Володимир МЕДЖЕЦЬКИЙ

СЕЛЯНИ У НАЦІОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ

ЦЕНТРАЛЬНОЇ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Питання „націоналізації” селян у Центральній і Східній Європі у XIX – XX ст. є однією з центральних проблем в історії цього регіону. І якщо про цей процес у Габсбурзькій імперії було написано порівняно багато, то відповідна література, що стосувалася б Російської імперії, є явно недостатньою. Досить сказати, що на сьогодні існує лише одне дослідження, присвячене творенню білоруської нації[1]. Іншим свідченням недостатньої розробленості цієї тематики є факт, що дослідження історії формування польської нації досі залишається прерогативою майже виключно польських істориків[2].

Ті, хто займаються проблематикою націотворення у Центральній і Східній Європі, спостерігають цікавий парадокс. З одного боку, білоруська й українські нації були „селянськими” націями: селяни становили більшість членів цих національних спільнот. Їхні літературні мови були вироблені на основі місцевих, народних говірок. Багато елементів сільської традиції стали канонами національної культури. З іншого ж боку, наприкінці XIX – на початку XX ст. сільське населення України і Білорусії ставилося до національного руху з певним застереженням і не зробило практично нічого для того, щоб підтримати спроби національно свідомої інтелігенції побудувати українську і білоруську держави. Стало загальноприйнятим вважати, що протягом дуже тривалого часу – а може, навіть дотепер – сільське населення України та Білорусії характеризувалося дуже низькою національною свідомістю. Воно було одночасно фундаментом і баластом модерної нації[3].

Щоб розв’язати цей парадокс, надзвичайно корисно було б звернутися до досвіду польської історіографії щодо вивчення процесу національного самоусвідомлення польських селян. Порівняння польського прикладу з іншими національними історіями регіону, насамперед – з українською і білоруською – дає дуже багато для зрозуміння певних закономірностей й особливостей націотворчих процесів у Центральній і Східній Європі.

У XIX і XX столітті зміни у соціальній структурі, а особливо – її демократизація, зростання рівня соціальної мобільності як окремих осіб, так і цілих груп, підвищення ефективності й урізноманітнення форм господарської діяльності відбувалися повільніше чи швидше в усіх суспільствах європейської цивілізації.

Суспільна модернізація є необхідною, але не достатньою умовою виникнення будь-якої національної спільноти. Крім суспільних змін для зародження модерної нації потрібна ще й кристалізація національної ідеології. Складовими цієї ідеології виступають:

– міф, який окреслює генезу, характер, а також мету, якій ця спільнота покликана служити;

– набір культурних символів, які, з погляду цієї спільноти, є найважливішими;

– уявлення про окрему територію, яка вважається власною;

– певні критерії, які дають змогу відділити членів спільноти від решти світу.

Національна ідеологія пропагується серед її потенційних прихильників. Як тільки вона знаходить відгук серед широких мас населення, розгортається національний рух. Це, у свою чергу, передбачає подальшу розбудову політичної програми, аж до формулювання постулату про необхідність власної національної держави – тобто такої держави, де панівною є конкретна національна спільнота. Однак немає об’єктивних підстав стверджувати, що кожна велика етнічна група, члени якої мають почуття відокремленості, рано чи пізно витворять свою власну національну ідеологію. На це звертав увагу ще перед Другою світовою війною Юзеф Обренбський[4].

Народи, які проживають на території, що нас цікавить, – українці, білоруси, латиші, литовці та естонці – перебували у XIX і першій половині XX ст., в основному, під впливом двох різних моделей суспільних змін і вертикальної інтеграції – російської та польської. Менше значення – але його не можна ігнорувати цілком – мав німецький вплив (він позначився на формуванні націй переважно серед балтійських народів).

Для опису процесів суспільної модернізації у Росії потрібно виробити окремий понятійний апарат, оскільки у цьому випадку неможливо застосовувати терміни і поняття, що вживаються для аналізу суспільних процесів на Заході, а використання власне російської термінології також не вирішує проблеми. Класичним прикладом може бути категорія „народ”, яка вживається як ключове слово і має багато значень, які розкриваються лише у контексті.

Ця проблема набирає ще більшої гостроти, коли заходить мова про термін „модерна нація”. Це поняття широко застосовується для характеристики європейських суспільств. Проте важко відповісти однозначно, чи коректний цей термін щодо російської спільноти. Без сумніву, від початку XIX ст. у Росії спостерігаються явища, притаманні процесові творення модерної нації. Під впливом просвітницьких ідей і наполеонівської загрози серед російських освічених верств виникає російська національна ідеологія. Однак за своїм характером вона істотно відрізняється від ідеології інших націй. Їй властива певна двоїстість. З одного боку, вона є ексклюзивною, тобто підкреслює суто етнічні елементи російської національної спільноти. Відповідно до цього вважається, що власне неповторні етнічні риси російського народу формують модель суспільного життя, держави, релігійності, культури і свідчать про своєрідність і надзвичайні цінності „російськості”[5]. Росіяни (чи „великороси”) виокремлювалися як одна з категорій, що творить „народ”, яким править православний цар. З іншого ж боку, російській національній ідеології була притаманна відкритість: „російськість” вважалася природним чинником, що інтегрує сусідні (насамперед слов’янські) народи. У зв’язку з цим варто звернути також увагу на спроби конструювання у 1970-1980-х роках нової національної спільноти без етнічних підстав – т. зв. радянського народу. Його складовими повинні були стати ідеологічна і політична спільність, а також російська культура. Така національна ідеологія видавалася привабливою для багатьох неросійських народів Російської імперії та Радянського Союзу. Їм було властиве сильне почуття ототожнення з Російською державою, визнання російської культури як власної „високої” культури, хоча водночас культивувалися традиції і цінності своєї етнічної групи.

