Ігор ЧОРНОВОЛ

ПРОГОЛОШЕННЯ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ УГОДИ

НА ФОРУМІ ГАЛИЦЬКОГО СЕЙМУ 1890 РОКУ

ТА ПЕРШІ ВІДГУКИ НА НЕЇ

У контексті налагодження сучасного польсько-українського діалогу істотно зріс інтерес до минулого польсько-українських взаємин. Досі увагу фахівців привертала їхня конфліктність, що посприяло витворенню відповідного стереотипу[1], який, однак, поступово ламається. Про це свідчить низка публікацій про польсько-українську співпрацю як польських, так і українських авторів (з українського боку – це здебільшого статті у збірниках, монографій поки що обмаль).

Автор цих рядків досліджує одну з найгучніших спроб польсько-українського порозуміння – угоду 1890-1894 pp. (т. зв. «нова ера»). У публікаціях, що стали наслідком тривалих пошуків в українських і польських архівних збірках, переважно висвітлювалася генеза самої акції[2]. Дана стаття започатковує новий цикл, присвячений безпосередньо угоді, а також з’ясуванню її наслідків.

Іменований намісником Галичини восени 1888 р., граф Казимир Бадені відразу ж справив враження людини з неабиякими політичними здібностями. Він володів чудовим відчуттям кон’юнктури та дивовижним вмінням маніпулювати громадською думкою, що дало йому змогу у 1895 р. стати прем’єр-міністром Австро-Угорщини. Ось як характеризує його інавгураційну промову 1888 р. сучасний історик Вольдемар Лазуґа: «Почуто щось, що було поєднанням принциповості з компромісністю, жорстокості з ласкавістю і демократії з абсолютизмом. Очікування виправдав. «Хочу, – сказав, – керувати, а не політикувати» і в «кулуарах не сховаюся». Трохи жестів наліво, трохи направо: багато мало що значущих обіцянок, трохи святкових тонів. А все з належної висоти, рішуче і по-панськи; впевнений у собі, ніби вже заповідаючи успіх піднятих ним справ» (тут і далі переклад наш. – І.Ч.)[3].

Про українські проблеми гр. К. Бадені спочатку мав слабке уявлення. Це був тип політика-прагматика, характерний для епохи польського позитивізму. Прагматикові зацікавлення українцями могло дати дуже мало. Точніше, він цікавився проблемами, пов’язаними з ними, настільки, наскільки це було йому потрібно для управління краєм і, здається, сприймав їх як перешкоду у своїй діяльності[4].

Однак з часом ставлення гр. К. Бадені до українських проблем змінилося. Цьому сприяло зацікавлення українським національним рухом вищих урядових сфер. Свою роль зіграло спілкування з братом Станіславом, котрий мав репутацію українофіла[5]. Схоже на те, що гр. К. Бадені був абсолютно відвертий з Костем Телішевським, коли заявив йому в 1890 p.: «Говорю до Вас як вірний слуга його цісарської величності. Руська справа має значення для всієї держави, інакше б я з Вами не розмовляв»[6].

Вирішивши взяти участь в угодовій акції, гр. К. Бадені діяв швидко і рішуче. У листопаді він зустрівся з О. Барвінським[7]. Однак врівноважений і флегматичний О. Барвінський, на думку намісника Галичини, не міг блискавично розв’язати таку складну проблему, як польсько-українська угода. Тож К. Бадені, котрий «з енергії зробив щось на кшталт програми і про людей судив часто залежно від їхньої енергійності»[8], вирішив мати справу з адвокатом К. Телішевським, який видався йому людиною рішучою та принциповою[9]. Протягом усього 1890 р. вони зустрічалися чотири рази[10]. У жовтні К. Телішевський увійшов до очолюваного О. Барвінським гуртка прихильників ідеї «українського П’ємонту» та порозуміння з поляками[11].

Крім К. Телішевського, гр. К. Бадені спробував порозумітися також із Т. Окуневським. У вересні 1890 р. останнього відвідав високопоставлений урядовець Крайового виділу Антоній Хамєц. А. Хамєц не приховував, що змагає до угоди з відома намісника, міністра закордонних справ графа Ґустава Кальнокі та військового міністра Фердинанда Бауера. Проте Т. Окуневський відмовив А. Хамцеві у співпраці, по-перше, тому, що не бажав брати участі у здійсненні непопулярної ідеї, і, по-друге, тому, що не розумів сенсу розривання спілки з москвофілами, чим, за словами А. Хамця, обов’язково супроводжуватиметься майбутня угодова акція[12].

Того ж року О. Барвінський познайомився з новим шефом Крайової шкільної ради Міхалом Бобжинським і знайшов у ньому нового союзника для ідеї угоди. З розмов з ним та А. Хамцем О. Барвінський зрозумів, що «наші народні потреби і домагання можуть діждатися прихильної полагоди і здійснення, наколи б повелося в соймі, котрого сесія мала відбутися в осені 1890 p., поставити ясно наше національне питання і приєднати для його піддержки впливові личності і сторонництва»[13].

