G. KOLKO. CENTURY OF WAR:

POLITICS, CONFLICTS, AND SOCIETY SINCE 1914.

New York. 1994. 546 p.

Військова тематика залишається одним з найулюбленіших об’єктів дослідження істориків. Однак вони переважно обмежуються зображенням перебігу самих бойових дій. У цьому сенсі спроба Ґабріеля Колка проаналізувати вплив воєн новітнього часу на суспільство є нетрадиційною і вже тільки тим заслуговує на серйозну увагу.

Розглядаючи феномен війни, автор вихопить із загального розуміння її як найбільш важливого каталізатора ідеологічних та політичних трансформацій нашого століття. Його схему у спрощеному варіанті можна відтворити так: розпочинаючи кожну війну, правляча еліта очікувала на її швидке закінчення і тому не брала до уваги внутрішній фактор. Такий бравурний прогноз базувався на досвіді попередніх воєн. Проте значний технологічний прогрес та виникнення системи блоків цілковито змінили спосіб ведення і масштаби сучасної війни, яка перетворилася у затяжне змагання на виживання і закладниками якої стало все населення та економіки воюючих країн. Сучасні війни у небачених раніше масштабах почали вторгатись у життя населення, призводячи до небаченого раніше лихоліття і спонукаючи тим самим традиційно аполітичних людей діяти у спосіб, неочікуваний від них у мирний час. А отже, саме війни, а не свідомі зусилля певних політичних груп, створювали передумови для радикальних суспільних змін.

Перша світова війна стала підставою для цієї схеми. Протягом неї людство вперше зіштовхнулося з усіма жахіттями модерної технологічної війни. На детальному статистичному матеріалі автор книги показує, що на російську економіку, суспільство, а особливо на армію війна справила найбільш деморалізуючий вплив; і саме цей вплив, а не свідомі зусилля опозиційних груп, призвів до Лютневої революції. Але чому ж тоді революція не завершилася і до влади врешті прийшли більшовики? Колко головну причину цього вбачає у різному ставленні сторін до справи продовження війни. Ленін фактично виявився єдиним європейським соціалістом, який зі самого початку засудив війну, і цією послідовністю привернув на свій бік певну частину втомленого війною населення (зокрема армію) та ще більшу частину нейтралізував антивоєнною риторикою. І, навпаки, небажання Тимчасового уряду покінчити з війною було головною причиною його падіння. Щодо інших держав, то війна найсильніше позначилася на Німеччині, Австро-Угорщині та Італії. І саме тому в них радикальні сили були близькими до захоплення влади, але, як стверджує автор, вони частково скомпрометували себе підтримкою урядів своїх країн на початку війни. Та ще важливішим було їхнє вагання (Італія) або розуміння обмеженості вимог широких кіл населення (Німеччина).

Нестандартний підхід автора виявляється і при аналізі Другої світової війни. Більшість істориків погоджується, що її причини були породжені Першою світовою. На думку Колка, Перша світова не лише заклала підвалини для Другої, але й визначила її результат. Хід його аргументації такий. Коли нацисти у 1941 р. зіштовхнулися з реаліями широкомасштабної затяжної війни, яка потребувала відповідної адаптації економіки, то, побоюючись повторення революційних подій кінця 1918 p., вони вирішили перекласти увесь фінансовий тягар на підкорені території. Внаслідок цього – як переконливо доводиться на основі численних матеріалів – аж до кінця 1943 р. війна мало чим позначалася на німецькому суспільстві. А передумовою відносного процвітання німців у розпал тотальної війни була нещадна експлуатація завойованих народів. Така політика нацистів, за словами автора, була зумовлена більше їхньою глибокою невірою у лояльність власних громадян, аніж расистською концепцією Untermenschen, яка її лише легітимізовувала. Саме небажання Гітлера мобілізувати німецьке суспільство та економіку у найважливіший період війни стало однією з найголовніших причин поразки. Отже, такий вибір, що практикувався на досвіді Першої світової війни, виявився фатальним.

