Іроїда ВИННИЦЬКА

Іроїда ВИННИЦЬКА

«ЖИВА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ЕМІГРАНТІВ В

КАНАДІ»: ІНТЕРВ’Ю З БРАТОМ ЛАВРЕНТІЄМ КУЗИКОМ

Інтерв’ю з братом Лаврентієм Кузиком записане 1981 p. y монастирі оо. студитів у Вудстоці (провінція Онтаріо, Канада). Це інтерв’ю проводилося в рамках окремого проекту канадського «Історичного товариства багатокультурності провінції Онтаріо». Завданням проекту було зібрати записи інтерв’ю з окремими представниками етнічних груп Канади, щоб задокументувати минуле емігрантів. Мета проекту – уможливити якнайвсебічніше вивчення історії їхнього поселення в Канаді та розвитку канадських етнічних груп. Записи розмов з українськими оповідачами здійснювалися відповідно до того, до якої із трьох хвиль української еміграції дана особа належала. Брат Лаврентій належав до третьої хвилі, тобто до групи політичних емігрантів, що прибула до Канади внаслідок подій Другої світової війни.

Спочатку планувалося провести інтерв’ю за біографічним принципом. Однак, як виявилося під час інтерв’ю, найвагомішими подіями в житті брата Лаврентія були події, пов’язані з рятуванням єврейських дітей від нацистського Голокосту, і саме про це оповідач хотів говорити найбільше. У результаті основна частина інтерв’ю присвячена цій темі, що і робить його швидше тематичним, аніж біографічним.

Через неповних десять років після запису цієї розмови з’явилися дві книжки, авторами яких є особи, згадані в інтерв’ю*. Обидва автори – Курт Левін і рабин Давид Кагане – підтверджують наведені оповідачем факти, що стосуються рятування євреїв. Вони з великим пієтетом відгукуються про особу митрополита Андрея Шептицького, а також висловлюють вдячність оо. студитам за порятунок їхнього життя. Курт Левін у своїй книжці подає копії документів, про які згадував оповідач, а саме метрику хрещення Романа Павла Митка (Курт Левіна) і «Виказку», видану йому Українським Центральним Комітетом у генерал-губернаторстві.

У світлі підтвердження наведених фактів це інтерв’ю треба розглядати як особливий документ, що розкриває ставлення українців до подій, пов’язаних з обставинами Голокосту, а особливо до рятування єврейських дітей. Яскравим свідченням цього ставлення є наведене оповідачем: «Отець архимандрит [...] сказав: «Хто поможе жидам?» Там було сто двадцять монахів, так всі встали». А далі: «То не були тілько монахи при тім, то були і світські люди – багато – бо ми би не могли дати ради, пані. Ніяк».

Кінцева частина стосується життя брата Лаврентія Кузика в Канаді. Він упокоївся 13 жовтня 1999 р. і похований на цвинтарі у Вудстоці.

Оповідач: Брат Лаврентій КУЗИК

Інтерв’юер: Іроїда Винницька (Товариство багатокультурності провінції Онтаріо)

Присутній під час інтерв’ю: Євтимій Волінський

Дата інтерв’ю: 23 червня 1981 р.

Місце інтерв’ю: монастир оо. студитів (Вудсток)

Мова інтерв’ю: українська

Розшифрування інтерв’ю: Наталія Тріфонова

Редагування інтерв’ю: Ярослав Грицак

Запитання: Прошу, брате Лаврентіє, скажіть, звідки Ви походите з України? Де Ви родилися? З якої частини? З якої місцевості?

Відповідь: 3 Старосамбірського повіту, Тур’я.

Запитання: А Ваша дата уродження? Можна знати?

Відповідь: Можна. 10-го листопада 12-го року.

Запитання: 1912-го року. Так, і Ви там, значить, родилися і ходили до школи. Як Ви запізналися з чином студитів? Коли?

Відповідь: Я здавав у тім Львові дяківський іспит. І там я потребував помочи, бо я приватно студіював. Я не міг ся дістати до тої дяківської бурси. І потому там був такий брат Василіон. Він був головним дяком у Святім Юрі. Ми ся познайомили. І потому, по іспиті, він мені таке пропонував, шо є такі отці студити, дав мені адресу. Як я написав до Унева, то отець магістер сказав, що не було місця, аж за два роки. Я терпеливо чекав ті два роки. За два роки я зголосився. Отець ігумен Клементій відписують, щоби я приїхав. Я приїхав 13-го червня 1936-го року.

Запитання: Можете описати, як там у той час виглядало? Скільки було братів? Скільки було священиків? Не пригадуєте?

Відповідь: То ніби знайдут, то в записках.

Запитання: А як загально життя там виглядало? Яке Ваше вражіння було перше?

Відповідь: В кожнім кроці якась така сердечна любов – одні до других мали, рівність.

Запитання: То там відразу добре чулися?

Відповідь: Так, радісне життя. Помаленьку призвичаївся. Я там був аж скінчив новіціат. В часі новіціату я працював, як порядки в домі робив, помагав в городі. А по новіціаті мене вислали до Львова на Личаків. Я там працював в городі. То є Лавра святого Івана Хрестителя. За якийсь час, за два місяця, мене звернули до Унива і показали іти помагати до пасіки. Бачите, я так до сьогодні коло пасіки.

Запитання: Полюбили бджоли Ви? Полюбили пасіку?

Відповідь: Ну, і так було аж до 39-го року. Таке спокійне життя. До приходу тих, большевиків.

Запитання: Так, і що власне, що сталося 39-го року, як прийшли большевики?

Відповідь: Вони прийшли до нас перший раз на саме Рождество Матері Божої, то є 21-го вересня, і зробили по всіх комнатах ревізію. Бо наші ті, що в нас служили, такі хлопці, заскаржилися, що ми маємо зброю. Всюда шукали зброю, але нігде не змогли найти. Але хтось мусить відповідати, то вони отця настоятеля взяли на розстріл. Але що то було свято і багато людей прийшло. І вони вже взяли отця настоятеля, то отець Йосип (вже помер), і вже мали розстріляти під дзвінницею, але жінки, хто побачив, зробили крик, і ті ще були стілько милосердні, що пустили. Від того дня вони зачали вже то розбирати, цілий маєток. То восени пшеницю, все, худобу забрали. Ми мали ще при монастирі захист, де було п’ятдесєть хлопців-сиріт. То оден наш вихованок, на жаль, такий був, так то всьо, значить, обчистив, забрав в тих хлопців, але все забрав, яке ми мали решти майно. І ми лишилися майже без нічого.

Запитання: А що з майном большевики зробили? Вони роздали то, чи колгосп зробили, чи що з того?

Відповідь: Вони людям роздали. Худобу, пшеницю, все, а велику частину взяв, власне, той чоловік, що заопікувався захистом. І ми так ся без нічого лишили, але так помаленьку. Ми мали коло монастиря гарбарню, виправляли скіри. І большевики не мали людей, щоби то заступити, і нас так лишили. Помаленьку так ми ще були майже цілий рік, а потому зачали вже більше тиснути. І молодших братів перевезли, казали отець ігумен: «Хто може, вертатися додому, хто не має ще обітів». А решту перевезли їх до Львова і там порозміщували, де могли. Найбільше пішло їх до народної лічниці. А що там був наш лікар Борачинський, він усім вистарався ті робітничі посвідки, і вони всі дістали працю.

Запитання: Працю в лікарні?

Відповідь: Так, в лікарні.

Запитання: І, значить, вже не признавалися, що були монахами?

