А. КАМІНСЬКИЙ. ВАСИЛЬ ОХРИМОВИЧ.
Торонто;
Нью-Йорк; Лондон, 1999. 152 с.
Свого часу Олег
Ольжич, оцінюючи фашистську ідеологію, критикував її. Мовляв, надто легко
фашистам в Італії далася перемога. Не було крові. Не було героїзму, на якому
мали виховуватися покоління майбутніх патріотів. Не було витворено героїчного
міфу. Ці слова часто пригадуються, коли йдеться про сучасну українську історію.
Надто часто ми думаємо, що незалежність далася нам дуже легко і тому вона не є
справжньою. Надто часто ми згадуємо слова Шевченка про „справжню” Україну і що
„в огні її, окраденую, збудять”.
Можливо,
комплекс пошуку героїв і має під собою ґрунт. Можливо, саме тому ми і
звертаємося до історичного досвіду і намагаємося знайти у нашій історії бодай
крихти героїзму. При цьому бажаною для нас є рафінована героїка, у стилі „павок
корчагіних” чи „олегів кошових”. Ми реанімуємо минувшину, одягаємо однострої
УПА, співаємо повстанських пісень, майже по-шаманськи викликаючи Дух Героїзму.
Але для сторонніх спостерігачів (до яких можна віднести і представників
молодшого покоління) все це дуже нагадує суміш карнавалу з танцями аборигенів
Папуа-Нової Гвінеї.
Надто мало у нас
справді вдалих спроб творення Героїчного Міфу.
Очевидно, ми
забуваємо про одне просте правило: Міф гине тоді, коли він не здатен побороти
звичайне Раціо. Тобто, коли його здатен побороти звичайний, простий аргумент чи
факт. Міф мусить бути бездоганним. Ми могли би мати такий бездоганний міф – міф
ОУН. Але є головний аргумент – аргумент розколів і розбрату. Так само міф
Української Революції розбивається об аргумент Отаманщини. Так само міф про
прекрасне життя у Радянській Україні кінця 20-х розбився об аргумент Голоду
1933.
Професор Анатоль Камінський запропонував нам черговий міф. Він взяв окрему постать зі середовища Організації Українських Націоналістів – Василя Охримовича – і намагається створити для нього образ новітнього українського героя. Зайвим є говорити про те, що дуже важко витворювати практично новий образ на тлі героїчної доби. 40-50-ті роки, на які припала активна діяльність Василя Охримовича, для більшості асоціюється з іменами Романа Шухевича, Степана Бандери, Миколи Лебедя. Ці люди були надто несхожі між собою. Вони перетворювалися з друзів на ворогів, але для звичайного українського обивателя, що ніколи не заглиблюватиметься у нашу історію, а лише ковзатиме по її поверхні, ці імена сприйматимуться як єдине ціле єдиного процесу – національно-визвольних змагань. Коли ніша Героїв зайнята – надто ризиковано намагатися втиснути у неї ще одне ім’я.
І все ж
А. Камінський намагається це зробити. З одного боку, це – обов’язок
професора перед пам’яттю людини, яка колись перебувала в одній з ним
організації. З іншого, це – спроба довести, що і в середовищі ОУНз,
„двійкарів”, репрезентантом якого є А. Камінський, були свої герої.
Василь Охримович
(1914-1954) має майже бездоганну біографію українського революціонера. Він
належав до молодшої генерації членів ОУН і виховувався не в останню чергу на
міфі про свого родича – Володимира Охримовича, одного із засновників ОУН і
націоналістичного руху в Галичині. Володимир Охримович загинув у той час, коли
Василь лише вступав у літа повноліття. Юний вік не завадив Охримовичеві стати
на стежку революційної боротьби, яка підготувала для нього традиційну
біографію: Береза Картузька, вихід з в’язниці, бунт проти А. Мельника,
приєднання до табору С. Бандери, участь у діяльності революційного
підпілля та УПА, еміграція, усвідомлення хибності бандерівської лінії і
приєднання до опозиції... Василь Охримович був одним з представників покоління,
до якого належали Бусол, Маївський, Дарія Ребет та ін. Це було третє покоління
в ОУН. Покоління молодих, для яких притаманний пошук орієнтирів і які надто
загострено сприймають фальш і помилки.
