Остап СЕРЕДА

 

AENIGMA AMBULANS:

о. ВОЛОДИМИР (ІППОЛИТ) ТЕРЛЕЦЬКИЙ І «РУСЬКА

НАРОДНА ІДЕЯ» В ГАЛИЧИНІ

 

Постать о. Володимира (Іпполита) Терлецького (1808-1888) вперше потрапила у поле зору істориків завдяки Іванові Франку, який вважав її чи не найсильнішою та найвиразнішою фігурою епохи «старої Русі»[1]. Згодом цим загадковим мандрівником з XIX ст., котрий неодноразово перетинав як державні і цивілізаційні кордони, так і кордони національно-конфесійних ідентичностей, захопився Іван Лисяк-Рудницький. Його підсумкова стаття, уперше опублікована англійською мовою у 1987 p., є найґрунтовнішим дослідженням життєвого шляху та ідеології Терлецького[2]. Водночас, в Україні діяльністю Терлецького зацікавився львівський вчений Феодосій Стеблій. Йому вдалося детально реконструювати історію співробітництва Терлецького з оточенням князя Адама Чарторийського[3].

Отже, головні етапи життєвого шляху Терлецького вже встановлені дослідниками. Народжений 1808 р. на південній Волині у шляхетській родині, що була одною з gente Rutheni, natione Poloni, хрещений як римо-католик, він навчався у славнозвісному Кременецькому ліцеї та Вільнюському університеті (1825-1830). Після участі в польському Листопадовому повстанні опинився у Кракові, де відкрив медичну практику, одружився з польською поетесою Анною Шуґт (1810-1835), здобув ступінь доктора медицини, опублікував власний порадник з питань акушерства. Це міг бути початок життя польського емігранта-патріота в Галичині, але доля розпорядилася інакше. Лікар Терлецький не зміг врятувати власної дружини під час пологів. До того ж як учаснику польського політичного підпілля йому не вдалося вберегтися від переслідувань австрійської влади: у 1836 р. його вислали до Франції, де він вирішив розпочати нову, духовну кар’єру. У 1839-1842 pp. Терлецький здобув теологічну освіту в Римі, прийняв духовний сан і присвятив своє подальше життя справі об’єднання східних християн з Католицькою церквою. Бурхлива діяльність о. Терлецького в 40-50-х роках XIX ст. дотепер викликала найбільше зацікавлення. У цей період він, маючи певний час підтримку новообраного папи Пія IX і польського монархічного угруповання А. Чарторийського, зосередив свою увагу на Греко-католицькій церкві і зрештою сам перейшов до неї, відчуваючи глибокий потяг до обряду своїх предків. У меморандумі до папи з 1846 p. y справі церковної унії о. Терлецький запропонував доручити місіонерську роботу серед православних лише уніатам і створити окремий русько-слов’янський патріархат. У Римі, а згодом у Парижі він ініціював створення проунійного Східного товариства; двічі побував на Близькому Сході (можливо, що у 1847-1848 pp. потрапив з політичним завданням навіть на Кавказ до Шаміля) і розгорнув активну місіонерську діяльність. Після революції 1848 р. о. Терлецький задекларував свою приналежність до «русинів», видавши 1849 р. політичну брошуру «Słowo Rusina ku wszej braci szczepu słowiańskiego o rzeczach słowiańskich».

Цей політичний трактат зайняв особливе місце в історії української суспільної думки XIX ст. Ще І. Франко вважав, що «се була найблискучійша і, не вважаючи на масу фактичних помилок та хибну, апріорну тенденцію, найширше задумана публіцистична продукція українського ума в цілих 50-их роках, річ подиктована великим талантом і навіяна горячим та, можна сказати, не фальшивим запалом і любов’ю до України»[4]. І. Лисяк-Рудницький слушно вказав на подібність поглядів о. Терлецького до ідей Кирило-Мефодіївського братства і пояснив це тим, що «Słowo Rusina...», як і «Книга буття...», були закорінені у загальному дусі цієї доби, зазнали істотного впливу писань тогочасних польських романтиків. В обох творах визначну роль відігравали такі елементи, як соціальне християнство, егалітарна демократія, український месіянізм і слов’янський федералізм. Однак о. Терлецький, на думку í. Лисяка-Рудницького, був меншою мірою народник, ніж кирило-мефодіївці. Аналізуючи значення цих двох програм для української політичної думки, вчений зауважив, що їхні історичні долі були не схожі між собою: якщо ідеї Братства послужили наріжним каменем для ідеології українського національного руху другої половини XIX – початку XX ст., то про о. Терлецького забули вже за декілька десятиліть[5].

Поза увагою дослідників залишився, однак, вплив о. Володимира Терлецького на суспільно-політичну думку українців під час його перебування в Габсбурзькій монархії у 1857-1872 pp. Мета цієї статті – додати кілька нових галицьких штрихів до політичного портрета о. Терлецького. Водночас, через призму його поглядів ми можемо побачити нові аспекти ідейно-політичного розвитку українського руху, історії формування народовецької та русофільської течій у тогочасній Галичині.

 

* * *

 

У середині 1850-х років становище о. Терлецького в церковних католицьких колах з різних причин істотно погіршилося. Його незалежна поведінка і гостра критика латинських місіонерів на Сході не були схвалені у Римі, а унійні плани не отримали достатньої матеріальної та інституційної підтримки. Під час другої подорожі на Близький Схід, шукаючи більш сприятливе суспільне середовище для здійснення своїх задумів, о. Терлецький врешті вирішив оселитися серед греко-католиків Австрійської імперії й у квітні 1857 р. прибув до Відня.

До приїзду у Відень о. Терлецький вже налагодив контакти з чільними галицькоруськими діячами о. Яковом Головацьким та Платоном Костецьким, львівським єпископом-суфраґаном Іваном Бохенським; опублікував у «Зорі Галицькій» за 1856 р. (під псевдонімом «Русин із Рима») чотири переклади віршів свого давнього приятеля, уродженця Київщини та чільного представника «української школи» в польській літературі Юзефа Богдана Залеського. Ще у 1851-1852 pp. він надсилав у львівську «Зорю» дописи про діяльність паризького Східного товариства, а після його закриття у 1855 р. передав майно товариства Народному Дому у Львові. Постать о. Терлецького викликала у Галичині значне зацікавлення: його «Słowo Rusina...» зустріло схвальний відгук, а греко-католицька ієрархія в Галичині була готова прийняти його «з видвертыми руками»[6].

У Відні о. Терлецький відразу налагодив контакти з колом українських діячів. «Недавно пргhхалъ сюда Отець Ипполить Терлецкій, смhсь польскаго Украинца въ наружной православной или лучше греческой формh», повідомляв братові Якову у Львів Іван Головацький 26 квітня 1857 р. «Я познакомился съ нимъ, – продовжує адресант, – и могу сказать, что онъ уже свой вhкъ пережилъ и не годиться больше ни для какой пропаганды – онъ совершенно безвредно могъ бы поживать между нашимъ клиромъ»[7]. Подібно написав І. Головацький про «прямодушного украинца» й о. Антонові Петрушевичу, припускаючи, що його, зовсім нешкідливого для руської народності, можна було б використати для відновлення церковного обряду в Галичині[8]. Подальшу долю Терлецького, – зазначив І. Головацький у вже цитованому листі від 26 квітня 1857 p., – мав вирішити австрійський уряд: «не знаемъ, какъ рhшить гр. Буолъ (прем’єр уряду в 1852-1859 pp. – О. С.) о судьбh его? Опасаются, что Россія будетъ протестовать противъ его пребьгаанія въ Галиціи – но, кажется, если бъ, познала его, тобы вовсе не протестовала. Такъ отошлютъ его, можетъ быть, между Венгерскую братію»[9]. Це повідомлення І. Головацького вказує на те, що у той час від о. Терлецького, довголітнього політичного емігранта з України, тісно пов’язаного з польськими колами, очікували (слушно або ні) радше антиросійської, ніж антипольської діяльності.

У травні 1857 р. о. Терлецький справді вирушив на Закарпаття, до Мукачівського василіянського монастиря, де 9 червня 1858 р. прийняв чернечий постриг і нове ім’я – Володимир. 11 червня 1858 р. його перевели до Малоберезнянського монастиря, а у 1861 р. призначили магістром новіціату в Краснобрідському монастирі[10].

З листів І. Головацького довідуємося, що о. Терлецький почувався на Закарпатті «какь-то тhсно, скучно, т.е. не находить одномыслящихъ между Венгерскою братією». Натомість однодумцями Терлецького були опоненти відомого на той час з русофільської орієнтації І. Головацького, яких той прозивав «хохлами», зокрема, о. Григорій Шашкевич[11]. Можливо, їх зблизило те, що о. Терлецький був уродженцем зазбручанської України, шанувальником поезій Ю.-Б. Залеського і, очевидно, усього українського. Про це угруповання в галицькоруському таборі 50-х років XIX ст. відомо небагато, здебільшого зі студій Кирила Студинського. Тогочасні українофіли, попередники народовців, виступали проти засилля російських і книжних церковнослов’янських мовних форм, дехто (як о. Теофан Глинський у 1851 р.) обстоював фонетичний правопис і народну мову як основу «письменного руського языка»; натомість менше відомо про те, наскільки вони були поінформовані про розвиток нової української національної культури на Наддніпрянщині[12].