Відповідь: Перебиралися.

Запитання: То було -за большевиків?

Відповідь: Так само і мені вже пізно восени, як я прийшов до Львова, було вже для мене там місце. Я не міг дістати пашпорту, і за кілька неділь я мусив назад вернутися до Унива. І там оден брат, шо сповняв службу на фіртці і в кухни, каже: «Я піду до гарбарні, а ти ставай на моє місце». Зробив мені місце. Î нас всіх зареєстрували вісімнайцять. Ті, шо в гарбарні працюють, ті, шо тримають кухню. І ми так при тім і мали. Був отець Иосиф Шестюк, він остатній ігумен, який помер, був на заслах* десять літ, вернувся додому і помер. І так ми жили.

Запитання: Значить управляли ту гарбарню?

Відповідь: Гарбарню і ше й город. То був такий промкомбінат. Ми відразу належали до Перемишлян. Тілько шо час від часу приїздив той начальник і наглядав то. í прислали нам із Австрії австрійських жидів.

Запитання: То цікаво. Чого? А чому вони їх прислали?

Відповідь: Бо вони втікли від німців, зайшли. А то був оден інжінєр від химії і він дав до гарбарні, а замешкали в нас на монастирі.

Запитання: Скільки їх було?

Відповідь: Було шось чотири родини. Двох було самітних жидів. І ми за ними сі заопікували, кажу, як Бог, як ми бідні, то й вони бідні. Ви знаєте, пані, шо вони стали нам у пригоді. Як узимі приїхали з бібліотеки зі Львова, цілий тиждень працювали, всі, які мали великі дорогі книжки в бібліотеці в Уневі, вони все понумерували, все позаписували і запльомбували. А там багато було речей отця ігумена особистих. Ми хтіли то уратувати. Ми ту пльомбу ночью зірвали, і ті річі цінніші, які були для нас дорогі, ми поховали в єнші місця. На піддашшя захисту церкви з захистою. Ми мали таку стару цегольну, а там була порожня підпеча. То ми там деякі річі. За якийсь час хтось замельдував, що пльомба пукла. Ті жиди, вже приїхали енкаведисти нас арештувати, власне жиди нас урахували. Каже жид, шо вночі був велика буря і, каже, в мене вікно вибило і, каже, ті двері, каже, такий протяг був сильний і ті пльомби позривало. І маєте, жид нас врахував. Ми їх рахували, а вони нас рахували. І так було спокійно дальше. І ще ся жиди постарали, що нам привезли муку, не таку дуже добру, адже то вже зачало бракувати для села хліба. Для нас ще ні, бо ми мали ще, десь люди нам, самі не їли, нам принесли. А в нас були пекарня і браття пекли хліб для того села. Також жиди то зробили. І ми так спокійно доживали, знаєте, аж до приходу німців.

Запитання: Ну, і як то виглядало? Як большевики відходили, то нічого, значить, вони скоро відійшли? Нічого не забрали, не зруйнували?

Відповідь: Бо ми не мали шо. Большевики прийшли нам забрали худобу. В нас сусід перший (люди боялися одні других), сусід жид приніс молоко на фіртку. Він перший, а потому ще люди побачили, що то можна приносити і, переважно неділею, та попід ліс. А що зробило? Людей позабирали, люди не могли купити скіри. А то все, знаєте, як наші браття працювали в гарбарні, все десь могли скіри дістати. І люди за скіру міняли, приносили нам всю поживу, яку нам треба. І нам було вже добре, спокійно. Але одного разу вже прийшли під весну, як вже мала бути війна. Вже прийшли до Перемишлян поїзди, казали, же вже був список, же всіх, ціле село і нас, мали вивезти.

Запитання: На Сибір, мабуть, так?

Відповідь: На Сибір.

Запитання: А нікого не вивезли большевики на Сибір?

Відповідь: Ви знаєте, то є Боже провидіння. Той комісар, він ся писав Вербовский. Адже ж то він був жид. А він був з України і все приїздив. І одного разу, мав одну дочку, його захорувала дуже дочка, смертельно. І він прийшов до отця Иосифа, до настоятеля, шукав помочи.

Запитання: А він був большевик?

Відповідь: Большевик! То був комісар. Він наглядав над нами і над тов гарбарньов. І отець Иосиф каже: «Я помолюся». І дав таку маленьку ляльку. Хтось йому дав, таку гарно вишивану. Він то завинув і приніс додому і каже, що дитина, та дівчина, з того самого вечора оздоровіла. Як, каже, дістала ту ляльку, з тої радости. Ви знаєте, пані, що за три дни вони обоє приїхали. І ту дитину привезли. І просто до отця Иосифа до хати. Ви знаєте, що ті три місяці, то якихось було три місяці перед тим, то нам була... попросту ми чулися... Каже: ,3и ся нічого не бійте, вам нічого не станеться».

Запитання: Як він називався, той комісар, пам’ятаєте?

Відповідь: Вербовский.

Запитання: Він не казав, звідки він є? Чи він з України?

Відповідь: Казав, що з України, бо по-українськи гарно говорив. І ми так, вже прийшли аж німці...

Запитання: А як виглядало, як німці прийшли?

Відповідь: Німці прийшли, то зачалося тоди... Того самого року, пані, може, чули, був голод у нас в Галичині. І Комітет Український нам прислав п’ятдесять дітей, дівчат і хлопців.

Запитання: А звідки ті діти були?

Відповідь: То вони десь були з Станіслава. Щастя, що ми мали сестер-студиток, котрі мали захорон. Отже ті сестри заопікувалися дівчатами, а хлопці у нас мешкали. Треба було їх одіти. І зачалися годи браття сходити. Ну, і ще не було, знаєте, вже порожні комори. Але помалу, помалу зачали, але ми перше кинули нашу увагу на ті діти, і нам німці віддали млини. Бо ми мали два млини у цім самім селі перед війною. Î там, я ще забув то сказати, таки наших двох братів працювали через німців.

Запитання: За большевиків? Через большевиків? В млинах? Також їx лишили, бо треба було, щоби хтось?

Відповідь: Так, так, бо не було кому провадити. І тоді, знаєте, люди з тих млинів користали.

Запитання: Так що за німців ви знову мали млини?

Відповідь: Коли прийшли німці, було рано навесні, то вже в 43-ім році, вже було п’ятдесять монахів. Посходилися в самім Униві, все зачинали.

Запитання: І за німців ви вже мали далі то саме своє господарство, і гарбарню, і млини? Так?

Відповідь: Млини німці сконфіскували, але лишали наших братів до праці. Гарбарню сконфіскували, але лишили наших братів і наших людей. Було вже тяжче, але ще щось знов можна було зробити. І мене восени 42-го року переносять до Львова на Петра Скари*. Тепер я вже лишив Унів.

Запитання: Ви вже там, значить, не були. А чи Ви пам’ятаєте, може, за німців ті акції винищування жидів, в Униві було щось? Щось пам’ятаєте з того? Могли би Ви сказати?

Відповідь: Це все за мене було, тому, що через мене все проходило, бо мене призначили на фіртку. Я був перший, коли треба було вийти – чи поліція прийшла, чи що. То вже за німців, того року, як ті діти прийшли до нас, за большевиків вже зачали приходити, то були такі дни, же було сто людей, приходили за поживою до монастиря. То ми, як зварили бараболю, то ми ту воду не виливали, а тілько, вона була посолена, і туда якусь крупу кидали або тісто – і каждому теплої мисчину зупи і по кускови хліба. Так ми тих людей. Ну, а відтак, жиди зачали приходити. Ті жиди, які в нас були, той інжінєр, його замордували того самого дня, у Перемишлянах. Його закликали, він пішов. У неділю, як вибухла війна, його замордували.

