Hon

Максим ГОН

ДІАЛЕКТИКА ДЕРЖАВНОСТІ В

УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИНАХ У ГАЛИЧИНІ

1918-1939 РОКІВ

Суспільно-політичну атмосферу кінця 1918 p. у Галичині визначали надії бездержавних народів на відродження національних держав. Це прагнення, детермінуючи спрямованість національної енергії як українців, так i євреїв, дає підстави стверджувати, що впродовж міжвоєнного періоду імператив державотворення відігравав чи не вирішальну роль у формуванні їхніх стосунків.

Переддень утворення Захiдноукраїнської Народної Республiки (ЗУНР) видається одним iз обнадiйливих фрагментiв українсько-єврейського дiалогу. Обидвi спiльноти навзаєм схвально ставилися до задоволення права на національне самовизначення. Наприклад, пiд час вiча 26 жовтня 1918 p. у Львовi представники сiонiстiв, „Поалей-Цiон”, та Єврейської соцiал-демократичної партiї вiтали волю українцiв до державотворення[1]. Зближенню й порозумiнню полiтичного представництва двох нацiй особливо сприяла ухвала Української нацiональної ради вiд 19 жовтня 1918 p. Реакцiю на неї з єврейського боку iлюструє, наприклад, резолюцiя лiберальних єврейських сил: „Конференцiя мужiв довiр’я сiонiстської органiзацiї в Галичинi з задоволенням приймає до вiдома ухвалу Українських Нацiональних Зборiв у Львовi вiд 19 жовтня 1918 p., яка, у вiдповiдностi до послання Вiльсона, визнає їх (євреїв. – М. Г.) як нацiональнiсть i надає їм нацiонально-персональну автономiю”[2]. Отже, маємо пiдстави стверджувати, що в площинi пiдтримки вимог до нацiонального ренесансу обидвi сторони восени 1918 р. виявили взаємну прихильнiсть.

Проголошення ЗУНР розмежувало статус етнiчних груп: вiдтепер українська нацiя здобула статус державної, тоді як євреї й надалi залишалися нацiєю екстериторiальною та дiаспорною. В нових iсторичних умовах фундаментом для формування українсько-єврейських взаємин стали, з одного боку, готовнiсть євреїв пiдтримати молоду державу, з іншого – нацiональна полiтика ЗУНР. Характеризуючи останню, М. Стахiв категорично, проте, очевидно, небезпiдставно, зазначав: „Таких прав Жиди не дiстали нiколи в нiякiй державi в свiтi”[3].

Якою ж була вiдповiдь з єврейського боку? Усталеною в iсторiографiї оцiнкою позицiї євреїв у час iснування ЗУНР є дотримання ними нейтралiтету. За цим загальним твердженням прихованi декiлька нюансiв, на якi варто звернути увагу. По-перше, євреї виявилися неготовими до змiни характеру польсько-українського конфлiкту й мiлiтарного протиборства. Свiдчення цьому – створення ними загальнонацiонального органу навiть у столицi краю – Львовi – вже пiсля того, як мiстом оволоділи українські пiдроздiли. По-друге, жодна з дiючих у краї єврейських нацiональних партiй не протиставилася українськiй державностi на користь польської. Бiльше того, наприкiнцi березня 1919 p. про пiдтримку ЗУНР проголосили партiї лiвого крила. Однак вони не могли скоригувати полiтичний курс галицьких євреїв. Бунд та „Поалей-Цiон” сильно поступалися впливами Єврейськiй соцiал-демократичнiй партiї (ЄСДП). Остання ж на початку 1919 p. зазнала внутрiшньої кризи. До того ж, коли нацiональна єднiсть була нагальною вимогою часу, протиставлення класових iдеалiв нацiональним, що притаманне риторицi ЄСДП, вiдштовхувало вiд неї правi та центристськi єврейськi сили.

Як з’ясувалось, позицiя нейтралiтету стала головним докором на адресу єврейської громадськостi з боку українцiв. Перебуваючи весною 1919 p. y Станiславi, колишнiй в. о. секретаря в справах нацiональних меншин Директорiї С. Гольдельман писав: „Шкiдливi наслiдки об’яви нейтралiтету майже не пiддаються обрахунковi. Вони замiтнi у всiх сферах життя, при всiх стосунках Українцiв з Жидами”[4]. Це мiркування дає пiдстави вважати, що змiни позицiї єврейських соцiал-демократiв виявилося недостатньо для нормалiзацiї взаємин двох нацiй. Цього ефекту, очевидно, не дало навiть утворення єврейського пробоєвого куреня в складi армiї ЗУНР. Державницькi українськi сили послiдовно i наполегливо вимагали дiйової та всебiчної пiдтримки ЗУНР з боку єврейського загалу. Проте в умовах силової аргументацiї (згадаймо, принаймнi, листопадовий львiвський погром 1918 p.), якою послуговувалися антисемiтськi елементи з-посеред польської громадськостi, вiдкрита пiдтримка українських державницьких сил з боку євреїв була фактично неможливою. Навiть вiдстоювання самостiйного статусу Галичини протягом лiта 1919 – весни 1923 рр. (що цiлком збігалося з позицiєю нейтралiтету, а пiсля поразки Української Галицької Армiї хоча б частково вiдповiдало iнтересам українцiв) не принесло бажаного результату.

Не буде перебiльшенням твердити, що нейтралiтет більшості єврейської громадськостi Галичини 1918-1923 рр. сформував те суспiльно-полiтичне тло, на якому згодом будувалися стосунки двох нацiй у краї. Вiдмiнна тактика двох етнiчних груп доби боротьби за українську державнiсть проiлюструвала рiзноспрямованiсть їхнiх доктрин. Палестинофiли (сiонiсти та традицiоналiсти), якi домiнували в єврейському нацiональному таборi, пов’язували надiї на майбутнє з вiдродженням Ерец-Ісраель.

