Олексій МІЛЛЕР

 

ЕМСЬКИЙ УКАЗ*

 

Наскільки мені відомо, після Ф. Савченка ніхто з істориків не займався спеціальним дослідженням обставин підготовки, прийняття і реалізації Емського указу та спроб його перегляду. Анітрохи не применшуючи заслуг Ф. Савченка і таких його попередників у дослідженні Емського указу, як В. Науменко, вважаю все ж таки за потрібне повернутися до цієї теми – багато досить суттєвих обставин цієї історії або сковзнули повз їхню увагу, або прояснюються лише у світлі нових документів, використаних у цій статті.

 

Київський період активізації українофільства

(1872-1876)

Валуєвський циркуляр, розпад петербурзького гуртка українофілів у зв’язку з прийняттям П. Кулішем і В. Білозерським адміністративних постів Царства Польського та загальне посилення режиму після повстання 1863 р. спричинили різкий спад активності українського руху, чи, за словами М. Драгоманова, антракт в історії українофільства. Новий період активізації українофільства припадає на першу половину 1870-х років, знову, як і наприкінці 50-х – на початку 60-х, збігаючись із загальноімперським суспільним пожвавленням, а точніше – становлячи одну з його складових[1]. Перші статті, в яких ставилась під сумнів втілена у Валуєвському циркулярі політика, з’явились у російських журналах 1872 р. Найпомітнішою з них стала велика праця «Восточная политика Германии и обрусение», опублікована з лютого по травень у чотирьох номерах ліберального «Вестника Европы». Автором її був M. Драгоманов, котрий ховався під псевдонімом М.Т.

М. Драгоманов написав цю статтю, подорожуючи по Європі під час відрядження Київського університету. У Києві ж у цей час люди найрізноманітніших політичних поглядів висувають кілька проектів організації наукових товариств. Було б неправильно услід за Ф. Савченком характеризувати всі ці ініціативи як спроби «українського науково-культурного самовизначення»[2]. М. Максимович, котрий запропонував проект організації Київського товариства історії і старовини слов’яно-руської, і М. Юзефович, який був одним із членів-засновників Київського Відділу Російського Імператорського Географічного Товариства (далі – КГТ), при всіх принципових відмінностях між ними – М. Юзефович незабаром буде із запалом писати доноси на українофілів, а М. Максимович і подумати такого не міг, – у спільному для них ненаціоналістичному трактуванні значення малоросійської специфіки стояли далеко від українських націоналістів з кола колишніх київських співробітників «Основи», котрі відродили у цей час Київську Громаду*. Саме завдяки активній участі громадівців у створенні та роботі КГТ коротка історія цієї установи стала такою важливою віхою у розвитку українофільства.

Історію КГТ детально описав Ф. Савченко[3]. Прологом до створення Відділу була етнографічно-статистична експедиція для опису Південно-Західного краю, організувати котру Російське Географічне Товариство (далі – РГТ) доручило П. Чубинському, який щойно повернувся зі заслання. РГТ було на той час досить впливовою та поважаною у Росії організацією. Його очолював великий князь Костянтин Миколайович, а серед членів товариства було багато ліберальне настроєних чиновників. (З РГТ вийшла чи не половина провідних діячів селянської реформи). Марка РГТ забезпечила П. Чубинському сприяння всіх властей, у т.ч. навіть церковних, і значною мірою позбавила його тавра політичної неблагонадійності. Газета «Киевлянин» під редакцією В. Шульгіна, у недалекому майбутньому заклятого ворога П. Чубинського та М. Драгоманова, у 1870-1872 pp. неодноразово друкувала хвалебні статті про роботу експедиції. Власне, газета виступала за створення Відділу РГТ у Києві вже в 1866 р. Нарешті, 20 квітня 1872 р. київський генерал-губернатор О. Дондуков-Корсаков надсилає великому князю Костянтину Миколайовичу лист з пропозицією відкрити у Києві Відділ РГТ[4]. Готуючи необхідні для відкриття Відділу документи, О. Дондуков-Корсаков консультується і з М. Юзефовичем, і з П. Чубинським. У списку членів-засновників Відділу поруч стоять імена останніх, а також В. Антоновича і В. Шульгіна – українофілів та їхніх майбутніх гонителів.

Конфлікт був закладений зі самого заснування КГТ. М. Юзефович, який ще у 50-ті роки головував у Комісії для опису Київського навчального округу, організованій генерал-губернатором Д. Бібіковим, явно розраховував зайняти пост голови Відділу. Однак ділові якості престарілого М. Юзефовича були явно недостатніми – навіть попередня Комісія під його керівництвом пропрацювала активно лише до 1855 p., a тоді «видихнулася». Комісія для розгляду древніх актів, яку також очолював М. Юзефович, трималася майже винятково працями В. Антоновича. Однак, незалежно від цього, П. Чубинський і В. Антонович, які представляли в КГТ інтереси Київської Громади, зовсім не збиралися поступатись комусь контролем над діяльністю Відділу. В. Шульгін і М. Юзефович були їм потрібні тільки на ранній стадії організації КГТ, коли їхні імена надавали списку засновників благонадійності та консерватизму. Знаючи про праці експедиції П. Чубинського, О. Дондуков-Корсаков розумів, хто є у Відділі реальною творчою силою, і підтримав «молодих». На установчих зборах КГТ 13 лютого 1873 р. головою Відділу був обраний Г. Ґалаґан – персона ґрата і для властей, і для Громади*, а виконавчим секретарем став П. Чубинський. М. Драгоманов, який уважно стежив зі своєї закордонної поїздки за організацією Відділу, писав: «Главное дело – состав членов и делопроизводитель наши»[5]. M. Юзефович і В. Шульгін виявили себе у ролі весільних генералів[6].

Під час свого обрання П. Чубинський проголосив промову, де зазначив, що після визволення селян і повстання 1863 p. y Західному краю ожив руський («русский») елемент, і закликав присутніх працювати на благо краю, «откуда пошла есть русская земля». Після засідання члени Громади критикували П. Чубинського за такі заяви, вказуючи, що можна було обійтися без декларацій про політичну лояльність, а говорити тільки про наукові завдання Відділу. Той же виправдовувався «вищими міркуваннями». Член Громади Ф. Вовк згадував потім у своїх спогадах, що «все пояснювалося в дійсності деяким захопленням його (П. Чубинського. – О. М.) експансивного темпераменту»[7].

Проте справа була значно складнішою. Ось що писав зі Страсбурга у липні 1863 р. М. Драгоманов В. Навроцькому, пов’язаному з редакцією львівської українофільської газети «Правда»[8]: «Вы скажете, что «Правда» протестует против национального угнетения Украины. Отвечу на это, что Украина еще как национальность не выступила в России и сама себя еще не знает. Ей нужна научная и литературная работа, чтобы себя познать, а криками, да еще из-за границы, вы только повредите этой работе, которой теперь само правительство помогает организоваться такими вещами, как Географическое Общество. [...] Оставьте ж нам самим с Великоруссами реформировать Россию. [...] Я очень прошу передать мои слова во Львов, пусть там зададут себе такой вопрос: чувствуют ли они в себе силу Мадзини, видят ли в Киеве Молодую Италию если да, пусть идут против России, но тогда пусть прямо зовут революцию, а если нет, тогда «Правде» также не следует делать из Львова Локарно или Лугано, как и «Слову» Венецию!!»[9]

Особливо важливе джерело для характеристики тогочасних поглядів M. Драгоманова написана ним у 1872 р. для «Правда» (тобто не тільки без оглядання на цензуру, але й взагалі не для російського читача, а для українофільськи настроєних галичан) стаття «Антракт в історії українофільства (1863-1872)»[10]. У ній M. Драгоманов досить сильно критикує попереднє покоління українофілів за їхній романтизм і максималізм, у т.ч. і в мовному питанні. Вимогу перевести викладання у школі переважно, а тим більше виключно на українську мову він вважає не просто «безтактною», але й «більш руйнуючою, ніж будуючою». Він визнає, що протести самих селян проти таких планів й справді траплялися і були обґрунтованими, тому що це прирікало народ «на пищу святого Антонія, на 10-15 книжок українських»[11]. М. Драгоманов не раз повторює: «Навичка читати по-російському не зашкодила б нашому народу», «на заведення по школах на Україні державного російського язика я дивлюсь як на факт історично необходимий»[12]. Програма М. Драгоманова у мовному питанні уже вільна від фронтального протиставлення російського та українського, вона зводиться до двомовного викладання у початковій школі за двомовним російсько-українським букварем (за К.Д. Ушинським) і до збільшення кількості українських книг у міру підготовки дійсно якісних підручників, вибирати які він пропонує «не во мові, а по ціні того, що нею писано»[13]. Порівнюючи українську з патуа і з платт-дойч, М. Драгоманов зазначає, що й у провансальської, і в нижньонімецької на цей момент більше підстав претендувати на звання самостійної мови, ніж в української, котра не має систематизованої граматики та словника[14].

Здається, що лідери Київської Громади М. Драгоманов, П. Чубинський і В. Антонович у цей час справді вважали найважливішою саме легальну частину своєї діяльності. Вони готові були обмежитися, причому на досить тривалу перспективу, тією позитивістською (культурною, науковою, економічною) діяльністю, яку популярні тоді польські ліберали-позитивісти називали «органічною роботою». У цей період М. Драгоманов зі симпатією говорить і про еволюцію російського нігілізму у «серйозний позитивізм»[15]. Готовність «разом з Великоросами реформувати Росію» свідчить, що проголошені М. Драгомановим федералістські концепції не були тактичним прийомом. Професор Київського університету В. Антонович, доцент (з 1874 р.) цього ж університету М. Драгоманов, дійсний член РГТ, виконавчий секретар його Київського Відділу П. Чубинський, котрий незабаром почав непогано заробляти і як управляючий цукрового заводу, – ці та інші подібні їм активісти українського руху початку 1870-х років цілком могли вступити у діалог із владою, якби уряд був достатньо ліберальний і відкритий[16].

Вдумливі люди в київській адміністрації зрозуміли це ще раніше. Так, скажімо, відомо, що у листопаді 1868 р. хтось із високопоставлених осіб у Києві писав до Петербурга про те, що бажано «надати переваги» і поліпшити матеріальне становище В. Антоновича як людини впливової серед українофілів і водночас поміркованої у поглядах і поведінці[17]. Можливо, що таких прохачів за В. Антоновича було декілька. У записці куратора Київського навчального округу П. Антоновича від 1875 р. згадується, що про нагородження В. Антоновича фермою клопотав перед своїм начальством ніхто інший як начальник жандармського управління Київської губернії генерал Павлов[18]. Тоді справі ходу не дали. Тепер О. Дондуков-Корсаков йшов на співпрацю з цією групою, повністю усвідомлюючи, як ми незабаром побачимо, українофільський характер їхніх переконань, але розраховуючи, тим не менше, знайти з цими людьми певний modus vivendi, зрозуміло, на своїх, а не на їхніх умовах. Генерал-губернатор сподівався – і, як свідчать проаналізовані нами тексти М. Драгоманова, не безпідставно – на те, що прагнення зберегти легальні організаційні можливості, які він надавав громадівцям, стане не менш важливим стримуючим чинником, ніж міркування власного благополуччя. О. Дондуков-Корсаков, безсумнівно, щиро прагнув виконати завдання, отримане від царя при вступі на посаду: «преследовать национальную цель окончательного объединения Юго-Западного края с великою семьею русскою»[19]. Але діяв він при цьому на свій страх і ризик, навіть не намагаючись знайти розуміння та схвалення своєї тактики у Петербурзі. В докладній записці О. Дондукова-Корсакова цареві «О более важных вопросах по управлению Юго-Западным краем», підготовленій якраз 1872 р., ні українофільство, ні українська проблема взагалі не згадуються, тоді як полякам та євреям присвячені спеціальні великі розділи[20]. Головний начальник Краю, як офіційно йменувався О. Дондуков-Корсаков, був заздалегідь упевнений у тому, що схвалення тієї тонкої гри, яку він збирався вести з українофілами, він у царя не отримає. Це ще раз засвідчує відсутність єдності у політиці властей в українському питанні.

Київська громада ставилася у цей час до культурних маніфестацій українофільства з ентузіазмом. Навіть «Киевлянин» – з 1874 р. центр об’єднання противників українофільства – змушений був констатувати, що показ опери М. Лисенка «Різдвяна ніч» став «в Києве животрепещущим вопросом дня, привлекая толпами зрителей в театр и возбуждая в театральной зале огромный восторг и одушевление»[21].

Ще на початку 1874 р. «Киевлянин» старався демонструвати терпимість до українського культурного руху. Газета справно публікувала матеріали та протоколи KIT. Тут навіть було надруковано українське оповідання І. Нечуя-Левицького з редакційною приміткою про те, що публікується цей «юмористический, бытовой этюд в оригинале, на малорусском языке, который в подобного рода очерках собственно не переводим»[22]. Про таку лояльну позицію газети свідчить і той факт, що її редактор В. Шульгін, покипаючи 1862 р. кафедру в Київському університеті, рекомендував собі на зміну саме М. Драгоманова, чиї погляди були йому добре відомі.

Незабаром, однак, «Киевлянин» розпочав кампанію проти Громади та її позицій у КГТ. Боротьбою за вплив у КГТ їхній конфлікт не вичерпувався – до нього приєднався конфлікт економічних інтересів, зумовлений появою «Киевского Телеграфа», фактичним редактором якого був М. Драгоманов. Саме існування двох щоденних газет у Києві створювало гостру конкуренцію між ними, яка посилювалася тим, що «Киевский Телеграф» був явно живішим і ліберальнішим від «Киевлянина». («Сміло скажу, що на Україні не було ніколи видання, котре так би підходило по своєму напрямку до програми Кирило-Мефодіївського братства 1847 p., звісно з відповідними змінами, як наш «Кіевскій Телеграфъ» 1875 p.», – писав M. Драгоманов[23]. Зауважимо, проте, що українофільські симпатії «Киевского Телеграфа» проявлялися дуже помірковано, в дусі драгоманського позитивістського підходу). Додатковим джерелом роздратування для В. Шульгіна стало те, що з 1875 р. право друкувати протоколи засідань КГТ переходить від «Киевлянина» до «Киевского Телеграфа»[24].