Запитання: Хто?

Відповідь: Большевики. Другі дві родини – я не знаю, що ся з ними стало. Самих ми ся лишили. То ми їх тримали тому, я їх ще лишив в Униві. Шо з ними стало, я не знаю.

Запитання: Ви їх так у монастирі за німців тримали?

Відповідь: Так за німців тримали.

Запитання: І німці не знали?

Відповідь: Не знали. Потому зачали ті наша фірмани, троха зачали.

Запитання: А як ті жиди називалися, не знаєте, що ви їх тримали?

Відповідь: Ми дійдемо до того. Тепер, як я був вже у Львові, ми у Львові, не забудьте, пані, же ми мали студитів двох німців, які ще живуть сьогодні у Німеччині.

Запитання: То були з України німці?

Відповідь: То були з Німеччини. Оден був з Берліна, отець Антоній Зайбель, і отець Петерс, він був із того, як то ся називає, там, де недалеко є, знаєте, забуваю, над Реном. Отже вони ще оба живут.

Запитання: І де, в Німеччині живуть?

Відповідь: В Німеччині. Отже той Петерс, не забудьте, що, пані, того самого року восени вони зробили візию. Ми мали друкарню у Юра, там друкували-смо ріжні книжки. І там наші підпільники видали якусь брошурку.

Запитання: В тій друкарні?

Відповідь: В тій друкарні... І на саму на вечерю, на святого Андрея, осінью, арештують нашого настоятеля. Я якраз прийшов, бо мене вже призначили до соліну, то була така шевчарня, шо ми робили для баудінсту черевики. То була скіра, там на ціх, деревляних. І ми робили для вермахту, для медсестер, для військових цілі із того, зі скіри черевики.

Запитання: У Львові то було?

Відповідь: У Львові. І жиди, я потому сі ще верну до того, жиди мешкали у ґетті, носили ці звізди, а ходили до нас до праці. А тому, що ми мали отця Петерса – німця, він, як німець, він мав великі уступи. Він, як вернувся з Кракова, він відразу «Бібльос», ту друкарню дістав і відчинив оту шевчарню. Отже ми діставали приділ. Ми мали із одної скіри вирізати сім пар черевик. А що ми мали тих жидів-кроячів, пані, вони, як мешкали у ґетті, вони мали посвідки. Рано приходили до роботи, а вечір верталися. І вони покраяли цілий день, то з тої, з одної скіри, вийшло вісім, часом, дев’ять пар, бо вони були спеціалісти. А як ми там записали стілько скір, а стілько ся лишило. І увечір ми – під плащ, і – на Петра Скари. На Петра Скари приходять люди зі всіх селів і міняють. То ми за ті скіри годували цілий Юр і себе.

Запитання: Того, напевне, ніде написаного нема!

Відповідь: Задля тих жидів, завдяки. Але що, пані, біда хтіла, вони сконфіскували гетто. Вивезли до Белза. í тоді жидів – нема. Ми мали на добру думку. Отже ж ми їх тримали там, де ті деревляні були сходи у пивници, удень. А вночі вони приходили і цілу ніч краяли скіри. Але був троха страх, бо той секретар, то був фолкдойчер. А нас ратував, то ми сі вернем до Петерса, бо ж його арештували потому.

Запитання: Хоч і німець?

Відповідь: Хоч і німець. Але, на щастя, був доктор, його заступав, як то ся називає головний, що малював у святій Софії? Ну, до мозаїки давав. То його рідний брат.

Запитання: Чи він був в Римі коли?

Відповідь: Він дуже часто був. Глухий, не чує.

Запитання: Горняткевич? Зараз, зараз, маестро Гординський?

Відповідь: Гординський! Його рідний брат лікаром був, і він заступав отця Петерса. То він то-то, знаєте, ратував ту ситуацію. І ми так довший час робили. І ті жиди там, там були жінки і були діти. Пані, знаєте що, дітей післали раз на Краківський капусту купити, тоді вже гетто сконфіскували, і двоє дівчат зловили німці, забрали до Белза. Як вони їхали в вагоні, а що вони були малі, то та старша, то великі сніги були, десь під Равов-Руськов викинула малу через віконце то маленьке.... в тім поїзді. Викинула на снігу. І там Гестапо їхало на тих лотках, то постріляло їх тропіка. За якийсь, може, кільометр ту старшу старі жиди знов викинули, і знов її постріляли, за перепрошенням в задок. Боже провидіння! Наш чоловік їде саньми вночи, дивиться – щось плаче в снігу, то коло дороги. Він приходить, а то – живе, дівчина. Забирає, їде дальше кільометр – друга є. То він ті дівчини спас.

Запитання: А звідки Ви то знаєте?

Відповідь: Ми дійдем до того. Він привіз до Львова. Не казали, де вони є. Тамтому, там такий Семкович, брат був, в шпиталі працював. Î він приїздив два рази на день і вилічив ті дівчата. І ми їх дали до захисту. То було кільканадцять дівчат ріжних.

Запитання: Ви знали, що то жидівки?

Відповідь: Та, бо то родини їх, мами, тати. На Бучея там до захисту сестер тих служебниць. Ви знаєте, вони потом гарно танцювали, співали. І самі німці ся дивили.

Запитання: І не знали? А як вони називалися, знаєте? Не пригадуєте. А що з ними потім сталося? Також не знаєте?

Відповідь: Ми дійдем до того. Я не призвичаєний говорити, я ніколи того не говорив.

Запитання: Ой, Ви так добре говорите, брате! Книжку можна писати з Вашого говорення. А що було далі?

Відповідь: Ну, і ті жиди так були до самого, я їх лишив, бо мене потому вислали у варту до Підлютого. А там був такий брат Лазар, то він тих дівчат навчив релігію, і наші отці похрестили їх. Родичі не боронили. Пані, було добре з дівчатами, не було клопоту, але було – хлопці. Перейдем до хлопців. Бо ми мали два захисті: у Львові і в Униві. І не можна скрити було жидів-хлопців. Ми мусіли їх називати «наші отці».

Запитання: А ви мали пару хлопців там, жидів?

Відповідь: Мали, мали. Бо колись наші в Галичині були парохи, то на каждій парохії був парох. А потому митрополит, то були деякі парохи, що мали по три парохії... То монахи, вже за большевиків так зробили, то ми мали по парохіях своїх отців студитів. Î ми тотих жидиків розсилали. Вони там корови пасли. Так крили, як можна. Як хтось щось підозрів, ми їх перекидували на друге місце. Так же навіть ми одного кинули, Левіна, аж там до Підлютого.

Запитання: Левін, він називався?

Відповідь: Левін. Він тепер є в Нью-Йорку

Запитання: Так? Ви маєте з ним контакт?

Відповідь: Так, то є надрабіна син. Його батько був головний рабін у Львові. J ще знаю одного, прозивався Майдес, то він є спеціаліст у цій головній лічниці в Америці, забув ту всю назву. Де ж я заїхав?

Запитання: Ви казали, що хлопців було тяжко ховати, дівчат було легше...

