Европейские революции 1848 года.

„Принцип национальности” в политике и идеологии.

Москва: „Индрик”, 2001. 456 с.

Суттєві геополітичні зміни у Центрально-Східній Європі, зумовлені розпадом багатонаціональних тоталітарних державних організмів – СРСР, Чехословаччини, Югославії, та утворенням на їхніх теренах нових незалежних держав, значною мірою віддзеркалили гострі національні проблеми сучасності. Прояви національної ворожнечі, міжетнічних конфліктів призвели до воєн на національній основі. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває вивчення джерел таких явищ, їхньої генези і розвитку. Під цим кутом зору викликає неабияке зацікавлення ХIХ вік – епоха національних ідей і національних рухів. Саме у цей час зароджується націоналізм як могутній суспільний рух, що визначав і визначає історичну долю багатьох народів і держав. Пошуки національної ідентичності спостерігалися тоді у всіх європейських країнах і асоціювалися з прогресом.

Помітним історичним феноменом ХIХ ст. були революції 1848-1849 рр. На відміну від попередніх, вони мали загальноєвропейський характер, охопили ряд країн і завдали могутнього удару по абсолютизму. Це стало можливим завдяки національному відродженню окремих етносів, що започаткувало формування сучасних націй теперішнього центрально-східного регіону Європи.

Розглянути історію європейських революцій 1848-1849 рр. через призму національних рухів як складової революційного процесу – таке завдання поставив авторський колектив в узагальнюючому дослідженні „Європейські революції 1848 року. „Принцип національності” в політиці та ідеології”, підготовленому в Інституті слов’янознавства Російської академії наук.

Автори (відповідальний редактор – д-р іст. наук С.М. Фалькович) зробили спробу розкрити це питання на матеріалі історії окремих країн і народів Західної, Центральної та Східної Європи. При цьому національні проблеми, за їхнім задумом, висвітлюються не ізольовано, а з огляду на зв’язок соціальних і національних завдань у різних народів.

Рецензована монографія складається з переднього слова відповідального редактора, дев’яти розділів і завершальних думок. Зміст розділів хронологічно обіймає, залежно від країни, період від кінця ХVIII ст. до останньої чверті ХIХ ст. Такі часові межі цілком виправдані. Адже всебічно зрозуміти тодішні суспільно-політичні процеси неможливо без вивчення тих особливостей попереднього історичного розвитку, які сприяли становленню сучасних націй. Кожен розділ містить стислі вступні зауваги, котрі дозволяють вникнути у проблему та простежити конкретні чинники, що впливали на формування національної самосвідомості.

Перший розділ, написаний О.І. Федосовою та О.В. Ревякіним, має назву „Французькі ліберали і демократи про нації та національності напередодні і під час революції 1848 р.”. Автори спробували з’ясувати значення і місце термінології французьких ідеологів у сфері національної проблематики (нація, націоналізм, національність, батьківщина, патріотизм, реакційність тощо), охарактеризувати французьку ліберальну думку першої половини ХIХ ст. про нації та національне питання. При цьому в дослідженні підкреслюється, що сприяння всім ліберальним рухам у Європі включало й підтримку національно-визвольної боротьби. Окремо наголошується на національному питанні як основі зовнішньої політики Луї Наполеона Бонапарта, який намагався не допустити створення у Європі великих і сильних держав, здатних конкурувати із Францією. Національні інтереси Франції виходили насамперед зі збереження її територіальної цілісності.