Для розумiння українського вектора щодо євреїв цiкавими видаються мiркування авторитетної в Захiднiй Українi газети „Дiло”: впродовж рокiв „українська публiцистика не залишувала нагоди, щоби тiльки заглушити, задавити й розвiяти почуття кривди, яке збереглося в душi української маси вiд непам’ятних часiв. Український полiтичний провiд з найбiльшою симпатiєю, з глибоким спочуттям стрiнув жидiвськi змагання до нацiональної кристалiзацiї. Жидiвському лихваревi Мошкови, польонiзаторовi чи русифiкаторовi, протиставлено тип нового жида, людину нацiонального ренесансу”[5]. На тлi такої позицiї демократичних кiл титульної нацiї самоусунення євреїв вiд українсько-польського протистояння сприймалося як вiдмова вiд взаємодiї, а згодом вона сфокусувалася в переконання про єврейський „нацiональний егоїзм”, його вiдстороненiсть вiд української справи. Такi оцiнки вiдiграли особливо негативну роль у подальшому. Тим часом напередоднi ухвали Ради Амбасадорiв мiж українською й єврейською спiльнотами, на наш погляд, поступово зростав дисонанс, усталенню якого сприяла й вiдмiнна тактика двох нацiй у 1921-1922 рр. (у час проведення польською владою перепису населення й виборiв до законодавчих органiв). Позитивнi набутки цього перiоду залишилися маловiдомими загалу, водночас видимою частиною айсберга були головним чином суперечностi й конфронтацiя. Що ж до позицiї українського проводу напередоднi включення краю до складу Польщi, то її сповна репрезентує звернення президента УНРади Є. Петрушевича: „Вiд горожан Галицької Республiки жидiвської нацiональностi [...] домагаємося справедливого вiдношення до нашої державностi”[6].

Здавалось би, нереалiзованi завдання державотворення й упереджена нацiональна полiтика польського уряду до обох нацiй мали б сприяти українсько-єврейському зближенню. Розумiння цього бачимо з обох бокiв, проте воно не є доктринальним, швидше – маргiнальним. Не дивно, що масштабних спiльних акцiй, якi охопили би обидвi етнiчнi групи, фактично так i не вiдбулося (взаємодiя простежується лише мiж прихильниками класових iдеалiв). Визначальною тенденцiєю весни 1923-1924 рр. була, так би мовити, герметизацiя обох таборiв у лонi власних нацiональних iнтересiв, її усталенню сприяла справа С. Штайтера (вересень 1924 р. – грудень 1925 р.) – судовий процес над євреєм, звинуваченим у замаху на президента Польщi С. Войцеховського, здiйсненому насправдi Українською вiйськовою органiзацiєю.

Судовий процес над С. Штайгером автоматично поставив пiд сумнiв лояльнiсть галицьких євреїв до нової влади як полiтичної сили. Окремi польськi часописи використали замах на президента як привiд для антисемiтської агiтацiї, в країнi зростали випади проти сiонiстської партiї та єврейської спiльноти загалом. У такiй наелектризованiй суспiльно-полiтичнiй атмосферi захист С. Штайгера не тiльки намагався довести його непричетнiсть до теракту, а й вказати на справжнiх органiзаторiв замаху. Т. зв. штайгерiада, на думку українських полiтикiв, була тим рубiконом, коли вiдбувся перехiд євреїв Галичини на позицiю беззастережного угодовства до нової влади[7].

І справдi, в серединi 1920-х років чимало єврейських партiй парламентського представництва змiнили вектор свого полiтичного курсу. Особливо рельєфно це простежується з врахуванням їхнiх спроб налагодити дiалог з урядом Польщi. Наслiдком зусиль здобути гарантiї уряду Польщi у комплексному розв’язаннi „єврейського питання” стала польсько-єврейська угода, укладена 4 липня 1925 p. Саме вона була найнебезпечнiшим рифом для українсько-єврейських взаємин середини 1920-х років. Причина цьому – декларацiя єврейського „Кола” (парламентської фракцiї), що мiстила положення про „непорушнiсть кордонiв i державних iнтересiв Польщi”[8].

На нашу думку, польсько-єврейська угода була зумовлена патовою ситуацiєю, в якiй опинилися євреї. Вона окреслена, з одного боку, морально-психологiчною атмосферою, що створилася в краї як реакцiя на справу С. Штайгера, та реалiями становища євреїв у Польщi загалом, з іншого – кризою алiї (тобто процесу повернення євреїв на iсторичну батькiвщину – Ерец-Ісраель) 1924-1926 рр., що проявилася у масовiй реемiграцiї євреїв. Отже, обидва сфокусовані ракурси вимагали нормалiзувати взаємини з урядом Польщi. Провiдники єврейських партiй намагались реалiзувати цi завдання в той час, коли українська громадськiсть сповна вiдчула на собi дискримiнацiйну практику з боку нового сюзерена краю, а отже, особливо болiсно реагувала на польсько-єврейське зближення.

Заява єврейських парламентарiв шокувала українськi державницькi сили. Їхня реакцiя була безкомпромiсною: Український сеймовий клуб констатував, що єврейське „Коло” вийшло поза межi оборони й зайняло до української нацiї ворожу позицію[9]. Критика на адресу угоди лунала з усiх бокiв – вiд партiй центру до комунiстiв. Категоричнiсть суджень стала прикметною ознакою оцiнки українськими часописами дiй єврейського „Кола”. Газета „Свобода”, наприклад, писала: „Наш народ мусить собi ту угоду затямити добре та закопати спомин про неї глибоко в душу. Вона сталася тодi, коли на нас пустили всю найтяжчу зброю. До того походу на нас пристали i Жиди”[10]. В такiй суспільно-полiтичнiй атмосферi намагання євреїв довести, що змiни в полiтичних орiєнтирах не означають протиставлення iншим непольським народам, не дали позитивних результатiв.

Важливе значення для коригування українсько-єврейських взаємин мали, звичайно, й внутрiшнi полiтичнi процеси в лонi обох нацiональних таборiв. Так, проголошення примату сiонiстської роботи над крайовою Сiонiстською партiєю працi „Хiтахдут”, Єврейською соцiал-демократичною партiєю „Поалей-Цiон” та фракцiєю „Сiонiстiв-ревiзiонiстiв” сприяло утвердженню лiдерства в крайовiй роботi єврейської громади за „Загальними сiонiстами” (саме їм належить iнiцiатива польсько-єврейської угоди). Зосередження сил на сiонiстськiй нивi зумовило дистанцiонування згаданих партiй вiд тiєї платформи, на якiй вони могли спiвпрацювати з українською громадськiстю. Осторонь вiд українського табору залишились i тi партiї, що черпали свої сили в релiгiйному середовищi („Мiзрахi”, „Агудас-Ісраель”): вони не протиставлялись центральнiй владi. Не могли сперечатися за лiдерство із „Загальними сiонiстами” й cоцiал-демократичнi партiї.

