Нариси історії Закарпаття / Відп. ред. І. Гранчак.

Ужгород: Закарпаття, 1995. Т. ІІ: 1918-1945. 663 с.

Зіставлення дат виходу рецензованої праці та відгуку на неї, напевно, викличе запитання – чи не запізно? Маю два пояснення. По-перше, наскільки відомо, це взагалі перша (принаймні, в Україні) рецензія на цю книгу, жваве (й усне) обговорення якої не вийшло поза межі вузького кола людей. По-друге, відгук був написаний ще 1997 р., автор цих рядків надіслав його у редакції місцевих (закарпатських) видань – бо, логічно міркуючи, історія Закарпаття має найбільше цікавити місцеве населення. Але рецензія так і не була надрукована, і редакції не подали жодних пояснень щодо того, чому так сталося.

Заінтригувавши читача, відразу мушу його розчарувати. Чогось сенсаційного у цьому відгуку він не знайде. Він стосується типових помилок типового видання для української наукової периферії, яка на будь-яку несхвальну і неочікувану рефлексію реагує, як глибока трясовина на кинуту у неї каменюку. Тобто ніяк...

Характеристику „Нарисів...” можна почати з каламбуру. Вони дають приклад дослідження, яке водночас є „провінційним” як за тематикою, так і за рівнем методології. У більшості авторів ми не зустрінемо і натяку на якісь оригінальні інтерпретації чи сучасну методологію. Методологічні підходи у різних розділах коливаються, залежно від авторства, між середньовічними літописами з їхніми порічними викладами (щоправда, замість провіденціалізму – рештки марксизму-ленінізму) та позитивізмом кінця XIX ст. Фактологічна база у книзі, слід визнати, досить багата. Це плюс. А от наскільки вона нова, до цього ще повернемось. У плані дискурсивному основна частина тексту „Нарисів...” витримана з партійною твердістю, у пострадянському, а подекуди – ще й у дуже радянському дусі. Переважно в авторів (як їх точніше окреслити – українські, пострадянські, ексрадянські, тутешні?) домінує конфліктна парадигма сприйняття минулого. Тож „трудящі” у них все ще зайняті лише боротьбою „за соціальне та національне визволення” (с. 194). (Цікаво, чим займалися „нетрудящі” і які критерії відрізнення одних від інших?)

Радянська схема історії до і після „Великого Жовтня” і тут вплинула на групування матеріалу за хронологією – періодові до 1918 р. присвячено менше (т. 1), ніж подальшим часам (т. 2 і запланований т. 3). Читаючи деякі місця, взагалі важко позбутись враження, що тримаєш у руках не радянський підручник 70-х років з історії СРСР. Бо ті ж самі штампи, ідеологічні звороти, спосіб мислення та прямолінійні як асфальтоукладач „політико-виховні” висновки. Зокрема, оповідь про „40 днів комунізму” на Закарпатті в 1919 р. завершується ригористичною настановою, що вони „вчать не допускати ніяких диктатур, а будувати демократичне суспільство” (с. 93). З цих підсумкових слів також можна було б зробити висновок, що їхні автори (пп. І.М. Гранчак, В.О. Приходько) однозначно оцінюють комуністичний досвід як негативний. Але за декілька рядків до цього вони підкреслюють, що „чимало шкоди” було завдано через „механічне (виділення наше. – Е. Г.) перенесення політики Радянської Росії” (с. 95), а, отже, не внаслідок іманентних рис більшовизму.

Хоч редакційна колегія з часу виходу першого тому „Нарисів”[1] змінилась лише на одну людину, проте т. 2 вийшов протилежним у питанні визначення національної ідентичності східнослов’янського населення Закарпаття. Якщо перший ще був „проукраїнським”, то другий уже відчутно „прорусинський”. Прорусинські автори виразно домінують, як за кількістю сторінок, так і за важливістю дорученої їм тематики. Заслугою це є професора, д. і. н. Івана Гранчака (1927-2000), відповідального редактора обох томів „Нарисів”. Саме його перу та п. Марині Кляп (кандидатові педагогічних наук і, до речі, його доньці) належить вступ „Загальна характеристика міжвоєнного періоду історії Закарпаття” (с. 5-11). Оскільки такі структурні частини у наукових дослідженнях, як правило, мають програмовий характер, то зупинимось на ньому детальніше.

