Юрій ПРИСЯЖНЮК

„ПРАЦЯ” ЯК ЦІННІСТЬ У КОЛЕКТИВНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ПОСТКРІПОСНИЦЬКОЇ ЕПОХИ

(НА МАТЕРІАЛАХ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ)

Уважне знайомство з посткріпосницькою (друга половина ХIХ – початок ХХ ст.) еволюцією традиційного укладу, побуту мешканців українського села засвідчує: поставленим ходом історії в напівринкові умови існування селянам було неймовірно важко звільнитися від виробленого багатьма поколіннями „замкнутого кола” власного етносоціального світобачення. В ієрархії чинників, які й надалі визначали зміст, характер, тенденції трансформації самобутнього („землеробського”) ментального універсуму (а відтак зумовлювали відповідну соціальну поведінку його суб’єктів), продовжували превалювати стереотипи психології. Степан Павлюк, торкаючись, так би мовити, зовнішньої, „видимої” сторони цієї своєрідної детермінації, зазначає: „Складний механізм буття на різних стадіях творення традиційної культури мав непрямий зв’язок: природа – виробництво – світогляд (мається на увазі первісна надбудовна система), а ці зв’язки опосередковуються через виробничий процес: природні явища оцінюються через сферу виробництва; стабілізуються світоглядні уявлення, виникають стійкі кліше, виражені в аграрній обрядовості, ритуалах, містичних діях”[1]. Змагатися з ними, перебороти їх виявилося для селян найважчим; соціально-економічні, політичні, правові та інші регулятори світоглядної й відповідно соціальної мобільності хліборобів (про домінуючий вплив яких ще й дотепер нерідко можна прочитати на сторінках найпрестижніших наукових видань) порівняно з ними були малозначущими.

Чи не єдино правильним та справедливим джерелом добробуту, багатства українські хлібороби традиційно вважали землеробську працю. Про це цілком однозначно свідчать як великий за обсягом етнографічний матеріал, так і численні архівні джерела. Поширене в українських селах другої половини ХIХ – початку ХХ ст. прислів’я „Як віл да коса, так і грошей киса” (інколи – „В кого віл та коса, в того й грошей киса”), хоча часто-густо й трактувалося в селах Наддніпрянської України на різний лад, однак загалом підтверджувало панування даної морально-звичаєвої норми. У селян-автохтонів Катеринославщини й Херсонщини, а також у середовищі українських хліборобів, котрі мешкали в регіоні Середнього Подніпров’я (нинішні Київщина та Черкащина), зміст цього прислів’я тлумачився з огляду на возвеличення чинника робочої худоби в життєзабезпечуючому виробничому циклі землероба (тут простежується чумацька традиція). В інших місцевостях, зокрема, на більшості території Правобережної України, почасти на Полтавщині та Чернігівщині, малася на увазі абсолютизація ролі фізичної роботи в аграрній сфері. Тобто уявлялося, що, володіючи знаряддями сільськогосподарської праці, навіть безземельним, можна якось дати собі раду, а то й досягти значного матеріального благополуччя[2].

Варто зазначити, що таке розуміння ролі землеробської праці спричинялося не просто збереженням, а домінуванням у світогляді тогочасного сільського простолюду міфологічно-патріархальних уявлень. Згідно з ними, праця, багатство, власність ще сприймалися як дуже близькі, однопорядкові, за своєю сутністю майже тотожні цінності. „Малорос” (тогочасна назва пересічного українського селянина в Наддніпрянській Україні), наприклад, не визнавав власності права на ліс недоторканим, оскільки, на його переконання (зазвичай свідомістю аналітично не акцентованого), „на ліс не затрачено людської праці”. Систематичні й протизаконні вирубки поміщицького лісу чи, скажімо, орендованого сусідом-євреєм чагарника „народ” відповідно також не вважав крадіжкою в „повному значенні цього слова”. Водночас штучні лісові насадження „фіксувалися” уявою хліборобів як чужі. Їх потрави окремими селянами в середовищі односельчан здебільшого (якщо не знаходилося більш „вагомих” контраргументів) осуджувалися[3].