Відповідь: Отже ж, як вже то ся так стало, у Львові, тепер йдемо вертаємося до отця Петерса, того німця, бо він постарався. Ви знаєте, що він постарався. У Львові, в цілій Галичині за німців тяжко було дістати вина літургійного. То він як німець із Кракова привозив, ми мали такий трок*, шо в друкарни працював. Привозив аж до Львова для цілої Галичини вино! На жаль великий, що нігде нема записане того. А то власне його заслуга була. І ми стратили одного найкращого студента через то. Одного разу напакували тих пачків багато, і не було, де сісти, тілько шофер і отець Петерс, а отець Котович сів нагору. Знаєте, як їхав з гори, впав і забився. Вже був скінчений богослов. І його на вечерю святого Андрея, його арештують, отця Петерса.

Запитання: Це вже восени? Так?

Відповідь: Восени. І отця, теперішнього архимандрита, Ніканора. Якраз я забрав на Службу Божу, бо я прийшов з соліду, бо я мав нічну службу там, де жиди працюють. Нас було багато монахів, але небагато було призначених до жидів. Отець архимандрит, як за німців, як послав до Унива і сказав: «Хто поможе жидам?» Там було сто двадцять монахів, так всі встали. Але всіх не вибрали, бо не всі... Треба тайну заховати.

Запитання: Але всі мали охоту помагати.

Відповідь: Всі мали охоту, всі встали, але не всіх вибрали. То були отці і браття. Отці відповідали за всьо, а браття тілько сповняли. Десь привести монаха, то був такий Бурятський дуже добрий, вже помер. Його арештували і арештували нашого теперішнього архимандрита, директора тої друкарні, на Лонцького вони сиділи. Десь за шість тижнів випустили отця Денегу і директора, а отця Петерса забрали до Дахау. Хоч він німець, а забрали.

Запитання: Чому?

Відповідь: Він мав щось, знаєте, він мав мешкання у Кракові і у Львові. Як вони його арештували, того самого дня зробили ревізію в Кракові, і щось знайшли. І, власне, то їх арештували за ті летючки.

Запитання: Які то летючки були?

Відповідь: Я не знаю, як сі називали, їх націоналісти видали.

Запитання: Ага, якісь, значить, патріотичні.

Відповідь: І ті летючки переховувалися, ну, він відповідав за друкарню. То їх було трох: отець Денега, Петерс, і, забув, як сі називає, той, ректор.

Запитання: Так що Петерс відповідав і за то його...

Відповідь: Але шо він німець, то він якось-то пережив той Дахав.

Запитання: І вже він не вернувся більше в Україну?

Відповідь: Ну, він є тепер в Німеччині. Він вже з Дахав поїхав до Німеччини. Як він вернувся, то він довідався, шо ми є, то він нами сі ту опікував. Він ше постарався в Вестфалії монастир зробити.

В тім часі, як я був у Львові, одного разу сестра-настоятелька з Підмихайловець, василіянка, пише до отця архимандрита Климентія, що діти не мають молока, там, -власне, ті дівчата жидівки були. І ми мали в забудованю Юра корови, знаєте. Тепер, Блаженніший мав свою корову там. Ми доглядали. «Найкращу корову, – отець Климентій каже, – виберіть». І ще був такий брат Варлаам і я, і ми теж ідемо аж до Підмихайловець, а то Львів, а Підмихайлівці – е шмат дороги. Він був старший брат, з бородою, подібний на жида, а я був молодий ще, без бороди, також троха подібний на жида. То нас чотири рази наша українська поліція спиняла і казала, що ми жиди, де ми ту корову взяли. І ми мали письмо від отця ігумена Климентія. Ну, якось ми ту корову пригнали, бо треба молока для жидівочок. Там було других дівчат більше. Ми так пригнали перед обідом ту корову, посідали під дерево і так відпочиваємо, той брат змучений був. І каже до сестри, сестра то була, вона робила порядок в городі, каже: «Прошу, сестре, дай мені води, бо я....» Вона в якімось такім подертім такім го[р]нятку, же то текло. Вона думала, що то жид. Ну, він напився й того. А там наш отець був капеляном, студит. Біда, шо я забуваю ім’я, не пригадую. Пішло на обід, ну, і отець нас кличе, ми пішли на обід. І призначили ту сестру служити нам. Як вона побачила, же там той «жид» сидит, то та таца їй впала зі встиду і зі страху. І то вже друга сестра її замінила. Бачите, які то дороги були.

Запитання: Так, боялися люди, значить, не всі...

Відповідь: Тепер щодо Левіна, ми двох синів його хоронили, він мав тілько двох синів. Молодшому дали Богдан, а старшому – Роман, писався Митка. Перехрестили. А що наші отці мали місію, студити мали на Підляшшю місію Шістку*. Ми, відтам нас большевикі вигнали, ми мали метрики і ми мали печатки. Щоби багато не шукали в Галичині, то була написана метрика і печатка була Шістка.

Запитання: І ви їх хрестили, так?

Відповідь: Хрестили.

Запитання: І дали їм метрики?

Відповідь: Так, дали метрики. Один мав, здається, вісім літ, а другий мав уже шіснадцять.

Запитання: Де то було? У Львові?

Відповідь: У Львові. І потому, що ми їх не могли тримати в захисті, то одного вислали до отця Плятана, на парохію, а другого ми забрали до Підлютого, на Лужки. А що ми були близько границі Закарпаття, мадярської. І там, на тій граници, були німці. Вони приїжджали до нас по молоко. І ми боялися його тримати довше, бо він по-німецьки говорив з акцентом жидівським. І отець ігумен казали, жеби його перевезти до Львова. 1 одної... ми йому виробили вже в нашім Українськім Комітеті посвідку з фотографією, і брат, покійний, був Йосип, його відправив в Іабіт, перевезли до Львова. А у Львові, в бібліотеці вже працював той рабін Каган. І ми-смо будували на самім поверсі.

Запитання: Як він працював, не як жид?

Відповідь: Як жид. У бібліотеці, але так, жеби ніхто не знав.

Запитання: Не знали, що він жид?

Відповідь: Він мешкав нагорі, ми збудували таку хатину, зробили п’єц і до комина долучили руру. І він там, йому носили їсти, він там мешкав. Одного разу, ви знаєте...

Запитання: Але як, Ви кажете, він працював в бібліотеці?

Відповідь: Він там працював, де люди не приходили. Десь, де були... де хроніка, архів був, чи що там було. Все так давали йому, коли не було тих...

Запитання: А хто бібліотекою завідував? То була ваша бібліотека?

Відповідь: То був студійон. То є славна бібліотека. То були митрополита найкращі книжки. Він там працював.

Запитання: Як він називався?

Відповідь: Каган. Він ще живе у Палестині.

Запитання: Чи він щось писав про то, не знаєте? Як його українці врятували, не писав? Каган?

Відповідь: Каган. Він нашим приятельом дальше зостався. Той, що я згадував. Потому ми боялися тримати того хлопця. Ми привезли того Ромка до Львова, він там уже опікувався тим Каганом. Йому їсти носив, і то, аж прийшли большевики, другий раз. Знаєте, то вже було, як прийшли большевики другий раз, то вже зробився жидівський комітет. Ци Ви, пані, би-м знали, що митрополит зарядив, то було щось двіста дітей самих, того історія не знає.

Запитання: Жидівських дітей?

Відповідь: Жидівських.

Запитання: Де було?

Відповідь: У Львові і околици. Що вони пережили ту біду.

Запитання: І що вони переховувалися в різних наших людей?

Відповідь: Так. То не були тілько монахи при тім, то були і світські люди – багато – бо ми би не могли дати ради, пані. Ніяк. То та родина, що там було три родини в тім соліді, в тім, в шевця, вони пережили цілий час.

