Ліліана ГЕНТОШ

ПОСТАТЬ МИТРОПОЛИТА ШЕПТИЦЬКОГО В

УКРАЇНСЬКИХ ТА ПОЛЬСЬКИХ НАУКОВИХ ВИДАННЯХ ОСТАННЬОГО ДЕСЯТИРІЧЧЯ

За останні десять років в українській історичній науці відбулися докорінні зміни у тематиці наукових студій. У поле зору сучасної української історіографії потрапила тепер і досі ігнорована історія Церкви, зокрема історія Греко-католицької церкви. Повноцінне вивчення історії УГКЦ в Україні розпочалося наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. Це було зумовлено як кардинальними політичними змінами й демократизацією суспільного життя, так і відмовою від ідеологічних схем у дослідженнях гуманітарних та суспільних наук, у царині яких поступово запановує плюралізм думок.

Однією з центральних тем для вивчення історії УГКЦ стали життя та діяльність глави цієї Церкви у першій половині ХХ ст. – митрополита Андрея Шептицького. Посилена увага науковців до цього церковного діяча викликана його винятковим життєвим шляхом, багатогранністю його особистості, а також своєрідною енігмою його постаті. Він для українців, а тим паче галичан, є одним з героїв їхньої новітньої історії, що може і сьогодні промовляти до них, будучи важливою сторінкою європейської і, зокрема, центрально-східноєвропейської історії, рівно ж як і прикладом складних історичних процесів цього регіону. Відігравши надзвичайно вагому роль у релігійному, політичному, соціальному та культурному житті Галичини, він у радянські часи став головним об’єктом шельмування. Як знакова постать доби митрополит Андрей Шептицький викликає особливе зацікавлення українських дослідників.

До кінця 80-х років ХХ ст. історія УГКЦ та діяльність митрополита студіювалися поза Україною, у діаспорі. Однак, тільки на початку 1990-х років зарубіжні науковці отримали необмежений доступ до українських та польських архівів. З початку 1990-х років поступово відкриваються для дослідників різних країн й архіви Ватикану[1].

За кордоном до початку 1990-х з’явилися друком цікаві наукові і науково-популярні статті, спогади та поодинокі монографії про А. Шептицького. До найбільших здобутків закордонного шептицькознавства можна віднести єдину повну біографію митрополита пера о. Кирила Королевського[2] та збірник „Моральність та реалії. Життя та час А. Шептицького”[3], котрий якнайкраще відображає тогочасний стан вивчення питання. Проте ці та інші присвячені митрополитові видання, що побачили світ у Західній Європі чи Америці, не становлять предмет нашої розвідки[4]. Основне її завдання – показати, як діяльність митрополита Шептицького висвітлювалася в незалежній Україні і сусідній Польщі за останні десять років. Саме до цих країн з Північної Америки й Італії перенісся центр студій життя та діяльності Андрея Шептицького. За означений час на цю тематику тут вийшло чимало наукових праць, збірників документів, матеріалів конференцій і статей. Варто проаналізувати як нові публікації джерел до вивчення біографії митрополита, так і результати дослідницьких пошуків, систематизуючи студії цієї проблеми за такими типами: 1) публікації документів; 2) видання матеріалів конференцій; 3) монографії; 4) науково-популярні праці. Звичайно, обмежений обсяг статті не дозволить авторові ґрунтовно розглянути увесь існуючий на сьогодні доробок (особливо це стосується збірників статей та матеріалів конференцій), тому вважаємо за доцільне зосередити увагу на тих публікаціях, що торкаються питань, які, на нашу думку, найбільше сприяють розумінню та оцінці діяльності митрополита Шептицького і які, водночас, найчастіше піднімають самі дослідники. Можна виділити окремі тематичні кола цих питань, котрі стосуються: 1) молодих років і покликання Романа Шептицького (насамперед ієрархії ідентичностей майбутнього митрополита та мотивації до зміни обряду); 2) суспільно-політичної праці Андрея Шептицького, його політичних преференцій та соціальної доктрини; 3) поглядів глави УГКЦ на міжнаціональні й міжконфесійні відносини в Галичині, зокрема на українсько-польські стосунки, та його практичних дій у ситуації міжнаціональних конфліктів.

1. Публікації документів

Для дослідження багатогранної особистості А. Шептицького непересічне значення має перевидання в Україні його пастирських послань, збірок богословських та морально-етичних творів[5]. Поглиблений аналіз його спадщини дасть змогу більше дізнатися про погляди митрополита, його мотивацію, витлумачити його дії за тих чи інших обставин. Тому передрук збірників його праць, які в різний час виходили в США, Канаді та Італії[6], збагачує джерельну базу, що є у розпорядженні українських істориків.

З початком 1990-х у вітчизняних наукових виданнях стали з’являтися окремі архівні документи стосовно політичної та суспільної діяльності митрополита Андрея[7]. Публікації цих матеріалів супроводжуються передмовами і коментарями, котрі, на жаль, здебільшого досить поверхові за характером. Такими, приміром, є коментарі до документів, оприлюднених Г. Цвегрошом у брошурі „Апостольський Престол і митрополит Андрей Шептицький”. Найінформативнішими з них є два листи апостольського візитатора А. Ратті до митрополита Шептицького з 1918-1919 рр., тимчасом як деякі інші документи (скажімо, відгук Р. Роллана про Ж. Клемансо та про зовнішню політику Франції) не мають жодного відношення до теми. У передмові та коментарях автор побіжно торкається багатьох цікавих проблем. Але, на основі невеликого кола джерел, він вдається до поспішних висновків, як-от про „офіційне і фактичне визнання Ватиканом УНР”[8]. Насправді ж, діяльність надзвичайної дипломатичної місії УНР під проводом графа М. Тишкевича була лише спробою нав’язати дипломатичні контакти, тож немає підстав говорити про офіційне визнання УНР Ватиканом, що означало б встановлення двосторонніх дипломатичних відносин на посольському рівні. Правда, Апостольська столиця в 1919-1920 рр. продемонструвала активне зацікавлення Україною[9], однак обережна ватиканська дипломатія не поспішала налагоджувати офіційні дипломатичні зв’язки з УНР. Дуже прикро також, що упорядник Г. Цвенгрош у своїх публікаціях документів, що стосуються офіційних контактів митрополита Шептицького з Римською курією, обмежився листами апостольського візитатора в Польщі, а згодом нунція А. Ратті до митрополита, хоч не менш цікавими є і відповіді Шептицького, оригінали яких зберігаються у ватиканських архівах[10].

Найважливішою українською публікацією джерел нашого тематичного спрямування є багатотомне видання „Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944”, здійснене Постуляцією митрополита Андрея Шептицького спільно з Центральним державним історичним архівом України у Львові (ЦДІА у Львові). На час написання цього огляду в світ вийшли два томи в трьох книгах[11], кожна з яких присвячена окремій тематиці і заслуговує на окрему увагу не тільки через тематичну відмінність, але й (і перш за все) через різний рівень наукового упорядкування та коментування документів.

Перший том, що складається з однієї книги, має назву „Церква і Церковна єдність” і містить матеріали з українських (Державний архів Львівської області, ЦДІА у Львові та Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника) і російських (Державний архів Російської федерації, Центральний державний історичний архів у Петербурзі) архівів. Вони стосуються екуменічного подвижництва митрополита, його спроб діалогу з православним світом. Ця збірка документів дуже добре науково зоорганізована. Читачеві пропонується  – як допоміжний матеріал – бібліографія праць про Шептицького, хронологічна таблиця основних подій його життя. Науковий апарат включає нумерований перелік документів із зазначенням вихідних даних кожного з них та сторінок, на яких його можна знайти у збірнику, а також іменний та географічний покажчики. Спеціально треба відзначити змістовну передмову головного редактора збірника А. Кравчука про місце екуменічних процесів у діяльності та в богословській спадщині А. Шептицького.

Цільовим призначенням цих збірників є передовсім документаційне сприяння беатифікації митрополита Шептицького, котра триває з 1958 р. (про це, щоправда, сказано тільки в передмові до першої книги другого тому). Проте основними „споживачами” цих документів неминуче стануть дослідники церковної історії, богослов’я, а для цієї аудиторії вельми корисними виявилися б коментарі до документів, що таки відсутні.

У першому томі збірника подано ряд цікавих документів про взаємини митрополита з російським та українським православним світом, про його працю у контексті заснування Російської греко-католицької церкви, рівно ж як і про його бачення проблеми зближення й єдності християнських Церков (особливе значення тут має листування митрополита, широко представлене в збірнику). Однак, мусимо зауважити, що деякі документи є фактичним передруком із попередніх видань[12]. Серед матеріалів збірника знаходимо також обширний фрагмент з книги диякона Василія, ЧСВВ – про життя і діяльність о. Леоніда Федорова[13]. Не зовсім зрозуміло, чому саме її частина знайшла місце в збірнику, – критерії відбору цього тексту вартувало би пояснити в передмові[14]. Хоч таке змішування першоджерел та джерел вторинних, опосередкованих узагалі не видається доцільним з наукового погляду.

Наступний том „Церква і суспільне питання” видано у двох книгах. Перша з них, із підзаголовком „Пастирське вчення та діяльність”, охоплює документи тільки львівських архівних збірок[15]. Поділ на три розділи не дуже чіткий – окремі документи можна віднести і до першого, і до третього розділів[16]. Цей том, як і попередній, доповнений іменним та географічним покажчиками та переліком біблійних посилань, але позбавлений предметного покажчика, що ускладнює користування книжкою. Вагома частка матеріалів, особливо послань митрополита, передрукована із зібрань творів Андрея Шептцького, які вийшли друком у Канаді та США і вже зовсім недавно частково були перевидані в Україні[17]. Один документ – послання митрополита до поляків греко-католиків – наведений польською, хоча в наступному томі іншомовні матеріали подаються в українському перекладі. Напевне, упорядникам треба було б визначитися з принципами публікації іншомовних документів.

