J

J.-P. Himka. Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian Movement in Galicia, 1867-1900.

Montreal&Kingston, London, Ithaca: McGill-Queen’s University Press. 1999. XXX+236 p.

Серед опублікованих останніми роками книг, що присвячені формуванню національної ідентичності українців, особливу увагу привертає праця канадського дослідника Івана-Павла Химки. Вона цінна перш за все тим, що ставить складне і малодосліджене питання про взаємозв’язок між релігією і національністю, зокрема в Центрально-Східній Європі. Для пошуку відповіді на нього І.-П. Химка вибрав політичний та релігійний дискурс галицьких українців кінця XIX ст. і простежив, як конфесійна структура вплинула на конструювання національної ідентичності і наскільки національний рух був спричинений духовним розвитком галичан.

За первісним задумом автора дослідження повинно було охоплювати 1772-1918 рр., коли Галичина перебувала у складі монархії Габсбурґів. Але з огляду на велику кількість джерел та обсяги книг І.-П. Химка обмежився періодом 1867-1900 рр. Відправним моментом дослідження автор вибрав „Аусґляйх” 1867 р., що перетворив Австрійську державу на дуалістичну монархію і призвів до помітних змін у житті галицьких українців. Кінцеві хронологічні рамки роботи – сходження на митрополичий престол графа Андрея Шептицького на початку 1901 р.

Попередні дві книги історика – про соціалізм у Галичині (1983) та про селян і український національний рух (1988) – охоплюють приблизно той самий період – останню третину XIX ст. Разом із останньою книгою вони утворюють своєрідну трилогію про суспільство Центрально-Східної Європи в період трансформації.

І.-П. Химка стверджує, що втручання двох великих потуг, а саме Австрійської держави й Апостольської столиці, у релігійно-національні стосунки у Галичині, стало тим вирішальним чинником, який модифікував їх і реорієнтував згідно з інтересами кожної зі сторін (с. 4). З огляду на це, „Hochpolitik” є своєрідним тлом усієї книги. Джерельну базу дослідження, відповідно до дискурсу „високої політики”, становлять документи вищих державних та церковних інституцій багатьма мовами.

У термінологічному плані особливо важким для автора був вибір назви народу. Вибір терміна „русини” він обґрунтовує тим, що, по-перше, в тогочасній документації державних і церковних інституцій ця назва була дуже поширеною, по-друге, слово „русини” є нейтральним терміном стосовно двох парадигм національної ідентичності, які поділили русинів наприкінці XIX ст. на русофілів і українофілів.

Для своєї праці Іван-Павло Химка вибрав дещо незвичну структуру, без традиційного поділу на розділи. Книга складається з двох частин, межею між якими є кризовий 1882 р. Перша частина простежує назрівання цієї кризи в Греко-католицькій церкві та у формуванні національної ідентичності українського населення Галичини. Друга описує саму кризу та втручання Риму й урядових структур у Відні, наслідки цієї інтервенції у внутрішню політику в Галичині.

Наслідки освітніх реформ австрійського абсолютизму кінця XVIII ст. (зокрема, заснування у Львові та Відні духовних семінарій), як слушно наголосив І.-П. Химка, мали величезний вплив на подальшу долю вірних Греко-католицької церкви, оскільки серед них невдовзі з’явилося ціле покоління кліру з регулярною семінарійною освітою. Випускники семінарій стали першими національними „будителями” в Галичині і лідерами руського політичного руху в 1848 р., їхні нащадки склали основу світської інтелігенції, яка згодом перейняла провід національним рухом. Священики впровадили у галицько-руський національний дискурс церковний вимір: поряд із ствердженням народної мови та культури відроджувався східний обряд.

Після поразки під Садовою 1866 р. та „Аусґляйх” 1867 р. серед руської політичної еліти у політичному програші виявилася святоюрська „партія”. Політичний провід перейшов до русофілів, кредо яких було оприлюднене у часописі „Слово” 1866 р. Автор статті „Погляд в будучность” (ймовірно, греко-католицький священик Іван Наумович, один з найвідоміших організаторів руху за чистоту обряду та узгодження його з російською православною літургійною практикою) попереджав про небезпеку полонізації для галицьких русинів подібно до мадяризації національностей в угорській частині монархії Габсбурґів. Чи дійсно він хотів тоді виходу з-під юрисдикції Риму та об’єднання із російським православ’ям? І.-П. Химка стверджує, що цей намір був лише побічним в аргументації Наумовича. Русофільська програма була не просто культурною чи політичною, вона мала релігійний вимір. І. Наумович і русофіли сконструювали для себе дуалістичний політико-релігійний універсум, у якому поляки, римо-католицизм загалом та єзуїти зокрема були злом у протиборстві з добром.

Галицькі події впливали на долю єдиної греко-католицької єпархії на території Російської імперії – Холмської. Помічниками в переведенні єпархії на православ’я стали емігранти з Галичини – русофіли. У зв’язку з цим автор детально зупиняється на висвітленні діяльності та мотивацій останнього холмського владики Михайла Куземського та особі о. Маркела Попеля. Кілька сюжетів своєї книги І.-П. Химка присвячує конфлікту навколо єпископської кафедри в Перемишлі та призначення єпископом Івана Ступницького, а також передісторії вступу на митрополичий престол Йосифа Сембратовича.

Серед греко-католицького духовенства Галичини були особи, занепокоєні загрозливим поширенням русофільства. У 1871 р. вони зосередились навколо часопису „Сіон Руський”, засновником і духовним провідником якого став професор догматики д-р богослов’я о. Сильвестр Сембратович. Мова часопису була українізована (на противагу близькій до російської мови „Слова”). Дослідник зупиняється на взаєминах Церкви з народовцями, зокрема на впливах народовецької ідеології на семінаристів та трактуванні особи Т. Шевченка в „Сіоні”.

