Олександра КИРИЧУК

СТАВРОПІГІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ У ПОЛІТИЧНИХ

ЗМАГАННЯХ РУСОФІЛІВ І НАРОДОВЦІВ

70-90-Х РОКІВ XIX СТОЛІТТЯ

У 70-х роках XIX ст. в українському суспільстві Галичини були два претендуючі на провід національного руху табори – русофілів і народовців. Вони висловлювали два різні погляди на майбутнє галицьких українців: тісно пов’язане з релігійно-монархічними та культурними традиціями середньовіччя русофільство було спрямоване на консервацію оберненого в історичне минуле староруського «архетипу»; сформоване під впливом культурної експансії Наддніпрянської України «народовство» прагнуло консолідації української нації на всьому етнічному просторі по обидві сторони австро-російського кордону. Обидві течії були представлені паралельними організаціями: культурно-просвітницькими (товариство ім. М. Качковського (з 1874 p.), «Просвіта» (з 1868 р.)), науково-літературними Галицько-Руська Матиця (з 1848 p.), Товариство імені Т. Шевченка (з 1873 р.)), культурно-розважальними («Руське касино» і «Руська бесіда»), політичними («Руська рада» (з 1879 p.), «Народна рада» (з 1885 р.)).

У цій палітрі товариств помітно виділявся Ставропігійський інститут, який належав до русофільського табору і не мав аналогів у народовському таборі. Своєрідність Інституту полягала, найперше, в тому, що за своїм нормативно-правовим статусом він виходив за межі звичайної громадської організації і визначався як мирянське об’єднання Греко-католицької церкви з широким спектром культурної, наукової, книговидавничої, доброчинної діяльності та правом голосу в собороправному церковному житті[1]. Як найдавніша русько-українська інституція[2], що стояла біля джерел організації суспільно-політичного та культурного життя в Галичині під час і після революції 1848-1849 pp.[3], вона об’єднувала навколо себе як відомих русофільських діячів Богдана Дідицького, Бенедикта Площанського, Адольфа й Івана Добрянських, Осина Маркова, Олександра Мончаловського, так і деяких представників народовського руху, серед яких найпомітнішою постаттю був Юліан Романчук (член Ставропігійського інституту з 1867 р.)[4]. Про популярність Львівської Ставропігії свідчать доволі численні пожертвування галичан на її адресу[5].

Усе це дає підстави виділити Ставропігійський інститут у контексті русофільсько-народовських змагань, відображення яких донедавна було позначене ідеологічним впливом української антимосквофільської ідеології. Ставропігійський інститут не викликав глибоких наукових зацікавлень. Виняток становлять дослідження кількох останніх років, в яких зроблена спроба об’єктивно підійти до вивчення русофільства[6].

Мета статті – показати нормативно-правові, економічні та соціальні засади суспільно-політичної і культурно-просвітницької діяльності Ставропігійського інституту, протягом 70-90-х років XIX ст. на тлі протистоянь москвофільської та народовської ідеологій.

Джерельну базу статті склали нормативно-правові, організаційні, фінансові документи і переписка Ставропігійського інституту, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові та у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, тогочасна русофільська і народовська преса, щорічні церковні видання, праці тогочасних галицьких діячів.

Ставропігійський інститут був закритим об’єднанням вузького кола галицькоруської еліти, матеріальний і культурний рівень якої істотно вивищував її над рештою галицькоруського суспільства. Сюди входили викладачі гімназій і університету, науковці та літературні діячі, священики, адвокати, нотаріуси, державні службовці, заможні львівські міщани, власники маєтків, їхні родини були сильно спольщені: майбутні члени Інституту навчалися в польських закладах. «Мова родинна і товариська польська, – писав О. Терлецький, – виховання і культура – польська і, властиво, тільки історичною ненавистю до поляків відмежовані від поляків»[7]. У вузькому колі ставропігійських однодумців вони намагались ізолювати себе від полонізаційних впливів шляхом строгого дотримання староруських звичаєвих норм і традицій. Членство в Інституті визначалось правилами, які не змінювались з часів братства. Прийняття нового члена зумовлювалось високими вступними внесками і вимогою обов’язкового проживання у місті Львові[8]. Виняток становив меценат Ставропігійського інституту багатий власник маєтків у селах Вікно, Товсте і Чернігівці на Поділлі (тепер Тернопільська область) Влодислав Федорович[9]. Акт прийому до Ставропігії прирівнювався за церковним правом до «ординасії осіб духовних» (таїнства рукоположения). Він вимагав строгого дотримання таких умов: 1) рекомендація кандидата двома авторитетними членами Інституту; 2) затвердження кандидатури на Раді старійшин у повному її складі; 3) прийняття нового члена на загальних зборах шляхом голосування; 4) урочиста клятва на Біблії із зачитанням тексту присяги і ритуальне цілування хреста (так звана «куренда»); 5) скріплення свого членства власноручним підписом у «Альбомі Ставропігії»; 6) цілування новоприбулого з усіма присутніми на зборах братчиками; 7) урочисте вручення «декрету» про прийняття до Ставропігії[10], який за своїм значенням серед галицькоруської еліти прирівнювався до шляхетської грамоти. Недотримання або порушення хоча б одного з цих пунктів ставило під сумнів достовірність членства[11]. Членство у Ставропігії було пожиттєвим* (до 1914 р. невідомо жодного випадку виключення) і зберігалося навіть тоді, коли проживання у Львові доводилось змінювати. Ось чому в складі Інституту були професори Чернівецького університету Омелян Калужняцький і Тернопільської гімназії Климентій Мерунович та Федір Білоус[12].

Інерція консервативних традицій середньовіччя була настільки сильна, що у своєму внутрішньому житті члени Інституту нічим не відрізнялися від колишніх братчиків. Щорічно у Фомину неділю (тиждень після Пасхи) скликалась «головна сесія» (звітно-виборні загальні збори), які проводилися з дотриманням усіх традиційних правил. Кожен з присутніх засвідчував свою присутність власноручним підписом у Протоколі. Збори розпочинались піснею «Христос воскрес із мертвих». Після звіту сеньйора Інституту у зал засідання заходили бурсаки-хористи разом зі священиком Успенської церкви, який під спів церковних пісень роздавав усім пасхальну проскуру («артос»). У другу неділю січня, квітня, липня і листопада проводились сесійні засідання. Крім того, вимагалась обов’язкова присутність усіх членів на богослужіннях в Успенській церкві. Пресовий орган «Временник Ставропігійського інституту» (видавався з 1864 р.) на початку XX ст. зазначав, що всіх цих обрядів Львівська Ставропігія дотримується 317 років[13]. За захоплення цими ритуалами сучасники називали її членів «старими дітьми».

У період між сесіями керівництво Інститутом здійснювала Рада старійшин, куди входили сеньйор, віце-сеньйор, місцепредсідатель, синдик, настоятель Успенської церкви, касир, управляючі бурсою, друкарнею, книжковим магазином, архівом, бібліотекою, а з 1888 р. – ще і музеєм. Усі виборні посади затверджувались львівським магістратом. Хоч вибори Ради старійшин відбувались щорічно, але її склад оновлювався повільно. З 1871 по 1884 р. Інститут очолював відомий юрист, президент Верховного суду у Відні В. Ковальський, з 1884 по 1899 – професор загальної історії Львівського університету І. Шараневич.

З кінця 1870-х років при Успенській церкві виникло Товариство руських дам, яке складалося переважно з дружин і дочок членів Ставропігійського інституту. До нього ввійшли Олександра Шараневич, Леокардія Мончаловська, Феліна Огоновська, Євгенія Павенцька, Марія Савуляк, Стефанія Маркова. Всього товариство налічувало понад 110 чол. Довший час його очолювала Юстина Ничаєва. Члени товариства як «хранительки сімейного вогнища» мали культивувати в домі староруські звичаї та обряди. Крім того, вони влаштовували в стінах Ставропігії «товариські забавки» (вечори і бали), на які запрошувалась галицькоруська еліта Львова[14]. Нерідко кастове членство Інституту можна було отримати через шлюб з кимось з «дівиць» зі ставропігійського оточення. Саме таким чином сюди потрапив Ю. Романчук, одружившись з дочкою ставропігійського діяча 50-60-х років XIX ст. Стефана Коцюби.

У майновій власності Ставропігійського інституту були великі як для української інституції обігові і нерухомі капітали, які він успадкував від братства і примножив у першій половиш 90-х років XIX ст. Йому належав увесь будівельний комплекс навколо Успенської церкви, який утворював чотирикутник вулицями Підвальна, Руська, Бляхарська (нині Федорова) і Зацерковна (з боку Домініканського костелу). Тут розташовувалася освячена у 1876 р. обрядова кімната, де відбувалися загальні збори і засідання, зустрічі представників влади, архів, бібліотека, друкарня, книжкові склади, магазин, сиротинський заклад, гуртожитки бурси, дяківська школа, помешкання церковного приходника, паламаря, співця, вчителя співів. Частина приміщення здавалась в оренду іншим організаціям: центральному виділу товариства ім. М. Качковського, Товариству руських дам тощо. Деякий час їх винаймали під єврейську друкарню[15]. Дев’ять квартир були заставлені в банках під 5-процентні облігації і в них жили квартиранти. На початку 1870-х років вони приносили 262 зол. ринських річного прибутку[16].