У ході зустрічей К. Телішевський та гр. К. Бадені обговорювали список постулатів угоди, які запропонував перший: мовний утраквізм учительських семінарій, відкриття ще однієї української гімназії; кафедра історії України у Львівському університеті; забезпечення українській мові рівноправності з польською та німецькою; «відповідна репрезентація в ділах законодатних»; народовець у Міністерстві освіти; «поворот урядників русинів з Мазурщини на Русь» (тих, хто отримував призначення в етнічні польські райони, що сприяло їх асиміляції). Про деталі цих контактів знало лише вузьке коло осіб (Олександр Барвінський, Іван Белей, Дем’ян Гладилович, Кость Левицький, Юліян Романчук, Микола Січинський, Олександр Стефанович, Іван Чапельський), а наведені пункти переговорів К. Телішевський оприлюднив лише 1892 р.[14]

24 листопада 1890 р. намісник запросив до себе на аудієнцію лідерів народовців. У цій зустрічі брали участь: голова «Народної Ради» Олександр Огоновський, її секретар Кость Левицький, О. Барвінський, посол до парламенту Корнило Мандичевський, К. Телішевський та митрополит Сильвестр Сембратович. Унаслідок досягнутого порозуміння[15] наступного дня у сеймі під час дебатів над бюджетом слово взяв К. Телішевський. Почавши зі суто бюджетних проблем, він закінчив закликами до «згоди і згідного поступовання і згідної праці»[16]. Його доповнив Ю. Романчук, голова клубу руських послів. Він почав здалека: перечисливши кривди, яких зазнали галицькі русини, заявив про їхню лояльність щодо Відня та готовність до угоди з поляками, а закінчив ефективною фразою: «Супроти Вас, панове, скажу тілько: хочете згоди, то ми до згоди все готові, а если ж хочете конче борби, то підіймемо борбу. О ласку просити не будемо, борби не страхаємося, згоду приймемо радо»[17]. І якщо заклики К. Телішевського можна було розцінити як досить туманні, то після виступу Ю. Романчука стало ясно, що сумнівів бути не може – народовці пропонують угоду. Наступного дня слово взяв один із визнаних авторитетів «станьчиків» Станіслав Мадейський. Наприкінці свого виступу він дипломатично запитав, хто стоїть за виступом Ю. Романчука і чи дійсно русини готові «йти разом з нами»[18]. Після короткої й ділової промови гр. К. Бадені стало зрозуміло, що Ю. Романчук діє з його відома[19].

Враження було надзвичайне. Те, про що вже декілька років голосила вся галицька преса, сталося – народовці пропонують угоду. Угодова акція задумувалася як акція антиросійська, отже, в Галичині вона повинна була знешкодити москвофільство. Тому подальші сеймові засідання перетворилися в потужну польсько-народовську демонстрацію проти москвофілів.

Після промови Ю. Романчука Михайло Король і Денис Кулачковський заявили про свій вихід з клубу руських послів і в порозумінні з іншими москвофільськими послами зажадали його скликання. Проте Ю. Романчук проігнорував цю вимогу[20].

Нарешті 27 листопада слово взяв представник «твердих» Микола Антоневич. Він сказав, що москвофілам нічого заявляти про свою лояльність щодо Австрії, бо вони й так лояльні, а народовцям закинув, що вони їх продали «чи за миску сочевиці, чи, може, за які концесійки і субвенційки або за 10-гульденові мандати»[21]. Здається, великою несподіванкою для М. Антоновича був виступ у рішучому народовському дусі митрополита С. Сембратовича, який повністю підтримав Ю. Романчука[22]. У відповідь Ю. Романчук зажадав від М. Антоневича відповіді, з яким з п’яти пунктів його програми він не згідний: «Перший: народність руська єсть відрубна не тілько від польської, але і від російської; другий: вірність для греко-католицької віри; третій: вірність для австрійської держави і пануючої династії; четверте: лібералізм; по-п’яте: економічне піддвигнення селянства і міщанства»[23]. Після нього виступили М. Сочинський і К. Телішевський, які екзальтоване заперечували М. Антоневичу[24]. Д. Савчак закликав останнього ясно висловити своє ставленая до програми Ю. Романчука. Розгублений М. Антоневич не знав, що відповісти, і практично погодився з народовцями: «О програмі, котра Вам подобалась, я сказав мої погляди – то значить, що з із’ятієм где некоторих уступів, котрі нам явно уближили (образили. – І.Ч.), гожуся (п. кс. Сочинський. Одрубність малоруська). То мені не уближає. Чи я говорив, що я хочу великої Росії? [...] Єсли одрубність наука совершенно узнасть, то я і тому перечити не буду, в програмі краєвій не говорю ані о цілой Малой Русі, ані о Україні, тілько о Галицькій Русі»[25]. Того ж дня без дискусії пройшла пропозиція про субсидію «Просвіті» та «Руській історичній бібліотеці» О. Барвінського. Натомість «Общество им. Качковского» не отримало нічого[26].

29 листопада сейм прийняв ухвалу про подальшу утраквізацію вчительських семінарій та позитивно поставився до пропозиції С. Сембратовича відкрити ще одну руську гімназію[27].

На трибуні знову з’явився M. Антоневич, котрий заявив від імені москвофілів, що вони «безусловно і отверто» стоять «під прапором» митрополита і їхня програма ідентична його програмі, а насамкінець під веселий сміх ствердив, що «тоє наука вже рішила, що галицько-руський нарід належить до Малої Росії»[28]. Того ж дня сесія припинила роботу.