Розвиток українського національного життя в Галичині приваблював увагу о. Володимира. Наприкінці 1858 р. він уперше вирушив у Галичину для збору пожертв на свій монастир (його супутником був відомий закарпатський поет о. Олександр Духнович). Цю поїздку о. Терлецький використав для відвідин Народного Дому у Львові[13]. Його постійним кореспондентом залишався Я. Головацький. У листі до нього від 29 січня 1859 р. о. Терлецький радив, щоб Галицько-Руська Матиця розпочала видання нового політичного часопису, більшого і цікавішого від віденського урядового «Вісника», і пропонував співробітництво[14]. Такий часопис, газета «Слово», справді почав виходити з 25 січня 1861 p. y Львові під редакцією Богдана Дідицького, намагаючись на початку свого існування бути головною політичною трибуною всіх галицьких русинів незалежно від їхньої національно-культурної орієнтації.

У 60-ті роки XIX ст., десятиліття «конституційних експериментів» і ліберальних свобод, уперше після революції 1848 p. y Галичині відновилося українське громадське життя. На шпальтах газет і на засіданнях галицького сейму (вперше обраного за куріальною системою, за якою майже половина депутатів представляла селян) з 1861 р. розгорнулася бурхлива дискусія навколо того, чи галицькі русини є частиною польської нації. В цій політичній атмосфері галицькоруський рух потребував власної національної ідеї, доказів національної окремішності, опертих на історичних, мовно-культурних та інших аргументах, що могли б протистояти польському баченню національних відносин у Галичині. Отцеві В. Терлецькому чи не найліпше вдалася спроба сформулювати таку ідею у великій програмній статті «Де-нещо о руской народності», опублікованій в кількох числах першого річника «Слова»[15].

Багато постулатів цієї статті, як і «Słowa Rusina...» з 1849 p., несли на собі відбиток довголітніх контактів о. Терлецького з польськими еміграційними колами. Серед польських еміграційних угруповань, очевидно, найбільший вплив на формування поглядів о. Терлецького мав польський релігійний орден «змартвихвстанців»[16], до якого він особисто належав у 40-х роках XIX ст. Цікаво, що серед членів ордену було багато вихідців з України, які виявляли певну українську «перспективу» свого бачення національного відродження Польщі. Один із його співзасновників і провідників о. Пйотр Адольф Семененко у статті «Про національність (narodowość)» з 1834 р. поруч із поширеними слов’янофільсько-демократичними поглядами на історію Польщі висловлював і погляди українського патріота. На думку о. Семененка, у Польщі не сформувалося єдиної народності, шляхта відокремилася від народу, і ніщо не об’єднувало простих людей у різних частинах Речі Посполитої, крім спільного терпіння. Він наголошував на тому, що ні шляхетська Польща, ні деспотична Москва не могли бути центром слов’янського світу, і що цю роль зможе виконати тільки український народ, потужний, але ще неосвічений, що знаходиться в центрі Слов’янщини. Саме він мав стати осердям нової слов’янської федерації[17]. «Змартвихвстанці» особливо акцентували на морально-християнському вдосконаленні польського народу. На їхнє переконання, підставою національного існування були універсальні християнські ідеї, тоді як морально зіпсутий народ був приречений на загибель. Саме через власні гріхи польський народ втратив свою незалежність. Тільки через реалізацію християнських моральних ідеалів народ міг підготувати себе до виконання призначеної йому Богом місії; кожен народ мав право на окремішнє існування лише тоді, коли відігравав власну, особливу роль у вдосконаленні світу[18]. Майбутнє національне відродження мало відбутися одночасно з відновою усього християнського світу.

Якою ж мала бути місія руського народу за о. Терлецьким? Оскільки «промысломъ Божимъ народъ нашъ рускій сhвъ въ самой серединh великого племени словянского»[19], то він займав і «посерединне, посредствуюче и помирительне» місце в Христовій церкві. Це розташування зумовлювало й унікальну місію руського народу: «приверненія старинного единства церкви та черезъ то тhмь хутшого и успhшнhйшого приведенія всhхь народôвъ до правды Божой, до стада Христового въ одной, святой, соборной и апостольской церквh»[20]. Руський народ повинен був привести східних християн до єдності з Католицькою церквою – і це завдання лягало насамперед на плечі галицьких греко-католиків. Саме вони мали вплинути на православних слов’ян і схилити їх до унії з Римом. Очевидно, що сам о. Володимир не відокремлював колективну місійну роль руського народу від своєї особистої місійності і як типовий мислитель романтичної епохи вірив у власну спроможність змінити світ і повести інших за собою.

У 1861 р. о. Терлецький, як, зрештою, і давніше, опирався насамперед на засади національно-релігійного месіанізму та мілленаризму (тобто віри в повне, земне, колективне спасіння людства), що визначали польську романтичну думку[21]; але пристосовував їх до української (точніше галицькоруської) ситуації. Хоча стаття «Де-нещо о руской народності» багато у чому продовжувала ідеї, висловлені ним у 1849 p., вона містила і нові акценти, зумовлені галицьким контекстом польсько-українського протистояння. Ряд аргументів о. Володимира був безпосередньою реакцією на дискусію щодо національної приналежності галицьких українців. На відміну від «Słowa Rusina...» з 1849 p., в якому о. Терлецький обстоював союз Русі з Польщею[22], у цій статті він чи не вперше відверто дистанціювався від «польскихъ побратимовъ», які хочуть «насильно накинути намъ свой языкъ, свою народность! Самh болесно чувствують, тужатся передъ небомъ и землею на угнhтеніе, истребленіе ихъ народности вь Россіи и Пруссахъ, а тутки, не маючи ще власти вь рукахъ, всhми средствами искаютъ угнhтати и истребляти искрению, братню, однокровну народность». І хоча він тут же додавав, що «здоровиш часть польского народа, не одурhвша слhпою собственною любовію, не устремляючаяся за безтолкими мечтаніями недоспhлыхъ законодателей часописовыхъ, инакше и справедливше чувствуе и розсуждае о chмъ предметh», більша частина статті була спрямована проти уявлень, поширених у польських колах, про те, що Русь є частиною Польщі, а руська мова – діалектом польської[23].

Про національність певної групи людей, на думку о. Терлецького, свідчать їх віросповідання, обряд, мова і звичаї. За всіма цими характеристиками русини, безумовно, відрізнялися від двох сусідніх народів – поляків і росіян («довольно поглянути на Русина зъ котрой нибудь окрестности широкой ними населенной земли, дабы увhритися, що то иншій со всhмъ народъ отъ польского и россійского»). Найбільше ж значення мало «внутренне почувствованіе окремhшности своего Я народного, почувствованіе своей народности. Се послhдне знамя можъ сказати головне, основательное, такъ що оно само може составляти окремhшню народность, безъ него же всh други ей не сотворять». Щодо останнього фактора, то о. Терлецький був абсолютно певним, що «се чувствіе своей окремhшности мають Русини въ высокой степени. Вопроси кого нибудь зъ руского народа: старого, чи молодого, чи таки дитину, мужчизну, чи женьску, зъ отки бъ онъ не бувъ: зъ Клева, Полтавы, Харкова, Камяньця, Миньска, Полоцка, отъ Львова, Перемышля, чи зъ Бескида: хто ты? кождый ти скаже: я Русинъ. Вопроси же го зновь о якого чоловіка иншого народа: хто се такій?, то отвhтить: се Ляхъ, ce Москаль, ce Німець, ce Бусурманъ. Та такъ кождый Русинъ знає добре розрознити себе отъ иншихъ народностей, чувствуе, що составляе отмhнну отъ другихъ народность. Толкуй ему якъ хочь, що онъ Полякъ, або Россіанинь, або Німець; то не пристане ани до его головы, ани до его сердця, онъ все буде казати: вже я таки Русинъ»[24]. Прикметно, що о. Терлецький не робив різниці між українцями і білорусами, зараховуючи обох до «руського народу», відмінного як від поляків, так і від росіян*.

Обстоюючи національну окремішність русинів, о. Володимир прагнув подолати аргументи польської сторони про «неісторичність» українців та відсутність у них репрезентативних верств. У дусі польського народницького слов’янофільства о. Терлецький вважав, що національна свідомість русинів, не розділених на простолюд і шляхту, є сильнішою, ніж у власне польського народу, котрий не може ототожнювати себе зі своєю ж шляхтою: «Польскій простолюдинь Полякомъ називає пана, ко которому мае ще все якусь недовhрчивость, себе же держить за щось иншого. Вопроси го: хто ты такій, чи Полякъ? скаже: нhть, я не Полякъ». У поляків почуття «народності» сильніше проявилося у художній літературі, але поширилося тільки на нащадків давньої шляхти, міщан та інтелігенцію. На думку о. Володимира, аристократія і шляхта послаблювали мораль народу і самі дуже легко винародовлювалися, тому їх наявність не була необхідною умовою для існування нації[25].