Інша незвична ознака російської національної ідеології – її свідома архаїзація. Коли всюди формування майбутньої нації нерозривно пов’язане з модернізацією і демократизацією суспільних відносин, то у Росії нерідко все відбувалося якраз навпаки. Висуваючи на перший план категорію „народу”, російська ідеологія вихваляє православ’я і самодержавство як гаранти збереження найцінніших рис російського духу.

Такий витвір мав мало спільного з класичними сучасними народами, які формувалися в Західній Європі. Російська спільнота також не нагадує американську спільноту, для якої конституючими чинниками є, умовно кажучи, цінності і принципи американської демократії. У Росії ж до спільноти не допускалися багато груп, які були лояльними щодо держави і брали участь у російській культурі, як наприклад, євреї.

Польська модель процесів суспільних змін та вертикальної інтеграції була іншою. У перших десятиліттях XIX ст. польська національна ідеологія, як і російська, приділяла велику увагу політичним чинникам, які об’єднують націю. Аж до повстання 1863 р. більшість поляків була переконана, що немає суперечності між українським, білоруським чи литовським етнічним походженням та приналежністю до польської нації. Цю ситуацію описували формулою: „русини – це гілка польської нації, подібно як ґуралі чи кашуби”. Однак у другій половині XIX ст. серед поляків перемогло розуміння нації як спільноти людей, що належать до одного і того ж етносу. Чинниками, які цементують націю, було визнано „спільну кров і спільні звичаї”. Водночас польська суспільно-політична думка дуже чітко розмежовувала свідомих учасників національної спільноти від національно несвідомої „етнографічної маси”. Головним завданням усіх тих, хто вже розумів свої національні обов’язки, було національне усвідомлення „народу”. А остаточною метою вважалося досягнення такого стану, коли усі члени народної спільноти будуть її свідомими членами. З цього випливає, що вимоги, які ставилися до членів польської національної спільноти, були набагато суворішими, ніж у росіян.

III

У першій половині XIX ст. на територіях, що нас цікавлять, функціонували три розвинуті національні ідеології – російська, польська та фінська (вплив останньої був обмежений територією балтійських народів).

Російська модель, хоча б з погляду панування Росії над майже всією цією територією (за винятком давніх земель Речі Посполитої, які перебували у складі Пруссії та Австрії), здійснювала вплив на всі спільноти регіону, у т. ч. й на польську. Однак не всюди з одинаковою силою. Можна стверджувати, що найбільше цей вплив позначився на білорусах та українцях. Значно менше – на фінах, литовцях, естонцях та латишах, чия етнічна відмінність була набагато виразнішою. Поляки, що перебували під російським пануванням, становили лише частину національної спільноти, і що не менш важливо – національної спільноти з багатими традиціями і культурними надбаннями, які дали змогу протистояти російському утискові.

Вплив польської моделі був настільки суттєвим, що Росія не домоглася ґрунтовної перебудови моделі суспільного життя, яка діяла на колишніх землях Речі Посполитої. Внаслідок цього на більшості білоруських та українських земель до Дніпра суспільні і приватні відносини будувалися на зовсім іншій основі, аніж у Центральній Росії чи Східній Білорусі. Найбільше впадала у вічі різниця, яка стосувалася суспільної організації села і була зумовлена тим, що давні польські землі не знали такого інституту, як „община”.

Польські впливи мали ще одне суттєве значення. Майже усе XIX ст. поляки вели боротьбу з Росією та російськістю. Свою національну програму вони будували, опираючись на ідею незалежності, тим самим показуючи, що існує альтернатива до поступової інтеграції в структури православної слов’янської імперії. Більше того, вони демонстрували конкретні форми боротьби за збереження і посилення власної окремішності. Цим, власне, і пояснюється той факт, що саме в осередках, які тісно контактували з польським народним життям, сформувалися перші ініціативи українського та білоруського сучасного народного руху.

Український та білоруський етнос у XIX ст. перебував під тиском передусім російської та польської національної ідеології. Хоча українська та білоруська національні ідеології виявили надзвичайну гнучкість і змогли пристосуватися до несприятливих умов, проте вони не користувалися ширшим впливом (виняток в українському випадку становила Східна Галичина).

Польські дослідники суспільної свідомості охоче використовують методологічну концепцію Станіслава Оссовського, яку він сформулював ще п’ятдесят років тому і яка все ще залишається актуальною. Оссовський, розмірковуючи над типами зв’язків, які єднають людину з ближчим і дальшим оточенням, вказував, що особа і сукупність людей почуваються дуже пов’язаними зі своїм середовищем, окреслюючи його поняттям „батьківщина”. Батьківщина завжди є певним простором, але вона не належить до категорії географічних понять. „Якийсь простір стає вітчизною лише настільки, наскільки існує людський колектив, який ставиться до нього в певний спосіб і в певний спосіб формує його образ [...] Вітчизна стає джерелом емоціональних почуттів найвищої напруги, предметом колективних переживань, які об’єднують людські маси в урочистих моментах [...] стає мотивом безкорисливих дій, що диктуються прагненням до доброї слави. Ідеомоторична сила такого мотиву достатня, щоб особу чи групу осіб підштовхнути до героїчної самопожертви”[6].