В історичній літературі поширена думка, що у 1890 р. не існувало формальної угоди, тобто, що сторони не узгоджували будь-які конкретні пропозиції. Дійсно, такого документа ніхто не підписував. Але, як бачимо, переговори з гр. К. Бадені велися не навколо абстрактної ідеї угоди, а навколо конкретних пропозицій, поданих на розгляд намісника К. Телішевським. Остаточний варіант умов угоди на початку 1891 р. було представлено прем’єр-міністрові графові Едуардові Таффе і членам його кабінету[29].

Наприкінці 1890 р. в атмосфері всезагального піднесення й ентузіазму відбулися другі загальні збори «Народної Ради». Зі звітною промовою виступив Ю. Романчук. Між іншим, він мав говорити дещо таке, що не потрапило до газет і що проливає світло на дійсне ставлення народовців до угоди. У чернетці свого виступу він написав: «так чи сяк русини щось дістануть, отже, нам мусить ходити: 1) щоби при тім щось для себе спеціально узискати, 2) щоби узискати щось понад ті для русинів призначені уступки. Се лежить не тілько в нашім інтересі, бо ми мусимо оправдати свій поступок перед своїм сумлінням і перед загалом русинів, але і в інтересі правительства, бо воно тогди дає не теперішнім опозиційним русинам без певності компенсати з їх сторони, але русинам, з котрими порозумілося.

Отже, треба б нам знати: 1) що дістали б русини без всяких компромісів; 2) що дістануть понад те в разі компромісу а) для народовців, б) для загалу ([...] ми мусимо представити так, що ми нашими заходами і 1) і 2) роздобули, так що се було би нашою заслугою. Б[адені] мусить нас поставити в ту можність)». Додому Ю. Романчука відпроваджували під співи «Ще не вмерла Україна»[30].

Загал польських політиків виявився неготовим до такого карколомного розвитку подій. Краківський «Час» повідомив про угоду аж 29 листопада, прокоментувавши її так: «Порушена справа вимагає довгого аналізу. Під першим враженням зазначимо лише важливість факту. Це багатообіцяючий вступ, який, проте, вимагає, щоб те, що цей вступ заповідає, розвинулося у подальшу акцію»[31].

Вичікувальна позиція «Часу» не була випадковою. Польський політичний провід дуже хвилювало питання, як далеко гр. К. Бадені зайшов у своїх обіцянках народовцям. З огляду на це намісник у заключній промові в сеймі заперечив наявність будь-яких таємних приречень на їхню користь[32]. Передбачаючи, що його слова занепокоять народовців, гр. К. Бадені відразу вдався з поясненнями до К. Телішевського. Наступного дня Д. Савчак, Ю. Романчук і К. Телішевський прийшли до нього на аудієнцію. На ній К. Бадені просив, щоб народовці утрималися від оприлюднення умов угоди[33].

Звичайно, виступити проти угоди відверто неприхильні українцям політики не могли, тим більше, що напередодні більшість з них самі підкреслювали її необхідність. Особливо занепокоївся виборчий комітет, вирішивши подати у відставку. Однак, порадившись, його члени вислали до намісника депутацію у складі голови графа Станіслава Поляновського, графа Станіслава Стадницького та члена Крайової шкільної ради Дембовського з наміром утримати його від радикальних кроків. Проте гр. К. Бадені відмовився припинити контакти з народовцями. Тоді зі складу виборчого комітету вийшов граф Антоній Ґолеєвський, за словами О. Барвінського, «найбільший противник русинів»[34].

Дуже невдоволений угодою був Флоріян Зємялковський (екс-міністр для Галичини), котрий у своїх листах до графа Станіслава Поляновського називає її не інакше, як «комедією». У парламентських кулуарах він пробував отримати якусь додаткову інформацію від А. Хамця. Ф. Зємялковський заявив, що А. Хамєц є «правдивим ініціатором комедії» і, бажаючи спровокувати свого співрозмовника, висловив йому своє обурення з цього приводу, але той перевів розмову на інше[35].

Найбільше обурювалися, звичайно, «подоляки». 11 грудня 1890 р. вони зібралися на нараду, яка вислала депутацію до парламентарної комісії польського «кола» із запитом, чи дійсно уряд погодився на 10 руських мандатів до рейхсрату, і з декларацією, що уряд не має права іти на поступки народовцям без згоди на те поляків. Наступного дня відбулося бурхливе засідання комісії. Виявилося, що міністр для Галичини Філіп Залєський не мав жодної інформації про підготовку проголошення угоди і з причини, що гр. К. Бадені «щось» вдалося без його відома, був готовий їй протидіяти. Водночас зі слів Ф. Залєського стало зрозуміло, що прем’єр-міністр граф Е. Таффе довіряє гр. К. Бадені повністю і протидіяти йому не збирається. Прихильник українців С. Мадейський зчепився з авторитетним політиком Давидом Абрагамовичем, котрий утримував приятельські стосунки з Ф. Залєським і задля солідарності з ним виступив проти угоди. Нарешті бурхлива полеміка завершилася ухвалою не посилати депутації до гр. Е. Таффе, як це пропонували «подоляки». З ним мав зустрітися лише виконувач обов’язків президента «кола» Евзебій Черкавський і поінформувати, щоб без відома «кола» на жодні поступки русинам він не йшов[36]. Гр. Е. Таффе, звісно, згодився – тратити підтримку досить значного представництва в парламенті через якусь «дрібницю» йому було зовсім невигідно.