Друга книга другого тому під назвою „Церква і суспільне питання. Листування” є найбільш цінною – з огляду на вміщені архівні знахідки, котрі, за невеликим винятком, опубліковано вперше. Багато документів, попри означену у титулі тему, торкаються суто політичних питань. Зрештою, це легко пояснити: життя українського суспільства в Галичині було настільки політизованим, що відокремити суспільне від політичного складно. І все ж, не можна кваліфікувати діяльність митрополита лише як суспільну чи церковну. Андрей Шептицький був активним учасником не тільки галицького політикуму, а й політичного життя Австро-Угорської імперії та міжвоєнної Польщі, особою, на думку котрої зважали представники міжнародного дипломатичного корпусу. Низка дуже цікавих документів цього тому інформує нас про політичні погляди митрополита, про його ставлення до проблем внутрішньої та зовнішньої політики тих держав, у кордонах яких перебувала Галичина. Візьмемо, для прикладу, хоча б відомий меморандум Шептицького до австрійського уряду про майбутній устрій Української держави[18] або текст його виступу на засіданні в австрійському парламенті про укладення Брестського перемир’я[19], або ж уривок листа до Йосифа Сталіна[20]. Для українців Галичини Андрей Шептицький був не лише духовним пастирем, але й провідником у буремних політичних круговертях того часу.

Цей том вирізняється вельми вдалим і продуманим структуруванням на розділи і підрозділи[21]. Як, власне, і самим підбором матеріалів – листування митрополита Шептицького, як офіційного, так і приватного характеру. Окрім львівських архівних збірок, тут бачимо надзвичайно важливі листи, що були оприлюднені у виданні документів про Святий престол в роки Другої світової війни[22].

Зробимо ще декілька зауваг щодо упорядкування збірника. Чимало документів були перекладені з польської, французької та італійської. При ознайомленні з ними гостро відчувається потреба фахової літературної редакції, відсутність якої суттєво ускладнила розуміння змісту цих перекладів[23]. Старанне мовне шліфування текстів також дало б змогу уникнути кальок з польської та російської мов, некоректної, з погляду норм граматики та стилістики української мови, побудови речень[24]. Коментарі цього тому, за незначним винятком, зводяться до біограм. У деяких з них трапляються прикрі помилки, зокрема в інформаціях про дуже відомих українських політичних діячів (таких, як С. Бандера, Я. Стецько, В. Кубійович, С. Витвицький, О. Греков, І. Огієнко та ін.) не вказані дати смерті[25].

Підсумовуючи огляд цього видання, зазначимо, що публікація джерел, котрі висвітлюють життя і діяльність митрополита Шептицького наразі залишається важливою й актуальною справою. Можливо, з виробленням більш чіткої концепції збірників, ретельним опрацюванням та коментуванням документів наступні книги стануть справжнім надбанням як наукової громадськості, так і Церкви. Недоліки аналізованого щойно видання лише віддзеркалюють стан археографічних публікацій в Україні загалом.

У сусідній Польщі також з’являлися поодинокі публікації документів, що стосуються нашої теми[26]. Окремою книгою вийшли архівні матеріали про діяльність митрополита Шептицького та взаємини між католицькими Церквами різних обрядів у час українсько-польського збройного конфлікту в Галичині, підготовлені до друку польським дослідником Юзефом Волчанським під назвою „Невідома кореспонденція львівських архиєпископів-митрополитів Юзефа Більчевського та Андрея Шептицького під час польсько-української війни 1918-1919”[27]. Збірці документів передує поширений та детальний вступ упорядника, у якому він виразно окреслює мету видання, його часові й тематичні рамки, докладно аналізує складну тогочасну ситуацію. Вибух військового конфлікту між українцями і поляками у Східній Галичині призвів до того, що двоє архиєпископів Католицької церкви опинилися по різні боки барикад. На жаль, у вступі, незважаючи на задекларовані зусилля автора, відчувається його особиста заангажованість – він часто відступає від свідчень ним же пропонованих першоджерел, аби прищепити читачеві власні симпатії та антипатії. Уважно читаючи передмову, приходимо до висновку, що упорядник так і не зміг, як і багато польських політичних та церковних діячів початку ХХ ст., визнати за українцями рівного з поляками права на власну державність у Східній Галичині у 1918 р. За словами Ю. Волчанського, „поляки не хотіли і не могли собі дозволити жодних компромісів” у питанні Східної Галичини, та й архиєпископ Більчевський також був „категорично проти будь-яких поступок, що ставлять під сумнів зв’язок Східної Галичини з рештою польських земель”[28]. У декількох місцях автор, не згадуючи про злочини з польської сторони, звинувачує українців у „терорі”, „репресіях проти польського населення”, „в розпочинанні конфлікту”, а найбільшу відповідальність за всі воєнні злочини й кривди, услід за архиєпископом Більчевським, покладає на „значну частину духовенства (греко-католицького. – Л.Г.) на чолі з архиєпископом Шептицьким”. Подібні стереотипи мислення і стали причиною необ’єктивності автора. Упередженість до особи митрополита та загалом до української сторони, яка начебто йшла „шляхом насильства і терору” до незалежності, аж ніяк не полегшує читачеві усвідомлення складності ситуації, в котрій діяли обидва львівські митрополити[29].

Обидвоє львівських архиєпископів (цікаво, що навіть їхні митрополичі палати виявилися по різні боки лінії військових дій: Шептицький перебував у частині міста, контрольованій польською стороною, а Більчевський – українською), будучи активними на політичній сцені Галичини, поділяли рацію стану свого табору. З опублікованого дізнаємося, як важко було їм поєднати свою політичну діяльність з душпастирством. Яким чином відстоювати інтереси свого народу, не руйнуючи внутріцерковної солідарності, що її дотримання вимагала Апостольська столиця; як знайти шляхи порозуміння, примирення між двома католицькими народами-сусідами, кожен з яких прагне встановлення власної державності – розв’язання цих непростих проблем не змогли запропонувати ні Ю. Більчевський, ні А. Шептицький, хоч обоє задля цього і здійснили ряд практичних заходів. Тимчасом упорядник і в передмові, й у коментарях все ж намагається переконати нас у більшій „вині” українського владики, закидаючи йому безкомпромісність, нагнітання українсько-польської ворожнечі та підтримку політичного українства, доводячи, що в митрополита „політик узяв верх над єпископом”[30]. Та все це звучить украй непереконливо, бо автор, акцентуючи на політичній діяльності митрополита Шептицького, замовчує політичну активність Ю. Більчевського, його скрайні „патріотичні” переконання та далеко не демократичні політичні ідеали[31].

Так чи інакше, документи, оприлюднені о. Ю. Волчанським, відтворюють яскраву картину пошуків компромісу і шляхів співпраці у патовій ситуації українсько-польського військового конфлікту. Повні тексти 40 листів цієї збірки (зберігаються в архіві Львівської архидієцезії латинського обряду в Любачеві (Польща) та у ЦДІА у Львові) вперше запроваджено в науковий обіг. Науковий апарат цього видання заслуговує найвищої похвали. Кожен лист детально прокоментовано – звідси можемо почерпнути дуже багато цінної інформації (вона нерідко є результатом кропіткої дослідницької роботи упорядника) стосовно ситуацій, людей, подій, що згадуються в епістолярії, а також відомості про генезу остаточного тексту листа (на підставі ґрунтовного вивчення всіх наявних у двох згаданих архівних збірках чернеток кореспонденцій). Часом, однак, автор зловживає своїм правом і поширені коментарі використовує для аргументування тез, ним же висунутих у передмові.

Зацікавленому читачеві о. Ю. Волчанський пропонує 20 додатків, які покликані допомогти глибше осягнути зміст листів, історичне тло описаних у них подій. Про деякі з документів, уміщених як додатки, йдеться в самих листах (як-от про спільне звернення двох архиєпископів до командування польських і українських військ щодо звільнення малолітніх військовополонених[32]). Додатки мають свої коментарі, у котрих упорядникові теж не вдалося уникнути хибної пристрасті до накидання нам своїх поглядів. Так, зокрема, коментуючи послання апостольського візитатора А. Ратті до обох львівських владик із закликом від імені папи до порозуміння та примирення, автор чомусь опускається до рівня посередньої публіцистики, суто риторично, без фактичних доказів стверджуючи, що згідно з волею папи і загалом „з християнської любові” до ближнього польська сторона безліч разів демонструвала „добру волю” до миру і порозуміння. Але „добра воля” поляків „розбивалася об непримиренну ненависть” українців. На думку коментатора, польська „добра воля” повинна була мати межі, бо не можна „самим добровільно підставляти горло під нагострений німцями та австріяками український ніж”. Тому польську участь у війні треба класифікувати „тільки як оборону від розбою і гвалту […] австрійсько-німецько-української спілки”. За таких обставин „порозуміння стало, не з нашої вини (а з вини, очевидно, українців. – Л.Г.) неможливим”. У цьому коментарі Ю. Волчанський, втрачаючи контакт із сьогоденнням, заповзято обґрунтовує і захищає польську позицію, актуальну понад 80 років тому, пишучи від першої особи множини – „ми”, „наші”. Подібні публіцистичні випади, де автор втрачає розважливість, сильно псують враження від добре випрацюваного наукового апарату. Повертаючись до щойно згаданого листа, спробуємо пояснити, чому саме він викликав таке поширене коментування. Оскільки рецензована публікація готувалася в момент посиленої роботи комісії з беатифікації архиєпископа Й. Більчевського, то видається, що упорядник вирішив прокоментувати кореспонденцію апостольського візитатора Ратті до польського архиєпископа для того, щоб витлумачити відповідь на неї Й. Більчевського. Хоч сам текст цієї відповіді Й. Волчанський таки не наводить. А була вона надзвичайно, майже образливо короткою, і зводилася до чергової заяви львівського римо-католицького владики про те, що він робить усе можливе для порозуміння і примирення, йде на максимальні поступки, та його „добрій волі і діянням стає на перешкоді русинська впертість”[33]. Тон і текст цього листа ватиканський дипломат і Римська курія сприйняли як демонстрацію Й. Більчевським образи і незадоволення через те, що апостольський візитатор написав ідентичні за змістом листи і до архиєпископа Більчевського, і до митрополита Шептицького. У Ватикані переконалися, що польський владика не поділяє їхнього бажання трактувати в одинаковий спосіб українців і поляків, не звинувачуючи в збройному конфлікті якусь одну сторону[34]. Виглядає на те, що коментар упорядника був уведений задля спростування цієї, так би мовити, неприємної для Й. Більчевського ситуації. Загалом же, це видання документів мало, очевидно, на меті посприяти возвеличенню та прославленню архиєпископа Й. Більчевського, успішно беатифікованого минулого року.

