Holubko

Віктор ГОЛУБКО

ВАРШАВСЬКА УГОДА 1920 РОКУ ТА ЇЇ ПЕРСПЕКТИВИ

У ВІЗІЇ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИКІВ

1920 рік, безсумнівно, став пробним каменем української державницько-соборницької ідеї. Саме тоді національно свідоме українське суспільство постало перед вибором двох фундаментальних для нашої політики пріоритетів – державності та соборності. Однак у той історичний момент їх одночасна реалізація була просто неможливою, оскільки Україна опинилася у центрі польсько-російського суперництва за сфери впливу. За таких обставин українська політична еліта, могла хіба що, скориставшись сприятливою кон’юнктурою, зважитися на вибір стратегії подальшої боротьби: визначити головного ворога української державності та ймовірного її союзника, мобілізувати весь наявний військовий потенціал й розпочати поетапне втілення двоєдиної мети – державності та соборності України.

Керівництво УНР в особі Головного отамана С. Петлюри та його найближчих соратників уже весною 1919 р. схилялося до думки, що одночасно розгромити двох агресорів – Росію і Польщу – Україні не під силу. До кінця року С. Петлюра остаточно переконався у тому, що найбільша загроза українській державності виходить з російського боку, а тому був готовий на значні поступки Польщі, щоб, по-перше, добитися від неї визнання суверенітету УНР і тим самим прорвати дипломатичну блокаду країни, яку влаштувала Антанта, по-друге, отримати збройну допомогу від Польщі й звільнити Наддніпрянщину від російсько-більшовицької окупації, по-третє, утвердивши українську державність на основних етнічних землях, підготувати ґрунт для стратегічної мети – соборності. „Ось через що, – наголошував С. Петлюра, – для нас спочатку мислиться державна незалежність, а потім вже соборність України”[1].

Наприкінці 1919 р. УНР переживала агонію. Уряд заледве контролював невеличкий клаптик Волині. Рештки армії, затиснуті білими, червоними і польськими військами, були вже не в стані утримувати регулярний фронт. Про досягнення порозуміння з Росією навіть не йшлося – вона володіла майже усією Наддніпрянщиною і бажала остаточного знищення УНР. У цій катастрофічній ситуації український уряд ухопився за єдиний порятунок – нав’язати контакти з Польщею, котру лякало зростання на Сході російської загрози, й втягнути її у війну проти Росії. Що могла в тих умовах запропонувати УНР Польщі взамін за допомогу, яка відкривала, можливо, останній шанс уникнути катастрофи? Тільки одне – погодитися з доконаним фактом, визнавши за нею право володіти окупованими землями Західної Області УНР, чого так прагнула польська сторона, з огляду на все ще остаточно не вирішене Паризькою мирною конференцією східногалицьке питання. На думку галицьких політиків, це погодження стало зрадою ідеї соборності. Самого ж ініціатора українсько-польського порозуміння С. Петлюру було звинувачено у „продажі” Галичини полякам, хоч цілком очевидно, що альтернативи у нього на той час не існувало. „Симон Петлюра, – писав з цього приводу відомий український дипломат О. Шульгин, – примушений був під натиском сили і непереможних обставин тільки визнати те, що було фактом, визнати ті кордони, які посідала в той момент Польща, які були встановлені нею силою зброї”[2]. Отже, якщо наддніпрянські політики все-таки зважилися пожертвувати соборністю в ім’я збереження державності, то для галицьких діячів на чолі з Є. Петрушевичем відмова від соборності ототожнювалася із зрадою національних інтересів, крахом західноукраїнської державності. Власне такий погляд став вирішальним у середовищі західноукраїнських політиків, що яскраво виявилося в ході українсько-польсько-радянської війни 1920 р. Питання, наскільки це було реалістично й адекватно завданням тодішньої української політики, і спробуємо з’ясувати у нашій статті.

2 грудня 1919 р. дипломатична місія УНР у Варшаві на чолі з А. Лівицьким підписала з польським урядом декларацію щодо західних кордонів країни. Згідно з цим документом, вона відмовлялася від претензій на Східну Галичину і Західну Волинь, тим самим відкриваючи перспективу отримання від Польщі збройної допомоги у боротьбі з радянською Росією[3].