Отже, праця, відносини власності, розуміння їхньої сутності – все це в світогляді селянського загалу все ще позначалося середньовічним традиціона-лізмом. Як і раніше, в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. ця сфера регулюється (принаймні її морально-етичний аспект) звичаєвим правом. Господарем, власником („хазяїном”) вважається той, хто працює на землі, вільно розпоряджається вирощеною на ній продукцією, дає раду господарству. На відміну від російського хлібороба, який на Слобожанщині звичайно мешкав у сусідньому селі, хазяїн в українській селянській родині вважає за норму користуватися правом безконтрольного розпорядження лише стосовно „добром набутого” майна, тобто заробленого чи вирощеного власними зусиллями. Тому батьківський спадок („дідизну”) „малорос” тільки у крайньому випадку віддає під заставу, але в будь-якому разі не може дозволити собі її продати. Таким же чином обмежене його право розпоряджатися майном жінки – „материзною” (посагом); останню без добровільної згоди дружини він не може навіть віддати під заставу. У „внутрішньому змісті” цього звичаю простежується не лише далеке від адекватного пореформеній епосі патріархальне розуміння сутності приватної власності, а й відповідний культурно-політичний анахронізм селянської „душі”, тобто по-своєму цілком логічно обґрунтоване нехтування того юридичного інституту, роль якого в умовах пореформеного розвитку суспільства якраз невпинно зростала.

Назагал йдеться про своєрідний архаїчний демократизм, „правове поле” якого в основному торкається сімейно-шлюбних та сімейно-господарських відносин. Унаслідок його збереження в етнонаціональній ментально-світоглядній системі українського селянства по-своєму гідне місце в родині, як і раніше, посідають усі її члени. Крім належного майнового забезпечення кожного, існує й ефективно діюче право спадковості, і можливість відносно вільно розпоряджатися особистим майном. Щоправда, прискорене поширення в другій половині ХIХ і особливо на початку ХХ ст. розуміння сутності капіталістичної власності в хліборобському середовищі значною мірою формалізує дію цього звичаю. Він ще більше нівелюється в кожному конкретному випадку тим, що громадська думка (зумовлена імперативністю таких притаманних українцям рис менталітету, як родинно-господарський індивідуалізм та жіноча промітність) й далі вимагає рівномірного і „належного забезпечення інтересів жінок та дітей”[4].

Під час поділу землі, худоби та майна між синами „дідизну” батько зазвичай ділить порівну; власноручно ж нажите майно – „батьківщину” – вільний давати кожному синові чи дочці за власним бажанням, має на це право як звичаєве, так і моральне. Оскільки „хазяїн” прагне вчинити „по справедливості”, „по-людськи” (юридичний і моральний аспекти існують в його уяві як щось цілісне, неподільне й разом з тим надмірно емоційне, душевне), то „батьківщина” переважно також ділиться між спадкоємцями рівномірно. Сила традиції, акумульована в усталених рисах менталітету, тут ще повністю зберігає пріоритетність у порівнянні з можливостями, які привносять у життя селянина інноваційні суспільні явища. (Ця норма простежується в колективній свідомості обох поколінь). Заповіт батька поважається й набуває чинності незалежно від того, складений він був у письмовій чи у словесній формі. Водночас, невдоволення котрогось із синів отриманим спадком, залишаючись досить поширеним суспільним явищем, фактично ніколи не викликає в представників молодої генерації хліборобів бажання щось перевіряти, уточнювати або звертатися до суду.

Як і в сусідів-„великоросів”, бездітна вдова в українській селянській родині не є спадкоємицею господарства та майна чоловіка („не заробила”); вона може розраховувати тільки на свій колишній посаг. Коли ж у селянки є неповнолітні діти, її права значно зростають, зрештою вони мало чим відрізняються від прав чоловіка. Щоправда, звичай так і не дозволяв вдові продавати чи в будь-який інший спосіб збувати родинні статки: вона хоч і повноправний, але тимчасовий користувач та розпорядник. З одруженням синів більша частина колишньої „дідизни” та „батьківщини” порівно переходить до них у спадковість. Матері нічого іншого не залишається, як доживати віку біля когось зі своїх дітей. При цьому вона цілком заслужено залишає собі від 1/7 до 1/3 колись спільного багатства. Дочки ж отримують значний спадок тільки в тому разі, коли не мають братів. Звичайно вони виходять заміж, маючи при собі лише посаг (набутий з допомогою батька, матері чи когось із братів), вряди-годи – невелику частину господарства („материзну”).

Як бачимо, в основі традицій, що панували в ментальності українських хліборобів і забезпечували кореляцію статусу та майнових відносин у їхніх родинах, лежав соціальний стереотип пріоритету землеробської (читай – фізичної) праці. Інші чинники, зокрема правове регулювання, попри глибокі ліберально-демократичні зміни в посткріпосницькому суспільстві, й надалі відігравали в уявленнях селян латентно-езотеричну роль. Діяв віковий, але такий близький і зрозумілий „серцю” пересічного українського хлібороба моральний принцип: кожний член родини (у т. ч. й представниці жіночої статі) володів тим, що заробляв, що роками накопичував своєю безпосередньою працею. При цьому повною мірою „поважалася” трудова діяльність попередніх поколінь, а також створювалися етично-психологічні передумови відтворення аналогічного життєвого циклу для потомства.

