УКРАЇНОЗНАВСТВО: ХРЕСТОМАТІЯ-ПОСІБНИК: У 2-Х КН

УКРАЇНОЗНАВСТВО: ХРЕСТОМАТІЯ-ПОСІБНИК: У 2-Х КН. /

УПОРЯД. В.С КРИСАЧЕНКО.

Київ: Либідь, 1996-1997

Рекомендована Міністерством освіти України для студентів і старшокласників хрестоматія-посібник «Українознавство» покликана, як зазначено в анотації до книги, «створити цілісну картину генези України як геополітичної реальності» (с. 2). Туманність цієї постанови, напевно, і вплинула на усю концепцію видання.

Хрестоматія складається з двох книг. У першій книзі подаються уривки з «позаукраїнських творів», серед яких роботи античних авторів, західноєвропейських мандрівників, замітки до української історії О. Пушкіна, статті З. Бжезінського та Дж. Мейса і фрагменти праць, які, на думку упорядника – доктора філософських наук, завідуючого відділом Інституту українознавства Київського національного університету Валентина Крисаченка, репрезентують українську історію та історіософію: «Велесова книга», Літопис Руський, «Історія Русів», твори М. Гоголя, М. Грушевського, М. Аркаса, І. Нагаєвського, О. Пріцака.

Відкривається книга передмовою «Віха в історії духовності», яку написав доктор філологічних наук, директор Інституту українознавства Петро Кононенко[1]. Мітингово-декларативна за своєю суттю, вона, на жаль, не має нічого спільного з науковою передмовою. Чого варті, скажімо, такі твердження: «Документи (цікаво які? – А.П.) засвідчують: татаро-монголи прискорили розпад Київської Русі за етнічним підґрунтям» (с. 9) або «плем’я полян – прямий попередник української нації, яке ніколи ... не зраджувало своєї гуманістичної віри-філософії (від антеїзму до конкордизму)» (с. 9). П. Кононенка не лякає необґрунтованість і примітивність його тез: «Глибока та широка освіченість русичів і допомогла їм створити державу – суспільство щонайвищого (?) ... рівня розвитку, знаного й шанованого всіми (?) народами Сходу і Заходу» (с. 5). Рецензовану хрестоматію автор передмови розглядає як доказ того, що «історія може себе захистити» від «українофобів і манкуртів» (с. 8).

Впадає у вічі і відсутність необхідних (оскільки видання розраховане на використання у навчальному процесі) наукових коментарів до античних і середньовічних джерел. Студенти й учні залишені «сам на сам» із термінологією і, головне, специфікою світосприйняття давніх авторів. Коротенькі ж передмови В. Крисаченка до кожного з джерел замість потрібної інформації містять твердження, неприпустимі для навчальних видань. Наводячи в хрестоматії уривки з «Велесової книги», В. Крисаченко зазначає: «Нині, на щастя, проблема ідентичності, тобто справжності, «Велесової книги» практично розв’язана в позитивну сторону» (с. 215). Насправді, видана у російській емігрантській пресі 1960-х років «Влес книга» трактується серйозними дослідниками як підробка. Проте, як влучно зауважив О. Пріцак, «немає сумніву, що для прихильників оригінальності «Влес книги» жодні аргументи не промовляють»[2].

Подаючи уривок з «Історії Русів», В. Крисаченко називає її автором Георгія Кониського й додає, що цю думку «розділяють чимало сучасних аналітиків» (с. 231), щоправда, не називає жодного з них. Питання ж авторства «Історії Русів», як відомо, маючи велику історіографію, остаточно ще не вирішене, і версія про авторство Г. Кониського (заявлене на титульній сторінці цього твору) аж ніяк не є провідною, тим більше серед «сучасних аналітиків».

Дивує цитування поруч з роботою М. Грушевського уривка з «Історії України-Руси» М. Аркаса, яка нібито склала «славу Аркаса як історика» (с. 283). Слави Аркасові як історику його «Історія» (яка, до речі, не належить до історіософських творів і хибує на певні помилки та спрощення) не принесла та він цього й не прагнув, бо писав свій твір зі щирою метою популяризувати історичні знання в народі[3].

