однак, підготовка будь-якого словника, тим більше діалектологічного, вимагає не менших знань і професіоналізму, ніж написання самої текстової частини роботи. Тому, мабуть, у посібнику І. Веремійчика і спостерігаємо багато неточностей та мовних недоречностей. Незрозуміло, наприклад, яке відношення мають до ремісничої лексики такі народні слова: „бик” – „дерев’яна паля у мосту” (с. 189), „козли” – „невеличкі кроковки, якими накривають верх стріхи для захисту від вітру” (с. 198), „лата” – „одна із жердин, дощок чи брусків, що прибиваються горизонтально, зверху крокв, для кріплення даху” (с. 200), „мур” – „кам’яна або цегляна стіна навколо чогось чи огорожа” (с. 202), „обшиванка” – „видовбаний човен з дощатою обшивкою у верхній частині бортів, що використовувався для перевезення великих вантажів” (с. 203), „підварок” – „комплект забудов, в який входила хата, клуня, хліви, шопа” (с. 204), „розпуски” – „розсувні вози для перевезення лісу” (с. 208), „стріха” – „солом’яна покрівля селянської будівлі” (c. 210), „шарварок” – „обов’язкова безплатна робота по ремонту шляхів, мостів, будівель тощо для поміщика або держави” (с. 214) тощо. Згідно зі сучасною діалектологією, одні з них належать до будівельної термінології, інші – до транспортної[13]. Їхня недоречність у цьому підрозділі стає особливо явною, коли з’ясовується, що ці ж пласти народної лексики зафіксовані і в інших частинах „Короткого словника”: будівельна („амбар”, „брама”, „возівня”, „клуня”, „льох”, „стайня”, „стодола”, „хлів” тощо) – у підрозділі „Сільськогосподарська лексика” (с. 124-148), транспортна („безтарка”, „бричка”, „віз”, „гарба”, „гара”, „дишло”, „драбиняк”, „довбанка”, „крипа”, „кульбака”, „насад”, „розвора” тощо) – у підрозділах „Сільськогосподарська лексика” та „Рибальська, мисливська і бджільницька лексика” (с. 176-188). Як бачимо, тут порушено мовні принципи систематизації та диференціації традиційних назв, зокрема і за їхньою народною етимологією, до речі, автор нерідко довільно трактує давні за похоженням слова та їхню первісну семантику: „иго” (?) – слов’янське (?) (с. 12), „борона” – праєвропейське (?) (с. 13), „коса” – праслов’янське (?) (с. 15), „збіжжя” – українське і західнослов’янське слово, яке означало „багатий” (?) (с. 18) та ін. За браком місця не зупиняємося на інших, не менш дискусійних і суперечливих, моментах, властивих для цього словника, у т. ч. і суто лінгвістичних. Узагальнимо тільки, що за подібних підходів до укладання словників користі з них, м’яко кажучи, мало. Тим більше, коли всі без винятку народні лексеми описово витлумачуються у текстовій частині роботи.

Що ж до згаданого „Додатку”, то для дослідника-етнолога науково-інформативним є хіба що вміщений у ньому реєстр обласних, районних і шкільних музеїв, а також шкільних світлиць і кімнат з народознавства, багато експонатів котрих має суто етнографічний характер. Правда, про наукову цінність таких етнографічних збірок судити складно: при викладі фактичного матеріалу автор найчастіше згадує побутові речі та знаряддя праці, що зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї (с. 50, 81, 83, 89, 99, 110 та ін.), спорадично – у Берестечківському історичному музеї (с. 91), у Володимир-Волинському краєзнавчому музеї (с. 13, 100), у світлиці Луцької школи-гімназії № 14 (с. 47, 79), у Рокинівському музеї історії сільського господарства Волині (с. 12), у Заборольському музеї історії села (с. 20) тощо.

Марними виявляться пошуки у виданні І. Веремійчика запитань і завдань для вивчення, засвоєння і самостійного закріплення фактичного матеріалу, що є невід’ємною складовою всякої навчально-виховної літератури (хоч книгу як посібник рекомендували до друку спеціалісти Інституту системних досліджень освіти Міносвіти України та Волинського державного університету ім. Лесі Українки). Тимчасом у видавничих реквізитах зазначено, що це „наукове видання” (с. 256); „дослідженням” („науковою працею”), а не посібником для студентів, учнів та вчителів уважає свою роботу і сам автор (с. 4, 5). Чи не у зв’язку з подвійним характером („навчальне видання” – „наукова праця”) знаходимо тут стільки недоліків? Так чи інакше, але назвати книгу І. Веремійчика „науковим виданням” важко, бодай з огляду на вже вказані помилки, неточності, упущення тощо – подібні „наукові” роботи ніскільки не збагачують українську етнографію, навпаки, лише розмивають її зміст.