Аби переконатися, що це саме так, варто лише звернути увагу на „найскромнішу” частину батьківського спадку – доччин посаг („скриню”). Він переважно складався із власне „скрині” (білизни) та „худоби” (ношеного одягу й взуття). У готуванні посагу основну участь брала мати. Передаючи дочці частину власного посагу, вона за особисті кошти купувала також і нові речі. На весіллі батько давав дочці гроші, а інколи, як вже зазначалося, виділяв їй шматок землі. Батьки і часто-густо близькі родичі дарували подружжю молоду худобу, свійську птицю (вряди-годи й землю). Таким чином, вміст посагу в основному віддзеркалював імперативи манер соціальної поведінки та склад мислення тогочасного сільського простолюду. Отже, з одного боку, він наочно свідчив про працелюбність дочки-невістки та щедрість її батьків (почасти й родичів), зрештою про їхнє вміння господарювати. Перш за все це забезпечувало невістці належний імідж у очах свекра, свекрухи, усіх членів її нової сім’ї, а також цінувалося сусідами та односельчанами. З іншого – посаг був конкретною матеріальною допомогою молодому подружжю, причому в чи не найкращому для даного способу життєдіяльності варіанті, оскільки його вміст водночас засвідчував і оптимальний з морального погляду шлях його накопичення – „наживне”. (З повагою ставлячись до того чи іншого домогосподаря, українські хлібороби Вовчанського повіту Харківської губернії часто говорили: „У його земля наживна, а не батьківщина або дідівщина”[5]). Нарешті, в такий спосіб дочці забезпечувалося гідне (відповідне до автономного статусу жінки в українській селянській сім’ї) існування.

Безперечно, в житті все набагато складніше і будь-яка наукова схема чи аналітичне тлумачення не можуть адекватно відобразити всю гаму суспільних відносин, а тим більше передати всі відтінки психології суб’єктів того чи іншого соціуму. Відтак, щоб бодай у загальних рисах зрозуміти бажання, сумніви, логіку думок, параметри й межі совісті, мотиви поведінки, зрештою ключові жилки етнонаціонального характеру, ментальність українських хліборобів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., дуже важливо спробувати „заглянути в душу” конкретного й водночас типового їхнього представника. Скористаємося даними, що дозволяють виявити деякі принципові сторони „картини світу” селян під час проведення землевпорядних робіт, які відбувалися в українських селах за програмою аграрної реформи Петра Столипіна.

Мешканець села Пітушкова Дубенського повіту Волинської губернії Данило Середа, здається, вчинив юридично правильно й, на перший погляд, логічно, коли в середині березня 1914 р. надіслав до повітової землевпорядної комісії заяву з проханням переглянути не зовсім справедливе, на його думку, наділення ґ рунтами. Невдовзі з’ясувалося, що після смерті першої дружини він ще двічі одружувався (щораз приставав у прийми) і загалом успадкував у користування близько 11 десятин землі, причому 8,5 десятини Д. Середа отримав від шлюбу з другою вдовою. Незважаючи на, здавалося б, досить переконливі докази („Мої законні права на землю від другої дружини ґ рунтуються на тутешніх звичаях, існуючих у селянському побуті й маючих силу загальноприйнятих цивільних законів”[6]), він все ж отримав лише 2,5 десятини – спадок від першої вдови.

Прагнення Д. Середи цілком аргументовані і спершу не викликають сумніву. Однак не позбавлене сенсу й рішення згаданої комісії. У ньому знаходимо посилання на нормативний акт, який безпосередньо стосується цього питання, – рішення Пітушківського сільського сходу від 5 вересня 1913 р. Важлива деталь: півроку тому в середовищі односельчан Д. Середа погоджувався залишити в своєму користування тільки 2,5 десятини, а 8,5 десятини віддати дітям першої вдови.

Отже, „внутрішня логіка” звичаєвого права давала селянинові нагоду отримати подвійний спадок (щоправда, в обох випадках є свої й чужі діти, проте поки живий, господарюєш сам). Чи достатньо самого факту одруження, щоб ввійти в права володіння? Виявляється, що ні. Після смерті першої вдови Д. Середа, як дізнаємося, не працював (!) на її ґ рунтах, хоча формально й мав право користуватися ними. Чергове одруження позбавило його можливості успадкувати 8,5 десятини (до того ж там залишилося троє чужих йому дітей з опікуном). Мотивація рішення сільського сходу очевидна й добре зрозуміла навіть самому „потерпілому”.