Автором другого розділу „Німецька національна ідея та її метаморфози в ХIХ ст.” є С.В. Оболенська. Дослідниця аналізує зародження німецької національної ідеї, витоки котрої мають романтичне підґрунтя і котра виникла на зламі ХVIII–ХIХ ст. як відповідь на французький вплив у Європі. Внаслідок політичних подій в окремих німецьких державах суспільно-політичні рухи 20–30-х років ХIХ ст. часто набували загальнонімецького звучання. Таким чином, на середину 1840-х років ця ідея еволюціонувала до уявлення про державну німецьку націю. Роки революції 1848-1849 рр. актуалізували проблему утворення єдиної німецької держави. Загальновизнаним політичним центром усіх німців став Франкфурт-на-Майні, де більше року працював перший в історії Німеччини вільно обраний орган народного представництва – Національні збори. Саме він найвиразніше сформулював великонімецьку ідею, яка згодом чітко протиставила німецький і слов’янський світ. Революційні події не призвели до об’єднання німецьких земель передовсім через міцну земельну, а не національну самосвідомість. Новим етапом реалізації німецької ідеї, на думку С. Оболенської, став рубіж 60–70-х років ХIХ ст., пов’язаний з діяльністю О. Бісмарка. Подальша її трансформація у ХХ ст. виявилася у намаганнях німецького фашизму встановити світове панування німецької нації.

„Національний фактор в інтерпретації лібералів і демократів Італії та його роль у революційних подіях 1848-1849 рр.” – така назва третього розділу (автор З.П. Яхимович). Розвиток національної самосвідомості італійців, зародження їхньої національної ідеї відбувалося в умовах боротьби за конституційні реформи в середині 1840-х років, воєн італійських держав з Габсбурґами за незалежність, республіканських і патріотичних рухів. Особливу вагу мали суспільно-політичні дискусії 30–40-х років ХIХ ст., які велися між мислителями і діячами ліберальної та демократичної орієнтацій щодо італійської ідентичності, соціо-культурних аспектів розвитку суспільства, єдності Італії. Так на базі усвідомлення цінностей свободи, незалежності, громадянської гідності був зроблений важливий крок на шляху становлення національної свідомості як важливої передумови становлення національної держави.

Найбільше зацікавлення, з огляду на теперішню політичну ситуацію та державотворчі процеси в регіоні Центрально-Східної Європи, міжетнічні і міжрелігійні протистояння на Балканах, викликає розділ „Революція 1848 р. в Австрійській імперії: національні і міжнаціональні аспекти”, написаний Т.М. Ісламовим. Автор розглядає такі основні проблеми: помилки національної політики угорської революційної влади, політичні маневри віденського двору у національному питанні, роль ідеології австрославізму, уроки національної боротьби в імперії та ін. В Австрійській імперії, на відміну від інших європейських країн, революція набула яскраво вираженого національного характеру. У серії суспільних рухів, що охопили всі провінції володінь Габсбурґів на початку революції, політичний (ліквідація абсолютизму) і соціальний (антифеодальні прагнення) моменти до літа 1848 р. поступилися національному фактору, який став домінуючим у суспільному житті.

Національно-визвольні рухи у монархії були підготовлені попереднім культурним і соціальним розвитком, а також державотворчими традиціями угорців, чехів, поляків, українців, словаків, сербів, хорватів та інших народів. Вони розгорталися в руслі загальнодемократичної революції, центрами якої були Відень, Пешт, Краків і Львів. Національні лідери добивалися від правлячих кіл особливих національних прав і гарантій національно-культурного та політичного розвитку. Поміж тим мадярська правляча еліта виступала за територіальну непорушність Угорського королівства і відмовляла іншим народам не лише у праві державотворення, але й національного існування. Це спричинило збройні конфлікти на національному ґрунті з хорватами, сербами, словаками.

На захист національної самобутності і на противагу німецькому парламенту у Франкфурті-на-Майні, у травні 1848 р. у Празі був скликаний перший загальнослов’янський політичний форум. Це представницьке зібрання слов’янських народів мало на меті обговорити проблеми практичного здійснення ідеї австрославізму – впливової серед австрійських слов’ян політичної доктрини. Проте на з’їзді виявився пріоритет інтересів окремих слов’янських націй над загальнослов’янськими інтересами. Вимоги політичних еліт слов’янських народів звелися до надання статусу нації, об’єднання національної території та рівноправності з іншими народами імперії.