Може скластися враження, що йдучи на угоду з народовцями і не повідомивши про свій намір польське «коло», гр. К. Бадені ризикував власною репутацією і кар’єрою. Але така думка була б помилкова. Очевидно, він міг розраховувати на безумовну підтримку в найвищих урядових сферах. Ф. Залєський був його давнім конкурентом щодо посідання відповідальних державних посад і у разі вдалого закінчення акції (в чому він не сумнівався) йому було вигідно виставити непричетність останнього до неї. Тому гр. К. Бадені не повідомив Ф. Залєського про свої наміри[37]. У Галичині всі найвищі державні посади заступали тоді прихильні народовцям політики: маршалком сейму був князь Євстахій Санґушко, віце-президентом крайової шкілької ради – М. Бобжинський, Крайовим виділом керував А. Хамєц. Не було причин не розраховувати і на підтримку краківських «станьчиків» та інших, дрібніших, політичних угруповань. Отже, опиратися могли лише «подоляки»; так воно й сталося. Але далеко зайти вони не могли – цьому перешкоджала традиційна дисципліна і солідарність польського політичного табору в Галичині. В результаті конфлікти серед польських політиків щодо угоди з народовцями залишилися невідомими сучасникам і навіть пізніше переконані її опоненти не оприлюднювали своїх переконань. Поступово, однак, критики гр. К. Бадені змушені були капітулювати перед його політичною вправністю та першими ознаками довготривалості акції.

Те, що народовці пішли на угоду лише з тактичних міркувань, добре розуміли також її творці або прихильники. Найпрестижніший галицький щомісячник «Przegląd Polski» писав з цього приводу: «Про те що така спокійна й ввічлива поведінка є тільки спритною тактикою русинів, а не їхнім щирим переконанням, ми чули не раз. Авжеж! Переконання не змінюються щодня. Але тактика ввічливості й злагоди завжди має свої добрі сторони й вигоди: якщо утримається, може стати добрим звичаєм, традицією, а в практиці – поступово вплинути на переконання обох сторін»[38]. В скрутному становищі виявилася польська лівиця – з одного боку, вона сама голосила гасло угоди, а з іншого – після виступу Ю. Романчука було зрозуміло, що в особі руського клубу вона втрачає своїх традиційних союзників у сеймі. Тим більше, як влучно зауважило «Діло», що «за той союз русинам не треба було нічого давати»[39]. Щоправда, демократична «Nowa Reforma» поступово змінила свій розгублений тон на прихильний, але «Kurjer Lwowski», хоча й заперечив своє негативне ставлення до неї, у тій самій статті не втримався від чергового випаду. «Руська нова ера, – писалося у ньому, – зайняла вороже становище щодо демократичних і конституційних засад, яких дотримуватимемося неодмінно»[40].

Позицію «Kurjera Lwowskiego» треба пояснювати солідарністю з діячами Русько-української радикальної партії. Опозиція «новій ері» була першою вагомою політичною акцією радикальної партії. Радикали мали пряме відношення до її генези[41], тому розв’язана ними пропаганда проти угоди для багатьох була несподіванкою. Опонували вони їй з різних причин. Для більшості радикалів це була угода з польськими поміщиками та австрійською буржуазною бюрократією і, таким чином, – зрада інтересів українського селянства й пролетаріату. Крім того, радикали вважали, що «вона понижує наше достоїнство народне», «мішає справи язикові, етнографічні і релігійні до політики», приносячи таким чином українські інтереси в жертву «вузько понятому націоналізмові»[42].

Проте віденський осередок радикальної парти’ критикував угоду саме з націоналістичних позицій. У середовищі студентського товариства «Січ» була дуже популярна теорія «державного права руського народу», автором якої був В’ячеслав Будзиновський. В. Будзиновський пропонував добиватися державного самовизначення галицьких русинів у рамках Австро-Угорської імперії. З метою реалізації цієї програми русини повинні були увійти в контакт з молодочехами та іншими слов’янами і врешті-решт перетворити Австро-Угорщину в національно-федеративну державу[43]. На його думку, програма Ю. Романчука була шкідлива насамперед тому, що, підтримуючи віденський централізм, вона опонувала федералістській ідеї. За ці погляди М. Павлик назвав «січовиків» «націонал-радикалами»[44]. Врешті зміст критики угоди «січовиками» збігався з офіційною лінією радикальної партії.

Найоригінальнішою була критика Михайла Драгоманова, яка повністю відповідала оригінальності його політичного світогляду. Отже, програма Ю. Романчука була для нього лише «ультрамонтанською святоюрсько-рутенською програмою», а акцент нової політики народовців на українському націоналізмові лише «літературно-етнографічними формулами про «gentes et nationes». Більше того, він не вважав москвофілів небезпечними для українського руху. На його думку, до деякої міри небезпечним було лише «аграрне москвофільство», тобто надії селян на те, що «білий цар» поліпшить їхню долю. Тому антимосквофільську суть угоди з поляками М. Драгоманов не вважав корисною й необхідною. З цього ж погляду він критикував і програму поступок русинам у Галичині. Для нього це була «неполитична політика»: народовці замінили політичну (вимоги виборчої реформи і т.п.) на вузьку культурницьку діяльність (відкриття нових шкіл, кафедр і т.п.). У зв’язку з цим М. Драгоманов закликав до створення «рішучо прогресивної народної партії» і до польсько-української угоди нового типу – «угоди проґресистів-поступовців»[45].