Аналіз обставин цього випадку корисний передовсім тим, що дає нагоду зафіксувати деякі важливі риси ментальності пересічного українського хлібороба досліджуваного періоду. Йдеться не лише про соціально-психологічний портрет конкретного індивіда – Д. Середи, а й про „внутрішній світ” селянського загалу посткріпосницької епохи, репрезентованого учасниками сходу села Пітушкова, в цілому. Це, по-перше, схильність хліборобського „серця” до усталеного, традиційного, яка й на початку ХХ ст. краще від будь-яких нормативних актів відтіняє „бачення” українськими селянами „життєвої правди”. По-друге, побутування в менталітеті (на підсвідомому рівні) загалом архаїчного сприйняття, і розуміння сутності відносин власності, як-от: пріоритетність праці у визначенні права користування, володіння та спадковості. По-третє, самобутня реакція селянської „картини світу” на нові реалії в громадсько-господарських відносинах та усвідомлення того факту, що земля набуває ширшого, ніж досі, значення. (Одруження Д. Сироти з другою вдовою не викликало в нього особливих хвилювань стосовно залишених без належного нагляду 8,5 десятини, коли ж почалися ліквідація черезсмужжя і виселення на хутори, почуття власника різко загострилося). По-четверте, спостерігається певна еволюція уявлень хліборобів щодо соціально-правового регулювання відносин власності. Вона породжується реакцією на нові можливості для нагромадження багатства, зумовлені розвитком товарно-грошових відносин та дедалі активнішим втручанням держави в цю сферу. А от це вже швидше вимушена трансфор-мація. Напевне тому, вона така повільна, однобічна й поверхова. (На сільському сході Д. Середа погодився на 2,5 десятини; перебуваючи в оточенні односельчан, він просто не зміг знайти переконливіших контраргументів. Проте, до членів повітової комісії (людей з альтернативною „внутрішньою культурою”) він звернувся вже з іншою логікою). Для нас все це важливо констатувати ще й у тому контексті, що окреслені події відбуваються в 1913-1914 рр., а отже, позаду даного „архетипу” більш як півстолітня еволюція ментального універсуму української селянської людності в умовах „капіталістичної епохи”.

„Праця” (фізична праця) в ментально-світоглядній системі пересічного українського селянина другої половини ХIХ – початку ХХ ст. на перший погляд – звична повсякденність. Однак при уважнішому аналізі вона постає структурно доволі складним соціально-психологічним явищем, в якому проглядається не лише крайня економічна необхідність, а й зовні езотеричний соціальний обов’язок, самобутня моральна гідність. Акумуляція в хліборобській душі зазначених складників, пройшовши апробацію в „серцях” багатьох поколінь, виглядає настільки органічно узгодженою нормою, що в українських селян упродовж досліджуваного періоду навіть не виникає бажання піддавати її сумніву. Ймовірно, тому характер і стан їхнього господарювання продовжують залежати здебільшого від традиційних для них чинників, у т. ч. від наявності в сім’ї достатньої кількості та „якості” робочих рук.

Підтвердженням сказаного є збереження в тогочасній пересічній українській сім’ї прямої залежності між чисельністю працюючих та розмірами оброблюваної земельної ділянки. Основним чинником процесу прямопропорційного зростання родинного господарства й кількісного складу сім’ї традиційно була така своєрідна додаткова робоча сила, як діти, що дорослішали, а стимулятором – збільшення кількості споживачів. „Якщо окремому селянському господарству не вистачало землі, тоді надлишкова в сім’ї робоча сила шукала собі застосування на промислах та інших позарільничих заробітках”[7]. Природно, що селянська родина при нестачі сільськогосподарських прибутків для нормального її функціонування як виробничо-споживчої одиниці намагалася їх доповнити промисловими.

Як структурна цілісність хліборобами другої половини ХIХ – початку ХХ ст. сприймалася й розумілася не тільки землеробська праця у її вузькому значенні. У їхньому менталітеті поєднувалися, гармоніювали й значно складніші стереотипні побудови. Власне „робота” детермінувалася з такими принципово значущими сторонами життєвого циклу хлібороба, як земля, особистий статус (передусім у сім’ї та селі), добробут, дозвілля тощо. Водночас вона була „прискіпливим” критерієм усього комплексу народної моралі, загальноприйнятих правил поведінки, специфічного (патріархально-атавістичного) розуміння добра, зла, мудрості, аскетизму, справедливості.