1874 р. між M. Юзефовичем, з одного боку, і М. Драгомановим та П. Чубинським, з іншого, очевидно, відбувся якийсь особистий конфлікт. Деталі його невідомі, але можна здогадатися, що останні дозволили собі якісь неввічливі зауваження щодо віку свого опонента, можливо, що у відповідь на повчання М. Юзефовича з посиланням на авторитет сивини. З того часу «Киевлянин» незмінно писав про «иных, которые навсегда остаются юношами, хотя и принимают на себя руководство молодым поколением», а «Киевский Телеграф» відгукувався на нападки «обеззубевших авторитетов»[25]. Ймовірно, що конфлікт спричинила стаття M. Драгоманова «По поводу киевских застольных речей» у грудневому числі «Вестника Европы» за 1873 p. Порівнявши промову М. Юзефовича, виголошену на обіді на честь прибулого до Києва міністра народної освіти графа Д. Толстого, з ліберальною промовою того ж М. Юзефовича на обіді на честь М. Пирогова у 1861 p., M. Драгоманов саркастично висловив захоплення тим «самоотвержением, с коим г. Юзефович переживает разные эпохи, служит разным системам и высказывает разные мнения с одинаковой стоической силою»[26]. М. Юзефович, судячи з усього, образився смертельно, у всякому разі очевидець усіх цих подій Ф. Вовк вважав цю статтю основною причиною ворожнечі М. Юзефовича та М. Драгоманова[27].

«Киевлянин», зрозуміло, зовсім не збирався обмежуватися особистими випадами. Темою для ідеологічної атаки він цілком безпомильно вибрав проблему мови. Спочатку виступи газети мають характер настанови: «мы не видим сколько-нибудь разумного основания в стремлениях непременно, даже в азбуке, отличать малоруссов от великоруссов», «навязывать общелитературное свойство тому языку, в котором что ни колокольня, то свой говор попытка едва ли возможная»[28]. Незабаром до них приєднуються «батьківські» попередження: «Мы, местные люди, воочию близко ознакомившиеся с этим движением, можем только улыбаться перед ним. [...] Тем не менее, другие издалека могут посмотреть на него иначе, и тогда, кроме единичных жертв ребяческого увлечения, им могут быть вызваны, как реакция, более общие суровые меры, довольно неблагоприятные для нашего умственного и общественного развития»[29]. Газета тут же визначала, чим цей місцевий розвиток повинен обмежуватися – «серьезным стремлением серьезных людей дать обработку южно-русской народной музыке», «серьезными чисто научными этнографическими исследованиями». «Киевлянин», таким чином, заперечував не малоросійську специфіку як таку, а будь-які спроби подати цю специфіку як основу для політичної програми, тим більше для національного та політичного самовизначення. У нарисі з Воронезької губернії, де поруч жили велико- та малоросійські селяни, газета розчулено розповідала про «соединение малорусской опрятности и некоторого чувства изящества с великорусской энергией и предприимчивостью» як про символічне втілення загальноруської єдності[30].

Пізніше, у 1875 p., ця позиція проявилася і в полеміці «Киевлянина» з П. Кулішем, котрий виступив з різкими особистими нападками на М. Костомарова, Т. Шевченка, М. Максимовича. (Саме цим часом датується відома фраза П. Куліша про «п’яну музу» Т. Шевченка). М. Максимович береться «Киевлянином» під захист беззастережно, як щирий і послідовний прихильник єдності Русі. Заявляючи, що не вважає Т. Шевченка та М. Костомарова пророками, газета захищає і «народного поэта Шевченко», який потрапив під згубний вплив українофілів, «извративший его естественные чистые помыслы», i M. Костомарова як «замечательного русского историка», «до скрытых убеждений» котрого редакції «дела нет»[31]. «Киевлянин» намагається боротися за право «власності» на Т. Шевченка, M. Костомарова, M. Максимовича з «Киевским Телеграфом», котрий, зрозуміло, також вступився за ображених, але вже як за членів українського «пантеону»: «украинофильство едва ли создано и руководилось талантливыми и сколько-нибудь серьезными людьми»[32]; «относясь с порицанием к смешным и диким украинофильским увлечениям, мы всегда относились с полным сочувствием и уважением к произведениям южно-руссов»[33].

Та повернемося до 1874 р. Діяльність KIT на цей час отримала схвалення III Археологічного з’їзду, котрий відбувся у Києві в кінці серпня – на початку вересня. Спроби М. Юзефовича і В. Шульгіна провести у склад Відділу кілька своїх прибічників зазнали невдачі, їхні кандидатури були забалотовані українофільською більшістю КГТ. Відділ провів одноденний перепис населення у Києві. І тут незгідні з його програмою В. Шульгін і М. Юзефович не могли нічого зробити. Поступово активізувалася видавнича діяльність українофілів*.

Ці події стають предметом все більш агресивної критики на сторінках «Киевлянина», з якою, окрім М. Юзефовича та В. Шульгіна, виступали Л. Лопатинський, учитель київської гімназії, М. Рігельман, М. Ренненкампф, С. Гогоцький та деякі інші професори Київського університету[34]. Газета нападає на книжкову крамницю Л. Ільницького, де продавалися українофільські видання: «склад различных укладов, выкладов и перекладов на языке, выдаваемом за малорусский»[35]. Тема незграбності багатьох тодішніх перекладів українською мовою взагалі не сходить зі сторінок газети[36].

Обговорення мовної проблеми різко переходить у політичну площину. «Зачем же вести преподавание на языке хотя родном, но не имеющем будущности и употребляющемся только необразованными людьми? [...] Когда кончить это преподавание? [...] Не следует ли подумать об устройстве гимназии, где бы преподавание шло по-малорусски? Не лучше ли, чтобы в волостях все бумаги писались на этом языке? Не следует ли в мировые, а пожалуй и окружные суды не принимать лиц, не знающих этого языка вполне основательно? Эти и подобные вопросы не содержат никакого абсурда и естественно вытекают из одного только вопроса о необходимости обязательного преподавания на малорусском языке в элементарной школе»[37]. Хоч автор статті М. Рігельман**, який ховався під псевдонімом Лівобережний, підкреслював, що він «тоже хохол, [...] с умилением произносящий слова «галушки» и «варенуха», [...] любящий малороссийские напевы и малороссийскую деревню», це вже була тональність і спосіб аргументації М. Каткова. Тож про запропоновану М. Драгомановим компромісну програму двомовної освіти при визнанні російської державною мовою не могло бути й мови.

Газета закликала КГТ засудити «попытки насаждения малорусского языка», підкресливши, що «громкое неодобрение таких работ не только Выделило бы его в мнении общества от солидарности с подобными деятелями, но, может быть, образумило бы лица, злоупотребляющие его именем уже тем, что некоторые носят имена его членов»[38]. Інша тема критики КГТ – його закритість. «Отдел стал похож на католический орден», писала газета у зв’язку з відхиленням кандидатур, запропонованих М. Юзефовичем і В. Шульгіним[39]. Відділ спокійно відповідав, що з політичних питань не висловлюється, за діяльність своїх членів поза Відділом не відповідає, а з 118 заяв про прийом задовільнив 114[40].

Одноденний перепис «Киевлянин» критикував насамперед за те, що у перелік мов було включено малоросійську, а також за те, що запитували про рідну, а не розмовну мову, що давало малоросійській більший відсоток[41]. Відділ і тут був готовий до рішучої відсічі, завбачливо назвавши у матеріалах перепису російську літературну мову «мовою», а мало-, велико- і білоруську – «наріччями», дотримуючись тим самим офіційної ієрархії.

Інакше, швидше вже як погрози, починають звучати і попередження, адресовані «Киевлянином» українофілам. Газета застерігає «увлекающуюся молодежь от повторения того, за что дорого поплатились ее предшественники в 60-х годах»[42]. «Так было в конце 40-х, так было в начале 60-х годов, не то же ли предстоит и семидесятым?» прямо нагадував «Киевлянин» про розгром Кирило-Мефодіївського братства і Валуєвський циркуляр[43].

Уся ця антиукраїнська кампанія «Киевлянина», яка до того ж відбувалася на фоні масових арештів учасників «ходіння в народ» влітку 1874 р., на початок 1875 р. почала давати певні результати. У лютому заступник голови Відділу В. Борисов, не раз атакований «Киевлянином» за сприяння українофілам, заявив про свою відставку. 28 квітня заяву про складання зі себе обов’язків голови подав Г. Ґалаґан. Обраний на його місце генерал О. Шміт відмовився від виявленої йому честі. У результаті головою став В. Антонович, котрий аж ніяк не мав у петербурзьких властей того кредиту довіри, яким користувався Г. Ґалаґан.

Однак довести розгром Відділу до кінця у той момент не вдалося. Річ у тім, що його рішучим захисником виступив О. Дондуков-Корсаков. Він затвердив обрання В. Антоновича головою, що поклало кінець кризі у керівництві Відділу. Коли М. Юзефович, на відміну від Г. Ґалаґана та В. Борисова, постарався зробити свій вихід з КІТ 28 березня 1875 р. якнаидемонстративнішим і написав для «Киевлянина» особливо різку статтю, що пояснювала причини цього кроку, генерал-губернатор поспішив організувати цензурну заборону публікації як такої, що розпалює непотрібні пристрасті[44]. Аби запобігти її друку за межами краю, О. Дондуков-Корсаков дав вказівку відіслати статтю в Головне управління у справах цензури разом з негативним відгуком київського цензора. Сам же генерал-губернатор 16 квітня відправив лист міністру внутрішніх справ О. Тимашеву. У цьому посланні О. Дондуков-Корсаков рішуче ставав на захист Відділу. Він підкреслював, що йому відомо все, що відбувається у Відділі, і той факт, що багато членів Відділу «співчувають українофільству», зовсім не означає, що сам Відділ є українофільським центром[45]. (Остання заувага переконливо свідчить, що генерал-губернатор не був наївною жертвою конспіративних зусиль Громади, а чудово розумів ситуацію). Далі О. Дондуков-Корсаков запевняв, що не мав би нічого проти публікації статті М. Юзефовича, будь вона написана в іронічному, а не в патетичному тоні, і підкреслив, що усіма силами намагається запобігати газетній полеміці щодо українофільства, щоб не надавати йому того політичного значення, якого воно насправді не має[46].

Захищав українофілів і куратор Київського навчального округу П. Антонович. 23 січня 1875 р. міністр народної освіти Д. Толстой надіслав П. Антоновичу листа, в якому було сказано, що «проводящимися ныне дознаниями о пропаганде в народе разных преступных учений обнаружено, между прочим, что существующая в Киеве партия украйнофилов стремится провести в народе мысль о выгодах отделения малорусского края от России. В числе средств, избранных украйнофилами для достижения указанной цели, наиболее выдается дознанное сближение вожаков этой партии с учителями народных школ»[47]. Разом з листом Д. Толстой переслав П. Антоновичу анонімну записку «О деятельности украйнофилов в Киевской губернии». (Ф. Савченко вважає, що автором її найімовірніше був М. Рігельман[48]).

У ній подавалась загальна характеристика українофільських активістів і українофільської преси, у т.ч. і галицької. У записці йшлося і про діяльність українофілів у системі освіти. Цей лист був одним з багатьох ужитих вищими петербурзькими властями на початку 1875 р. заходів, спрямованих на посилення пильності щодо народницької пропаганди[49].

П. Антонович цей лист міністра проігнорував. Якщо брати до уваги, що про Д. Толстого говорили (і небезпідставно), що він вигодуваний слиною скаженої собаки, то така поведінка вимагала неабиякої мужності та впевненості у підтримці з боку О. Дондукова-Корсакова.

Зрозуміло, що в цій ситуації київські противники українофілів нервували, а М. Юзефович просто втратив над собою контроль. На урочистому обіді 17 квітня на честь присвоєння О. Дондукову-Корсакову звання почесного громадянина Києва у його присутності М. Юзефович вибухнув звинувачувальною промовою на адресу українофілів і заявив, що якщо генерал-губернатор не звертає уваги на діяльність українофілів, то він не зупиниться перед тим, щоб написати прямо в ІІІ відділення і самому цареві. О. Дондуков-Корсаков не промовив при цьому ні слова[50]. Цілком можливо, що хтось із губернської адміністрації під час обіду розповів М. Юзефовичу про лист на захист українофілів, відправлений напередодні О. Дондуковим-Корсаковим О. Тимашеву. що й могло спричинити цей емоційний зрив.

М. Юзефович здійснив свою погрозу, однак аж ніяк не відразу. Спочатку противники українофілів зробили ряд інших кроків у цьому ж напрямку. Голова Київської міської думи М. Ренненкампф подав у Головне управління у справах друку (далі – ГУД) скаргу на «Киевский Телеграф», який, на його думку, упереджено висвітлював діяльність Думи. Це підштовхнуло ГУД до вивчення ситуації в газеті, а також діяльності контролюючого її цензора Пузиревського. Останній, побоюючись уже власного звільнення, став вимагати від власниці газети Гогоцької пояснень, хто насправді редагує газету і пише основні статті, що звичайно з’являлися під псевдонімом. Пузиревський погрожував Гогоцькій, що запропонує ГУД припинити випуск газети, якщо вона не надасть потрібну інформацію. Орган українофілів опинився під загрозою[51].