Отець Терлецький відкидав звинувачення, що галицькі русини підтримують деспотизм і є ворогами свободи, і висловлював ряд ліберальних поглядів, покладаючи великі надії на конституційний розвиток австрійської держави. Нові державні свободи, на його думку, дозволять руському народові «виступити на позорище публичного житья вь законодательствh, на соймh, въ школахъ и въ цhломь народномъ житій». Водночас о. Володимир очікував, що австрійський уряд швидше чи пізніше задовольнить подальші вимоги галицьких русинів: проведе поділ Галичини на руську і польську частини або ж змінить на їх користь сеймову виборчу ординацію[26]. Чернець-ліберал сподівався, що і в Російській імперії «заяснhє слобода», і весь руський народ визволиться з вікових пут рабства[27].

Поза цими вимогами і сподіваннями о. Терлецький не мав жодної політичної програми досягнення політичної незалежності. Зрештою, така програма суперечила б його світогляду. Майбутнє держав і народів було в руках Провидіння, кожен мав лише в міру своїх сил трудитися для здійснення Божих планів, а не плекати мрії про зміни на політичній мапі Європи. Всі суспільні відносини також мали будуватися відповідно до християнського віровчення. «Задачею народности руской въ Галичинh е: составленіе такого внутреннего устройства, дабы въ ней розцвhнуло на родимомъ основаній царство Боже [...] назначеніемь ей относительно къ соплеменникамъ почитаемо: указувати имъ путь родимого христіанского розвитія и исправляти движенія, ôтступаючіи отъ духа народного или христіанского». Найбільшу увагу слід було звернути на добре, чесне виховання народу, зокрема, на розвиток учительських і священицьких семінарій[28].

Разом з активізацією польсько-українського міжнаціонального «діалогу» (точніше «поліфонії») на початку 1860-х років, як і під час революції 1848 p., виникли розходження у поглядах щодо власної національної ідентичності серед галицької української інтелігенції. Усі угруповання в галицькоруському таборі наголошували на своїй непольськості і декларували приналежність до «малоруського» народу (ідея національної окремішності галицьких русинів, якщо і жила в колах найбільш обережних і лояльних до уряду русинів, майже не обговорювалася у громадському житті). Незгоди проявлялися, коли треба було уточнити, чи і наскільки відмінними були «малоруси» від «великорусів». Хоча дотепер серед дослідників Галичини XIX ст. іде жвава дискусія навколо проблеми класифікації національних орієнтацій серед галицьких українців[29], мабуть, ні у кого не виникає сумніву, що дві підставові течи – русофіли і народовці – скристалізувалися і відтіснили на другий план старорусинів саме у 1860-х роках. На нашу думку, головним критерієм для цієї класифікації є культурна система, на підставі якої будували свою національну свідомість тогочасні діячі. Якщо старорусини брали за взірець давню книжну церковну культуру, то русофіли прагнули зближення з російською культурою, а народовці орієнтувалися на новочасну, шевченківську українську культуру, сформовану на Наддніпрянській Україні[30]. Тому національно-культурні дискусії того часу стосувалися головним чином мовно-правописного питання.

Про свої погляди о. Терлецький виразно заявив того ж 1861 p., опублікувавши врешті окремим виданням український переклад поезій Ю.-Б. Залеського[31]. У передмові до нього він, продовжуючи традиції прихильників народної мови з 50-х років XIX ст., виступив за те, щоб національна література розвивалась на основі народної (а не давньої книжної) мови, а правопис – на фонетичних засадах (самі вірші Ю.-Б. Залеського було видано гражданським шрифтом фонетичним правописом). Мовні русофіли і полонофіли потрапили під гостру критику ченця: «Та ще и ныни, то таки соромъ и сказати, многи зъ тихъ, котри буцимъ то до воспытанного, выжшого чыслять ся товарышества, все то ляцки то московски говорять, якбы ся стыдали гарной, ридной, батчьшой бесиды [...] Суть [...] межъ нами люди, котри забажають накинути намъ языкъ велыкорускш, буцимъ то вже воздиланый и усовершенный; та насъ, що крипко прыльипляемо ся народной бесиди, презираютъ и за якихсь необразованыхъ держать простакивъ. Кажется имъ, що здужають всьому народови рускому накинути свою думку, и привести его до зальшіенія батчыной ричы. Мабуть ушы ихъ и серца не зачули николи солодкого звука нашихъ думокъ, бо хто въ нихь ся вслухае, тому не годитъ ся пренебрегати языкъ, которымъ такь гарно виддаються найдельикатнійши чувствія душы»[32]. Українська мова мусила пройти той же шлях, що й інші європейські літературні мови, які свого часу витіснили церковні латинську і грецьку мови. На думку о. Володимира, на той час існувало вже багато доказів того, що українська народна мова придатна для високої літератури та науки, відмінності між різними діалектами української мови були неістотними, а граматичні чи правописні розбіжності – неминучими на даному етапі розвитку власної культури.

При обговоренні мовно-літературних справ о. Терлецький ще сильніше виявив суспільні народницькі погляди, що були цілком співзвучними з ідеалами частини галицької молоді. «Було колысь малисьмо своихъ бояривъ, своихъ вельможъ, свои княжески родыны, та де теперь ся дили? Имена ихъ лышень ще по ныни существують, но вже и вони сами непочитуютъ ся за русынивъ, ани ихъ годить ся до русынивъ чыслити. Лышыли вони языкъ, бо имъся захотило бильше образованного, лышыли писля народность, лышыли церковь – а чы народъ за ными пишовъ? Оджежь, слы хочете для народа полезно трудыти ся, будьте зъ народомъ, не выбирайте по за нього, бо и винъ васъ не спизнае за своихъ, видрече ся васъ»[33].

Більшість перекладених творів Ю.-Б. Залеського були сповнені козацько-українського патріотизму. Читач міг прочитати вірші про козацьке минуле та Україну («рідну мати»), зустріти згадки про Хортицю, Гетьманщину, Петра Конашевича Сагайдачного та ін. Хоч у нас немає свідчень про рецепцію цього видання в Галичині, можемо з певністю припустити, що воно відповідало очікуванням молоді тих років. Саме у 1861-1862 pp. серед неї спалахнуло захоплення українською козаччиною. На противагу галицьким польським патріотам, які часто вбирали історичні шляхетські костюми, українська молодь демонструвала стилізований козацький стрій. Ця «козакофілія» була викликана насамперед творами української літератури з Наддніпрянщини, особливо поезією Т. Шевченка (а можливо, і перекладами з Ю.-Б. Залеського), історичними працями М. Костомарова, П.- Куліша, М. Маркевича.

З’являючись короткочасно в Галичині 1861 р., о. Терлецький також викликав велике зацікавлення у патріотичних колах молоді і, мабуть, передбачав, що тут він може стати одним з провідників національного життя. В грудні 1861 р. о. Терлецький врешті дістав дозвіл переїхати в Галичину, а 17 лютого 1862 р. прибув до Львова й оселився в Свято-Онуфріївському монастирі оо. василіян[34]. 22 лютого він уже був на «руському балі», одній з найбільш представницьких подій українського громадського життя у Львові. Львівське «Слово» відзначило присутність на святкуванні австрійського намісника графа Александра Менсдорфа й отця Володимира: «Межи гостями [...] дуже пріятно было намъ видіти нашого В.П. Отца Володиміра Терлецкого, которого всh тутешній родимцh постоянно въ своемъ крузh оглядати желають»[35].

Діяльність о. Терлецького в Галичині була короткочасною, але надзвичайно яскравою. Головним чином її пов’язують з розвитком «обрядового» руху. Справді, його перебування в Галичині збіглося зі спалахом дискусії навколо питання, до якого він проявляв найбільший інтерес – повернення церковного обряду греко-католиків до давніх східнохристиянських форм. Ще у статті «Де-нещо о руской народності» о. Терлецький одним з перших гостро поставив «обрядове» питання у Галичині. Оскільки церковний обряд був, на його думку, однією з визначальних рис нації, то його захист і очищення від запозичень мало підставове значення для збереження своєї національної ідентичності. До того ж очищення греко-католицького обряду було необхідною умовою реалізації давніх церковних планів о. Терлецького. Щоб греко-католицький обряд став прийнятним для православної частини слов’янства, його слід було очистити від латинських домішок.

У львівському «Слові» 1861-1863 pp. було вміщено близько 120 статей з «обрядового» питання, майже половину з них опубліковано саме у 1862 р. Серед них перу о. Терлецького належало лише декілька (у розпалі обрядової боротьби він виступив за реформу василіянського чину, зокрема новіціату, в напрямку усунення польських і латинських впливів на майбутніх ченців[36]). Значно більший вплив на «обрядовий» рух мала його напівтаємнича постать, «східний» зовнішній вигляд – клобук, ряса й, особливо, борода, якою він сам дуже дорожив[37].