З усіх публікацій мемуарного характеру найціннішим джерелом є спогади Софії Шептицької, матері митрополита, та с. Марії Кристи Шембек, доньки його двоюрідної сестри. Спомини матері „Молодість і покликання о. Романа Шептицького” кидають світло на дитинство та юність майбутнього митрополита, духовного пастиря українців, рівно ж як і на доленосне його рішення про зміну обряду та монаший постриг. Ці спогади декілька разів виходили друком українською мовою в діаспорі[35] та вже двічі – як перевидання діаспорних – у сучасній Україні[36]. Доля самих споминів цікава. Деякі обставини їхньої появи потребують додаткових пояснень, чого український упорядник – Д. Горняткевич та український редактор – М. Косів не здійснили. Так, зокрема, писати спогади, повна авторська назва яких „Молодість і покликання о. Романа Андрія Шептицького чину св. Василія Великого, розказані його матір’ю, 1865-1892”, Софія Шептицька розпочала 2 лютого 1894 р. Ні за життя матері, ні за життя сина, вони не публікувалися, а зберігалися в сімейному архіві, бо, за задумом авторки, призначалися для майбутніх поколінь родини Шептицьких. Багато років після її смерті, у 1928 р. молодший син Леон Шептицький передрукував на машинці цей рукопис, а тоді зробив п’ять машинописних копій. Кожен з братів Шептицьких одержав по примірнику, а Леон залишив собі ще перший передрук з оригіналу з власною приміткою. Одна з п’яти копій, власність Климентія Шептицького, була передана ним о. Кирилові Королевському[37] в Рим. Необхідно зазначити також, що рукопис Софії Шептицької був писаний польською та французькою мовами, а не польською й українською, як повідомляє редактор останнього українського видання – М. Косів (можливо, для того, щоб обґрунтувати ним же висунуту в передмові тезу про спомини Шептицької як „один з найвидатніших творів української мемуаристики”[38]). Софія графиня Шептицька не писала українською, читати по-українськи її навчав син Казимир для того, щоб могла ознайомлюватися з пастирськими посланнями свого сина в оригіналі. У спогадах франкомовними є обширні цитати з листів, рівно ж як і діалоги між членами родини. Взагалі україномовні видання цих мемуарів, як в Україні, так і в діаспорі, вимагають серйозного критичного підходу з боку науковців, котрі бажають використати їх для своїх досліджень. Україномовний переклад, який передруковується з видання у видання, був здійснений Дам’яном Горняткевичем з польської мови, ще декілька перекладачок подали українською франкомовні вставки. Крім цього, у тексті вжито передвоєнну галицьку українську мову, далеку від сучасного літературного взірця, що суттєво ускладнює розуміння окремих фрагментів. Тому історикам краще звертатися до польського видання спогадів, упорядкованих відомим дослідником А. Міцкевича, Ю. Словацького й А. Фредри Богданом Закревським[39] на основі уже згаданого першого машинописного передруку рукопису. Польськомовне видання пропонує читачеві фахову передмову та значно ґрунтовніші, ніж в українському, коментарі. Важливо, що Б. Закревський наводить франкомовні листи та діалоги в оригіналі, супроводжуючи їх примітками з польським перекладом. Такий прийом має свою вартість і для науковця, і для пересічного читача – перший отримує точність, а другий – атмосферу автентичності. Самі спомини Софії графині Шептицької є дуже цінним джерелом і заслуговують на його достойне видання українською мовою.

Оригінальні спогади матері митрополита творені з неабияким літературним хистом, і їм притаманні прикмети художньої прози. У центрі спогадів – сама авторка, її інтенсивні емоційні переживання та внутрішній світ. Відчувається вплив сентиментальної романтичної літератури того часу та книг, які розповідали про життя відомих людей Церкви, що їх завжди любила читати графиня[40]. Спогади, звісно, з’явилися у світ пізніше від висвітлених у них подій[41]. Проте з деяких фрагментів складається враження про ще пізніше і, можливо, навіть стороннє втручання у ці частини тексту. До такої думки нас, зокрема, підводять ті авторські судження, що звучать з висоти доконаних фактів, як такі, що виправдані часом і практикою. Виразним прикладом цього є оповідь Софії Шептицької про плани майбутнього митрополита, а тоді ще 21-річного Романа Шептицького, стосовно навернення Росії, рівно ж як і її різко негативна оцінка москвофільства[42], як домашнього ворога, проти котрого весь час боронили свою Церкву галицькі русини.

Інша авторка – сестра Марія Криста Шембек, у миру – Софія Шембек, також поріднена з митрополитом через Фредрів[43]. Сестра Марія Криста присвятила свої спомини[44] спеціально Андрею Шептицькому і, як сама ствердила, написала їх для дітей і внуків своєї сестри Ядвіги Шептицької[45]. Ці мемуари в цілому складають 3 томи (нині зберігаються в приватному архіві родини Шептицьких). Їхній упорядник А. Земба підготував до друку найважливіший – перший – том. Спомини с. Марії Кристи практично розпочинаються там, де закінчуються спогади Софії Шептицької, й охоплюють період від 1896 по 1944 рр. Авторка скрупульозно описала всі свої особисті зустрічі та контакти з митрополитом, котрий з особливою прихильністю ставився до неї як до своєї похресниці. Власне авторський текст доповнюється витягами з листування Софії Шембек з Андреєм та Климентієм Шептицькими (останньому також приділяється значна увага). Змальована особлива атмосфера родинних взаємин Шептицьких, передано подробиці зустрічей, свят у родинному колі, – у цьому плані ці спогади інтимніші, „сімейніші”, ніж спомини матері митрополита, що переповнені внутрішнім напруженням, неспокоєм та пафосом. Сестра Марія Криста підкреслює належність Шептицьких до двох світів, до двох культур, до двох церковних традицій; таке намагання поєднати в собі польськість і українськість стало наслідком свідомого вибору всіх рідних митрополита. Власне, питання українсько-польських відносин у Галичині проходить наскрізно через сторінки цих мемуарів. Опубліковані вони вперше. Беззаперечну цінність цього видання підвищує докладна передмова упорядника, а також фахово виконане ним коментування тексту, що дає змогу читачеві дізнатися про членів дальшої родини Шептицьких та Фредрів, глибше осягнути суть тих подій, ситуацій, що їх авторка згадує побіжно.

2. Видання матеріалів конференцій

Протягом останнього десятиліття в Україні та Польщі відбулося чимало конференцій, присвячених митрополитові Шептицькому.

У Польщі першої половини 1990-х було проведено декілька цікавих наукових форумів, матеріали яких з’явилися друком трохи згодом. Так, зокрема, у 1994 р. побачив світло денне збірник „Митрополит Андрей Шептицький. Студії і матеріали”[46], який акумулює теоретичні здобутки конференції „Митрополит Андрій Шептицький та духовна культура народів Центрально-Східної Європи”, що пройшла влітку 1990 р. Вона, як видається, мала дещо символічне значення – уперше в цій ще недавно соціалістичній державі дослідники з Польщі, з-за кордону і навіть з України (ще тоді радянської) змогли зібратися на науковий форум на донедавна заборонену тему. Це була перша і вдала спроба перенесення центру наукового обговорення особи та діяльності митрополита з Північної Америки та Західної Європи до Польщі й, опосередковано, до України.

У ретельно відредагований збірник увійшли статті майже всіх учасників конференції. Він має змістовні передмову Р. Лужного та післямову А. Земби, де вказано цілі конференції та видання її матеріалів, їхнє місце в дослідженні постаті митрополита Шептицького у Польщі та світі.

Статті збірника охоплюють широке коло питань, що згруповані у чотири розділи: „Родина”, „Час”, „Діяльність та спадщина”, „Архівні джерела”. В першому розділі знаходимо кілька цікавих спогадів, написаних членами родини Шептицьких. Так, скажімо, спомини Ельжбети з Шептицьких Вейман відтворюють картину щоденного побуту у Прилбичах, де любив бувати митрополит Андрей. Авторка також акцентує на впливі на життя її родини непростих українсько-польських стосунків у міжвоєнній Галичині, ілюструючи цю тезу особистими згадками про вороже наставлення однокласників до неї, племінниці митрополита[47].

З другого розділу „Час” хочеться особливо виділити статтю д-ра А. Земби „Про генезу рішення Романа Шептицького про зміну обряду”[48]. Ця розвідка вирізняється новаторським підходом ученого до досліджуваної проблеми, завдяки котрому йому вдалося з’ясувати, коли, як і під дією яких чинників виникла у Романа Шептицького думка про зміну обряду та про служіння Богу в Греко-католицькій церкві. Складність вивчення цих питань полягає, по-перше, у міфологізації особи митрополита, а по-друге, в обмеженості джерельної бази – часто навіть лише таким інформативно неоднозначним типом першоджерела, як мемуари[49]. Автор намагається шукати витоки рішення про зміну обряду глибше, ніж це звичайно роблять інші науковці. Він аналізує середовище майбутнього митрополита, родинне коло, надзвичайно тісні контакти з матір’ю, чия особистість та дещо містична релігійність відіграли чи не найістотнішу роль у духовному становленні її сина. Дослідник характеризує ставлення Романа Шептицького-юнака, студента, до популярних у той час ультрамонтанських ідей. Ще його мати прищепила йому ультрамонтанські переконання про універсалізм католицької віри, про наддержавний та супранаціональний характер Католицької церкви. Польські прихильники ультрамонтанських доктрин досить гостро критикували заангажованість Католицької церкви в Польщі у незалежницькі змагання та тісний зв’язок між вірою та патріотичними устремліннями у свідомості багатьох поляків. На думку автора, саме через прихильність до цих ідей Софія Шептицька не надавала значення патріотичному вихованню сина. Далі А. Земба розглядає вплив традицій родини Шептицьких на формування поглядів майбутнього митрополита УГКЦ, слушно заперечуючи деяким авторам[50], котрі перебільшують вагу родинних традицій служіння Греко-католицькій церкві та усвідомлення русинсько-українського коріння, буцімто дбайливо збережених і переданих Романові його батьком Яном Шептицьким. Насправді ж, Ян Шептицький не виявляв зацікавленості українськими справами, тож і не міг прищепити проукраїнських симпатій синові. Його інтерес до минулого зводився до складання генеалогії власного роду, для якого йому вдалося нарешті здобути графський титул у 1871 р. Тимчасом рішення Романа Шептицького про зміну обряду, як переконливо довів автор, мало перш за все релігійне підґрунтя. А. Земба активно працює й над іншими проблемами, пов’язаними з життям та діяльністю митрополита Шептицького[51].