У своїх подальших висновках Оссовський стверджує існування двох рівновартісних, незалежних одна від одної форм ідентифікації зі середовищем. Перша опирається на безпосередні особисті стосунки, прив’язаність до середовища, у якому проходить життя або певний його етап, який особливо сприятливий для створення тривких емоційних зв’язків. Вона стосується, як правило, невеликої території, знаної безпосередньо, людського колективу, у якому більшість осіб кровно пов’язані або, принаймні, знаються в обличчя. Цю невелику територію Оссовський окреслює як „особисту вітчизну”.

Інший тип зв’язку спостерігається при самоототожненні особи з більшою територією і ширшою групою людей (особливо з національною спільнотою). Таке почуття зв’язку „основане не на безпосередніх почуттях особи щодо рідної території і на створених через ці почуття навичках, а на певних переконаннях: на переконанні особи, що вона належить до конкретної людської спільноти й що є ця спільнота територіально пов’язана саме з цим, а не іншим простором. Моя вітчизна у саме цьому ідеологічному значенні – це земля моєї нації. Суттю мого зв’язку з цією землею, зв’язку, з погляду на який вживаю щодо неї присвійний займенник „моя”, є участь у національній спільноті”[7]. Цей ширший простір, на який покликаються окремі особи чи цілі групи при своєму самовизначенні, Оссовський називає „ідеологічною вітчизною”[8].

Кожна, чи майже кожна особа, незалежно від статусу і рівня суспільного розвитку, має особисту вітчизну, межі якої визначаються індивідуальним досвідом. Зв’язки, які єднають особу з іншими учасниками тієї малої вітчизни, мають характер навичок і засвоюються підсвідомо.

Інакше уявляється ситуація з ідеологічною вітчизною. Серед елементів, які складають зміст цього поняття, є складники, необов’язково пов’язані з індивідуальним досвідом особи. По-перше, це окреслена територія, яка визнається як територія, що належить даній нації і державі, котра вже існує або ж поки що є тільки метою національних змагань. По-друге, це сукупність цінностей, навколо яких можуть згуртовуватися члени національної спільноти, – звичаї, міфологія та національна символіка, літературна мова, релігія, літературні канони, почуття спільності політичних інтересів тощо. Включення окремих елементів в обсяг „ідеологічної вітчизни” полягає, з одного боку, у відборі: із загального досвіду вибираються (більш чи менш свідомо) ті елементи, що вважаються суттєвими для загального образу спільноти. З іншого боку, ці елементи мають сакралізуватися, перетворитися в ідеологічні визначники самоідентифікації. Детальний розгляд формування польської ідеологічної вітчизни свідчить, що включення до неї елементів, які походять зі сфери народної культури, розпочинається тільки на зламі XVIII і XIX ст., у період початку боротьби за здобуття незалежності й одночасного зростання зацікавлення народом з боку просвітницької (а згодом романтичної) науки, суспільної думки, художньої творчості[9].

Лише свідомі зусилля щодо включення певних цінностей до канону привели до того, що в певному моменті XIX ст. народний одяг чи селянський танець починає сприйматися не як просто одяг чи як беззмістовне кружляння в корчмі підпилих селян, а як підстави національної культури, як її складові виразно селянського походження[10].

Категорія ідеологічної вітчизни з’явилася на дуже ранньому етапі формування національних спільнот. Але протягом довгого часу вона була власністю суспільних верств, які стояли на вершині соціальної ієрархії[11]. Представники народних верств у своїй масі залишалися поза межею ідеологічної вітчизни практично аж до перелому XVIII і XIX ст. У Польщі це виявлялося, наприклад, у загальному переконанні шляхти, що якщо шляхтич походить по прямій лінії від Яфета, то селянин – від Xама.

Прилучення особи до ідеологічної вітчизни (на відміну від особистої) не відбувається само собою – особа повинна отримати спеціальну освіту, мета якої – прищепити сукупність сутностей і цінностей, які складають ідеологічну вітчизну.

Ця освіта може відбуватися як спонтанний процес, який починається з раннього дитинства, у сім’ї та у групі ровесників. Але це при умові, що старші члени сім’ї самі мають таку освіту, і хочуть передати її підставові канони дитині. Якщо ця умова не виконується, навчання мусить відбуватися через посередництво інституції ширшої дії – школи, армії, преси тощо.

Емпіричні спостереження показують, що існували дві обов’язкові передумови утворення сучасної національної спільноти. Першою було формування такого типу ідеологічної спільноти, який міг би стати центром самоідентифікації народних верств. Це означало, що в новому типі ідеологічної вітчизни польські селяни становлять невід’ємну інтегральну частину нації, мають не тільки права чи привілеї, але й обов’язки нарівні з іншими суспільними групами. Принаймні деякі елементи селянської культури повинні були увійти в польську національну культуру, подібно як ними є твори Кохановського і Міцкевича[12].

Другою умовою було поширення серед селян позитивної настанови до польської ідеологічної спільноти, або іншими словами – усвідомлення, що вони, залишаючись членами селянського суспільства і місцевого суспільного середовища, водночас беруть участь у житті ширшої спільноти – нації. З цього усвідомлення випливає ціла низка конкретних прав і обов’язків.