Теза «неполітичності» угоди з поляками припала радикалам до вподоби. Розбираючи майбутні здобутки галицьких русинів, «Народ» взагалі заперечив будь-яку їх користь[46]. На його думку, далеко важливішими є «загальна свобода політична, нетикальність прав горожанських і ограничения впливу правительства на наше народне життя до якнайменшого мінімуму». І що могла значити для молодих максималістів «якась там кляса з руським язиком», тим більше виділена з чиєїсь «ласки»[47]. Деякі з них зайшли аж так далеко, що пропонували порвати будь-які зв’язки з Україною (наприклад, Євген Левицький)[48].

Рішучий поворот у політиці народовців виявився для москвофілів цілковитою несподіванкою – очевидно, вони не сподівалися від них такої спритності. Більше того, якщо раніше послідовними опонентами москвофілів були лише поляки, то тепер їм протистояла потужна коаліція у складі народовців, поляків та уряду Австро-Угорщини, причому перед у цій коаліції вели їхні недавні союзники народовці. Отже, у такій ситуації москвофіли могли надіятися лише на власні сили, що, звичайно, не викликало в них ентузіазму. Внаслідок цього тон публікацій «Червоної Русі» став просто розпачливий. Головним аргументом закидів народовцям було «разъединение» єдиного руського народу і «братняя борба», яку розпочали народовці проти москвофілів під покровительством поляків[49].

Оговтавшись, «тверді» спробували перетягнути на свій бік митрополита. 9 грудня 1890 р. його відвідала депутація на чолі з крилошанином Павлом Матковським. Делегати вимагали пояснень і той змушений був виправдовуватися, що Ю. Романчук виголосив свою промову, не отримавши на неї його згоди[50]. Проте перетягнути митрополита на свій бік «твердим» не вдалося: С. Сембратович, принаймні, змушений був рахуватися із владою.

Загалом громадська думка сприйняла угоду з великим ентузіазмом. По всьому краю організовувалися віча, «Діло» друкувало телеграми зі словами визнання Ю. Романчукові і товариству, і їм, здавалося, не буде кінця[51]. Часописи писали про «нову епоху», «нову добу» та «нову ситуацію» в житті галицьких русинів[52]. Цей ентузіазм був цілком зрозумілий – адже народовці вперше спромоглися на якусь політичну акцію, не питаючи згоди й підтримки «старших» та міцніших тоді москвофілів.

Думки поляків про нещирість народовців все ж мали підстави – вже чернетка промови Ю. Романчука на грудневих 1890 р. зборах «Народної Ради» це підтверджує. Крім того, у липні 1891 р. він запевняв представника київської «Старої Громади» Костя Михальчука, котрий перебував у Львові, що «почекає трохи, а потім «сильно вдарить» на угододателів, як ошуканців»[53].

Великий ентузіазм щодо угоди мав місце і в середовищі її наддніпрянських ініціаторів. Володимир Антонович та його однодумці очікували міжнародного резонансу подій у Галичині. З цього приводу цікаві спогади ідеолога москвофілів Богдана Дідицького: він стверджував, що під час зустрічі з В. Антоновичем у січні 1891 р. у Львові той говорив йому про легалізацію української мови в Росії, яка нібито відбудеться в недалекому майбутньому. Причому це було сказано настільки впевнено, що Б. Дідицький навіть засумнівався, чи не має В. Антонович дійсно вагомих підстав для такої заяви[54].

В. Антонович приїхав до Австро-Угорщини на хвилі першого ентузіазму з приводу угоди з метою з’ясувати політичну ситуацію та стримати радикалів від опозиції. У Відні він зустрічався з А. Хамцем, який інформував його про останні події в урядових сферах[55]. Можливо, В. Антонович відвідував також когось з урядових осіб або й цісаря – лише від останнього він міг отримати обіцянку про створення у Львові української Академії наук[56]. Ставленням радикалів до угоди В. Антонович був прикро вражений – адже саме в них він вбачав своїх найближчих союзників у боротьбі з москвофільством у Галичині, тому не очікував такої різкої опозиції своїй політиці. Пізніше він говорив Т. Окуневському, що йому, В. Антоновичу, байдуже, чи пропагує «Народ» соціалізм, чи ні, але доки «буде кокетувати з москальофілами» його редакція, перешкоджатиме йому всіма силами[57].

Свого часу між М. Грушевським та О. Барвінським відбулася полеміка, наскільки галицька політика Антоновича–Кониського підтримувалася всією «Старою Громадою». О. Барвінський мав усі підстави стверджувати, що до неї причетна вся київська «громада», та й не тільки вона – адже рішення про політику «нової ери» схвалив з’їзд «громад» на початку 1888 р.[58] Крім того, у всіх своїх найважливіших рішеннях В. Антонович звичайно заручався підтримкою одеської «громади». В Одесу він виїжджав особисто і завжди знаходив тут повне розуміння своєї діяльності[59]. М. Грушевський вважав інакше. Політикою «нової ери» цікавилися лише, як він пише, «українці польської культури, як Антонович, Рильський, Михальчук і ряд менш визначних людей, з одної сторони, з другої – громадка українців, що скупчувалися коло Кониського і його свояка і нерозлучного приятеля (Василя) Вовк-Карачевського». Багатьох наддніпрянців не влаштовував такий сценарій галицької політики, коли проблема порозуміння з австрійським урядом, як пише М. Грушевський, «ділком несподівано [...] зійшла на порозуміння тільки з провідними шляхетськими кругами Галичини»[60].

