I

I. Prizel. National Identity and Foreign Policy.

Nationalism and leadership in Poland,

Russia and Ukraine.

Cambridge. University Press, 1998. 443 p.

Монографія є прикладом цікавого дослідження з історії міжнародних відносин та формування національних ідентичностей. Цариною для вивчення Ілая Прізель обрав Центрально-Східну Європу. Це не перша вагома публікація автора, що стосується новітньої історії регіону. Так, одним з його попередніх видань став збірник про зміни зовнішньополітичних напрямних Польщі після падіння комунізму в Центрально-Східній Європі[1].

Для українського читача рецензована книга цікава перш за все тим, що однією з трьох досліджуваних національних ідентичностей є українська. Для дослідника новітньої історії України ця праця цінна своїм новим підходом до вивчення становлення національних ідентичностей та їхньої ролі в зовнішніх відносинах у Центрально-Східноєвропейському регіоні. Квінтесенція цього підходу полягає в дослідженні формування національних ідентичностей у поляків, росіян і українців через призму вирішальності їхнього географічного і геополітичного сусідства. Ці геополітичні чинники зумовили взаємопов’язаність становлення сучасних національних ідентичностей у цих трьох народів, кожен з яких відіграв для двох інших роль лакмусового папірця іншості, відмінності, дав змогу відрізнити, відокремити своє від чужого. В цьому трикутнику взаємозв’язків, взаємовідносин та взаємовпливів Україна є рівноцінним і рівносильним компонентом – з огляду на її значення для процесів формування національних ідентичностей своїх сусідів. Такий спосіб бачення формування ідентичностей трьох центрально-східньоєвропейських сусідів дозволяє автору успішно вирішити друге завдання своєї праці – показати вплив процесів становлення і реконфігурації національних ідентичностей на визначення зовнішньополітичних пріорітетів, цілей та методів їхньої реалізації.

У вступі автор подає власну типологію національних ідентичностей, (радше націоналізмів) стосовно їхньої проекції та впливу на зовнішньополітичні відносини. Ця типологія може стати цікавим доповненням до багатьох існуючих типологій націоналізмів[2], бо враховує зовнішньополітичну проекцію націотворчих процесів. Хоч треба зазначити, дослідники націоналізму можуть знайти і вади в подібній класифікації, особливо, коли йдеться про Росію, відокремлення якої поряд з Іраном в окрему категорію країн теократичного націоналізму слушно може видатися штучним і недоцільним.

Перший розділ книги присвячений Польщі і, фактично, є найбільш розробленою та завершеною її частиною.

І. Прізел дає цікавий огляд процесу формування польської національної ідентичності після поділів Речі Посполитої, наголошуючи на довгому і болючому занепаданні шляхетської станової нації та на становленні етнічної нації, що охоплювала різні класові прошарки населення польського етнічного походження, за допомогою відкидання всіх етнічно чужих елементів, котрі ще зовсім недавно не сприймались як чужорідні. Переосмислення невдач у боротьбі з царатом, передусім повстання 1863 р., прискорило відмову від ідеалізування „триєдиного братства” часів Речі Посполитої. Автор аналізує ці процеси, залучивши не тільки фахові дослідження та джерела, але й художню літературу ХIХ ст. Розглядаючи зовнішньополітичні орієнтири Польщі напередодні і відразу після відновлення державної незалежності, І. Прізел пов’язує їхнє становлення з двома напрямками формування модерної національної ідентичності, виразниками яких можна вважати двох польських політичних лідерів – Ю. Пілсудського та Р. Дмовського. Оригінально викладаючи це питання[3], автор акцентує на тому, що федераліст Юзеф Пілсудський втілював програму асиміляції національних меншин Романа Дмовського[4]. Не менш своєрідним є твердження дослідника про вирішальне значення поразки повстання 1863 р. та Варшавського повстання 1944 р. для переосмислення значення, ролі та місця „кресів” у минулому Польщі[5]. Зрозуміло, що подібна переоцінка минулого стала підставою для закорінення серед польських еліт (як у соціалістичній Польщі, так і в еміграції) нових поглядів на майбутні взаємини з народами колишніх кресів, вплинула на творення нових орієнтирів у зовнішній політиці у посткомуністичній Польщі.