Наступна, найбільша частина збірника, під назвою „Діяльність та спадщина”, об’єднує статті, що вийшли з-під пера відомих науковців з української діаспори – таких, як сестра С. Сеник, І.-П. Химка, М. Клячко, А. Кравчук, та польських дослідників – С. Стемпня, М. Мрузова, М. Папежинської-Турек. Кожна з цих публікацій є оригінальним дослідженням на конкретну тему. Тільки сестра Сеник подає більш узагальнюючий нарис про духовний аспект життя і діяльності митрополита Шептицького, хоч і вона радше ставить низку завдань до розв’язання майбутніми дослідниками, аніж пропонує вичерпне насвітлення теми[52]. Тим, хто цікавиться політичною діяльністю митрополита Шептицького, варто ознайомитися із багатими на факти та високонауковий аналіз статтями І.-П. Химки „Митрополит Андрей Шептицький та питання виборчої реформи 1905-1914 рр.”[53] і М. Клячко „Подорож митрополита Шептицького до Західної Європи й Америки”[54]. На увагу дослідників екуменічних починань митрополита заслуговує розвідка М. Папежинської-Турек, яка розкриває ставлення митрополита Шептицького до православ’я в 1918-1939 рр.

У розділі „Архівні джерела” маємо повідомлення О. Мацюка, колишнього директора ЦДІА України у Львові, про долю особистого архіву митрополита.

Збірник є першим вагомим науковим виданням про життя та діяльність митрополита Шептицького, що побачило світ у Східній Європі. Не можна не відзначити також ретельно підготовлений науковий апарат, що включає, окрім іншого, хронологічну таблицю з основних подій життя митрополита, іменний та географічний покажчики.

До 50-річчя з дня смерті митрополита Шептицького було приурочено дві наукові конференції, чи швидше два наукові семінари, – у Гданську й у Львові. Матеріали наукової конференції, зорганізованої Науковим товариством істориків Гданського університету, вийшли друком невеликою книжкою у 1995 р.[55] Загалом фаховий рівень публікацій тут відчутно нижчий, ніж у попередньому збірнику. Дві перші статті збірника Володимира Мокрого[56] та Ярослава Москалика[57] присвячені думкам, переконанням та діяльності митрополита в аспекті поєднання Церков. В. Мокрий розглядає ці питання виключно крізь призму ідеї українського патріархату, шукаючи її витоки в ХІ ст., а тоді в ХVI-XVII ст. Головна увага автора зосереджена на контактах Андрея Шептицького з українським православним світом часів ІІ Світової війни. Історик приходить до остаточного висновку про те, що „унійні плани митрополита і підтримка ним ідеї утворення Київського патріархату не були подиктовані конкретними політичними цілями”[58], – на них, на наш погляд, дуже і дуже впливали конкретні політичні обставини. Стаття Я. Москалика є спробою дослідження екуменістичних або, точніше, унійних ініціатив митрополита Андрея. Використовуючи як основне джерело його твори, науковець натомість нехтує висвітленням історичного контексту. Наступний автор, Чеслав Партач, як і попередній, декларує тему своєї статті значно ширше – „Ставлення митрополита Шептицького до скрайніх релігійно-політичних суспільних течій у Східній Галичині”, а насправді торкається взаємин глави УГКЦ з українським національним рухом у 1901-1908 рр. Зроблені дослідником висновки настільки загальні, що можуть стосуватися не лише вказаного, а й будь-якого іншого періоду національної заангажованості Шептицького. Ч. Патач засуджує політичну діяльність українського греко-католицького духовенства, забуваючи, однак, додати, що участь у національних рухах за політичну емансипацію була характерна, більшою або меншою мірою, для представників й інших помісних католицьких Церков Центрально-Східної Європи[59]. Найцікавіша стаття збірника належить перу Є. Коко[60], котрий поставив собі за мету з’ясувати ставлення митрополита до Польської держави в 1918-1939 рр. Підсумовуючи існуючий доробок з цього питання та залучаючи чимало нових джерел, автор окреслює складні взаємини Шептицького з польськими державними та політичними чинниками, влучно називаючи його ставлення до польського уряду „пасивною лояльністю”[61].

Матеріали української конференції з нагоди 50-річчя з дня смерті митрополита були опубліковані аж 2000 р. у другому числі наукового збірника з церковної історії „Ковчег”[62]. Окремої згадки серед них заслуговують три статті, кожна з яких є ґрунтовним дослідженням конкретної проблеми. Кардинал Любомир Гузар у своїй праці „Екуменічна місія Східних Католицьких Церков у баченні митрополита Андрея Шептицького”[63] намагається співвіднести унійну діяльність митрополита Шептицького з сьогоденням, з екуменізмом Другого Ватиканського собору. Такий підхід дозволяє вирішити не одну дилему, що постає під час обговорення унійних ініціатив митрополита. Автор узявся розкрити вельми яскраву сторінку унійних поглядів і діянь митрополита, які стали підмурівком обґрунтування великого історичного значення, позитивного впливу та потенціалу унійних Церков у теперішніх дискусіях про роль унійних Церков у діалозі Православної та Католицької церков. Саме з’єдинення християнських Церков Сходу було найбільшим покликанням митрополита, котрий відчув його ще замолоду і від юнацьких мрій привернення Сходу Європи до єдності з Апостольським престолом дійшов до ідеї унії не як злиття, а як творення нової сутності. Що було негативом, а що позитивом Берестейської унії, як унія може сприяти міжцерковному діалогу – на ці питання і шукає відповіді сучасний український церковний діяч разом з духовним пастирем українства першої половини ХХ ст.

Василь Расевич, автор наступної статті, ставить перед собою завдання окреслити ті грані пастирської праці митрополита, що пов’язують його з українським рухом у 1900-1918 рр.[64] На підставі маловідомих архівних джерел, дослідник описує роль митрополита в ключових подіях та процесах у Галичині (наприклад, у досягненні українсько-польського компромісу в справі проведення виборчої реформи). Глибоке знання та відчуття В. Расевичем часу тих далеких подій створює структуроване історичне тло, необхідне для розуміння й оцінки діяльності митрополита Шептицького на політичній арені Галичини. Стаття багата і на цікавий фактаж, і на оригінальну та зважену інтерпретацію.

Робота Андрія Кравчука торкається цілої низки складних питань, котрі можна узагальнити як „Митрополит Шептицький та німецько-радянська війна”[65]. Велика за обсягом і вагома за змістом, вона є на сьогодні чи не найкращим дослідженням з цієї тематики. На широкій джерельній основі історик аналізує позицію митрополита щодо німецької окупації, вдало спростовуючи закиди в підтримці ним фашистського режиму, та пояснює дії Шептицького стосовно окупаційних влад, як вимушену співпрацю та „провізоричну й умовну заяву про християнську лояльність до держави, наявну при будь-якому режимі”[66]. Далі А. Кравчук аргументовано показує, коли, під впливом яких факторів та яким чином відбувся перехід „від пристосування до опору”[67] у ставленні митрополита Шептицького до окупаційного режиму, та детально описує особисту участь українського владики в порятунку євреїв Львова і Галичини[68].

3. Монографії

У 1991-2001 рр. і в Україні, і в Польщі були оприлюднені й праці монографічного формату, предметом дослідження в яких стала знакова в нашій історії постать митрополита Андрея. Так, зокрема, о. Адам Кубасик присвятив свою роботу поглядам Андрея Шептицького на український народ, державу та Церкву[69]. Ця монографія, однак, викликає серйозні застереження і вимагає уважного критичного розгляду.

Книга складається з двох частин, з яких перша висвітлює „теоретичні засади поглядів” митрополита, а друга – практичне їх втілення. Такий штучний поділ є дещо проблематичним і, як видається, не зовсім тут виправданим: розділи „теоретичного” змісту насправді здебільшого стосуються саме практичної діяльності (просто певні події чи ситуації не акцентуються, а передаються скорочено, схематично). Автор надто мало і поверхово зосереджується на власне теоретичному підґрунті діянь митрополита Щептицького. Так, приміром, протидія митрополита москвофільству подається як намагання „українізації Греко-католицької церкви, що зламало в певний спосіб його обітницю лояльності стосовно Польщі”[70].

До свого дослідження історик залучив широке коло джерел з українських та польських архівів та приватного архіву Казимира Шептицького, а також спробував використати матеріали своїх інтерв’ю, як з особами (наприклад – Казимир Шептицький), котрі знали митрополита, так і – що дивно – дослідниками його життя (наприклад – Ришард Тожецький). Назагал джерела опрацьовані нефахово, відсутній їх аналіз, зіставлення, аналітична оцінка. Виглядає, що автор досить слабо орієнтується в сучасній історіографії[71]. Стиль та лексика книжки вражають своєю нетолерантністю, невиваженістю, а похопливі судження нерідко важко назвати науковими. Автор дозволяє собі повторювати та інтерпретувати у тому ж руслі найгірші стереотипи радянської та шовіністичної польської історіографії – як щодо самого митрополита Шептицького, так і щодо українців Галичини. Часто цитованими є одіозні праці Є. Пруса „Владика Святоюрський”[72] та „Галицький патріарх”, з рукописом якої ознайомився о. Кубасик[73].