Не менш значимими були й внутрiшньополiтичнi процеси в середовищi українського табору, зокрема, поступове формування серед українських державникiв „радянофiльської” орiєнтацiї – наслiдок падiння ЗУНР, краху сподiвань на справедливе вирiшення галицької проблеми на мiжнароднiй аренi та полiтики „українiзацiї”, запровадженої в УРСР.

На нашу думку, спiвпраця сiонiстiв з українськими партiями „радянофiльського” спрямування була практично неможливою. Адже сiонiсти Галичини нiколи не розглядали Велику Україну як об’єкт своєї дiяльностi. Бiльше того, коли за iнiцiативою радянського уряду на Пiвднi України почали створюватися єврейськi землеробськi поселення, це стало черговим приводом до обвинувачень з боку українських полiтичних сил Галичини: мовляв, Крим перетворюється в „домашню” Палестину.

Ставлення сiонiстiв до проекту аграризацiї євреїв на Пiвднi України визначити складно: вони фактично не вiдповiдали на докори українського табору. Проте можна стверджувати, що на початковому етапi реалiзацiї цiєї кампанiї з певним пiєтетом до неї поставились поалейсiонiсти. З iншого боку, потужнi центристськi сили („Загальнi сiонiсти”) квалiфiкували її як фактор розпорошення нацiональних сил[11].

Контури крайової полiтики визначалися, головним чином, саме „Загальними сiонiстами”. У лонi цiєї партiї була нечисленна фракцiя т. зв. радикальних сiонiстiв, якi схилялися до iдеї взаємодiї з українськими партiями. Бiльш потужним iмовiрним союзником останнiх була Сiонiстська партiя працi (СПП). Її провiдники засудили укладання польсько-єврейської угоди i навiть у серединi 1920-х років користувалися термiном „Схiдна Галичина”, чим вiдверто засвiдчували своє невизнання цього регiону частиною Польщi[12]. Однак внаслiдок сповiдування СПП засад т. зв. чистого палестинiзму, що вiдмежовувало її вiд крайової полiтики, до взаємодiї її з українськими партiями справа так i не дiйшла.

Надiя на змiну тональностi українсько-єврейського дiалогу з’явилася з початком дiяльностi Українського нацiонально-демократичного об’єднання (УНДО), яке пропагувало iдею спiльної боротьби непольських народiв за свої права. Здається, попри всю напруженiсть взаємин двох нацiй українськi центристи не виключали можливостi взаємодiї з євреями. Зокрема, УНДО розглядало iмовiрнiсть спiвпрацi з ними в рамках фронту непольських народiв. На початку 1926 p. у газетi „Дiло”, органi УНДО, вказано передумови взаємодiї: „ми радо вступимо з жидами в блок нацiональних меншин, але аж тодi, коли побачимо, що вони не ради якоїсь хвилевої вигоди, але з почуття спiльности обопiльних iнтересiв до ґрунту змiнили напрямки своєї полiтики”[13]. До того ж i проект програми УНДО, ухвалений у травнi того ж року, передбачав порозумiння з нацiональними меншинами i ведення спiльної боротьби за свої права[14].

Реалiзацiї взаємодiї в цей час завадила українсько-єврейська полемiка, що розгорнулася в Галичинi довкола вбивства С. Петлюри. Що ж до остаточної редакцiї програми УНДО, то тезу про порозумiння з iншими нацiональними меншинами з неї було вилучено[15].

Порівняно вдало реалiзовувалася взаємодiя мiж партiями лiвого крила двох нацiональних таборiв. Потужна Українська соціалiстично-радикальна партiя (УСРП) у своїй програмі вiд 14 лютого 1926 p. декларувала забезпечення нацiональним меншинам культурного самоуправлiння, представництва в органах влади, рiвнiсть перед законом без огляду на походження, вiросповiдання, нацiональнiсть[16].

У 1920-х роках серед українських партiй були й iншi, що керувалися демократичними засадами у вирiшеннi нацiонального питання. У цьому контекстi можна назвати, наприклад, Партiю народної волi, яка у своїй програмі вiд 1926 p. не тiльки обстоювала рiвноправнiсть нацiй, а й висловилась проти будь-яких привiлеїв однiєї нацiї над iншою[17]. На особливу увагу заслуговує те, що навiть у буремнi 1930-тi роки – час зростання тоталiтарних режимiв у Європi – в середовищi української центролiвицi вагомими залишалися демократичнi засади. Прикладом може слугувати „Катехизм українського державника”. Принципова настанова його автора – обстоювання формули, за якою пiдтримка української справи є запорукою мiжнацiональної гармонiї. „Катехизм” зазначає: „Ворогом Української Землi є кождий мешканець Української Землi, без огляду на його релiгiю чи вiросповiдання, який свiдомо i добровiльно бажає або прикликує чужу владу на Українську Землю”[18]. На демократичних засадах вирiшено у ньому й проблему патрiотизму: „Патрiотизм Українця-державника є це любов до Української Землi – любов до всiх тих мешканцiв України, без огляду на їх вiру i мову, котрi свiдомо i добровiльно стремляться до встановлення на Українськiй Землi Української Держави. Отже патрiотизм є цементом, який лучить мешканцiв Української Землi i зi своєю нацiональною територiєю”[19].

Однак з кiнця 1920-х років вектор українсько-єврейського дiалогу на рiвнi полiтичних сил визначався не стiльки iнiцiативами соцiал-демократичних чи лiберальних кiл, скiльки дiяльнiстю нової структури на правому крилi українського табору – Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв (ОУН). В умовах, коли кожен з нацiональних таборiв намагався вирiшити насамперед власнi невiдкладнi завдання, що суттєво звужувало можливостi їхньої взаємодiї, євреї опинилися безпосередньо в полi дiяльностi потужної сили – ОУН. Саме ОУН стала першою й, здається, єдиною з-помiж органiзацiйно оформлених українських партiйних сил Галичини, яка в мiжвоєнний перiод вдалася до використання силового тиску щодо євреїв.