«Найновішими здобутками історичного українознавства» (с. 26) у хрестоматії названо працю І. Нагаєвського «Стародавня Україна в світлі історичних пам’ятників» та статтю О. Пріцака ,»Що таке історія України?» Звичайно, треба знати і доробок І. Нагаєвського, але оцінка його як «найновішого здобутку» є, м’яко кажучи, завищеною. Інша річ – роботи Омеляна Пріцака. Втім, саме його невелика стаття не вмістилася у хрестоматію (її закінчення кудись зникло).

У другій книзі хрестоматії – «джерела, які окреслюють сутність ознаки суб’єкта українознавства, а саме: самодостатність і самовизначення України та належне їй місце у світі» (с. 2). За висловом В. Крисаченка, наскрізною темою другої книги є «Україна для себе і Україна для світу», її перша частина «Самовизначення України» складається переважно з різноманітних актових джерел (від Конституції Коронаційного Сейму 1588 р. до актів сучасної України), друга частина «Феномен українського світу» включає фрагменти творів І. Франка, Д. Дорошенка, О. Бочковського, М. Грушевського та ін.

Варто зауважити, що відомий лист запорожців до турецького султана цитується В. Крисаченком як автентичний документ (с. 148-149), а вкладена до вуст Івана Мазепи автором «Історії Русів» промова «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями...» подається як справжній виступ гетьмана (с. 170-173). У коментарях також є низка необгрунтованих тверджень: так, наприклад, В. Крисаченко пише про «розквіт» у Гетьманщині «справжньої демократії» (с. 18) та законодавче закріплення Конституцією Пилипа Орлика «громадянське суспільство» у XVII-XVІІІ ст. автор, на жаль, не пояснює.

Виникають запитання і щодо змісту розділу «Феномен українського світу». Безперечно цікаві роботи І. Франка «Найновіші напрямки в народознавстві» та Д. Дорошенка «Розвиток науки українознавства у XIX – на початку XX ст.», стосуються не стільки «феномену українського світу», скільки історії розвитку історико-етнографічних досліджень. Ближчими до теми розділу є наведені далі праці О. Бочковського, М. Грушевського, Ф. Вовка. Релігійна складова «українського світу» представлена роботами І. Огієнка, П. Могили, А. Шептицького. Подано також твори Ю. Липи «Призначення України», Н. Григоріїва «Українська національна вдача», О. Благодіра «Українські клейноди», а справжньою окрасою книги є нарис Є. Маланюка «Малоросійство». Проте, загалом підбір матеріалів у книзі справляє враження випадковості. Риторичним залишається питання, чому до книги не потрапили роботи В. Липинського, Д. Донцова, В. Старосольського, М. Хвильового, Д. Чижевського, І. Лисяка-Рудницького та ін. Упорядник не зазначає, за яким принципом відбирався матеріал до хрестоматії, але, з огляду на невиразність (а часто і неавтентичність) багатьох джерел, трактування пересічних, далеко не бездоганних з наукового погляду робіт як «найкращих здобутків», можна стверджувати, що структура і зміст хрестоматії продумані недостатньо.

Позитивом даного видання є те, що студенти та учні можуть ознайомитися з античними творами про Україну, відкрити для себе творчість Є. Маланюка, Ф. Вовка, О. Бочковського та багатьох інших яскравих особистостей української історії. Дуже шкода, що згадані тут (і незгадані за браком місця) недоречності, помилки, спрощення, псевдопатріотичні містифікації ставлять під сумнів науковість рецензованої хрестоматії.

На завершення кілька міркувань з приводу підготовки подібних видань. Насамперед необхідно продумати концепцію хрестоматії, яка, власне, й визначатиме структуру і зміст книги. Основними принципами відбору і подання матеріалу у такому виданні має бути історичність (на противагу фальсифікації) та дискусійність, забезпечити яку можна, подавши відмінні погляди різних авторів на одну й ту ж проблему (скажімо, працю Н. Григоріїва про українську національну вдачу доповнили б розробки з цього ж питання І. Мірчука, М. Шлемкевича, Д. Чижевського, В. Яніва). Окрім того, бажано орієнтуватися на важкодоступні для читача джерела. Наукові ж коментарі до наукових праць повинні писати фахівці, які мають змогу донести до читачів справді «найновіші здобутки наукової думки».

Андрій ПОРТНОВ