Героїчним чином для
Василя Охримовича стало десантування на територію СРСР для збору даних про
настрої в ОУН на українських землях. Практично одразу ж його було заарештовано,
засуджено і страчено. Смерть цієї неординарної постаті послужила початком для
створення міфу.
А. Камінський робить
одну значну помилку, яка є характерною для діаспорної історіографії. Займаючись
„історичним іконописом”, він забуває про тло. Постать більш яскраво передається
на тлі доби, з урахуванням усіх закономірностей часу. Автор захоплюється
життєписом, малюючи його часто відірваним від реалій.
А тому у
прискіпливого читача може виникнути думка: чому стався конфлікт в ОУН у
повоєнний час? Чому не подано суперечностей в англо-американському таборі, які
відбилися на українській еміграції та на політичних інституціях діаспори? Чи
лише український націоналістичний рух переживав глибоку кризу у ті часи? І чому
не відображено інших аспектів цієї ідеологічної кризи, які проявилися, скажімо,
у спробах пристосувати старі (профашистські) позиції ОУН до нових,
демократичних віянь (найбільш, на нашу думку, вдало у пропагованій
мельниківцями теорії О. Бойдуника).
Позитивним моментом
є те, що автор показує радянську дійсність і ту шалену боротьбу за владу в
Кремлі, яка призвела до падіння Л. Берії і встановлення нового режиму. Василь
Охримович потрапив у саме пекло „міжвладдя” і заплатив життям. Кількома
місяцями раніше чи роком пізніше справа Охримовича закінчилася б показовим
судом і тривалим ув’язненням, з якого радянська репресивно-каральна система
зробила б також чудовий агітаційно-пропагандистський матеріал. Згадаймо, для
прикладу, справи Дужого і Кука.
Щодо останнього, то
складається враження, що автор намагається спеціально протиставити Охримовича
Кукові (ось, мовляв, як має вчинити справжній герой – загинути у тюрмі, а не
писати покаянні листи, як це робили „деякі”). І це знову-таки віддає гіркотою:
чи потрібні суперечки між двома (чи більше?) націоналістичними організаціями у
той час, коли загалом націоналістична ідея в Україні у кризі? Ще одне золоте
правило міфотворення: не можна творити міф на антитезі типу: „Наше герой більш
героїчний за вашого героя”. Міфи Еллади привертають нашу увагу тому, що вони
взаємодоповнюють, а не взаємозаперечують один одного. Міф про Героя Охримовича
покликаний – в інтерпретації Камінського – заперечити міф про Героя Кука. Й у
такому варіанті він не є прийнятним.
Справді цінним
матеріалом книги є документальна частина, яка при грамотному археографічному
опрацюванні могла би бути цілком самодостатньою. Щоправда, автор не вдався до
одного з основних козирів – використання у праці судової справи Василя
Охримовича. За матеріалами цієї справи він міг би звернутися, скажімо, до
генерал-лейтенанта МВС Івана Біласа, якого щедро підтримував під час нинішньої
президентської кампанії. Чи просто зробити офіційний запит у органи МВС та СБУ
незалежної України.
Загалом же, ми
повинні навчитися історичної толерантності, і коли намагаємося творити міф, то
мусимо думати не лише про окремого Героя, а й про те, як втиснути свого Героя у
струнку систему історичної міфології. У цьому плані знову хочеться апелювати до
позитивного досвіду Олега Ольжича і його поеми „Незнаному воякові”.
На жаль, поки що цей
приклад – поодинокий. Всі інші спроби творення новітніх героїв є або
заслабкими, або непереконливими, або розрахованими на вузьке коло адептів.
Можливо, через суб’єктивізм міфотворців, які переважно були сучасниками чи
близькими друзями кандидатів у Герої. Василь Охримович (як і інші члени ОУН) ще
чекатиме на своїх дослідників.
Свого часу інший
член ОУН, Володимир Мартинець, висунув гасло: „Забронзовуймо наше минуле!” Що
стосується доби ОУН, то справа „забронзовування” є ще актуальною і чекає на
тих, хто зможе це гасло втілити.