Польському національно-визвольному руху С.М. Фалькович та Г.В. Макарова присвятили спеціальний розділ „Поляки у боротьбі за реалізацію „принципу національності” в революції 1848-1849 рр.” Історики зазначають, що національне питання постійно стояло в центрі суспільного життя Польщі, а головним заданням визвольного руху завжди залишалося возз’єднання польських земель, розділених між Австрією, Росією та Пруссією. Специфіка державно-правових відносин диктувала різні форми польського національного руху. Політична еміграція брала участь у визвольних змаганнях італійців, сприяла у дипломатичній і безпосередній військовій підтримці революційній Угорщині. На підросійських територіях національний рух у 1848-1849 рр. проявився у вигляді діяльності конспіративних товариств. У Познані спалахнуло повстання і йшла збройна боротьба проти прусських військ. В Галичині акцент був зроблений на мирний процес, у т. ч. парламентську діяльність. Ідеологи польського національного руху в Галичині в українсько-польських взаєминах вбачали суто галицьку, внутрішню проблему. Цим і зумовлювалася особливість національного питання на теренах Галичини, основою якого стали українсько-польські відносини, котрі так і не були вирішені в 1848-1849 рр.

На наш погляд, оскільки українці у володіннях Габсбурґів адміністративно були роз’єднані і перебували у неоднакових умовах соціального і політичного життя, український національний рух варто було б висвітлити в окремому нарисі. Натомість у монографії розгляд українського питання і національного руху зокрема обмежився їхньою характеристикою на території Галичини – автори книжки практично оминули аналіз становища українців Буковини і Закарпаття напередодні революції та їхні насущні вимоги в контексті революційних виступів у монархії 1848-1849 рр.

Шостий розділ – „Національні ідеї у чехів в 1848-1849 рр.” – підготувала Л.А. Кириліна. Вона зосередила увагу на проблемі австрославізму і чесько-німецького протистояння. В період революції 1848 р. провідну роль у виробленні й оформленні головної політичної програми слов’янських народів Австрійської імперії відіграли саме чеські національні лідери (Ф. Палацький, К. Гавлічек-Боровський). Одним з найважливіших чинників, які вплинули на особливості розвитку національної ідеології та політики чехів і зумовили різке загострення чесько-німецьких відносин, став рух за об’єднання німецьких земель.

Ідея австрославізму, котра пропонувала єдино можливе розв’язання національного питання в межах Австрійської монархії, впродовж тривалого часу після революційних подій 1848 р. визначала політику чеських національних діячів. Більше того, саме австрославізм багато в чому детермінував розвиток чехів по шляху т. зв. культурної нації, тобто нації без держави.

На жаль, у дослідженні підкреслено, що революція середини ХIХ ст. на території Чеських земель не була короткочасною політичною акцією. Протягом двох десятиріч (1848-1867) поступово, зверху, шляхом компромісу нових політичних сил з силами старого суспільства, і передовсім з монархією та шляхтою, реалізовувалися основні завдання революції. Найважливішими з них були питання про політичну владу, національна та аграрна проблеми.

„Національна програма словенців у контексті революції 1848 р. в Австрійській імперії” стала предметом дослідження Л.А. Кириліної. У невеликому, але змістовному нарисі зазначено, що національний рух у роки революції розвивався під впливом чеських і хорватських програмних вимог. На цей час словенці не мали єдиного національного центру, а словенські товариства не координували свою діяльність. Єдина політична програма – Об’єднана Словенія – з’явилася завдяки спільним зусиллям національних діячів ліберальної орієнтації з числа колишніх прихильників ілліризму (М. Маяр-Зільський). Об’єднана Словенія була першою національною програмою в історії Австрійської імперії, яка виходила виключно з етнічних засад і найповніше виражала інтереси розвитку словенської нації. Однак, цю національну програму сприйняла лише незначна частина словенського суспільства, позаяк її втілення в життя вимагало перекраювання історично складених кордонів та повної відмови від земельного патріотизму, до чого суспільство ще не було готове. Не знайшла підтримки й ідея створення югослов’янської федерації в межах володінь Габсбурґів. І все ж, революційні події сприяли еволюції словенського національного руху від просвітньо-культурної до політичної боротьби.