Окрему статтю капіталів Ставропігії становили пожертвування і заповіти громадян, які формувались у грошові фонди і переводились на рахунки в банки. Так, у другій половині XIX ст. Інститут розпоряджався фондами Г. Кмицикевича, М. Прокоповича, К. Іринецької, В. Зарицької, А. Юркевичевої, О. Давидяк, Андрія і Тереси Шушкевичів, імені митрополита Г. Якимовича, імені Кирила і Мефодія; загальна сума їх становила 50 тис. золотих[17]. Завдяки великій матеріальній базі Інститут мав змогу інвестувати освітню, культурну, наукову, книговидавничу та доброчинну діяльність.

У дочірній статутній залежності від Ставропігійського інституту був збудований з ініціативи і при безпосередній його участі Народний дім. На кожне засідання чи збори Народного дому Ставропігійський інститут делегував свого представника[18].

Компетенція Ставропігійського інституту окреслювалась статутами, які періодично оновлювались, але основний зміст їхніх позицій опирався на статут 1867 р.[19] Вона охоплювала найрізноманітніші сфери суспільного життя, що виходили за межі звичайного громадського товариства, а саме: 1) нагляд і матеріальне «підтримування в належному стані» храму св. Успенія, вежі Корнякта і каплиці Трьох святителів (придбання церковної утварі, оплата служби церковним служителям і надання їм безплатного помешкання), ведення на правах церковного братства всіх фінансових справ: сплата податків, ремонтні та реставраційні роботи, зміна інтер’єру й екстер’єру Ставропігійського комплексу; 2) участь у церковному житті Греко-католицької церкви, представництво на церковних соборах; 3) організація культурного життя – проведення урочистих святкувань знаменних подій, влаштування панахид, концертів тощо; 4) меценатська допомога малозабезпеченій молоді у здобутті освіти, утримування Ставропігійської бурси; 5) матеріально-технічне й організаційне забезпечення роботи друкарні; видавництво літератури; 6) наукове дослідження історичного минулого народу; 7) збирання пам’яток матеріальної культури і комплектування фондів Ставропігійського музею.

Члени Інституту тісно співпрацювали з іншими русофільськими організаціями і русофільськими періодичними виданнями, що утруднює визначення їхньої діяльності суто в межах Ставропігії. Так, відомий діяч Б. Дідицький був у 1861-1871 pp. редактором «Слова», а з 1884 р. – головою товариства ім. М. Качковського, членом Галицько-Руської Матиці[20]. Префект ставропігійської бурси Ф. Свистун був редактором «Вісника Народного Дому», його бібліотекарем, кілька разів обирався головою товариства ім. М. Качковського[21]. О. Мончаловський редагував «Страхопуд», «Галичанин», «Бесіду»[22].

Ідеологічна платформа Ставропігійського інституту виражалась трьома основними принципами: елітність, руськість, антипольськість. Його діячі сприймали дійсність через рожеві окуляри ностальгічного захоплення «блистательным периодом» Київської та Галицько-Волинської Русі і відповідно до цього будували свою наукову і культурно-просвітницьку роботу. В програмному вірші ставропігійського поета Дмитра Хиляка «Чого нам треба?» говорилось:

Нам потреба Бога знати, святу Русь любити, –

Нам потреба життям руським чесно в свhті жити[23].

Говорити про власне політичну діяльність Інституту не доводиться, бо формально вона виключалася його статутними нормами. Політичні ідеали, які ферментувалися у стінах Львівської Ставропігії, виражалися через політичне товариство Руську Раду, яка ставила своїм завданням «захист прав руського народу на [...] публічних дискусіях і зборах [...] законним шляхом через петиції, меморандуми, публічні листи тощо»[24]. Інститутові відводилась роль органу ідеологічного забезпечення, яке мало здійснюватися через наукову, культурну, освітню і книговидавничу роботу. Його діячі переймали на себе роль історичної еліти, котра повинна була вести за собою галицькоруський народ. Політика їм мислилась у рамках релігійного світогляду, який декларував такі її принципи, як «моральність», «легальність», «чесність», «законопослушність», і в якому не було місця іншим політичним категоріям, ходам і комбінаціям, ні тим більше радикальним настроям, які диктувалися новою епохою. Я. Гординський писав, що вони дивились «з острахом на криваві події часу», виступали проти тих, що «заколочують євствуючі порядки, не розуміючи того, що якраз ті заколоти двигнули їх вперед». Вони толерували монархічну владу і шукали християнської гармонії та миру. В цьому сенсі гімн галицьких русинів з 1848 р. «Мир вам, браття» на слова І. Гушалевича, який став згодом гімном Ставропігійського інституту, був майже символічним. «В погоні за тим миром вони стають реакціонерами [...] Тая пісня має мелодію [...], яку співав би той, що привик ходити усе в тому самому ярмі і тою самою дорогою. Вона така усипляюча, як було оспале життя переважної частини галицьких русинів»[25].

Після запровадження автономії у 1867 р. політична влада в Галичині фактично перейшла до польської еліти. У польському політичному спектрі русофіли не виділяли жодної з течій (станчики, подоляки, ендеки), з огляду на однакову з їхнього боку загрозу «руськості», і до кінця XIX ст. не допускали з ними ніякої співпраці. Нездатність засвоїти тактику політичного компромісу і небажання поступитися своїми принципами добре ілюструється заявкою сеньйора Ставропігійського інституту І. Шараневича під час інтронізації митрополита Ю. Куїловського у 1898 p.: «Ми лояльністю не торгуєм, руського імени і руської ідеї ізмінити не можем»[26]. Саме тому причиною найбільшої конфронтації з народовцями була готовність останніх до порозуміння і політичних контактів з польськими діячами. Кожен прояв таких контактів сприймався як «польська інтрига», спрямована на руйнування староруського «архетипу»[27].

У 70-х роках XIX ст. суперечності Ставропігійського інституту з народовцями мали концептуальний характер. Предметом суперечок була етнічна, історична, мовна та політична ідентифікація галицькоруського народу.

Патріотичні засади Ставропігії ґрунтувалися на виплеканій у 30-40-і роки XIX ст. Д. Зубрицьким середньовічній ідеї «руськості», яка живилася ностальгічними захопленнями «блистательним періодом» Київської та Галицько-Волинської Русі і продовжувала рефлексувати навіть в останній чверті XIX ст.

Історія розглядалась як безперервний процес трансформаційних перетворень руського елемента, в якому виділялись такі фази: 1) Київ – центр давньоруської культури; 2) переміщення після занепаду Києва усередині XIII ст. центру в Москву, створення великої російської культури на основі запозиченої готової київської культури і доповнення її місцевим московським елементом; 3) весь час від середини ХІІІ ст. галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували в полоні польських впливів; 4) «весна народів» стимулювала відродження Галицької Русі. Тепер прийшла черга запозичити готову російську культуру, доповнити її місцевими галицькими елементами і перетворитись у новий руський центр[28]. Ця проста і, як ставропігійцям видавалось, логічна історико-культурологічна схема виконувала роль матриці, яка формувала в свідомості русофілів усі інші похідні від неї схеми, зокрема, мовну. Остання передбачала одночасний розвиток у Галичині трьох мовних напрямків: 1) засвоєння готової російської літературної мови, 2) створення штучного галицькоруського «язичія» для «вищого стану», 3) написання літературно-художніх творів галицькоруським «наречієм» (діалектом) для простого народу. В майбутньому передбачалось злиття всіх напрямків у єдиний потік галицькоруської літературної мови, яка таким чином мала б ввібрати в себе попередні історичні надбання всіх етнічних руських груп, у т. ч. і малоросійської (української). Якщо опікою народної мови мало займатись культурно-просвітницьке товариство ім. М. Качковського[29] та Галицько-Руська Матиця[30], то на Ставропігійський інститут покладалася популяризація російської мови і створення галицькоруського «язичія» для еліти. Останнє формувалось на основі архаїчної мертвої церковнослов’янської і живої галицької народної мови та запозичених з інших слов’янських мов (найбільше з російської) модерних наукових і абстрактних термінів[31]. Загальноприйнятих норм язичія не існувало. Кожен творив його на свій лад. О. Терлецький характеризував «провізоричний літературний язик» галицьких русофілів як «найчудеснішу мозаїку всіх живих, мертвих і ще ненароджених слов’янських язиків»[32]. Зіткнувшись з труднощами в пошуках модерних наукових і абстрактних термінів і боляче сприймаючи насмішки народовців, деякі ставропігійські діячі стали широко послуговуватися російською мовою, застосовуючи її на галицький манір. В архіві О. Маркова знаходимо виправдання цього: «Што великоросы инакше наше письмо произносить, то нас не должно обходити, а [...] должны за честь имети, что письмо єсть то самое, якое и у великороссов и что можемо бодай письменно з великоросами ся порозумhти»[33]. Ґрунт популяризації російської мови в Галичині був підготовлений Б. Дідицьким, який стверджував, що Великоросія і Малоросія повинні мати спільну писану мову – з двома різними усними вимовами, кожну з яких треба визнати правильною[34]. Ці погляди Б. Дідицького сформувались, на думку І. Лисяка-Рудницького, під впливом тієї обставини, що галичани вміли читати російською мовою, але не могли нею розмовляти[35].