Відправним пунктом виходу до процесів формування сучасної національної спільноти було феодальне суспільство, у якому селяни належали до окремого стану. Як зазначають польські дослідники Тадеуш Лепковський та Юзеф Xлебовчик, у феодальну добу XVII-XVIII ст. самоідентифікація польських селян здійснювалася через визнання своєї територіальної, станової і релігійної приналежності[13]. Селянин, таким чином, ідентифікував себе як „тутешній, селянин, католик”. Ця самоідентифікація відбувалася, напевно, найчастіше безрефлексійно й означала зміцнення зв’язків зі згаданою особистою вітчизною. Якщо польські селяни (і, напевно, українські) мали почуття ширшої самоідентифікації, то єдиним її критерієм була віра („я, католик, є іншим, по відношенню до православного чи протестанта”). Коли польським селянам доводилося активно виступати перед лицем загрози – як у час шведської навали в середині XVII ст. – то вони робили це, захищаючись від чужинців і лютеранів, а не в ім’я патріотизму у сучасному розумінні цього слова.

Якщо попередні висновки не викликають заперечень, то сформульоване кілька років тому твердження етнолога Людвіка Стромми спонукає до дальших роздумів. На підставі ретельного аналізу різноманітних пам’яток селянської культури Стромма здійснює реконструкцію самовизначення польського селянина у XIX та на переломі XIX і XX ст. Звучить вона так:

„я є тутешнім,

я є селянином – землеробом,

я є католиком”[14].

Це означає, що самоусвідомлення селянської верстви протягом незвично багатих на події і зміни століть (у т. ч. і ліквідацію феодальних структур) практично не змінювалося[15]. А отже, в традиційній селянській культурі немає внутрішнього самомеханізму, який би спонукав до руху і стимулював процес національної інтеграції селян. Польським селянам (та й, напевно, українським) ідеологічна вітчизна не була конче потрібною. Їх треба було спочатку залучити до ідеологічної національної спільноти.

Це, однак, не означало, що селянський світ був цілковито відокремленим від світу освічених верств, свідомих своєї приналежності до польської нації[16]. Ще у часи середньовіччя можна спостерігати випадки, коли окремі здібні, амбітні або ж спритні селяни внаслідок щасливого збігу обставин покидали селянське середовище[17].

Найсуттєвішу роль, зазвичай, тут відігравали чотири чинники. Перший і найважливіший – це прагнення досягти вищого суспільного та матеріального рівня. З кінця XVIII ст. на польських землях починає діяти мережа шкіл, які частково були доступні для селян. Школа давала знання і вміння, які відкривали дорогу до кращої суспільної позиції, скажімо, до праці у конторі, або ж до подальшого навчання (переважно на сільського вчителя чи священика). У перші десятиліття XIX ст. школа на терені більшості польських земель мала польський характер, і однією з основних цілей її діяльності було формування національної постави. Таким чином, кожна сільська дитина, яка прагнула уникнути селянської долі, ставала об’єктом патріотичного навчання і виховання. Слід зазначити, що ті, кому пощастило, покидали село[18] і намагалися якнайстаранніше затерти сліди свого походження. Їхній вплив на зміни у селянській верстві найчастіше був незначним.

Другий чинник – це військова служба у польських регулярних і повстанських військових формуваннях. Від початку боротьби за незалежність вожді польського національного руху розуміли, що здобуття підтримки з боку селян є однією з важливих умов успіху польських національно-визвольних змагань. Вони прагнули якнайширше залучати селян до активної участі у національних змаганнях, водночас переконуючи їх, що відбудова Польщі є обов’язковою передумовою поліпшення селянської долі. Характерним з цього погляду було повстання Костюшка, у якому поряд із регулярним військом взяли участь загони селян, озброєних косами, а керівник повстання у спеціальному універсалі обіцяв поліпшення становища селян після переможного завершення боротьби. Найвідоміший селянський ватажок Бартош був удостоєний шляхетського титулу, тоді як Бартош Гловацький отримав звання офіцера. У XIX ст. через польські військові об’єднання пройшли як рядові й унтер-офіцери десятки тисяч селян. Багато з них визнали програму національних змагань і стали патріотами у сучасному розумінні цього слова. Після завершення служби у війську вони поверталися звичайно до свого рідного села і там ставали першими апостолами національної ідеї, які діяли зі середини селянської верстви.

Третім чинником був вплив на село освічених верств – в основному, поміщиків та інтелігенції, які ставили собі за мету перетворити селян у національно свідомих громадян, переконати їх у спільності національних інтересів і доконечності солідарної боротьби за національні права та незалежність[19]. Група селян, які визнавали це, була спочатку дуже незначною, але у другій половині XIX ст. вона почала швидко зростати, особливо в Королівстві Польському. Її представники, часто самоуки, у журналах і брошурах, що готувалися спеціально „для народу”, знаходили спеціальні нариси національної історії, кодекс прав і обов’язків громадян, заклики до поширення національної ідеї серед членів сім’ї і сусідів. Редакції журналів для простого люду заохочували читачів до активної співпраці – шукання нових передплатників, організації спільного читання газет і книжок, надсилання кореспонденції з описом місцевості, в якій мешкає читач, та її проблем[20]. На початку XX ст. група передплатників журналів для народу створила ядро селянської політичної еліти на території, що перебувала під владою Росії, а частково – й Австрії[21]. Крім того, вони були активними пропагандистами національної програми всередині сім’ї і сільської спільноти. Діти цих осіб могли уже в дитинстві отримати патріотичне виховання й освіту.