Галицькі діячі сприйняли варшавські переговори вкрай вороже, вважаючи їх безперспективними і шкідливими для української справи. Так, зокрема, газета „Український голос” з Перемишля, редактор якої В. Загайкевич, будучи членом УНРади, стояв на платформі екзильного уряду ЗУНР, зі сарказмом повідомляла: „І що дають Лівицькому поляки? Грушки на вербі. Україна тепер в руках большевиків, отже, коли поляки дають Лівицькому Україну – це те саме, коли б Лівицький давав полякам землі за Берліном або Камчатку”[4]. У міру розгортання переговорів у Варшаві і наближення моменту підписання остаточного тексту угоди між УНР та Польщею реакція галицьких політиків ставала все гострішою. З усією силою аргументації вони намагалися довести не лише його шкідливість, а й злочинну щодо української державності діяльність його ініціаторів. Найбільше перепало С. Петлюрі та А. Лівицькому і загалом соціал-демократам, котрі визначали політику тодішнього уряду УНР. Галицькі соціал-демократи, які раніше підтримували Директорію, після своєї березневої конференції 1920 р., зневірившись у її політичній стратегії, різко виступили проти неї[5]. Офіційний орган партії – газета „Вперед”, висвітлюючи варшавські переговори, зазначала: „Навіть якби Петлюра й варшавська місія згодилися на польські домагання, то цеї згоди супроти цілого українського народу вони не могли би перевести в життя... Вони не змогли би ні створити української армії, ні склеїти ніякого українського уряду, ні завести української адміністрації, ні скликати передпарляменту, ні парляменту, вона взагалі не могла би завести на Правобережній Україні ні супокою, ні порядку”[6]. Часопис також стверджував, що коли С. Петлюра при допомозі польських військ зробить спробу оволодіти Україною, його чекатиме доля П. Скоропадського[7].

Якщо галицькі соціал-демократи говорили про свого недавнього колегу з політичного табору критично, проте в межах допустимої етики, то опоненти з оточення Є. Петрушевича (націонал-демократи і радикали) не шкодували на його адресу найдошкульніших епітетів.

„Український голос”, наприклад, неодноразово публікував на своїх шпальтах матеріали, які висміювали діяльність Головного отамана. Особливо посилилися ці напади напередодні підписання Варшавського договору. „Цей отаман, – читаємо у часописі про С. Петлюру, – вже давно перестав бути справжнім отаманом, він невольник у Варшаві”[8]. Тут же вміщено передрук з польської газети про банкет, начебто влаштований українською місією у Варшаві з нагоди досягнення порозуміння з поляками, – закид у розтринькуванні державних коштів[9].

Попри існування опозиції серед українства (найбільше галицького), 21 квітня 1920 р. між УНР та Польщею було підписано політичну конвенцію, а через три дні – військову, що й склали зміст Варшавського договору. На його підставі Польща визнавала незалежність УНР з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою на чолі та погоджувалася надати Україні військову допомогу у боротьбі проти більшовицької Росії. Уряд УНР зі свого боку відмовлявся від претензій на Східну Галичину і Західну Волинь. 25 квітня розпочався спільний наступ українських та польських армій на Схід, так званий київський похід.

Західноукраїнський політичний табір висловився категорично проти укладення Варшавського договору. Водночас він не міг протиставити йому реальної альтернативи, котра давала б шанс на відновлення української державності. Підтримка Антанти, на яку покладався екзильний уряд Є. Петрушевича, видавалася хоча й привабливою, проте вельми ілюзорною. І все ж, він зажадав від галицьких політичних чинників, що об’єдналися у міжпартійну раду, безоглядного підпорядкування, погрожуючи інакше зняти зі себе відповідальність за вирішення долі Східної Галичини на міжнародній арені[10]. Саме навесні 1920 р. уряд диктатора повернувся до своєї попередньої офіційної назви – уряду ЗУНР (а не ЗОУНР), що виявило остаточну його зневіру у можливість разом із наддніпрянцями добиватися відновлення національної державності у Східній Галичині.