Речники iнтегрального нацiоналiзму, очевидно, не декларували свого бачення шляхiв розв’язання „єврейського питання”. Ж. Ковба з цього приводу зауважує: „Питання про єврейство як спiльноту виникло в ОУН лише у передчасi вiйни”[20]. Проте навiть побiжний аналiз поглядiв апологетiв iнтегрального нацiоналiзму дозволяє вiдтворити ймовiрне сприйняття євреями нових тенденцiй в українському суспiльно-полiтичному життi.

У цьому ракурсi слiд зауважити, що левова частка єврейських партiй Галичини сповiдувала принципи парламентських методiв боротьби, що було наслiдком їхньої iнституцiоналiзацiї в умовах лiберального полiтичного режиму Австро-Угорщини. Тим часом один з iдеологiв новiтнього українського нацiоналiзму, Д. Андрiєвський, вважав, що всi українськi партiї „мають своє корiння поза нацiональним ґрунтом, у чужому (зокрема, австрiйському. – М.Г.), несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному”[21]. Євреї краю в своїй переважнiй бiльшостi схилялися до полiтичного компромiсу, легiтимних методiв боротьби (попри всю суперечливiсть оцінок з українського та єврейського бокiв, згадана польсько-єврейська угода слугує одним з прикладiв прилучення галицьких полiтикiв до традицiй парламентаризму). Іншi методи боротьби обстоював діяч ОУН М. Сціборський, який пiддавав критицi аргументи й компромiси як принципи полiтики[22]. Прикметно й те, що осмислення помилок доби української революцiї 1917-1921 рр. зумовило заперечення прибiчниками iнтегрального нацiоналiзму як соцiалiстичних, так i демократичних принципiв[23], а Конгрес українських нацiоналiстiв (1929 p.) вже обстоював засади нацiональної диктатури[24].

З 1927 p. стає бiльш рельєфним ставлення до „єврейського питання” головного речника iнтегрального нацiоналiзму – Д. Донцова. Якщо ранiше, у 1906 p., вiн очолив боївку для захисту євреїв Києва, а згодом виступив проти антисемiтiв вiд українського нацiоналiзму[25], то пiсля вбивства С. Петлюри С. Шварцбартом публiчно заявив у „Літературно-Науковому Вістнику”: „Жиди виннi, страшно виннi у тому, що допомогли консолiдувати росiйську владу на Українi”. Д. Донцов дає вiдповiдь на кардинальне для євреїв питання: „нiколи не давати меншостям культурно-нацiональну автономiю, яка закiнчується Шварцбартами”[26]. Що ж до українсько-єврейської спiвпрацi, то Донцов висловився доволi вiдверто: „Коли ж процес (над С. Шварцбартом. – М.Г.) скiнчиться оправданням убивцi, – тодi про порозумiння з жидами говоритимуть тiльки запроданцi та iдiоти”[27].

Загалом, безкомпромiснiсть позицiї ОУН зумовила проголошення нею постулату про „категоричне противенство до всiх тих сил, своїх i чужих (видiлення наше. – М.Г.), якi цьому становищу українських нацiоналiстiв активно чи пасивно протиставляться”[28]. Майже одночасно, у груднi 1929 p., вшановуючи пам’ять свого довголiтнього провiдника, галицькi сiонiсти проголосили: „Йдемо шляхом, висунутим д-ром Райхом. Полягав вiн у тому, що ми, євреї, у першу чергу мусимо проводити полiтику єврейську”. Констатуючи розбiжнiсть цiлей з iншими непольськими народами (данина екстериторiальностi нацiї), сiонiсти декларували: „Є часи, коли мусимо залишатися в опозицiї до уряду, але є й часи, в яких мусимо з урядом шукати порозумiння”[29]. Така тактика була, зрозумiло, неприйнятною для ОУН. У серединi 1930-х років до компромiсу з польським урядом, як вiдомо, прийшло УНДО. Що ж до ОУН, то вона на початку 1930-х рр. мала iншi погляди. Зокрема, т. зв. саботажна акцiя українцiв (лiто 1930 p.), вiстря якої спрямовувалося проти полякiв, не оминула й євреїв – мешканцiв сiл. За оцiнкою мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi Ф. Славоя-Складковського, залякування євреїв-землеробiв, якi виявляли iнтерес до торговельної справи, як i євреїв-торговців загалом, мало призвести до їхнього витiснення зі села. Це в кiнцевому результаті полегшило б конкуренцiю для українських кооперативних установ[30], котрі розглядалися як елемент вiдродження українства.

Утворення ОУН виявилося вирiшальним чинником для розмежування української нацiональної демократiї й iнтегрального нацiоналiзму. Їхньому взаємовiддаленню слугувала т. зв. пацифiкацiя – каральнi заходи влади у вiдповiдь на саботажну акцiю українцiв. З часом погляди українських нацiональних демократiв щодо Польщi еволюцiонували, її почали розглядати як iмовiрного союзника в боротьбi з радянською владою в Українi. Іншу стратегiю сповiдували нацiоналiсти: боротьба з обома ворожими українству державами[31].

Пацифiкацiя радикалiзувала й без того напружену суспiльно-полiтичну атмосферу. У мiжетнiчному дiалозi з’явилися досi незнанi на теренах Галичини тенденцiї – протиєврейськi ексцеси з боку українцiв. Зокрема три замахи на євреїв вiдбулося в 1932 p. у Станiславському воєводствi – два у Жидачевi та один у Рожнятовi. Впродовж початку лiта полiцiя зафiксувала 28 випадкiв биття шиб у єврейських помешканнях (з них 14 у Рогатинi, 12 у Городенцi) та непоодинокi випадки пiдпалу соломи[32]. У воєводствi активно пропагувався бойкот єврейських закладiв торгiвлi. Наприклад, 7 липня 1932 p. y селi Іваникiвка, що поблизу Станiслава, з’явилося таке оголошення за пiдписами Ю. Чорного та В. Павликовського: „Нагадуємо, що вже вiдкритий iнший магазин. Тому, якщо б хтось i надалi купував товари в єврейських магазинах, того будемо бойкотувати на кожному кроцi i той негiдний буде зватися людиною i християнином”[33]. Лише протягом червня 1932 p. акцiї бойкоту з боку українського суспiльства вiдбувалися в Жидачiвському, Городенкiвському, Долинському, Косiвському, Надвiрнянському, Рогатинському, Стрийському та Тлумацькому повiтах Станiславського воєводства. Вiрогiдно, така тенденцiя була властива й iншим воєводствам, про що свiдчить зацiкавлення закордонних часописiв лiберального та соцiалiстичного спрямувань українсько-єврейськими взаєминами у Галичинi.