Такі переконання ставропігійських діячів суперечили поглядам народовців. По-перше, в силу свого високого соціального становища ставропігійці не поділяли захоплень народовців народною мовою «під сільською стріхою» і тому не вірили у її здатність забезпечити базу для наукової літератури. Освічена ставропігійська еліта не хотіла витрачати марно час на багаторічну працю з народом і, як їй здавалось, опускати себе до нижчого рівня; вона вважала, що слід послуговуватись мовою, словниковий запас якої був би не меншим 20 тис. слів. У полеміці з Пантейлемоном Кулішем Микола Антоневич зазначав: «Не припускаю, даби чоловhк просвещенный мôг бути так наивным и в то вhрити, чтоби сама сhльська стріха була в состояніи доставити стôлько слов и фраз, чтоби наречие перемhнити в образований книжный языкъ»[36]. По-друге, ця еліта принципово заперечувала культурну експансію Наддніпрянської України і не розуміла, як в основу літературної мови в Галичині може бути покладено малоросійський діалект: «Почему же не избираеться одно из своих наречий для образования литературного языка, а заимствуеться из Украины другое русское наречие, чужое для нас? Что общего имеет лемко з Горлиц или гуцул з Жабья с козаком украинских степей. Для двух первых даже традиция козацкой свободы есть чужой [...] Как же может украинское наречие вознестись на висоту научного языка?»[37] Таких тверджень можна навести чимало.

Для Ставропігійського інституту, як і для всього русофільського табору, залишалися неприйнятними такі принципові позиції народовців, пов’язані з тезою про творення модерної української нації, як: відмова від історичної назви «Русь»[38], від церковнослов’янської мовної традиції, від історичного (етимологічного) правопису[39], зміщення історико-культурних акцентів від давньоруського періоду до козаччини і Т. Шевченка. Зростаючий у Галичині українофільський рух сприймався як підступний «промисел» польської експансії, спрямований на руйнування староруського «архетипу»[40]. Відповідно до переконань кожного табору формувалась їхня культурно-просвітницька програма.

У статуті Ставропігійського інституту говорилося, що він ставить перед собою завдання «образованія» та підтримки «руської народності» і намагається «по всій можливості пособствувати видавництвом учебних книг»[41]. На нього покладалось завдання випускати елітну літературу для «вищого сословія» й особливо фундаментальні історичні дослідження, І. Шараневич з цього приводу писав: «Если нарôдъ почитает свой язикъ, плекає и розвиває свою исторію и литературу, то вôн не умирає николи. Любhм, отже, плекаймо и розвиваймо нашу исторію, нашу литературу и нашъ язикъ и стараймося всhма силами о всесторонну здорову просвhту народну»[42].

Наукова робота Ставропігії була започаткована ще в 30-х роках XIX ст. Д. Зубрицьким, продовжена у 50-ті роки Я. Головацьким і особливо розвинута в 60-80-ті роки А. Петрушевичем та І. Шараневичем. Найперше вона охоплювала впорядкування і введення в науковий обіг давньоруських письмових джерел[43], вивчення західних хронік[44], документів пізнішого періоду[45], творів античних істориків[46]. Уведення в обіг давньоруських джерел дозволило на підставі серйозних аргументів заперечити норманську теорію походження Руської держави[47]. Ставропігійські вчені вперше опрацювали монастирські та церковні архіви[48] і започаткували наукове дослідження історії Церкви в Галичині (запровадження християнства[49], прийняття унії Львівською єпархією у 1700 p.[50], правове і майнове становище галицькоруського духовенства[51], розвиток Перемишльської, Самбірської та Сяноцької єпархій[52]). Протягом 1870-1880-х років Ставропігійський інститут проводив археологічні розкопки у Львові (на Підзамчі та Знесінні), Галичі, Звенигороді, селах Чехи і Висоцьке Бродівського повіту.

Багаторічна праця А. Петрушевича над історичними джерелами вилилась у написання величезного твору під назвою «Сводная галицко-руськая летопись»[53]. Титанічна праця була високо оцінена в тогочасному науковому світі. Вона значною мірою спричинилася до того, що його було обрано дійсним членом Празької (Чеської), Краківської, Бухарестської і Петербурзької Академій наук. Але її не було визнано в українських наукових колах[54]. І. Франко назвав твір «збіркою строкатого, некритично і ненауково виданого матеріалу»[55]. Не стала надбанням української науки і багаторічна робота А. Петрушевича над написанням «Етимологічного словника всіх слов’янських мов»[56].

Наукова полеміка русофілів і народовців до початку 1880-х років не мала антагоністичного характеру. З висоти свого віку, соціального становища та християнської етики члени Ставропігійського інституту сприймали активність народовців як зухвалість «молодиків», які «хотіли би старих розуму вчити», а їхнє захоплення козацтвом, Шевченком, «сільською стріхою» і всією Наддніпрянською Україною – як данину тимчасовому романтизму.

Б. Дідицький у листі до О. Чернецького згадував про ті роки, що вони всі хотіли «без взгляду на различие партий» об’єднатись «в одно численное братство литераторов и вчених и подавати нашому народу якнайбільше користи»[57]. А. Петрушевич та І. Шараневич мали тісні контакти з Товариством ім. Шевченка. Останній навіть до 1890 р. був дійсним його членом[58]. А. Петрушевич через Ф. Міклошича отримував від НТШ інформацію про літературний і науковий процес у Росії[59], передав для НТШ у дар свою приватну колекцію монет[60]. У ставропігійській друкарні, яка мала право друку шкільних підручників, виходили у світ педагогічні книги народовців, а також популярні брошури товариства «Просвіта». Народовські видання продавались у книгарні Інституту, були включені в її книготоргівельні каталоги[61].

У політичному ставленні до народовців позиція Ставропігійського інституту значною мірою збігалася з усім русофільським табором. Але був ряд моментів, які виділяли його з цього табору як найбільш помірковану і найбільш відкриту до народовців русофільську інституцію. Так, попри статутну складність вступу, 1881 р. до Ставропігії прийняли двох представників народовського табору – Євгена Олесницького та засновника газети «.Діло» Володимира Барвінського[62]. Хоч народовська меншість не могла впливати на визначення ключових позицій Інституту на загальних зборах чи сесіях, але її членство відкривало інформаційний простір і створювало додаткові можливості для приватних контактів[63].

Ставропігійський інститут мав шанси стати центром політичного примирення русофільської та народовецької течій на грунті протистояння полонофільським тенденціям, якби кожна з них не була включена в коло польських, австрійських і російських політичних інтересів. У другій половині 1870-х років галицькі русофіли стали об’єктом посилених зацікавлень урядових кіл Російської імперії, що зумовлювалось зростанням у Роси українського національного руху та їхнім прагненням не допустити його об’єднання з рухом галицькими русинів. На небезпеку такого об’єднання вказувалось в інформаційній записці російського Головного управління в справах друку[64]. На сторінках газети «Киевлянин» прозвучали заклики до матеріальної підтримки староруської партії в Галичині, «чтобы галицкая украинская литература не повлияла как нежелательная пропаганда на наших украинцев»[65]. Становленню галицького русофільства у тій формі, в якій у ньому була зацікавлена Росія, сприяло оформлення наприкінці 60-х років XIX ст. російських слов’янофільських комітетів. Вони переправляли в Галичину гроші через Віденський салон для руських та інших інтелектуалів і студентів, організований священиком російського посольства М. Раєвським[66]. У 1877 р. статут Київського Благодійного товариства доповнився програмою навчання галицьких та угорських юнаків і дівчат. Стосовно Ставропігійського інституту вона включала матеріальну допомогу на утримування малозабезпечених дітей у Ставропігійській бурсі та навчання в Київському університеті і Колегіумі імені П. Ґалаґана дітей членів Інституту[67]. В Росії вчилися син Б. Дідицького Йосиф і дочка І. Добрянського Ольга[68]. Членом згаданого товариства був обраний на правах кореспондента редактор «Слова» Б. Площанський[69]. Пізніше, у 20-х роках XX ст., з’ясувалося, що «в целях пресечения малоросийской пропаганды» в Галичині з 1876 р. передбачалось виплачувати йому щорічно по 2 тис. австрійських гульденів. Але, як видно з переписки між III відділом Міністерства внутрішніх справ і Міністерством фінансів Росії, виплата була здійснена лише одноразово. В листі графа Ф. Коцебу до шефа Третього відділу власної імператорської канцелярії* Г. Черевика писалося: «Нельзя сказать, чтоб газета эта служила подспорьем для цhлей российського правительства, кажется, она главным образом расчитывает на сочувствие къ борьбе с поляками в Галичине»[70].