Четвертим чинником, який, проте, стосується переважно пізнішого періоду – кінця XIX ст. – був вплив селянського політичного руху, який сприяв залученню селян до польського суспільно-політичного життя як його рівноправних учасників і представників. Цей чинник достатньо проаналізований у літературі[22], тому детально обговорювати його немає потреби.

Зі середини XIX ст. розпочався новий, і тільки частково пов’язаний з попередньо названими явищами етап інтеграції польських селян з іншими суспільними групами. Його мотором служили тогочасні модернізаційні процеси[23]. Внаслідок реформ, які розкріпачували селян і надавали їм основні громадянські права, а також прискореної індустріалізації розпочалася перебудова моделі життя цілого польського суспільства. Селяни, примушені до самостійного господарювання в умовах ринкової економіки, хоч-не-хоч повинні були підвищити рівень господарювання і якість продукції, брати участь у самоврядувальних і політичних структурах, цікавитися справами, які стосувалися не лише села. З’явилася можливість безпосередньої боротьби за індивідуальні та спільні інтереси через посередництво різноманітних організацій і товариств (кооперативів, кас взаємодопомог, селянських гуртків, об’єднання виробників, культурно-освітніх організацій, а в Галичині – також політичних партій). Ця величезна, порівняно з першою половиною XIX ст. зміна ситуації суттєво розширила можливості селян, але вимагала зусиль і з їхнього боку – щоб насамперед навчитися читати і писати, а згодом використати ці вміння для підвищення кваліфікації, здобуття потрібної інформації тощо. Звичайно, літературною мовою, яку найлегше було опанувати, була рідна мова, тобто польська. Суттєво полегшувало справу те, що літературна версія польської мови була близькою до місцевих народних діалектів і говірок.

Варто однак підкреслити, що опанування літературною мовою і використання її в громадському житті не означало автоматичного приєднання до польської ідеологічної вітчизни. У всіх трьох частинах польських земель, що перебували у складі різних держав, ще дуже довго спостерігалася розвинена лояльність щодо держави, а особливо щодо монарха. На польських землях найбільш розвинутим був культ австрійського імператора Франца Йосифа. Ще наприкінці XIX ст. можливість відбудови Польщі у галицьких селян асоціювалася з поверненням кріпацтва. Згідно з свідченнями Вінцента Вітоса, „з просто нечуваною пошаною ставилися всі до імператора Францішка Юзефа, вважаючи його за втілення мудрості, непогрішимості і передусім абсолютної справедливості. Усі свято вірили, що якби він не захищав селян і не повставав за ними, то їм велося б набагато гірше...”[24] Інші монархи, особливо Олександр II, теж були серед селян у неабиякій пошані.

Щоб змінити це позитивне ставлення до держави-„загарбниці” (згідно з національною термінологією) і монарха, потрібен був відкритий конфлікт між державою і життєвими інтересами селян. Яскравим зразком цього стала т. зв. Kulturkampf, тобто боротьба влад щойно об’єднаної Німеччини з надмірно, як вважалося, привілейованим становищем Католицької церкви. Оскільки ця Церква відігравала велику роль у житті поляків під пруcською владою, то Kulturkampf була сприйнята як наступ, спрямований безпосередньо на насущні селянські потреби та інтереси. Це спричинило драматичну переорієнтацію великопольського, поморського і сілезького села на співпрацю з польськими освіченими верствами і створило підґрунтя для інтеграції національної спільноти у сучасному розумінні цього терміна.

На територіях під владою Росії велике значення для ослаблення селянської лояльності щодо царату мав період революції 1905 р., коли селянські вимоги переведення початкових шкіл і гмінної адміністрації на польську мову були негативно сприйняті державною владою, а активні виступи селян і сільських робітників – брутально придушені.

Але остаточно польські селяни розпрощалися з лояльністю щодо „загарбників” і монархів „загарбницьких” держав лише в час Першої світової війни. За 1914-1918 рр. польські землі дали понад 2 млн. рекрутів до армії двох воюючих між собою таборів, були територією довготривалих і нищівних фронтових боїв, об’єктом нещадної окупаційної політики. Численні спогади з цієї доби, а також аналіз становища сільського населення дає змогу стверджувати, що цей досвід переконав польських селян, що жоден з монархів-„загарбників” не буде справжнім виразником інтересів польського села. Поряд з цим стало популярним переконання, яке поширювалося лівою і центристською течією визвольного руху, що тільки Польська держава, де селяни відіграватимуть вирішальну роль, забезпечить їм реалізацію колективних інтересів, а також гідне місце серед інших верств польського суспільства[25]. Одним із виразних свідчень зміни настрою селян щодо ідеї незалежності був той факт, що в останній рік війни у секретних лавах збройних сил табору Пілсудського – Польської Військової Організації (ПОВ) селяни становили більше половини тих, хто прийняв присягу[26].

Перші дні незалежності підтвердили надії селян, що відроджена Польща стане державою народу. 7 листопада 1918 р. у Любліні був створений Тимчасовий Уряд Польської Республіки, міністри якого походили із соціалістичної та селянської партії. Він проголосив проведення основних соціальних і політичних реформ, які гарантували селянам повноту громадянських прав і поліпшення матеріального становища. Водночас ПОВ перейняла від окупаційної влади контроль над країною. Пов’язані з нею селяни брали на себе в багатьох випадках функції голів місцевої адміністрації та служби безпеки[27].