Про невдоволення з приводу угоди народовців з поляками довідуємося також з листа Т. Окуневського до М. Драгоманова від 20 листопада 1891 р. Політику «нової ери», як свідчить Т. Окуневський (котрий у жовтні того року побував у Києві), не схвалювали Павло Житецький, Микола Ковалевський, Єлисей Трегубів та Яків Шульгин. Разом з тим усі «громадяни» були дуже вражені фактом співробітництва радикалів з москвофілами. Як зазначав Т. Окуневський, «людей буквально судороги брали, коли про москальофілів говорити ставали». Навіть прихильник М. Драгоманова і меценат радикального «Народу» М. Ковалевський заявив Т. Окуневському, щоб речень типу «кожна інтелігентна людина в Галичині повинна знати російську літературу», більше в «Народі» не було[61]. Врешті, після довгих дискусій «Отара Громада» вирішила, за словами І. Франка, «не вмішуватися в галицькі діла партійні, яко річи занадто місцеві і замало принципіальні, такі, в котрих пряме вміщання українців могло б нашкодити і самих вмішуючихся осмішити». Про це й заявив львів’янам К. Михайльчук під час свого перебування в Галичині в липні[62].

У той момент К. Михальчук перебував під великим враженням від успіху перших промов народовців у рейхсраті. «Судячи по Ваших промовах, – писав він О. Барвінському, – Ви настільки ясно і дефінітивне поставили і умотивували свої кондиції і так, видаться, твердо забезпечили собі свободу акції на випадок неувзгляднення тих кондицій, – що для всіх заінтересованих сторін зовсім зазначена межа, до котрої може доходити політика згоди і за котрою volens-nolens остається лише одна рішуча опозиція»[63]. Отже, уявлення про «межу» угодових стосунків побутували й серед наддніпрянців.

* * *

Таким чином, довготривалі угодові контакти завершилися успіхом. У порозумінні з урядом і вузьким колом прихильних до угоди політиків намісник гр. К. Бадені спритно реалізував задумане. Після декларації Ю. Романчука в сеймі 25 листопада 1890 р. угода стала фактом. Заскочені зненацька, політики найнеприхильнішої українцям фракції «подоляків» спробували протестувати. Однак вони не могли зайти в своєму протесті далеко, інакше наразилися б на немилість корони та довели б польський політичний табір до розколу.

Народовці сприйняли угоду з великим ентузіазмом, вважаючи, що вона започатковує «нову еру» в їхній політиці. Такий поворот у політиці народовців дійсно був чимось новим: досі вони орієнтувалися на співпрацю з москвофілами.

Для москвофілів угода 1890 р. була неприємною несподіванкою. Звикнувши вважати народовців своїми природними союзниками у протистоянні полякам та урядові, вони не передбачали, що коли-небудь народовці не тільки відмовляться від боротьби з «одвічними ворогами», але й до спілки зі своїми колишніми традиційними противниками розпочнуть безкомпромісну боротьбу проти них – єдиної в Галичині «твердої» «руської» партії. Головний закид, який висунули москвофіли організаторам «нової ери», – це розв’язання «братньої боротьби» в, як вони вважали, досі одностайному «общеруському» таборі.

Не підтримала політику «нової ери» й Русько-українська радикальна партія. Радикали засудили її як угоду українців з їхніми класовими ворогами – польськими поміщиками й австрійською буржуазною бюрократією. Оригінальною була критика М. Драгоманова: на його думку, ця акція не що інше, як поступка націоналізмові, який відтягує Україну від передової європейської культури й політики. Проте група «молодих» радикалів критикувала її саме з націоналістичних позицій.

Не було єдності у ставленні до «нової ери» й у середовищі київської «Старої Громади». Найлівіших її членів також не влаштовував компроміс народовців з польською правицею. Крім того, вони побоювалися розірвання стосунків з галицькими радикалами.

Угода 1890-1894 pp. була породжена прагматичними міркуваннями її учасників (а не, як досі вважалося, романтичними пориваннями лідерів народовців), а саме необхідністю об’єднати сили проти ще досить впливового галицького москвофільства. Отже, москвофільство, а також специфіка міжнародних стосунків 80-х років XIX ст., були каталізаторами угодових взаємин. Але разом з тим слід було сподіватися, що у разі усунення цієї небезпеки співпраця з поляками припиниться. Врешті, уявлення про «межу» угодових стосунків побутували навіть у середовищі їхніх найзавзятіших прихильників – діячів «Старої Громади».

---

[1] Stępień S. Polacy – Ukraińcy: tradycje wspólnej przeszłości czy ścieranie sic racji narodowych? // Polska – Niemcy – Ukraina w Europie. Uwarunkowania, założenia i przesłanki wzajemnej współpracy / Pod red. W. Bonusiaka. Rzeszów, 1996. S. 157-185.