Ілюстрацією непримиренного ставлення до керівництва УНР служать матеріали, які друкувало офіційне видання уряду ЗУНР „Український прапор” у Відні. Договір 21 квітня 1920 р. було розцінено, як „ніж в серце” соборній Українській державі. Всю вину за її крах Є. Петрушевич і його оточення поклали на соціал-демократів, котрі „загарбали в свої руки уряд УНР, своєю нездарністю занапастили армію, своїми хитаннями між більшовизмом і Антантою вели не політику – тільки якусь дітвацьку забаву, … довели до розвалу українську державу, що вже існувала… в Галичину вносили розкладові кличі, вони в кінці по катастрофі подалися до Польщі і потягли за собою Петлюру, людину, на якої чолі могла засіяти зоря найбільшого героя Нової України”[11].

Уряд Є. Петрушевича стояв на принциповій позиції: жодного порозуміння з Польщею, поки не буде відновлено його владу у Східній Галичині.

Дещо іншого погляду щодо Варшавського договору дотримувалися галицькі соціал-демократи. На відміну від націонал-демократів і радикалів, вони загалом позитивно сприйняли той пункт договору, що фіксував визнання Польщею незалежності УНР. На їхню думку, це стало „першим кроком до уладнання українсько-польських взаємин”. Однак, стверджували соціал-демократи, визнання незалежності України Польщею спізнилося щонайменше на півтора року, якби ж цей важливий акт довершився вчасно, „було би заощадилося обом народам і республікам багато страшних і болючих конфліктів і терпінь, було би уникнулося багато розливу крови”[12]. Галицькі соціал-демократи, як і їхні колеги з Наддніпрянщини, в основному сходилися в оцінці закономірності визнання Польщею незалежності України, як неминучої конечності „супроти небезпеки, яка грозить Польщі від московського імперіялізму”[13]. Водночас вони засуджували уряд УНР за те, що Варшавський договір був укладений таємно і без згоди західних українців вирішив їхню долю. Загалом політична платформа партії стосовно українсько-польсько-радянської війни мала неконкретний та суперечливий характер. На противагу односторонній ставці екзильного уряду ЗУНР на Антанту, соціал-демократи висунули альтернативу „створення єдиного українського соціалістичного фронту” у боротьбі за незалежність усієї УНР, що, як бачимо, свідчило скоріше про відсутність у них політичної стратегії, розгубленість у тогочасній ситуації.

Тим часом події на фронті розвивалися з калейдоскопічною швидкістю. Польсько-українські союзні війська вже 7 травня здобули Київ[14]. Поразки Червоної армії і стрімке просування фронту на Схід, а згодом і поява цілком реального шансу відновити владу уряду УНР на Наддніпрянщині спонукали галицьких політиків висловити своє ставлення до цього і, зокрема, до С. Петлюри та його концепції польсько-української співпраці. Табір Є. Петрушевича й надалі рішуче її поборював. На сторінках „Українського прапора” він закликав галичан дивитися на все, що відбувається в Україні „з повним супокоєм”[15].

Уряд ЗУНР уважав, що „концепція українсько-польського порозуміння не буде зреалізованою, бо український народ ніколи не змириться з окупацією Польщею західноукраїнських земель й вестиме проти неї „безпощадну невпинну війну”. У ситуації, що склалася, провід ЗУНР пропонував максимум використати можливості, які створила війна для організації українських сил, а передусім створити боєздатну українську армію, оскільки після польського розвалу прийде ще на нас черга розправитись з другим історичним ворогом (Росією. – В.Г.)”[16]. Отже, поради екзильного уряду були розпливчастими і не давали відповіді галицькому суспільству, як воно має реагувати на війну та події на Великій Україні.

Галицькі соціал-демократи також намагалися виробити власну візію на наддніпрянські реалії. Один із чільних діячів УСДП І. Квасниця на першотравневому мітингу у Львові, заявивши про неприйняття Варшавського договору, водночас наголошував, що „проти польсько-українського зближення ми нічого не можемо мати”[17]. Проте партія, як і раніше, висувала гасло „Українська незалежна республіка, зложена з тих земель, які в більшости замешкує український народ”[18].