„Праця” – безсумнівно, ключовий елемент суспільного ідеалу тогочасного українського селянина. Насамперед тому, що вона уможливлювала, логічно внутрішньо пов’язувала, робила змістовними, „оживляла” решту компонентів його світогляду. Сільський простолюд цінував фізичну працю, вбачаючи у ній запоруку свого існування (особливо, коли перебував на межі голоду, фізичного виживання) в соціально незатишному, політично несприятливому для нього середовищі. Саме через „працю” сприймалося й „належним” чином оцінювалося соціальне довкілля хлібороба. „Вичерпну” характеристику, відтак, мали: сам селянин (самооцінка нерідко була завищеною не лише в родині та селі, а й суспільстві загалом), найближче соціальне оточення (дружина / чоловік, невістка, зять, родичі, свояки), а також сусіди, односельчани, мешканці округи. Проте, це тільки, так би мовити, „внутрішня”, „своя” градація. Культурно-ментальні константи фіксували й своєрідну ієрархію соціально зовнішнього світу – „чоловік” (абстрактне сприйняття селянина, простолюдина)[8], „християнин” (абстрактне сприйняття людини), „пан” (поміщик, чиновник, представник неселянського стану), „жид” (єврей), „москаль”, „руський” (росіянин), „кацап” (російський старообрядець)[9].

Отже, традиційно „праця” в ментально-світоглядній структурі українського селянина другої половини ХІХ – початку ХХ ст. виконувала роль регулятора соціальної поведінки, причому перш за все в соціально-однорідному середовищі, в тій сфері суспільних відносин, яка й надалі перебувала під морально-етичним впливом хліборобського способу життя.

Як уже згадувалося, українські хлібороби, вступивши в посткріпосницьку добу, продовжували високо цінувати „свою” працю. Її конкретно-корисна роль для власного існування, для життєзабезпечення селянської сім’ї та й усього суспільства для них була очевидною. Фізична робота все ще сприймалася як праця „найкорисніша”, „найнеобхідніша”. Альтернативні її різновиди (підприємництво, комерційна та посередницька діяльність, торгівля, інтелектуальна праця, громадсько-політична діяльність), які на початок ХХ ст. уже встигли продемонструвати свою більшу економічну та фінансову ефективність, ще не розглядалися селянами як рівноцінні. У їхньому ментальному середовищі продовжував жити усталений століттями стереотип етнонаціональної свідомості, а саме пріоритетність фізичної роботи над здатністю творчо, економічно доцільно мислити, над інтелектуальною працею в життєзабезпечуючому циклі людини.

Дослідження розуміння та ставлення українських селян посткріпосницької епохи до „праці” через призму багато в чому своєрідної ментальності самих суб’єктів сільськогосподарського виробництва було б неповним, однобічним, якщо не з’ясувати хоча б у загальних рисах, специфічне розуміння ними сутності інтелектуальної праці.

За спостереженнями „більш освічених” очевидців (переважно сільських священиків та офіцерів Генерального штабу), хлібороби-автохтони Наддні-прянської України виокремлювали такі ознаки розумної людини, як тямущість, розсудливість, досвідченість і, лише з істотними застереженнями (!), – грамотність. Закономірно, що здатність мислити, пізнавати навколишній світ, а тим більше встановлювати зв’язки між явищами, вміння чітко формулювати узагальнені судження про почуте й побачене вони розуміли спрощено. Їхня здебільшого традиційна (що дісталася в спадок від попередньої історичної епохи) ментальність акумулювала в собі специфічні духовні форми поверхового і, в контексті притаманної їм психології повсякденності землеробського укладу, упередженого сприйняття всього спектра можливих виявів людського інтелекту. До цих форм вони відносили передусім спроможність у межах звичного способу життєдіяльності швидко орієнтуватися та міркувати (виявляти кмітливість) у тій чи іншій ситуації, докладно обдумавши якусь господарсько-побутову складність, доходити „правильного”, „по-селянськи” логічного висновку, доцільно розв’язати важливу для себе проблему.

Особливо „почесне” місце в системі імперативів розумової праці „малороса-простолюдина” посідала досвідченість, адже вміння ефективно використовувати сукупність засвоєних упродовж прожитих років емпіричних знань та навичок обов’язково передбачало фізичну трудність її набуття. Невипадково саме психологія „досвіду” виступала одним із ключових чинників, які зумовлювали збереження традиційної ієрархії між поколіннями української селянської родини і в другій половині ХХ – на початку ХХ ст. Спостережли-вий сучасник писав: „Навіть якщо в сім’ї нараховується 20 чоловік, але живий дід, усі права за ним”[10].