[2] Чорновол І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського // Україна в минулому. Львів; Київ, 1993. Вил. IV. С. 156; Його ж. Поляки й українці у внутрішній та зовнішній політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х pp. XIX сТ. // Другий міжнародний конгрес україністів. Доповіді і повідомлення. Історія. Львів, 1994. Ч. І. С. 233-238; Його ж. Поляки й українці в політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х років XIX сТ. («Українська інтрига» гр. Ґ. Кальнокі) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 1995. Вил. 2. С. 71-81; Його ж. Польсько-українська угода 1890-1894 pp.: генеза, перебіг подій, наслідки. Автореф. диС. канд. ісТ. наук. Львів, 1995; Його ж. Галицька місія Пантелеймона Куліша // Проблеми слов’янознавства. Львів, 1996. Вил. 48. С. 32-34; Його ж. Українсько-польські стосунки в 80-х роках XIX сТ. Початки «нової ери» // Україна в минулому. 1996. Вил. IX. С. 103-117; Його ж. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера otto Бісмарка // Сучасність. 1997. № 3. С. 65-71; Ejusd. Dwa nieznane dokumenty dotyczące ugody polsko-ukraiñskiej z 1890 roku // Biuletyn Południowo-Wschodniego Instytutu Naukowego. Przemyśl, 1997. № 3. S. 70-80; Його ж (у співавторстві з Павлом Чорноволом). І. Франко, M. Павлик та «Союз польської молоді «Зет» у Дублянах // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 вересня 1996 p.). Львів, 1998. С. 78-84; Його ж. Міністр закордонних справ Австро-Угорпппш граф Ґустав Кальнокі і український національний рух у Галичині // Вісник Львівської академії мистецтв. Львів, 1998. Вил. 9. С. 22-26; Його ж. Політичний реалізм Олександра Барвінського // Сучасність. 1998. № 1. С. 99-105; Його ж. Польські та українські політичні доктрини 70-90-х років XIX ст.: порівняльний аналіз (генеза співпраці польської націонал-демократи з українцями) // Україна модерна. Львів, 1999. Ч. 2-3. С. 103-117; Його ж. Умови польсько-української угоди 1890 року // Там само. С. 373-375.

[3] Łazuga W. «Rządy polskie» w Austrji. Gabinet Kazimierza hr. Badeniego. 1895-1897. Poznań, 1991. S. 45.

[4] Чорновол І. Українсько-польські стосунки в 80-х роках XIX сТ. ... С. 116.

[5] Згодом польська громадська думка приписувала задум політики «нової ери» саме Станіславові, а не Казимирові Бадені. Так, Мар’ян Роско-Богданович у спогадах стверджував, що до 1890 p. «Ani o Ukrainie, ani o Ukraińcach sic nie mówiło, ani słyszało». «Партія українська», каже він далі, повстала за підтримки деяких «krótkowidzów politycznych» на чолі з графом Станіславом Бадені (Rosco-Bogdanowicz M. Wspomnienia. Kraków, 1959. T. I. S. 197).

[6] Вахнянин А. Матеріали до політики русинів від часу так званої «нової ери» // Руслан. 1908. Ч. 178.

[7] Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАЛ України (далі – ІЛ), ф. 135 (О. Барвінський. Спомини з мого життя. Третя часть), спр. 5, арк. 142-143.

[8] Łazuga W. «Rządy polskie»... S. 45.

[9] O. Барвінський приписує йому сангвіністичний темперамент (ІЛ, ф. 135, сир. 5, арк. 139).

[10] Руслан. 1908. Ч. 175.

[11] ІЛ, ф. 135, спр. 5, арк. 138-139.

[12] Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілом Окуневським. Львів, 1905. С. 144-152.

[13] ІЛ, ф. 135, спр. 5, арк. 134.

[14] Руслан. 1908. Ч. 175.

[15] Вахнянин H. Руська справа в роках 1890-1894. Львів, 1895. С. 5-6. К. Левицький стверджував, що насправді жодна сторона не брала на себе жодних зобов’язань – учасники зустрічі просто обмінялися думками нро можливість порозуміння. Проте, швидше всього, це трактування подій з погляду не 1890 p., a пізнішого часу, коли вже виразно скристалізувалася тенденція до применшення дійсного розмаху і значення політики «нової ери». Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. Львів, 1926. С. 235-239.

[16] Stenograficzne sprawozdania z drugiej sesji szóstego peryodu Scimu Krajowego Królestwa Galicji i Lodomerji z Wielkiem Księstwem Krakowskiem z roku 1890 od 14 października do 29 listopada 1890. S. 939-946.

[17] Ibid. S. 946-953.

[18] Idid. S. 977-982.

[19] Ibid. S. 982-983.

[20] Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським. С. 150.

[21] Stenograficzne sprawozdania... od 14 października do 29 listopada 1890. S. 1050-1056.

[22] Ibid. S. 1056-1057.

[23] Ibid. S. 1058.

[24] Ibid. S. 1059-1060.

[25] Ibid. S. 1061.

[26] Ibid. S. 1064-1065, 1075.

[27] Ibid. S. 1244-1246.

[28] Ibid. S. 1246, 1248.

[29] Чорновол І. Умови польсько-української угоди 1890 року. С. 373-375.

[30] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 382 (Юліан Романчук), оп. 1, спр. 60, арк. 6; Другі загальні збори «Народної Ради» у Львові // Правда. Львів. 1891. Січень. С. 54-63.

[31] Czas. Kraków. 1890. № 275.

[32] Stenograficzne sprawozdania... od 14 października do 29 listopada 1890. S. 1324.

[33] Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським. С. 151.

[34] ІЛ, ф. 135, спр. 5, арк. 147.

[35] Biblioteka Zakładu Narodowego im. Ossolińskich we Wrocławiu, oddz. rękopisów (далі – BZNO), sygn. 7921 II, s. 421-424.