Звернімося, для прикладу, до тих рядків книги, де автор критикує митрополита Шептицького за його використання з метою антипольської пропаганди за кордоном у 1921-1923 рр. питання польської колонізації Східної Галичини. Митрополит Шептицький, перебуваючи у цей період в Італії, Франції, Великобританії, США та Канаді[74], наголошував у публічних промовах та газетних інтерв’ю на важкому становищі українців у Східній Галичині і, зокрема, на заходах польського уряду щодо заохочення переселення в Східну Галичину поляків із західної та центральної Польщі, котре українці розцінювали як колонізацію. Аби виправдати польську політику того часу і водночас показати безпідставність звинувачень українського митрополита, о. Кубасик послуговується аргументами польського уряду 20-х років минулого століття (!), навіть не намагаючись скласти їм правдиву оцінку. Так, на його думку, польська влада була змушена проводити акцію переселення поляків на схід, бо там „місцеве населення ліниве, має малі вимоги до життя […] Немає серед них охочих до придбання землі, бо не можуть і не хочуть працювати на більших земельних наділах”[75]. Як бачимо, автор зовсім не дистанціюється від своїх джерел 80-річної давності, услід на ними пояснюючи урядову політику переселення поляків у Східну Галичину (з метою швидкої зміни демографічної ситуації в галицьких селах в разі проведення міжнародного плебісциту), як таку, що зумовлена виключно непрацелюбністю і відсталістю селян-українців. І таких прикладів – коли о. Кубасик цитує або переповідає джерела без жодного аналізу, без висновків – у виданні чимало. Часом це призводить до непослідовності в нарації. Так, скажімо, йдучи за офіційними документами польського уряду, як-от доповідна записка Міністерства віровизнань та освіти стосовно ворожого ставлення до Польської держави з боку греко-католицького духовенства і його лідера, який, до того ж, прагне ревізії „версальського трактату”[76], автор ні на хвилинку не замислюється над причинами цього анти-польського наставлення великої частини греко-католицького кліру та українського населення загалом. Кількома сторінками раніше, він, користаючи з інших джерел, уже українського походження, доволі докладно описує злочини польської військової адміністрації Галичини проти українців (й особливо проти греко-католицьких священиків), правда, додаючи, прислівник „ніби”[77]. Свої сумніви у правдивості українських тверджень про польські зловживання Кубасик нічим не підкріпив і не зіставив з жодними іншими джерелами, дослідженнями. При цьому „українські злочини”, про що він багато пише, визнаються беззаперечними, а те, що митрополит Шептицький мав щодо їхньої вірогідності певні вагання, ставиться йому у вину[78]. На подібних подвійних стандартах в оцінці тих чи інших подій і побудована майже вся монографія о. Кубасика, котрий усе ще вважає події 1918-1919 рр. і спробу західних українців створити свою державність „габсбурзько-українською інтригою, що привела до кривавої українсько-польської сутички”, в яку „був серйозно заангажований Шептицький”[79]. Таке спрощене пояснення українських націотворчих та державотворчих процесів, що їх прискорила війна та розпад імперій, виглядає як явний анахронізм у сучасній історіографії.

Детальна критика та спростування більш ніж тенденційних висновків і тез автора могли б стати темою окремої статті. Очевидно, що більшість недолугих заяв та непідтверджених фактів цієї книги є наслідком недостатнього володіння фахом історика та браком об’єктивності, виваженості та просто коректності. Власне ці недоліки подекуди призводять до таких своєрідних пасажів, котрі можна класифікувати як антисемітизм та шовінізм. Так, на переконання о. Кубасика, євреї самі винні в погромах у листопаді 1918 р., бо значна їх частина стала на сторону українців, а митрополит Шептицький, давши 500 корон для допомоги євреям – жертвам польських погромів, зробив це виключно „задля пропагандистського ефекту”[80]. Далі, пишучи про такі складні і все ще неповністю вивчені питання, як українсько-польські сутички і вбивства польського (та й українського) населення партизанами різних спрямувань та національної належності в роки Другої світової, автор заявляє, що українське „греко-католицьке духовенство благословило членів ОУН-УПА на різанину поляків і служило богослуження подяки після вдалих вбивств”[81]. Текст своєї книжки історик доповнює підбіркою фотографій, сім з яких стосуються дивізії СС „Галичина” (на шести з них зображена одна й та сама урочиста Служба Божа для добровольців-дивізійників), проте на жодній з них немає митрополита Шептицького. Подібні видання не сприяють ні розвитку наукових досліджень складних моментів історії українсько-польських відносин, ні українсько-польському порозумінню. Тому не ясно, чому канцелярія Сенату Польщі вирішила дофінансувати друк монографії о. Кубасика, котра аж ніяк не є результатом фахової наукової роботи.

У 1990-ті роки Україна отримала декілька праць меншого чи більшого обсягу, що беруться висвітлювати певні аспекти діяльності митрополита Шептицького. Такий підхід сприяє ретельнішому вивченню окремих важливих проблем і готує ґрунт для наступних узагальнень, інтерпретацій. Хочеться, зокрема, згадати невелику, але змістовну монографію О. Красівського „За Українську державу і Церкву. Громадська та суспільно-політична діяльність Митрополита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр.”[82] Також розглядаючи період українсько-польської війни та врегулювання міжнародного статусу Східної Галичини, дослідник, на відміну від попереднього – А. Кубасика, у своїй роботі демонструє стриманість і толерантність, хоч при цьому й аргументує українську raison d’être. Багато уваги автор приділяє пошуку шляхів українсько-польського порозуміння, що його активно провадили такі церковні ієрархи, як митрополит А. Шептицький та єпископ станіславівський Г. Хомишин. Історик також цікавиться закордонною діяльністю митрополита – у час, коли вирішувався державно-правовий статус Східної Галичини. Зустрічі та переговори А. Шептицького з державними, громадськими та церковними провідниками країн Західної Європи і Північної Америки, погоджуємося з О. Красівським, упевнено можна вважати дипломатичною діяльністю. Попри деякі неточності та спрощення, особливо стосовно дипломатичної активності митрополита у Ватикані, ця сторінка його життя глибоко насвітлена автором. В основу його студій лягли документи Міністерства іноземних справ і Міністерства освіти та віровизнань Польської держави (завдяки чому, до речі, вперше вдалося конкретизувати такі моменти з життя митрополита, як-от його повернення до Львова влітку 1923 р.[83]). Матеріали польських архівів подані О. Красівським у формі додатків. Загалом не вражаюча своїм обсягом книжка цього дослідника містить велику кількість цінної інформації та залучає до наукового обігу невідомі архівні джерела.

Ще одну дуже цікаву сторінку життя митрополита, а саме його захоплення мистецтвом та меценатством, відкриває перед нами книга „Княжий дарунок великого мецената. Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського”[84], автором якої є довголітня дослідниця малярської спадщини О. Новаківського – Любов Волошин. Це високохудожнє багато ілюстроване видання, що містить цілу низку вперше опублікованих репродукцій творів цього художника. Початковий розділ відображає роль Шептицького як мецената мистецтв у творчому зростанні митця Новаківського та у становленні його художньої школи. Авторка, досліджуючи маловідомі або ж і зовсім невідомі архівні документи, листування, спогади, відтворює картину взаємин двох непересічних особистостей – знаного художника і митрополита. Л. Волошин засвідчує особливе зацікавлення митрополита справами школи Новаківського. Колишні учні цієї школи Новаківського згадують про свого викладача історії образотворчого мистецтва Андрея Шептицького[85]. В другому розділі докладно проаналізовано етапи творчої праці художника над образом митрополита А. Шептицького. Генеза образу духовного пастиря українства пензля О. Новаківського проілюстрована репродукціями рисунків, шкіців, що супроводжуються поширеними коментарями високого фахового рівня.

4. Науково-популярні праці

Зовсім недавно, у зв’язку з візитом папи римського в Україну та з 100-ю річницею сходження на митрополичий престол А. Шептицького, з’явилася друком низка науково-популярних праць про митрополита. Саме до цього типу видань потрібно віднести й велику за обсягом книгу, що вийшла як число „Українознавчої бібліотеки” Наукового товариства ім. Шевченка, – „Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий”[86]. Це збірник статей, текстів виступів, виголошених на різних урочистостях промов Василя Ленцика, довголітнього викладача греко-католицької семінарії в Стемфорді (США). В анотації рекомендовано цю книжку науковцям, студентам, однак, як це не прикро, вона аж ніяк не досягає рівня наукового видання. Насамперед через відсутність наукового апарату: посилання є тільки до декількох статей, не зазначено, де і коли були оприлюднені зібрані тут матеріали, немає покажчиків. Впадає у вічі й брак наукової редакції – автор допускається фактологічних помилок, часто не називає імен або подає неточні відомості про посади осіб, котрих згадує. Повністю відсутня літературна редакція тексту, писаного вченим, що жив і працював у діаспорі. Великі частини його виступів, опублікованих у збірнику, нерідко повторюються – у результаті маємо подекуди п’ятиразове дублювання одного і того самого тексту під дещо іншими заголовками. У передмові упорядник згадує про ці повтори, проте, якби збірник було належно відредаговано, його обсяг скоротився б удвічі, а то й утричі, ставши таким чином і цікавішим, і доступнішим для студентів, школярів, широкого читацького загалу.

Висновки

Активне вивчення життя та діяльності митрополита Шептицького відбувається завдяки відкриттю архівних збірок, недоступних для дослідників ще десять років тому. Звідси – й велика кількість джерельних публікацій. Видання, безперечно, – важлива і корисна справа, але дуже часто бажання якнайшвидше залучити до наукового обігу якнайбільше коло джерел серйозно впливає на якість публікацій. Це особливо стосується видань архівних документів та спогадів, здійснених в Україні.