Загострення українсько-єврейських взаємин особливо увиразнюється „пiсля перевороту Гiтлера, у зв’язку з орiєнтацiєю певних українських кiл на плани Розенберга”[34]; такий висновок у 1934 p. зробив Ц. Геллер – лiдер Сiонiстської партiї працi. Цi мiркування сучасника подiй дають пiдстави визначити новий етап у взаєминах двох спiльнот мiжвоєнного перiоду.

І. Лисяк-Рудницький визначив мотивацiю пронiмецьких настроїв частини галицьких українцiв тим, що втрата державностi об’єктивно примусила їх симпатизувати ревiзiонiстським силам версальської Європи i, зокрема, демократичнiй, а згодом і гiтлерiвськiй Нiмеччинi[35]. Окрім того, українська громадськiсть у Галичинi була знайома з сенсацiйною, а насправдi, як з’ясував час, провокацiйною заявою Гiтлера: „Тiльки упадок бiльшовизму та повстання нової Української держави може завести рiвновагу мiжнародних сил в Европi та спокiй по цiлому свiту”[36]. Чимало українцiв, не розпiзнавши справжнього, людиноненажерницького обличчя нiмецького нацизму, опинилися в таборi його симпатикiв. Я. Грицак зауважує з цього приводу: „Тих промовцiв, якi на політичних зборах намагалися застерегти своїх спiввiтчизникiв про справжнi намiри Гiтлера, зганяли з трибуни як провокаторiв”[37].

Звичайно, далеко не всi українськi сили пiдтримували пронiмецьку орiєнтацiю. Наприклад, вiдверто протиставлялися їй УСРП i соцiал-демократи, а газета „Дiло” трактувала позицiю українського табору як вичiкувальну[38]. Потрібно підкреслити, що українська громадськiсть Галичини не опонувала євреям, але вимагала усвiдомлення ними мотивацiї її становища. Так, „Дiло” роз’яснювало: „в основi тих заложень є становище супроти комунiзму та Совєтського Союзу. До того засадничого мотиву приєднується ще i той, що це вперше в європейськiй великодержавi прийшла до влади партiя, якої чiльнi – хоч нинi ще неофiцiяльнi – дiячi визначили у своїй закордонно-полiтичнiй програмi потребу розбиття державної Росiї i створення української держави”[39]. При цьому редакцiя газети наголошувала, що українська антибiльшовицька позицiя не має нiчого спiльного з антисемiтизмом. Однак цi зауваження не сприймалися з єврейського боку. Пересiчний єврей 1930-х років не аналiзував тонкощiв i нюансiв полiтичних перипетiй, вбачаючи в нiмецьких подiях вагому небезпеку самому iснуванню нацiї. І. Лисяк-Рудницький з цього приводу лаконiчно констатував: „за таких обставин євреї й українцi в полiтичному сенсi бiльше не розмовляли тiєю самою мовою”[40].

Зростаючим напруженням українсько-єврейських взаємин у Галичинi позначився 1934 p. У цей час орган нацiонального вiддiлу Мiнiстерства внутрiшнiх справ „Sprawozdanie z эycia mniejszoжci narodowych” повiдомив: „Протиєврейськi настрої серед українського населення поширюються під впливом гiтлеризму. Антиєврейський рух серед українських нацiоналiстичних елементiв прибрав в останнiх мiсяцях грубi форми. Руйнування майна євреїв, що мешкають у селах Галичини, стало досить поширеним явищем”[41].

Зауважимо, що в 1930-х роках протиєврейськi настрої поширювалися й серед опонентiв української державностi – польських нацiоналiстiв. За оцiнкою Є. Гольцера, в роки свiтової економiчної кризи боротьба з євреями стала вагомою складовою їхньої дiяльностi[42]. Оприлюднена в квiтнi 1934 p. декларацiя „Obozu Narodowo-Radykalnego” мiстила таке близьке до гiтлеризму положення: „Єврей не може бути громадянином Польської держави i поки проживає на польськiй землi, повинен трактуватися лише як приналежний до держави”[43]. Вкрай упереджене ставлення до євреїв виявляли ендеки, небезпечною для них була дiяльнiсть боївок „Obozu Wielkiej Polski”.

Зiставлення суспiльно-полiтичних процесiв у лонi українського та єврейського нацiональних таборiв 1930-х років дає пiдстави стверджувати про їх певну схожiсть. Зокрема, трагiчнi реалiї в радянськiй Українi зумовили стрiмке падiння авторитету й деструктивнi процеси в „Сельробi” та КПЗУ. Разом з тим послабшали позицiї Бунду. Показово, що в осереддi Галичини – Львові – маловпливовий осередок Бунду в другiй половинi 1930-х років був чи не єдиним опонентом сiонiстiв. Такому спiввiдношенню сил серед єврейських партiйно-полiтичних сил сприяли як погiршення економiчної ситуацiї, так i зростання антисемітизму в Польщi[44].