[36] Biblioteka Jagiellońska w Krakowie, oddz. rękopisów. Korespondencja Michała Bobrzyńskiego, sygn. 8077 III, s. 115-116.

[37] Приблизно в той же час по Галичині кружляв каламбур, який дотепно відображає стосунки між Ф. Залєським і гр. К. Бадені (BZNO, oddz. rękopisów, sygn. 12490 III, s. 1):

Toast Badeniego: Odpowiedź Zaleskiego:

Gdzie się bawią wielkie psy Niechaj wie wielki pies

Tam są małe pieski. Jak go mały ceni

Wnoszę toast: niech żyje Wnoszę toast: niech żyje

Kazimierz Zaleski. Wielki pies Badeni.

[38] Przegląd polityczny // Przegląd Polski. 1892. T. 104. Zesz. 311. S. 486. Автором цієї статті був, імовірно, граф Станіслав Тарнавський, один з «батьків» новітнього польського консерватизму.

[39] Діло. 1891. № 6.

[40] Kurjer Lwowski. 1891. № 22.

[41] Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини... С. 103-121.

[42] Протести руської академічної молодіжі протів угодової політики // Народ. 1891. Ч. 2. С. 20-22.

[43] Руське державне право і народна справа // Там само. Ч. 1. С. 8-10; Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини 70-90-х років XIX сТ. ... С. 112-121.

[44] Руське державне право... С. 8-10.

[45] Драгоманов M. Неполітична політика // Народ. 1890. Ч. 24. С. 373-376; 1891. Ч. 1. С. 1-6; Ч. 2. С. 17-20; Ч. 3. С. 41-44.

[46] В справі угоди // Народ. 1890. Ч. 24. С. 388-392. Ось напрямок роздумів автора цієї статті: «Смішно й говорити про користи з інших здобутків народовської угоди для мужиків. Що їм за користь з руських написів на скриньках почтових або й на самім намісництві? Чи дуже вони потовстіють від найточнішого пошанування прав руської мови і букв по ц.к. староствах або від уведення руської переписки в школах народних? Яка для них користь із заведення одної руської Гімназії та семінарії учительської, коли нема мови про зміну самої системи наукової в тих школах, і коли доступ до тих шкіл є для мужицьких дітей, задля високих оплат, майже неможливий? [...] Одним словом, можемо сказати по совісти: мужики наші на угоді нічогісінько не скористають, противно, стратили дуже богато».

[47] Данилович С. Народовський Staatreich і народна справа // Народ. 1890. Ч. 24. С. 398-403.

[48] Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Чернівці, 1910. Т. VI (1890-1891). С. 200-203.

[49] Короткие рассуждения // Галицкая Русь. 1891. Ч. 30.

[50] Archiwum Państwowe w Przemyślu, zesp. 142 (Мемуари П. Матковського), sygn. 9447, s. 23; О депутации у митрополита Сильвестра // Червоная Русь. 1890. № 270.

[51] Діло. 1890. № 271-285, 287-292; 1891. № 5, 7, 10-14, 16.

[52] Нова ситуація // Діло. 1890. № 273-275, 289; Починки нової доби в національно-політичнім життю галицьких русинів // Правда. 1890. Грудень. С. 270-290.

[53] Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. VI. C. 200-235.

[54] Дедицкий Б. Своежытьевые записки. Ч. І. Где-що до истории саморазвития языка и азбуки Галицкой Руси. Львов, 1906. С. 83.

[55] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 528, арк. 1, 5-6; Клід Б. До історії «нової ери». Неопублікований лист Володимира Антоновича до Олександра Барвінського // Україна модерна. 1996. Ч. 1. С. 146-149.

[56] Возняк М. Ол. Кониський і перші томи «Записок» (з додатком його листів до Митр. Дикарєва) // Записки НТШ. Львів, 1929. T. CL. C. 340-341. Посилаючись на листування І. Франка з М. Драгомановим, М. Возняк стверджує, що таку звістку привіз до Києва О. Барвінський. Однак ні в 1890, ні в 1891 pp. О. Барвінський до Києва не приїжджав.

[57] Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським... С. 161.

[58] Чорновая І. Неопублікована частина мемуарів Олександра Барвінського... С. 155; Його ж. Українсько-польські стосунки у 80-х роках XIX сТ. ... С. 108.

[59] Центральний державний історичний архів України у Києві, ф. 832 (Володимир Антонович), оп. 1, спр. 118, арк. 13.

[60] Барвінський О. Відповідь проф. Грушевському (на критику розвідки п.з. Александр Барвінський: Засноване катедри історії України в Львівськім університеті. Львів, 1925) // Літературно-науковий вісник. Київ, 1927. Січень. С. 137-141; Грушевський М. [Рецензія на том CXLI-CXLIII Записок НТШ] // Україна. Львів, 1926. Кн. 4. С. 155-159.

[61] Переписка Михайла Драгоманова з д-ром Теофілем Окуневським... С. 159-163. Пропущені у публікації імена встановлено за допомогою виконаної М. Павликом копії цього листа, що зберігається в ЦДІА України у Львові, ф. 663 (Михайло Павлик), oп. 1, спр. 254, арк. 406-416.

[62] Листування І. Франка і М. Драгоманова. Київ, 1928. С. 347.

[63] ЛНБ НАН України, ф. 11, спр. 1885, арк. 1-2.