Відтак у „землеробській” ментальності українського хлібороба посткріпос-ницької епохи „розум”, „розумна людина” визначалися щонайменше двома базовими критеріями.

По-перше, прагматичними інтересами повсякденного існування, річного циклу господарських робіт, селянського способу життя як такого. Історично сформовані психологічні стереотипи, „користуючись” відсутністю потреби радикально змінювати свою сутність, відкидали нагоду подумки проникати в усю глибину та складність інтелектуального потенціалу. Потрапляючи в скрутне, незвичне чи навіть мінімально суперечливе становище, селянин мав щоразу орієнтуватися на авторитет слова тих представників найближчого оточення (родинного, сусідського, сільського), які спроможні були дати слушну настанову в кожному конкретному випадку.

По-друге, „інтелектуальна людина” бачилася пересічним українським хліборобом через уміння задовольняти інтереси та цікавість знанням важливих у його світогляді прикмет, повір’їв, забобонів. Особливо поважалися „народні мудреці”, що „правильно” провіщали настання змін у природі, передбачали руйнівні процеси, перевороти в суспільному житті, зналися на знаменнях, передовсім на тих, які віщували лихо.

Грамотність як мірило розумності та результат реалізації працелюбності протягом посткріпосницького періоду тільки-но починала завойовувати собі місце в психології українського сільського люду. При цьому усталені стереотипи самобутньої „землеробської” ментальності „по-своєму” позначалися на характері цього процесу.

Безперечно, українські хлібороби вважали не лише священиків, урядовців, представників інтелігенції, а й грамотних селян людьми розумними. Однак до останніх вони ставилися більш упереджено, частенько поєднуючи словесне захоплення, „зовнішнє” звеличення з „внутрішньою” заздрістю. Відчуваючи певний душевний дискомфорт і водночас не бажаючи визнавати себе хоч у чомусь обмеженими, неповноцінними, безграмотна сільська більшість прагнула компенсувати цей недолік традиційно загальноприйнятою в цьому середовищі недооцінкою значущості навчання, а відтак і ролі освіченості, інтелектуальної праці в житті взагалі. Віковічна, як здавалося, непорушна буденність усталеного способу їхнього існування, принизливий соціальний статус усього хліборобського загалу посилювали окреслену тенденцію, робили її морально узгодженою нормою.

Таке бачення сільським простолюдом Наддніпрянської України „праці” існувало в середині ХIХ ст., таким воно залишалося і в другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. Щосезонно й щоденно (з певними варіаціями) потрібно було виконувати заданий, по суті, наперед відомий обсяг роботи, левова частка якої потребувала застосування насамперед фізичних сил, а не інтелектуальних здібностей. Звідси в колективній ментальності хліборобів постійно генерувала така схема розуміння власного соціального призначення: спочатку „тяглова сила”, а вже потім творчо думаючий господар. Причому творче начало обмежувалося кордонами компетенції сільського простолюду – власними господарствами (до речі, вказані межі „встановлювалися” тим же менталітетом), де воно мало похідний характер, нерідко відіграючи роль своєрідного ліричного додатка. В такому баченні „праці” – одна з причин неприязні, зневажливого ставлення селян до „панів”, до яких вони часто відносили не тільки поміщиків, а й підприємців, комерсантів, чиновників, представників інтелігенції[11]; життя ж у містах зазвичай взагалі уявлялося мешканцями українського села як суцільна бездіяльність, „галабурда та розпуста”[12].

Історично нові форми й методи праці, які інтенсивно поширювалися в суспільстві в XIХ – на початку ХХ ст., досить швидко охоплюючи й сільську місцевість (здійснювався перехід від принципу „роби так, як робили до тебе” до економічно доцільної, прибуткової діяльності), спочатку майже не торкалися, не руйнували усталених стереотипів менталітету пересічного українського землероба. „Майже” стосувалося передовсім ступеня інтенсифікації традиційної хліборобської праці, проте її характер, роль, мета, а значною мірою й агротехнічна сторона селянського виробництва в цілому, в ієрархії ментально-світоглядних імперативів залишалися здебільшого незмінними. Борис Грінченко наприкінці ХIХ ст. мав, напевне, всі підстави констатувати: „Наш хлібороб і досі працює так, як працювали наші предки за Володимира Святого, зовсім не свідомий нових способів господарювання, способів необхідних при сьогочасній виробленій, засміченій землі”[13]. І хоча протягом „капіталістичної епохи” зрушення у цій царині все ж відбуватимуться, інертність (нерідко поєднуючись з консервативною впертістю, відвертим опором) сприйняття модерної сутності праці супроводжуватиме трансформацію „картини світу” українського селянства в „нове життя” аж до революційних подій 1917 р.