Наближеність суспiльно-полiтичних процесiв у двох нацiональних таборах вiдображають i паростки iнтегрального нацiоналiзму серед євреїв. Його виразниками в 1930-х роках стали прибiчники поглядiв В. Жаботинського, який очолив ревiзiонiстську течiю в сiонiзмi. Ідеологiя В. Жаботинського мала чимало спiльного з доктриною українського iнтегрального нацiоналiзму. Йдеться, зокрема, про обстоювання незаперечного превалювання iнтересiв нацiї над корпоративними iнтересами класiв чи особистостi, чiтку iєрархiю i пiдкреслення особливої ролi вождизму, оцiнку мiжнародних вiдносин як наслiдку дiї сили, яка протиставлялася моралi, формування єврейських нацiональних мiлiтарних пiдроздiлiв[45]. Розглядаючи сiонiзм як iдею революцiйну, прихильники В. Жаботинського висунули нову для євреїв мету – органiзацiю сили. В одному з перiодичних видань галицьких сiонiстiв-ревiзiоністiв за 1939 p. зазначалося: „Єврейська молодь має бути готова до захисту сiонiзму зi зброєю в руках. Як люди, позбавленi iлюзiй, тверезо оцiнюємо ситуацiю в Палестинi та Європi. Хочемо порозумiння з арабами, але усвiдомлюємо необхiднiсть самооборони. Не хочемо свiтової вiйни, однак не хочемо, щоб вiйна застала нас непiдготовленими, без реальної сили”[46]. Пiдтвердженням тези про сповiдування сили як гаранта вiдродження єврейської держави можуть слугувати й подiї 1938 p., коли В. Жаботинський вдруге побував у Галичинi. Побачивши у дiї членiв органiзацiї „Бейтар” – мiлiтаризованої молодiжної органiзацiї сiонiстiв-ревiзiонiстiв, В. Жаботинський емоцiйно спалахнув: „Ось з такими в нас буде Ерец-Ісраель”[47].

Аналiзуючи теоретичну спадщину В. Жаботинського, Ш. Авiнерi звертає увагу на те, що формування поглядiв провiдника сiонiстiв-ревiзiонiстiв щодо проблем нацiї i держави вiдбулося пiд впливом iталiйського нацiоналiзму[48] (деякi дослiдники, як, скажiмо, З. Рожченко, вважають, що вирiшальне значення на теорiю нацiоналiзму В. Жаботинського справив нацiоналiзм український[49]). Вiддаючи перевагу вiйськово-полiтичним аспектам сiонiзму, В. Жаботинський вiдзначав достеменнiсть й життєздатнiсть українського нацiоналiзму[50]. Категоричнiсть вимог щодо вiдродження єврейської держави i безкомпромiснiсть боротьби на цьому шляху посилювалися з усвiдомленням зростаючої загрози, що нависла над європейськими євреями. Голокост став безжалiсним, страшним пiдтвердженням правоти висновкiв В. Жаботинського.

Ще одне свідчення тотожних процесiв у двох нацiональних таборах 1930-х років – зусилля, спрямованi на об’єднання внутрiшнiх сил. На платформi боротьби за соборну самостiйну Українську державу в 1934 p. вiдбулася спроба проведення Всеукраїнського нацiонального конгресу, 1937 p. утворився Український контактний комiтет[51]. Тим часом у 1936 p. у Львовi постав центральний комiтет для справ Свiтового єврейського конгресу. До його складу ввiйшли всi без винятку палестинофiльськi iнституцiї[52]. І це не просто констатацiя спроб об’єднання сил. Згаданi форуми яскраво iлюструють рiзноспрямованiсть двох нацiоналiзмiв. За тотожнiстю або, принаймнi, схожiстю суспільно-полiтичних процесiв у двох таборах криється їхня амбiвалентнiсть: однi концентрували сили для втiлення iдеалiв нацiї на просторах України, iнші ж – звертали свої погляди на Сiон.

Реалiї 1930-х років примушують констатувати й iнше: у час, коли серед частини галицьких українцiв зростали пронiмецькi симпатiї, євреї Галичини об’єднувалися в акцiях економiчного бойкоту Нiмеччини – країни, де поневiрялися їхні одновiрцi. Показово також те, що практично одночасно з інституцiоналiзацiєю авторитарно-нацiоналiстичного Фронту нацiональної єдностi (1933 p.), який плекав надiї на пiдтримку Нiмеччини в боротьбi з СРСР[53], утворилася Партiя єврейської держави (1934 p.).

Прихiд до влади озброєного маячнею „рацiонального антисемiтизму” А. Гiтлера зумовив докорiннi змiни в життi євреїв Нiмеччини. Варто згадати бодай „арiїзацiю економiки” та розгортання коричневого терору. Зростання антиєврейської упередженостi не оминуло, як уже зазначалося, й Захiдної України. Серед тих, хто вдавався до антиєврейської фразеологiї, були члени Фронту нацiональної єдностi. За оцiнкою провiдникiв УСРП, засади гiтлерiвського антисемiтизму сповiдувати клерикали i навiть частина УНДО[54]. У другiй половинi 1930-х років антисемiтськими випадами не гребували не тiльки окремi нацiоналiстичнi публiцисти, а й часописи (наприклад, „Українськi вiстi” чи „Фронтом”), якi намагалися дискредитувати євреїв, обiгруючи образи єврея – експлуататора українця або ж єврея-комунiста[55]. Подальшому потужному антиєврейському наступові українських партiйних сил сприяли трагiчнi суспiльно-полiтичнi процеси в УРСР, а згодом – подiї, пов’язанi з українською автономiєю в Закарпаттi. Аналiзуючи дописи в газетi „Українськi вiстi” за 1938-1939 рр., iзраїльський вчений С. Редлiх зауважує: „Євреї у Карпатськiй Русi, а також єврейська преса виставлялися ворогами української незалежностi, прибiчниками мадяризацiї та чехiзацiї цього регiону”[56].

Негативнi оцiнки щодо ролi євреїв в українському державотвореннi набули в цей час неабиякого поширення. Не залишилися осторонь антиєврейської iстерiї й деякi польськi видання. Так, у 1939 p. варшавський часопис „Справи Схiдної Європи” оприлюднив мiркування Ф. Загори, який стверджував: майбутня боротьба українцiв за незалежнiсть неминуче супроводжуватиметься вiйною з євреями[57].

Що ж до завершення безпосередньо українсько-єврейського дiалогу у мiжвоєнний перiод, то особливе значення для звучання його завершальних акордiв мала радикальнiсть мiркувань ОУН. На початку 1939 p. провідний діяч УНДО Д. Левицький дав оцiнку поглядам її творцiв як таких, що „прийняли лише ту одну з численних iнтерпретацiй та дефініцiй нацiоналiзму, яка ототожнює нацiоналiзм з расовим i нацiонально-полiтичним екстремiзмом та ексклюзивнiстю”[58].