Ширші контакта членів Ставропігійського інституту з російськими слов’янофілами О. Соболевським, Ф. Арістовим, О. Пишним та іншими в основному мотивувалися науковими інтересами та співробітництвом у справі популяризації історії. Амбітним ставропігійським вченим імпонувало, що їхня наукова праця відкинута і навіть висміяна українською інтелігенцією, була підтримана і високо оцінена в Росії. У 1884 p., коли Консерватор Львова** Войтех Дідушицький висловив сумніви щодо наукової компетенції А. Петрушевича і наполягав на усуненні його від археологічних розкопок у Галичі[71], А. Петрушевич був визнаний доктором історії Київського університету[72]. На початку 1890-х років його обрали почесним членом Одеського товариства історії та старожитностей[73] та Московського археологічного товариства[74].

Як вважали ставропігійські діячі, їхні контакти з російськими слов’янофілами не виглядали чимось політичне гріховним, бо вони використовувались у культурних, освітніх, наукових і доброчинних цілях. Але ці контакти давали ідеальний матеріал для компрометації Ставропігійського інституту в очах народовців, які розглядали галицьке москвофільство як загрозу української національної самобутності. Крім того русофільські настрої Ставропігійського інституту вміло використовувались польськими політиками для формування образу «зрадника-москвофіла».

Усі проблеми, які визрівали в Ставропігійському інституті протягом 70-х років XIX ст., сфокусувались і загострились у 1882 р. Низка подій цього року змінила місце цієї інституції в тогочасному галицькоруському суспільстві. По-перше, 1882 рік закінчував започаткований у 1848 р. період співпраці Львівської Ставропігії з митрополичою консисторією і відкривав нову сторінку протистоянь з греко-католицькою ієрархією, які тривали аж до кінця XIX ст. Протистояння були пов’язані з церковною кризою, викликаною реформою 15 василіанських монастирів[75], переведенням до Львова ордену «змартвихвстанців» і допуском єзуїтів у греко-католицькі храми. Позиція Ставропігії щодо цих змін визначалася її візантійською орієнтацією й органічним несприйняттям католицьких новацій. У 1870-х роках така позиція сприймалась прихильно греко-католицьким митрополитом Иосифом Сембратовичем, оскільки збігалася з його переконаннями[76]. 1880 p. y членів Інституту загострились стосунки з тими ієрархами Церкви, які були прихильниками впровадження у греко-католицьку обрядовість і культ елементів католицизму (особливо, з перемишльським єпископом І. Ступницьким). Опозиційні настрої були спрямовані проти заборони використання Греко-католицькою церквою т. зв. «патріарших трираменних восьмиконечних хрестів», зокрема, Ставропігійського хреста на Успенському соборі. Такі хрести на знак протесту демонстративно ставились без погодження з ієрархією на всіх могилах членів Львівського Ставропігіону. З боку Ставропігії висловлювалися дорікання митрополитові Й. Сембратовичу за слабкість і відсутність твердої волі. В таких умовах допуск єзуїтів у греко-католицькі храми і монастирі був розцінений як грубе втручання польського духовенства у внутрішні справи руської Церкви і викликав хвилю масових протестів. Справа суто церковна перетворилась на «проблему вулиці, на яку митрополит Иосиф Сембратович не мав ніякого впливу»[77]. Зміщення останнього з митрополичого престолу без участі і згоди Ставропігійського інституту порушувало давні традиції собороправності руської Церкви, з якими надалі все менше рахувалися на Святоюрській горі.

По-друге, 1882 рік знаменував остаточну втрату членами Ставропігії колишнього іміджу вірних габсбурзькому престолові «тирольців сходу» і закріплення за нею статусу «москвофільської інституції». І втрата, і закріплення визначалися двома судовими процесами, відомими під назвою «Справа Ольги Грабар» і «Галицька справа ІІ». Остання була пов’язана з переходом на православ’я села Гнилички разом з парохом о. І. Наумовичем і до Ставропігійського інституту прив’язувалась як наслідок його антикатолицької агітації. Членів Інституту звинувачували в тому, що вони мали безпосереднє відношення до ліквідації унії на Холмщині. Доказом служили передані звідти Б. Площанському 100 рублів; одержання цієї суми він пояснював тим, що «вони були прислані тамтешніми священиками, щоби боронити їх проти російських попів»[78]. Ще більш дотичною до Інституту була «Справа Ольги Грабар», бо у ній головні звинувачення пред’являлися членові Ради старійшин І. Добрянському. Була сформована версія, що його дочка Ольга і зять Мирослав (урядовець Міністерства внутрішніх справ Росії) мали таємне завдання від царської охранки – згуртувати всі антиавстрійські сили, їм та їхнім «спільникам» інкримінувалась державна зрада Австро-Угорської імперії й агітація за відокремлення від неї Галичини, Буковини і Закарпаття та приєднання їх до Росії[79]. Водночас з обома процесами Ставропігійському інститутові виставлялися юридичні претензії за порушення ним статутних норм своєї діяльності[80]. На підставі цих претензій у його стінах розпочалися обшуки, допити і ревізії[81]. Хоч суд і не довів у кінцевому результаті злочину на рівні державної зради, але слідство і судовий процес змінили ставлення до Інституту австрійської влади. Наслідки процесу боляче вдарили по ставропігійській друкарні, бо одразу після його закінчення Галицький сейм припинив надання у 1870-х роках дотації в сумі 2 тис. гульденів щорічно на видавництво шкільних підручників і передав їх «Просвіті»[82].

По-третє, 1882 рік змінював напрацьовані такими великими зусиллями об’єднавчі з народовцями тенденції в бік більш категоричних протистоянь. Під час судового процесу В. Барвінський (ймовірно, з огляду на членство у Ставропігійському інституті) підтримував обвинувачених. Він навіть безпосередньо був учасником двох його засідань: на першому – як позивач проти порушення суддею Креховецьким права вести судове засідання рідною мовою підсудних[83], а в другому, разом з С. Качалою, – як відповідач проти графа Делля Скаля у справі І. Наумовича[84]. На тісні контакти Ставропігії з родиною Барвінських вказує лист Б. Дідицького до О. Барвінського від 3 грудня 1882 р., в якому він просив висловитись у парламенті на захист І. Добрянського і посприяти його звільненню з тюремного ув’язнення[85]. Підтримка народовцями русофілів під час судових процесів і спільні з ними виступи проти церковної реформи 1882 р.[86] викликали шквал звинувачень на адресу народовців у «неблагонадійності і нелояльності». З цього приводу часопис «Батьківщина» писав: «Уряд не довіряє теперішньому нашому рухові [...] підозріває якісь потайні цілі, якусь неприхильність до держави, якусь ворохобню. Наша робота далеко ліпше буде іти, коли уряд не буде становити в ній ніяких трудностей. Як нам до того довести?»[87]

Необхідність відмежування від русофілів стала очевидною. Передчасна смерть В. Барвінського (22 січня (3 лютого) 1883 р.) суттєво змінила позицію газети «Діло», яка, за висловом О. Мончаловського, «більше, як польські газети, нападала на старих руських»[88].

Тенденції 1882 р. знайшли свій розвиток у наступні роки. Вони розвивалися перш за все під знаком боротьби проти церковної реформи. 29 червня 1883 р. Володимир Добрянський (син І. Добрянського), Б. Дідицький та Ю. Романчук ініціювали народне віче, яке опротестувало передачу єзуїтам Добромильського та інших василіанських монастирів. Активна участь у вічі Ставропігійського інституту позначилась на його сценарії, за яким відбулися поминальне богослужіння в Успенській церкві пам’яті покійного митрополита Г. Якимовича, участь хлопчачого хору Ставропігійської бурси, концерт, присвячений М. Шашкевичу[89]. Обрана на вічі депутація в складі членів Інституту В. Федоровича, В. Огоновського і сеньйора В. Ковальського мала донести народний протест до цісаря, але вона не була допущена до монарха, а граф Тафе заспокоїв її тим, що єзуїти, мовляв, допущені до василіанських монастирів лише на 25 років[90]. Крім того, Ставропігійський інститут продемонстрував на вічі моральну підтримку відлученому від Церкви о. Івану Наумовичу. Після того, як він звернувся з апеляцією до папи[91], львівська поліція стала стежити за тим, чи хто з членів Інституту не має з ним приватних контактів[92]. Стосунки Ставропігії з греко-католицькою ієрархією ще більше загострилися зі вступом на митрополичу кафедру Сильвестра Сембратовича. Одразу після його інтронізації 5 травня 1885 р. відбувся візит до нього сеньйора Інституту І. Шараневича та священика Успенської церкви І. Димида, під час якого від імені Львівської Ставропігії були поставлені вимоги усунути єзуїтів з василіанських монастирів і ліквідувати всі наслідки церковної реформи 1882 р.[93] Але візит не дав бажаних результатів. Своїм холодним ставленням до делегатів митрополит продемонстрував, що надалі у церковних справах не бажає рахуватися з думкою мирянської організації і волів би позбавити Церкву анархічних впливів на неї. Дальша конфронтація Ставропігійського інституту з митрополитом була пов’язана з тим, що він відмежувався від русофілів і зблизився з народовською партією. Старі русини тяжко переживали прийняття митрополичою консисторією фонетичного правопису і відмову від «етимології», що, на їхню думку, обривало історичний зв’язок Греко-католицької церкви з Київською руською церквою. Про це пізніше згадував у листі до митрополита А. Шептицького Б. Дідицький[94].