Однак статті о. Терлецького і його приїзд до Галичини лише зактивізували, а не заініціювали «обрядовий» рух. Питання очищення обряду від накинутих «латинських» форм піднімалося на поверхню громадського життя при кожному політичному пожвавленні – як під час революції 1848 p., так і на початку 60-х років ХІХ ст.[38] Назагал прихильність до давніх «православних» форм була індикатором політичної сміливості та антипольськості галицькоруських патріотів. Ярослав Гординський, автор найгрунтовнішого дослідження обрядового руху 60-х років XIX ст., слушно підкреслював, що цей рух охопив як частину нижчого духовенства на чолі з о. Іваном Наумовичем, так і студентську молодь народовецького спрямування. З листів семінариста Данила Танячкевича, одного з ідейних лідерів ранніх народовців, видно, що молодь вважала обрядовців справжніми патріотами, оборонцями віри батьків, за яку з поляками воювали козаки[39]. Перший народовецький часопис, «Вечерниці», закликав читачів придбати портрет о. Терлецького і прикрасити ним, як і портретом Шевченка, «кажду руську хату»[40]. Дехто з народовців пізніше згадував про своє молодече захоплення обрядовим рухом – з критичним скептицизмом і нехіттю, як Остап Терлецький[41], або схвально, як Анатоль Вахнянин. Останній вважав, що очищення «від латинських безглуздних (в нашім обряді) новаторств було оправданим ділом»[42]. У січні 1862 р. світська університетська молодь повністю підтримала о. Наумовича на сторінках «Слова», величаючи його «Батьком»[43].

Водночас, як підкреслює сучасний дослідник Олег Турій, «це природне прагнення до збереження власної конфесійної самобутности, підсилене пробудженням національної самосвідомости та гострим політичним протистоянням з польським національним рухом, лідери москвофільської «партії» намагалися використати для досягнення своїх «об’єдинительських» цілей»[44]. Натомість противниками «обрядового» руху були проурядові і полонофільські кола священиків, представлені офіційним віденським «Вістником», що опонував «Слову» в обрядовому питанні. Очевидно, що тему схильності греко-католицького кліру до «Москви і шизми» залюбки експлуатувала також і польська преса («Gazeta Narodowa», «Dziennik Polski»).

На думку Я. Гординського, «обрядовцї не знали самі добре, чого домагатися і [...] поступали в обрядовій справі зовсїм самовільно, хапаючи ся то устава, то розпорядків пап, то грецьких Євхольоґіонів, то св. Отцїв, то єпіскопських заряджень»[45]. Не було також і чіткого розуміння того, в чому і як саме слід було зреформувати обряд. Найбільше критики «обрядовці» спрямували проти клякання і дзвонення під час Служби Божої, заборони священикам носити бороди, довге волосся, ряси і клобуки, відсутності іконостасів в церквах тощо. Церковна верхівка на чолі з митрополитом Григорієм Яхимовичем не займала виразного становища в «обрядовій» боротьбі[46]. Сам о. Володимир влітку 1862 р. особисто обговорював з митрополитом Г. Яхимовичем обрядове питання і розповідав про цю зустріч так: «Радо мене пріймавь. Бесhдовалисьмо и о обрядh, казавъ, що, собравши мнhнїя священникôвъ, постановить комисїю [...] та такъ може сбере ся соборъ и рhшеш’я его пôдуть до Рима [...] Прибавит,: тяжко то привести все до чистоты первобитной, бо вже такъ попривикали люде. Я ж на се: доки обрядъ не очистить ся со всhмъ, не буде ряду»[47].

Однак, незважаючи на прихильне ставлення митрополита Яхимовича, становище о. Терлецького в Галичині не було певним: зі Львова у травні 1862 р. його перевели до Гошівського монастиря[48]. Велика частина духовенства ставилася до нього з підозрою. Як свідчив згодом анонімний автор, «многіи изъ твердыхъ и честныхъ Русиновъ не довhряли Пр. О. Володиміру и называли его aenigma ambulans (блукаюча загадка. – О. С.), думаючи, что онъ дhлаетъ въ порозумhнью съ Поляками, и что очищеніе обряда есть то подступомъ ляцкимъ, чтобъ Русиновъ сдискредитовати у правительства и Рима»[49]. Чимало греко-католицьких священиків прагнули до тіснішої інтеграції із західнохристиянським світом і вважали «обрядову» акцію шкідливою та недоречною. Поширювалися чутки і про те, що о. Терлецький був таємним агентом Риму в Галичині. Однак, навряд чи вони мали під собою яку-небудь підставу, якщо врахувати, що в той час він отримав за «обрядову» діяльність догану від римської Конгрегації пропаганди віри[50].

Правдоподібно, заходами пролатинської частини духовенства (дехто називав головним винуватцем єпископа Спиридона Литвиновича, пізнішого наступника митрополита Яхимовича[51]) австрійський уряд зимою 1863 р. відкликав дозвіл о. Терлецькому перебувати в Галичині, оскільки вважав його головним будителем неспокою в «обрядовому» питанні. 25 лютого 1863 р. «Слово» повідомило, що о. Володимира усунуть з Галичини. Проти цього виступила народовецька молодь, яка подала петицію до митрополита Яхимовича з проханням, щоб популярного ченця залишити в Галичині[52]. Усе таки в липні 1863 р. о. Терлецький переїхав на Закарпаття. До 17 лютого 1864 р. він знову перебував у Краснобрідському монастирі, де ігуменом був його приятель Тарас Петрик[53].

Тим часом, у Львові з вересня 1863 р. почав виходити народрвецький літературно-політичний журнал «Мета». Починаючи з передмови до першого числа, її редактор і видавець, провідний галицький публіцист Ксенофонт Климкович намагався сформулювати «руську народну ідею» як певну альтернативу до поглядів, що домінували серед старшого покоління. «Мета» вирізнялася серед тодішніх галицькоруських видань уже своїм зовнішнім виглядом, бо використовувала не етимологічний, а фонетичний правопис П. Куліша. У сфері культури К. Климкович та його співробітники орієнтувалися на творчість Тараса Шевченка та інших наддніпрянських письменників, у суспільній – виступали за народницьку діяльність інтелігенції, а в політичній – висували програму федеративної перебудови Австрійської монархії[54].

Українофільська спрямованість часопису зустріла цілковите схвалення з боку о. Терлецького. У листі до К. Климковича він задекларував повну підтримку напрямку «Мети»: «Сли моя гадка може мати яку вагу про Васъ, то щиро скажу, що мысль пôднесена Вами у той часописh е справдешно народна и заслугуе на сочуствїе всhхь люблячихъ свôй нарôдъ русинôвъ. Сепаратизмъ ôдъ Украины, ôдъ большинства нашого народа був бы погибелью для русинôвъ Галичины, и треба каже ся менh1 бути дуже обмеженого розсудка, щобъ бажати такого сепаратизма. Дописh зъ Украины суть занимателыш и не одного напрямують на народный путь, чого вже я самъ бачивемъ примhрь. Бувъ я все того мнhнїя, що наши писатели повинни довжни писати народнымъ языкомъ и однако стеречи ся ôдъ Московщины и ôдъ Ляшни та розвивати го на рôдньой пôдставh [...] по моему чувстшю найкращій и справдешно народній e языкъ батьки Шевченька, языкъ Основяненька, той най буде намъ образцемъ»[55]. Водночас о. Володимир побоювався розколу між старшим і молодшим поколінням галичан, а також того, що народовці можуть занадто зблизитися з польськими колами (справді, наприкінці 1863 р. вони налагодили контакти з польськими «хлопоманами», емігрантами в Галичину, хоч і не в усьому поділяли їхні ідеї[56]). Тому він закликав «стеречися щобысьмо, втекаючи одъ Московщины, не попали у Ляччину, що не лучше ôдъ першого»[57].

Мабуть, у 1863 р. редакція «Мети» ще солідаризувалася з о. Терлецьким, оскільки надіслала йому безплатно перші два числа журналу. З часом народовці щораз більше дистанціювалися від обрядового руху, оскільки в тогочасному контексті він стимулював ріст русофільських настроїв, t все ж таки церковно-обрядові питання надалі займали визначне місце у ранньонародовецькій ідеології. Народовці адоптували ряд положень програми о. Володимира, але найбільше прагнули здобуття церковної автономії від Риму – передумови вирішення обрядового питання. «Мета» стверджувала у 1865 p., що «невдача такъ званого обрядового питання, яка у насъ недавно довелася, походить власне відти, що у насъ замість питання о автономні церковній піднесено питание обрядове, котре въ автономні уже вміщаєтця, отже и рішення відь Риму не потребує». Далі «Мета» наголошувала, що буде твердо стояти за здобуття автономії «нашоі народнеі церкви» як підставову умову її унії з Римом[58]. Про необхідність здобути «визволене нашоі церкви від латинства» писав у 1867 p. y програмному памфлеті «Письмо народовцівь руськихь до редактора політичнёі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ» Д. Танячкевич. На його думку (яка була співзвучна з тим, що стверджував кількома роками раніше о. Терлецький), цього «визволення» можна було досягнути тільки шляхом утворення повноправного патріархату для русинів-уніатів, «зъ правомъ скликування народнёго синоду для вибору Патриярха и Владикъ»[59].