Можна припустити, що тiльки жахливий геноцид щодо євреїв з боку нацистiв 1939-1941 рр. змусив провiдникiв ОУН переглянути своє ставлення до іудеїв. Еволюція поглядiв щодо євреїв була вiдверто запізнiлим кроком, проте вона все ж вiдбулася. У квiтнi 1942 p. партiйний форум Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв ухвалив недоцiльнiсть участi в протиєврейських акцiях, а влiтку наступного року III надзвичайний збiр ОУН визнав громадянськi права та свободи нацiональних меншин[59]. Щоправда, євреїв в Українi на цей час вже практично не залишилося.

Осмислюючи українсько-єврейське спiвжиття у Галичинi мiжвоєнного перiоду та враховуючи значимiсть рiзних критерiїв для формування їхнiх взаємин (спiвiснування на побутовому рiвнi, конкуренцiя на економiчному ґрунтi тощо), доходимо висновку про превалювання серед них державотворчого iмператива. При цьому треба враховувати, що, з одного боку, перманентна боротьба галицьких українцiв за державнiсть у 1918-1939 рр. зумовила категоричнiсть вимог пiдтримки їхньої нацiональної iдеї з боку євреїв, з іншого – прагнення євреїв побудувати нацiональну державу в Палестинi супроводжувалося закономiрною концентрацiєю сил на реалiзацiї палестинських програм, що об’єктивно звужувало поле спiвпрацi сiонiстiв з українськими державницькими силами.

Український та єврейський нацiоналiзми[60] майже одночасно зазнали тимчасової кризи. Для одних вона була спричинена включенням галицьких земель до складу Польщi, для других – масовою реемiграцiєю 1924-1926 рр. з Палестини. Прагматичнi провiдники сiонiстiв усвiдомили, що найближчi роки євреї проведуть у країнах розпорошення. Це актуалiзувало завдання здобуття нацiональних прав i було можливим лише за умови дiалогу з урядом Польщi. Тим часом українськi державницькi сили реагували на спроби польсько-єврейського зближення вкрай болiсно. Тим бiльше, що в цей час українська громадськiсть вже сповна вiдчула наслiдки т. зв. осадництва, парцеляцiї, заборони використання української мови в урядових установах, перетворення українських шкiл в утраквiстичнi (двомовнi), переслiдування української преси тощо.

Сутнiсть українсько-єврейських взаємин у Галичинi мiж двома свiтовими вiйнами визначалася обопiльними iнiцiативами. Позицiя державницьких сил титульної нацiї вiдобразила умови для толерантного спiвiснування, запорука якiй – пiдтримка євреями української нацiонально-визвольної боротьби. Вiдповiдi з єврейського боку фокусували, за висловами того часу, ставлення „народу-гостя” до українського нацiонального ренесансу. Однак серед євреїв Галичини виявилося небагато тих, хто виявив прихильнiсть i, тим бiльше, пiдтримку українськiй нацiональнiй iдеї. У чому ж причина такого стану справ?

На нашу думку, не останню роль відіграло те, що до утворення ЗУНР досвiд українсько-єврейської практичної взаємодiї був мiнiмальним. Щоправда, на зламi столiть в українсько-єврейському дiалозi з’явилися новi тенденцiї. О. Забужко зауважує: „українська iнтелiгенцiя потрапила сприйняти культурну „iншiсть” євреїв у цiлком самобутнiй якостi – як унiверсальну модель нацiотворення”[61]. Аналiзуючи теоретичну спадщину вiденського фiлософа й письменника Н. Бiрнбаума (йому, до речі, належить авторство термiна „сiонiзм”), Я. Дашкевич звернув увагу на констатацію ним положення про вiдсутнiсть серед українцiв вимог щодо асимiляцiї євреїв[62]. Значимiсть цих висновкiв не можна недооцiнювати.

Разом з тим мусимо висунути припущення, що погляди української iнтелiгенцiї не стали домiнуючими серед українського загалу. Так, на початку XX ст. Українська соцiал-демократична партiя не тiльки не вбачала в євреях „новочасної нацiї”, а й стверджувала наявнiсть тенденцiї до її зникнення[63]. Додамо, що наприкiнцi XIX – на початку XX ст. українськi партiйно-полiтичнi сили встигли виробити лише вкрай загальнi контури пiдходів до вирiшення „єврейського питання – вiрогiдно, необхiдної передумови взаємодiї двох нацiй[64].

З iншого боку, вiдсутнiсть вимог українства щодо асимiляцiї євреїв не вiдігравала суттєвої ролi анi для тих, хто вже втратив нацiональне єство, анi для ортодоксальних кiл, традицiоналiстськi настанови яких фактично виключали ймовiрнiсть нацiонального самогубства. Фатальною для формування українсько-єврейських взаємин виявилася й вiдсутнiсть як з українського, так i з єврейського бокiв послiдовних речникiв спiвпрацi двох нацiй.

Зрештою, не буде, очевидно, перебiльшенням твердження, що в умовах кiнця ХIХ – початку XX ст. передумовою українсько-єврейської взаємодiї стала поява новiтнiх тенденцiй в обох нацiональних таборах: в українському – обстоювання iдеалу самостiйної України, в єврейському – вiдмова вiд очiкування вiдродження Ерец-Ісраель за велiнням Месiї (позицiя традицiоналiстiв) i висунення на порядок денний завдання боротьби за нацiональну державу. Взаємодiя цього часу охоплювала лише тi сили, якi зросли на модерних iдеалах нацiї та державностi. У цiй констатацiї треба вбачати й iншу проекцiю. Засада української самостiйностi як мета партiї вперше була висунута галицькими радикалами 29 грудня 1895 p. 4 листопада того ж року утворилася „Партiя сiонiстiв Галичини”. На нашу думку, ця синхроннiсть обумовила паралельнiсть поступу державницьких сил двох нацiй. У час, коли українськi нацiонально-демократичнi сили схвалювали самостiйний полiтичний курс галицьких євреїв, започаткований сiонiстами, вони де-факто виступали статистами їхнього рiвновiддалення не лише вiд полякiв, а й від українцiв.

