О. ГРИЦЕНКО.
СВОЯ МУДРІСТЬ. НАЦІОНАЛЬНІ МІФОЛОГІЇ
ТА «ГРОМАДЯНСЬКА РЕЛІГІЯ» В УКРАЇНІ.
Київ, 1998. 183 с.
Гуманітарні науки нині охоплені деміфологізацією. Шукати міфи, спростовувати їх, доводити, що те чи інше в історії є міфом, – стало стилем наукової праці багатьох дослідників. Історики-традиціоналісти прагнуть заповнити «білі плями» в історії, історики-постмодерністи (або ті, хто вважає себе ними) схильні у всьому вбачати міфи. Роль дослідника міфа сьогодні в моді. Проте слід віддати належне вченим нетрадиційного напрямку, до яких дозволимо собі зарахувати й О. Гриценка, – поняття «міф» у їхній інтерпретації не синонімічне брехні, вигадці, фальсифікації.
Книжка
згаданого автора не має на меті щось деміфологізувати, тобто позбутися міфа.
Завдання глобальніше: довести читачеві, що історія, культура, ідеологія,
література, мистецтво, світогляд, переконання, колективна ідентичність є
національним міфом.
Вже у «Вступному слові» О. Гриценко підказує читачам, як треба оцінювати його працю: або вона є дослідженням національних міфів, або в процесі цього сама перетворюється на міф. Стиль, мова, спосіб подання матеріалу та оформлення думки спрямовані на те, щоб схилити читача до першого варіанта оцінки.
Виклад здійснюється за проблемним принципом. Умовно зміст книжки (структура якої дуже складна) можна поділити на три частини: 1. Теоретична (яка читається, відверто кажучи, нелегко); 2. Аналіз української дорадянської міфології; 3. Аналіз української міфології радянського та пострадянського часу. Третій умовний розділ видається більш оригінальним, ніж другий (де встигли сказати своє вагоме слово Ю. Луцький, Г. Грабович та О. Забужко) та перший, у котрому годі шукати авторського визначення ключових понять.
Заслуговують на увагу спостереження дослідника щодо еволюції парадигми героя в українській культурі (міфології). Усна доба представлена образом героя-козака. У писемну добу культ козака триває, але з фольклору він переходить у літературу. Зростання ролі національної літератури призвело до формування образу нового героя-письменника – мученика, котрий яскраво втілився в особі Т. Шевченка. Після 1917-1920 pp., – пише О. Гриценко, – «монополія письменства як міфічного медіума і продуцента національних героїв була зруйнована» (с. 55). Література поступається місцем пресі, політиці, кіно, освіті, радіо. На авансцену виходять нові герої-»знаменитості».
Заслугою
автора є виокремлення такої сфери, як «популярна культура» (хоча чіткого
визначення сенсу даного поняття в книзі немає). Цікавими є міркування з приводу
сакралізації української мови та окремих слів. Серед «пострадянських міфологій»
О. Гриценко називає державництво, популізм – лівий консерватизм,
окциденталізм, що точно відображає спектр ідеологічних течій у сучасній
Україні.
А тепер – про вади та недоречності, які мають місце в роботі.
У читача, котрий ще не встиг ознайомитися з творчістю О. Забужко, запаморочиться в голові від грандіозної кількості лапок та цитат. Іноді не вистачає терпіння відшукати слова автора, потоплені в океані лапок. Поволі замислюєшся, що ж особливого в старанно облапкованих словах «світський», «навернутися», «родинні цінності», «справжнє», «правильно», «традиційні», «закони», «народна мова» та ін. Лапкування починається з назви книжки та продовжується мало не до останнього рядка. Однак часто саме ті слова, які справді заслуговують на лапки, їх позбавлені. Словосполучення «авантюрист Петлюра» (с. 69), наприклад, від лапок абсолютно вільне. На с. 173 слово «гуру» вжито без лапок, а на наступній сторінці – з лапками, хоча смислове навантаження слова та контекст його використання не змінився. Вражають надто довгі цитати, що займають часом більше, ніж півсторінки. На с. 30 зустрічаємо невиправдано величезну цитату з «Тараса Бульби» – 15 рядків. Цитата з «Уявних (за О. Гриценком, «уявлених». – С.С.) спільнот» Б. Андерсона займає 26 рядків. Подібних прикладів можна навести безліч.