У 1864-1866 pp. о. Володимир був ігуменом Малоберезнянського монастиря[60], але за власним бажанням, правдоподібно через погіршення здоров’я, повернувся у Красний Брід, де пробув до липня 1871 р. Політичні зміни 1866-1867 pp. викликали у нього глибоке розчарування й істотно погіршили його становище. Протягом цих двох років в

Австрійській монархії остаточно сформувалася дуалістична система. Це спричинило спалах проросійського слов’янофільства серед усіх невдоволених національних еліт імперії. Руські політики в Галичині одночасно втратили надії на поділ провінції та на перетворення імперії Габсбургів у федерацію народів. Редактор львівського «Слова» Б. Дідицький повірив у те, що приналежність до «великоруської» нації надійно захистить галицьких русинів від небажаних політичних змін, а отже, і від польської домінацїї в Галичині. У програмній статті «Поглядъ въ будучность» «Слово» відверто заявило про етнічну, історичну, мовну, літературну та обрядову єдність Галицької Русі «со всем русским миром»[61]. Ця стаття засвідчила появу політичного москвофільства в Галичині.

У цей час погляди о. Терлецького зазнали подальшої еволюції. У них виразно посилилися антипольські акценти. У найбільшій своїй статті з того періоду – «Лебединна пісня із-поза Бескида» – він вдався до огульної критики польської шляхти і дав цілком негативну оцінку всієї польської історії. Феодальна система, стверджував о. Володимир, запозичена Польщею зі Західної Європи, спиняла її християнський розвиток, бо привела до повної сваволі шляхти над іншими станами. Єзуїтська система освіти «мала въ собh щось окремhшного февдально затемнительного [...] творила темныхъ фанатикôвъ, полагаючихъ всю религійнôсть на внhшнихь формахь, нерадячихъ же о моральнôмъ розвитій, не гадаючихъ о благу отечества». Як наслідок, вади і гріхи «шляхоцько-февдально-олигархичнои касти [...] стягнули на Польщу кару Божу». Саме у цьому, а не в агресії сусідніх держав, була справжня причина падіння польської державності. «Духъ февдально-кастовый высше помянутыми пороками привелъ Польщу до внутреннего розстройства, безладу, беззаконства, выкликалъ противу ней ненависть сельского народа, произхоженія таки польского и больше еще всего народа русского, чого послhдствіемъ були подвиги Руси противу Польщh, вôйны козацки, приведшіи Польщу до крайнего рознеможенія. Польща дальше существовати не могла – и три сусhдни государства розділили ею помежь себе»[62].

Подібні погляди о. Терлецький висловлював ще у 1849 р., але якщо тоді він визнавав значення польського визвольного руху для інших слов’янських народів, то у 1868 р. не надавав полякам жодної позитивної ролі у Європі[63]. Згадок про «польських побратимів», потребу польсько-руського союзу більше не було. Русини Галичини із запровадженням дуалістичного устрою в Австрії, зазначав о. Володимир, знову потрапили під «шляхоцко-польску гегемонію», надії на поділ провінції змаліли на очах. Щоб позбутися почуття фрустрації, о. Терлецький звертав погляд за межі імперії Габсбургів і прогнозував наслідки польсько-російського та польсько-прусського протистояння. Оскільки польській шляхті протистояли дві могутні держави, що вже утвердились в Європі, «Польща ніякимь побытомъ существовати не може – а Русины, и теперь гонени и пригнетены Ляхами въ Галичинh, уже днесь могуть заспhвати Польщі свое сумное: Вhчная память!»[64]

У той час о. Терлецький ще утримувався від відвертих проросійських заяв. Після переходу «Слова» на відкриті русофільські позиції у 1866 р. він був вимушений відгукнутися на розкол у галицькоруському таборі. Очевидно, що молодші віком народовці були йому ближчі ідейно, однак їх підтримували деякі польські часописи, зокрема ненависна о. Терлецькому «Gazeta Narodowa». З іншого боку, його соратники по обрядовій боротьбі Богдан Дідицький і о. Іван Наумович задекларували русофільські погляди. Отець Володимир все ще намагався зберегти однаково прихильне ставлення до обох угруповань у галицькоруському таборі, визнаючи за обома певну слушність, та не допустити втручання поляків у конфлікт, що мав, на його думку, характер домашньої суперечки між русинами. «Межи Русинами бо, – писав він, – возстали два сторонництва: одно, наречене украинофилы, ведене чувствіемь народнымъ, притягнене красотою языка малорусского и его народной поезій, лицарскою исторіею козачины, бажаетъ на тôмъ народномъ язьцh розвивати собственну литературу, найпаче же на нарhчіи украинскôмъ, на которôмъ спhвалъ несровнаный, вhчной славы народный кобзарь Тарасъ Шевченко. Другое же, именоване руссофилы, поглядаючи на сродство племенне, историческе и Языкове Малоруссôвъ сь Великоруссами и видячи у тhхь послhднихь уже на высокомъ степени розвиту литературу, стремить къ принятие великорусского языка, съ задержаньемъ однакожь малорусского выговора за литературный языкъ для Малоруссовъ. Отже, «Народôвка» бере въ свое покровительство языкъ народный, но рада-бъ го зладити по своему, то есть такъ, щобъ въ немъ и слhду русчины не лишилось, щобъ ôнъ сталъ справді, якъ тамъ ктось зъ Ляхôвъ о нêмъ сказалъ, спорченнымъ, покаженымъ нарhчіемъ провинцюнализмомъ языка польского. – Но се есть суперечка Русинôвъ домашня. Они будутъ межь собою сваритися, тай сами и помирятся. Но щржъ чужинцямъ до того? яке право мають Ляхи та и ихъ часописи мhшатися до того? Кто кличе ихъ за судію? Русины не закидують Ляхамъ, чому не держатся мазурского нарhчія, чому не сепелять; то найже и Ляхи не мhшаются до языка русского. Думає може «народôвка» та съ нею Ляшня, що тімь розорвутъ, розбіють Русинôвъ? Того не дождаютъ! Вся Русь, украинофилы и русофилы, стануть вразь, мовъ одинъ мужъ, противу забагамъ шляхотско-польской касты»[65].

Чим більше народовці дистанціювалися від русофілів і наближалися до польських кіл у другій половині 1860-х років, тим більше відвертався від них о. Терлецький. Вісті про спроби Юліана Лаврівського досягнути порозуміння з польською більшістю у галицькому сеймі[66] викликали у нього розчарування і роздратування: «Щобысьмо еще хотя согласии були, то лекше булобъ въ громадh нести якбудь тяжкие бремя, а тутъ якъ на теє еще роздоръ внутренный. Той окаянный Лавровскій виступає со своею дурною политикою. Миритися зъ Ляхами? та якже, коли ихъ мечта то Польща въ старыхъ границяхъ – то есть порабощеніе конечне Руси – таже въ такой Польши не мае мhсця для Руси, котрабъ своимъ народнымъ житаемъ могла жити. И суть люде, котри прилhпляються той политицh – та я боюся щобъ они не надhлали лиха, бо несомнhнно всh porządni стануть въ ихъ сторонh и найдуть пôдкрhпленіе у могучихъ теперъ Ляхôвъ, котрымъ всякій роздоръ въ насъ, то вода на ихъ колесо»[67].

Зі зростанням антипольських настроїв росло невдоволення угодовою та пролатинською (на його думку) політикою тодішнього митрополита Спиридона Литвиновича. Після смерті останнього о. Терлецький спробував організувати наприкінці 1869 p. кампанію збору підписів під петицією з вимогою очистити «греко-русскій» обряд в Галичині й Угорщині та утворити окремий патріархат для греко-католиків Габсбурзької монархії. Петиція мала бути відіслана на Перший Ватиканський собор (що розпочав свою роботу у грудні 1869 p.), але не отримала підтримки у галицького духовенства[68]. Правдоподібно, що тоді о. Терлецький зневірився у своїх давніх намірах та ідеях.

У цей час в о. Володимира чи не вперше з’являються плани виїхати на підросійську Україну. У 1869 р. він марно намагався отримати притулок у Холмській єпархії, де єпископом був його приятель Михайло Куземський[69]. Мріяв також про переїзд до Києва: «Одно лише теперь маю горяче бажаніе, отъ передъ смертїю посhтити якъ паломникъ мощи святыхъ печерскихъ, тай тамъ таки и упокоитися – но и се отъ воли божой зависть», – писав він у листі в листопаді 1870 р.[70] За неповних два роки його бажання здійснилося при «допомозі» угорського Міністерства внутрішніх справ. Отець Терлецький не знав угорської мови, далі носив бороду і вдягав клобук, в усьому навмисне демонструючи свою «східність». Це викликало звинувачення у поширенні православ’я і москвофільства з боку властей і проурядово настроєних місцевих священиків. Унаслідок цього його перевели до Мукачівського монастиря, де за ним легше було наглядати. У лютому 1871 р. до міністерства надійшов донос про те, що о. Терлецький співпрацював з Слов’янським благодійним товариством, яке діяло в Росії, і розповсюджував книги, надіслані з Росії. Хоча слідство й обшук нічого не розкрили, пряшівський єпископ отримав розпорядження вислати о. Терлецького як неугорського громадянина в Росію. Зі свого боку обурений о. Володимир заявив, що сам звернеться до російського уряду з проханням про амністію і повернеться туди з власної волі.