Окрім того, противники Громади спробували залучити до боротьби столичну пресу. В їхньому перевіреному ще з 60-х років союзнику катковському «Русском вестнике» за лютий 1875 р. з’явилася велика стаття Z (M. Рігельмана) «Современное украинофильство», яка містила увесь стандартний набір звинувачень, включаючи визначення КГТ як організаційного центру українофілів і повідомлення про субсидії поляків для українофільської діяльності в Галичині[52]. Втім, етнографічні праці КГТ, у т.ч. роботи В. Антоновича та М. Драгоманова, М. Рігельман оцінює дуже високо. Стаття не пропонує закрити Відділ, але закликає до його очищення від «фальшивой, вольной или невольной примеси».

У червні «Русский вестник» публікує ще одну статтю «Еще несколько слов о украинофильстве» С. Гогоцького, яка повторює тези M. Рігельмана, додаючи лише вимогу заборони використовувати малоросійську навіть для пояснення учням першого класу незнайомих російських слів[53]. Велике зацікавлення викликає додаток С. Гогоцького до цієї статті, надрукований у липневому номері. Він присвячений проблемі термінології, що перебувала у тісному взаємозв’язку з проблемою ідентичності. «Наш юго-запад не украйна, с древнейших времен русской истории этот русский край носит уже название Руси, русского... [...] Оттого и до сих пор на юго-западе говорят, например, русский фольварок, в отличие от польського [...], но никто никогда не говорил и не говорит: [...] украинский фольварок. [...] По какому же праву мы позволяем себе вторгаться с украинскими планами в землю издревле русскую, а не украинскую? Ведь подобные названия не кличка, которую можна переменять как угодно. Кто в самом деле уполномочивал украинолюбцев отнимать у нас древнее название Русских и все принадлежности этого названия, в том числе и наш общий культурный русский язык, выработавшийся таким долговременным и многотрудным процессом нашей истории, и все это заменять чем-то украинским, т. е. возникшим гораздо позднее, чисто частным и обозначающим только крайнюю местность! [...] Смешное и жалкое увлечение, будто украинское может быть для нас выше и важнее русского!»[54]

Головну небезпеку для українофілів усе ж становила стаття M. Рігельмана, а саме та її частина, яку він присвятив критиці надрукованої 1874 р. у львівській «Правді» праці М. Драгоманова «Література російска, великоруська, україньска і галицька». Стаття, псевдонімом для якої М. Драгоманов вибрав «Українець», була розгорнутим викладом його програми, сформульованої ще 1872 p. y статті «Антракт в історії українофільства (1863-1872)». Він підкреслював необхідність «не одриватись од Россиі не тілько політичне, але й морально, не кидаючи российскоі літератури», говорив про «одностайну интеллигенцию русску чи российску, котора складається з Великорусів і Малорусів», вбачаючи завдання українофільства у тому, щоб допомогти українському народові «не втратити свого существенного, користувавшись российским»[55]. M. Рігельман навіть був змушений визнати, що «многим из этих Советов можно было бы пожелать исполнения»[56]. Однак, стаття M. Драгоманова справді хибувала необережними висловлюваннями про майбутню самостійність української нації у федеративному союзі з Росією, що дало М. Рігельману змогу заявити, що всі зауваження про російсько-українську єдність є лише прикриттям для справжніх сепаратистських планів автора і всіх українофілів. Ймовірно, протегування Відділу з боку О. Дондукова-Корсакова притупило обережність М. Драгоманова, і він сам допустився тієї помилки, від якої рік тому застерігав редакцію «Правди», – не торкатися питання про самостійність України, щоб не зашкодити діяльності українофілів у Києві. Авторство М. Драгоманова ні для кого не було таємницею. Тепер, після статті М. Рігельмана, він реально оцінив погрозу і шукав способів захиститися. Сам він відповів короткою непідписаною заміткою, а згодом і поширеною анонімною статтею в «Киевском Телеграфе», заперечуючи сепаратистські плани українофілів[57]. Але цього було явно недостатньо – потрібен був виступ столичної преси і відомого російського публіциста. На початку травня М. Драгоманов пише О. Пипіну, котрий зі симпатією ставився до українського культурного руху, але не до сепаратистських ідей українофілів: «Прочитавши же статью Ригельмана в Р. Вестнике, думал, что полезно было бы, если б о «Л. р.» и пр. написал откровенный суд не мошенник, а честный человек, хотя бы и противник»[58]. О. Пипін писати не захотів, запропонувавши M. Драгоманову самому відповісти M. Рігельманові. Тоді M. Драгоманов попросив О. Пипіна передати статтю, яка стала предметом полеміки, співробітникові дружнього йому «Вестника Европы» П. Ровінському, сподіваючись, що той вступить у полеміку з М. Рігельманом.

Сам M. Драгоманов у липні надрукував у «Вестнику Европы» досить велику рецензію на черговий том матеріалів експедиції П. Чубинського, в якій повторив свої міркування 1872 р. про українофільство як різновид російського слов’янофільства. Він засуджував галицьких діячів, котрі не бажали визнавати російську літературу загальноруською, і пояснював їхнє зближення з поляками гонінням на малоросійську літературу у 60-ті роки. «Наблюдение за ходом общественно-культурного движения в Малоросии со времен Мазепы до наших дней показывает постепенное ослабление здесь стремлений политическо-национальной исключительности и постепенное усиление стремлений социально-культурных в формах народных и в гармонии с подобными стремлениями северно-русскими», писав М. Драгоманов, звертаючись до своїх гонителів у Петербурзі[59].

Услід за цим у серпні та вересні «Вестник Европы» опублікував велику статтю MДрагоманова «Ново-кельтское и провансальское движение во Франции». Україна та українофільство тут не згадувались, але стаття була буквально нашпигована досить прозорими алюзіями. Автор писав про піднесення «кельтофільства», «бретонофільства» та провансальського руху у Франції як про типову і позитивну тенденцію, що відображає загальні процеси розвитку самоуправління, децентралізації та культурного і політичного піднесення «сільських класів»[60]. Підтримку цих процесів і «отказ от погони за единообразием сердец и речи» він подавав як домінуючий у всій Франції настрій[61]. Водночас М. Драгоманов засуджував радикалізм деяких лідерів «бретонофільства» і запитував: «не станет ли это последнее прочнее, если прямо признает свою связь с лучшим, прогрессивным в обществе этих злых галлов?»[62] Нарешті, він прямо звертався до тематики своєї статті в «Правді»: «Нет никакого сомнения, что домашние, первые литературно-образовательные потребности населения могут быть удовлетворены всего удобнее литературой на местных наречиях. Но раздробление великих мировых литератур, как французская, немецкая, итальянская, на провинциальные было бы таким же бедственным культурным явлением, как совершенное раздробление политическое великих национальных единиц было бы бедствием политическим»[63]. У такій ледь завуальованій формі M. Драгоманов прагнув виправдатися, підкреслити федералістський, а не сепаратистський характер своїх переконань. Проте у відкриту полеміку з M. Рігельманом він так і не вступив, а відкрите покаяння було для нього неприйнятним.

Принагідне М. Драгоманов і далі просив втрутитися О. Пипіна, думка якого «была бы самым лучшим заграждением уст всяким насекомым». Його лист, написаний, очевидно, у серпні 1875 р. (оскільки про донос М. Юзефовича у ІІІ відділення вдеться як про уже доконаний факт), звучить майже як крик про допомогу. Згадавши про погрози M. Юзефовича написати у III відділення і про те, що він, за чутками, їх уже здійснив, М. Драгоманов продовжує: «На меня указано как на человека, коего для общего спокойствия надо вывезти. А печать столичная молчит [...], молчат и укрфильские (украинофильские. О. М.) нотабли, а другие пишут пошлости, как Лысенко в Голосе!»[64]

Стаття М. Рігельмана дала очікуваний ефект – вона привернула увагу петербурзьких властей. 5 травня 1875 р. новий лист П. Антоновичу відправив за дорученням Д. Толстого його заступник О. Ширинський-Шихматов, який вісім років перед тим сам був куратором Київського навчального округу. У цьому посланні не тільки пропонувалося звернути особливу увагу на діяльність українофільськи настроєних учителів і професорів університету, але й вимагався список неблагонадійних. Аби у П. Антоновича не виникало бажання і надалі нехтувати дорученням – нагадаємо, що він проігнорував січневий лист самого міністра, – О. Ширинський-Шихматов вимагав у крайньому разі прислати йому список усіх викладачів, в якому він легко по старій пам’яті сам зможе визначити явних українофілів. Серед них він відразу назвав М. Драгоманова, В. Антоновича та П. Житецького. До листа була додана стаття М. Драгоманова «Література російска, великоруська, україньска і галицька», якій випало зіграти фатальну роль у біографії її автора[65].

У своїй відповіді від 19 липня П. Антонович заперечує більшість висловлених О. Ширинським-Шихматовим звинувачень. Підозри щодо українофільства В. Антоновича куратор відкидає повністю, про П. Житецького говорить, що його поведінка на даний момент не викликає зауважень. Зрештою, за П. Житецького він не ручався й обіцяв звільнити його при перших же ознаках неблагонадійності. Підкресливши, що і викладацька діяльність М. Драгоманова не дає підстав звинувачувати його в українофільстві, П. Антонович пише, що надіслана йому О. Ширинським-Шихматовим стаття М. Драгоманова в «Правді» сама по собі є, тим не менше, достатньою підставою для звільнення його з університету. Це він і пропонує зробити. Очевидно, що суворість П. Антоновича – демонстративна. Про статтю М. Драгоманова він, напевно, знав задовго до того, як йому прислали її з Петербурга – ще в 1874 р. про неї писав «Киевлянин», а в лютому 1875 р. вона стала предметом розгляду в «Русском вестнике». Той факт, що П. Антонович ніяких заходів не вживав, тим більше після отримання листа міністра народної освіти у січні, яскраво свідчить, що куратор до останнього намагався уникнути репресій проти лідерів Громади.

Далі П. Антонович критично відгукується про «інсинуації» В. Шульгіна проти КГТ, а також про «публічні вибухи гніву» проти ЮТ з боку М. Юзефовича, оцінюючи всі звинувачення проти Відділу як спроби зведення особистих порахунків. Не без лукавості він стверджував, що зауваження про ключову роль у Відділі колишнього засланця П. Чубинського не відповідають дійсності, оскільки він людина незначна і нікому не відома, і нагадував, що серед засновників КГТ були його сьогоднішні огудники. «Як би то не було, Київський Відділ Географічного Товариства знаходиться під найближчим протекторатом Головного Начальника Краю, який вшановує його засідання своїми відвідуваннями і взагалі бере в діяльності Відділу дуже жваву участь; тому трудно допустити, щоб за таких умов Відділ Київського Російського Географічного Товариства міг стати центром і опорним пунктом українофільства в Києві», – завершує П. Антонович цю частину своєї записки[66].

Отже, після «ритуальної жертви» у вигляді звільнення М. Драгоманова з університету, київські власті зайняли кругову оборону, прагнучи захистити КГТ і запобігти ширшій кампанії персональних репресій. Громада також зробила кроки у цьому напрямку – 1 серпня її члени вийшли з редакції «Киевского Телеграфа» і припинили, таким чином, полеміку з «Киевлянином». У їхній заяві ні слова не йшлося про справжні причини такого вчинку – вона була витримана у найлояльнішому дусі, з випадами проти поляків як головного та єдиного ворога. Україна ні разу не згадувалася, мова йшла про південь Росії. Тільки у заклику і далі продовжувати «славяно-русские вопросы с прогрессивно-народной точки зрения» чувся тихий натяк на реальні обставини[67].

Впливу Міністерства народної освіти (далі – MHO) було явно недостатньо, аби остаточно зламати спротив О. Дондукова-Корсакова. Саме у цій ситуації на початку серпня 1875 р. М. Юзефович і написав шефу жандармів О. Потапову.

 

Підготовка та прийняття Емського указу

27 серпня 1875 р. начальник III відділення генерал-ад’ютант О. Потапов підписав такий лист: «Государь император в виду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер-прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса»[68]. Наступного дня лист був розісланий О. Тимашеву в Міністерство внутрішніх справ (далі – МВС), Д. Толстому у MHO, К. Победоносцеву в Синод i M. Юзефовичу (очевидно, через О. Дондукова-Корсакова) до Києва.

Архівні справи Наради не містять документів, які передували цьому посланню[69]. Ясно, однак, що М. Юзефович написав О. Потапову десь на початку серпня. Шеф жандармів, очевидно, цілком поділяв погляди свого кореспондента і, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити М. Юзефовича до складу Наради. (Те, що комісія, яку очолював М. Юзефович, названа у листі Археологічною замість Археографічної, ще раз доводить, що він був включений до неї не «за посадою»). Головним пунктом початкового обвинувачення фігурувало видання українських книг для народу, що було заборонено Валуевським циркуляром, який Олександр II особисто схвалив у 1863 р.

Вересень пішов на підготовку для Наради двох записок експертів. Перша за дорученням О. Тимашева була складена ГУД і подана міністрові вже 3 жовтня[70], (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про великороса). У цій записці йшлося тільки про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалася із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення розмовляло на patois. У записці підкреслювалося, що нефранкомовні «далеко не составляют такого значительного процента в общем населении Франции, каким являются малоруссы в общем итоге Русского народа. Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка, 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени»[71]. Далі розглядалася роль Малоросії в російсько-польському конфлікті, зокрема зазначалося, що Росія отримала перевагу над Польщею «вследствие, главнейше, того, что от Польши к ней отошла Малороссия: если последняя отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Русского государства будет поставлено на карту»[72]. Мотив триєдиної нації звучить тут ніби побіжно, основний акцент робиться на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії[73]. Сепаратистські устремління українофілів імпліцитно трактуються у записці через призму «польської інтриги», відділення Малоросії від Росії сприймається як перехід її на бік Польщі. У кінці записки сформульовано низку рекомендацій щодо обмеження видання книг для народу українською мовою та заборони їх імпорту з-за кордону. Ці рекомендації згодом увійшли у висновок Наради.