Запитання: Ті родини, ті, що Ви їх залишили?

Відповідь: Так, що я їх залишив. Вони пережили цілу біду.

Запитання: І де вони тепер є, не знаєте?

Відповідь: Як прийшли большевики, тоди прийшов комітет. Митрополит закликав до себе жидівський комітет і сказав таке. Оті я слова повторюю, котрі я чув від того Левіна.

Запитання: Того, що тепер в Нью-Йорку є?

Відповідь: Бо як я їду до Америки, я все його відвідую. Він кілька раз був у нас.

Запитання: Тут?

Відповідь: Тут. í що я мав казати?

Запитання: Ви казали ті його слова, котрі він чув від митрополита.

Відповідь: Каже, що прийшов комітет і митрополит каже, щоби вони дали йому слово чести, що ті всі, той спис дітей, тих людей, як вони вже є християни, щоби комітет дав слово чести, же не будут переслідувати. Тілько лишити їм свобідну волю, як вони хотять. І комітет потакував. То каже мені той Левін, що ще митрополит сказав тим, котрі не мали ще відповідне убрання, пошити убрання, черевики. Огудити були всякі, каждий мусів мати якийсь фах у руках. Кравці, шевці, столярі, все малиє І вони так тоди митрополит передав комітетові жидівському.

Запитання: Тих дітей?

Відповідь: Тих дітей. А Левін і Каган, як то вже вони переїхали до того, до Варшави, і там уже у Варшаві формирувався жидівський легіон, бо тоди в Палестині була війна. Пані, знаєте? І Каган і каже до Левіна, до Ромка, каже: «Їдь до Фльоренки», бо ми мали у Фльоренці монастир святого Михаїла. Недалеко криниці на Лемківщині. Каже: «Там є студити. І, – каже, – всім виробимо пашпорти і поїдут із жидівським транспортом до Німеччини». Він прийшов, там було, здається, сім монахів: отець Александр, отець Андрей, отець Марко Стек. І, на жаль, ті браття боялися їхати, тілько один Марко Стек. І там був отець Антоній Ріжак, він тепер є в Німеччині, він їм двом дав ті паспорти, переробив інакше: один називався Вайс, а другий який – я забув, і з тими пашпортами переїхали з жидами і Ромко тоди їхав, той один, до Німеччини. Вони поїхали дальше до Палестини, а тоті два отці ся лишили у Німеччині. І вони нас знайшли в Німеччині, ми вже були в Баварії тоди. Отже ж то такі справи, то я вже тепер, пані, є в Німеччині.

Запитання: Так, і як Ви, власне, до Німеччини попали?

Відповідь: О, тепер, як ми попали до Німеччини. Як большевики наступали у 44-ім році у серпни, 8-го серпня, нас армія, ота мадярська була армія, з собов забрали. Ми виїхали до Німеччини.

Запитання: Забрали, значить, евакували?

Відповідь: Але перед тим ніж я, за той час, як ми там жили на тім, то там ми мали все гості, наша партизанка там була, бо там був головний штаб.

Запитання: Де?

Відповідь: Як то ся називає? У Рогах, то називає такі гори там. І, видите, десь в мартові, як наше Благовіщення, то було десь коло 7-го марція, прийшла наша партизанка, на Осмолоду, близько чотири кільометри. Там троха щось наробили, я не буду то згадувати, але за якийсь час прийшла большевицька партизанка, того Ковпака. У тій ковпаківській армії наш один з Волиня хлопець був, я забув, як ся називав, Александр – ім’я, а як писав, не знаю, був прострілений шротом нашим лісничим. Бо він вже був як їх, як большевик. А він був українським, він спав, каже, зи сну його взяли. Його лишили у нас, і тому нам нічого не робили. То було в маю. Потому ми його, він мав прострілений... хтось його навіть... Ми того вилічили і потому наша партизанка його забрала. А вот пізніше колись, як вони вертали, друга партія надійшла, а вони нам залишили вже записку, каже, щоби, каже, в вас нічого не робили, бо, каже, ви нашого бойця тримаєте, каже, то покажите ту йому записку. Він тоді вже казав, що за два місяці наші будуть. 1 ми так були там, в Підлютому аж до тої, вже були большевики цілий тиждень, але до нас не могли прийти, а мадяри за тиждень відбили їх, і кажуть, що тут буде фронт. Ми так лишили церкву, в третій годині відправили отець Ювеналій Службу Божу, помолилися. Що могли взяти у руки? Ми мали такі візки маленькі... Ми так ту нашу мізерію спакували. І корови, мали-смо три корови, треба їх живих, не лишимо, тай вони йшли за нами аж на Закарпаття і багато нам в дорозі помагали, бо мали молоко. І на Закарпаттю, там в нас вже, то було у Руській-Рясній, нас перебрав вермахт німецький. 1 то слава Богу, бо не знаю, що би з нами було, бо за тиждень їхали сестри-василиянки із Підлютого із своїм капеляном, то їх мадяри арештували, за дроти, і віддали большевикам. А отця, отець Білик, то взяв десять літ на заслання, а сестри вернулися до Галичини. Щастя, що нас взяв вермахт.

Запитання: І скільки вас було тоді? Велика група? Так приблизно.

Відповідь: Отець Ювеналій, отець Теофан – два, Фільотей – три, Иосиф – чотири, я – п’ять, Олекса – шість, Христофор – сім. І ще ми мали хлопця маленького, що пас наші, сирота, називався Шутка. Він є сьогодня ту недалеко коло Кітченера. Там вже взяв женився. Він пас корови, і ми його взяли з собою. І ми так перейшли через то, через Закарпаття, корови ми там продали, і потому ми перейшли аж до Кошиць. Ми їхали транспортом, то якийсь нас провадив вояк вермахту, він дуже не спішив, аби не йти на фронт, то ми щось цілий тиждень їхали. Заїхали до Кошиць, а там уже може десять тисяч наших людей було.

Запитання: В Кошицях?

Відповідь: В Кошицях. Там уже були ріжні з возами, з тим. 1 там ми були два тижні ще в Кошицях, там мешкали над водою над такою. Потому зачали їхати, писалися до праці, до Німеччини, то й ми уже остатним транспортом виїхали до Німеччини.

Запитання: І куди до Німеччини?

Відповідь: До Ноймаркт. В Ноймаркту ми перейшли той ляґер і, тоди були ті транспорта, і нас призначили на Бамберґ. То в нас було сорок п’ять осіб переїхало.

Запитання: Всі, значить, студити були разом?

Відповідь: Разом. Тілько отець Ювеналій, щоби ратувати, то ми хтіли в Страсгофі, коло Відня, дістати...

Запитання: Ви були в Штрасгофі також?

Відповідь: Так. Ми цілу добу там стояли, але ми не могли, Богу дякувати, не було місця для нас. І отець Ювеналій каже: «Я сі вертаю до Відня, – і каже, – ви їдьте, де вас завезуть. Я у Відню зроблю для вас місце і, – каже, – ви ся вернете». Ну і так він вернувся до Відня, а вона, вся та групка, заїхала аж до Ноймаркту. Ми там перейшли ляґер і... ми приїхали до Баварії і там працювали у фабриці, робили-смо...

Запитання: То ще війна була? То ще перед капітуляцією?

Відповідь: То ще війна, то було в 44-ім році, у листопаді ми були, працювали-смо у фабриці Боша, робили-смо ті частини до літаків. 1 так нам, і всюда Боже провидіння.

