Sztuka cerkiewna w diecezji przemyskiej. MateriaЄy z miЂdzynarodowej konferencji naukowej 25-26 marca 1995 roku / Pod red. JarosЄawa Giemzy, Andrzeja Stepana. ьaƒcut, 1999. 363 c.

Книга „Церковне мистецтво Перемишльської єпархії” стала підсумком конференції, ініціатором та організатором якої був Ланцутський музей, де зберігається одна з найбагатших колекцій українського релігійного мистецтва на території Польської Республіки. Конференція мала на меті висвітлити ті проблеми досліджень церковного мистецтва, що потребують глибшого, ніж дотепер, вивчення та нового осмислення. Організатори зробили спробу розглянути церковне мистецтво в контексті Літургії та обряду, літератури, музики, народних звичаїв. У вступній статті редактори декларують розуміння того, що кожен із зазначених елементів культури виникає з конкретних знань теології, філософії, а також історичного контексту, в якому вони творилися. Запропоновані у вибраних доповідях хронологічні рамки від Х до XX ст., на думку автора вступної статті, з огляду на різні адміністративні структури, що існували в той чи інший період, дають підстави вважати визначення мистецтва Перемишльської єпархії умовним і вживаним для означення культурних явищ на теренах, які були під юрисдикцією перемишльських владик. Така умовність створює можливість для спекуляцій, як, наприклад, на відому тему „карпатської ікони” чи „новгородських” та „молдавських” впливів, існування яких насправді або надто скромне на загальному тлі відповідної мистецької традиції, або, як у першому випадку, все ще так і не доведене. Тут укотре виявилося, що погляди в деяких питаннях, які мають і ключове значення, є відмінними. Окремі польські дослідники не вирвалися з полону давніх світоглядних стереотипів. Вони не зуміли побачити української мистецької традиції у сакральному мистецтві польсько-українського порубіжжя. Скидається на те, що комплекс антиукраїнства не дозволяє окремим польським авторам об’єктивно проаналізувати очевидні історичні та мистецькі факти, що завадило продовжити серйозні дослідження у цих напрямах. Такий стан речей, як уважає автор вступної статті, певним чином оберігає перед суб’єктивізмом у підходах до проблеми й передбачає велику працю в майбутньому.

Розвідка професора Анни Ружицької-Бризек „Церковне малярство в польській історичній традиції та наукових дослідженнях” трактує питання „східних” монументальних розписів у костелах Польщі, насамперед за часів короля Владислава II Ягайла. Авторка справедливо зауважує, що особисті уподобання короля значною мірою визначили „східний” напрям малярства ряду тогочасних польських храмів, підкреслює, що в писемних джерелах немає поділу на „схід-захід” щодо монументального малярства й, очевидно, через немалу кількість пам’яток, воно не викликало спротиву ані відчуття невідповідності в духовенства та мирян. Цікавою є думка про іншу, ніж у православних програму розписів латинських храмів, зумовлену невідповідністю готичних інтер’єрів східному малярству, хоча, на наш погляд, суть цього явища полягає насамперед у цілковитій відмінності ролей мистецтва в храмах Сходу і Заходу. Ніяк не можна погодитися з тезою про існування у XIV-XV ст. „tragicznej pustki zabytkowej”, у якій авторка вбачає підстави для твердження, що такі пам’ятки монументального малярства, як фрески каплиці Святого Хреста катедри на Вавелі, колегіат у Сандомирі та Вісліці, замкової каплиці в Любліні є явищем локальним, та заперечення тяглості галицько-волинської традиції старокиївського родоводу й пошуків походження монументального малярства ягеллонської фундації насамперед у московських землях. Пам’ятаючи про існування на території Польщі та Великого князівства Литовського Київської митрополії Константинопольського патріархату й відомих фактів візантійсько-балканських зв’язків, так само не можна погодитися з тезою про нібито поглиблену ізоляцію українських земель від православного Сходу в пізньому Середньовіччі. Загалом ця стаття залишає враження спроби висвітлити дану проблему однобоко, без належного врахування її справжнього історичного контексту й намагання показати, наскільки незначним, локальним та випадковим було монументальне малярство в латинських храмах часів короля Ягайла.