Друга записка була підготовлена М. Юзефовичем, котрий, імовірно, поширив і розвинув той текст, який він у серпні посилав О. Потапову. Ця записка була готова тільки на середину жовтня, оскільки у ній згадується про прийом у члени KIT C. Носа й О. Кониського, що відбувся 3 жовтня 1875 p.[74] M. Юзефович акцентує на концепції триєдиної російської нації. Свою записку він починає історичним екскурсом, у якому доводить, що «между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы все у них общее. [...] Их этнографические цвета сливаются как райдужные, неделимые между собой полосы. [...] Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем, служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила»[75]. Від патетичної частини M. Юзефович переходить до історії українофільства, характеризуючи його суто як «измышление австрийско-иольской интриги». Як доказ він подає детальну історію навернення в українофільство П. Куліша поляком М. Грабовським, згодом міністром освіти Царства Польського при О. Вельопольському[76]. Мета історичних праць M. Костомарова, на думку М. Юзефовича, – «подорвать у Малороссиян сочувствие к Русскому Государству унижением и опозорением его истории»[77]. Далі наставала черга молодих українофілів – головною мішенню служило KIT як організаційний центр руху, М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери. Записка просто дихала особистою неприязню автора до згадуваних персонажів, не зупиняючись перед такими «політичними» звинуваченнями, як .дерзкий характер».

У завершальному пасажі записки експлуатувалися побоювання, викликані у властей «ходінням у народ» 1874 p., і передрікався народний бунт у козацькому стилі: «старания демократов оживить предания и старые буйные инстинкты в народе здешнем как будто начинают уже вызывать с его стороны отклики. Не я один здесь думаю, что разбойничьи шайки, вооруженные, в масках, появляющиеся в крае, суть не что иное, как зачатки зарождающейся в современных умах гайдаматчины»[78].

Подальші матеріали Наради свідчать, що детального аналізу діяльності KIT i «Киевского Телеграфа» не проводилося. Запити про українофілів, послані О. Потаповим до його підлеглих у Південно-Західному краї, також не були результативними. Якісь більш-менш суттєві відомості своєму шефові подав лише начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його донесенні розповідалось про діяльність якогось Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості. Лободовський безкоштовно роздавав селянам українські книжки, котрі (154 примірники) були у них жандармами відібрані[79]. Список конфіскованих книг, більшість яких складали твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголівського «Тараса Бульби», згаданий ще у записці М. Юзефовича, оскільки у ньому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь»[80]. Особливого значення цьому епізоду надавав той факт, що Лободовського рекомендував на службу голова місцевого з’їзду мирових суддів П. Косач, одружений із сестрою М. Драгоманова Ольгою.

Донесення Бельського, датоване 3 квітня 1876 p., було дуже до речі – саме у квітні Нарада розпочала укладання журналу та вироблення рішень. М. Юзефовича спеціально викликали до Петербурга, куди він і з’явився, не забувши поклопотатися про видачу йому «підйомних»[81].

Додаткові відомості підготувало для Наради ГУД. Частина висновків ГУД ввійшла у журнал Наради у такому вигляді: «цензурное ведомство давно уже обратило внимание на появление в печати значительного числа книг, издаваемых на малорусском наречии, не заключающих в себе по-видимому ничего политического и вращающихся единственно в сфере интересов чисто научных и художественных. Но следя с особым вниманием за направлением всех расплодившихся во множестве изданий для народа на малорусском наречии, нельзя было не прийти к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным и потому еще, что совпадает с однородными стремлениями и деятельностью украинофилов в Галиции, постоянно толкующих о 15-миллионном южно-русском народе, как о чем-то совершенно отдельном от великорусского племени. Такой взгляд рано или поздно бросит галицийских украинофилов, а затем и наших, в обьятия поляков, не без основания усматривающих в стремлениях украинофилов движение в высшей степени полезное для их личных политических целей. Несомненным доказательством этому служит поддержка, оказываемая Галицкому украинофильскому обществу «Просвита» сеймом, в котором преобладает и господствует польское влияние*. В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с позволения цензуры, не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма. [...] Очевидна и та конечная цель, к которой направлены усилия украинофилов, пытающихся ныне обособить малоруссов медленным, но до известной степени верным путем обособления малорусской речи и литературы. Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России. Относясь снисходительно к развивающемуся ныне поползновению обособить украинское наречие путем возведения его в степень языка литературного, правительство не имело бы никакого основания не допустить такого же обособления и для наречия Белоруссов, составляющих столь же значительное племя, как и Малороссы. Украина, Малороссия и Западная Россия, населенная Белоруссами, силою исторических событий и естественного Тяготения окраин к соплеменному им великорусскому центру, составляют одно неразрывное и единое с Россией великое политическое тело»[82].

«Ця розлога цитата показує, що у своєму розумінні ситуації та ідеологічному обґрунтуванні підготовлених рішень Нарада майже дослівно повторила тези М. Каткова від 1863 р. («польська інтрига», загроза виникнення білоруського сепаратизму на зразок малоросійського, мовне відокремлення як основа відокремлення політичного) і ні на Крок не просунулася далі. Сумніви щодо правильності вибраної у 1863 р. тактики, які були властиві свого часу навіть П. Валуєву і, очевидно, поділялись тепер О. Дондуковим-Корсаковим та іншими високопоставленими чиновниками, ніяк не позначилися на висновках Наради. Вельми показово, що сам київський генерал-губернатор навіть не спробував викласти Нараді свої погляди на це питання, що пояснюється тією атмосферою, в якій вона діяла. Нарада, по суті, не радилась, не аналізувала проблему, не шукала шляхів її вирішення, а готувала ідеологічне підґрунтя для репресій і служила полем для Статусного суперництва задіяних у ній міністрів. Далі ми побачимо, що навіть ті учасники цієї таємної Наради на рівні міністрів, котрі не погоджувалися з деякими її рішеннями, вважали за краще не виступати проти них відкрито, а намагались заблокувати їх суто бюрократичними методами. Зрештою, це була загальна тенденція – Росія наближалася до першого масового політичного процесу над Народниками (процес 193-х у 1877 р.), в основі якого також лежала ідея репресії як превентивного заходу.

Проект рішення, складений М. Юзефовичем, був затверджений Нарадою 24 квітня 1876 р. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам’яток і художньої літератури (і то тільки з дозволу ГУД у Кожному конкретному випадку). Особливо підкреслювалася заборона на «кулішівку» – запропонований П. Кулішем фонетичний правопис. Було зазначено, що слід дотримуватися «загальноросійської орфографії», тобто не вживати літеру «і» замість «й» та «і» перед приголосною[83]. Ці пункти практично повторили Валуєвський циркуляр, ще виразніше продемонструвавши прагнення протидіяти тій ініційованій П. Кулішем реформі орфографії, яка повинна була посилити відмінності української літературної мови, що формувалася, від російської. Заборона вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (четвертий пункт).

Пункти 6, 7 і 8 стосувалися MHO. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курс у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, у свою чергу, в інші округи.

5-й пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській русофільській газеті «Слово».

Нарешті, пункти 5, 10 і 11 передбачали закриття «Киевского Телеграфа», припинення на невизначений термін діяльності KIT i вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував – прийшов час поквитатися з кривдниками за все.

У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали 4 пункти проекту М. Юзефовича. До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою і безглузда заборона на публікацію текстів до нот. Явно нездійснимий пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних.

Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону КГТ і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. У примірнику документів, який був у О. Тимашева, пункт про КГТ акуратно (так, щоб було легко стерти у разі необхідності) перекреслений олівцем[84]. У журналі, який саме О. Тимашев готував для царя, цей пункт сформульований уже досить розпливчасте: «Предоставить министру внутренних дел войти с кем следует в сношения касательно деятельности и направления Киевского Отдела Императорского Русского Географического общества, а касательно членов оного Чубинского и Драгоманова представить особый всеподданнейший доклад». Про вислання їх з краю не говорилося нічого[85]. Очевидно, що ці зміни були внесені міністром внутрішніх справ на клопотання патрона РГТ Костянтина Миколайовича. Ймовірно, що за М. Драгоманова з П. Чубинським клопотав і О. Дондуков-Корсаков. Саме останній міг повідомити Костянтинові Миколайовичу про плани Наради, після чого той і розмовляв з О. Тимашевим. Можливий також варіант, що сам О. Тимашев вирішив повідомити великого князя про погрозу КГТ. Важко сказати, чи хотів О. Тимашев лише зробити послугу великому князю, чи, маючи за плечима досвід служби у Києві*, теж поділяв погляди О. Дондукова-Корсакова. Так чи інакше, але він намагався врятувати КГТ і його лідерів.

«Смешна и печальна наивность, с которой мы полагаем, что потолковав 3 или 4 часа и никогда ни о чем не столковавшись, мы сделали путное дело. Все наши силы потребляются бесплодно на это тарабарство. Поговорят, составят журнал, поднесут под высочайшее «исполнить» и только. Что же касается «исполняется»? Какие-нибудь отрывочные полумеры, сегодня в одном направлении, завтра в другом. Разношерстная упряжка плохо везет государственную телегу матушки России», – задовго до цих подій записав у своєму щоденнику великий знавець російської бюрократії, у т. ч. і таких Нарад та Комісій П. Валуєв[86]. Далі ми переконаємося, наскільки справедливі ці слова стосовно Наради про українофільство. Поки що ж звернемо увагу лише на фразу, яка описує механізм дій: «Поговорят, составят журнал, поднесут под высочайшее «исполнить»«. Головуючий на Нараді О. Тимашев у звичайних обставинах повинен був контролювати обидві завершальні стадії – складання журналу та його подання. У такому разі його план спрацював би чітко. Однак, склалося так, що у квітні Олександр II виїхав за кордон. Міністр внутрішніх справ залишився, зрозуміло, в імперії. О. Тимашев міг спробувати відтягнути подання журналу цареві до його повернення, але він, ймовірно, вважав, що головна загроза для його плану виходить від М. Юзефовича, який залишався у Петербурзі. У результаті він допустив фатальну помилку, 11 травня відправивши О. Потапову, котрий супроводжував царя у Німеччині, сам журнал і записку з проханням показати його Олександрові II[87]. Таким чином, О. Тимашев випустив з-під свого контролю вирішальний акт «піднесення» журналу цареві, що мало дуже сумні наслідки.

О. Потапов, схоже, був стриманим на засіданнях Наради, надавши М. Юзефовичу можливість «вимагати крові», що і ввело в оману О. Тимашева. Проте насправді шеф жандармів повністю підтримував М. Юзефовича. Той, зрештою, також не дрімав. Перед відсиланням журналу О. Потапову О. Тимашев змушений був дати його на підпис решті членів комісії, у т.ч. і М. Юзефовичу. 12 травня, уже наступного дня після відправки журналу, М. Юзефович послав О. Потапову листа, в якому говорилося: «Подписав журнал о мероприятиях, определенных совещательным собранием для пересечения так называемого украинофильського движения в Киеве, считаю долгом не скрывать, а доложить вашему превосходительству, что по глубокому моему убеждению все прочие меры не пособят делу окончательно, пока Киевский Отдел Географического общества будет продолжать существовать в своем нынешнем составе. Не смею отрицать уважительности особых соображений, побудивших отклонить предложенную мною меру о немедленном закрытии Отдела с тем, чтобы открыть его в новом составе, и не могу победить в себе опасение, что возлагаемая на министра Внутренних дел работа о его преобразовании, требующая сношений и переписки, затянет разрешение вопроса на долгий срок и отнимет у самой существенной охранительной меры то значение, которое ослабляется или усиливается медленностию или быстротою ее действия»[88].

У відповіді О. Потапова від 18 травня з м. Емс події цього дня описувалися так: «Получив обязательное письмо вашего превосходительства 12-го с. мая, я имел счастие повергнуть содержание оного, вместе с журналом нашего совещания на благовоззрение Государя императора, и е. и. в., удостоив одобрением все предложения относительно Киевского Отдела Императорского Географического Общества, соизволил собственноручно начертать резолюцию, согласную с мнением вашего превосходительства и моим»[89]. Слова «обязательное письмо» вказують на те, що, очевидно, план антитимашевських дій був узгоджений заздалегідь, тобто M. Юзефович і повинен був прислати цей лист, з тим, щоб О. Потапов, продовжуючи грати роль безпристрасного посередника, міг «піднести» цареві не тільки журнал, але й більш радикальний проект рішення. Сам лист М. Юзефовича, короткий, чітко сформульований і досить коректний щодо їхнього спільного противника О. Тимашева, був розрахований на те, що читатиме його не один О. Потапов. Це підтверджується і тим, що далі у своєму листі О. Потапов просить М. Юзефовича зберігати цю інформацію у цілковитій таємниці до її офіційного оголошення. Схоже, він побоювався, що О. Тимашев зможе вжити якихось відповідних заходів. У листі самому міністрові внутрішніх справ від того ж 18 травня О. Потапов пропускає всі деталі, повідомляючи лише, що цар дивився журнал і наклав резолюцію[90].

Резолюція Олександра II звучала так: «Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы его открытие вновь не могло состояться иначе, как с моего разрешения, по представлению мин. Вн. Дел»[91]. Саркастичного відтінку надавав цій формулі той факт, що вона була майже точно передбачена чотири роки тому М. Салтиковим-Щедріним. Запропонований одним з його героїв проект реформування «де сиянс академии» наділяв її президента правом «некоторые науки временно прекращать, а ежели не заметит раскаяния, то отменять навсегда»[92]. Письменник точно вгадав і хід думок членів Наради: описаний ним проект пропонував «прилежно испытывать обывателей, не заражены ли, и в случае открытия такових, отсылать, для продолжения наук, в отдаленные и малонаселенные города», що цілком відповідало вказівкам Наради щодо викладачів.