І. Прізель звертає увагу на роль Католицької церкви в Польщі та політику Римського престолу в модерні часи. Католицька церква в Польщі протягом років бездержавного існування зберегла свою польську ідентичність і сприяла визвольним змаганням. Її беззаперечна польськість зробила з неї в міжвоєнну добу знаряддя полонізації національних меншин. У соціалістичній Польщі неколаборціонізм Римо-католицької церкви, польська ідентичність та моральний авторитет дав їй змогу чинити опір комуністичному режиму і гуртувати навколо себе ним незадоволених. Роздумуючи над роллю Церкви в русі опору комуністичній системі, дослідник робить висновок про негативний вплив Ватикану й особисто папи Пія ХII на становище Римо-католицької церкви у соціалістичній Польщі. До таких поспішних узагальнень автора приводить його необізнаність з історією польсько-ватиканських відносин і зовнішньою політикою Ватикану після Другої світової війни, а також данина моді на огульну критику діяльності та особи папи Пія ХII. Насправді ж, довготривале невизнання Римським престолом західних кордонів Польщі було не наслідком традиційної антипольської політики Ватикану, як це стверджує І. Прізель, а небажанням визнавати результати впорядкування Центрально-Східної Європи за схемою Кремля.

Окремо вартує зупинитися і на розділі книги, в якому висвітлюється польська зовнішня політика після 1989 р. Саме цей розділ, на наш погляд, є найбільш довершеною й оригінальною частиною монографії. Він закінчується влучним висновком про успішне конструювання Польщею національної зовнішньої політики на основі нової ідентичності, ідентичності європейської національної держави. Шлях до цієї ідентичності, як і до збалансованих зовнішніх відносин, на думку дослідника, виявився дуже довгим і вимагав відмови від месіанських ідей та прометеївських ілюзій.

Наступні три розділи розглядають питання російської національної ідентичності та зовнішньополітичної діяльності. Першому з цих розділів автор дав багатозначну назву „Російська національна ідентичність та прокляте питання: сильна держава і слабке суспільство”. Саме тут І. Прізел намагається з’ясувати, в чому полягало те прокляття старої ворожки Історії, що його отримала російська нація. Слушно зазначаючи, що корені проблеми лежать в імперському минулому, автор чомусь не виділяє ті специфічні характеристики цієї імперії, які спричинилися до появи прірви між державою і суспільством у Росії. Цілком обґрунтовано стверджуючи, що про Російську імперію можна говорити тільки після приєднання українських земель, провідні верстви яких відіграли важливу роль у становленні, ідеологічному оформленні та культурному розвитку імперії, дослідник, проте, оминає увагою такий важливий аспект утворення Російської імперії, як поширення її влади і на Схід, і на Захід. Протяжність імперії та інкорпорація нею територій, кардинально відмінних за культурно-цивілізаційними, правовими та історичними особливостями, стане основною причиною витворення специфіки Російської імперії як державного утворення та проблемності відносин її з власним суспільством, народом. І. Прізель зупиняється на історіософських поглядах західників і слов’янофілів (як ті, так і інші, по суті, безапеляційно підтримували експансію Російської імперії; щоправда, слов’янофіли дещо критично дивились на присутність у своїй державі Польщі, позаяк поляки зі своїм католицтвом можуть „забруднити російську культуру”). На жаль, автор не розглядає вплив інкорпорації російським імперським абсолютизмом частини колишньої шляхетської республіки на подальший розвиток Російської держави[6].

Цікавим прикладом форсування наднаціональної ідентичності, яка об’єднала б населення Росії, стало євразійство, котрому автор приділяє немало місця в своїй книзі. Безперечно, євразійство, яке оформилося серед російської еміграції, було своєрідним наслідком роздумів про причини перемоги більшовицької революції та альтернативою слабкій російській національній ідентичності. Російська еміграція наприкінці 20-30-х років схвально сприйняла збереження в одному державному утворенні майже всіх територій колишньої Російської імперії та мутації сталінського режиму на шляху від комуністичного інтернаціоналізму до російського націоналізму.