Дослідження Мирослава Крука ставить питання про південні зв’язки ікон ХV-ХVI ст. „регіону північних Карпат” на прикладі іконографії „Розп’яття” у місцевому малярстві. З перших фраз стає зрозумілою позиція автора щодо культурно-мистецьких впливів Молдавії на розвиток іконопису та інших видів мистецтва на цих теренах, він наполегливо стверджує, що саме „ludnosc wolosko-ruska” творила релігійну мистецьку культуру відповідного регіону у зазначений час. Дослідник розглядає чималу кількість пам’яток різного походження, але чомусь творчість первісних „західноруських” митців пов’язує обов’язково з „далекою землею Новгородської Русі” (с. 62), що могло бути наслідком давніх зв’язків, які об’єднували руські князівства, а вже потім, за посередництвом молдавських поселенців, могло відбуватися запозичення художніх вирішень з Балкан. Чому таке вперте небажання шукати коренів місцевого іконопису в близьких мистецьких осередках княжої доби, їхній традиції, Перемишлі чи Львові – залишається незрозумілим, проте цілком очевидно, що для М. Крука ніякої місцевої традиції до появи тут не таких вже й численних на загальному тлі волоських поселенців не існує, а тому її й не може бути як історичної складової мистецької культури того часу.

Софія Шантер у статті „Руські і молдавські взірці церковної архітектури – їхній вплив на просторі північного відрізку хребта Карпат” цілком своєрідно трактує можливість запозичень взірців для дерев’яної церковної архітектури на території від Чорногори до Бескиду з мурованих церков Росії ХII-ХІV ст. та мурованих молдавських церков. Дослідниця чомусь не хоче бачити власної традиції дерев’яної архітектури з історично та логічно близьких територій, численні взірці та матеріальні підтвердження якої зафіксовані в літописних та археологічних джерелах. Авторка опрацювала велику кількість матеріалу, але так і не виявила тяглість традиції карпатської церковної архітектури, не визначила її походження, обстоюючи концепцію „чужоземних” впливів, хоча самі джерела цих „впливів” насправді з’явилися пізніше, ніж ті явища, на які вони, нібито, мали впливати.

Ян Курек роздумує над „генезою брили дерев’яної церкви” на прикладі пам’яток Перемишльського воєводства. Від самого початку він робить спробу протиставити наукові підходи українських та польських дослідників, зазначаючи, що перші шукають коренів цієї архітектури в будові „кліті”, себто „зрубу” української хати, тоді як другі виводять традицію з впливів візантійсько-римських та барокових мурованих будівель. Таке спрощення, поряд із твердженням про незмінність, в своїй основі, форм східнохристиянської святині, занадто звужує перспективу досліджень цікавої теми. В результаті маємо черговий приклад студії з метою переконати, що дерев’яне церковне будівництво Перемишльської єпархії, як і назагал дерев’яне церковне будівництво, постало виключно внаслідок „впливів”.

Володимир Александрович у статті „Малярі південно-східних теренів православної Перемишльської єпархії в другій половині XVI ст.”, аналізуючи архівні джерела, на відміну від зазначених польських авторів простежує місцеві корені мистецьких осередків на території Перемишльської єпархії. Він висловлює слушну думку, що зниження професійного рівня не означало автоматичної перерваності традиції, а виникало у зв’язку з розбудовою мережі провінційних малярських осередків та велику потребу в праці малярів у новозбудованих церквах. Традиція існувала й надалі, але тепер її носіями виступають передовсім провінційні майстри, творчий метод яких виводився з перемишльського середовища й вони були продовжувачами його традиції на місцевому ґрунті. На основі джерельних фактів автор досліджує мережу таких малих осередків на тій частині історичної Перемишльської єпархії, яка нині входить до складу України, та доводить існування найбільшого серед них у Самборі, де в другій половині XVI ст. віднотовано щонайменше п’ять малярів.