Щоб переконатися в цьому, варто лише правильно „підслухати” самих селян. Ось окремі „голоси” українських хліборобів, які датуються першим пореволюційним десятиліттям. Розмірковуючи в 1927 р. про сезонну та постійну (щоденну) „чоловічу роботу”, мешканці села Паляничниці на Київщині звично говорять про оранку, сівбу, косовицю, лущіння стерні, возіння снопів, візникування в зимову пору року та інші традиційні види господарської діяльності. З їхніх розмов ми не дізнаємося чогось на зразок „запровадження інноваційних технологій обробітку ґ рунтів, зразків нової техніки”, „прагнення розширити ринок збуту вирощеної продукції” тощо. Натомість часто чується (в середовищі жінок-селянок): „Якщо добрий чоловік, то в поміч жінці свиням їсти виносить, воду внесе в хату, солому, картоплю з погреба, порається біля худоби надворі”[14]. Начебто й не було позаду більш як півстоліття інтенсивного проникнення в сільськогосподарське виробництво ринкових відносин, „епохи капіталізму”, з притаманними їй інноваційними „правилами гри”.

Іншими словами, в умовах прискореної трансформації економіки України в ринкові відносини українські селяни реагували на процес інтенсифікації суспільної праці здебільшого в рамках того ж таки, притаманного їхньому соціально-психологічному типу, традиціоналізму.

Самобутнє ставлення до праці, своєрідне розуміння її суспільного призначення далеко неоднозначно позначалося на характері формування ринку робочої сили. У сільському господарстві це передовсім виявлялося в нерівномірному (в межах повітів, губерній, регіонів) та нестабільному забезпеченні поміщицьких маєтків працівниками, особливо сезонними. Мислячи й діючи традиційно, не вбачаючи істотної різниці між колишнім кріпосницьким гнобленням (до реформи 1861 р.) і вимогами чиновників у пореформений період сплачувати викупні платежі та податки, пересічний „малорос” виступав швидше пасивним учасником (об’єктом) цього процесу, ніж його активним будівничим (суб’єктом). До того ж в урожайні роки український хлібороб, тепер уже як повноправний хазяїн власного господарства, прагнув спочатку впоратися на своїй землі. В міру цього (а також дії інших чинників) контингент робочої сили дедалі частіше складався не тільки з місцевих селян, а й з відходників, колишніх рекрутів, представників „босих команд”[15], а також селян, які за рішеннями сільських сходів примусово відробляли недоїмки та податки. Передбачити тут щось, навіть на початку весни, було вкрай проблематично.

Відтак низька продуктивність праці селян (особливо під час виконання робіт у маєтках дідичів, на що ті систематично скаржилися) була досить поширеним і, можна сказати, звичним явищем. Крім того, органи адміністративної та судової влади на місцях неодноразово підкреслювали такі „вади” хліборобів, як „безпричинне” розірвання укладених угод („недооцінка святості закону”, відсутність „необхідної поваги до чужої власності”)[16].

Красномовно це підтверджується змістом та „духом” постанови Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії від 24 березня 1884 р. (діяло в Києві). Зазначимо, що саме в середині 80-х років ХIХ ст. чи не вперше на порядок денний авторитетної громадської організації ставилося питання про стан справ з найманням робочої сили на селі. Оскільки чинне на той час законодавство фактично не передбачало відповідальності сільськогосподарських робітників за порушення договірних умов, вирішено було клопотатися перед урядом щодо здійснення невідкладних заходів, спрямованих на вдосконалення механізму правового регулювання трудових відносин. (Водночас, щоправда, з’ясувалося, що й поміщики, по суті, не мають будь-яких обов’язків перед селянами-заробітчанами, проте цей аспект проблеми залишився поза увагою.) Невдовзі бажання представників економічної та політичної еліти змусити „простий народ” нести відповідальність „не тільки фіктивно, а й на ділі”[17], спричинило небачену до того політичну активність, причому як громадськості („господарські інтереси якої були близькими до інтересів поміщиків-землевласників”[18]), так і урядових кіл. Лише в столиці імперії, Санкт-Петербурзі, працювало три комісії, „створені з найвищих державних сановників”. На місцях, зокрема при земствах, функціонували численні комісії та комітети. Все це дає нам підстави адекватно уважно, „з довірою” ставитися до матеріалів та документів, в яких проглядається психологія, ментальність тих, ким власне й займалися ці урядові комісії.