Незважаючи на перші запаморочливі успіхи українсько-польських військ на протибільшовицькому фронті, соціал-демократи застерігали, що ці дотеперішні перемоги не рівнозначні виграній війні, бо радянська Росія зробить усе, аби не втратити України. Росія використає антиукраїнську політику Польщі, найбільша помилка якої у тому, що, окупувавши західноукраїнські землі, вона позбавила змоги залучитися до будівництва Української держави найсвідоміші українські сили Галичини. Вагання у розробці тактичної лінії щодо українсько-польсько-радянської війни продемонструвала й нарада діячів УНРади 19 травня у Львові, скликана її віце-головою Л. Бачинським. Центральною темою для обговорення було вироблення політичної платформи стосовно визнання Польщею УНР, наступу польських військ вглиб України й ставлення до уряду С. Петлюри[19]. Першим з цих питань виступив запрошений на нараду митрополит А. Шептицький. На його переконання, перед прийняттям будь-якої ухвали потрібно визначитися засадничо: „хто є більшим ворогом України – Росія чи Польща”[20], і лише тоді братися до вироблення певної політичної концепції. Дискусія про те, „що є більшим злом” для України, тривала майже чотири години. Практично всі її учасники, між ними й митрополит А. Шептицький, схилялися до думки про більшу загрозу для української державності з боку Росії. У зв’язку з тим було вирішено підтримати уряд УНР і намагання С. Петлюри відновити його владу на Наддніпрянщині. Звідси випливала необхідність нав’язати переговори з польськими офіційними чинниками. На нараді пролунали й деякі критичні зауваження на адресу Є. Петрушевича за те, що він після поразки військ С. Петлюри погодився на перехід Галицької армії на бік генерала А. Денікіна, а сам виїхав до Відня[21]. Нарада так і не прийняла якоїсь остаточної зобов’язуючої ухвали про дотримання спільної політичної лінії. Однак вона засвідчила, що УНРада, на відміну від екзильного уряду ЗУНР, виявляла здатність до більш гнучкої діяльності у тогочасних умовах. По суті, вона готова була навіть розглянути петлюрівський план порятунку державності, в основі якого лежав принцип її утвердження „через Київ, а не через Львів”[22]. Але, нагадаймо, УНРада була скована у своїх діях зобов’язанням підпорядковуватися вказівкам екзильного уряду ЗУНР, окрім того, – з огляду на антипольський настрій серед широких верств західноук-раїнського суспільства, бойкот ним Польської держави і відповідно репресивні заходи останньої супроти нього, – будь-які спроби почати українсько-поль-ський діалог наражали її на небезпеку дискредитації. Іншими словами, політична атмосфера в Східній Галичині 1920 р., напруженість в українсько-польських відносинах, почуття в українців глибокої образи до Польщі за знищену нею національну державність і прагнення до реваншу штовхали чільних галицьких політиків до обмеження своєї діяльності лінією Збруча. Та, на жаль (якщо брати до уваги всеукраїнські інтереси), свій антагонізм до поляків вони проектували і на С. Петлюру й увесь уенерівський табір. Навіть у час найбільших успіхів на фронті (у травні – на початку червня 1920 р.) політичні провідники Галичини із глузуванням ставилися до державотворчої діяльності уряду УНР на звільнених територіях. Так, скажімо, „Український голос” звинувачував його у браку кваліфікації для державної праці, у тому, що він складається зі скомпрометованих особистостей. Що ж до С. Петлюри, то, з погляду редакції, він тепер проводить „реальну політику і хоче грати ролю Скоропадського”. А коли так, запитувала газета, „то пощо було валити Скоропадського? Хіба на те, щоб стати ним серед гірших обставин?”[23] Далі – ще в’їдливіше: „Петлюра переживає тепер „медові місяці” нової політичної кар’єри. Тости, промови, телєграми – це зверхні прояви цих „медових місяців”. Побажати б тільки, щоб слова, написи на шарфах вінців відповідали націо-нальній гідности, щоб не були ударом в лице для одної частини його земляків… Треба пам’ятати, що місяці „медові” можуть перемінитися в „полинові””[24]. Наприкінці редакція спробувала сформулювати стратегію діяльності галицьких українців у тодішніх обставинах: творча праця на благо Української соборної держави, байдуже якої – отаманської, радянської чи гетьманської.