12 квітня 1872 р. о. Терлецький при сприянні протоієрея російського посольства у Відні Михайла Раєвського, головного представника Слов’янського благодійного товариства в Габсбурзькій імперії, отримав дозвіл повернутися і вступити, як він і бажав, до одного з київських монастирів[71]. Прибувши на початку травня до російського посольства у Відні, о. Терлецький відразу отримав російський паспорт. Там же о. Раєвський познайомив його з деякими чільними представниками російських панславістських кіл. Можливо, звинувачення у співробітництві з російськими панславістами, яке висунув проти о. Терлецького угорський уряд, було безпідставним[72], але від цього моменту він почав виконувати роль, яку йому приписували.

10 травня 1872 р. 64-літній о. Володимир вирушив поїздом з Відня через близькі його серцю Перемишль і Львів у вимріяний, але невідомий Київ. Перетнувши кордон імперії Романових, він немовби надягнув рожеві окуляри і захоплювався усім, що траплялося на його шляху: російські митники виявилися напрочуд чемними і ввічливими, трактири – чистими й охайними і навіть російські вагони другого класу – зручними і приємними. Його психологічний стан легко зрозуміти: вперше за останні десять років ізоляції і переслідувань з ним, старим ченцем, знову рахувалися сильні цього світу, урядовці, аристократи і високі церковні достойники. До того ж він повертався в край свого дитинства. «Чудная моя судьба представлялась моей мысли, – послh 40 літь я увидhлъ родную землю. Но какія перемhны?! [...] Я слышу вездh русское слово, здhсь, гдh прежде оно скрывалось только въ присутственныхъ мhстахъ! Слезы покотились изъ моихъ глазъ! Что я тогда чувствовалъ, я вамъ не въ силh высказать. Была ли это радость? или жаль? было ли это воспоминаніе минувшаго, или предчувствіе будущаго?..» – так писав він про свої враження у першому листі з Києва, що зачарував його своїми церквами і монастирями, лаврськими печерами і Дніпром[73]. У Києві о. Терлецький, будучи ще уніатським священиком, оселився у келії для гостей Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. У серпні того ж року він отримав дозвіл Синоду перейти до Православної церкви і незабаром ним скористався. Усі листи в Галичину з Росії, навіть до старих знайомих, о. Терлецький намагався писати тільки літературною російською мовою, усюди додаючи друге «с» до етноніма «руський»*.

Серед знайомих о. Володимира в Києві переважали вихідці з Галичини. Київське православне духовенство ставилося до нього з прохолодою, підозрюючи, що він є таємним єзуїтським агентом[74]. 20 липня його відвідав у монастирській келії давній приятель о. Яків Головацький – патріарх галицьких емігрантів-русофілів, що вже протягом чотирьох років працював у Вільнюсі. Разом вони обійшли усі київські церкви. За кілька днів до них приєдналися ще два колишні галичани, гімназіальні викладачі Лев Лопатинський і Матвій Ястреб, й уся четвірка поїхала «на поклін» до корифея українського руху Михайла Максимовича на Михайлову Гору біля Канева. З листів о. Терлецького видно, що він щиро захоплювався українською атмосферою, яка панувала в домі М. Максимовича, і був дуже розчарований, коли через своїх супутників не зміг побувати на могилі Т. Шевченка, розташованій на другому боці Дніпра. Сам М. Максимович був дещо скептично настроєний щодо своїх русофільських гостей, але піднесений о. Володимир не зауважив цього[75]. Водночас о. Терлецький став секретарем Київського відділення Слов’янського благодійного товариства, через нього російські видання пересилалися у Галичину[76]. У серпні 1874 р. він відійшов від активної громадської діяльності, переїхав на віллу князя Павла Демидова (1839-1885) в Італію, де пробув до вересня 1879 р.

Тогочасні погляди о. Терлецького важко підвести під просту формулу. В доступних нам листах немає глибших рефлексій щодо зміни власних переконань, очевидно, він не визнавав свого національного відступництва, вбачав у своєму новому становищі закономірний наслідок усієї попередньої діяльності. Серед політичних подій він звертав увагу на ті, що виправдовували його проросійські погляди і перехід на православ’я: посилення польської домінації і нападки на обрядовий рух у Галичині, зростання російських впливів на Балканах, перемога «русского воинства и русского народа» в російсько-турецькій війні 1877-78 pp. тощо[77]. Приїхавши тимчасово в Російську імперію влітку 1877 p., він добровільно працював лікарем у госпіталі для російських солдатів, а повернувшись до Італії, далі уважно слідкував за перебігом військових дій: «я все надеюсь что Богь дасть намъ полную побhду не смотря на всh ухищренія и подмоги западно Европейскихъ туркофиловъ [...] и святhйшаго Папы, подружившагося съ бусурманами и радующагося поправію ими креста [...] Ужасъ, какъ низко упало христіанское чувство въ католической церкви, да не только христіанское, но даже и человеческое», – писав він у жовтні 1877 р.[78] Водночас Емський указ 1876 р. і діяльність українських громад у Російській імперії немовби випадали з поля його зору, хоча можливо, що він справді мало знав про це.

Натомість про події в Галичині о. Терлецький був добре поінформований, оскільки отримував галицькі часописи русофільського спрямування «Слово», «Наука», листувався з Михайлом Білоусом, о. Юстином Желехівським, о. Іваном Наумовичем, Венедиктом Площанським. Час від часу він жертвував кошти для русофільських товариств та учнівських бурс[79]. Серед його кореспондентів у цей період життя вже не було нікого з народовців.

Після остаточного повернення на підросійську Україну о. Терлецький оселився в Житомирі під опікою місцевого архієпископа Димитрія. Там же він став свідком єврейського погрому 1881 р. Поступово його романтична віра у мілленарне звільнення людства поступилася місцем смутним очікуванням кінця світу[80]. Отримуючи високу щомісячну пенсію від князя Демидова і ведучи скромний спосіб життя, о. Володимир зміцнив своє матеріальне становище. У 1886 р., за два роки до смерті, він зміг зреалізувати своє давнє бажання і заповів усі свої заощаджені гроші для створення учнівського стипендіального фонду імені о Івана Наумовича в Галичині[81]. На той час о. Наумович, засуджений після процесу 1882 p., повторив його шлях: виїхав на підросійську Україну і перейшов на православ’я.

Чи унікальним і наскільки був випадок о. Терлецького? Очевидно, що він стоїть в одному ряду з тими галицькими діячами русофільського руху, які після 1866 р. переїхали до Російської імперії. У польському еміграційному середовищі теж були випадки переходу з польського табору у підданство до російського царя. Чи ці дії були викликані лише кар’єрними (фінансовими, агентурними) мотивами? На нашу думку, зрозуміти національну апостазію, зокрема русофільство, ряду діячів епохи романтизму можна, лише взявши до уваги як ідейний клімат того часу, так і політичний контекст даної ситуації. Зокрема, польське демократичне народництво в поєднанні з слов’янофільством нерідко ставало грунтом для проросійських симпатій. Мабуть, невипадково польський слов’янофіл першої половини XIX ст. Вацлав Мацєйовський, котрий дотримувався, подібно до о. Терлецького, народницьких поглядів і засуджував златинізовану шляхту, яка не рахувалася з народними інтересами і слов’янськими традиціями, так само схилявся до Православної церкви і російського самодержавства як єдиного оборонця слов’янської самобутності[82]. Аналізуючи «національне відступництво» Адама Ґуровського з 1834 p., відомий польський вчений А. Валіцький слушно зауважив, що мислення романтичними категоріями національного місіонерства могло не тільки розвинути перебільшену уяву про виняткову місію власного народу, але й привести до повної зневіри у сенс його окремого існування[83].

Світогляд Терлецького, репертуар його суспільно-політичної думки формувалися під сильним впливом польського романтизму. В австро-угорський період свого життя він не додав до нього майже нічого нового, продовжуючи мислити тими ж категоріями, що й у 1840-х роках. Натомість, оскільки різко змінювався політичний контекст, в якому діяв і мислив о. Володимир, то його політичні висновки набирали щораз більше антипольського і проросійського характеру. Як наслідок, національна і конфесійна ідентичність о. Володимира докорінно змінилися за декілька років.