З першої ж сторінки вступу стає зрозуміло, що його автори згадану проблему національної ідентичності вирішують однозначно – більшість населення були русинами, а русини – не українці і навіть не український субетнос. Доведенням цієї тези автори вирішили себе не обтяжувати. Не є, і крапка. Автори пишуть про „копітку” роботу вчених над текстами на 10 мовах. Однією з яких, зокрема, названо русинську. І знову ж – без жодної аргументації. З таким же успіхом можна тоді заявити і про існування галицької, новоросійської, одеської, донецько-криворізької та ще хоч яких мов (наприклад, не за регіональним принципом – зокрема, мови злочинців, бюрократів). Взагалі-то, порівняно з авторами „Передмови” (с. 3-4), мушу зізнатися у власному філологічному невігластві. Бо з перелічених 10 мов лише 8 (русинську за мову не рахую – доведіть, будь ласка) були мені знайомі, а от назву десятої – „і т. д.” – почув уперше...

Така метода легкості, безапеляційності, безвідповідальності у доведенні характерна для цієї книги. Слово в авторів ніби сакральне: оскільки вони так написали, значить так воно в дійсності і було. Ще один приклад. На с. 360 „Нарисів”, де йдеться про кількість українофілів серед вчителів у середині 30-х років, замість прийнятої цифри 1211 з 1874 педагогів подається „більш точна” – „могло стояти [на позиціях українофільства] близько тисячі чоловік”. Аргумент? 1211 – це „значно перебільшена цифра”. Ось як просто. 1211 – це забагато, а близько тисячі – саме те. Мимоволі пригадуються думки п. Григорія Грабовича, що в основі психологічного типу радянської людини лежить культура безвідповідальності[2].

Населення Закарпаття, яке було у т. 1 українцями, у 2-му стало русинами. А відомий американський учений Пол Магочій[3] з „помилкового” дослідника став „правильним”, „об’єктивним”. Альтернативність у „Нарисах” прослідковуємо хіба щодо назви краю – то Закарпаття, то Підкарпатська Русь, то Подкарпатська. Тим часом кожна з них відповідає певному етапу історії регіону й, очевидно, вживати їх слід відповідно до цього. Або – якщо автори пішли за Магочієм у питанні ідентифікації населення – то треба було і географічну назву подавати всюди за ним – Підкарпатська Русь. Що це за Подкарпатська Русь? Це ж чеська офіційна назва регіону. В українській мові, наскільки відомо, немає префікса „под”. Через кожну сторінку зустрінеш русизми – „появилось”, „непогрішима”, „общество”, „опечатка” тощо.

Текст багатий на приклади порушення логіки. На думку пп. Гранчака і Кляп, східнослов’янське населення Закарпаття – русини – „були домінуючим етносом” (с. 8). Але, згідно з тими ж авторами „значна частина населення ... бачила своє майбутнє у приєднанні до України” (с. 7), „долю завжди вирішує більшість” (с. 11). Логічно з цього зробити висновок, що русини прагнули з’єднатись з українцями.

Автори також стверджують, ведучи мову про події 1944-1946 рр., що Закарпаття було приєднано до УРСР без волі його народу (с. 7). А на с. 11 ми вже дізнаємось, що в той же час „значна частина закарпатців сама виношувала ідею єдності з українським народом”. Виходить – „вагітні” були (виношували ж), але „заміж” (за Радянський Союз) не хотіли.

Протягом ХХ ст. населення області, нікуди не виїжджаючи, встигло „побувати” у цілому ряді держав. Одну з них – Чехословацьку республіку – більшість закарпатців похилого віку (переживши СРСР, живучи у сучасній Україні) згадують лише добрими словами. Проте чехословацький період історії (1919-1939 рр.) змальовується авторами „Нарисів...” чорними фарбами. На с. 24 той же п. Гранчак разом з іншими авторами (пп. В. Приходько та І. Поп) підкреслює, що угорські міжвоєнні дослідники „правильно оцінювали той факт, що включення Закарпаття до складу Чехословаччини порушило процес самобутнього розвитку русинів”. Цими порушеннями були „чехізація” та „пропаганда українофілів і русофілів” (с. 24). Логічно буде прийти до думки, що тоді попередня Австро-Угорщина (точніше, її угорська частина) забезпечувала цей „самобутній розвиток”. Процесами якого, напевно, були мадяризація та русинізація.