Загалом можна констатувати, що науковий інтерес до постаті митрополита Шептицького та його подвижницької праці перемістився з Північної Америки та Західної Європи в Україну та Польщу. Протягом останнього десятиріччя саме тут проходять наукові конференції, публікуються архівні документи та збірники статей, провадяться дослідження. Треба зазначити, що за цей час з’явилися друком роботи, в яких застосовуються сучасні підходи та методи (йдеться передовсім про доробок таких авторів, як А. Земба та А. Кравчук, у котрих тематика й методика студій, підбір і аналіз джерел, як і сам погляд на проблему, що висвітлюється, виходять далеко за штивні позитивістські рамки). Однак, більшість наукових робіт і статей про митрополита Шептицького, що побачили світ у сучасній Польщі та Україні, написані в традиційному позитивістському ключі. Нерідко доводиться бачити, як у цих нових наукових публікаціях повторюються старі штампи та міфи, переконуватися у заангажованості авторів та їхньому намаганні припасувати цього видатного церковного і суспільного діяча до вже наперед складеного образу, вписати його у спрощену схему своєї національної історії. Виглядає, що серйозна наукова дискусія про значення й роль Шептицького в історії двох східноєвропейських народів, у якій візьмуть участь історики України та Польщі, все ще попереду. Варто підкреслити, що політизації дослідження життя та діяльності Шептицького „сприяє” і беатифікаційний процес митрополита, що тягнеться вже декілька десятиліть. Очевидно, необхідний деякий час, щоб вляглись пристрасті і наукова література з цього питання набула постійних рис висококваліфікованості, зваженості, незаангажованості. Особливо багато тут можуть зробити дослідники молодшої генерації. Можливо, дещо згодом ми читатимемо біографію митрополита, що ґрунтуватиметься на якісно нових методологічних засадах і буде безвідносною до процесу творення того чи іншого міфу. Написання такої біографії Андрея Шептицького є надзвичайно складним (з огляду на вже зазначені обставини) завданням, яке навряд чи вдасться вирішити найближчим часом. Такий життєпис мав би стати працею синтезуючого типу, що потребує користати з великої кількості якісних наукових досліджень, котрі детально аналізували б ті чи інші аспекти діяльності митрополита. Таке широке коло проблем вимагає від дослідника якісно нового насвітлення, а це передбачає значно глибший пошук, запровадження порівняльного контексту. Мусимо розглянути особу та діяння митрополита Шептицького з погляду більш глобальних модернізаційних процесів, що тривали у тогочасній Центрально-Східній Європі. Це зовсім не заперечує українсько-польської системи координат, а радше створює придатніше тло для повнішого осягнення діяльності митрополита, котрий не обмежував свій світ українсько-польськими справами. Митрополит Андрей Шептицький став непересічним представником і учасником історичних процесів усієї Центрально-Східної Європи початку ХХ ст. З іншого боку, він усвідомлював складність ситуації, в якій опинилася сама Католицька церква, котра переживала важкий і болісний період пошуку власного місця та значення в світі, що безупинно модернізувався та секуляризувався. Його активна позиція у суспільно-політичних процесах, рухах, особливо в політичній, соціальній та культурній емансипації українців Галичини була реалізацією його бачення ролі Церкви в новочасному світі (до речі, висвітлення власне у такому контексті ролі Шептицького в житті українців Галичини могло б стати ще однією темою дослідження).

Стосунки митрополита Шептицького з православ’ям є також вельми непростим і контроверсійним сюжетом. Його розуміння процесу з’єдинення православної Східної Європи з Апостольським престолом, напевно, не слід осучаснювати, трактуючи в дусі сучасного екуменізму. Спершу потрібно ретельно дослідити витоки його ідей, вплив богословських дискусій про Східні Церкви та взаємини з католицтвом як у Західній Європі, так і в Росії. Ідеї щодо навернення Сходу сильно вплинули на багато інших аспектів церковної діяльності митрополита, відлунювали в його політичних рішеннях, а інколи були причиною контроверсійних дій.

Важливими напрямками студій є, безумовно, й вивчення соціальної доктрини митрополита. Як Шептицький сприймав соціальні зміни, що відбувалися навколо нього, і як він – глава Греко-католицької церкви – формував її соціальну доктрину? На початку його єпископства Католицька церква апробовувала нове бачення соціальної активності Церкви, її позиції в класово стратифікованих модерних спільнотах. Було б цікаво з’ясувати, як митрополит пристосовував ватиканські напрямні до своїх галицьких реалій – ця тема також ще чекає свого дослідника.

Чимало виданих на сьогодні праць стосується суспільно-політичної діяльності митрополита. Проте ще так і не існує узагальнюючого дослідження саме політичних поглядів Шептицького, його ставлення до різних форм державного устрою, до політичних партій та рухів, до кардинальних політичних змін, свідком яких йому довелося стати. Він, як було сказано, брав якнайактивнішу участь у політичному житті Галичини і сам будував плани майбутнього її та й всієї України в роки Першої світової війни та в час розпаду імперій.

Таким чином, завдання написання біографії митрополита Шептицького можна вирішити шляхом синтезу ґрунтовних студій зазначених та ще багатьох інших проблем, котрі поки що не перебувають у центрі уваги науковців. Такий шлях синтезу нагромаджених знань потребує часу для того, щоб таку дослідницьку роботу було проведено, а її результати стали предметом наукового обговорення. Наразі ж, не одна яскрава сторінка життя митрополита Андрея залишається ще не відкритою чи не до кінця прочитаною нами. Звичайно, тільки в результаті такої кропіткої та довготривалої праці може з’явитися якнайповніший життєпис митрополита – своєрідний підсумок багаторічних дослідницьких зусиль різних фахівців. Вірогідним і цілком прийнятним є й інший варіант – це укладання біографії Андрея Шептицького при сучасному стані вивченості питання, з використанням широкого кола архівних матеріалів, часом і маловідомих. Такий життєпис скоріше б акцентував проблеми, вказував напрямки майбутніх наукових пошуків, ставив питання. Найважливіше, що мав би зробити ймовірний автор, – це запропонувати своє оригінальне прочитання особи і діяльності митрополита, створивши авторську „систему координат”, яка полегшувала б і стимулювала б працю інших дослідників. Вельми придатним тут виявився б проблемний підхід. Митрополитові Шептицькому випало жити в час великих суспільних і політичних змін, до яких призвели модернізаційні процеси[87]. Тому вивчення життя та діяльності митрополита на тлі цієї модернізації, що її тоді переживала Центрально-Східна Європа і, зокрема, Галичина[88], а також і сама Католицька церква, було б дуже доцільним.

Католицька церква, Ватикан з початку ХХ ст. були змушені шукати відповіді на виклики модернізації, від повного заперечення й засудження „модернізму” та добровільної ізоляції до розуміння невідворотності цих процесів та вироблення нового бачення ролі Церкви в житті модерного суспільства. Спершу, на початку ХХ ст., Римська курія стала на шлях посиленої боротьби з „модернізмом” та з його різновидом, який уважався найбільш небезпечним – „американізмом”. За часів понтифікату папи Пія Х боротьба з „модернізмом” вилилася в переслідування та усунення від душпастирства тих представників кліру, котрі прагнули демократизації устрою Католицької церкви. Така реакція на вимоги модерного суспільства, потреби якого усвідомлювалися частиною духовенства, ще більше загострила внутрішні проблеми Церкви та підсилила її зовнішню ізоляцію напередодні Першої світової війни. У період понтифікату наступного папи – Бенедикта ХV (1914-1922) було сформоване інше, відмінне від попереднього – традиційного, ставлення Церкви до таких визначальних явищ модернізації, як демократизація суспільно-політичного устрою та національні рухи за утворення власної державності[89].

У Центрально-Східній Європі відповідь Католицької церкви на модернізацію була трохи іншою. Тут католицьке духовенство нерідко виявлялося volens nolens учасником, а деколи і носієм модернізаційних процесів, при цьому часто висуваючи власні модернізаційні проекти. Так було, наприклад, у Галичині, де в житті української та польської спільнот Католицька церква латинського та грецького обрядів відігравала вагому роль, ставши для обох народів виразником національних і державницьких аспірацій. Позаяк Габсбурзька імперія пропонувала особливу форму модернізації, агентом якої в першу чергу стало державне чиновництво[90], то Церква з її чіткою і збюрократизованою, в позитивною сенсі цього слова, організацією також перетворилася на фактор цієї модернізації. В ситуації з позбавленими власної еліти русинами-українцями Галичини Греко-католицька церква виробляла і впроваджувала концепцію модерної української нації.

Митрополит Андрей Шептицький перебував в епіцентрі цих модернізаційних процесів. Його діяльність у багатьох аспектах мала модернізуючий для українського галицького суспільства характер. Аристократ за походженням (до речі, як і папа Бенедикт ХV*), він скоро зрозумів, сприйняв та підтримав модернізаційні зміни в суспільно-політичному житті – становлення масової політики, створення національних держав, демократизацію суспільства. Його симпатії до українських демократичних, центристських партій, рівно ж як заохочення своїх вірних до свідомого політичного волевиявлення, та його спроби заснувати католицьку політичну партію є виразним свідченням цього. Участь митрополита Шептицького в українських націотворчих і державотворчих процесах є добре відомою. Його культурницьку працю також потрібно розглядати як свідоме творення модерної української культури. Замислювався він і над тим, яке місце займе Католицька церква у новітньому суспільстві. Видається, що для Андрея Шептицького нові завдання Католицької церкви у модерні часи полягали в постійному і швидкому пошуку відповідей на питання, проблеми, що їх висував динамічно-мінливий сучасний світ.

Це тільки деякі з напрямків та підходів, котрі, на нашу думку, варто було б врахувати дослідникам життя та діяльності митрополита Шептицького, постать котрого є дуже вдячною темою для наукових студій, темою, в якій попереду ще багато малих і великих відкриттів.

Liliana Hentosh

The Life and Activity of Archbishop Andrei Sheptytskyi in Research Published in Ukraine and Poland over the Last 10 Years

The history of the Greek Catholic Church became a new area of research for Ukrainian scholars. The life and activity of Archbishop of Lviv Andrei Sheptytskyi attracted the attention of Ukrainian and Polish historians because of his role in the nation-building efforts of Ukrainians in Galicia. Polish and Ukrainian researches approached him from different perspectives, while both evaluated his accomplishments and life-long activity as very important for understanding the nexus of Ukrainian-Polish relations in first half of the twentieth century. With the help of a thorough review of books, collections of documents, collections of articles and some monographs published recently, Liliana Hentosh is trying to point out new directions for research as well as new approaches to study the life, times and accomplishments of Archbishop Sheptytskyi.

---

[1] На початку 1980-х з особистого розпорядження папи Івана-Павла ІІ поступово впорядковуються і відкриваються документи понтифікатів пап Пія Х (1903-1914) та Бенедикта ХV (1914-1922), аби вже з початком 1990-х стати доступними для дослідників у двох архівних колекціях Ватикану – Ватиканському таємному архіві та Архіві Державного секретаріату міста-держави Ватикан. Обидві збірки містять надзвичайно цікаві та маловідомі сучасній науці документи з життя А. Шептицького.