Запитання: Аж до капітуляції?

Відповідь: Аж до капітуляції.

Запитання: А тоді, як капітуляція, то ви були десь в якімсь таборі? ДіПі, чи....

Відповідь: Бог ся за мене заопікував. Якась секретарка тої фабрики, вона була католичкою, дивилася, же якісь трошка дивні люди ходять. Прийшла до того пароха і каже, чи вона може-ся тим людям знайти приватне помешкання? А він каже: «Добре, – каже, – знайдеш то-то...» І знайшла в одній, такій близько, в одній парохії, достаючий помочи, парох Лянг писався, прийняв чотирох: отець Теофан, Олекса, Иосиф і той хлопець, там жив на... А нас трох – в одної вдови. Вона мала такі... продавала дерево на запал, на опал. Каже: «Добре, бо, – каже, – якійсь... мала одно мешкання». То ми дві ліжка докупи і смо спали три. Отже ж таке було ще з тим трошка смішне, бо то алярм, знаєте. А щастя, що ми були близько, вже в кінці міста і там був такий брат Фільотей, він вже помер. Кажемо, Христофор каже і я: «Фільотей, ти йди до пивниці, там, де німці, – кажем. – Як тебе заб’ют, то ми ся лишимо, а як нас заб’ют, то ти ся лишиш». І, Ви знаєте, він місію робив. Ми маємо ту ікону, ту стареньку, така там є у тім, він в тім часі ту ікону малював. І німці називали Марія гілфе, дістаюча помочи, і вони мали довір’я, бо там є ікона. І все, як вже алярм, то все його кликали, він з тов іконов так йшов. Î каже, шо нічого, знаєте, що може яких п’ять метрів упала бомба і там забила людей, і худобу била, а то ся лишило, де був Фільотей з іконою. І він ту в часі тих нападів, тих налетів, він ту ікону скінчив малювати. Вона має дивні дороги. Вона їхала з нами до Бельгії, два рази верталася назад в Німеччину, і таки приїхала сюда, до Канади, та ікона.

Запитання: І тоді, як вже капітуляція, і ви тоді вже були в якімсь таборі, так?

Відповідь: Капітуляція, то ми, нас двох пішло до отців кармелітів. Там були отці Василиями: отець Голик, він ще живе, і отець Назарко, він вже помер. А ті отці мали, бо їх браття були на війні, вони потребували помочи. Я занимався господарков, а диякон Христофор, він вставляв вікна у тім, в церкви, бо то бомби побили всьо. Він навіть набрався там хвороби, бо він дістав сухоти, і тому з нами не міг приїхати до Канади. В санаторії дванайцять літ перележав, в Німеччині. Слава Богу, же перейшов то. Він дуже славний маляр є, дуже гарно малює ікони. І ми там пережили, у кармелітів, до осени, а наші другі там, на тих самих місцях, у тій парохії були, то до осени. А восени зоорґанізували табори, то нас прийняли до шестого табору, таки в Бамберку. І ми там цілу зиму перезимували, а в марту отець Стек Марко уже приїхав тим транспортом, видите, то одно друге учит, з жидами, довідався, що ми є в Бамберку, приїхав до нас. І тоди зачав, каже: «Так не мусим сидіти». І зачав розписувати, насамперед, до Америки написав, до єпископа, ще покійний жив той митрополит, що помер, і до нашого Ізидора. І всі написали: «Приїжджайте». І між тим вислав нам афедавіти отець наш, ми маєм ще одного студита в Америці, він вже перед війною ще перейшов, Осташ. Він нам вислав афедавіти. Але ми таки приїхали на ті афедавіти, що [їх вислав] преосвященний Ізидор.

Запитання: Тут, преосвященний Ізидор, так?

Відповідь: Я*.

Запитання: Ну і як відтепер, коли ви приїхали до Канади?

Відповідь: Ми з Бамберку виїхали до Вестфалії, бо знову заходить друге вертання, бо отець Петерс довідався, як він вже був на воли, в Німеччині, з Дахав приїхав, довідався, що ми є, він приїхав і нас забрав до Вестфалії. І ми в Вестфалії замешкали насамперед в однім такім месійним домі, же там, де отці вербісти мешкали, за німців там був шпиталь. І в тім монастирі ми застали дванайцять наших богословів.

Запитання: Українців?

Відповідь: Українців, яких сьогодні ще є єпископ владика Мирослав Марусин і другі, то було дванайцять тих, бо Блаженніший був великий приятель покійного кардинала Ейґера з Патердорфу. І вони домовились: якби щось ся стало в війні, якби якісь студенти, прийми їх. І він прийняв. Вони там студіювали. І отець Петерс був їх тим, таким ректором. Ми там були аж до осени. А в міжчасі, отець Петерс у одної вдови знайшов дім, яка нам дім подарувала, недалеко від Бадріборку, і ми перейшли до того дому мешкати. Там, де продавали, вона мала там пиво, знаєте, то ми зробили з того каплицю, отець Ювеналій гарно помалював, і ми там були п’ять літ. Ми мали там вже корови, мали-смо поле.

Запитання: До котрого року ви там були?

Відповідь: До 49-го року. І в міжчасі конреґація східна зачалася, там пресвященний Бучко, покійний, казали, що ми маєм переїхати до Бельгії, до отців бенедиктинів. А що в міжчасі уже було чотири кандидати німці, тамтешні, з Вестфалії, то Петерс лишився з тими кандидатами, а нас групка переїхала до Бельгії у 49-ім році, в маю. І ми були в Бельгії аж до 51-го року, знова до маю. І 28-го мая ми приїхали до Галіфаксу.

Запитання: І то вже на афідавіти, які підписав преосвященний Ізидор?

Відповідь: На афідавіти, які підписав преосвященний Їзидор. І та фарма, що ми ту во маємо, вона була від Поворозника.

Запитання: Але, як ви тут приїхали, то ще фарми не було, правда? Як то було, чи так?

Відповідь: Уже була куплена фарма. Був отець Марко Стек, він тому два роки помер, він ту помер, він був нашим настоятелем, ми з ним переїхали. Той, же з жидами їхав, не забувайте. І він поїхав уже у лютому, наперед, а ми аж в маю приїхали, то він за той час приготовив то всьо.

Запитання: Ага, і ту вже купили фарму?

Відповідь: Купили. Здається, я не хочу, я не певний, але здається, що перший завдаток подарував кардинал Мек Ґвіґен, той, шо помер у Торонто, а потому решту то вже зложили єпископат з фондів канадійских, як наші, так і латинські, разом.

Запитання: А то була Поворозника фарма?

Відповідь: Поворозника фарма. І ми замешкали у нас, завдяки теперішньому митрополитови Германкжови, ми помешкали в отців редептористів латинського обряду, у Вудсток. Ми мали велику семинарію, її нема, бо там вже школа, то ж була стара. І нас прийняли, як свої рідні. Дали нам помешкання, дали нам каплицю, і ми безкоштовно, без всього, то шо ми помагали, очевидно. Там утримувалися від мая 51-го року до серпня 52-го року.

Запитання: Більше, як рік?

Відповідь: Так, більше, як рік. Отже ми пізніше, і ще, як ми переїжджали сюда, то, знаєте, то ми в ту хату зайшли, а ми, знаєте, не мали ані досить грошей, ми ще не йшли до роботи, ані мови не знали. А наших то маленька слабонька була громадка, тоді добрий ректор нам фондував дуже вживані річи, всьо: постіль і начиння кухонне, всьо. І ще сами привезли нам всьо.

