Л. КАЗЛОЎ, А. ЦІТОЎ. БЕЛАРУСЬ НА СЯМІ РУБЯЖАХ.

Мінск, 1993. 71 с.

Так склалося, що у радянській історіографії проблема території Білорусі практично не піднімалась, а існуючі кордони вважалися найбільш оптимальними. Тільки на початку 90-х років білоруська громадськість змогла отримати правдиву інформацію про етнографічну територію Білорусі та про динаміку її кордонів у ході історії. Цьому сприяла і книга мінських істориків Леоніда Козлова й Олексія Титова.

У першій частині, написаній Л. Козловим, розглядається динаміка кордонів Білорусі у період з ХІІІ до початку XX ст. Спершу автор подає відомості про терміни, характерні для історичної географії, і стверджує, що історія не знає таких випадків, коли політичні кордони тієї чи іншої держави повністю відповідали етнічній території народу.

Дослідник уперше в білоруській історіографії умовно поділяє існуючий кордон Білорусі на сім ділянок, називаючи кожну з них окремим терміном і детально аналізуючи обставини її виникнення. Для визначення кордону з Литвою Л. Козлов уживає термін «сумежжа». Дійсно, протягом століть між білоруськими та литовськими землями існували тільки внутрішні адміністративні межі, а державний кордон з’явився лише у XX ст. Тому «сумежжа» – швидше етнічний, ніж політичний кордон.

Наступна ділянка – т.зв. «лівонський кордон». Ця ділянка стала справжнім кордоном ще у ХШ ст. Північна ділянка отримала назву «псковська межа». Вона сформувалась на місці старої межі між Полоцькими та Новгородськими землями.

Для характеристики білоруської історичної границі на сході автор вважає найкоректнішим слово «край», оскільки ця ділянка кордону була найбільш нестабільною. У процесі численних війн між Великим князівством Литовським і Московською державою ця межа відсувалась то на схід, то на захід. Чітку лінію тут визначити неможливо. Не існувало постійного кордону і з боку Сіверської землі, її міста неодноразово переходили з рук у руки. Тому автор іменує цю ділянку «сіверська сторона».

Південна межа означена істориком як «полеская ускраіна» («поліська окраїна»). Ця ділянка сформувалася ще у XVI ст. і проіснувала з мінімальними змінами до нашого часу. Західну ділянку кордону автор називає «підляшський рубіж».

Окремий розділ книги присвячений подіям П половини XVIII ст., поділам Речі Посполитої і захопленню білоруських земель Росією.

Друга частина книги, написана А. Титовим, висвітлює події XX ст., зокрема війни і міжнародні угоди, що спричинили багаторазові переділи території Білорусі.

У розділі «Соромітний мир» проаналізовано Брест-Литовський мирний договір і його вплив на долю Білорусі. Особливу увагу автор звертає на обговорюване на переговорах національне питання і насамперед – білоруське. Хоч радянський уряд прийняв .Декларацію прав народів Росії», однак виконувати її положення він не поспішав. Автор зазначає, що декларація для більшовиків була не програмою дій, а тільки пропагандистською зброєю, призначеною для зовнішнього користування. Якщо польські чи українські інтереси більшовики ігнорувати уже не могли, то білоруські на переговорах були повністю забуті. У складі радянської делегації не було жодного білоруса. На переговорах піднімалось білоруське питання, проте, як тільки справа дійшла до визначення кордону між Радянською Росією та Німеччиною, права білорусів були нахабно розтоптані. У тексті договору не знайшлося місця для терміна «Білорусь», а білоруська земля була просто поділена між двома державами.

У наступному розділі «На північ від Мінська» автор аналізує динаміку встановлення кордону Білорусі на північному заході. Досить детально розглянутий договір 1920 р. між Радянською Росією та Литвою. Він передбачав спільні дії двох держав у боротьбі з Польщею, а також передачу Радянською Росією величезної частини білоруської території Литві. У даному разі, як зауважує автор, більшовики пожертвували частиною «якоїсь», так і не визнаної ними Білорусі, щоб ширити ідеї світової революції у Польщі і далі на захід. Литовці, зі свого боку, заради збільшення власної території проігнорували раніше досягнуті домовленості зі сусідами, у т.ч. і з Білоруссю. До цього Литва визнавала існування БНР та її кордони.

Також за рахунок білоруських земель Радянська Росія змогла домовитися з Латвією.