[2] Karalevskij [Korolevskij] С. Le Métropolite André Szeptyckyj, 1865-1944. Rome, 1964.

[3] Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi / Ed. P. Magocsi. Edmonton, 1989.

[4] Стан вивчення питання до 1991 р. за межами України детальніше висвітлено в: Hrynchyshyn M. Western Historiography and Future Research // Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. P. 421-436; Krakowska konferencja o Metropolicie Andrzeju Szeptytskim na tle dotychczasowego dorobku badawczego // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały / Pod red. A. Zięby. Kraków, 1994. S. 239-247. А. Земба цікаво аналізує польську історіографію до початку 1990-х у статті: Zięba A. Dzieje legendy pośmiertnej Andrzeja Szeptyckiego wśrod Polaków // Polska-Ukraina 1000 lat Sąsiedstwa / Pod red. S. Stępnia. Premyśl, 1998. T. 4. S. 287-310.

[5] Письма-послання Митрополита Андрея з часів большевицької окупації. Львів, 1991; Письма-послання митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації. Львів, 1991; Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські послання: В 2-х част. Львів, 1993-1994; Твори (аскетично-моральні) митрополита А. Шептицького. Львів, 1994; Твори (морально-пасторальні) митрополита А. Шептицького. Львів, 1994.

[6] Письма-послання Митрополита Андрея з часів большевицької окупації. Йорктон, 1961. (Бібліотека Логосу. Т. ХХІV); Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські послання (2.VIII.1899 – 7.IX.1901). Operae Theologica Societatis Scientificae Ucrainorum: У 2-х част. Торонто, 1965; Письма-послання митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації. Йорктон, 1961. (Бібліотека Логосу. Т. ХХХ); Твори (аскетично-моральні). Рим, 1978. (Праці Греко-Католицької Богословської Академії Т. XLV-XLVII); Твори (морально-пасторальні). Рим, 1983. (Праці Греко-Католицької Богословської Академії Т. LVІ-LVIIІ).

[7] Наприклад, див.: Цвенгрош Г. Офіційне взаємовизнання і взаєморозуміння УНР і Апостольського Престолу // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік”. Львів, 1993; Його ж. Апостольський Престол і митрополит Андрей Шептицький. Львів, 1991; Верба І. Лист Олександра Оглобина до митрополита Андрея Шептицького (29 вересня 1942 р.) // Україна в минулому. Київ; Львів, 1996. Вип. ІХ. С. 212-213.

[8] Цвенгрош Г. Апостольський Престол і митрополит Андрей Шептицький. С. 5.

[9] Докладніше про це в: Гентош Л. Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольською столицею в 1919-1921 рр. у контексті східної політики Римської курії // Україна модерна. Львів, 2000. Ч. 4-5. С. 149-163.

[10] Archivio della Segreteria di Stato (далі – ASS). RP. Vol. 483; ASS. Russia. Vol. 560. Лист митрополита від 24 січня 1919 р. опубл. в: Achielles Ratti (1918-1921) / Ed. St. Wilk, SDB. Romae, 1997. Vol. 3. (12.XI.1918 – 31.I.1919). P. 323-328. (Acta Nuntiaturae Polonae. T. LVII).

[11] Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і Церковна єдність / Під ред. А. Кравчука. Львів, 1995. 524 с.; Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання / Під ред. А. Кравчука. Львів, 1998. Т. ІІ. Кн. 1. 570 с. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання / Під ред. А. Кравчука. Львів, 1999. Т. ІІ. Кн. 2. С. 571-1096.

[12] Ряд документів було оприлюднено раніше в: Твори Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські послання до духовенства і вірних Станиславівської Єпархії. 1898-1904. Львів, 1935; Твори Слуги Божого Андрея Шептицького. Пастирські листи. Торонто, 1965. Т. 1; Митрополит Андрей Шептицький. Твори (морально-пасторальні). Рим, 1983; Письма-Послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ. З часів німецької окупації. Йорктон, 1969; За єдність св. Віри, Церкви і Нації. Йорктон, 1950-1951. Низку інформативних матеріалів про унійну діяльність митрополита передруковано з: Диакон Василій, ЧСВВ. Леонид Федоров. Жизнь и деятельность. Рим, 1966.

[13] Диакон Василій, ЧСВВ. Леонид Федоров. Жизнь и деятельность.

[14] Про Федорова та про його унійну діяльність є ще й інша праця, щоправда, менш відома, ніж книга диякона Василія: Mailleux P. Exarch Leonid Feodorov. Bridgebuilder between Rome and Moscow. New York, 1964.

[15] Залучення документів інших архівів суттєво збагатило би цей збірник. Візьмемо, приміром, документ № 11 – Пастирське послання митр. Андрея Шептицького до духовенства та вірних із закликом до єдності й солідарності (від 12 липня 1923 р.). Складну і цікаву генезу цього тексту можна прослідкувати, вивчаючи матеріали фонду митрополита Андрея Шептицького в Архіві Головної управи чину Василія Великого в Римі.

[16] Див., зокрема, документи на с. 212, 465, 486, які одночасно стосуються і розділу № 1 („Основи християнського суспільного життя”), і розділу № 3 („Застосування християнської етики до суспільно-політичного життя”). Тимчасом усі три документи все-таки найбільше відображають важливі політичні події – рішення Ради амбасадорів від 14 березня 1923 р., пацифікацію 1930 р., поширення комуністичних ідей.

[17] Письма-послання Митрополита Андрея з часів большевицької окупації. Львів, 1991; Письма-послання митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації. Львів, 1991; Твори Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Пастирські послання: В 2-х част. Львів, 1993-1994; Твори (аскетично-моральні) митрополита А. Шептицького. Львів, 1994; Твори (морально-пасторальні) митрополита А. Шептицького. Львів, 1994.

[18] Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання. Т. ІІ. Кн. 2. С. 609-612. Однак, уперше цей документ було опубл. в: Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergrunde / Ed. Th. Hornykiewicz. Philadelphia, 1966. Vol. 1. Р. 8-11.

[19] Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання. Т. ІІ. Кн. 2. С. 675-679.

[20] Там само. С. 903.

[21] Поділ на розділи, запропонований у збірнику, збігається з назвами розділів монографії А. Кравчука про християнську соціальну етику в Україні, яка вийшла у світ англійською мовою: Krawchuk А. Christian Social Ethics in Ukraine. The Legacy of Andrei Sheptytsky. Edmonton, 1997. 404 р.

[22] Actes et Documents du Saint Siège Relatif à la Seconde Guerre Mondiale. III, 1. Citta del Vaticano, 1967; Le Saint Siege et la Situation Religieuse en Pologne et dans les Pays Baltes. PremiПre partie. Libreria Editrice Vaticana, 1967.

[23] Так, скажімо, переклад з французької листів митрополита до нунція Ротти та до папи Пія ХІІ (Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання. Т. ІІ. Кн. 2. С. 953-954, 982-986) явно потребує літературної редакції – тексти рясніють порушеннями правил узгодження часових форм дієслів, творення ступенів порівняння прикметників, лексико-граматичної та логічної побудови речень (наприклад: „Можна би помножити таблицю справді великих страждань, яких селяни були змушені перенести; не маючи часу для тієї праці, якою вони заробляють на життя” або ж „Якщо переслідування би взяло форму масакрів віруючих, це могло б бути спасенням для тих країв”), широко вживаються також не літературні еквіваленти („їда” замість „їжа”, „поличкується” замість „дається ляпас”, „налоги і податки” замість „податки”, „сотки” замість „сотні”) тощо.

[24] Переклади з польської мови „збагачені” великою кількістю полонізмів, як-от „комплектний хаос”, „евідентно”, „усильно”. (Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання. Т. ІІ. Кн. 2. С. 957, 960).

[25] Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання. Т. ІІ. Кн. 2. С. 1043-1051. Так, зокрема, у короткій біограмі Степана Бандери поряд із датою його народження замість дати смерті стоїть... риска. Може, упорядники не знайшли цієї дати в довідковій літературі?

[26] Gudziak B. Metropolita i ks. Slipyj: dzieje korespondencji // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały / Pod red. A. Zięby. Kraków, 1994. S. 217-227.

[27] Nieznana korespondencja Arcybiskupów Metropolitów Lwowskich Józefa Bilczewskiego z Andrzejem Szeptyckim w czasie wojny Polsko-Ukraińskiej 1918-1919 / Red. J. Wołczański. Lwów; Kraków, 1997.

[28] Ibid. S. 18.

[29] Ibid. S. 18-30.

[30] Ibid. S. 25.

[31] Сучасники говорили про архиєпископа Більчевського як про душпастиря, в котрого „Справа Божа зі справою Польщі поєдналися як душа з тілом” (Tarnawski M. Arcybiskup Józef Bilczewski. Krótki rys эycia i prac. Lwów, 1924. S. 189). Про деякі погляди (на державну владу, участь широких верств населення в політичному житті та роль Церкви) Ю. Більчевського та окремих інших єпископів у час становлення незалежної Польської держави див.: Krasowski K. Episkopat katolicki w II Rzeczypospolitej. Myśl o ustroju państwa. Warszawa-Poznań, 1992. S. 67-78.

[32] Krasowski K. Episkopat katolicki w II Rzeczypospolitej. S. 80-81, 132.

[33] Achielles Ratti (1918-1921). P. 274.

[34] Див.: ASS. RP. Vol. 483; Roberto Morozzo Della Rocca R. Le Nazioni non Muoino. Russia revoluzionaria, Polonia independente e Santa Sede. Bologna, 1992. P. 124-125.

[35] Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Вінніпег; Торонто, 1965; Її ж. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Рим, 1987.

[36] Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Львів: Свічадо, 1994; Її ж. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. Львів, 2001. Власне це останнє українське видання і розглядається тут.

[37] о. Кирило Королевський, або Каралевський, справжнє ім’я якого Жан Франсуа Жозеф Шарон (1878-1959), довгий час працював на різних посадах у Ватиканській бібліотеці, був близьким другом і повірником митрополита Шептицького. о. Королевський виявився найкращим „інформатором” стосовно ватиканських справ. Після смерті митрополита став одним з ініціаторів справи беатифікації Андрея Шептицького. Ймовірно, представив спогади Софії Шептицької, коли сам свідчив перед беатифікаційною комісією, та передав копію спогадів разом з іншими документами Постуляційному бюро беатифікаційного процесу митрополита Шептицького.