На початку червня на польсько-радянському фронті відбулися значні зміни. Червона армія пішла в масований наступ на київський плацдарм. 5 червня 1-й Кінній армії С. Будьонного вдалося прорвати фронт 6-ї Польської армії. Більшовицький наступ швидкими темпами просувався на Захід. Щоб уникнути оточення, Армія УНР, незважаючи на успішно проведені оборонні бої, вночі з 13 на 14 липня перейшла на західний берег річки Збруч, опинившись на території Східної Галичини. Тут вона пробула два місяці – до 13 вересня 1920 р. Особовий склад Армії УНР тоді налічував трохи більше 19 тисяч[25]. Українські війська розташувалися у повітах Заліщики, Городенка, Бучач, Скалат, Чортків, Підгайці, Бережани, Борщів, Снятин[26]. Витворилася цілком нова ситуація: Польща на грані військової катастрофи; українська армія – у Східній Галичині, яку спішно покидає польська адміністрація; українське населення з нетерпінням очікує розгрому Польщі, що в свою чергу породжує серед частини галичан і наддніпрянців спокусу скористатися нагодою й порвати з польським союзником, щоб встановити українську владу у Східній Галичині. Врешті з власним планом виступив Є. Коновалець, колишній комендант Січових стрільців. Армія УНР, радив він С. Петлюрі, має відійти у Карпати і, створивши плацдарм, чекати, коли у війну з більшовиками вступить Європа, налякана їхнім походом на Захід[27]. С. Петлюра не прийняв Коновальцевої пропо-зиції, вважаючи її надто ризикованою і, до того ж, компроментуючою УНР перед Польщею за недотримання умов Варшавського договору. У листі до міністра закордонних справ УНР А. Лівицького від 10 липня 1920 р. він наголошував: „Укладається скомплікована ситуація в Галичині... Прихід сюди нашого війська очікується населенням українським. Державні інтереси наші вимагають, щоби Україна не рвала з Польщею, щоби в Галичині не прійшло до вибуху проти поляків, що могло би статися, коли б спільно не вжити належних заходів... Армія ні в якому разі не повинна бути втятнута в горячочні і необмірковані пляни декого з галицьких елементів”[28]. Щоб розрядити обстановку, С. Петлюра запропонував польському урядові піти на певні поступки галичанам. У листі до Ю. Пілсудського Головний отаман закликав знайти „силу духа і мужности”, щоб залучити й галицьких українців для боротьби проти спільного ворога – російського більшовизму. Для цього, стверджував він, потрібно: оголосити амністію і випустити із польських в’язниць колишніх воїнів УГА, котрі „в добрій думці своєму народови добивалися суверенности для Східної Галичини”; дозволити вступ галичан до української та польської союзних армій; почати переговори з галицькими провідними політиками для нормалізації українсько-польських взаємин[29]. Водночас С. Петлюра безапеляційно відкидав будь-які контакти з більшовиками супроти Польщі, як такі, що матимуть катастрофічні наслідки „для нашої державности”[30].

Намагання Головного отамана стати посередником у налагодженні чи бодай пом’якшенні українсько-польського протистояння в Східній Галичині викликали гостро-негативну реакцію екзильного уряду ЗУНР. „Ще раз заявляємо, – підкреслював у публікації під промовистим заголовком „І чого він нас вчепився?” „Український прапор”, – що С. Петлюра не має ніякого права виступати з якими-небудь заявами або предложеннями в справі Східної Галичині”[31].