Дослідник висуває тезу про те, що передаючи Литві і Латвії землі, де більшість населення становили білоруси, а не литовці чи латвійці, більшовики закладали міну уповільненої дії. Адже симпатії білорусів, котрі опинились за межами Батьківщини, до Радянської Білорусі сприяли революціонізації населення і поваленню буржуазного ладу. Якщо у 1920 р. цей сценарій не пройшов, у зв’язку з окупацією Середньої Литви військами генерала Л. Желеговського, то в 1939-1940 pp. він був зреалізований на всі на сто. В обмін на передачу Литві Віденського краю Й. Сталін отримав право розмістити на її території радянські війська. Через півроку Литва стала радянською республікою.

За подібним сценарієм діяли більшовики й у відносинах із Польщею (розділ «Ризький ґешефт»). Радянсько-польська війна, що спочатку складалась вдало, незабаром обернулась відчутною поразкою Червоної Армії. Лінія фронту наприкінці війни розділила Білорусь майже навпіл. Почались переговори щодо встановлення майбутнього кордону між воюючими сторонами. Ще раніше міністр іноземних справ Великобританії лорд Керзон запропонував свою лінію розмежування Польщі та Росії, котра згодом отримала назву «лінія Керзона». Ця лінія найбільш оптимально розділяла етнографічні землі Польщі та Білорусі. Однак, тоді в ході успішного наступу Червоної Армії більшовики відкинули цю лінію. Тепер же поляки, зайнявши більшу територію, не хотіли відступати назад. Під час переговорів і Росія, і Польща неодноразово заявляли, що поважають право білоруського народу жити в одній державі і визнають незалежність Білорусі. Підписаний же договір визначив межу між Польщею та РРФСР, яка розрізала Білорусь по-живому. Причому більшовики були готові віддати майже всю Білорусь, тільки б завершити цю війну. Доля більш ніж 4 млн. білорусів, відданих під владу буржуазної Польщі, їх особливо не хвилювала. Зате пізніше таке становище дозволяло через КПЗБ та подібні їй організації втручатися у внутрішні справи Польщі і революціонізувати народ, а в 1939 р. завершити усе це «визвольним походом» і поділом Польської держави.

Наступний розділ «Узбуйнення» («Укрупнення») присвячений подіям 1920-х років, коли керівництво РРФСР під тиском об’єктивних і суб’єктивних факторів було змушене повернути БРСР раніше вилучені з її складу території. Автор наводить витяги з документів, що свідчать про тривалу роботу білоруського керівництва з метою повернення своїх земель, про перешкоди, які чинило керівництво повітів, що відходили до БРСР, та ін. У книзі подано також витяги з окремих резолюцій «з’їздів» селян різних волостей з проханнями приєднати їх також до БРСР.

О. Титов аргументовано доводить, що не всі етнографічно білоруські землі у результаті укрупнення ввійшли до складу республіки. Значна частина білоруських земель залишалась у складі РРФСР і повертати їх Білорусі ніхто не збирався. Щоправда, на думку автора, непрямі дані дозволяють вважати, що наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років планувалось третє укрупнення Білорусі, тобто повернення Смоленщини. З невідомих причин, однак, воно не було здійснене.

В останньому розділі «Багатостраждальна Білорусь» історик узагальнює долю Білорусі у XX ст., констатуючи, що вона пережила у цьому столітті вісім поділів.

Книга містить багато картографічного матеріалу, що підтверджує тези авторів і добре ілюструє текст.

На жаль, автори не подають більш детального опису поділу території Білорусі фашистською Німеччиною і практично не розглядають процес встановлення радянсько-польського кордону у 1944-1945 pp.

Потрібно визнати не зовсім правильною позицію авторів, котрі причиною всіх бід Білорусі вважають тільки її східну сусідку – Росію.

Привертають увагу не завжди вдалі назви розділів, наприклад, «Соромітний мир», «Ризький ґешефт». Подібні публіцистичні назви дисонують з академічним характером самої книги.

Матеріали для написання книги автори збирали ще наприкінці 1980-х років, тому основними джерелами дослідження стали радянська періодика й історична література та деякі доступні тоді архівні документи. Лише в наступні роки білоруські історики отримали доступ до раніше закритих архівних фондів, діаспорної літератури та матеріалів зарубіжних архівів. Саме ці джерела і повинні лягти в основу подальших досліджень піднятої Л. Козловим і О. Титовим теми. Окрім іншого, бажано більше уваги приділити дискусіям, які велися у різних білоруських і небілоруських інтелектуальних і політичних колах, та ставленню до даної проблеми суспільно-політичних організацій і різних верств суспільства того часу.

Олександр ПАНЬКО