І. Чорновол. Польсько-українська угода 1890-1894 рр.

Львів: Львівська академія мистецтв, 2000. 247 с.

У політичній історії України ХІХ – початку ХХ ст. „Нова ера”, як відомо, є одним з основних моментів суспільного розвою, новим етапом ідейного зростання української еліти. Для історика, який цікавиться інтелектуальною історією модерної доби, польсько-українське порозуміння зі середини 80-х до середини 90-х років ХІХ ст. важливе не менше, ніж, скажімо, ідеологічні напрямні Кирило-Мефодіївського братства 1846 р. або галицької Руської Ради 1848 р. Попри це, значною мірою через пізніші реакції й оцінки представників молодшого покоління самих народовців (передусім М. Грушевського й І. Франка), в нашій історіографії закріпилося негативне ставлення до цієї угоди (єдиним позитивом визнавалося хіба що відкриття кафедри української історії при Львівському університеті).

Коли відбувся розрив між групою народовців, яка у 1899 р. склала основне ядро Національно-демократичної партії та вийшла зі спілки з польськими політичними колами в Галичині, й О. Барвінським, котрий і далі дрейфував у бік консервативного клерикалізму, у розпалі полеміки й обопільних обвинувачень дісталося й польсько-українській угоді, що її нова політична сила галицьких українців принизливо іменувала не інакше як угодовством. Новий конфлікт М. Грушевського 1911-1913 рр. із керівництвом Народного Комітету націонал-демократів знову змусив повернутися до політики „Нової ери”. Для голови НТШ К. Левицький і його порозуміння з польськими партіями нагадувало події двадцятирічної давності. Негативні рефлексії зафіксувалися в тогочасній літературі (зокрема в збірнику „Наша політика”), що згодом відобразилося й на сторінках підручників.

Оминемо увагою радянську історіографію, яка з відомих причин не жалувала „Нову еру”, як і весь „український сепаратизм”. Діаспорна ж історіографія не надавала тим подіям суттєвого значення, зосереджуючись переважно на українській революції та національно-визвольній боротьбі 20-х – 50-х років минулого століття. Навіть коли угода не таврувалася, вона у працях загального характеру здебільшого трактувалася лише як епізод, що не мав ні передісторії, ні тривалих наслідків. Проте вже настали нові часи, що актуалізували проблему понад столітньої давнини, постало питання генези самостійницької ідеології, а саме „Нова ера” якраз і була тою ланкою, що з’єднувала попередній „етнографічний” етап з добою політичного українства. Вона, власне, знаменувала вихід на арену міжнародної політики „українського питання”.

Автор рецензованої праці давно відомий своїми численними статтями на цю тему, що були опубліковані в останні 6-7 років. Його книжка є своєрідним підсумком дослідження окремих аспектів на тлі української політики другої половини ХІХ ст.

Автором залучено практично всі відомі на сьогодні джерела, опрацьовано і відповідну літературу. В цьому сенсі робота виконана на якісному позитивістичному рівні. Основна увага автора була зосереджена на джерелах особистого походження: листуванні, мемуарах, щоденниках, – саме вони давали безпосередній фактографічний матеріал для дослідження. Окрім листів М. Драгоманова, М. Павлика, О. Кониського, О. Барвінського, спогадів О. Барвінського (недруковану їх частину І. Чорновол увів до наукового обігу), В. Антоновича, В. Будзиновського, Б. Дідицького та ін., в основу праці лягли також дослідження К. Студинського і М. Возняка та їхні архіви й архіви відповідних установ, що зберігаються у бібліотеці В. Стефаника, ЦДІА й обласному архіві у Львові, матеріали польських архівів і бібліотек.

Водночас не обійшлося й без певних лакун. Так, зокрема, не було використано три томи „Академії пам’яті проф. В. Антоновича”, в яких знаходимо багато цікавих фактів, котрі поглибили б різницю у ставленні Старої громади до М. Драгоманова, по-перше, а, по-друге – до москвофілів і поляків. Дуже інформативним джерелом для вивчення ідеології Старої громади у зв’язку з політикою народовців у ці часи є відома полеміка між М. Драгомановим і Б. Грінченком у їхніх листах з Наддніпрянської й Наддністрянської України, нещодавно виданих Інститутом української археографії та джерелознавства у Києві.