Ярослав Ґемза розглядає найдавніші пам’ятки дерев’яного церковного будівництва – існуючі та зафіксовані лише документально, як Успенська церква кінця XVI ст. у Старому Селі – на терені Перемишльської єпархії та прилеглих територіях. Небагато дослідників аналізують монументальне малярство як цілісну програму, що, в ансамблі з іконами творять єдине ціле. Автор вивчає монументальні розписи в церкві святої Параскеви Тирновської у Радружі та Зішестя Святого Духа в Потеличі й порівнює їх з описом малювань Успенської церкви в Старому Селі, висуваючи щодо останньої гіпотезу про ймовірне авторство маляра Войцеха Лежайського (за написанням латинських літер „W” і „S” замість відповідних кириличних „В” і „С”). Автор робить цікавий висновок на підставі даних про пізніший, ніж досі вважалося, час виникнення розписів Святодухівської церкви в Потеличі, передатовуючи їх на 40-ві роки XVII ст. До статті додано чималу кількість текстів написів, схем композицій та добре підібраних ілюстрацій.

Василь Петрик на підставі археологічних та історичних даних прослідкував будівництво мурованих храмів Перемишля від Х до XIV ст. Автор привертає увагу до мурованої ротонди на замку в Перемишлі, датованої другою половиною Х ст. або 1018-1030 рр., та її близьких аналогів у Віслиці. За браком джерельних відомостей, він об’єктивно не пропонує спекулятивних гіпотез на користь існування в Х-ХІ ст. східнослов’янського єпископства в Перемишлі, що підтверджує науковий підхід до проблеми. В. Петрик розглядає систему будівництва храмів Івана Хрестителя, ротонди св. Миколая ХІІ-ХІІІ ст., а також пізніших українських церков. В ілюстраціях подано ретельно підібрані реконструкції та схеми.

До збірника включено статтю нині покійного о. Володимира Яреми про малярські майстерні „Галичини” (західноукраїнських земель) ХIV-ХVI ст. Її написано ще 1975 р. й надруковано без актуалізації тексту, тому за нею з відстані минулої відтоді чверті століття можна прослідкувати розвиток досліджень даної теми. Стаття має оглядовий характер і є однією з перших спроб згрупувати окремі споріднені групи пам’яток західноукраїнського релігійного малярства. Автор, зокрема, розвинув відому дискусійну тему монастирських малярських майстерень, документальних підтверджень існування яких досі не знайдено. У вигляді ілюстрацій до викладених міркувань уперше опубліковано низку значних пам’яток українського малярства – „Спас Нерукотворний” з церкви св. Параскеви Тирновської у Радружі, „Богородиця Одигітрія” з церкви Собору Івана Предтечі в Черемошні та „Втілення” з церкви Вознесіння Христового в Багноватому.

Оксана Юрчишин в оглядовій статті звертається до антимінсів перемишльських владик XVII ст., побіжно розкривши походження колекції антимінсів Національного музею у Львові, аналізує стилістичні особливості окремих пам’яток і публікує декілька найцікавіших зразків.

Бернадетта Пушкаш розглядає взаємозв’язок мистецького середовища Закарпаття та Західної України на прикладі творчого спадку монахів-василіян братів Фадея та Михайла Спалінських. Особливо вартим уваги є аналіз спадщини Михайла Спалінського, проведений методом як архівних досліджень, так і через стилістичне зіставлення збережених пам’яток.