Цікаво, що 1882 p., даючи своєрідну періодизацію державної діяльності Олександра ІІ, П. Валуєв запише у щоденнику: «Нечто в роде систематического улучшения наступило в 1872 г. и продолжалось до 1874-го. Затем стали быстро возрастать утомление от дел правительственных, озабоченность делами частными и перемеживающееся гальванизирование деятельности на политической международной почве, [которое] привело к странным капризам 1876 р.»[93] Наша історія свідчить, що ця характеристика правильна, і не тільки стосовно міжнародних справ.

Остаточна версія висновків Наради від 18 травня 1876 p., що отримала в літературі назву Емський указ (за місцем підписання царем журналу Наради), містила пункт про закриття КГТ і негайне вислання з Південно-Західного краю М. Драгоманова та П. Чубинського. На основі цього журналу складалися потім секретні службові інструкції. Як бачимо, висновки Наради не зовсім правильно називати указом, але ми не будемо відступати від усталеної традиції. Залишається тільки розібратися з валуєвським питанням, що ж і як «исполняется», а також розглянути реакцію на указ та його наслідки.

 

Виконання Емського указу

Перша спроба «відіграти назад» була здійснена О. Тимашевим відразу ж після отримання остаточного варіанта Емського указу. З документів неясно, яких саме заходів було вжито. Але ясно, що вони вживались, оскільки 27 травня товариш (заступник) міністра внутрішніх справ князь О. Лобанов-Ростовський відправив своєму шефові, котрий якраз перебував у Києві, секретну телеграму: «Я полагаю приостановиться какими бы то ни было распоряжениями относительно Киевского Отдела впредь до получения сообщения Вашего Высокопревосходительства по сему предмету»[94]. Ймовірно, О. Лобанов-Ростовсысий був у курсі початкових планів О. Тимашева і тепер чекав, чи не вдасться міністрові, а точніше, самому Костянтину Миколайовичу, переконати царя змінити рішення. У телеграмі, яку супроводжуючий О. Тимашева правитель канцелярії МВС Л. Маков відіслав своєму заступникові С. Перфильеву 6 червня, говорилося: «Доложите князю, что господин министр просит приостановить исполнение по известному журналу Совещания до его возвращения»[95]. Значить, О. Тимашев дійсно очікував результатів якихось невідомих нам заходів і, усвідомлюючи, що пауза затягується, вважав за потрібне підтвердити О. Лобанову-Ростовському необхідність тягнути час. Тільки 6 липня, через півтора місяця після указу, розпорядження про закриття КГТ було передано київському цивільному губернатору Гессе – всі зусилля врятувати Відділ виявилися марними[96]. О. Дондуков-Корсаков виїхав на цей час з Києва, аби не брати участі у закритті улюбленого дітища.

Не менш цікаві події відбувалися і в зв’язку з розпорядженням про вислання з Південно-Західного краю М. Драгоманова та П. Чубинського[97]. М. Драгоманов, чутки про вислання якого ходили з 1875 p., ще в лютому поїхав за кордон. О. Дондуков-Корсаков, до якого М. Драгоманов прийшов просити паспорт, сам видати його не міг, тому що М. Драгоманов тоді уже перебував під наглядом поліції. Але генерал-губернатор відправив депешу О. Потапову, і той 10 січня підписав дозвіл, а вже наступного дня канцелярія київського генерал-губернатора з небувалою для російської бюрократії оперативністю видала М. Драгоманову закордонний паспорт[98].

П. Чубинського також у біді не кинули. 2 серпня О. Дондуков-Корсаков надіслав виконуючому тоді обов’язки міністра внутрішніх справ О. Лобанову-Ростовському довгий лист з проханням дозволити П. Чубинському залишитися на півроку у Києві у зв’язку з тим, що той є управляючим цукрового заводу[99]. Вже через тиждень О. Лобанов-Ростовський повідомляв про дозвіл затриматися на три місяці. Клопоти на цьому не припинились, і 26 листопада цар, залишивши в силі рішення про вислання, дозволив П. Чубинському жити у столицях, що дало йому змогу відразу виїхати до Петербурга[100]. П. Чубинський був прийнятий на службу в Міністерство шляхів сполучення і на початку 1879 p., після наполегливих клопотань міністра шляхів сполучення адмірала К. Посьєтта і з дозволу нового київського генерал-губернатора М. Черткова, він зміг повернутися в Україну[101]. Весною 1879 р. на посаді мирового посередника був поновлений і шурин М. Драгоманова П. Косач, але на прохання Ш відділення, не на попередньому місці, у Новгород-Волинську, де у жандармів не було офіцера для стеження, а в Луцьку[102]. Таким чином, персональні репресії, спричинені Емським указом, торкнулися досить обмеженого кола людей і не були тривалими.

Без особливого завзяття виконувалися і приписи, що стосувалися єпархії MHO. Зрештою, саме міністерство досить швидко, вже 15 червня, надіслало кураторам Київського, Одеського та Харківського навчальних округів секретний циркуляр, що містив параграфи 5 і 6 Емського указу про вилучення зі шкільних бібліотек українських книжок і складення поіменних списків викладачів із зазначенням «благонадежности их по отношению к украинофильским тенденциям». Однак уже на рівні кураторів округів ентузіазм зникав. Куратор Київського округу підготував свою доповідь тільки на 9 лютого 1877 р. П. Антонович повідомляв, що директори гімназій і училищ округу охарактеризували неблагонадійними 8 викладачів. У своїй доповіді міністрові куратор наполегливо захищав усіх, в одних випадках доводячи, що звинувачення необґрунтовані, а в інших – що українофільські симпатії підозрюваних мають поверховий характер[103]. П’ятеро зі згаданих викладачів, у т.ч. брати П. та І. Житецькі, були поставлені перед вибором: прийняти запропоновані їм аналогічні посади у великоруських губерніях, самим знайти собі місце за межами Малоросії чи звільнитися з MHO, якщо вони хочуть залишитися у Малоросії. Згідно з документами, Є. Дьяконенко прийняв запропоноване йому місце в Уфі, Т. Біленький сам знайшов місце в Баку, М. Білинський звільнився, П. Житецький (після вислання П. Чубинського став основною фігурою в Громаді) перейшов на роботу у військове відомство. В Одеському окрузі було виявлено одного українофіла, який погодився на переведення до Тули. Куратор Харківського округу відповів, що неблагонадійних викладачів не виявлено[104].

Що ж до конфіскації книг, то в архівах збереглося лише два донесення з реальних училищ Київського округу, в одному з яких було виявлено п’ять українських книг, у другому – дві[105].

Поведінку у цей момент О. Дондукова-Корсакова яскраво ілюструє і той факт, що, коли київський цивільний губернатор Гессе звернувся до нього 29 липня із запитом, чи не потрібно вилучити з книгарень ще не розпродані українські книги, видані до указу, генерал-губернатор наклав резолюцію «Не отвечать»[106].

Найтриваліший і найсерйозніший адміністративний ефект мали цензурні параграфи Емського указу. Після його прийняття всі україномовні видання повинні були проходити через ГУД. Секретний припис, у якому начальнику ГУД В. Григор’єву повідомлялися перші три пункти указу, що стосувалися цензури, був отриманий 5 червня. Указ, безумовно, посилив цензурну політику порівняно з початком 70-х років, коли Валуєвський указ хоч і не був відмінений, але на практиці не застосовувався. (Нагадаємо, що саме безперешкодне проходження через цензуру в 1872 р. українських дешевих книжок для народу, які якраз і заборонялися циркуляром 1863 р., стало підставою для оголошення М. Драгомановим антракту у розвитку українофільства закінченим. Антракт у цензурних гоніннях виявився вдвічі коротшим).

З червня 1876 р. розгляд усіх рукописів українською мовою було виділено ГУД в окреме провадження. Відповідна архівна справа охоплює період до квітня 1880 р. і дозволяє точно встановити не тільки загальний характер цензурних репресій, але і їхнє процентне співвідношення до числа поданих рукописів[107]. Ці підрахунки дають досить несподіваний результат. Отже, з червня 1876 р. по квітень 1880 р. у ГУД було подано 53 заявки на видання українською мовою чи ввіз їх з-за кордону. З них потрапили під цензурні репресії 16 творів: 4 були заборонені до ввезення в імперію, 6 – до видання, а ще у 6-ти було зроблено суттєві цензурні вилучення. З 10 заборонених до видання чи розповсюдження книг 3 постраждали через формальну ознаку. Як переклад з російської не дозволили друкувати «Мороз – красный нос» M. Некрасова[108]. Знаменитим став випадок зі збіркою українських пісень М. Лисенка. Петербурзький цензурний комітет, пересилаючи її в ГУД, вважав за можливе дозволити поширення після вилучення чотирьох пісень. Однак ГУД заборонив збірку згідно з пунктом третім Емського указу, за яким не дозволялося друкувати поруч тексти і ноти[109]. Часто цензори давали дозвіл на друк при умові, що не буде допущено «никаких отступлений от общерусского правописания»[110].

Тут досить тонкий нюанс. Ясно, що спроби регулювати зовнішнім адміністративним впливом розвиток тієї мови, існування якої як літературної не тільки заперечується, але й придушується, виглядають не просто репресивними, а й лицемірними. Практика ця, однак, по відношенню до української мови була типовою як з боку властей Російської імперії, так і з боку польської адміністрації в Галичині, яка навіть намагалася перевести її на латинку. В основі цього лежало прагнення максимально скоротити граматичні й орфографічні відмінності від, відповідно, російської та польської і закріпити статус української як діалекту. І польська, і російська сторони сприймали увиразнення таких відмінностей не просто як відхід від їхньої мови, але й як дрейф у бік ворога. Було б, проте, неправильно прирівнювати заборону спрямованої на збільшення дистанції між російською та українською кулішівки, яка на той час була досить впливова, але далеко не загальноприйнята серед українців[111], до заборони мови як такої. Те ж цензурне відомство давало, наприклад, роз’яснення, що зразком правопису має бути «Собрание сочинений на малороссийском наречии» í. Котляревського (Київ, 1875), котрого самі українці вважали родоначальником сучасної української літератури[112].

Таким чином, загалом репресій зазнали 30% поданих на цензуру творів: у 10% зроблено вилучення, 20% заборонені. Очевидно, що немало рукописів навіть і не пробували подавати на цензуру, багато творів відразу видавалися за кордоном, деякі взагалі не були написані їхніми потенційними авторами, котрі і не сподівалися отримати дозвіл на видання, а значить і гонорар. Водночас, якщо правильні підрахунки Д. Балмута, який повідомляє, що у 1896 р. Київський цензурний комітет заборонив 42% українських творів[113], то кінець 70-х був не найсуворішим періодом у цензурній політиці щодо українських видань.

Зауважимо, що духовна цензура зрозуміла Емський указ як заборону будь-яких творів українською мовою. На запит про можливість ввозу у Росію виданого у Львові «Житія мучеників Бориса і Гліба» комітет духовної цензури відповів: «хотя по содержанию своєму означенная брошюра безукоризненна, но написанная на малорусском наречии, не может быть допущена к обращению в пределах Империи». Комітет іноземної цензури, не задовольнившись таким рішенням, звернувся до ГУД і недаремно. ГУД постановив, що раз видання «напечатано кириллицей, то не только следует пропустить брошюру, а радоваться, что в Галичине партия, противная украинофилам, издает книги, печатая их церковным шрифтом»[114]. Таким чином, заперечивши неправильну аргументацію духовної цензури, ГУД відмінило рішення, яке насправді відповідало указу, бо йшлося про недорогу брошуру для народу, які указ забороняв.

Емський указ виконувався без запопадливості усіма органами, яких стосувався, – суворість російських законів пом’якшувалася недбалістю їх виконання. Разом з тим, багато високопоставлених чиновників, включаючи міністра внутрішніх справ, його заступника, київського генерал-губернатора, попечителя Київського навчального округу, цілеспрямовано прагнули пом’якшити сам указ або його виконання (хоч ніхто з них не поділяв українофільських ідей). З великою часткою ймовірності можна припустити, що кроки у цьому напрямку робив і Костянтин Миколайович. Важко сказати, чи справді О. Тимашев і О. Лобанов-Ростовський були принциповими противниками указу чи робили це, прагнучи догодити великому князеві. Проте цілком впевнено можна стверджувати, що О. Дондуков-Корсаков і П. Антонович були переконаними прихильниками більш гнучкої політики в українському питанні. Указ за своїм характером і тривалістю дії низки статей був якщо не унікальним, то, принаймні, досить рідкісним репресивним заходом у національній політиці Російської імперії. (Цензурні заборони, лише частково пом’якшені, проіснували до 1905 р. У 1896-1900 pp. Київський цензурний комітет щорічно забороняв щонайменше 15% українських видань, що суттєво перевищувало його «норму» щодо інших мов – не більше 2%)[115]. І все ж, у кожному разі неправильно характеризувати указ як тотальну «заборону українства», що властиво не тільки Ф. Савченкові, котрий виніс це визначення у заголовок своєї книги, але і більш пізній історіографії.

 

Наслідки Емського указу

У справі Наради про українофільство, яку вела канцелярія ІІІ відділення, збереглося датоване 4 вересня 1876 р. непідписане донесення. Воно цілком недвозначно описувало враження, яке справив у Києві Емський указ: «Прибывшие после каникул из Малороссии студенты рассказывают, что там сильное неудовольствие местной интеллигенции возбудило известное правительственное распоряжение, воспретившее пьесы и издания на малороссийском языке. Результатом этого запрещения было то, что почти во всех помещичьих семействах женщины начали носить национальный костюм (малороссийские рубашки), который давно уже не был в употреблении. Професора Драгоманова называют главным виновником происшедшего, и он приобрел огромную популярность в Малороссии, особенно в Киеве. Утверждают, что он переселяется в Австрию, чтобы издавать там украинофильский журнал»[116].