Цінним видається аналіз ставлення українських хліборобів до історично нового для посткріпосницького періоду типу суспільної праці на матеріалах, відображених у звітах діяльності Валківської земської управи Харківської губернії (листопад 1884 р.). (Доцільність залучення саме цього джерела диктується ще й тим фактом, що безпосередньо цією справою у Валківському повіті займався гласний від місцевих селян). З цих звітів дізнаємося, що користуючись прагненням тутешніх дідичів мати гарантію щодо робочих рук на період жнив, хлібороби повіту можуть отримувати грошову передоплату. З усього видно, що з року в рік отримувані (задарма?) кошти вони не вважають визначальним мірилом своєї подальшої трудової діяльності. З настанням літніх польових робіт, коли ціни на робочі руки зростають, селяни „з легкістю”, навіть не відпрацювавши отриманої раніше суми, самовільно й односторонньо розривають домовленість і наймаються до тих поміщиків, які більше платять. (Про те, що це не поодинокий випадок, а „норма” тогочасних трудових відносин в українському селі, свідчать аналогічні матеріали в сусідніх повітах Харківської губернії[19]).

Добровільно „погодитися” на швидку заміну традиційного розуміння сутності „праці” на інноваційне, тобто в руслі пореформеної трансформації суспільства „розселянитися”, радикально, в хронологічних межах одного-двох поколінь відмовитися від свого соціо-психологічного ego, типовому сільському простолюдину виявилося майже не під силу. Історія, по суті, не відвела часу для українського села: до початку інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин і становлення індустріального суспільства альтернативне сприйняття „роботи” ще не торкнулося „серця” більшості його мешканців. А отже, з цього погляду в інноваційне прийдешнє більшість вітчизняного селянства вступала зовсім непідготовленою.

„Внутрішній голос” хліборобів твердив, що довгоочікувані зміни (а на них на селі покладалися великі сподівання) мають прийти ззовні. „Верхи” (передовсім цар) ось-ось повинні були „правильно” усвідомити й рішуче виправити ситуацію, встановити „правду”, яка безальтернативно і безсумнівно розумілася як правда „селянська”. Звідси виникала своєрідна реакція на „виклик часу” щодо зміни суспільного характеру праці. Спостерігаючи ставлення місцевих „поселян” Волинської губернії „до роботи”, А. Забелін у середині 80-х років ХIХ ст. констатував: „У селян дуже багато святкових днів. Велика кількість свят та горілка [...] розвивають у них прихильність до лінощів. Селяни здебільшого пізно виходять на роботу (о восьмій ранку і пізніше. – Ю.П.). Через це вони ледве встигають дати раду своїм господарствам”[20]. На рубежі ХIХ-ХХ ст. сільські священики, звертаючи увагу в своїх звітах на „корекцію” ставлення парафіян до релігійних канонів та обрядів, нерідко констатували, що „в церковно-святкові дні (по селах України. – Ю.П.) дедалі частіше можна бачити вози з снопами, скиртування хлібів, а [...] на полях дзвенять коси та серпи”. (З 1890 р. існував офіційний дозвіл Церкви на право селянам працювати в дні релігійних свят[21]). На ці ж дні та неділі хлібороби, цілком логічно, почали переносити реєстрацію шлюбів, а також хрестини, водосвяття, а то й похорони.

Отже, у ментально-світоглядній системі українського селянського загалу другої половини ХIХ – початку ХХ ст. землеробська (фізична) праця продовжувала виступати основним джерелом існування, засобом накопичення статків, своєрідним критерієм визначення статусу та майнового становища членів родини. „Внутрішній світ” хліборобської людності історично ніби загальмував, пропускаючи перед себе більш мобільні в цьому відношенні психологічні домінанти купців, підприємців, почасти поміщиків та духовенства. Проте анахронізм констант селянської ментальності в даному контексті був відносний і певною мірою „виправданий”. Він, по-перше, і надалі зумовлювався традиційним синкретизмом колективної свідомості, а саме тими усталеними домінантами „картини світу” хліборобів, які пореформена трансформація суспільства не змогла зруйнувати. По-друге, цей анахронізм продовжував існувати внаслідок збереження системності всього селянського укладу. Відтак своєрідна пріоритетність „праці” українських селян Наддніпрянської України посткріпосницької епохи була внутрішньо детермінована, тобто існувала як річ економічно, соціально й морально узгоджена. Зберігаючи достатню консервативність, вона була не лише добре „захищена” від „згубного” впливу швидко змінюваного „оточення”, а й спроможна „прищеплювати” йому власні самобутні імперативи.