У 1871 р. з’явилась нова програма святоюрської „партії”, яка, по суті, не несла у собі нічого нового, крім традиційних лояльності до Католицької церкви та Габсбурґів і відмови від втручання в політику. Така постава була засуджена як народовцями-українофілами, так і русофілами. Після насильницької ліквідації унії в Холмські єпархії ситуація в церковному та політичному житті Галичини ще більше загострилася. Заборонені Конгрегацією поширення віри трираменні хрести несподівано знайшли прихильника в особі митрополита Йосифа Сембратовича, серед духовенства почали з’являтися властиві для східного духовенства головні убори, що викликало занепокоєння намісника Галичини.

І.-П. Химка стверджує, що щодо галицьких русинів існували різні конструкції національності. Дві з них, дуже відмінні одна від одної (проросійську і проукраїнську), автор розглянув у своїй книзі. Захисники кожної із згаданих теорій мали власний підхід до однієї із найбільш важливих у Центрально-Східній Європі національних характеристик – до релігії. Русофіли були заангажовані у проект її реконструкції. Від самих початків вони виголошували ідею релігійної єдності Великої Русі. Цей ідеал був далеким від реальності греко-католицизму в Галичині середини XIX ст. Щоб наблизитися до цього ідеалу, русофіли вдалися до перетворення своєї релігії, що вилилося в рух за очищення обряду, носіння бороди й клобуків та конфронтацію з Апостольським престолом.

Українофіли, як і русофіли, розуміли різницю між реальним греко-католицизмом у Галичині та православ’ям в Центральній Україні, але, на відміну від русофілів, вони негативно оцінювали вплив російського православ’я, саме через його російський характер. У політичному контексті XIX ст. українофіли вважали за необхідне тримати дистанцію щодо релігійних питань, оскільки релігія більше поділяла, ніж об’єднувала національну спільноту. Якщо русофільська релігійна програма була багатовекторною, то українофільська фактично спрямовувалась на незалежність Церкви як від російського, так і від польського панування.

І.-П. Химка влучно зазначає, що ще один тогочасний підхід до національного питання – полонофільський (у Холмській єпархії) – був діаметрально протилежним до ідей галицьких русофілів, однак проект реконструкції був той самий. Втручання Відня та Риму у релігійні справи Львова й Перемишля перейшло у суто церковну сферу і дало поштовх до вирішення питання національної ідентичності галицьких русинів, підриваючи русофільську конструкцію і тим самим сприяючи єднанню навколо українофільської.

Що стосується церковного виміру проблеми, то папство в кінці XIX ст. було дуже недоброзичливо настроєне щодо націоналізму, хоча б з огляду на італійський досвід. Ставлення до руського націоналізму – це лише перенесення на галицький грунт згаданої недовіри. Деякі греко-католицькі священики усвідомлювали небезпеку втрати Греко-католицькою церквою впливу як інституції на користь націоналізму (духовенство, згуртоване навколо часопису „Сіон”, зреформовані василіяни). Проте серед пересічного греко-католицького духовенства, яке сприймало національне питання через традиційні принципи своєї віри, вони залишались у меншості. Саме ця меншість не змогла відкинути вимог національності. Із національної перспективи вони бачили речі, які не були помітними з перспективи Риму.

У стосунках релігія-національність, як стверджує автор, можна виділити три комплекси мотивацій.

По-перше, це був досвід влади Греко-католицької церкви у руському суспільстві. Коли б Церква та її єрархія були індиферентними чи ворожими до національних вимог русинів, це було б сприйнято як фаворизування полякам у русько-польському конфлікті і підірвало б вплив Церкви в суспільстві взагалі.

По-друге, національна активність не повинна була завжди суперечити пасторальній діяльності, вона могла часто підтримувати та посилювати цю діяльність. Прикладом цього є ініційована митрополитом Й. Сембратовичем протиалкогольна кампанія. Подібно до діячів просвітницького руху, митрополит А. Шептицький розглядав читальні як важливий засіб християнської освіти.

По-третє, національні домагання галицьких русинів кінця XIX ст. були вимогами рівноправності.

Книга написана доступною й водночас багатою та образною мовою. На перший погляд нудні й „нецікаві” події високої світської й церковної політики, проілюстровані І.-П. Химкою низкою вдало написаних біографій церковних діячів, захоплюють увагу читача.

Попри велику джерельну та історіографічну базу дослідження, книга має й деякі недоліки. Складається враження, що твердження про детермінуючий характер високої політики Риму та Відня щодо формування національної ідентичності галицьких русинів є дещо суб’єктивним. Зрозуміло, що герменевтика офіціозної документації може справді створити таке враження. Але це погляд на історію, бачену „згори”. Якою була візія національного питання у нижчого парохіяльного духовенства? Мемуаристика, використана автором, налічує всього декілька позицій.

Протиставлення витворення можливих національних конструкцій у Галичині у період 1867-1900 рр. і наголошення впливу політичних обставин на вирішення національного питання видається нам дещо схематизованим, оскільки розвиток українофільської ідеології, як і розвиток русофільства, не відбувався лінеарно, багато хто змінював свою національну ідентичність по декілька разів[1].

Книга написана англійською мовою передовсім для західного читача, зацікавленого феноменом греко-католицизму та формуванням національних ідентичностей у Центрально-Східній Європі. Представлена у дослідженні фактографія, частково відома українському читачеві, натомість ідеї та міркування, висловлені тут, можуть мати великий вплив на формування українськими дослідниками нової візії історії Галичини. На жаль, книга Івана-Павла Химки доступна нині в Україні небагатьом. Тому бачиться доцільним видання україномовного її варіанта.

Ярослав ГЛИСТЮК