Твердження пп. Гранчака і Кляп про існування проголошеної Народними комітетами у 1944 р. „суверенної держави” – „Закарпатської України” (с. 7), м’яко кажучи, дивує. Бо, за такими невідомими критеріями державності, „суверенними державами” можна визнати всі області СРСР.

Після 1991 р. сучасна українська гуманітаристика постійно збагачується новою термінологією, в основному, із Заходу. Озвучені науковцями з усталених центрів вони луною прокочуються в устах провінційних учених, більшість з яких повторюють їх, як один відомий персонаж із Франкового оповідання оте знамените „абабагаламага”. Так, на с. 8 вживається термін „державне самоусвідомлення”. Це що, держава сама себе усвідомила?

Після загальної характеристики, даної пп. Гранчаком і Кляп, йде історіографічний вступ проф., д. і. н. Дмитра Данилюка, присвячений українській історіографії досліджуваного періоду (с. 12-20). Його аналіз почнемо з формальностей. Чому про книжечку Д. Дорошенка „Угорська Україна” (Прага, 1919) написано, що вона вийшла „на початку 20-х” (с. 12)? Якщо предметом розгляду є українська історіографія, то чому у тексті характеристики російських вчених І. Мельникової, Ю. Писарева, Б. Попова (с. 12-13)? Чи в автора, за звичкою, всі радянські ще є своїми? Як можна до історіографії віднести мемуари, наприклад, С. Клочурака (с. 13), або радянських військових (с. 19). Цю ж помилку зустрічаємо й у параграфі (с. 21-26), де аналізується зарубіжна історіографія (автори – І.М. Гранчак, В.О. Приходько, І.І. Поп). Тут до „до праць зарубіжних істориків” віднесено спогади Томаша Масарика та промову Едуарда Бенеша, виголошену в Ужгороді у 1934 р. (с. 21).

Наголошувати на важливості історіографічних студій, думаю, нема потреби. Вони є непоганим лакмусом розуміння автором теми, рівня володіння матеріалом. Іван Лисяк-Рудницький писав: „Історіографічні дослідження можуть приносити науці подвійну користь. По-перше, вони забезпечують проникливіше розуміння предмету, подаючи різні погляди попередніх дослідників. По-друге, вони роблять внесок в інтелектуальну історію, оскільки ілюструють еволюцію історичної думки й суспільних ідеологій”[4]. Ні першого, ні другого ми не знайдемо в авторів історіографічних вступів. Порівнюючи історіографічні екскурси у П. Магочія та у „Нарисах” відразу помічаєш, що останні відчутно поступаються як софістикованістю, так і кількістю проаналізованих праць.

Текст же п. Данилюка нагадує швидше бібліографію з невдалими коментарями, ніж історіографічну розвідку. Крім того, текст підозріло схожий на працю ще „радянського” Данилюка „Історіографія Закарпаття в новітній час (1917-1985)” (1987) тільки у реферативному вигляді. До речі, п. Данилюк не знає праць І. Лисяка-Рудницького про Закарпаття. Чи випадково?

Проте всі ці концептуальні огріхи можна було б компенсувати заглибленням у архіви, поданням нових фактів, емпіричної бази та висуненням цікавих версій, гіпотез. Обіцянка цього дається на початку книги, де вона анонсується „новою узагальнюючою працею, написаною переважно на нових архівних матеріалах”(с. 3). Вражає і сам перелік архівів. Крім архіву області (ДАЗО) та київських, це ще Чеський державний архів та Військово-історичний архів (обидва у Празі), Угорський національний архів і Військово-історичний архів (обидва у Будапешті), комітатські архіви у Дебрецені та Ніредьгазі, Словацький державний архів (Братіслава), Кошицький та Пряшівський окружні архіви (с. 4).