1885 p. був наступним після 1882 p. етапом у поглибленні русофільсько-народовських протистоянь. Хоча при вступі в Інститут його члени складали присягу на вірність Греко-католицькій церкві, після 1882 р. за ним закріплювався образ проправославної, ворожої державі організації. У 1885 р. дирекція поліції міста Львова доносила дирекції поліції у Відні про антиурядові дії Ставропігії у зв’язку з підготовкою до святкування річниці смерті св. Мефодія[95]. Ще раніше Міністерство внутрішніх справ відхилило прохання її членів про влаштування прощі до Почаївської Лаври з нагоди 50-річчя навернення її на православ’я[96]. Ситуація для Інституту дещо поліпшилася після того, як 1887 р. з його складу вибув, виїхавши до Вільна, скомпрометований російськими зв’язками Б. Площанський. У 1888 р. уряд дозволив трьом іншим його членам, О. Маркову, О. Мончаловському та І. Левицькому, виїхати до Києва на святкування 900-річчя прийняття християнства на Русі[97]. Водночас Інститут висловлював незадоволення, що це свято не було належним чином відсвятковано в Галичині. Він ініціював негативну суспільну думку з приводу поїздки у 1888 р. митрополита на святкування ювілею папи римського у складі польської делегації. Старі русини дорікали митрополитові, що він не зумів скористатися 900-річним ювілеєм хрещення Русі, щоб представити в Римі окрему греко-католицьку руську делегацію, а віддав зібрані у віруючих русинів 10 тис. золотих на подарунок папі до спільної казни польської делегації, навіть не удостоївшись при цьому привітального слова[98].

1891 р. Ставропігійський інститут взяв участь у Львівському церковному соборі. Це була знаменна подія в житті Церкви, бо попередній собор відбувся ще у 1721 р. Митрополит С. Сембратович був прихильником запровадження целібату (безженства) на католицький зразок і навколо цього питання розпочалась гостра дискусія[99]. Непримиренна позиція Ставропігійського інституту вплинула на те, що собор не зміг ухвалити целібату, І. Шараневич виступив з рішучим протестом: «Ви хочете вотобрати у греко-католицькоі церкви одне з головних прав – хочете латинізувати et, закрити ей путь у католицький сход, вотобрати національний дух вод народа, [...] хочете заставити и мене, и Ставропигію мовчати»[100].

Конфронтація з митрополитом С. Сембратовичем виглядала логічно з огляду на історичні традиції львівської Ставропігії. У буквальному розумінні ставропігія означала незалежність від єпископської та митрополичої влади[101]. Тож не дивно, що усередині 1880-х років Ставропігія прагнула унезалежнитись від митрополичої консисторії і відновити колишні безпосередні контакти з Римом, всіляко декларувати свою вірність Католицькій церкві і римському Апостольському престолові, її члени сподівались, що вийшовши на безпосередні контакти з Римом, вона зможе більше впливати на збереження східної обрядовості і догматики. 1893 p. y «Народному домі» вони влаштували святкування ювілею папи Лева XIII[102]. Проте, незважаючи на завірення у лояльності, ставропігійці не знайшли позитивного відгуку з боку Ватикану. Інститут не був включений до складу депутації, яка брала участь у відзначенні в Римі іменування С. Сембратовича кардиналом[103].

1884 р. народовці ще підтримували популярні в народі антикатолицькі настрої. Так, на вічі 22 квітня вони повторили вимоги русофілів про скасування реформи ордену василіан[104]. У 1885 р. з боку народовського табору була зроблена ще одна спроба порозуміння. Вона ознаменувалась виходом книги О. Барвінського «Літопис роботи суспільної галицьких русинів», в якій він під кутом позитивної суспільної корисності характеризував усі галицькоруські народовські та русофільські організації. Особливо високу оцінку отримав Ставропігійський інститут. О. Барвінський сподівався, що це дасть йому додаткові дивіденти і Рада старійшин висловиться за його прийняття до Інституту, тим більше, що його брат Володимир був членом Ставропігії. Брак джерел не дає підстав стверджувати, чи на відмову Інституту прийняти О. Барвінського до свого складу вплинула посмертна публікація у 1885 р. листів В. Барвінського до польського ліберального демократа Я. Червінського[105]. Але факт закулісних інтриг народовців з поляками, до того ж члена Ставропігії В. Барвінського, компрометував в очах русофілів усю родину Барвінських. 4 травня 1886 р. О. Барвінський отримав таку ввічливу відмову від І. Шараневича: за книгу про Ставропігію (Літопис) дякую, «Ваше желанhе совсім заслуженое, поданhє Ваше до Інституту запротоколовано, вынесено на одну з послhдующих сесій», але «єсть трудность осуществленія Вашого желанія в тôм, что Всесвhтлhший Господин професор не обhтають во Львовh»[106].

Втручання польського чинника у стосунки русофілів з народовцями, з одного боку, і нездатність русофілів засвоїти тактику політичних закулісних інтриг і компромісів, з іншого, породжували у старої їх генерації апатію та зневіру. «Ми не вправ-fe запровадити готову российску літературу и не в силе создати нову», – писав у свої нотатках Г. Третяк[107]. Після того, як на зміну В. Ковальському Інститут очолив І. Шараневич, у його діяльності намітились тенденції до зближення з австрійськими урядовими колами. Ставропігія знову прагнула повернути собі втрачене після судового процесу 1882 р. довір’я габсбурзького престолу. У 1887 р. вдалося поєднати два ювілеї: 300-річчя Ставропігії і 40-річчя вступу на трон Франца-Йосифа. 15 (27) січня 1886 p. y Народному Домі відбувся урочистий ювілейний вечір, на якому І. Шараневич виступив з хвалебною промовою на честь Австро-Угорської імперії. Напередодні приїзду цісаря до Львова, в умовах, коли російський уряд почав зосереджувати свої війська на російсько-австрійському кордоні, галицькі русофіли заявили, що в разі війни з Росією, «будучи вірними обивателями держави, мусимо желати, чтоби наша монархія перемогла»[108]. До сорокарічного ювілею правління Франца-Йосифа приурочувалось відкриття виставки-музею 10 жовтня 1889 p., що була представлена як доказ успішного розвитку культури галицьких русинів за період правління австро-угорського монарха, І. Шараневич у присутності намісника Залеського та краевого маршалка Тарнавського виголосив вітальні слова на адресу цісаря:

Галицька Русь, что с убежденея

Владhделямь все верной была,

Франць-Іосифу шлеть поздравления,

Бо помнить, что Габсбурговъ сила

Ею до жизни побудила[109].

Виставка 1889 р. переросла у перший на Галичині український музей, що гідно репрезентувався поряд з існуючими у Львові приватними музеями Оссолінських, Дідушицьких та державним Промисловим музеєм*. Це була культурна подія всього слов’янського світу[110]. Музей став серйозним науковим центром дослідження пам’яток матеріальної культури. Він не міг не здобути високої оцінки народовців. 1892 р. у листі до О. Барвінського І. Шараневич дякував йому за це і писав, що за 40 років своєї діяльності в Ставропігії хотів би залишити якусь пам’ятку і що нею є музей[111]. Але загалом лист витриманий у холодно-коректному стилі – давалася взнаки тактика «нової ери» народовців і їхня роль у запровадженні фонетичного письма в галицькоруських школах (1892 p.), проти якої виступали русофіли. При всій толерантності вченого він був змушений як сеньйор Інституту брати до уваги й антинародовські настрої його членів.

Критика народовської ідеї примирення з поляками знову розбудила до життя «старих русинів». М. Антонович оголосив у сеймі тактику бойкоту «нової ери»[112], а В. Добрянський назвав її зрадою проти руського народу[113]. Головна Руська Рада підтримала вимогу Кам’янко-Струмилівської Ради про відкликання з сейму О. Барвінського[114]. Відкидаючи звинувачення Ставропігії проти творців «нової ери» на його адресу і на адресу Ю. Романчука, митрополит С. Сембратович заявив, що ця програма ґрунтується на засадах 1848 р. і «хто цієї програми не прийме, той не має місця на нашій Галицькій Русі»[115]. 22 січня 1894 р. на зборах сеймових послів О. Барвінський виступив з рішучою критикою старої партії: «Упало тут слово, – зазначив він, – що нова ера розбила русинів. Виходило би з цего, – що повинні ми стати москвофілами. Чи союз з кацапами приніс би нам добро? [...] Наші кацапи роблять все поза нашими плечима на свою користь, а нам на шкоду. З ними годі лучитись»[116].

У Ставропігійському інституті боляче переживали конфронтацію русько-українських сил. О. Марков писав, що «слово москаль стало страшним в Галичині і каждий руський чоловік, котрый не дает себе обаламутити, называется москалем»[117]. Зі свого боку русофіли звинувачували народовців у тому, що сценарії до їхньої політики пишуться польськими «пророками» Ю. Чарторийським, А. Сапєгою і редактором «Дзєнніка польського» М. Савицьким[118]. Про ситуацію, яка склалася в обох таборах, писав у своїх записках Г. Третяк: «старших маркирують московськими агентами», а молодших – «поляками», «соціалістами» і «нігілістами», а тим часом ні одні, ні другі тим не є»[119]. Переживши почуття великої образи через укладення народовцями угоди з поляками без неї і проти неї і розчарована відсутністю підтримки у галичан, Ставропігія сходила на узбіччя суспільного життя. Наприкінці XIX ст. її русофільські тенденції еволюціонізували під впливом молодшого меркантильного покоління у бік уже не міфічного, а реального політичного москвофільства.