У середині липня 1920 р. Червона армія зайняла 16 повітів Східної Галичини. Дотримуючись випробуваної тактики, більшовики створили маріонеткову державу – Галицьку соціалістичну радянську республіку. Її тимчасовий уряд, організований ними 8 липня, одразу ж скасував усі розпорядження уряду ЗУНР і Директорії[32]. Звичайно, що такий захід звів нанівець ілюзії галицьких політиків щодо можливого порозуміння з більшовиками. Єдино правильним рішенням в тих умовах західноукраїнські політичні діячі визнали продовження боротьби як з поляками, так і з росіянами, не вказавши, проте, якими ж засобами вести її. Галицькі політики стояли на роздоріжжі. З одного боку, їх втішала перспектива розгрому Польщі, з іншого – лякали імперські зазіхання радянської Росії й диктаторська сутність більшовицького режиму, котрий вона несла у Галичину. Дратувало їх і те, що в окремих повітах Східної Галичини, де перебували війська С. Петлюри, цивільна і військова влада потроху стихійно переходить до уенерівської адміністрації. Хаос думок, часто нереальні пропозиції, що лунали з табору диктатора Є. Петрушевича, вказували на відсутність у західноукраїнських провідників конкретного плану дій. Підтвердження цього дає й аналіз настроїв найвпливовіших галицьких угруповань, поданий у рапорті Окружної команди державної поліції „Схід” до намісництва у Львові. У ньому сказано, що багато українських діячів й надалі покладають надії на Антанту, котра, мовляв, не допустить захоплення Східної Галичини більшовиками і підтримуватиме ідею плебісциту щодо її майбутнього державного статусу. Самостійницьки налаштовані угруповання УНРади хоча й виявляли сильне занепокоєння, але в разі більшовицької окупації не збиралися виїжджати з краю. Соціал-демократи також зайняли вичікувальну позицію. Певне піднесення настроїв спостерігалося у москвофільському таборі, який пов’язував із більшовицьким наступом реанімацію великої Росії 1914 р., а відтак і свого вагомішого значення у житті окупованої росіянами Східної Галичини[33].

Кінець липня – початок серпня 1920 р. стали критичним часом для Польщі. Червоні війська перебували на підступах Варшави і Львова. Тимчасову більшовицьку окупацію частини Східної Галичини українське населення зустріло радше із відчуттям помсти за польські репресії, ніж із якоюсь особливою симпатією. Селян приваблювали обіцяні більшовиками перспективи ліквідації великої земельної власності, що асоціювалися з кінцем польського панування. Органи державної поліції з тривогою констатували посилення загрози вибуху антипольського повстання у Галичині. В одному з їхніх донесень, зокрема, читаємо: „Українські агітатори почали інтенсивно агітувати за проведення державного перевороту, подібного до того, що мав місце в листопаді 1918 р. Українська інтелігенція, вся без застережень, проти нас і готова піти проти нас із будь-яким ворогом, селяни як малоземельні, так й безземельні з причин національних і особистих раді більшовикам”[34]. Особливо хвилювало поліцію зростання антипольських настроїв у тих формуваннях Армії УНР, де був значний відсоток галичан. 25 серпня близько 200 вояків 5-ї Херсонської дивізії під проводом колишнього генерала УГА А. Кравса, покинувши фронт, рушили на Захід. „Не виключено, – писав у намісництво до Львова городенківський староста, – що частини генерала Кравса залишаться у Косівському повіті в горах з метою зорганізування селянського повстання”[35]. Характерно, що збунтованому загонові співчував і допомагав прифронтовий комісар уряду УНР, який розпорядився реквізувати на його потреби продовольство та реманент з маєтків князя К. Любомирського[36]. Майже одночасно з цим Сколівське староство охопило повстання під проводом Ф. Бекеша. Війська Армії УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка, що дислокувалися в районі Нижнів-Галич-Калуш, не вживали щодо цих подій жодних заходів. Натомість, в умовах політичного вакууму, котрий виник у результаті втечі з Покуття польської адміністрації, цей генерал віддав наказ українським урядовцям перебирати адміністрацію. Як доносив начальник повітової поліції, всупереч забороні українці встановили поряд з польськими державними символами на громадських будинках українські[37]. Головна команда Армії УНР звернулася до українського населення Галичини з відозвою, у котрій викривала фальшиву агітацію більшовиків. „Під покришкою братерства, – мовилося в ній, – несуть вони терор, різню, грабіж і московську неволю. Не з любови до України від двох літ вони нищать, палять та вирізують цілі села і міста, а для того, щоб знищити всяку думку про самостійність України, яку так само, як московські царі, вважають своїм шпихліром і коморою”[38]. Відозва закликала галичан припинити „давні рахунки з поляками”, позаяк це використає ворог для „поневолення останньої Української Країни (Галичини. – В.Г.)”, вступати до українських запасних частин, „щоб збільшити наші ряди для рішучого бою з москалями”[39] і „всім … зі зброєю в руках станути в обороні наших найсвятіших прав”[40]. Вона підкреслювала, що у боротьбі між поляками і більшовиками не можна залишатися байдужим, бо „тут рішається справа Галичини, справа України”[41].