[38] Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. С. 11.

[39] Zofia z Fredrów Szeptycka. Młodość i powołanie ojca Romana Andrzeja Szeptyckiego zakonu św. Bazylego Wielkiego, opowiedziane przez Matkę jego 1865-1892 / Opracował B. Zakrzewski. Wrocław, 1993.

[40] Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. С. 37.

[41] Авторка написала свої спогади 1894 р. Основні події, висвітлені в них, належать до періоду від народження Романа Шептицького у 1865 р. до прийняття ним священичих свячень у 1892 р.

[42] Zofia z Fredrów Szeptycka. Młodość i powołanie ojca Romana Andrzeja Szeptyckiego... S. 123-125.

[43] Рідна сестра Софії Шембек – Ядвіга Шембек одружилася з молодшим братом митрополита Шептицького Леоном.

[44] Zięba A.-A. Sister Maria Krysta Szembek and her Memoirs // Harvard Ukrainian Studies. 1991. Vol. XV. № 1/2. P. 88-171.

[45] Повна назва спогадів: „Wspomnienia o Metropolicie Andrzeju Romanie Szeptyckim spisane dla dzieci i wnuków mej ukochanej siostry Jadwigi Szeptyckiej. Siostra Maria Krysta Od Najświętszego Sakramentu Zgromadzenia SS. Niepokalanego Poczęcia Najświętszej Maryi Panny”.

[46] Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materały.

[47] Ibid. S. 31.

[48] Ibid. S. 43-68.

[49] А. Земба використовує спогади багатьох сучасників митрополита, передовсім його матері Софії з Фредрів Шептицької, сестри Марії Кристи Шембек, митрополита Й. Сліпого, Л. Дембіцького, Є. Дембіцької.

[50] Йдеться про Г. Прокопчука, Г. Лужницького, М. Чубатого, В. Дорошенка.

[51] До дослідження особи митрополита та його непересічної ролі для польського й українського суспільства А. Земба звернувся у статті: Zięba A. Dzieje legendy pośmiertnej metropolity Andrzeja Szeptyckiego wśród Poliaków. Polska-Ukraina 1000 lat Sąsiedstwa / Pod red. S. Stępnia. Premyśl, 1998. T. 4. S. 287-310.

[52] Senyk S. Duchowy aspekt эycia i dzałalności Metropolity Szeptyckiego // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. S. 99-108.

[53] Ibid. S. 143-154.

[54] Ibid. S. 155-168.

[55] Metropolita Andryej Szeptycki. Materiały sesji naukowej / Pod red. T. Stegnera. Gdańsk, 1995.

[56] Mokry W. Idea patriarchatu w dziele metropolity Andrzeia Szeptyckiego // Metropolita Andrzej Szeptycki. Materiały sesji naukowej. S. 7-22.

[57] Moskałyk J. Metropolita Szeptycki – od powszechności do jedności Kościoła // Metropolita Andryej Szeptycki. Materialy sesji naukowej. S. 23-31.

[58] Metropolita Andrzej Szeptycki. Materiały sesji naukowej. S. 13.

[59] Див.: Ramet P. The Interplay of Religious Policy and Nationalities Policy in the Soviet Union and Eastern Europe / Ed. P. Ramet // Religion and Nationalism in Soviet and East European Politics. Durham, N. C., 1984. P. 3-41; Sugar P. The Historical Role of the Religious Institutions in Eastern Europe and Their Place in the Communist Party-State / Ed. P. Ramet // Religion and Nationalism in Soviet and East European Politics. Durham, N. C., 1984. P. 42-58.

[60] Koko E. Metropolita Andrzej Szeptycki a państwo polskie w latach 1918-1939 // Metropolita Andrzej Szeptycki. Materiały sesji naukowej. S. 55-69.

[61] Metropolita Andrzej Szeptycki. Materiłay sesji naukowej. S. 63.

[62] Ковчег. Науковий збірник із церковної історії / Під ред. Б. Ґудзяка, І. Скочиляса, О. Турія. Львів, 2000. Ч. ІІ.

[63] Там само. С. 189-211.

[64] Расевич В. Митрополит Андрей Шептицький і проблема національно-політичної консолідації українців (1900-1918 роки) // Там само. С. 189-211.

[65] Кравчук А. Християнська соціальна етика під час німецької окупації Галичини 1941-1944: митрополит Андрей Шептицький про солідарність, опір владі та захист святості життя // Там само. С. 224-269.

[66] Там само. С. 255.

[67] Там само. С. 253.

[68] Представлена в „Ковчегу” стаття є складовою уже згаданої тематично значно ширшої наукової праці А. Кравчука – див. прим. 21.

[69] ks. Kubasik A. Arcybiskupa Andrzeja Szeptyckiego wizja Ukraińskiego narodu, państwa a cierkwi. Lwów; Kraków, 1999. 207 s.

[70] Ibid. S. 44.

[71] Автор обмежується літературою, виданою польською та українською мовами (щоправда, у наведеному списку літератури є деякі статті з англомовного видання „Morality and Reality. The Life and Times of Metropolitan Andrei Sheptyts’kyi”, однак, у самому тексті не знаходимо жодних слідів використання цього видання). Автор не ознайомився також з працею А. Кравчука про християнську соціальну етику, котра має пряме відношення до його теми, позаяк частково торкається того самого кола питань, рівно ж як і праця Б. Боцюрківа: Bociurkiw B. The Ukrainian Greek Catholic Church and the Soviet State (1939-1950). Edmonton, 1996.

[72] Prus E. Władyka świętojurski. Rzecz o arcybiskupie Andrzeju Szeptzckim 1865-1944. Warszawa, 1984.

[73] Праця Е. Пруса була серйозно розкритикована істориками, деякі з них навіть назвали її пасквілем на митрополита Шептицького. Щодо дискусій навколо книги Е. Пруса див.: Torzecki R. Na marginesie ksiaэki Edwarda Prusa o metropolicie Szeptyckim. Dzieje Najnowsze. Warszawa, 1986. XVIII, 1. S. 103-119; Neuverth A. Paszkwil o metropolicie Szeptyckim. Bez Dekretu. Kraków, 1985. I. S. 59-61; Zięba A. Metropolita Andrzej Szeptycki // Kwartalnik Historyczny. Warszawa, 1986. XCII, 4. S. 885-900; Ejusd. Sheptyts’kyi in Polish Public Opinion // Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. S. 377-406.

[74] Про перебування митрополита за кордоном у 1920-1923 рр. та про його діяльність читаємо в: Klachko M. Podróэ Metropolity Szeptyckiego do Zachodniej Europy i Ameryky w latach 1920-1923 // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. S. 155-168.

[75] ks. Kubasik A. Arcybiskupa Andrzeja Szeptyckiego wizja Ukraińskiego narodu, państwa a cierkwi. S. 97.

[76] Ibid. S. 110-111.

[77] Ibid. S. 100-101.

[78] Ibid. S. 93.

[79] Ibid. S. 86.

[80] Ibid. S. 94.

[81] Ibid. S. 152.

[82] Красівський О. За Українську державу і Церкву. Громадська та суспільно-політична діяльність Митрополита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр. Львів, 1995. 86 с.

[83] Там само. С. 34-41.

[84] Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената. Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського. Львів, 2001.

[85] Там само. С. 32.

[86] Ленцик В. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий. Львів, 2001. (Українознавча бібліотека НТШ. Ч. 11).

[87] Про модернізаційні процеси, фактори та різні шляхи до модерності, а також різні форми модернізації див.: Daedalus. Early Modernities. Proceedings of the American Academy of Arts and Sciences. Cambridge, 1998. Vol. 127. № 3; Daedalus. Multiple Modernities. Proceedings of the American Academy of Arts and Sciences. Cambridge, 2000. Vol. 129. № 1.

[88] Модернізаційні процеси в Східноєвропейському регіоні відбувалися не просто пізніше – вони мали свої відмінні від західного взірця риси та власну динаміку. Перша світова війна, розпад імперій та геополітичні зміни, що сталися відразу після цього, глибоко вплинули на модернізацію регіону, в певному сенсі навіть каталізувавши низку модернізаційних процесів. Складний перебіг та суперечливий характер модернізації Центрально-Східної Європи, у свою чергу, вплинув на хід політичної та соціальної історії Європи ХХ ст. Дуже вдячним „матеріалом” для дослідження складності та суперечливості цих процесів на центрально-східноєвропейських теренах є тогочасна Галичина. Коронний край Австро-Угорської імперії, індустріально нерозвинутий, аграрний, з етнічно змішаним населенням, яке репрезентувало різні культури, різні конфесійні традиції, Галичина не відповідає традиційному образу модернізованого краю. Однак, перебуваючи з 1772 р. у складі Габcбурзької імперії, основним провідником модернізації котрої стала імперська бюрократія, Галичина багато скористала з саме такого способу модернізації, рівно ж як і з конституційних прав і свобод, запроваджених імперією. Тому на початок ХХ ст. галицьке суспільство, не тільки польське, але й українське, було вже достатньо модерним і активно вдавалося до новітніх на той час політичних практик. Політична модернізація галицького суспільства значно випереджала економічні „показники” модерності. Відмінності та відступи від класичних модернізаційних взірців описано в: Nairn T. The curse of rurality: limits of modernisation theory // The State of the Nation. Ernest Gellner and the Theory of Nationalism / Ed. by J. Hall. Cambridge, 1998. P. 107-134.

[89] Papal diplomacy in the Modern Age / Ed. by P. C. Kent and J. F. Pollard. Westport, 1994; Benedetto XV e la Pace, 1918 / Ed. G. Rumi. Brescia, 1990.

[90] Про особливості модернізації в Габсбурзькій імперії див.: Гайндель В. Модернізація та теорії модернізації: приклад Габсбурзької бюрократії // Україна модерна. Львів, 1996. Ч. 1. С. 89-100.

* Світське ім’я папи Бенедикта ХV – маркіз Джіакомо делла К’єза.