Можемо з певністю ствердити, що роль Терлецького в формуванні української думки не припинилася у 1849 p., а навпаки зросла у 60-х роках XIX ст., коли він став одним з головних ідейних авторитетів руського руху в Галичині. Складніше визначити, якою мірою відноситься він до русофільської чи народовецької течій. Оскільки о. Володимир був одним з ініціаторів «обрядового» руху, що спричинив ріст русофільських настроїв у Галичині, а 1872 р. переїхав у Російську імперію, його здебільшого відносять до стовпів галицького русофільства. Однак листи та статті о. Терлецького з 1861-1863 pp. дозволяють ствердити, що бодай у цей час він стояв значно ближче до ранніх народовців, ніж до прихильників національно-культурної орієнтації на Москву.

 


[1] Франко І. Стара Русь // Лїтературно-науковий вістник. Львів, 1906. Т. XXXVI. С. 359-374. Цей розділ статті «Стара Русь» не увійшов до п’ятдесятитомного зібрання творів 1. Франка.

[2] Український переклад: Лисяк-Рудницький І. Іполіт Володимир Терлецький // Його ж. Історичні есе: В 2 т. Київ, 1994. Т. 1. С. 221-249. Див. також коментарі до цього видання: Там само. С. 511.

[3] Стеблій Ф. Українці – співучасники політичних планів князя Адама Чарторийського щодо Росії в 40-х pp. XIX ст. // Краківські українознавчі зошити. Краків, 1997. T. V-VI. С. 260-276. При дослідженні нашої теми використано багато вказівок, отриманих безпосередньо від автора цієї статті.

[4] Франко І. Стара Русь... С. 360.

[5] Лисяк-Рудницький І. Іполіт Володимир Терлецький... С. 231-244.

[6] Див. лист з Бейрута до Я. ІЬловацького від 19 травня 1856 p.: Кореспонденция Якова Головацького в літах 1850-62 / Вид. К. Студинський. Львів, 1905. Т. II (Збірник фільолоґічної секциї НТШ. Т. IX). С. 273-274.

[7] Там само. Т. II. С. 351.

[8] Кріль М. Невідомі листи Івана Головацького до Антона Петрушевича // Україна модерна. Львів, 1999. Ч. 2-3. С. 362 (лист від 14 квітня 1857 p.).

[9] Кореспонденцію Якова ІЬловацького в літах 1850-62... Т. II. С. 352.

[10] Д-ръ Владимірь Терлецкій и его жительство на угорской Руси // Слово. Львів, 1872. 21 травня. Ч. 41. С. 1; 23 травня. Ч. 42. С. 1-2.

[11] Г. Шашкевич у серпні 1857 р. збирався на Закарпаття, щоб зустрітися з «одномышленнимъ» о. Володимиром (Кореспонденция Якова Головацького в лїтах 1850-62... T. II. С. 364).

[12] Студинсъкий К. Передмова // Кореспонденция Якова ІЬловацького в лїтах 1850-62... Т. I. С. XXTX-XXXV.

[13] Кореспонденция Якова Головацького в лїтах 1850-62... Т. ІІ. С. 419 (лист М. Куземського до Я. ІЬловацького, 5 грудня 1858 p.).

[14] Там само. Т. II. С. 427-429.

[15] Редактор «Слова» Богдан Дідицький у примітці дописав, що «сію прекрасную статью» він отримав від автора, ,.изь роду украинця», разом із записками про паломницьку подорож в Єрусалим та інші місця Сходу, яку Терлецький здійснив у 1855-1857 pp. Частина цих записок, в яких розповідалося і про інші заходи о. В. Терлецького в справі поширення унії, вийшла друком завдяки Б. Дідицькому того ж року: Терлецкій И.А. Записки второго поклоннического путешествія зъ Рима въ Іерусалимь и по иншихь мhцяхъ Востока. Львів, 1861. T. І. Вип. І-ІІ. Публікація записок о. Терлецького не була завершена, оскільки викликала замішання в галицької громадськості. Очевидно, автор занадто критично написав про римське духовенство з оточення папи та висловлював занадто сміливі погляди в церковному, зокрема обрядовому, питанні. Російський рецензент праці о. Терлецького задоволене зауважив, що із цих записок «так и является перед глазами живьем этот тщеславный ветхий Рим», і прийшов до висновку, що «покуда Рим остается ветхим Римом, всякие попытки унии не поведут ни к чему прочному» (Иванов-Желудков В.П. Униатский агитатор. Записки... // Отечественные записки. СПб., 1867. T. CLXX. Кн. 2. С. 708, 725).

[16] Роль «змартвихвстанців» в українській історії сильніше проявилася у пізнішій епосі, на початку 80-х років XIX ст., коли вони перенесли свою діяльність у Галичину. На той час їхня діяльність сприймалася українськими діячами народовецької (о. Степаном Качалою) і русофільської (о. Іваном Наумовичем) орієнтацій, як полонізаційна й антиукраїнська (Himka J.P. Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900. Montreal & Kingston, London, Ithaca, 1999. P. 67-71).

[17] Kalembka S. Pojecie narodu w publicystyce obozu demokratycznego Wielkiej Emigracji // Idee i koncepcje narodu w polskiej myśli politycznej czasów porozbiorowych / Pod red. J. Gockowskiego i A. Walickiego. Warszawa, 1977. S. 165.

[18] Król M. Idea narodu w polskiej myśli konserwatywnej XIX w. przed powstaniem styczniowym // Ibid. S. 141.

[19] Терлецкій В. Де-нещо о руской народності // Слово. 1861. 10 липня. Ч. 43. С. 249.

[20] Там само. С. 250.

[21] На думку Анджея Валіцького, «Польща була класичною країною XIX-вічного месіанізму, в тому ж значенні, як Францію вважають класичною країною Просвітництва, а Німеччину класичною країною романтичного консерватизму» (Walicki A. Millenaryzm i mesjanizm religijny a romantyczny mesjanizm polski // Ejusd. Między filozofią, religią i polityką. Studia o myśli polskiej epoki romantyzmu. Warszawa, 1983. S. 34).

[22] У своїй брошурі «Słowo Rusina...» о. Терлецький стверджував, що «між Руссю і Польщею повинна настати гармонія, ті дві сестриці повинні бути як два пні одного дерева, що тягнуть одні соки тим же коренем, зрослі надолі, але з буйним галуззям і ошатним квітом нагорі. Так, Польща і Русь мусять тісніше пов’язатися між собою, кожна з них буде розвивати у власному дусі свою національність, але на підставі однієї католицької думки» (Słowo Rusina ku wszej braci szczepu słowiańskiego o rzeczach słowiańskich. Paryż, 1849. S. 90 (цитований уривок є перекладом з польської мови)).

[23] Терлецкій В. Де-нещо о руской народності // Слово. 1861. 27 квітня. Ч. 24. С. 129-130.

[24] Там само. 1 травня. Ч. 25. С. 137.

* Тому в цій статті для означення національного руху, який представляв Терлецький, та Його власної національної ідентичності здебільшого використовується етнонім «руський».

[25] Терлецкій В. Де-нещо о руской народності // Слово. 1861. 15 червня. Ч. 37. С. 215. Один з чільних представників польського слов’янофільства Зоріан Доленґа-Ходаковський вважав, що польський народ втратив національну самобутність під впливом власного духовенства і шляхти більше, ніж простий народ на Русі (Walicki R. Wacław Maciejowski i Zonati Dolega Chodakowski. Studium z dziejów slowianofilstwa polskiego // Archiwum historii filozofii i myśli społecznej. Warszawa, 1967. T. 13. S. 278).

[26] Терлецкій В. Де-нещо о руской народності // Слово. 1861. 5 липня. Ч. 42. С. 244. Того ж року о. Терлецький опублікував ще одну статтю у «Слові», присвячену польсько-руському протистоянню в сеймі. У ній він знову закликав галицькоруських послів подати прохання імператору і державній думі та домагатися або поділу Галичини, або зміни виборчої ординації – так, щоб руська інтелігенція (до якої він зараховував клір, урядників, шляхту і міщан) вибирала послів через власну курію (И наше слово о выборахъ и соймh // Слово. 1861. 18 травня. Ч. 29. С. 168).

[27] Терлецкій В. Де-нещо о руской народності // Слово. 1861. 15 червня. Ч. 37. С. 215.

[28] Там само. 5 липня. Ч. 42. С. 243.

[29] Див. статтю найавторитетнішого дослідника даного питання Івана-Павла Химки: Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Rights in Almost All Directions // Intellectuals and the Articulation of the Nation / Ed. by R.G. Suny and M.D. Kennedy. Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1999. P. 109-164.

[30] Детальніше про це див.: Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1999. Вил. 34. С. 199-214.

[31] Думы та думки Іосыпа Богдана Залеского, переведени зъ полского на родимый рускій языкъ издани же Др. Владиміромь Терлецкимь. Перемишль, 1861. 92 с.

[32] Там само. С. 6-7.

[33] Там само. С. 9.

[34] Новинки // Слово. 1862. 19 лютого. Ч. 11. С. 44.

[35] Новинки // Слово. 1862. 22 лютого. Ч. 12. С. 48.

[36] Проповідь Пр. О. Володиміра Терлецкого, сказанная на дню 27. Юлія (7. Авг.) с.г. въ церкви св. Онуфрія во Львові // Слово. 1862. З вересня. Ч. 66. С. 1-3; 6 вересня. Ч. 67. С. 1-3.