Окрім хвилі негативних емоцій, указ викликав і низку довготривалих негативних – з погляду урядових інтересів – наслідків. Уся українофільська культурна активність набула тепер характеру символічних маніфестацій і притягальних властивостей забороненого плоду. Видавнича діяльність перемістилася за кордон, у Галичину та Женеву, де замешкав М. Драгоманов. Туди ж відсилалися і гроші, які Громада активно збирала у Південно-Західному краю[117]. Поступово Галичина перетворилася в український культурний П’ємонт, надійно захищений австрійським кордоном від впливу Петербурга. Указ підривав і позиції проросійськи орієнтованих галицьких русинів, яких уряд збирався підтримувати передбаченими в указі таємними субсидіями «Слову».

Отже, уряд укотре «наступив на граблі». Зовсім недавно, по свіжих слідах польського повстання, віленські генерал-губернатори М. Муравйов і К. фон Кауфман у своїх спробах покласти край поширенню польської книги у Західному краї не зупинялися навіть перед знищенням латинських шрифтів у друкарнях. Результатом стала масова контрабанда польських книг з Галичини та Царства Польського, тож заборону видавати і продавати польські книги у північно-західних губерніях уже в 1869 р. довелося відмінити[118]. Неважко було здогадатися, що за наявності української видавничої бази у Галичині, а про це йшлося навіть у матеріалах самої Наради, Емський указ матиме аналогічні наслідки. Навряд чи хтось із учасників Наради зміг би добре пояснити і те, яким чином заплановані репресії повинні були запобігти зближенню українофілів із субсидуючими українофільську діяльність у Галичині поляками, що так хвилювало Петербург.

Досить показовою є реакція на Емський указ галицької преси. Польська «Газета Народова» із задоволенням скористалася з цієї ситуації для пропаганди ідеї польсько-українського союзу проти Росії. Підкресливши, що «руський народ [...] ніколи не розплинеться в монголізмі», газета зробила однозначний і бажаний для себе висновок: «Бути русином і бути в добрих стосунках з Москвою надалі не можна». Тут же давалися практичні рекомендації: «Хто заборонить закордонним русинам писати і друкувати, оминаючи цензуру, або спроваджувати чисто руські твори з-за границі без дозволу урядової влади? Тимчасово цей удар буде сильний для русинів – але благотворний назавжди. [...] Байдужі перетворяться на фанатиків, сплюхи спроможуться на чуда. Як велика пожежа, як морська буря, національне переслідування викликає чудодійне захоплення. Діти стають героями, розважливі мужчини прагнуть пальми мучеництва... [...] Щирим галицьким русинам не потребуємо говорити, що тепер пора їм робити!»[119]

Позиція органу галицьких українофілів «Правди» суттєво відрізнялась від позиції польської газети. У своїй редакційній статті «Правда» зразу ж назвала Емський указ «російською Голуховщиною», нагадуючи тим самим про аналогічні заходи польської адміністрації Галичини на чолі з графом Ю. Голуховським наприкінці 50-х – на початку 60-х pp. і демонструючи відверте небажання кидатися в обійми поляків. Газета наполегливо підкреслювала, що вважає указ плодом інтриги «київських донощиків à la Юзефович» і що «коли б российське правительство оцінило и зрозуміло українське діло по ёго поважній стороні, и скинуло с своїх очей шкла, закопчені доносами київських брехунів, тоді побачило б живу правду: що найбільші вороги добра Россиі се ж ті донощики и крикуни на український сепаратизм». «Правда» писала, що «вся свічна верства Россиі, вся Славянщина, вся Европа стане по стороні руського народу проти правительственного насиля», і навіть висловлювала сподівання, що уряд схаменеться. Очевидно, що газета і після указу ще тривалий час притримувалася тієї поміркованої лінії, яку рекомендував їй М. Драгоманов у 1873 р. Разом з тим, практичні висновки зі ситуації, що склалася, неминуче збігалися з висновками «Газети Народової»: «Тепер має Галичина повести дальше велике и святе діло народного відродженя... [...] Де важиться про житє нашоі народности, там напевно не буде між Галицькими Русинами ніяких партий, ніякоі незгоди»[120].

Незграбність і контрпродуктившсть Емського указу стають особливо очевидними, якщо оцінити ті перекреслені ним перспективи, які відкривала більш гнучка тактика О. Дондукова-Корсакова. Отже, початковий розрахунок київського генерал-губернатора, що українофіли дорожитимуть наданими їм легальними можливостями і перевагу отримає поміркована орієнтація, виявився правильним. У 1872-1873 pp. M. Драгоманов закликав галицьких українофілів до стриманості, настоюючи на пріоритеті легальної українофільської діяльності у Києві. Він виступав за паралельне використання української та російської у початковій школі, підкреслюючи корисність вивчення російської мови. Майбутнє України, принаймні, на досить тривалу перспективу, М. Драгоманов вбачав у федеративному союзі з Росією. Ця позиція пояснювалася не тільки недосяжністю незалежності в сучасних йому умовах – М. Драгоманов говорив про наявність спільних інтересів як щодо реформування Росії, так і в спільній колонізації малозаселених просторів Сибіру, Уралу та Далекого Сходу. Серед лідерів українофілів ця тенденція виражена не тільки М. Драгомановим – нагадаємо про незмінну обережність В. Антоновича, про претензії деяких членів Громади до П. Чубинського за його надто вірнопідданські декларації. Та й більшість рядових учасників руху не були радикальними. Пізніше М. Драгоманов, не схильний згадувати, що сам донедавна був настроєний досить помірковано, писав, що йому після повернення з-за кордону у 1873 р. не сподобалася у київських українофілів «уступчивость официальному миру и заигрывание с консервативными кругами, а в молодежи даже вражда к «радикалам», как тогда звали социалистов»[121].

Існуюча до Емського указу в українському питанні ситуація давала урядові широкий простір для маневру. Він міг застосовувати окремі заборони і часткові репресивні заходи проти найбільш небезпечних, з його погляду, дій українофілів, заодно підтримуючи у хорошій формі того «внутрішнього цензора», ті самими українофілами накладені обмеження, до яких їх закликав М. Драгоманов. Але усе це було можливе тільки при збереженні достатньо значимих легальних можливостей для українофільської культурної діяльності, аби українофілам було що втрачати. Це дозволило б властям також контролювати українофільську активність і фінанси українофілів, тобто зберегти пріоритет Києва по відношенню до Львова.

Що могла дати така ситуація у тривалій перспективі? При всій нездатності уряду організувати сильний асиміляторський тиск через систему освіти, саме в 70-ті роки починає проявлятися дія деяких інших, непрямих механізмів, що сприяють асиміляційним процесам.

З 1865 р. по 1875 р. залізнична мережа в Україні зросла більш ніж утричі. Було побудовано 12 тис. км залізниці, у т.ч. дороги, які з’єднали Москву зі Севастополем і з Одесою через Київ. Саме у цей час почалось активне зростання міст. У 1860 р. населення Києва становило 55 тис. (збільшившись з 1840 р. лише на 10 тис.), Харкова – 50 тис., а Одеси – 112 тис. чоловік. До 1874 р. чисельність киян складала 127 тис., Харків на 1881 р. виріс до 128 тис., а Одеса – до 220 тис. Аби краще оцінити темпи зростання у російській частиш України, зазначимо, що Львів з 70 тис. у 1860 p., коли він поступався тільки Одесі, до початку 80-х років зріс лише до 100 тис., тим самим помітно відставши від Києва та Харкова[122]. Проте і в другій половині XIX ст. Росія продовжувала катастрофічно відставати за рівнем урбанізації від розвинутих європейських країн: навіть у 1890 р. відсоток міського населення складав 12,5, тоді як у Німеччині – 47%, у Франції – 37,4%, в Австро-Угорщині – 32,5%, вже не кажучи про Великобританію – 72%[123].

За статистичними даними минулого століття важко прослідкувати взаємозв’язок урбанізації та асиміляції в Україні. Тільки проведений КГТ у Києві 1874 р. одноденний перепис був спланований так, що давав матеріал для відносно точних оцінок. Перепис включав питання про рідну мову, причому пропонувалося зробити вибір між «загальноросійською», тобто літературною російською, та «її наріччями» – великоруською, малоросійською та білоруською. Загалом «російську та її наріччя» назвали рідними 80% киян. З них 49,32% вибрали літературну російську мову, 39,26% – малоросійське наріччя, 9,91% – великоруське і 1,51% білоруське[124]. Зрозуміло, що 11,42%, які назвали рідною мовою великоруське та білоруське наріччя, – мігранти з нижчих соціальних верств. Згідно з даними того ж перепису, уродженці України становили майже 74% населення міста, і вони склали більшість серед тих 49%, які назвали літературну російську рідною, оскільки всього «уродженців Московщини» серед киян було менше 17 тис., або 21,5%. Аналізуючи ці дані, М. Драгоманов, один із організаторів перепису, чесно признавався, що відсоток україномовних був би ще нижчим, якби запитували не про рідну, а про розмовну мову[125]. Та й самі українофіли, які зазначали у переписі рідною мовою українську, здійснювали, власне, ідеологічний вибір. Річ не тільки у тім, що всі вони вільно говорили російською. Згадаймо, що щоденники, тобто найінтимніші, найбезпосередніші записи, не лише Т. Шевченко, а й багато членів Громади вели російською. До речі, досить сумнівної якості українофільські вірші із засудженням Емського указу («безвинно изгнан Драгоманов/ и Малороссии сыны/ сыны народа хлопоманы/ разогнаны, поражены» і т.д.), які циркулювали у Києві влітку 1876 р., також були написані по-російськи[126]. «Що ж буде, – запитував М. Драгоманов у 1878 p., розмірковуючи про цю асиміляційну тенденцію, – коли городи на Україні зовсім виділяться з українських сіл і з своєю освітою, і з неукраїнською мовою?»[127]

Другий важливий проасиміляторський чинник, задіяний з 1874 p., – всезагальна військова повинність. З цього року до початку XX ст. число тих, хто навчився грамоти в армії, перевищило півтора мільйона чоловік, серед них, зрозуміло, було багато призовників з України.

Нарешті, вкажемо на ще одну дуже важливу потенційну можливість, яку уряд у XIX ст. не зреалізував. Якщо у Великороси 95% селян належало до общин, то в Україні таких було 30% на лівому і лише 15% на правому березі Дніпра[128]. Це означає, що вже зі скасуванням кріпацького права, а не з часу столипінської реформи (тобто на 30 років раніше) як великоруські, так і українські селяни могли бути залучені до переселенських процесів. Це було особливо важливо з огляду на прив’язаність малоросійського селянина до сільського укладу життя, його небажання йти до міста. Втім, як цілком слушно вважає П. Воробий, широко розповсюджена думка, що український селянин украй неохоче йшов у місто, перебільшена, – у даний період місто просто ще не створювало достатньо робочих місць, котрі могли бути зайняті вихідцями зі села[129].

Як би там не було, а прагнення переїхати на вільні землі в Сибіру, на Уралі та на Далекому Сході було досить поширене, тим більше, що після реформи 1861 р. селянське землекористування у родючій Україні скоротилося на третину. На початку XX ст., під час недовго діючої столипінської реформи, таких переселенців було багато. У Північному Казахстані, наприклад, українців (малоросів) у 1858 р. ще не було зовсім, на кінець століття там мешкало вже близько 100 тис. українців, а на 1914 p., після того як запрацювала столипінська програма, їх чисельність перевищила понад 789 тис. чоловік. Подібна тенденція простежується і в інших зауральських регіонах. У 1858 р. українців там практично не було, переписи ж 1897-1900 pp. подають 137 тис. у Західному Сибіру, 25 тис. у Східному Сибіру і 61 тис. на Далекому Сході. На 1914 р. кількість українців у Західному Сибіру зросла до 375 тис., у Східному Сибіру – до 96 тис., а на Далекому Сході – до 427 тис. У Нижньому Поволжі (Самарська, Саратовська й Астраханська губернії) число українців у 1914 р. перевищило 545 тис. Таким чином, 1914 p. y регіонах, які не межували безпосередньо з територією їх суцільного етнічного розселення, мешкало майже 2,5 млн.[130] українців. Понад 90% їх становили селяни[131]. Переселенці довго зберігали культурні та мовні особливості, але як ресурс для української націоналістичної політики ці жителі Далекого Сходу чи Поволжя були загалом утрачені. Під час перепису 1926 р. уже половина вихідців з України, що жили на Далекому Сході, назвали російську своєю рідною мовою[132].

Окрім того, у прилеглих до сучасної Східної України Тамбовській, Курській, Воронезькій та Орловській губерніях на 1914 р. налічувалося майже 2 млн. українців, ще майже 2 млн. жили на Кубані, у Терській області та на Ставропіллі[133]. Багато з них не були «свіжими» переселенцями, але проживання у «змішаних» регіонах також пришвидшувало асиміляційні процеси. С. Брук і В. Кабузан підкреслюють, що асиміляція українців активно розвивалася не тільки у відпалених районах, але навіть у багатьох регіонах сучасної України, де було багато вихідців з великоруських областей. (У Новоросії частка українців, великою мірою через асиміляцію, скоротилася з 52,5% у 1855 р. до 41,3% у 1914 р.[134]). Усього, за їхніми розрахунками, у другій половині XIX ст. «обрусіли» (тут поняття «руський» використовується у значенні «великоруський») 1,5 млн. українців, тож навіть при вищій, ніж у великоросів, народжуваності уже в перші десятиліття XX ст. намітилася тенденція до зниження частки українців у складі населення імперії (з 17,5% у 1897 р. до 17,3% до 1914 р.[135]).