Істотно відрізняється з погляду методики від цього посібника серія „Народознавство Буковини” Г. Кожолянка і „Народознавство Одещини” В. Кушніра, що адресовані читачам з певним рівнем підготовки. Праці першого автора супроводжують списки використаних джерел і літератури, практичні завдання для експедиційної роботи студентів (поширені програми-питальники), дві з них – „Громадський і сімейний побут” і „Народна архітектура” – органічно доповнюють також карти, графічні рисунки і світлини, що полегшує сприйняття і засвоєння фактажу, допомагає студентові краще зорієнтуватися у великому розмаїтті зразків і варіантів народної культури, зосередитися на типологічно найголовніших з них (як суто теоретично, так і під час проходження польової етнографічної практики).

Ілюстративним матеріалом (подано і паралельно з текстом, й у формі додатку), що увиразнює та поглиблює словесні описи, насичений і посібник В. Кушніра. Крім того, кожний його розділ, підрозділ і параграф завершують доречні „Запитання” – один із найдієвіших способів самоконтролю рівня засвоєння набутих знань*. З цією ж метою деякі із запитань посилюють навчальне значення рубрик „Так говорили наші пращури” і „Народні прикмети”, де зібрані найхарактерніші народні повір’я і повчання, що стосуються тієї чи іншої сфери традиційного способу життя і культури українців Одещини в минулому (с. 95, 97-98, 113-114).

Насамкінець – кілька слів про мову рецензованих видань, вимоги до якої в навчальній літературі мають бути, на наше переконання, особливо суворими. Загалом ці книги написані на належному рівні. І все ж час від часу у текстах натрапляємо і на чужоземні терміни, абсолютна більшість яких запозичена з російської мови. Так, зокрема, у І. Веремійчика знаходимо вживання слова „люлька” у значенні „колиска” (с. 81), а у В. Кушніра – такі русизми, як „бочонок” (посудина) – „бочівча” (с. 64), „сахарний” (сироп) – „цукровий” (с. 132), „розкатувати” (сир) – „розкачувати” (с. 166) тощо. Якщо виходити з того, що деякі з цих лексем іншомовного походження проникли у народно-розмовну мову населення й стали невід’ємною складовою його говірки, то тоді доцільно було б виділяти їх за допомогою загальноприйнятих засобів (лапок, дужок, курсиву тощо), щоб читач міг вирізнити їх з-поміж решти.

Отже, підведемо підсумок. По-перше, незважаючи на вказані недоліки і неточності, кожен з рецензованих посібників є певним кроком у популяризації української традиційної культури і побуту серед сучасної молоді на регіональному рівні. Це один з найкращих (якщо не універсальний) спосіб повернення із забуття призабутих і втрачених місцевих народних цінностей, їх передачі наступним поколінням. По-друге, підготовка навчальних народознавчих посібників регіонального типу може і повинна сприяти розвиткові української етнографічної науки на місцях, а не тільки у визнаних наукових центрах – у Києві чи Львові. Це набуває особливої актуальності в наш час, коли в навчальні плани багатьох вузів України, передовсім історичних і філологічних факультетів, уводяться різні курси з традиційної культури, а в деяких з вузів відкриваються кафедри з етнографії чи народознавства. З-поміж рецензованих книг таке до певної міри наукове значення мають, безперечно, посібники Г. Кожолянка і В. Кушніра, автори яких залучили великий масив мало- та невідомого зовсім науковцям документального матеріалу, зокрема й етнографічного. По-третє, цінність кожного з подібних видань залежить не лише від кількості наведеного етнологом-педагогом місцевого автентичного фактажу, а й від фахового рівня і стилю його подачі. Як показав наш огляд, це поки що одне з найслабших місць регіональної народознавчої літератури. По-четверте, українські спеціалісти, передовсім ті, котрі вивчають традиційну культуру і побут свого краю („малої батьківщини”), завдяки виходу у світ розглянутих посібників, отримали добру нагоду використати кращі напрацювання своїх колег-попередників, а також спрогнозувати можливі у подальшій роботі в цьому напрямку недоліки, неточності, недоречності тощо й уникнути їх.

Названі посібники – це тільки початок становлення навчального регіонального народознавства. Попереду етнографів-фахівців чекає ще важча і відповідальніша праця, особливо в тих регіонах України, де її ще не розпочали. Тож можемо сподіватися нових цікавих і корисних народознавчих видань, що з’являться на книжкових полицях у майбутньому.

Михайло ГЛУШКО