[37] Платон Костецький, котрий на той час перейшов до польського табору, згодом так згадував про о. Терлецького: «сам із поважною бородою, убраний у широку рясу, з довгим волосєм, як схизматицький архимандрит, толкуючи про греко-унїятські обряди на Сході, де вони заховали ся в цїлїй чистоті’ від віків, мусів [...] поражати і уми, і фантазію галицько-руського клиру». Цит. за: Франко І. Стара Русь... С. 374.

[38] Турій О. Конфесійно-обрядовий чинник у національній самоідентифікації українців Галичини в середині ХГХ століття // Записки НТШ. Львів, 1997. Т. ССХХХІІІ. С. 91.

[39] Гординський Я. До історії культурного й полїтичного житя в Галичинї у 60-тих pp. XIX ст. Львів, 1917. С. 75. Див. також: Гадки // Вечерницh. Львів, 1862. Ч. 18. С. 141.

[40] Вечерницh. 1862. Ч. 15. С. 119.

[41] Терлецький О. Галицько-руське письменство 1845-1865. Львів, 1903. С. 87-92.

[42] Вахнянин А. Спомини з житя. Львів, 1908. С. 59.

[43] Преподобному Отцу Иванови Наумовичу, Приходнику Коростна и Перемышлянъ // Слово. 1862. 1 лютого. Ч. 6. С. 22.

[44] Турій О. Конфесійио-обрядовий чинник... С. 91.

[45] Гординський Я. До історії... С. 71.

[46] Там само. С. 67-68, 82-87.

[47] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. 1 (Наукове товариство ім. Т. Шевченка), оп. 1, спр. 438/10, арк. Ізв. (лист В. Терлецького до І. Лещинського, 12 вересня 1862 р.). У пастирському листі від 25 травня 1862 р. митрополит Г. Яхимович розпочав конференцію серед духовенства щодо міжконфесійних стосунків з метою скласти і представити єдиний пакет вимог у Рим (Гурій О. Конфесійно-обрядовий чинник... С. 94-96).

[48] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 2 («Народний Дім»), оп. 1, спр. 256, арк. 672 (розпорядження о. Модеста Маціевського).

[49] Изъ Львова. Примhчанія о отношеніяхь Галицкой Руси къ Римови // Слово. 1870. 19 березня. Ч. 19. С. 2.

[50] Лисяк-Рудницький І. Іполіт Володимир Терлецький... С. 229.

[51] Голось изь архіепархіального низшего клира // Слово. 1869. 22 грудня. Ч. 96. С. 2.

[52] «Молода Русь» в роках 1860-66 // Діло. Львів, 1892. Ч. 29. С. 1.

[53] Д-ръ Владимірь Терлецкій и его жительство... // Слово. 1872. 25 травня. Ч. 43. С. 1.

[54] Середа О. Національна свідомість... С. 209-212.

[55] ЛНБ HAH України, від. рукописів, ф. 11 (Барвінські), оп. 1, спр. 5114, арк. 1-2 (лист В. Терлецького до К. Климковича, 16 грудня 1863 p.).

[56] Див. полеміку К. Климковича з «хлопоманами» Павлином Свєнціцьким та Левком Сирочинським на сторінках «Мети»: Климковичъ К Становище Русі супротивъ лядсько-московськоі борби // Мета. Львів, 1863. № 1. С. 61-83; Левко Гончаренко [Сирочинський Л.] Значене Київського Университету для Українського Народу // Мета. 1863. № 3. С. 218-228; Ляхъ зъ України [Свєнціцький П.] До редактора «Мети» // Мета. 1863. № 3. С. 230-235.

[57] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 11, оп. 1, спр. 5114, арк. 2.

[58] Оглядь політичній // Мета. 1865. № 2. С. 60-61.

[59] Федорь Чорногора [Танячкевич Д.]. Письмо народовцівь руськихь до редактора политичнеі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ. Відень, 1867. С. 14.

[60] Д-рь Владимірь Терлецкій и его жительство... // Слово. 1872. 25 травня. Ч. 43. С. 1.

[61] Одинъ именемъ многихъ [Наумович І.] Поглядъ въ будучность // Слово. 1866. 8 серпня. Ч. 59. С. 1-2.

[62] Лебединна пісня изъ-по-за Бескида // Слово. 1867. 27 березня. Ч. 21. С. 1-3.

[63] В одному з листів о. Терлецький приписав полякам зв’язок із пеклом – те, що галицькі русини опинилися під їхньою домінацією, було останньою мукою, яку треба було витерпіти перед національним воскресінням: «кажется менh що теплерhшни гоненїя, то послhднїя hдь яку пекло черезъ Свôй ротъ, то есть ляшню, вылывае на нашъ ридъ» (ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 47 (Юстин Желехівськлй), oп. 1, арк. З [13/25 квітня 1868 p. з Красноброду]).

[64] Лебединна пісня... // Слово. 1867. 20 березня. Ч. 19. С. 3.

[65] Там само. С. 2.

[66] Про угодову акцію близького до народовців Ю. Лаврівського у 1869-1871 pp., див.: Мудрий М. Спроби українсько-польського порозуміння в Галичині (60-70-і роки XIX ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 1997. Вип. 3-4. С. 81-101.

[67] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 47, оп. 1, спр. 24, арк. 6 (лист В. Терлецького до Ю. Желехівського, 23 листопада 1870 p.).

[68] По причині вселенского Собора. Изъ Красноброда // Слово. 1869. 11 грудня. Ч. 93. С. 1-2.

[69] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 2, оп. 1, спр. 256, арк. 668 (лист М. Куземського до В. Терлецького, 18 лютого 1869 p.).

[70] Там само. Ф. 47, оп. 1, спр. 24, арк. 5зв. (лист В. Терлецького до Ю. Желехівського, 23 листопада 1870 p.).

[71] Д-ръ Владимірь Терлецкій и его жительство... // Слово. 1872. ЗО травня. Ч. 41. С. 1.

[72] І. Лисяк-Рудницький припускає, що «донос на Терлецького і його арешт були інсценізовані з метою дати властям підставу вигнати незручну для них людину» (Лисяк-Рудницький І. Іполіт Володимир Терлецький... С. 246). Той факт, що о. Терлецький так легко отримав дозвіл приїхати в Російську імперію, може вказувати на те, що у нього насправді були зв’язки з російськими колами до 1872 р. Можливо, проте, що російські урядовці самі вирішили піти назустріч о. Терлецькому для того, щоб використати цю яскраву постать у ролі жертви антислов’янських переслідувань у дуалістичній монархії.

[73] Д-ръ Владимірь Терлецкій и его жительство... // Слово. 1872. 4 червня. Ч. 47. С. 1.

* У щоденному житті о. Терлецький далі постійно користувався українською і польською мовами (його дві ще живі сестри, Розалія і Катерина, вміли розмовляти тільки по-польськи).

[74] Письмо Д-ра Владиміра Терлецкого изъ Кіева оть 28-го іюня т.г., писанное къ одному изъ его угро-русскихъ пріятелей // Слово. 1872. 6 серпня. Ч. 73. С. 1.

[75] Ця поїздка докладно описана у статті Кирила Студинського «Галичани в гостині у Мих. Максимовича 1872 р.» (Записки НТШ. Т. 153. С. 209-223). Див. також: Л.Л[опатинсъкий], Пмичанинъ. Старому другу (Посвящается д-ру богословія и медицины, о. Владиміру Терлецкому) // Слово. 1885. 6 лютого. Ч. 9. С. 6.

[76] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 47, oп. 1, спр. 24, арк. 8 (лист редакції журналу «Руководство для сельских пастырей» до В. Терлецького).

[77] Листування В. Терлецького з Ю. Желехівським: Там само. Арк. 32зв, (лист від 14 липня 1876 p.), 40 (лист від 9 січня 1877 p.), 42-43 (лист від 15 березня 1877 p.), 58зв, (лист від 21 січня 1878 p.), 60-61 (лист від 12 березня 1878), 623В.-63 (лист від 8 линия 1878 p.). Усі листи кореспонденти датували за юліанським календарем.

[78] Там само. Арк. 48зв. (лист від 15 жовтня 1877 p.).

[79] Там само. Арк. 38-39 (лист від 14 грудня 1876 p.), 52-53 (лист від 20 грудня 1877 p.).

[80] Там само. Арк. 86-86зв. (лист від 29 квітня 1881 p.).

[81] Там само. Арк. 95-95зв. (лист від 22 квітня 1886 p.). Про потребу створення навчальних стипендій о. Терлецький писав ще 1862 р. (див. його: Изъ Гошова. Еще о руских стипендіяхь // Слово. 1862. 22 листопада. Ч. 89. С. 347).

[82] Walicki R. Wacław Maciejowski i Zorian Dolega Chodakowski... S. 273-284.

[83] Walicki A. Polska, Rosja i Stany Zjednoczone w koncepcjach Adama Gurowskiego // Ęjusd. Między filozofią... S. 157.