Відозва не справила належного впливу ні на поляків, ні на українців. Командування ІІ відділу Генерального округу Львів зауважило, що хоча сама думка про залучення українського населення до боротьби з більшовицькою Росією заслуговує на увагу, але, з огляду на політичні настрої останнього щодо Польщі, „повищий експеримент може містити у собі велику небезпеку для держави”[42].

Самі ж галицькі українці також не виявляли бажання вступати до військ УНР. Почуття національної образи, ненависті до польської окупації, бажання будь-що відомстити Польщі були настільки сильними, що сподівання на якусь співпрацю видавалися марними. Уряд диктатора Є. Петрушевича теж засудив спроби командування Армії УНР провести мобілізацію у Східній Галичині. „Петлюрівські емісари, – обурювався „Український прапор”, – заставляють наше населення своїми грудьми і своєю кров’ю боронити польських імперіялістичних розбишак перед наступаючою карою… Яким правом – питаємо – робить це Петлюра і його прислужники? Зась їм до нашої землі і до нашого населення! Коли хочуть боротися поруч Польщі, мають на це доволі місця на цілім фронті”[43]. Галицькі провідники закликали наддніпрянських політиків усунути С. Петлюру від державного керма і тим самим „не дозволити, щоби серед найширших кругів нашого громадянства в Галичині постало переконання, що за Петлюрою стоять які-небудь більші групи”[44].

У середині серпня 1920 р. в результаті успішно проведеної контрнаступальної операції польських військ під Варшавою Червона армія стала відступати. 14 вересня фронт перемістився на річку Збруч. 21 вересня Армія УНР знову ввійшла на територію Наддніпрянщини, де протягом двох місяців продовжувала боротьбу з більшовиками. Оскільки Східна Галичина повернулася під польську владу, уряд ЗУНР зосередився не стільки на воєнних подіях, як на початку радянсько-польських переговорів у Мінську, а потім у Ризі та на спробі виділити справу Східної Галичини в їхній окремий об’єкт. Про будь-яку координацію дій з керівництвом УНР навіть не йшлося. Уряд Є. Петрушевича дотримувався погляду, що лише він посідає компетенцію вести переговори щодо Східної Галичини як окремої державної території. „Натомість не мають права вирішувати справи Східної Галичини, ні польський уряд з Варшави, ні його причепа Петлюра, ні російський сарафан”[45]. Дещо інакше дивилися на це галицькі соціал-демократи. Ще до підписання прелімінарного миру у Ризі 12 жовтня 1920 р. вони пропонували не „виривати... з цілого комплексу української справи спеціально східногалицьку справу”, бо це призведе до продовження війни, яка сприятиме реалізації ідеї „великої і неподільної Росії”[46]. Соціал-демократи вважали, що уряд УНР слідом за польським урядом повинен йти на переговори з Росією, бо тривання війни є безперспективною та шкідливою справою не тільки для всієї України, й для Східної Галичини.

Інсценізація більшовицькою Росією участі делегації радянської України у ризьких мирних переговорах породила в частини галицької громадськості наївну ілюзію щодо суверенності їхньої держави. Так, зокрема, часопис „Український голос” вітав „вістку про признання Совітською Росією незалежности Української Совітської Республіки”, вбачаючи у ній основу для відбу-дови у майбутньому справді незалежної Української держави[47].

На підставі прелімінарного договору, підписаного у Ризі між Польщею, з одного боку, і радянською Росією та радянською Україною з іншого, з 18 жовтня польські війська припиняли бойові дії на протибільшовицькому фронті. Полишений союзником, С. Петлюра ще протягом місяця вів відчайдушну боротьбу з переважаючими силами Червоної армії. У Галичині її розглядали як безперспективну. Поразку української армії, її відступ 21 листопада за Збруч й інтернування поляками українська галицька преса сприйняла без особливих емоцій. Той же „Український голос” писав: „Теперішня невдача військ Петлюри – це лише незначний епізод в великих змаганнях українського народу з своїм північним і західним ворогом”[48]. Очевидно, що це було далеко не так – ліквідація фронту, регулярної армії, виїзд уряду в еміграцію насправді означали остаточну катастрофу УНР і крах надій зберегти національну державність бодай на частині української території. Усе це дало підстави галицьким політикам відверто звинувачувати С. Петлюру у його помилках.