Ситуацiя докорiнно змiнилася в листопадi 1918 p. Упродовж кiлькох мiсяцiв уряд ЗУНР визначив шляхи розв’язання проблем єврейської громадськостi, зробив вагомi кроки на цьому шляху. Однак дев’яти мiсяцiв першого (т. зв. територiального) перiоду ЗУНР виявилося недостатньо для докорiнної змiни поглядiв євреїв на українську справу.

Варто зауважити, що розстановка нацiональних сил, за якої галицьким українцям довелося вести боротьбу за державнiсть у 1918-1923 рр., зумовила вироблення ними завдань на подальшу перспективу. Показовою є ухвала УСРП середини 1920-х років: „Українська Cоцiялiстично-Радикальна Партiя не приймає до себе не-українцiв [...], а це тому, що не-українці не будуть нам помагати в боротьбi за українську визвольну справу, за нацiональне державне право. Отже українцi мусять самі гуртуватися; поляки, жиди [...] нехай органiзуються окремо вiд нас”[65]. У контекстi проблеми українсько-єврейської взаємодiї значимiсть цих мiркувань є очевидною.

Вимога беззастережної пiдтримки засадничих постулатiв УСРП і, зокрема, українського державотворення з боку неукраїнцiв залишалася незмiнною: „Стоїмо на позицiї тiсної спiвпрацi з органiзацiями працюючого люду iнших нацiй, – декларував конгрес УСРП 1932 р., – якi беззастережно визнають права українського народу до самостiйного державного життя на землях з українською бiльшiстю”[66]. Євреї, зі свого боку, зрозумiло, сподiвалися на пiдтримку їхнiх нацiональних iдеалiв українцями.

Однак завдяки тотожностi завдань, якi ставили перед собою український i єврейський нацiональнi рухи, вектори їхнiх полiтичних стремлiнь виявили рiзнобiчне спрямування: незалежна Україна i вiдроджений Ерец-Ісраель, здобуття нацiональних прав на рiднiй землi i збереження нацiї, накопичення сил для алiї. Оскiльки українсько-єврейська взаємодiя в Галичинi не була усталеною, радше – спорадичною, маємо пiдстави стверджувати, що єднiсть iмперативiв, якi стояли перед двома нацiями, зумовили не стiльки зустрiчнi, перехреснi тенденцiї, скiльки визначили їхню вiдцентровiсть або ж, принаймнi, паралельнiсть. Йдеться, на нашу думку, про герметизацiю двох нацiональних таборiв у лонi власних iнтересiв, спричинену об’єктивними факторами.

На характер взаємин двох державницьких сил суттєво вплинув територiальний статус українцiв. Поширене серед останнiх у 1918-1939 рр. сприйняття євреїв як народу-гостя постулювало домiнуючу тенденцiю в оцiнцi взаємин двох нацiй – ставлення євреїв до державотворення титульної нацiї. Лише зрiдка простежується зворотня проекцiя – ставлення українства і його державницьких сил до сiонiзму.

На нашу думку, труднощi у взаєминах державницьких сил двох нацiй 1918-1939 рр. значною мiрою були викликані подiями попередньої доби. Адже українсько-єврейський дiалог мiжвоєнного перiоду вiдбувся фактично на тлi їхнiх складних, суперечливих взаємин попереднього часу. Спiльна виборча кампанiя сiонiстiв й українських нацiонально-демократичних сил до законодавчих органiв Австро-Угорщини (1907 p.) стала лише провiсником їхньої взаємодiї. Однак не було досягнуто усталення взаємодiї двох таборiв, не було вироблено традицiї спiвпрацi. До того ж серед євреїв Галичини не були поширеними українофiльськi настрої. Далеким вiд симпатiй до євреїв був i український загал. Здобуток галицького сiонiзму кiнця XIX ст. – самостiйний полiтичний курс з утворенням ЗУНР оформився в тактику нейтралiтету.

Спiвпраця українських державникiв зі сiонiстами у 1918-1939 рр. фактично не вiдбулася. На завадi взаємодiї стали рiзнi геополiтичнi об’єкти територiальних претензiй двох нацiй. Сторонам так і не вдалося визначити реальних площин їхньої взаємодiї. Компромiсу не було досягнуто навiть на ґрунтi боротьби за нацiональнi права – чи не єдиної реальної площини для спiвпрацi сiонiстiв з українськими державницькими силами.

Реалiї мiжвоєнного перiоду в Галичинi пiдтвердили слушнiсть тези про фатальнiсть участi третьої сили в українсько-єврейському дiалозi. Вона представлена, головним чином, польським та нiмецьким факторами. Не дивно, що найдошкульнiшi для двох нацiй подiї пов’язанi саме з третьою силою: адекватною за деструктивними наслiдками польсько-єврейськiй угодi можна вважати орiєнтацiю ОУН на нацистську Нiмеччину.

Державотворчi зусилля українських нацiонально-демократичних сил i сiонiстiв зумовили самостiйний пошук ними оптимальних шляхiв досягнення мети. Тотожнiсть їхнiх завдань, що призвела до рiвновiддаленостi двох таборiв, створила образ державотворчого iмператива, висловлюючись фiгурально, в iпостасi дволикого Януса.

Maksym Hon

The Dialectic of Statehood in Ukrainian-Jewish Relationships

in Galicia in 1918-1939

The social and political background for Ukrainian-Jewish relations of the interwar period was formed by Jewish neutrality in the Ukrainian-Polish conflict of 1918-1923. The outcome of this was the encapsulation of Ukrainian and Jewish camps in the bosom of their own national interests and the absence of constructive cooperation in the political sphere. The focus of the Jewish political structures in Galicia on the Zionist platform distanced them from the state-achieving efforts of the Ukrainian national-democratic forces. The cooperation of the Zionist parties with the Soviet-oriented Ukrainian parties was impossible as well. Since the end of the 1920s the vector of the Ukrainian-Jewish relationships to a great extent was being determined by the activity of the new structure on the right wing of the Ukrainian camp – the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN). The uncompromising strategy and tactics of the OUN and its orientation on Nazi Germany even more problematized the possibility of a Ukrainian-Jewish agreement.