Селяни у буквальному розумінні відбудовували Польську державу. Наступним моментом, що свідчить про участь селян у відбудові Польщі, був рік 1920, коли у час загрози самому існуванню держави на чолі уряду став найвизначніший селянський політик тієї доби – Вінцент Вітос, а сейм ухвалив закон про земельну реформу, яка надавала перевагу інтересам дрібного землевласника над основами права власності та інтересами великих землевласників[28].

Модернізація селянської верстви зумовила швидкий відхід від традиційної селянської чи народної культури. Усього лише за кілька десятиліть після розкріпачення традиційні стосунки між членами сільської спільноти і родини відчутно послабилися, змінився спосіб сприймання світу і себе. Змін зазнали також система цінностей, знаряддя і стиль праці, одяг, обрядовість. Починається дезорганізація, а потім розпад традиційної культури – тої культури, яка для романтиків була квінтесенцією „польськості” й елементи якої були впроваджені у скарбницю польської ідеологічної вітчизни. Це виразно проглядається на прикладі ставлення до землі. Інтелігенти міфологізували стосунки між селянином і землею, вважали їх за понадчасовий сакральний зв’язок, який нібито забезпечує єднання нації з її територією. Однак дуже швидко, під впливом контактів з ринком і промисловою цивілізацією, селяни почали трактувати землю як засіб виробництва і були готові покинути своє господарство перед перспективою кращого життя у місті. Існування численних елементів старої системи у житті змодернізованого села само по собі не є виявом певних особливостей селянської культури, яка нібито заради утримання традиції вибирає певні нераціональні (з перспективи селянських інтересів) підходи. Воно є радше виразом загальної відсталості польських земель і браку можливостей завершити процеси модернізації. З цього погляду видається виправданим вживання терміна „посттрадиційне село”, який Яцек Коханович пропонує використовувати для визначення посткріпосницького села нашого регіону[29].

Одним з аспектів активізації польського національного життя під час Першої світової війни був блискавичний розвиток польських початкових шкіл, зокрема на підросійській території, а також сильніше, ніж досі, патріотичне спрямування шкіл на підавстрійських землях. У такий спосіб уперше в історії більшість наймолодшого покоління жителів села була піддана „націоналізації”. Від перших днів незалежності подібні функції щодо старшої молоді почала виконувати польська армія. Після 1918 р. Польща може – й охоче користає з цієї можливості – задіяти до національного виховання своїх громадян свій державний апарат. Школа, безплатна й обов’язкова для всіх дітей між 7 та 14 роками життя, свідомо і послідовно використовується для пробудження патріотичних почуттів. Навчальні програми та шкільні підручники передбачали величезну кількість матеріалів, присвячених вітчизняній історії та сучасній державі. Ці знання мали передаватися учням і виробляти серед них позитивне ставлення до Нації та Батьківщини[30]. Подібні функції виконувала армія. Під час обов’язкової військової служби рекрути проходили різноманітні курси і вишколи, які мали на меті піднести їхній рівень загальної освіти та розвинути їхній патріотизм[31]. Ідентифікації жителів села з національною спільнотою і державою мало сприяти свідоме використання елементів фольклору і народного мистецтва у різноманітних урочистостях і маніфестаціях. Як на центральному, так і на локальному рівні Польща старалася використовувати всі можливості, що з’явилися з появою власної держави, для підтримки процесів суспільної інтеграції та піднесення рівня національної свідомості. Результатом цієї політики стало поширення серед жителів села певного підставового канону, який спричинявся до виникнення елементарної національної і державної самосвідомості[32]. Як і в попередній період, інтенсифікації зв’язків між селянами та іншими групами польського суспільства сприяли модернізаційні процеси. Вони знайшли свій вираз у розвитку мережі різноманітних партій, організацій, кооперативів і товариств, що діяли у кожному селі, у формуванні народної інтелігенції з осіб селянського походження, які були наставлені на культивування своєї народності і праці серед народу, а не на відірвання від свого коріння.

Разом з тим селяни були назагал переконані, що відроджена Польща не сповнила своїх основних обов’язків щодо селян. Земельна реформа не була остаточно і послідовно зреалізована, рівень життя села, за загальною думкою, падав, а не зростав; селяни далі, як і перед 1918 р., почували себе паріями суспільства. З року в рік зростало почуття розчарування і кривди. Саме це й спричинилося до того, що після кільканадцяти років незалежності, а особливо в період великої господарської кризи і на початку Другої світової війни серед польських селян поширилися погляди, абсолютно недоброзичливі до польської національної спільноти, інших суспільних груп, національної держави. У 1930-х роках задокументовані вислови на зразок того, що „за імператора було ліпше”; селянські організації формулюють програми боротьби за селянські інтереси будь-якою ціною, селяни в масових виступах не уникають насильства стосовно до представників держави та політичних противників.

Ще більш шокуючою була реакція села на захоплення Польської держави у війні 1939 р. Так, зимою 1939/1940 рр. у багатьох районах селяни виявляли задоволення від приходу німецької влади, яка, на їхню думку, присоромить маститих урядовців і панів, а також врешті наведе порядок. Лише твердий курс німецької окупаційної політики, застосування репресій і принципу колективної відповідальності дали змогу селянам усвідомити загрозу, яку несли окупанти, змінити свої погляди та включитися до антигітлерівської боротьби. Польська історіографія стверджує, що тільки у добу Другої світової завершується процес формування сучасної польської нації.