„Тяжко тепер мусить бути на сумлінню Головному отаманові Петлюрі, бо чоловік він не злий, лише не доріс до того завдання, яке добровільно взяв на себе”[49]. „Тепер бачать і придніпрянці, – зазначала ця ж газета, – що варт договір варшавський 22 квітня. Не договори, тільки власна сила, оперта на народі, може забезпечити нам незалежність”[50].

Слушні слова, та чи була реальною альтернатива концепції С. Петлюри у галицьких політиків? Чи не надто великі сподівання вони покладали на Антанту, що фактично забезпечила Польщі перемогу над ЗУНР? Чи своїми діями мимоволі не заганяли українську справу на маргінес європейської політики? „Засліплені парафіяльним провінціялізмом, – коментував ситуацію С. Петлюра, – вони не відають, що творять. Очевидна річ, що я маю досить в собі опорної сили… йти далі дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму, який врешті-решт раніше чи пізніше, приведе до об’єднання українських земель, себто до фактичної соборности”[51].

Отже, розглядаючи Варшавську угоду 1920 р. крізь призму бачення західноукраїнських політиків, можна ствердити, що вони вважали її безперспективною, більше того, шкідливою для загальноукраїнських інтересів, а тому не включилися у загальноукраїнський фронт боротьби за відновлення суверенної української державності на Наддніпрянщині як бази для майбутньої соборної держави. Концепції „наддніпрянського централізму” С. Петлюри було протиставлено ідею незалежної Галицької республіки, котру допоможе створити Антанта.

Головним ворогом в утвердженні незалежності і соборності Української держави, на думку галицьких політиків, були одночасно Польща та Росія, боротьбу з якими вони збиралися вести до переможного кінця, що насправді не мало шансів на успіх. Війна 1920 р. з усією очевидністю засвідчила кризу політичного курсу західноукраїнської еліти, відсутність у неї реалістичної візії майбутнього загальноукраїнської справи. Спроби ж керівництва УНР втягнути у боротьбу проти більшовицької Росії галицьких українців виявилися безрезультатними через антиукраїнську політику Польщі у Східній Галичині.

Галицькі політичні діячі загалом не усвідомлювали того, що 1920 р. був останнім шансом порятунку національної державності, принаймні на частині етнічної території України, а тому поразку УНР сприйняли як незначущий епізод у боротьбі за державну незалежність українського народу, як епізод, що не матиме суттєвого впливу на статус Східної Галичини; це, без сумніву, було глибокою помилкою.

Victor Holubko

The Warsaw Treaty of 1920 and attitudes

of Western Ukraininan political Оlite

The article of Prof. Victor Holubko is focused on the aftermath of the Warsaw Treaty between the Ukrainian People’s Republic and Poland in 1920, which guaranteed serious territorial gains for the Polish state in exchange for military and political support to Ukraine in its struggle with Soviet Russia. The eastern part of the former Austrian province Galicia with its main city Lviv had to be sacrificed to higher all-Ukrainian interests. Lviv in those times was a center of social, political and national life of Ukrainians. Because of that the author paid special interest to the attitude of the city’s Ukrainian elite to the Ukrainian-Polish rapprochement, which itself could influence significantly the status of the “Ukrainian case”.

Prof. Holubko argues that a prevalence of regional interests was clearly manifested in the moods and attitudes of the leaders of the Ukrainian community of Lviv and Eastern Galicia. He also points out that all efforts by the leaders of the Ukrainian People’s Republic to mobilize Galician Ukrainians to fight (together with the Poles) against Soviet Russia were in vain. The reason for that was rooted in the history of the Ukrainian-Polish relations in Galicia and very repressive politics of the newly independent Poland towards Ukrainians. The author argues that a Ukrainian-Polish dialogue in Lviv in those times unfortunately had no chance.