Отже, оперті на генетичний зв’язок з історичною староруською традицією (церковною, мовною, обрядовою, культурною) філософські та психологічні системи світосприймання старої галицької аристократії Ставропігійського інституту вступали в суперечність з радикальним і національно модерним мисленням народовців. У силу свого статусу церковної інституції Інститут був серед русофільських організацій найбільш відкритим для співпраці з консервативною і поміркованою частиною народовства на грунті антипольської опозиційності. Але через проникнення польського чинника у народовське середовище і російського – в русофільське він не зміг суттєво посприяти русько-українському порозумінню.

Зберігаючи староруські традиції, Інститут відігравав «відгорну» роль в антиполонізаційних процесах – тут ферментувалися світоглядні концепції, проводились серйозні науково-історичні дослідження, видавалась церковна та наукова література, був заснований перший у Галичині українсько-руський музей. Архаїчні стереотипи Львівської Ставропігії, які вона утримувала впродовж 300 років, руйнувалися новими віяннями часу. Розпочата у 1882 р. конфронтація з греко-католицькою ієрархією поступово привела до втрати Ставропігією свого колишнього впливового місця у церковному житті Галичини і підштовхнула її напередодні Першої світової війни до зближення з Російською православною церквою. Протягом 1880-1890-х років Ставропігія повільно втрачала свій зв’язок з галицькоруським суспільством, щоб назавжди зійти з історичної арени у 1939 р. У цьому сенсі діяльність Ставропігії протягом 70-х – початку 90-х років ХГХ ст. бачиться як консервативний «виклик» старої галицькоруської еліти, що в кінцевому результаті не отримав «відповіді» в суспільстві.

---

[1] Собороправність – давня традиція української Церкви, яка визнавала мирян і духовних осіб як єдине Христове тіло і дозволяла мирянські представництва на церковних соборах, право голосу у виборі вищих ієрархів (єпископів, митрополитів) та визначенні основних напрямків церковної діяльності. Таким правом у Греко-католицькій церкві користувався Ставропігійський інституТ. (Федорів І. Організаційна структура української церкви. Торонто. 1990. С. 102-106).

[2] Ставропігійський інститут виник наприкінці XVIII сТ. на основі ліквідованого австрійською владою Ставропігійського братства й успадкував його матеріальну базу та культурні і духовні традиції (Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 129 (Старопігійський Інститут), оп. 2, спр. 15, арк. 12).

[3] Детальніше див.: Орлевич І. Львівський Ставропігійський інститут у контексті українського національного відродження в Галичині (кінець XVIII – перша половина XIX ст.) // Львів: місто – суспільство – культура. 36. наук, праць / За ред. M. Мудрого. Львів, 1999. Т. 3. С. 268-281 (Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск).

[4] Ваврикъ В.Р. Члены Ставрипигіона за 350 лhтъ. 1586-1936 // Юбилейный сборникъ въ память 350-лhтhя Львовского Ставропигиона. Львовъ, 1937. Ч. П. С. 62-115.

[5] ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 2, спр. 459-645; ф. 130 (Народний дім), oп. 1, спр. 296-445 (фінансові звіти, списки, пожертвування).

[6] Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідей (середина XIX сТ. – 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1997. Вил. 32. С. 82-98; Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку XX сТ. Генеза, етапи розвитку, світогляд // Там само. 1999. Вил. 35. С. 231-268. Над дослідженням проблеми також працюють Олег Турій, Остап Середа (Україна), Іван-Павло Химка (Канада), Павло Роберт Маґочий (СІЛА), Мартін Полляк (Австрія), Юзеф Хлєбовчик (Польща). Про русофільську орієнтацію недавно написана і захищена дисертація Вероніки Вендланд (Німеччина).

[7] Терлецький О. Москвофіли і народовці в 70-х роках XIX сТ. Львів, 1902. Ч. 37. С. 4.

[8] Ця традиція була порушена на початку XX ст., коли Інститут розширив свої територіальні межі і до його складу приймались «видатні люди руської національності з провінційних околиць» (ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 2, спр. 718, арк. 13).

[9] Львівська наукова бібліотека їм. В. Стефаника H АН України (далі – ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. 11 (Барвінські), спр. 1113/п. 81, арк. 1 (роз’яснення про правила вступу в Інститут у листі І. Шараневича до О. Барвінського від 4.V.1986 p.).

[10] Документи про персональний склад Ставропігійського інституту зберігаються у ЦДЇА України у Львові (Ф. 129, оп. 2, спр. 50-166).

[11] Там само. Спр. 727, арк. 7-8. Саме на підставі недотримання цих умов церковним і світським судом (процеси проходили у 1922-1924 pp.) було визнано недійсним новий «українофільський» склад Інституту, обраний у 1915 р. після втечі до Росії його попереднього керівництва.

* Цим можна пояснити перебування у складі Ставропігії тих діячів, які «зрадили» русофільські переконання і перейшли до табору народовців (Юліан Лавровський, Євген Олесницький, Юліан Романчук, Микола Король, Ілларіон Свенціцький).

[12] Ваврикь В.Р. Члены Старопигіона за 350 лhть. 1586-1936. С. 106, 102-103.

[13] Временникъ Ставропигійскаго Института съ месяцесловом на год 1902 (далі – ВСИ). Львовъ, 1902. С. 187-188.

[14] Общество Русскихъ Дамъ во Львôвъ // ВСИ. 1899. С. 67-68.

[15] ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 2, сир. 38, арк. 785.

[16] Там само. Спр. 1631, арк. 42.

[17] Отчетъ о дhятельности Львовского Ставропигиального Института // ВСИ. 1896. С. 166-169; 1897. С. 147-149.

[18] ЦДІА у Львові, ф. 130 (Народний дім), oп. 1, спр. 12, арк. 1-8;
спр. 4, арк. 5.

[19] Там само. Ф. 129, оп. 2, спр. 4, арк. 1-14.

[20] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 2 (Бібліотека Народного Дому), оп. 1, спр. 415, арк. 3-8, 11.

[21] Там само. Оп. 2, спр. 484, арк. 2, 6.

[22] Там само. Оп. 1, спр. 159, арк. 1, 4, 7.

[23] Повний текст вірша див.: Третякь Д. Чого нам треба? // ВСИ. 1897. С. 125.

[24] Статуты политического общества «Русская Рада во Львôвъ» // ВСИ. 1872. С. 66-69. Руська Рада була тісно пов’язана з Ставропігійським інститутом, бо до обох товариств входили одні і ті ж члени – Б. Дідицький, Й. Добрянський, А. Петрушевич, Б. Площанський, Т. Павликов. Останній з 1876 р. очолив Раду. Біля джерел її створення у 1870 р. стояв сеньйор Інституту В. Ковальський.

[25] Гординський Я. Іван Гушалевич і його літературна діяльність. Львів, 1905. С. 48-50.

[26] Исидоръ Шараневичъ // Отметь о дhятельности Львовского Ставропигийского Института за периодъ с 22.IV.1829 по 13.V.1929. Львовъ, 1930. С. LXXII.

[27] Див.: Мончаловский О. Святая Русь. Львовъ, 1903. С. 1-110.

[28] У цілісному вигляді ця концепція ніде не була зреферована. Вона випливає з аналізу різних письмових і усних висловлювань русофілів, цитування яких опускаємо з огляду на брак місця. Прийнятність цієї концепції Ставропігійським інститутом засвідчують окремі протокольні висловлювання його членів на засіданнях і зборах (ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 2, спр. 42-44 (три томи протоколів за 1872-1885 pp.)).

[29] Общество им. M. Качковского // ВСИ. 1899. С. 71.

[30] ЦДІА України у Львові, ф. 148 (Галицько-руська матиця), оп. 2, спр. 4, арк. 1-26 (історична довідка про діяльність Матиці).

[31] Якою б абсурдною з позицій нашого часу не видавалась робота галицьких діячів щодо створення штучного «язичія», вона, однак, не була позбавлена світових аналогів. Пошуки штучних мовних схем були характерні для народів, в яких народна мова не існувала у літературному варіанті і була занедбана внаслідок глибоких процесів асиміляції. Таким шляхом пішов грецький діяч початку XIX сТ. Адамантіос Кораїс, який на основі старогрецької, класичної і візантійської церковної мов та пелопонеського діалекту створив нову грецьку мову. Вона сприяла становленню у 1830 р. самостійної держави й існувала як урядова мова Греції до 1868 р. На те, що стара галицькоруська еліта наслідувала мовний процес у Греції, вказував у своїх спогадах шкільний надрадник С. Шах, який провів 10 місяців біля хворого 90-літнього діяча Ставропігії А. Петрушевича і був добре обізнаний з його світоглядом. Він навіть називав ставропігійських діячів «галицькими кораїсами». (Шах С. Львів – місто моєї молодості. Спомин, присвячений Тіням забутих львівян. Мюнхен, 1955. Ч. 1, 2. С. 13-25).