Барбара Тондос розповідає про те, як з 1944 по 1988 рр. стараннями поодиноких науковців та ентузіастів збиралися, зберігалися ікони й речі церковного вжитку, а також яких непоправних втрат за цей час зазнала церковна мистецька спадщина на теренах історичної Перемишльської єпархії. Авторка, і з нею неможливо не погодитися, наголошує на браку належних систематичних зусиль у справі їхньої охорони й збереження й цілковитій відсутності документації багатьох цінних пам’яток.

Цікаву доповідь подав о. Ласло Пушкаш. Тематично вона виходить поза формальні рамки пропонованої конференції, але водночас є актуальною, бо розглядає церковне мистецтво не тільки з позиції його історії, але й з погляду Церкву як явище, яке й викликає до життя це мистецтво. Автор слушно зауважує, що далеко не всі зразки сучасної архітектури та ужиткового мистецтва можуть творити Храм у всеохплюючому значенні. Доповідь є одним з перших кроків до розкриття цієї проблеми.

Роман Сулик в огляді матеріалів про дерев’яне храмове будівництво на теренах Перемишльської єпархії у збірці Національного музею у Львові знайомить читача зі станом збереження та вивчення архітектурної спадщини, робить огляд новіших досліджень, а також наукової спадщини найвидатнішого дослідника західноукраїнського дерев’яного церковного будівництва – Михайла Драгана, підкреслюючи необхідність її подальшого опрацювання.

Ґрунтовний аналіз комплексу дерев’яних церков з верхом з одним заломом над навою подає Євген Завалень. Велика кількість матеріалу й об’єктивне його опрацювання дозволили авторові побудувати чітку систему розвитку аналізованого явища. Статтю завершують ілюстрації, що відображають трансформацію пропорцій церков одного типу.

Павло Сиґовський викладає результати студій дерев’яної церкви св. Василія Великого середини XVIII ст. у Белзці поблизу Томашува Любельського, знайомить з історією місцевості та виникнення парафії, а також сучасним станом збереженого храму і його можливою подальшою долею.

Вєслав Вітковський описує Ланцутську збірку кириличних стародруків і розповідає про деякі книги колекції, особливо наголошуючи на унікальному примірнику не зафіксованого в бібліографії львівського Псалтиря 1643 р.

Завершують збірку матеріалів конференції опис Яслиського деканату Перемишльської єпархії, який опрацювала Зофія Шантер, та повідомлення Ренати Кінґи Ярої про нове датування церкви Вознесіння Христового в Улючі на основі дендрохронологічних досліджень: традиційно інтерпретована в літературі як пам’ятка початку XVI ст., вона виявилася збудованою з дерева, зрізаного 1658 р.

Книга матеріалів ланцутської конференції видана на доброму поліграфічному рівні, виділяється вдало підібраним форматом та оформленням й належить до кращих серед нової літератури з проблематики українського церковного мистецтва на пограничних теренах. Приємно відзначити, що книга, котра вийшла у Польщі, віддзеркалює позиції авторів з кардинально різними поглядами. Одначе не всім авторам вдалося об’єктивно, без певних упереджень підійти до розгляду тих чи інших аспектів розвитку українського мистецтва на території Перемишльської єпархії. В опублікованих матеріалах чітко простежуються два цілком відмінних підходи до розв’язання наукових проблем. Насамперед, це скрупульозне всебічне дослідження у досить широкому колі його конкретних проявів від студій над архівними матеріалами до застосування методу дендрохронологічного аналізу деревини церков, який із чималим запізненням, врешті, розкриває перспективи відкриття нової епохи у вивченні дерев’яного церковного будівництва. Інший все ще досить популярний, але однозначно почерпнутий із давно застарілих засобів науки, полягає у намаганні опиратися насамперед на сумнівного походження популярні „теорії” сумнозвісних домінуючих впливів, які за самою своєю суттю мають надто мало спільного із сучасною наукою. Ланцутський збірник засвідчує співіснування цих двох методів і, таким чином, яскраво демонструє актуальний стан вивчення мистецької церковної спадщини історичної Перемишльської єпархії.

Віктор МЕЛЬНИК