Але, з іншого боку, згідно з логікою даної теорії, через пережиті небачені раніше страждання та через дискредитацію значної частини старої еліти з огляду на її колабораціонізм, реакція підкореного населення після визволення мала бути значно радикальнішою, ніж після Першої світової війни. З огляду на це, принаймні у трьох країнах Західної Європи – у Греції, Італії та Франції – комуністичні рухи мали реальну можливість захопити владу. Перешкодило їм це зробити, як вважає Колко, тільки їх стримування з боку Сталіна, який, не бажаючи йти на конфлікт зі союзниками, вирішив обмежитися поглиненням Центральної Європи. Отже, після закінчення Другої світової війни Радянський Союз перетворився на джерело стабільності у світі, не кажучи вже про Європу. Поставивши національні пріоритети над ідеологічними, Москва прагнула уникнути повномасштабного конфлікту зі Заходом, а тому обмежувалася активними діями лише у сфері свого контролю. І, навпаки, основними паліями воєн залишалися Сполучені Штати.

Такі думки були досить поширені серед лівих інтелектуалів у розпал холодної війни. Але автор книги йде далі, стверджуючи, що збільшення у наш час кількості конфліктів можна пояснити лише розпадом СРСР, який залишив за собою вакуум влади. Але при цьому автор не наголошує, що у час, коли кривавих конфліктів, принаймні, у Європі, було дійсно менше, весь світ неодноразово перебував на порозі апокаліптичної війни, а конфліктні проблеми, які сьогодні переросли у криваві локальні війни, не були розв’язані саме комуністичними режимами. Залишається лише шкодувати, що політичні симпатії Колка перешкодили йому розглянути вплив афганської війни на подальший розпад СРСР. Такий аналіз лише б підвищив концептуальну вартість книги.

Уже з цього короткого відтворення «теорії війни» бачимо, що, попри блискучий аналіз, Ґабріель Колко гіперболізує значення свого об’єкта дослідження та недооцінює довготривалі суспільні впливи, які прямо не пов’язані із безпосереднім впливом війни. Відмінність процесів у Росії від інших європейських країн, найімовірніше, зумовлювалася кардинальною відмінністю їхніх суспільних структур. З одного боку, російське суспільство з відсутністю уявлення про легальну політичну боротьбу та зі своєю біполярною структурою («верхи» та «низи»), а з іншого – привчені до опозиційної боротьби у чітких законодавчих рамках європейські радикальні партії, які до того ж оперували у дуже складній соціальній структурі, що унеможливлювала успішне проведення політики класової ворожнечі. Привчені до легальної боротьби у комплікованому суспільстві німецькі соціалісти були просто неспроможні діяти у більшовицький спосіб. Цікаво, що навіть німецькі крайні – соціалісти, як-от Роза Люксембург, засуджували більшовицьку однопартійну політику та «червоний терор».

Отже, Перша світова війна лише каталізувала архаїчні риси російського суспільства, які дозволили більшовикам так легко прийти до влади, але аж ніяк не призвела до цього. Тому не можна сприйняти серйозно твердження Ґабріеля Колка, що не Ленін створив Радянський Союз, а традиційні європейські лідери, котрі розпочали війну. Тут помітна марксиська приреченість, яка не залишає місця людській волі у світі здетермінованого перебігу процесів.