Вартий уваги і здійснений І. Прізелем аналіз ставлення до національної ідентичності радянських дисидентів та формування в їхньому середовищі різних підходів до формування російської національної ідентичності. Сучасний стан проблеми автор вивчає через призму поглядів політичних і культурних еліт та їхньої проекції на зовнішню політику Росії часів Б. Єльцина. Останнє десятиліття в Росії характеризувалося не тільки появою нових течій суспільно-політичної думки, а й активізацією концепцій, ідей початку ХХ ст., як-от євразійство. Ця тенденція відобразилася як у політичних дискусіях у виборних органах влади та зовнішньополітичних відомствах, так і на сторінках академічних журналів[7].

Проблеми російської національної ідентичності стали ключовими для всіх політичних партій, рухів, напрямів, політичних та культурних еліт посткомуністичної Росії. Подібне занурення в пошуки власної ідентичності приводить до поширення націоналізмів різного спрямування і наповнення від ліберального, до радикального, ксенофобського. І небезпідставною є думка І. Прізела про те, що багато демократів перейняли національну ідеологію внаслідок відмови „від химерної мрії поєднати демократію та національний патріотизм”[8]. Важливим моментом у цих процесах переосмислення власної ідентичності та в побудові системи зовнішньополітичних відносин стало постання незалежної Української держави, а із зовсім недавніх подій – рух НАТО на Схід та приєднання Польщі до Атлантичного союзу та її поступове входження в європейську спільноту.

Останньою складовою трикутника ідентичностей І. Прізела є Україна. Одразу зазначимо, що ця частина дослідження є дещо слабшою і недостатньо опрацьованою. Однак, попри низку неточностей у трактуванні українського історичного матеріалу і поверхових висновків, розділи книги про формування української ідентичності містять багато оригінальних думок, концепцій, з якими можна не до кінця погоджуватися, але не можна заперечити їхню цінність як стимулу до роздумів і дискусій. Автор, вивчаючи початкові етапи творення української ідентичності, для аналізу використовує парадигму „іншості”, що успішно застосовувалося в дослідженнях історичних та культурних процесів балканських народів[9]. Так, І. Прізел стверджує, що в Україні (як і, скажімо, в Словаччині та Білорусі) націоналізм навіть після Першої світової війни не зумів визначити свою націю на противагу „іншості” сусідів. Швидше, йдеться не про слабкість і невдачі національного руху в Україні та пов’язану з цим складність витворення власної ідентичності, а, згідно із запропонованою автором парадигмою, про малодиференційовану відмінність „іншості”. Для українців „іншість” унаслідок складних історичних процесів виявилась не чітко „іншою”, наслідки чого ми можемо спостерігати і сьогодні на десятому році незалежності Української „національної” держави. Особливо яскраво це помітно на прикладі Лівобережної України, що й демонструє автор, загострюючи увагу на питанні асиміляції еліт. Національна ідентичність на Правобережній Україні, за словами дослідника, значно довше (ніж на Лівобережній) формувалася за центральноєвропейською схемою[10]. Ще іншою була ситуація в Галичині, що, як не прикро, не було зауважено І. Прізелем. Саме в Галичині релігійно-конфесійна „іншість”, якої, до речі, не існувало в Лівобережній, а потім і на Правобережній Україні, стала першим маркером і важливим компонентом іншої ідентичності – спочатку „рутенської”, а потім „української”. Цікаво, що рутенсько-українське населення маленької Галичини в ХIХ ст. поступово почало все сильніше відчувати свою „іншість” і, поекспериментувавши з різними напрямками творення своєї „іншої” ідентичності, зупинилося на українській. Згодом населення Галичини стало її, української ідентичності, найзапеклішим пропагандистом і промотором. У цьому процесі велика заслуга двох могутніх „інших” – Росії та Польщі, що змусили Галичину знайти точку опори в ідеї Великої України та використати для її побудови цеглинки ідентичності, запропонованої землевласною елітою, а потім й інтелігенцією підросійської України, захопленою пошуком своїх відмінних історичних коренів, мови, культури[11]. Однак, наш автор дещо похапцем робить висновок про визначальний вплив політики офіційного народництва графа Сергія Уварова на формування української національної ідентичності, вважаючи конституювання державного російського націоналізму тим вирішальним „іншим”. Подібна теза викликає багато запитань і потребує критичного погляду перш за все на наслідки уваровської політики для творення російської ідентичності.