Автором простудійовано всі польські й українські газети Львова, проте, на жаль, не задіяна щоденна преса Києва, що так чи інакше висвітлювала питання угоди (там же обговорювалися й проблеми переходу В. Антоновича на нову кафедру до Львова).

Не звернув уваги автор і на щоденник О. Кониського, що зберігається поряд зі спогадами О. Барвінського у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка. З поля зору випали також багатющі рукописні збірки Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, серед яких – чимале листування старогромадівців, архів Інституту археології НАНУ, де збереглося листування Ф. Вовка. Не зацікавився автор і низкою джерельних публікацій з журналу „Український історик”, зокрема листами В. Антоновича до Ф. Вовка (публікатори В. Міяковський та М. Антонович), у яких багато місця відведено подорожі В. Антоновича по Галичині. Ці матеріали могли б розширити джерельну базу дослідження й уточнити деякі нюанси, але, слід визнати, вони не заперечують основних висновків автора, зроблених на підставі уже відомих у науці документів.

Інша річ – незалучення джерел з російських, австрійських і німецьких архівів (у чому, з огляду на умови буття пересічного українського науковця, не можна винуватити автора), що не дало змоги виявити, як все ж таки найвищі політичні чинники хотіли розіграти українську карту. Реакція Росії взагалі опинилася поза кадром. Інтерес австрійських урядових кіл почасти з’ясований через контакти останніх з польськими провідниками Галичини.

Зрештою, цілком зрозуміло, що будь-якої теми, навіть при усьому бажанні, вичерпати неможливо. Головне, що автор своїм дослідженням досяг поставлених перед собою цілей – розібрався у дуже складних перипетіях стосунків у тогочасному суспільстві, показав міжнародний аспект проблеми польсько-українського порозуміння і, що найважливіше, змалював картину інтелектуального зростання українського тодішнього проводу, документально відтворивши лабораторію національної суспільно-політичної думки по обидва боки Збруча. Таким чином „Нова ера” виступає перед читачем як складова ширшого плану дій українських інтелектуалістів, як ланка, що єднала культурницький етап українського руху з його політичним етапом. Ми бачимо, як протягом якихось кількох років починається творення ідейних засад модерної нації, як виробляються гасла, що згодом масово ширилися серед народу.

І. Чорновол слушно розпочинає книгу зі змалювання загальної політичної ситуації в польському й українському визвольних рухах від початків ХІХ ст. Він висвітлює зв’язки підавстрійської й підросійської України, окрему главу присвячуючи галицькій акції П. Куліша та контактам Старої громади з галичанами у 60-х – 70-х роках ХІХ ст. Автор мав на меті лише проілюструвати загальну картину, тому ці вступні глави, що мають більше оглядовий характер, написані на підставі ширших спеціальних праць, головним чином польських істориків. У них автор мав на меті розкрити причини, що змусили українців і поляків у Галичині шукати порозуміння між собою.

Дійсно, ситуація всього століття, що добігало кінця, готувало цю угоду. Століття націотворення ставило свої виклики бездержавним націям, які вступали у нову фазу історії, ще будучи поділеними між кількома державами. У цьому сенсі українці та поляки мали багато спільного. Проте існувала велика різниця в усвідомленні провідною верствою проблем нації.

Для значного числа поляків усе було більш-менш зрозумілим: польський етнос повинен був успадкувати „історичну Польщу”, тобто ту країну, яка зникла з політичної арени Європи з останнім королем Понятовським. Психологічний драматизм, що спонукав поляків протягом першої половини ХІХ ст. і до постійних збройних виступів проти поневолювачів, полягав у тому, що саме у момент проголошення Французькою революцією кінця ХVІІІ ст. примату національного у суспільному й політичному житті держави, поляки ту державу втратили.

Українці, натомість, не могли спочатку визначити, на яку історичну спадщину їм варто претендувати. 30-ті – 60-ті роки XIX ст. пішли на вироблення наукової версії національного буття, яка згодом лягла в основу політичних постулатів українства у кінці ХІХ ст. М. Максимович почав „допасовувати” до сучасної України княжу добу (бо й тисячу років тому, як це ніби доводять зразки народної словесності, на цих землях жив той самий народ). За стрижень, на який „нанизуються” всі етапи безперервного буття українців, він узяв Київ – своєрідний четвертий Рим для нової нації. Так почалася формуватися т. зв. українська ідея. Кирило-мефодіївці далі розвинули міф про народоправство й одвічний демократизм. М. Костомаров додав тезу про федералізм давньої Русі, про існування трьох, ба навіть чотирьох (Новгородська земля) етнічно різних, але однаково йменованих Русей, що існували окремо з часів старого Києва.