Запитання: Сюди, вже на ту фарму? Так що ви вже в серпні...?

Відповідь: Вже на ту фарму. Так, в серпні ми вже туткай зайшли.

Запитання: Зайшли сюди? Ну, і як тут почалося господарство? Скільки вас тут тоді було? Всі, значить, були ті, що приїхали? Так?

Відповідь: Tori я не буду згадувати, бо тоті молоді відійшли. Вони мали родини тут, знаєте, в Торонті, та й то молоде ще було. Нас ся лишило восьмох.

Запитання: Вісьмох. А молодих скільки було тоді?

Відповідь: Молодих було чотири.

Запитання: Чотири. І вони відійшли, ті чотири?

Відповідь: Та, відійшли. Потому ще прийшов до нас такий старший Мелетій, він тепер є в старечим домі, має дев’ятдесят чотири роки, Ви б повірили. Він у франківськім домі живе.

Запитання: Він вступив щойно в старшому віці? Так?

Відповідь: Він в старшім віці вступив і скінчив новіціят, і зложив схиму, і так був з нами. І ми там першої зими, там нас у тій маленькій хаті...

Запитання: В тій хаті тут, фермерській?

Відповідь: Тут, фармерській, ми були цілу зиму. Потому вже на другу весну вже помалу до тої другої... А ми з тої того самого року, ше ми там мешкали, то ми...

Запитання: Так, так що Ви казали, як ви перейшли з тої першої хати в другу хату, і вже почали на господарстві тут?

Відповідь: Насамперед ми ще мешкали у отців редептористів літом, бо ми були, то ми вже постаралися, бо то люди були наші, жеби ті люди мали опіку духовну, то ми ту зробили в тім старім домі, де вони вбивали худобу, де ковбаси вудили, то ми там зробили каплицю.

Запитання: Бо тут не було ще, нічого не було для людей?

Відповідь: Ну, ну. Люди з села прийшли по суботах, так, коли мали вільне, і то сами руками, то, знаєте, люди помагали.

Запитання: Люди помагали. А скільки тут українців тоді було? Скільки тих, що помагали, родин, пригадуєте менше-більше?

Відповідь: їх було тридцять родин, так. Тепер їх вже нема тілько. Вони тоди були молоді.

Запитання: І то були всі, що приїхали по війні.

Відповідь: Тільки по війні, ці всі новоприбулі.

Запитання: Тут старшої еміграції не було?

Відповідь: Була старша, але вона не признавалася, десь потому хтось відкісь так-во, – не були заінтересовані.

Запитання: Ага, але так не було, то були все ті, що приїхали.

Відповідь: Так, тілько ті молоді прийшли. Вони помагали дуже... І ми дальше в неділю вже мали Службу Божу, а там, де вони худобу били, то ми зробили галю*, і навіть танці були.

Запитання: То що навіть і товариське життя почалося?

Відповідь: Так, а у лісі, а тілько, на жаль, там торнедо** знищив, там ми робили пікнік, там мали-смо забаву, то всьо. І, навіть кілька раз, то приїжджала академістська молодь із Торонто на ту Службу Божу, ще отець, він вже помер, він був на Бетерс парохом, то він ту для них мав Службу Божу.

Запитання: Бенеш, може?

Відповідь: Бенеш, Бенеш. А першого літа, то «Пласт» був, мали ту свій табір на горі. То рано все прапор вивішували, і було життя. І так, шо ми потому і потому вже три комнати зробили в тім домі, на другу зиму, і вже гарно розвивалося. І, знаєте, тоди люди не мали карів***, не мали своїх хат. Щонеділі, і навіть на вечірню, приходила повна каплиця. І ми палили деревом, як було взимі, як там загарячо, то ми йшли до вікна. Як коло вікна було зазимно, йшли до п’єца. Так цілий час, як та вода, рухалися. А тепер маєм гарну церкву, чисту, лавки. Тоди навіть лавок не було, стояли ті, на ногах.

Запитання: Так що, в той час то був такий піонерський центр тут українського життя?

Відповідь: Так, так, це перший центр був.

Запитання: І тоді ви почали управляти вже тут, ту землю, так?

Відповідь: Від першого року ми почали управляти, ми самі не мали то, то нам один чоловік, Манішевський писався, то він перший прийшов нам на поміч. Ну, і ту був такий Кольвер, англієць, то він нам прийшов восени з трактором поорав. А ми йшли вліті йому помагали кукурузу збирати, щось там, міняли – робота за роботу ми йому давали. Але з каждим, ми були, пані, ще тоді молоді, повні енергії, і тішилися, же шо маємо свой куток. Пані, знаєте, як то по таборах і по чужих домах, там у кармелітів, там у тих отців бенедиктинів, все чужий дім. Цьвьока ви не смієте забити до стіни, щоби собі щось повісити. А ми вже своє мали і ми ся всі тішили тим. То ми першої зими, пані, як ми вже там замешкали. А чим будем палити? То був форнес* і чистий дім був. То так, бо то сестра того отця мешкала, вона чисто тримала. Ну, ми пішли, трох нас: брат Иосиф, брат Теодор, ше він ту є з нами, і я, ми пішли до отців василіан, до Ґрінсбі, збирати виноград. І ми стілько заробили, і приїхали ще отець, як ся той отець називав, настоятель віз нас до Анкестер, а отець ще Пелех там був капеляном, ще нам дав чека. І ми то привезли додому і купили на цілу зиму оливи на форнес. І ми першу зиму мали теплу. Ну, і то вже шо ще Ви, пані, хтіли?

Запитання: Ще скажіть щось такого цікавого. Які тут ще (Ви вже згадували, що тут і Пласт таборував, і люди сходилися) були цікаві річі?

Відповідь: Ну потому, шо то каждий від першого дня, від першого року, ми зачали ту празнувати, бо наші, ми мали в Униві (головна лавра, вона називалася Успенська лавра), то ми мали празник Успенія Матенки Божої. Тому що ми з тов іконов приїхали з Німеччини, що нас хоронила в часі тих налетів, і ми приїхали, привезли аж сюда. І ми назвали – Успенія. І зачали люди, першого року мало було, а другого року більше, тоди з Кіченер, найбільше з Кіченер. Та пані Осташевска, вона організувала. Привозили готові пироги і голубці, і ми там на кухни загрівали, там у саді правили Службу Божу, і там так, по Службі Божій, столи наставлят, і там себе гостили. То так довший час було.

Запитання: На празник це відбувалось?

Відповідь: На празник, аж доки ту церкву не збудували.

Запитання: Що можете сказати про акцію побудови нового монастиря? Чи то від початку отець Теофан то планував, чи як то розвинулося?

Відповідь: Головного монастиря був від першого початку у нас плян такий, але що не було однозгідности, бо ми, молодші, хтіли такий монастир будувати, як щось вроді, як мотель. Бо ми відчували, що ми ся постаріємо і не будем годни по сходах ходити, щоби на одній підлозі було. А старші були за тим, жеби такий, як у старім краю: широкі коридорі, малі комнати, і так вони збудували.

Запитання: Так що вийшло так, як старші хотіли?

Відповідь: Так. А ніже ми зачали будувати, то ми вже мали фонд, ми вже мали 36 тисяч.

Запитання: А, власне, звідки той фонд? Правда, чи то був приватний, жертви, чи...?

Відповідь: То вже є приватні жертви і праця. Ви знаєте, вже зачали трошка, дещо зачали будувати.

Запитання: Прихід вже давала ваша праця?