Проблематика восьмого розділу „Хорвати і серби в революції 1848-1849 рр.” опинилася в полі зору І.В. Чуркіної. Дослідниця стверджує, що в ході революції вперше були чітко сформульовані національні політичні програми сербів і хорватів, а іллірійські ідеї втілилися у югославські політичні проекти у формі австрославізму. У Сербії існували дві національні програми. Одна з них („План”) ставила метою об’єднання всіх земель, де мешкали серби, й утворення єдиної Сербської держави. Внаслідок ідеологічної взаємодії з австрійськими південними слов’янами, насамперед з хорватськими іллірами, виник проект створення обширного державного об’єднання сербських та інших південннослов’янських земель. Оформлення двох національних програм – великосербської і південнослов’янської – було важливим кроком у національному розвитку Сербії та формуванні сербської суспільної думки.

Завершує рецензоване видання розділ „Дунайські князівства і Трансильванія: національне питання і завдання звільнення та об’єднання (1848-1849 рр.)”. Автор цього нарису В.М. Виноградов виходить із засади, що національна ідея в населених румунами Молдові, Волощині та Трансильванії розвивалася під домінуючим впливом визвольних завдань. Революція 1848 р. показала повну безперспективність подальшого існування окремих, васальних щодо Туреччини держав. Національний принцип став домінуючим, а його реалізація уявлялася у вигляді створення Румунської держави. На відміну від Дунайських князівств, у Трансильванії етнічна неоднорідність доповнювалася правовим, релігійним та економічним розмежуванням – підґрунтям національної ворожнечі. Вона вилилася у кровопролитну міжусобну війну, яка призвела до включення Трансильванського князівства до складу Угорщини.

Назагал у монографічному дослідженні вперше зіставляються особливості історичного розвитку, національного характеру, національних потреб та завдань людності трьох умовних світів – Західної Європи, німецького регіону і слов’янства. При цьому автори звертаються до теорій 30-40-х років ХIХ ст. як ідейних передумов національних програм, висунутих у ході революційних подій 1848–1849 рр., аналізують ці програми й оцінюють рівень їхнього втілення. Автори рецензованої книжки зазначають, що соціальні проблеми були перешкодою на шляху до національного консенсусу. З іншого боку, саме спільні виступи представників різних суспільних верств стали показником ступеня зрілості національної самосвідомості того чи іншого народу. На традиції державності опиралися у національному русі угорці, хорвати, серби, чехи, поляки.

Революційний досвід народів дав свої результати, що проявилося, зокрема, у радикалізації національних програм. Велике значення мало те, що в ході національної боротьби революційного періоду були вироблені не лише конкретні політичні програми, але й ідейні концепції подальшого національного розвитку (ідеї слов’янської спільності, австрославізму, югославізму, федералізму, панроманізму та ін.). На політичну арену вступила нова плеяда національних лідерів. Революція принесла реальні здобутки в культурній сфері. Особливо це було характерно для народів, позбавлених атрибутів державності (українці, словаки).

Як засвідчила рецензована праця, в роки революції центральним було національне питання. Його вирішення у різних державах, країнах і народів залежало від умов політичного та соціально-економічного розвитку окремих народів, традицій їхнього державотворення. Усі ці національні рухи мали певною мірою т. зв. інтернаціональне забарвлення: у виступах того чи іншого народу брали участь представники інших етносів.

Шкода, що рецензоване видання позбавлене довідкового апарату. З огляду на значний фактичний матеріал, насиченість географічними назвами, специфічними термінами, численними прізвищами, дуже доречними були б покажчики – географічний і алфавітний, термінологічний словник.

Загалом це видання корисне й на часі. Воно, без сумніву, зацікавить науковців, знайде свого читача серед політологів, журналістів, педагогів, студенти зможуть використовувати його як навчальний посібник.

Михайло КРІЛЬ