Потрібно зазначити, що створення концепції держави завжди було каменем спотикання для українців. Старогромадівці (а найбільше В. Антонович) досить довго „билися” над цією проблемою: як узгодити відсутність в українців протягом більшого часу класичної держави з тогочасними домаганнями українців таких обов’язкових атрибутів національного життя, як мова у школі початковій і вищій, розвиток власного письменства й науки та громадське самоврядування на наддніпрянських теренах (більшого у підцензурних й безконституційних умовах досягнути було нереально).

Було два шляхи: завдання-мінімум і завдання-максимум. Мінімум – це ідейна обробка поспільства, витворення власне українця у теперішньому розумінні слова в умовах бездержавності. А щоб він не страждав від суспільної безпорадності, його треба було переконати (над цим і працювала українофільська частина Київської комісії для розгляду давніх актів), що бездержавність – це не лише не так уже й погано, а навіть добре, бо Україна з давніх-давен мала свій громадський устрій, який існував сам по собі, не стикаючись й не конфліктуючи з державами інших народів, які будували власну державну структуру на українських землях. Отже, інші держави існували в Україні ніби ізольовано від питомої громадівської організації сільських общин (базу під це, зокрема, підводила докторська дисертація головного редактора київської археографічної комісії М. Іванішева про звичаєвий суд у сільській громаді з незапам’ятних часів до ХІХ ст.).

Так, в Україні були елементи державності, але не питомо українські. Княжа Русь – це держава варягів, які стали державотворчим чинником (такий собі погляд француза Тьєрі, тільки навиворіт: той ганив місцевий кельтський елемент, вивищуючи норманів – завойовників Франції). Литовська доба – це влада прийшлого литовського елемента над Руссю, що попри все цупко трималася своєї громадівської старини. Польський час – це вже спроба всеціло підпорядкувати український суспільний лад аристократичній сваволі. Звідси бурхливий опір громадівської „споконвічної” структури (невипадково козацький лад виводився так само від києворуських часів і порівнювався з князівськими бродниками). Таким чином виходило, що слабкість українців – то насправді їхня сила. І ця сила має розкритися саме тепер – у післяреформений час. Тут дороговказом для В. Антоновича і його прихильників була Ірландія, яка втратила все (навіть мову), але боротьбу за окремішність від Англії не припинила. Блискуча, як на наш погляд інтелектуальна гра розуму, й вирішення непростої задачі – виокремлення української проблеми з проблеми польської й російської. Сучасники цей розумовий подвиг В. Антоновича оцінили краще, ніж нащадки, які побачили в генераторові ідей Старої громади банального народовця, культурника або, в ліпшому разі, хлопомана.

Готову теорію втілити в життя заважала царська Росія (на опис цього фактора І. Чорновол, на жаль, не відвів окремої глави, а було б варто, бо якби не позиція Росії, наддніпрянці не почали б шукати П’ємонту в Галичині). З 30-х років ХІХ ст. устами гр. Уварова була озвучена політика царату на зросійщення всіх розташованих між Москвою та Віслою земель. Поляки, як більш мобілізовані, відповіли повстаннями 1830 й 1863 рр. Розпочався зудар двох національних потуг, в якому й постала українська проблема. Про це добре написав І. Лисяк-Рудницький і Р. Шпорлюк, котрого чомусь у своїй книзі не відзначив автор. Галичина, при всьому конституалізмі Австрії, не дала чогось помітного у царині ідей національного розвою. Народовці просто підхопили готову форму киян, примучених Валуєвським циркуляром та Емським указом Олександра ІІ. Вони виявилися талановитими учнями, але і до угоди і після неї притримувалися думки двох негласних проводирів соборної України – О. Кониського й В. Антоновича.

Соборність – друга, після політичного буття українства, важлива проблема, закладена „Новою ерою”, стала на порядок денний тільки тоді, коли була вироблена спільність дій між речником Західної України О. Барвінським і двома лідерами Старої громади. До українсько-польської угоди виразно не ставилася проблема розрізнення українців за свідомим вибором: самостійне існування або, за православною традицією, перебування в єдиному „общеруському” потоці до цілковитого у ньому розчинення. Угода це питання поставила руба, і від того часу почалося поступове кількісне зростання „правдивих” українців. У соборності дуже зацікавлені були народовці, бо лише інтересом Великої України можна було спонукати найвищі урядові чинники до кроків, які йшли в розріз з інтересами польського панування в Галичині.