Але, після ознайомлення з книгою, мене не полишало відчуття, що більшість тексту – компіляція з трьох-чотирьох книг і до того ж не найкращої якості. Якщо праця справді написана переважно на базі архівних матеріалів, то, очевидно, більшість посилань має бути на архіви. Посилання вступу та розділів 6, 8 до уваги не беремо, бо сама їхня тематика (історіографія, культура) передбачає більше використання опублікованих текстів, ніж архівних матеріалів. Отже, залишаються сім розділів. Загальна кількість посилань – 1541, з них архівних (у т. ч. і на рукописні фонди) – 441. Тобто, 28,6%. Картина стає цікавішою, коли підрахувати ще й відсотки за окремими архівами. Закарпатський архів (ДАЗО) – 320 позицій (20,8%), ДАЗО + інші українські архіви = 341 (22,1%). Скільки використано іноземних архівів визначити легко – це 6,5% усіх посилань серед яких, зауважимо, зовсім не згадуються комітатські та окружні архіви, Словацький державний архів.

Та найбільшою хибою „Нарисів...” є все-таки не це. Прочитавшу усю книгу, так і не побачив у ній життя Людини – закарпатця того часу. Він загубився у тексті серед трясовини цитат, дат, цифр. Історія ж має, напевно, розповідати нам, людям сучасним, про людей минулого. Розділи з культурології (6, 8) де можна було б віднайти оте дихання тогочасного життя пригнічують, бо написані аж ніяк не культурологічно і дихають стилістикою некролога. Автори „Нарисів...” настільки захопились переписом українців у русинів, що, наприклад, зовсім не висвітлили історію національних меншин регіону того часу. Закарпаття – це ж майже мала Європа, копія її. Тут живуть німці, угорці, словаки, румуни, чехи, поляки. Маленька копія всієї Центральної Європи.

Незмінною, непорушною у „Нарисах...” виявилась ще одна традиційна хиба закарпатської історіографії й історіософії про Закарпаття – розгляд його минулого самого по собі, ізольовано, поза історичним контекстом країн, до складу яких воно входило. Лише у роботі п. Магочія Закарпаття більш-менш вплетено в історію Австро-Угорщини, Чехословаччини та Угорщини. Але історія регіону досі залишається не вписаною у всеукраїнський контекст. Епізодичною, мало дослідженою є, зокрема, історія взаємозв’язків між Закарпаттям та Галичиною протягом XIX-XX ст. Зважаючи на загальний прорусинський тон другого тому „Нарисів...” було б марно сподіватися поступу у вирішенні названих проблем. Виглядає, однак, що корінь такого ізоляціонізму лежить не в орієнтації авторів, а у провінційності їхнього світогляду та браку належної ерудиції. Якщо у п. Магочія розгляд якогось моменту з історії краю відбувається на панорамі щонайменше Центрально-Східної Європи, то інтелектуальні горизонти авторів не виходять поза межі Тиси і Карпат.

Тому не можу погодитися з тим, що рецензована книга виконала своє призначення – стала кроком уперед, етапом, підсумком у вивченні історії Закарпаття міжвоєнного періоду. Вона швидше стала етапом помилок і прикладом, як не слід ту історію писати. Тож краще, щоб дослідники звертались до інших праць. З приводу короткого вступу у той період, скажімо, до статті І. Лисяка-Рудницького[5]; загальної історії 1918-1945 – до праць П. Магочія та Петра Стерча[6]; з дипломатичної боротьби навколо Карпатської України – до робіт Д. Злепка та О. Барана[7]; періоду угорської окупації – до книги Р. Офіцинського (під редакцією В. Маркуся і В. Худанича) і до збірника[8] недавно опублікованих спогадів Вікентія Шандора[9]. На жаль, „Нариси...” дають біднішу у порівнянні з цими дослідженнями картину.

На с. 2 наведено спонсорів видання – всього 17. Шкода Ваших грошей, панове-спонсори. Краще б виділили ви їх п. Магочію. Він хоч і написав би роботу прорусинськи, але вона була б якіснішою та пліднішою у науковому вимірі.

Ернест ГИЙДЕЛ