[32] Терлецький О. Москвофіли і народовці в 70-х роках. С. 72.

[33] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 168 (Осип Марков), спр. 11/п. 1, арк. 2 (рукопис статті «О фонетицh», автор не вказаний).

[34] Дhдицъкий Б. В адін час научитися малорусіну по великоруски. б.м., б.р. С. 1-47.

[35] Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Його ж. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 1. С. 427.

[36] Антоневичъ H. Галицко-руская политика. Записки посла. Львовъ, 1891. С. 32.

[37] Генеза украинства // ВСИ. 1914. С. 128.

[38] На цю обставину свого часу вказував Л. Цегельський (Цегелъсъкий Л. Звідки взялися і що значать назви «Русь» і «Україна»? Львів, 1907. С. 1-92).

[39] Детальніше про це див.: Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідей... С. 94.

[40] Мончаловский О. П. Святая Русь... С. 1-103.

[41] Русскіи Институты и общества. Институть Ставропигійскій // ВСИ. 1874. С. 144.

[42] ЦиТ. за: Ваврикъ В.Р. Нhесколько добавленій къ біографій Исидора Ивановича Шараневича // Исидоръ Шараневичъ. Сборникъ статей. Львовъ, 1929. С. 80.

[43] Ставропігійський інститут здійснив публікацію «Слова о полку Ігоревім» (1865), літописів Руського (за списком власного архіву; 1871, 1872), Київського (Ігнатіївський список 1872, німецький переклад І. Шараневича). Ця робота ставропігійських вчених отримала високу оцінку І. Крип’якевича (Крип’якевич І. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму до 1772 р. Київ, 1962. С. 82-84).

[44] Szaraniewicz І. О latopisach і kronikach ruskich XV і XVI wieku, a zwłaszcza o latopisie «Wiełkoho kniażtwa litewskioho i zamojskoho». Kraków. 1882. T. XV. C. 351-413 (порівняльний аналіз польських хронік, зокрема, хроніки Яна Длугоша і літописів литовсько-руських князів). А. Петрушевич опрацював чеські хроніки, заперечив автентичність Курледворського та Зеленогорського рукописів і «Суду Любуші», за що був обраний 1882 р. дійсним членом Чеської Академії наук (ЦДІА України у Львові, ф. 765 (Антон Петрушевич), спр. 1-8); Калужнецкий О. Новъйшее путешествия по Германии И.Г. Кейслера и их отношение къ Гильдебрандовому отчету о быте и нравах люнсбургских славян. Санктъ-Петербургъ, 1904.

[45] Петрушевичъ А. Акты, относящееся къ исторіи Южной и Западной Руси. Львовъ, 1868, 1877.

[46] Szaraniewicz I. Kritische Blicke in die Geschichte der Karpathen-Völker im Alterthum und im Miltelalter. Lemberg; Selbstverlag, 1871 (докторська дисертація на основі творів Геродота, Страбона, Таціана, Лукаріса).

[47] Свистунъ Ф. Споръ о варягахъ и началh Руси. Историческо-критическое изслъдовате. Львовъ, 1887.

[48] А. Петрушевич опрацював архіви Унівського й Онуфріївського (Галичина), Сучавського, Путнівського, Драгомирецького, Ватра-Молдавицького (Молдавія) й Афонського монастирів, склав каталог документів Перемишльської капітули. (Максимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. Чікаго, 1967. С. 93-105).

[49] Петрушевич А. Краткое историческое извhстіе о введеній христианства в Предкарпатских странахъ во времена св. Кирилла и Мефодія тhже учениками проповhдниками. Львов, 1882. 76 С. (Ця праця заперечувала офіційну православну доктрину про прийняття християнства внаслідок релігійної експансії Візантійської імперії і вказувала на можливі інші шляхи його проникнення в Галичину – з Римської імперії у IV ст., мере» валахів, а також внаслідок впливу Великоморавської держави).

[50] Szaraniewicz І. Patryarchat wshodni w obiec kościoła ruskiego i rzeczypospolitej Polskiej z źródeł współczesnych. Kraków, 1879.

[51] Szaraniewicz I. Rzut oka na beneficy kościoła ruskiego za czasów rzeczypospolitey Polskiey pod względem historyi, przedewszystkim o stosunku świeckiego duchowjeństwa ruskiego w Galicyi do ziemi w tym okresie. Lwów, 1875 (на основі архівів фінансової регістратури, польської львівської капітули, земських книг і документів приватних осіб); Петрушевич А. Історична розвідка про авторитет, права і привілеї митрополії в єпархії греко-руської церкви від її початку до наших часів // Нива. 1933. № 2-6. (У 80-х роках XIX сТ. робота була опублікована латинською мовою).

[52] Добрянский А. Исторія епископов трехъ соединенных епархий, Перемишльськой, Самборской и Сяноцкой от найдавнhйших временъ до 1794 г. По источникамъ сочиненная. Львовъ, 1893.

[53] Петрушевичъ А. Сводная Галицко-Русская летопись. Львовъ, 1874. Т. 1: С 1600 по 1700 г.; 1887. Т. 2: С 1700 до конца августа 1772 г.; 1889. Т. 3: С 1772 до конца 1800 г.; Дополнения. 1891. Т. 1; 1896. Т. 2; 1893. Т. 3. Загальний обсяг праці становив 3 343 сторінок.

[54] Критику на адресу «Літопису» А. Петрушевича висловлювали проф. І. Винниченко і В. Антонович (Максимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. С. 103-105).

[55] Франко І. A.C. Петрушевич // Літературно-науковий вістник. Львів, 1901. Кн. 3. С. 171-192.

[56] Словник охоплював 2 млн. слів, їх етимологічний і морфологічний розбір вміщувався на 300 тиС. аркушах. Не маючи надії на опублікування словника, А. Петрушевич склав листки у 47 ящиків розміром: 42x24x17 см і передав Петербурзькій Академії наук. У 1910 р. А. Петров, переглянувши матеріал, обнародував такий йому вирок: «ані етимологічний- словник, ані словник всіх словянських наріч, ані церковнословянської мови, ані історичний словник руської, ані сучасної російської чи малоросійської мов» (ЦДІА України у Львові, ф. 401 (Редакція Літературно-Наукового Вісника), оп. 1, спр. 69, арк. 77 (рецензія І. Кревецького на виступ А. Петрова)). Нині Етимологічний словник А. Петрушевича побутує у Російській Національній бібліотеці Санкт-Петербурга.

[57] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 1 (Наукове товариство ім. Шевченка), оп. 1, спр. 131, арк. 57 (лист Б. Дідицького до О. Чернецького від 11/23 червня 1889 p.).

[58] ЦДІА України у Львові, ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка), оп. 1, спр. 371, арк. 6 (виписка з книги обліку членів товариства ім. Т. Шевченка). На підставі цього членства 1. Шараневича часто вважають, що І. Шараневич належав до народовського табору.

[59] Там само. Спр. 2373, арк. 1-104.

[60] Там само. Оп. 2, спр. 37, арк. 2-5 (подяка за цей дар).

[61] Рибчинська Н. Книготоргівельні каталоги Львівської Ставропігії XVIII – початку XX сТ. в контексті західноукраїнської торгівельної бібліографії // Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відродженні. Доп. наук. конф. 4-5.IV.1996. С. 82.

[62] Ваврикь В.Р. Члены Ставропигіона за 350 лътъ... С. 109.

[63] Членство у Ставропігії В. Барвінського сприяло довірі галицьких русофілів до його брата О. Барвінського і встановленню з останнім подальших контактів (ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 11, спр. 3513/п. 200, арк. 1-2 (лист Б. Дідицького до О. Барвінського від 3.ХІІ.1882 р.); спр. 1113/п. 81, арк. 1 (лист Б. Дідицького до О. Барвінського від 18.V.1885 р.); спр. 2769/п. 166, арк. 1-4 (листи І. Шараневича до О. Барвінського від 4.V.1886 р. і 16.VII.1892 р.)).

[64] Володимиров В.М. Неославизмъ и австрославянство // Биржевые ведомости. Санкт-Петербург, 1909. № 5. С. 5.

[65] Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства ХІХ-ХХ сТ. Прага, 1941. С. 18.

[66] Устиянович К.Н. М.Ф. Раєвський і російський панславізм. Спомини з пережитого і передуманого. Львів, 1894. С. 7. Визначити конкретний обсяг субсидій, для Ставропігійського інституту дуже важко, бо, по-перше, вони надавались таємно (наприклад, через купецький двір М. Гартенштейна в Бродах (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 2337, арк. 1-4), а по-друге, передавались в руки окремим особам, таким, як Д. Марков, який до Ставропігії не мав жодного відношення.

[67] Колмаковъ H. Очеркъ о деятельности Киевского Славянского Благотворительного Общества за 25 літь его существования. 1869-1894. Киев, 1894. С. 15-16.