Надмірна насиченість праці довгими цитатами, лапками, іменами, іноземними словами заважає адекватно сприймати хід думок самого автора. При всій повазі до постмодерністичної завзятості О. Гриценка не можемо не помітити катастрофічного браку чистої, логічної, артикульованої думки. Складається враження, що автор просто не в змозі справитися зі своєю невпорядкованою ерудицією.
На с. 6 цитується Ю. Хабермас англійською мовою без перекладу. Маємо сумнів у тому, що «широкий читацький загал», котрому також адресована книжка, відразу кинеться на пошуки словника.
Часто подаються уривки з російськомовних праць (наприклад, М. Бердяева) без перекладу українською, чим, хоче того автор, чи ні, підкреслюється її начебто другорядний, провінційний статус. На с. 26 епіграф з твору Л. Толстого «Воскресіння» подано російською мовою, а назва твору – українською, тоді як на с. 156 і назва книги, і витяг з неї (М. Бердяев. «Витоки та смисл російського комунізму») – російською.
Назва
параграфа «Шляхи українців від етносу до нації: егалітаризм та елітизм» звучить
доволі заманливо. Проте зміст його, напевне, розчарує. Про становлення
українців як нації тут і не йдеться, натомість натрапляємо на банальні речі, на
зразок: «в масовій свідомості поняття української нації та козацтва – майже
синоніми» (с. 71); розмірковування про відмінності між запорожцями та
городовими козаками пересипані цитатами з праць І. Лисяка-Рудницького, М.
Грушевського та Ю. Луцького. Тож мусимо думати, що або автор невдало підібрав
назву, або він має надто специфічні уявлення про формування української нації,
або ж читач повинен розшифрувати текст за підказкою, поданою в заголовку.
Уже
згадане лапкування має, очевидно,
означати
насамперед відстороненість автора від міфа, особисту перемогу над ним. Однак
перемогти національний міф О. Гриценку вдалося не повністю. Деякі міфічні
категорії, наприклад, «українське національне відродження», які за логікою
речей повинні бути об’єктом дослідження, з’являються в тексті без лапок.
Викликає
подив уміння автора знаходити дискусійні моменти там, де вони відсутні. Ось
лише один із прикладів. О. Гриценко дорікає Г. Грабовичу, що той називає
міфологічне мислення Шевченка унікальним, незважаючи на те, що за К.
Леві-Огросом та Е. Касірером міфологічне мислення є колективним феноменом. Цей
закид грунтується на відірваному від контексту праці Г. Грабовича тлумаченні
окремих слів та понять. Те, що дослідження американського вченого пронизує одна
з провідних ідей: унікальність Шевченка полягає не в тому, що одному йому
належить здатність міфотворити, а в тому, що «Шевченко досяг унікальної,
позачасової співзвучності зі свідомими й несвідомими почуттями народу»[1],
– О. Гриценко швидше всього так і не помітив.
Справедливо критикуючи роботу В. Смолія та В. Степанкова «Українська державна ідея...» за міфологізацію історії, О. Гриценко впадає в іншу крайність, заперечуючи можливість пізнавати минуле за допомогою сучасних понять на тій підставі, що тоді їх не існувало «в нашому розумінні» (с. 167). Взявши на озброєння такий підхід, історику не залишається нічого іншого, як відмовитися від вивчення давніх епох взагалі. Хіба що О. Гриценко підкаже, що в ті часи існувало «в нашому розумінні».
Автор з постмодерністичною іронією ставиться до предмета власного дослідження. Показовим щодо цього є надміру часте вживання висловів «такого собі народу України» (с. 164), «такого собі андерсонівського хлопчика» (с. 174), «така собі міфічна межа» (с. 175), «такого собі авантюриста Петлюри» та інших «таких собі». Власне, праця подається О. Гриценком у вигляді «такої собі» інтелектуальної гри, де критично-скептично-саркастично-відсторонена думка ширяє над різними масами, періодами, подіями, особами та міфами, пов’язуючи все це не досить міцними нитками невловимої концепції.
«Замість
висновків» автор пропонує створити такий міф, який об’єднав би в одному
міфологічному просторі україномовних українців, російськомовних українців та
любителів суржика, борщу і
вареників. На жаль, ідея не підтримана конкретним рецептом. Подавши ідею нової
міфологічної синтези, О. Гриценко неначе навмисне підштовхує читача до
другого варіанта оцінки своєї праці, перекреслюючи всі попередні старання.
Сергій САВЧЕНКО