Так само викликають заперечення і деякі інші ключові твердження автора. Немає сумніву, що події 1918-1919 pp. залишили глибокий слід у свідомості Гітлера та інших провідних нацистів. Та, мабуть, не боязнь їх повторення спричинила рішення перекласти головний тягар ведення війни на підкорені території. Адже, з огляду на харизматичний стиль управління, Гітлер надавав маніакіального значення підтримці свого позитивного іміджу в очах пересічних німецьких громадян і тому користувався великою популярністю у суспільстві при одночасно низькій популярності самої партії. Тож більш логічною видається думка, що прагнення зберегти цю підтримку та культ нації домінували на мотиваційному рівні у діях нацистів. Іншим важливим мотиваційним елементом – хоча Колко і заперечує це, – мабуть, була концепція Untermenschen. Принаймні, тільки нею можна пояснити безжалісну експлуатацію Східної Європи при порівняно поміркованій системі управління на Заході. Свою аргументацію про те, що відмінність полягала у тому, що у Західній Європі нацисти зіштовхнулися з широкими колами бюрократії, яка з різних причин була готова йти на співпрацю, автор заперечує блискучим аналізом самого феномена колаборації, яка часто була зумовлена не стільки ідеологічними уподобаннями, скільки різноманітними та часто переплетеними прагненнями – від бажання пристосуватися до реалій та зробити безпечнішим власне існування до бажання, маючи певну владу, впроваджувати у життя власні плани, які інколи суперечили довготерміновим планам нацистів. А тому у жодній частиш Європи не існувало нестачі у колаборантах, хоча багато з них були колаборантами «за формою, а не за змістом». Але навіть «антинацистська» за своїм змістом колаборація у певних своїх межах полегшувала контроль над підкореною територією. Інша річ, що на різних теренах нацисти допускали її різний рівень. Тому на противагу твердженню Колка, видається більш ймовірним, що відмінність в окупаційній політиці була зумовлена швидше расистськими, аніж інституційними причинами.

Показ відносності самого явища колаборації є дуже важливим, оскільки в історичній літературі й надалі панує махінейський трафарет при аналізі дихотомії «колабораціонізм-опір». Заслуга Колка полягає в деконструюванні такого міфа та наголошенні на перевазі у реальності взаємопереплетеності цих «за формою» протилежних явищ.

Однак якщо, аналізуючи явище колаборації, автор піддає сумніву загальноприйняті уявлення, то в інших пунктах він ні на крок не відступає від традиційних поглядів лівих інтелектуалів. Наприклад, у своїх останніх розвідках багато істориків дедалі частіше наголошують на слабкості охоплення німецького суспільства репресивними органами й на переважанні, з огляду на це, «громадського самоконтролю» у придушенні опозиційних проявів та на популярності Гітлера як головної з’єднуючої ланки у корпоративній державі. Але, прагнучи пояснити, чому німецька армія на східному фронті у набагато складніших, аніж під час Першої світової війни, умовах зберегла свою стійкість та не розклалася, автору книги, не залишається нічого іншого, як вдатися до традиційного аргумента, за яким єдиним винуватцем залишаються дії гіперболізованої нацистської каральної системи. Тут, як і в багатьох інших місцях, Ґабріель Колко неспроможний пояснити хід історії у рамках загальновідомої марксистської схеми «буття визначає свідомість». Усі слабкощі такого підходу стають помітними при аналізі цілої концепції.

Хоча автор цього і не згадує, але війни часто призводили до радикалізаціі мас і перед Першою світовою війною (найвідоміші приклади – російська революція 1905 р. та французьке проголошення республіки 1870 p.). Проте головним стимулом до радикальних дій переважно був не стільки вплив безпосереднього військового тягаря, скільки падіння авторитету відповідного режиму внаслідок військових поразок. Щодо Першої світової війни, то тут комплекс причин, без сумніву, був ширшим. Колко чудово описав одну з них. Але сам факт, що революційні катаклізми сталися у країнах, для яких війна була найбільш невдалою зі суто мілітарного погляду, вже багато чого каже на користь принципу авторитету.

Вражає сильна ерудованість автора та його глибока обізнаність з широким колом питань історії XX ст. Це дозволило йому адекватно пояснити та проаналізувати багато характерних явищ сучасної історії. Однак, разом з тим, намагаючись створити фундаментальну схему, дослідник потрапив у пастку, створену цією ж схемою, – пастку, у яку потрапляють усі, хто намагається вкласти незбагненні ігрища Кліо у рамки єдиної концепції.

Залишається лише зазначити, що авторська концепція до певної міри може бути застосована і при вивченні української історії. Так, скажімо, теза про те, що розпочинаючи військові дії, відповідна сторона очікувала на її перебіг за аналогією з попередньою війною, може адекватно пояснити авантюризм та короткозорість ініціаторів створення дивізії СС «Галичина».

Тарас КУРИЛО