Прагнучи зберегти переважання православного і, як тоді вважалось, руського населення над поляками, власті не підтримували бажання страждаючих від земельного голоду селян України та Білорусії переселитися на вільні землі в інших регіонах імперії. 1879 р. губернаторам Західного краю було навіть розіслано спеціальний таємний циркуляр, який наказував не допускати самовільних переселень[136]. У звіті сенатора О. Половцова про ревізію Чернігівської губернії 1880 р. відзначалося «довольно сильное стремление крестьян к переселению» і тут же йшлося про заходи, яких треба вжити «для уменшения вредных последствий» цієї обставини[137]. Нарешті, влітку 1881 р. уряд прийняв «Временные правила о переселении крестьян на свободные земли». Документ цей, проте, не опублікували і селянам про нього нічого не повідомили, аби не спровокувати масового переселенського руху[138].

Асиміляційні процеси наростали до Першої світової війни. Очевидно, що в умовах капіталістичного розвитку, при яскраво вираженому російському культурному обличчі міст України, при збереженні російської як мови підприємництва, як мови адміністрації, державної середньої та вищої освіти (тут уряд міг триматися твердо) навіть часткова реалізація драгоманівської програми через допущення української в недержавну початкову школу разом з російською, а не замість неї, аж ніяк не мала б тих наслідків, які малював натхненник Емського указу М. Юзефович. Витіснення російської не відбулося б, вона і надалі залишалася б мовою адміністрації, економічного та кар’єрного успіху, мовою масової комунікації. До того ж, О. Дондуков-Корсаков зовсім не збирався йти на такі серйозні поступки і готовий був лише допустити вживання української у першому класі початкової школи для пояснення незрозумілих російських слів.

Тактика О. Дондукова-Корсакова передбачала відмову від орієнтації на французький варіант тотальної асиміляції, для якої в уряду не було ні сил, ні засобів, ні наполегливості й уміння, ні історичного часу. На зміну французькому проекту прийшов би англо-шотландський. Особлива ідентичність більше не заперечувалася б як пережиток минулого, українська мова та культура отримали б певні права, але в межах великої російської спільноти, зі збереженням за російською тієї ролі, яку відігравала англійська у Великобританії. На початку XX ст. така позиція була цілком прийнятною навіть для найзатятіших російських націоналістів: «Все русские разных оттенков должны уметь говорить, читать и писать по-русски, но никогда никто не может иметь ничего и против того, чтобы малороссы умели говорить, читать й писать на своем наречии, а белоруссы на своем. Костюм, нравы и обычаи Малороссии и Белоруссии иные, чем в России, но они им сродны, а потому должны быть всюду и при всех условиях допустимы»[139]. На початку XX ст. це розуміли і при дворі. У лютому 1903 р. на костюмованому балу, присвяченому Росії XVII ст., у Зимовому палаці поряд з великоруськими було немало і малоросійських костюмів. Великий князь Дмитро Костянтинович був одягнутий у костюм полковника Сумського слобідського полку, великий князь Михайло Миколайович – у костюм отамана запорозьких Козаків, графиня В. Воронцова-Дашкова – в костюм малоросійської козачки, а міністр двору В. Фредерікс красувався у костюмі, скопійованому з портрета Б. Хмельницького[140]. О. Дондуков-Корсаков намагався діяти у цьому дусі на 40 років раніше, на самому початку спурту російського капіталізму, і це давало його політиці великі потенційні переваги.

Успіх чи невдача цього проекту у тривалій перспективі залежали б від стійкості економічного та політичного розвитку Росії. Важко сказати, чи був О. Дондуков-Корсаков прихильником конституційних реформ у Росії. У кожному разі, Болгарія, де він з березня 1878 р. як російський комісар очолював окупаційний уряд, отримала досить ліберальну конституцію. М. Драгоманов на конституційні реформи у Росії надіявся, але перспективи українофільства у разі їх проведення оцінював у тому ж 1878 р. аж ніяк не оптимістично: «Безперечно, конституція в Росії дасть волю чималій купі праці української... [...] Тільки та ж конституція дасть іще більшу волю й силу московським людям, і вони, певно, посунуть свої справи так, що потягнуть за собою велику купу помосковлених (тобто асимільованих. – О.М.) людей і на Україні. Українство не згине до часу, але зостанеться знову «провінціальним родичем», прихвоснем»[141].

С. Величенко, котрий недавно опублікував статтю, в якій порівнюється політика англійських властей щодо Шотландії та політика російських щодо України, вважає, що різні результати пояснюються насамперед відсутністю влади закону та нерозвинутістю громадських інститутів у Російській імперії[142]. Будь-яке виділення одного чинника як вирішального там, де діяла ціла низка факторів, може оспорюватися. Однак не можна заперечити його важливе значення.

Уряд, і перш за все сам цар, виявилися нездатними правильно оцінити ситуацію, зрозуміти переваги тактики О. Дондукова-Корсакова. Тут доречно згадати сказане П. Валуєвим з іншого приводу: «Свойственная у нас многим, и весьма многим, умственная лень постоянно предрасполагает к вибору простых и потому вообще грубых средств для достижения правительственных целей. Нет ничего проще, чем положиться на одну силу вместо нескольких»[143]. Діючи за шаблоном сатиричних героїв М. Салтикова-Щедріна, Олександр II підписав Емський указ, який укотре засвідчив, що історію Росії можна розповісти як історію поганого управління та його наслідків.

Перехід під час царювання Олександра Ш до політики русифікації у масштабі всієї імперії означав фактично інтелектуальну капітуляцію перед проблемою формування російської нації. Завдання ж русифікації імперії як єдиного цілого можна було вважати хоч трохи реалістичним (і то лише на віддалену перспективу), тільки погодившись із офіційною тезою про абсолютне превалювання росіян серед населення Російської імперії, тобто декларативно включаючи малоросів і білорусів разом з великоросами до складу єдиної загальноросійської нації. А це, зі свого боку, передбачало ігнорування уроків попереднього царювання, події якого виразно продемонстрували політичній еліті, що над досягненням мети об’єднання східних слов’ян в єдину націю потрібно довго та наполегливо працювати. Ці уроки і були проігноровані, коли примусове навернення до православ’я – улюблений засіб К. Победоносцева, який так і не зрозумів механізмів націоналістичної політики, – перетворилося у стрижень русифікаторських зусиль влади. Не дивно, що головним результатом недиференційованої та невмілої русифікаторської політики двох останніх царювань стали лише гігантські православні собори сумнівної архітектурної вартості, де-не-де збережені, як у Хельсінкі, де-не-де згодом знесені, як у Варшаві.

 



* Статтю О. Міллера про Валуєвський циркуляр див. у ч. 2-3 «України модерної». Цього року у петербурзькому видавництві «Алетейя» виходить у світ його монографія «Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении в царствование Александра II».

[1] Той факт, що спади і піднесення українського національного руху збігаються із загальноросійськими, зауважив ще І. Лисяк-Рудницький. (Див.: Rudnytsky І. L. Essays in Modern Ukrainian History. Edmonton, 1987. P. 12-13).

[2] Савченко Ф. Українське науково-культурне самовизначення 1850-1876 p.p. // Україна. Київ, 1929. Січень - лютий.

* Наголосимо, що визначення «націоналіст» вживається як оціночно нейтральне, тобто тут протиставляється не «хороше» малоросійство і «поганий» український націоналізм, а традиційний регіоналізм і модерний націоналізм.

[3] Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Харків, Київ, 1930. С. 1-126. (Репринт München, 1970).

[4] Там само. С. 6, 10-13.

* Г. Ґалаґан, великий землевласник, був членом Редакційних комісій і Державної Ради, удостоювався особистих доручень царя. Водночас підтримку українофілам він надавав уже наприкінці 50-х років.

[5] Студинський К. Листи Драгоманова до Навроцького // За сто літ. Харків, Київ, 1927. № 1. С. 117.

[6] Уже 1874 p. M. Юзефович з очевидною роздратованістю писав: «Я допустил себя самым пошлым образом обратить в орудие людей, которым нужно было для успеха своей цели прикрыться несколькими благовидными именами» (Савченко Ф. Заборона ... С. 369).

[7] Савченко Ф. Заборона... С. 23.

[8] Деякі деталі про В. Навроцького та його взаємини з редакцією «Правди» див. у: Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослідницька діяльність. Київ, 1964. С. 41.

[9] Студинський К. Листи Драгоманова до Навроцького... С. 135. Цікаво, що у цьому листі М. Драгоманов фактично передбачив джерела майбутніх проблем українофілів, висловлюючи побоювання з приводу можливого незадоволення тих, кого не приймуть у Відділ, а також з приводу публікації надто відвертих статей у «Правді». Він сам і здійснив цю помилку, надрукувавши у «Правді» статтю .Література російска, великоруська, україньска і галицька».

[10] Стаття вийшла у «Правді» лише 1876 р. (№ 12-16), оскільки редакції вона не подобалася, і М. Драгоманову довелося неодноразово вимагати її опублікування. (Див.: Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов... С. 49). Тут цитується за: Драгоманов М.П. Вибране. Київ: Либідь, 1991. С. 204-233.

[11] Драгоманов М.П. Вибране. С. 211-212.

[12] Там само. С. 211, 231.

[13] Там само. С. 211.

[14] Там само. С. 229. Йдеться про тлумачний словник української мови. Про роль таких одномовних словників як своєрідного «інвентаря лінгвістичної власності» у розвитку націоналістичних рухів «неісторичних» народів див.: Andersen В. Imagined Communities. Reflections on the origin and Spread of Nationalism. Verso. 2nd ed. London, 1991. Зусилля кількох груп українських активістів підготувати російсько-український словник, ініційовані у 1860-ті роки, завершилися виданням двох словників тільки у 1890-ті роки. Але і тоді словники ці вирішували більше завдання збирання різних народних говірок, ніж стандартизації мови, тож сучасні дослідники визначають їх як .діалектологічні» чи «етнографічні». (Див.: Yekelchyk S. Nations Clothes: The Construction of a National High Culture by the Ukrainian intelligentsia in the Russian Empire, 1860-1900 (неопублікована стаття); Горецкий П.И. История украинской лексикографии. Киев, 1963. С. 68-149).

[15] Драгоманов М.П. Вибране. С. 220.

[16] Згодом M. Драгоманов відповідав на звинувачення у недостатній прихильності українській справі, що він пожертвував своїм становищем в університеті і визнанням як автор кращих російських журналів заради журналістської боротьби за українську справу. (Див.: Mohrenschild D. Von. To­wards the United States of Russia. Plans and Projects of Federal Reconstruction of Russia in the Nineteenth Century. Rutherford, Madison, etc.: Fairleigh Dickinson Univ. Press, 1981. P. 141). Насправді M. Драгоманов у 1874-76 pp. зовсім не прагнув «спалювати мости», своє становище він цінував і як українофіл діяв (якщо не брати до уваги згаданої статті у «Правді») досить обережно. До відкритої опозиції режиму він перейшов уже після вимушеного від’їзду з Росії у 1876 p., проте і тоді залишився прихильником федеративної ідеї. Важко, звичайно, припустити, що М. Драгоманов з його громадським темпераментом так і пропрацював би усе життя в університеті, як В. Антонович, а тим більше дослужився б до члена ради Міністерства фінансів, як інший активний член Громади І. Рудченко, чи Міністерства шляхів сполучення, як О. Стронін, колишній учитель М. Драгоманова, заарештований у 60-ті роки за свою українофільську діяльність. Але доля М. Драгоманова могла бути зовсім іншою, ніж це вийшло насправді.

[17] Российский государственный исторический архив (далі – РГИА), ф. 1282, oп. 1, ед. хран. 352, л. 135.

[18] Савченко Ф. Заборона... С. 71.

[19] РГИА, ф. 932, оп. 1, ед. хран. 160, л. 104.

[20] Там же. Л. 1-104.

[21] Киевлянин. 1874. № 15. (Статья «Новая малорусская опера»).

[22] Там же. № 11.

[23] Савченко Ф. Забордна... С. 17.

[24] «Киевлянин» (1875. № 1) не зміг стримати ображених коментарів.

[25] Киевлянин. 1874. № 132; Киевский Телеграф. 1876. № 51. «Киевлянин» неодноразово звертався до теми конфлікту поколінь і особистих випадів проти М. Драгоманова. Газета писала про «до оскомины надоевшем г. Т-ов (псевдоним М. Драгоманова. O. M. (1874. M» 132) і про «местного гения» (1875. № 1), про вискочок, які «считают всех достигших гражданского совершеннолетия ео ipso уже ни к чему не годными консерваторами» (1875. № 4). М. Драгоманов у боргу не залишився, охрестивши M. Юзефовича «тайным советником, явным шпионом».

[26] Вестник Европы. Санкт-Петербург, 1873. № 12. С. 906.

[27] Неделя. 1875. № 30.

[28] Киевлянин. 1874. № 15.

[29] Там же. № 18.

[30] Там же. 1875. № 81.

[31] Там же. № 35. Позиція газети стосовно М. Костомарова особливо цікава тим, що напередодні, у ході III Археологічного з’їзду у Києві в кінці серпня – на початку вересня 1874 p., M. Юзефовичу довелося пережити від М. Костомарова жорстоке привселюдне приниження. М. Юзефович підійшов до групи гостей з’їзду, серед яких був М. Костомаров, і звернувся до нього з привітанням: «Ох, Миколо Ивановичу, який я радий з Вами зустрінутись! Давненько вже ми з Вами не бачились!» На що М. Костомаров, пам’ятаючи про непривабливу роль М. Юзефовича у справі Кирило-Мефодіївського братства, відповів: «Так, давно, але руки вам я все ж таки не подам!», повернувся і пішов геть. (Див.: Воспоминания А.Д. Корсакова // Былое. Санкт-Петербург, 1906. № 9. Цит. за: Савченко Ф. Заборона... С. 61).