І. Прізел намагався показати, що через надмірну добровільну і недобровільну заангажованість у націо- і державотворення своїх сусідів Україна зазнала втрат життєвих сил, що й загальмувало її власні націо- і державотворчі процеси. Автор наголошує на сповільненому формуванні української ідентичності і сфокусованості цього процесу лише на соціальних і культурних питаннях, а не на політичних проблемах. Чи дійсно можна так безапеляційно заперечувати присутність політичного елементу в мовній та культурній сецесії?

Дослідник також розглядає блок питань, пов’язаних з українськими революційними подіями 1917-1921 рр. На жаль, аналізуючи українську революцію та змагання за незалежну національну державність, автор не висвітлює ролі зовнішнього фактора в злетах, поворотах і поразках боротьби за державність, що є вагомим недоліком для книги з назвою „Національна ідентичність та зовнішня політика”.

Приємно, що І. Прізель уникнув повторювання поширених штампів стосовно єврейських погромів, запропонувавши читачеві звернутися до праць відомого дослідника Генрі Абрамсона, остання книга[12] якого справді ламає ряд стереотипів. Ґрунтуючись на документальних джерелах, ця праця розкриває історичні корені, причини єврейських погромів в Україні, відповідальність за здійснення котрих[13]не лягає цілковито на військові сили УНР, уряд якої не поділяв антисемітських поглядів і не схвалював злочинні дії проти єврейського населення, але й не зумів зупинити їх[14].

Розділи рецензованої книги, присвячені становленню української ідентичності, дарують ще одну приємну несподіванку – відсутність поділу за географічно-історичною схемою. Тут українська історія не поділяється на підрозділи, частини, що висвітлюють історичні події в якомусь конкретному регіоні – чи то в Правобережній Україні, чи то в Галичині. Автор розглядає становлення української національної ідентичності інтегрально, показуючи, яким чином події в одній з українських земель впливали на самоідентифікацію населення на іншій українській території. Саме такий підхід виглядає найдоцільнішим і найефективнішим у дослідженні українського націотворення, оскільки дає змогу відійти від традиційних прийомів вивчення історії окремих українських земель як окремішніх політичних, соціо-культурних одиниць, з яких потім складається історія України.

Підсумовуючи свій „український” розділ, І. Прізел говорить про незавершеність перехідного стану в Україні, маючи на увазі, зовсім не економічні процеси, а націотворчі. Незавершеність українського націотворення ставить питання, чи Україна буде частиною західної цивілізації, чи стане частиною Євразії. Це питання є визначальним для внутрішнього політичного життя України, для її зовнішньої політики та її ролі у світовій спільноті.

Таким чином, з огляду на коло проблем, які піднімає автор, на його намагання зрозуміти процеси націотворення та зовнішньої політики трьох народів держав Центрально-Східньої Європи, книга І. Прізела, безперечно, заслуговує на увагу читача. Вона розрахована на істориків, політологів, дипломатів, просто інтелектуалів, які серйозно зацікавляться цим непростим регіоном. Неточності, похибки та деяка поверховість у трактуванні конкретних історичних подій, процесів не зменшує інтелектуальної цінності цієї книги. Зрештою, автор не намагався писати історичний чи історіософський трактат, йому радше йшлося про висвітлення культурного, націотворчого, зовнішньополітичного виміру модерної доби Центрально-Східноєвропейського регіону і цієї мети йому вдалося досягнути.

Ліліана ГЕНТОШ