Дуже поверховий огляд еволюції ідеологічної вітчизни поляків, а також сприйняття її польськими селянами в XIX і XX ст. дозволяє зробити кілька висновків:

1. У польських умовах ще перед початком цих процесів існували польська політична нація і польська ідеологічна вітчизна, прилучення до якої могло бути привабливим – також у соціальному та матеріальному аспекті – для вихідців зі селянських верств.

2. Модерна польська нація не була простим продовженням польської шляхетської політичної нації. Вона творилася навколо нової ідеологічної батьківщини, яка є витвором перш за все польського романтизму. Процес її формування тривав від кінця XVIII ст. аж до Другої світової війни. Її еволюція водночас є свідченням того, що польські освічені верстви усвідомили необхідність рівноуправнення у національній спільноті нового типу.

3. У традиційній селянській культурі відсутні механізми автоматичного розвитку національної свідомості під час модернізації села; селяни не мали яскраво вираженої потреби сприймати світ у національних категоріях. Тому їхній вступ до модерної польської національної спільноти вимагав певних зусиль щодо їхнього самоусвідомлення в умовах відсутності власної держави, активної протидії державних апаратів трьох монархій, під владою яких перебували польські етнічні землі. Ця діяльність спричинилася до витворення інтелектуальної та політичної селянської еліти. Однак поширення національної свідомості було пов’язане з чинниками, які не залежали від польської інтелігенції, і передовсім – з модернізацією селянської верстви. Виходячи з економічної та цивілізаційної ізоляції, шукаючи можливостей для піднімання по соціальній драбині, селяни підпадали під вплив вищої польської культури. Прагнучи знайти свої місце у новому світі, вони переймали його цінності.

4. Розвиток культурної самоідентифікації не означав обов’язкового сприйняття політичної програми польського руху. На зростання рівня солідарності селян з іншими суспільними групами вирішально вплинуло почуття наявності спільних цілей, а особливо – спільних загроз, яке наростало під час репресій трьох монархій та Першої світової війни. Треба однак пам’ятати, що загально поширена лояльність до „нашого цісаря” чи „нашого царя”, а пізніше почуття загрози повернення шляхетської Польщі, панщини і т. п. не були на перших порах незалежності вигадкою ворожої пропаганди. Цей спосіб мислення можна було спостерігати ще в останні роки Другої Речі Посполитої та у перші місяці Другої світової війни.

5. Видається доречним запровадити розрізнення між поняттям „національної свідомості” і „державної свідомості”. Під час Першої світової війни польські селяни уже усвідомлювали те, що вони є поляками. Вони не втратили цю свідомість і надалі. Інша річ – їхнє ставлення до Польської держави. Підтримка ідеї незалежної національної держави на прикінцевій фазі війни пов’язувалася з переконанням, що ця держави реалізує групові селянські інтереси. Розчарування у свої надіях, зокрема у період великої кризи на переломі 1920-х і 1930-х років, призвело до збайдужіння і навіть ворожості селян до держави і вищих суспільних груп. Проте це не означало, що селяни втратили почуття своєї національної приналежності.

6. Національна свідомість – не єдиний чинник, що впливає на соціальні настанови. Настанови особливо великих груп у кожному випадку визначаються багатьма чинниками. У зв’язку з цим часто бувають припливи і відпливи патріотичних настроїв і почуттів. Одні й ті ж особи чи групи можуть поводитися в аналогічних ситуаціях по-різному, навіть якщо жоден із т. зв. об’єктивних чинників, які формують ці настрої, не змінився.

Наскільки досвід польського історика-науковця може допомогти в аналізі білоруського та українського націотворчого процесу? Насамперед він дає змогу зрозуміти: факт, що селяни жили в середовищі української чи білоруської народної культури, ще не означав, що вони визнавали себе білорусами чи українцями у сенсі національного самовизначення. Для них власна мова, традиції, стиль життя і спосіб бачення світу були „прості”, „мужицькі” і пов’язані зі суспільним становищем, а не етносом. Польські чи російські палаци, багатство, влада чи література належали до світу „панського”. Значний збіг суспільного та етнічного поділу в Україні і Білорусі сприяв закріпленню такого бачення світу. Водночас брак розвиненої або наявність т. зв. „фальшивої” національної свідомості не перешкоджав участі у суспільному і політичному житті. Самовизначення власної приватної вітчизни, поєднане з почуттям визнання себе „православним” та „імператорським” „мужиком”, було цілком достатнім і не заважало намаганням досягти чогось більшого у суспільному, матеріальному і культурному житті. Звичайно, підвищення рівня супроводжувалося входженням у світ високої культури і радіус впливу „панської” польської чи російської національної ідеології.

Швидкі модернізаційні процеси на просторах Російської імперії спостерігалися аж у другій половині XIX ст. Одним із їхніх проявів було формування досить численної групи вихідців із селянського суспільного середовища, які, здобувши хоча б незначну освіту, знаходили постійну роботу службового характеру (в адміністрації та суді, церковних закладах, у поміщицьких маєтках, правничих консультаціях); інші ставали науковцями, фаховими журналістами чи митцями. Вони могли також працювати фізично – як кваліфіковані робітники, засновували власні виробничі заклади у галузі обслуговування чи торгівлі тощо. Здебільшого, першим кроком до підвищення соціального статусу була шкільна освіта. Важливу роль відігравала і виробнича практика чи військова служба, а також участь у муніципальних організаціях (особливо сільських органах влади).