Саме „Нова ера” заявила на міжнародному рівні про політичні аспірації новітнього українського руху і в цьому її непроминальне значення, на чому й наголошує у своїй книзі автор. Шкода тільки, що суто теоретичним проблемам, історії ідей, І. Чорновіл не приділив достатньо уваги.

„Нова ера” була несподівано вдалим ходом українців у тогочасній політичній шаховій комбінації. Використовуючи хвилеву зацікавленість німецьких й австрійських урядових кіл „українським питанням”, заграванням польських українофільських угруповань перед народовцями, настрашених москвофільською загрозою, переборюючи москвофільську інерцію галицько-руської спільноти й радикальність молоді, невеличке гроно діячів – народовці – зуміло добитися значно більше, ніж сподівалося. Народовцям, власне, і не йшлося про угоду з поляками як таку – вони просто прагнули не пропустити слушного моменту для максимально можливого тоді культурно-політичного зрівняння з поляками у краю. Ситуація до болю нагадує Біловезьку угоду 1991 р.: українці входять у СНД для розбудови власної держави, а росіяни вбачають у СНД лише зміну старої налички СССР. Поляки сподівалися, що народовці розіб’ють єдиний руський табір і будуть слухняними виконавцями польської державної волі в Галичині. Народовці ж від початку розглядали угоду як можливість нарешті офіційно і самостійно проводити власну політику в сеймі, парламенті та інших установах краю

Очолення М. Грушевським кафедри у Львівському університеті було тільки айсбергом „новоерівських” здобутків. Отримавши змогу обсадити кафедри права й медицини, українці розпочали тривалу боротьбу за український університет у Львові. Унаслідок цього було реорганізовано також НТШ і створено фактичну українську Академію наук. Слушно підкреслює І. Чорновіл важливість для національної справи введення фонетичного правопису, що мало не стільки філологічне скільки суто політичне значення. Українська мова стала однією з трьох урядових мов у краї. Угодою було започатковано новий етап розвою української середньої освіти; збільшилося українське представництво в австрійському парламенті, цісарському й крайовому урядах; була створена основа для церковної реформи (від 90-х років XIX ст. Греко-католицька церква пориває з москвофільством і стає виразником національних інтересів).

Автор зумів передати ту атмосферу непевності в остаточній перемозі, ту нервовість і вагання кількох десятків людей, втаємничених у суть справи, – невідомо, як склалася би ситуація у разі їхньої невдачі. І все ж, незважаючи на колосальну перевагу, москвофіли не змогли протиставити народовцям передовсім свій позитивний план вирішення старого конфлікту „Русь проти Польщі” – і програли.

М. Драгоманов, до якого тяжіли радикали І. Франко та М. Павлик – опоненти угоди, представляв другу течію в українському русі, іншу візію майбутнього України, що суперечила планам народовців і Старої громади. За модними у тогочасній молодій Європі гаслами поступу, соціалізму й демократії (до речі, ще одна причина того, що „Нова ера” не знайшла прихильності у істориків ХХ ст.) стояла віра другого після В. Антоновича стовпа наддніпрянського руху у спроможність революційними діями, а не еволюційними кроками збудувати нову федералістичну Україну без панів і ультрамонтанства. Втілення цих привабливих на перший погляд планів могло мати для українців плачевні наслідки. На щастя, манівці радикально-москвофільської угоди швидко заникли.

Угода тривала, звичайно, недовго – поляки незабаром зорієнтувалися в її вигідності для українців. Великою підмогою для галицьких українців став приїзд до Львова М. Грушевського. Щоправда його знаменитий „Вступний виклад...” відбувся вже після завершення „Нової ери”, однак саме він спонукав радикалів до співпраці з поміркованими народовцями. Завдяки М. Грушевському з усіх кадрів, що не пішли за В. Барвінським, була утворена Національно-демократична партія, що логічно поставило головним своїм пунктом поділ Галичини на українську й польську.

Книжка І. Чорновола дає цікавий матеріал для інтерпретацій „другого рівня” і в цьому також її цінність.

Ігор ГИРИЧ