[68] Й. Дідицький пізніше став офіцером російського флоту (ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 2, оп. 2, спр. 484, арк. 1-3 (листи Й. Дідицького до Б. Дідицького, 1904)). Ольга Дворянська вийшла заміж за російського чиновника Міністерства зовнішніх справ М. Грабаря (ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 4, спр. 16 (копії маатеріалів судового процесу над О. Грабар з архіву Д. Маркова)).

[69] Колмаковъ H. Очеркъ о деятельности Киевского Славянского Благотворительного Общества... С. 16.

* Виконував функцію політичної поліції.

[70] Савченко M. Справа про щорічну таємну субсидію Львівському «Слову» // Записки НТШ. Львів, 1929. Т. 150. С. 396 (відповідні документи були знайдені в тодішньому архіві Жовтневої революції).

** Відповідальний за збереження історичних пам’яток і старожитностей.

[71] Ваврикъ В. Р. Нhесколько добавленій къ біографій Исидора Ивановича Шараневича... С. 83-85.

[72] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 77 (Антоній Петрушевич), on. 25, арк. 1-2 (посвідчення).

[73] Там само. Спр. 9, арк. 1 (докторський диплом А. Петрушевича).

[74] Там само. Спр. 8, арк. 1 (членський квиток Одеського товариства істориків А. Петрушевича).

[75] Реформа проводилась згідно з папською буллою Singulare Praesidium від 12 травня 1882 р. (Корове ць М. Велика реформа чина св. Василія Великого 1882 року. Львів, 1933. Т. 2. С. 31-37).

[76] Копыстянсъкий А. Мирополить Іосифь Сембратовичъ и его отношение къ Ставропигіи // Юбилейный сборникъ въ память 330-лhтя Львовской Ставропигіи. С. 46-48.

[77] Назарко І., о. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590-1960). Рим, 1962. С. 202.

[78] Гучковський Л. Стенографическій отметь изъ судовой расправы по дhлу О. Грабарь и товарищей, обжалованнихъ о преступленіи головной зрады из 558 букв карного законодательства. Львовъ, 1882. С. 38-39.

[79] Процес 11 галицьких і угорських русофілів о головну зраду // Батьковщина. Львов, 1882. Ч. 12. С. 91; Ч. 13. С. 93-103; Ч. 14. С. 108-110; Ч. 15. С. 116-119; Ч. 16. С. 125-128; Процес Ольги Грабарь и 2 товаришів о злочинство головної зради // Діло. Львів, 1882. Ч. 42-46.

[80] §24 Закону про товариства й об’єднання Австро-Угорської монархії передбачав юридичну відповідальність за перевищення статутних повноважень. На підставі цього параграфа участь Ставропігійського інституту в масових протестах проти реформ василіан та інкриміновані його членам політичні зв’язки з Росією визнавались нелегальними, бо його статут не передбачав громадсько-політичної діяльності. Інститут опинився перед загрозою можливого закриття (ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 4, спр. 115, арк. 7 (копії матеріалів судового процесу 1882 р. з архіву Д. Маркова)).

[81] Там само. Оп. 2, спр. 1291, арк. 1-4 (матеріали ревізії у Ставропігійській бурсі); спр. 42, арк. 386 (протокольний запис про перевірки поліції в Інституті).

[82] Там само. Спр. 222, арк. 7.

[83] Процес О. Грабар. Шимонович І. і Барвінський В. проти п. Круховецького // Діло. 1882. Ч. 47.

[84] Граф Делля Скаля, румун за походженням, православного віросповідання, власник села Гнилички. Він звинувачував В. Барвінського і С. Каналу в тому, що вони висловлювалися про причетність його до переходу на православ’я місцевої греко-католицької громади (Галицька справа II. Процес гр. Делля Скаля против о. С. Качали і В. Барвінського в образи чести // Діло. 1882. Ч. 58, 60).

[85] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 11, сир. 3513/п. 200.

[86] Мудрий M. Українські народні віча у Львові 1880 і 1883 (місто на шляху до масової політики) // Львів: місто – суспільство – культура. Т. 3. С. 336-348.

[87] Що робити? // Батьковщина. 1883. Ч. 15. С. 32.

[88] Мончаловский О. Святая Русь... С. 97.

[89] По вічі // Слово. Львів, 1883. Ч. 67.

[90] Русскій Галичанинъ. Сборная Лhтопись Галицкой Руси. Положеніе галицко-русской церкви // Галицко-Русский вhстник. Львовъ, 1894. № 1. С. 21.

[91] Апеляція до Папи Льва XIII руського уніатського священика містечка Скалат Львівської митрополії в Галичині І. Наумовича проти великого відлучення его от церкви за обвинуваченням у схизмі. Санкт-Петербургь, 1883. С. 1-113. Опираючись на засади Флорентійського собору 1439 р. І. Наумович обґрунтовував потребу очищення унійної догматики й обрядовості від полонізаційних і католицьких впливів.

[92] ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 4, спр. 47, арк. 1; спр. 178, арк. 1-3 (копії поліцейських донесень з архіву Д. Марковича).

[93] Исидоръ Шараневичъ // Отчетъ о дhятельности Правящего Совета Ставропигійского Института... С. LXXI.

[94] Дідицький Б. Открытое письмо къ его Высокопреосвященству митрополиту кир. А. Шептицькому // Митрополит А. Шептицький и Галицко-Русска Матиця. Львовъ. 1905. С. 18-20.

[95] ЦДІА України у Львові, ф. 129, оп. 4, спр. 229, арк. 1-7; спр. 119, арк. 3.

[96] Там само. Снр. 120, арк. 1-7.

[97] Колмаковъ H. Очеркъ о дhятельности Киевского Славянского Благотворительного общества за 25 літь. С. 68.

[98] Русскій Галичанинъ. Сборная лhтопись Галицкой Руси... С. 57.

[99] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 168, спр. 187/п. 7 (допис О. Лаврецького до «Галичанина», в якому автор апелює до того, що старозавітні священики були жонаті).

[100] Исидоръ Шараневичъ... С. LIII.

[101] У XVI-XVII сТ. Львівська Ставропігія підпорядковувалась безпосередньо Константинопольському патріархові, від початку XVIII сТ. – папському нунцієві у Варшаві (Киричук О. Перехід Львівського Ставропігійського братства під юрисдикцію св. Апостольського Престолу // Берестейська унія (1596-1996): Статті і матеріали. Львів, 1996. С. 92-95).

[102] Тройський І. Ювилейне торжество въ честь Его святости Папи Льва XIII в сали «Народного Дому» дня 7 (19) лютого 1893 г. // Душпастыръ. 1893. С. 87-95.

[103] Дзерович Ю. Довоєнна праця нашого духовенства // Нива. Львів, 1928. Ч. 7. С. 193.

[104] Мудрий М. Українські народні віча у Львові... С. 345.

[105] Мудрий М. Польські ліберали-демократи та українське питання в Галичині у 80-х pp. XIX сТ. // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1997. Вип. 32. С. 104-105.

[106] ЛНБ ПАН України, від. рукописів, ф. 11, спр. 2769/п. 166, арк. 1.

[107] Там само. Ф. 2, спр. 190/п. 7, арк. 2.

[108] Шараневичъ И. Промова [...] по поводу 300-літнього ювилея Ставропигіи на дни 15(27).І.1886 р. на декламаторсько-музикальном вечеры в Народном Домі во Львов*. 1886. С. 3.

[109] Шараневичъ И. Отметь из археологическо-библіографической выставки в Ставропигійском Институтв, открытой 28 сентября (10 октября) 1888 г. и закрытой 16 (28) февраля 1889 г. и опись фотографий снятыхъ предметовъ с той же выставки. Львовъ, 1889. С. 4.

* Ставропігійський музей створювався з допомогою кращих спеціалістів з музеєзнавства – Е. Павловича (з музею Оссолінських), А. Рибчинського (з Промислового музею), мистецтвознавців Т. Копистинського й А. Макаревича, спеціаліста з палеографії Л. Скобельського. Була здійснена каталогізація експонатів на основі вивчення досвіду Петербурзьких і Московських музеїв. З кінця XIX сТ. у музеї працював І. Свєнціцький. 1905 р. він став директором Національного музею.

[110] Див.: Rusinska vystava ve Lvove // Narodní listy. Praha, 1888. Xs 355; Razprava galicko-ruskich drevnosti (starin) // Slovanski Svet. Lubiana, 1888.

[111] ЛНБ HAH України, від. рукописів, ф. 11, спр. 2769/п. 166, арк. 6-7.

[112] Антоневич М. Галицко-русская политика... С. 1-112.

[113] Добрянский В. «Про новую эру» // Славянские известия. Санкт-Петербург, 1890. 16 июня. С. 417.

[114] Вахнянини H. Руська справа в роках 1891-1894. Львів, 1895. С. 5-13.

[115] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914рр. Львів, 1927. T. 2. С. 239-240.

[116] Вахнянин H. Матеріали до політики русинів. Львів, 1896. С. 57-58.

[117] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 168, спр. 186/п. 7, арк. 11.

[118] Там само. Ф. 2, спр. 195/п. 8, арк. 2-4.

[119] Там само. Ф. 168, спр. 190/п. 7, арк. 2.