Відповідь: Прихід зи стайні, з поля, вже пасіка. Ми купили ту пасіку, ми майже так дістали половину даром. Ми ту пасіку привезли п’ятьдесять пнів з Ошави. То завдяки отця Марка Стека. Ми сюда привезли, то першого року отець Стек каже: «Не бери нічого від людей, – каже, – хто що дасть». Ви знаєте, що тілько взяли, меду багато не було, але більше ми дістали грошей в два рази, як би ми давали ціну.

Запитання: І то не тільки свої, чи тільки наші люди купували?

Відповідь: Наші, наші. Ми дарували так, на пам’ятку. Як оден щось дав, а другий не дав, то один за другого заплатив. Вони собі так постановили. Відтак ми скромно жили, но всьо мали своє, знаєте, з городу, з стайні, потому зачали вже, і м’ясо своє мали і ще й продавали.

Запитання: Прошу сказати про працю диякона Фільотея, чи він щось там малював?

Відповідь: Фільотей помагав на поли працювати і малював.

Запитання: Ікони малював?

Відповідь: Ікони. Ті ікони, що є в каплиці, то всьо його праця. Брат Йосип, покійний, він занимався господарков, і Мелетий господарков. Стайня, на поли орати, ми вже потому зачали трактори купувати. Нам один трактор, я не знаю тих людей, варто би згадати, з Торонта, знаю, же один є той, же тримає, що висилають люди на..., Фірчук.

Запитання: Фірчук, так, то пакунки в Україну.

Відповідь: Так, це завдяки ще якимсь, але я, на жаль, не знаю тих людей.

Запитання: Що вони помогли трактор купити?

Відповідь: Вони помогли, то товариство купило трактор. Так шо ми вже мали, бо зразу ми не мали машинерії. А то ми вже мали машинерію, вже зачалась робота іти. Ну, і так з церков...

Запитання: А хто ще з братів, власне, що хто робив, чи з отців? Хто кухню провадив?

Відповідь: То покійний Йосип, та я помагав, і був ще отець Милявич Яків. Тепер, все празник, тепер, такі Служби Божі, то вже монастир, то приходило багато григоріянок, знаєте, то є рік довгий є, і то назбираєся купка. А що ми ощадно жили, а собі не так-во, то воно купка до купки і приходило.

Запитання: Вашим парохом був отець Марко?

Відповідь: Марко, я*.

Запитання: А пізніше? Як довго він тут був?

Відповідь: Ex, я не хочу то всьо, то забагато буде, то буде забагато того всього. То було міжчасом, так Марко мусів, Марка взяв преосвященний Ніль на якийсь час, але як ми приїхали, як Марко від’їхав, то ми мали отця Якова Милянича, вже покійний, молодий був священик, котрий кінчив богословіє в Голяндії. Ну, а пізніше, отця, десь в 59-ім році, я собі пригадую отця Теофана, той, же будував той дім. Висвятили, преосвященний Ізидор висвятив. Він тоди вже став настоятелем. До того часу був отець Марко. Аж отець Марко Стек залишився в Бритейській Колюмбії, на парохії, то хтось мусив бути, то вони, отець Теофан Шевага став настоятелем.

Запитання: А тут також приходили кандидати, які хотіли стати монахами? Можете сказати, скільки приходило, звідки, чи старші, чи цей спосіб життя також притягав молодших, чи це були переважно старокраяни? Якими були ваші контакти з тими, які хотіли стати монахами?

Відповідь: Назагал, кандидатів ми... так багато, тому шо замале мешкання було, то було найголовніше, не було, де мешкати. А от тепер вже є місце нам, тоди не було.

Запитання: А були кандидати, які приходили?

Відповідь: Тілько тий, шо тепер Мелетий, шо є в тім, шо в старечим домі, то він прийшов. І він зробив новіціат, і ту схиму зложив, обіт. А таких, так були, прийде оден, другий на тиждень, два, розглянеся, то я не буду його числити за кандидата. Пішов.

Запитання: Так що більше не було таких кандидатів серйозних, щоби довше були?

Відповідь: Аж отець той, насамперед, той...

Запитання: Прокопій?

Відповідь: Прокопій, о, я**. Прокопій, Шевчук, я знаю, чи там кого згадувати, то був ше такий Яків, він називався, Креховецький. Вони скінчили ту новіціат.

Запитання: Тут?

Відповідь: Ту. І потому зробили фільософію в семинарії у Льондоні, в латинській, їх вислали до Риму. І там в великій семінарії українській, в Йосафата, вони закінчили богослов’я. На жаль, той Креховецький виступив, пішов, а отець Прокопій Шевчук є.

Запитання: Висвятився?

Відповідь: Висвятив, він вже роджений канадієць, з Фортвіллям, то він виїхав із... Бо я забув, отже сказав початок, я забув, то-то вже старий хлоп.

Запитання (Євтимій Волінський): Одне тільки питання. Люди, нараз, питають нас, чи ми можемо прийти сюди на тиждень, на два, щоби помолитися, трошечки перебути на свіжім повітрі? Отже, чи від початку, помимо тих, скажім, невигід тут, чи були люди, які приїжджали з Торонто, щоби теж тут трошечки з вами перебувати, помолитися з вами?

Відповідь: Були такі старі, як Витрикуш. Приїжджали з Торонта в часи літа, на вакації, там були по тижню, по два. З тої галі зробили, там мешкали, разом з нами там їли. Свіже повітря.

Запитання: Варто би декілька згадати поіменно, бо, мабуть, звичайно, такі люди стають такими приятелями монастиря, і також пізніше...

Відповідь: Тих двох, то вони вже померли, то був Нудик Стефан і Петрикуш Ілля, вони найбільше приїжджали. Ну, такі родинні, навіть родини часом приїжджали, день, два там в стодолі на сіні, прошу пані, ночували, так розглянут, та й з дітьми поприїжджают, такі були приятелі. Колись багато було з Торонта приїжджало, з Гамільтона.

Запитання: А з Льондона, скажімо, бо тут близько Льондон? Малий контакт?

Відповідь: 3 Льондона, щось я, так більше... Малий контакт з Льондоном, цілий час малий контакт. То був найбільший контакт був з Кіченером і Торонтом, менше з Гамельтоном. А Льондон, Брендфорт...

Запитання (Євтимій Волінський): Тут останніми часами також один автобус приїжджав на празник в Сент-Катаринс, чи то також довший час, чи щойно останніми часами?

Відповідь: Ви знаєте, Ви даруйте, я дванайцять літ не був ту, я був у Римі.

Запитання: Ага, Ви були певний період в Римі, так?

Відповідь: Так. Я був аж з 64-го року, з отцем Ювеналієм, він нас забрав до Риму. І я був до 76-го року. Великих дванадцять років.

Запитання: Так що той час Вас не було. Щось скажіть ще за той період в Римі, як там, де Ви були в Римі? Ви при Блаженнійшім там були?

Відповідь: Там, пані, ми маєм студійон над тим озером Гапьванським (???). Ми там город провадили.

Запитання: Отже, Ви там були в Римі, а тоді сюди вернулися?

Відповідь: Так, так. Ви знаєте, тут померли, той же диякон Фільотей пасіку доглядав. То мене послали сюди.

Запитання: Так що Ви приїхали, щоб пасіку тут доглядати?

Відповідь: Так. Ну, то вже буде, пані, вже більше не...

Запитання: Дуже дякую, як хіба ще щось пригадаєте, то ми ще колись запишемо. Дуже, дуже Вам дякую.