[32] Киевлянин. 1875. № 29.

[33] Там же. № 35.

* «Пробним каменем» були опублікована українською мовою в 1872 р. популярна брошура з географії «Дещо про світ Божий» і книжечка віршів «Сопілка». Та обставина, що вони не зустріли перешкод з боку цензури, стала сигналом для активізації видавничої діяльності Громади.

[34] Савченко Ф. Заборона... С. 62.

[35] Киевлянин. 1874. № 133.

[36] Там же. № 15, 18, 116. «Зразковим» прикладом незграбності українських перекладів став приписаний М. Старицькому переклад знаменитого гамлетівського питання: «Бути чи не бути, ось то заковика». Насправді ж переклад був таким: «Жити чи не жити? Ось в чім річ», але усі намагання М. Старицького, котрий розсилав протести й екземпляри книги по редакціях, припинити знущання були безуспішними. Загалом переклади та неологізми М. Старицького не раз критикувалися не тільки противниками українофільства, але й такими людьми, як М. Костомаров та І. Нечуй-Левицький. (Див.: Yekelchyk S. Nation’s Clothes...).

[37] Киевлянин. 1874. № 111.

** M. Рігельман був головою Київського Відділу Благодійного Слов’янського комітету, який активно підтримував москвофілів у Східній Галичині. У 40-і роки він був близький до гуртка Кирило-Мефодіївського братства, але згодом перейшов на жорсткі антиукраїнські позиції.

[38] Киевлянин. 1874. № 118.

[39] Там же.

[40] Там же. № 128.

[41] Там же. № 139.

[42] Там же. № 109.

[43] Там же. 1875. № 87.

[44] Заборонена цензурою стаття М. Юзефовича опублікована Ф. Савченком (Савченко Ф. Заборона... С. 368-372).

[45] Савченко Ф. Заборона... С. 63.

[46] Там само. С. 146.

[47] Міяковський В. Записка 1874 р. про український рух // Архівна Справа. Київ, 1927. № 2-3. С. 21.

[48] Савченко Ф. Заборона... С. 65. Думка Ф. Савченка видається більш переконливою, ніж версія В. Міяковського, котрий, публікуючи записку, вважав її автором М. Юзефовича. До наведених Ф. Савченком аргументів можна додати, що в записці критично говориться про редактора «Слова» Площанського, для якого М. Юзефович через рік активно добивався від уряду субсидії.

[49] У березні 1875 р. Комітет міністрів обговорював спеціальну доповідь шефа жандармів Потапова «Об обнаружении и распространении в обществе разрушительных учений» (Див.: Дневник П.А. Валуева, министра внутренних дел. Москва, 1961. Т. 2. С. 514-515).

[50] Дорошкевич О. Листа М.П. Драгоманова до О.М. Питна // За сто літ. Харків, Київ, 1928. № 3. С. 75; Савченко Ф. Заборона... С. 62.

[51] Савченко Ф. Заборона... С. 147-150.

[52] Русский вестник. Москва, 1875. № 2. С. 820, 827.

[53] Там же. № 6. С. 790.

[54] Там же. № 7. С. 414-415. Курсив С. Гогоцького.

[55] Там же. № 2. С. 837, 839.

[56] Там же. С. 838.

[57] Киевский Телеграф. 1875. № 36, 43.

[58] Дорошкевич О. Листи М.П. Драгоманова до О.М. Пипіна. С. 74. О. Пипін незмінно критикував, наскільки це дозволяла цензура, поліцейські репресії проти українофілів. Його нарис історії українофільства в «Истории русской этнографии» подекуди майже дослівно повторює міркування з цього приводу М. Драгоманова в його статтях від 1872 р. Водночас саме вміщення «Этнографии малороссийской» в «Историю русской этнографии», як і нарису про малоросійську літературу у розділ російської літератури у його спільному з В. Спасовичем «Очерке истории славянских литератур» (Санкт-Петербург, 1865), свідчить про те, що, будучи противником насильницької асиміляції, він все-таки поділяв ідею великої російської нації.

[59] Драгоманов M. Рецензия на т. 7 «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край» под руководством П.П. Чубинского // Вестник Европы. 1875. № 7. С. 158-167, 169.

[60] Вестник Европы. 1875. № 8. С. 703, 706, 727.

[61] Там же. С. 692.

[62] Там же. С. 727.

[63] Там же. № 9. С. 188.

[64] Дорошкевич О. Листи М.П. Драгоманова до О.М. Пипіна. С. 75. З цих листів добре видно, що М. Драгоманов з усіх сил намагався спустити інцидент, викликаний його необережністю, «на гальма» і зберегти своє становище у Києві.

[65] Савченко Ф. Заборона... С. 64-70.

[66] Там само. С. 70-73.

[67] Киевский Телеграф. 1875. № 90.

[68] РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хран. 352, л. 1. Лист опублікований у: Савченко Ф. Заборона... С. 204.

[69] Дві справи, які мають суттєві відмінності, збереглися в архіві III відділення у Державному архіві Російської Федерації (далі – ГАРФ) та в архіві Міністерства внутрішніх справ у РГИА. Ф. Савченко дивився тільки першу з них. Цілісного та послідовного опису процесу прийняття рішення про Емський указ у книзі Ф. Савченка немає, хоча майже всі важливі епізоди ним описані.

[70] РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хран. 352, л. 2.

[71] Там же. Л. 25об-26об. Дані про незрівнянно вищий відсоток малоросів у складі населення Російської імперії порівняно з розмовляючими на patois мешканцями Франції сильно перебільшені.

[72] Там же. Л. 27об.

[73] Д. Саундерс вважає, що демографічний чинник був вирішальним при визначенні політики властей в українському питанні. (Див.: Sounders D. Rus­sia’s Ukrainian Policy (1847-1905): A Demographic Approach // European History Quaterly. 1995. Vol. 25. P. 181-208).

[74] Савченко Ф. Заборона... С. 272-273. Уже сам факт прийняття С. Носа й О. Кониського у КГТ вартував осуду, оскільки обидва були членами другої «Землі і Волі».

[75] Там само. С. 372-373.

[76] Там само. С. 375.

[77] Там само. С. 376.

[78] Там само. С. 380.

[79] ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 25-27об.

[80] Савченко Ф. Заборона... С. 379. Цей пасаж справив враження на учасників Наради і згадувався потім у підготовлених документах. (Див.: РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хран. 352, л. 91).

[81] ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 38.

* «Просвіта» справді отримувала від галицького сейму регулярні субсидії – у той час частина польських політиків у Галичині почала цілеспрямовано підтримувати т.зв. народовців, прихильників окремої української ідентичності, на відміну від москвофілів, котрі вважали галицьких русинів частиною великої російської нації.

[82] Науменко В. До історії указу 1876 року про заборону українського письменства // Україна. Київ, 1907. Травень. С. 141-145.

[83] РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хран. 352, л. 66-67.

[84] Там же. Л. 70.

[85] Там же. Л. 105-105об.

* О. Тимашев кілька років прослужив у Києві начальником штабу кавалерійського корпусу.

[86] Дневник П.А. Валуева... Т. 2. С. 127.

[87] ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 56.

[88] Там же. Л. 57; Савченко Ф. Заборона... С. 94.

[89] ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 59.

[90] Там же. Л. 58.

[91] Савченко Ф. Заборона... С. 93.

[92] Салтыков-Щедрин M.E. Дневник провинциала в Петербурге. Москва, 1986. С. 97.

[93] Валуев П. А. Дневник 1877-1884 гг. Петроград, 1919. С. 192.

[94] ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 120об.

[95] Там же. Л. 133.

[96] Там же. Л. 128.

[97] Їм заборонялося проживати «в тех губерниях, где население сплошь или только частью принадлежит к Малорусскому племени (Киевской, Подольской, Волынской, Полтавской, Харьковской, Черниговской, Екатеринославской, Воронежской и Херсонской), равно и в столицах и столичных губерниях». М. Драгоманову заборонявся також виїзд за кордон (РГИА, ф. 1282, оп. 1, ед. хран. 374, л. 4).

[98] Дорошкевич О. Листи М.П. Драгоманова до О.М. Пипіна. С. 93; Драгоманов М. П. Автобиография // Былое. 1906. Июнь. С. 201-202.

[99] РГИА, ф. J282, оп. 1, ед. хран. 374, л. 14-15об.

[100] Там же. Л. 31.

[101] Там же. Л. 42; ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 113.

[102] ГАРФ, ф 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 122-123об.

[103] Савченко Ф. Заборона... С. 214-220.

[104] Там само. С. 222-223.

[105] Там само. С. 213.

[106] Міяковський В. Ювілей Цензурного Акту 1876 року. Київ, 1926. С. 13. (Відбитка із журналу «Бібліографічні вісті». 1926. № 3).

[107] РГИА, ф. 776, оп. 11, ед. хран. 61а. 2-ое отделение ГУП: «По высочайшему повелению о недопущении к печати и распространению книг и брошюр на малороссийском наречии».

[108] Там же. Л. 30.

[109] Там же. Л. 77. Уже 1880 р. саме цей випадок, який демонстрував усю безглуздість деяких пунктів указу, став приводом для виступу київського генерал-губернатора на користь його перегляду.

[110] Там же. Л. 41.

[111] Ю. Шевельов згадує про дві великі .лінгвістичні дискусії» серед самих українців у 1891-1893 і 1907-1912 pp. Shevelov G.Y. Evolution of the Ukrainian Literary Language // Rudnytsky I.L. (ed.) Rethinking Ukrainian History. Edmonton, 1981. P. 225.

[112] РГИА, ф. 776, on. 11, ед. хран. 61а, л. 41об.

[113] Balmuth D. Censorship in Russia, 1865-1905. Washington: University Press of America, 1979. P. 215.

[114] [Науменко В.] Найближчі відгуки указа 1876 р. про заборону українського письменства // Україна. 1907. Червень. С. 249-250.

[115] Balmuth D. Censorship in Russia... P. 126.

[116] ГАРФ, ф. 109, on. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 92.

[117] Весною 1877 р. новий київський генерал-губернатор М. Чертков спеціально доносив у III відділення, що Громада під керівництвом П. Житецького збирає кошти для женевських видань М. Драгоманова (ГАРФ, ф. 109, оп. 50, ед. хран. 85 (1875 г.), л. 106).

[118] Самбук С.М. Политика царизма в Белоруссии во второй половине XIX в. Минск, 1980. С. 89.

[119] Gazeta Narodowa. 1876. № 161. Цит. за: Сольчаник P. Lex Jusephovicia 1876. 3 приводу 100-ліття заборони українства // Сучасність. 1976. № 5. С. 47.

[120] Правда. 1876. № 13-14. С. 500-505. Цит. за: Сольчаник P. Lex Jusephovicia... C. 48-53.

[121] Драгоманов M. П. Автобиография. С. 197.

[122] Herlihy P. Ukrainian Cities in the Nineteenth Century // Rudnytsky I.L. (ed.) Rethinking Ukrainian History. P. 136-137.

[123] Миронов Б. H. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XIX в.). Санкт-Петербург, 1999. Т. 2. С. 381. (Табл. 4).

[124] Киевский Телеграф. 1875. № 39.

[125] Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціалізм. Львів, 1906. С. 145. (Перше видання у: Громада. Женева, 1878. Т. 4).

[126] Савченко Ф. Заборона... С. 226.

[127] Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціалізм. С. 147.

[128] Bihl W. Aufgegangen in Grossreichen: Die Ukraine als österreichische und rassische Provinz // Golschewsky F. (Hrsg.) Geschichte der Ukraine. Gottingen: Vandenhoek & Ruprecht, 1993. S. 149.

[129] Woroby P. The Role of the City in Ukrainian History // Rudnytsky I.L. (ed.) Rethinking Ukrainian History. P. 207.

[130] Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в XVIII – начале XX в. // Советская этнография. Москва, 1981. № 5. С. 20-21. (Табл. 3).

[131] Kappeier A. Chochly und Kleinrussen: Die ukrainische ländische und städtische Diaspora in Russland vor 1917 // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. 45 (1997). H. 1. S. 48-63. Усього ж за переписом 1926 р. на території РРФСР мешкало понад 7 млн. українців.

[132] Ibidem. S. 58.

[133] Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса... С. 23. (Табл. 4).

[134] Там же. С. 24.

[135] Там же. С. 26, 30.

[136] Российская Национальная библиотека, отд. рукописей, ф. 600, ед. хран. 1333, л. 28-28об.

[137] Beauvois D. Walka o ziemie. 1863-1914. «Pogranicze». Sejny, 1996. S. 281; Самбук C.M. Политика царизма в Белоруссии... С. 154.

[138] Зайончковский П.A. Кризис самодержавия на рубеже 1870-1880-х гг. Москва, 1964. С. 425.

[139] Ковалевский П. И. Национализм и национальное воспитание в России. Нью-Йорк, 1922, С. 124 (Передрук з 3-го видання: Санкт-Петербург, 1912).

[140] Таким чином, С. Величенко помиляється, коли стверджує, що єдина спроба Використати малоруський костюм була здійснена Миколою І у 1827 р. (Vetychenko S. Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707 to 1914: Institutions, Laws, and Nationality in Scotland and Ukraine // Comparative Studies in Society and History. 1997. Vol. 39. № 3. P, 436).

[141] Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціялізм. С. 157.

[142] Velychenko S. Empire Loyalism and Minority Nationalism... P. 438-439.

[143] Валуев П. А. Дневник 1877-1884 гг. С. 61-62.