Просунення по службі звичайно вело до сприйняття, а часто й підтримки суспільного ладу, при якому ця чи інша особа змогла досягнути успіху, – виникали особливо сприятливі умови для ідентифікації з панівною у середовищі, до якого увійшла ця особа, національною ідеологією. Переважно цією ідеологією була російська, рідше – польська.

Проте денаціоналізації у сучасному значенні цього слова не відбувалося. „Приватна вітчизна” українського чи білоруського характеру співіснувала з російською чи польською „ідеологічною вітчизною”. Протягом багатьох десятиліть така ситуація сприймалася як нормальна. Проблема виникала тільки тоді, коли православний піп, син білоруського мужика, лояльно настроєний до всеросійського православного царя, безпосередньо стикався із білоруською національною ідеологією і білоруською ідеологічною вітчизною. Це означало усвідомлення, що мова „приватної вітчизни” родинного дому – це білоруська мова, а не „селянська” тощо. Аж тоді виходець із селянських верств ставав перед справжнім вибором: або визнавати свою попередню ідентифікацію з російсько/польською ідеологічною вітчизною (що означало асиміляцію), або відкинути її заради білоруськості/українськості.

Вибух революції 1917 р. і проголошення інтелігенцією гасел українського і білоруського національних рухів поставило в одинакову ситуацію і тих селян, котрі до того часу залишалися поза впливом будь-якої ідеологічної вітчизни, і тих, хто внаслідок просування по суспільній драбині піддався впливові російської чи польської національної ідеології. Обидві групи стали перед потребою свідомого вибору ідеологічної вітчизни. У перші місяці української національної революції здавалося, що вибір буде зроблений на користь українського національного руху. І російськомовна інтелігенція українського походження, і селяни з глухих сіл висловлювали свою підтримку української ідеї та Центральної Ради. Однак з ускладненням ситуації в імперії погляди жителів України втратили свою однозначність. Селяни дуже часто відрікалися від будь-якої національної ідеології, повертаючись до самовизначення „тутешні, мужики, православні”. Зумовлено це було не примітивізмом, а почуттям браку ідентифікації із запропонованою українським національним рухом ідеологічною вітчизною.

Хоча й більшовикам довелося прикласти багато зусиль, щоб перекреслити українські спроби побудувати самостійну державу, вони все ж прийняли ідею створення Української Радянської Соціалістичної Республіки. Українська мова одержала статус офіційної мови, а українській культурі та освіті був даний шанс на швидкий розвиток. У результаті, була витворена нова ідеологічна батьківщина – радянська Україна – що поєднувала національні елементи з утвердженням існуючої політичної системи. Очевидно, що вона конкурувала з тією національною ідеологією, що домінувала у західній частині українських земель, які перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Подібну ситуацію можна було спостерігати і в Білорусії.

Власне завдяки спадщині 20-х років, пізніші спроби русифікації України і створення штучної радянської нації не увінчалися повним успіхом. Українські прагнення до національної автономії були виразно помітні під час Другої світової війни. Кожний наступний період лібералізації національної політики Москви вів до відродження українського (як-от у 1960-х роках) і – до меншої міри – білоруського (на межі 1980-1990-х років) національного життя.

Однак залишається відкритим питання, наскільки українське і білоруське націотворення може відповідати тим стандартам, що були характерні для польського випадку. В українській і білоруській радянській ідеологічній батьківщині простежуються різні елементи, що беруть свій початок з дорадянської російської імперської традиції (їхня вага особливо посилилася після репресій 1930-х років), а також ідентичності, які нав’язують до наднаціональної – східнослов’янської (панруської) чи радянської – спільноти. Національна мова відігравала (і значною мірою й зараз відіграє) другорядну роль у самоідентифікації. Найважливішими залишається ідентифікація з територією, з походженням та сприйняття певної традиції (козацької або селянсько-української). Саме тому багато колишніх і теперішніх мешканців українського села могли себе ідентифікувати як радянські або російськомовні українці.

Висновки

Аналіз процесів націотворення з перспективи вироблення і трансформації ідеологічної батьківщини та її сприйняття різними суспільствами, які донедавна залишалися поза впливами цього процесу, дозволяє показати складність і багатосторонність феномену модерної нації. Водночас він дає змогу порівняти між собою різні випадки. Поляки, які мали свою ідеологічну батьківщину безперервно з часів середньовіччя, у XIX ст. постали перед проблемою її демократизації і залучення до неї нижчих (плебейських) суспільних верств. Цей процес сильно прискорився у час Першої світової війни і завершився у 1939-1945 рр.

Білоруси ж та українці протягом декількох століть перебували під сильним впливом польської і російської ідеологічних батьківщин. Українська і білоруська ідеологічні батьківщини розвинулися пізніше, і лише під час Першої світової війни і революції вони почали служити моделлю для широких мас. Попри несприятливі умови свого формування і поширення, українська і білоруська ідеологічні батьківщини, як видається, мають стабільний характер. Однак сфера їхнього впливу, особливо серед селянства, залишається обмеженою – але не до тої міри, що характерна для „класичних” – польського чи німецького – прикладів націотворення.