В. СЕРГІЙЧУК. ДЕСЯТЬ БУРЕМНИХ ЛІТ. ЗАХІДНО-

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 1944-1953 РОКАХ.

Київ, 1998. 944 с.

На початку 90-х років майже кожен виступ чи то маститого ученого, чи то літератора, чи то політика містив сакральну фразу: «Нам ще належить осягнути, осмислити свою історію». З того часу, коли в Україні напівофіційно було оголошено початок українського національного відродження, минуло десять років. Однак ця сама сакральна фраза не втратила своєї актуальності: за десять років ми так і не осягнули своєї історії. Звичайно, не можна «объять необъятное», але йдеться не про збирання воєдино усіх дрібних нюансів та фактів. Йдеться про осягнення нашої історії на концептуальному рівні.

Так само десять років тому чимало говорилося про необхідність розвитку в нашій державі такої науки, як археографія. Саме ця наука може стати третейським суддею – неупередженим і правдивим – при розгляді тих чи інших спірних питань у процесі творення концепцій.

За час незалежності й історична наука загалом, й археографія зокрема зробили потужний крок вперед. Але цього не можна сказати про вивчення та осмислення історії українських національно-визвольних змагань середини XX ст. Тим більше – історії «втраченого десятиліття» – першого десятиліття після німецької окупації. Українські історики, як не дивно, неохоче беруться за дослідження цієї тематики. Якоюсь вона виходить табуйованою – незважаючи на те, що українці у своїй більшості жваво цікавляться подіями часів Другої світової війни та перших повоєнних років. Очевидно, у багатьох досі спрацьовує певний «синдром перестраховки». Діяльність УПА ще не знайшла свого схвалення у вищих ешелонах української влади. Перверсивність ситуації довкола УПА в українській історичній науці більш ніж очевидна: фахівці-історики мали б створити концептуальні підходи до вивчення проблеми і підштовхнути до її осмислення політиків, натомість вони чекають на офіційну думку політиків.

Ставлення до історії XX ст. стало певним вододілом між двома історичними школами – умовно: львівською та київською, кожна з яких має свої недоліки. Коли львівська школа ніяк не може вирватися з «діаспорного» фарватеру (тобто послідовно відстоює і розвиває історичну концепцію, закладену у працях П. Мірчука та у «Літописі Української повстанської армії»), то для київської школи характерними є не так спроби осмислення історії середини XX ст. по-новому, як своєрідна ревізія концепцій історичної школи К. Дмитрука та В. Чередниченка (цю ревізію можна висловити фразою «так, УПА дійсно виступала за самостійну Україну, але ж чинила злочини та співпрацювала з німцями!»).

Поява книги В. Сергійчука (як і поява його попередніх публікацій та праць з даної тематики) є своєрідним прецедентом в українській історичній науці, коли яскравий представник київської школи творить річ компромісну. У збірнику, підготовленому В. Сергійчуком, зроблено спробу поглянути на історію Західноукраїнських земель крізь призму документів із середовища ЦК КП(б)У/КПУ. При цьому відчувається відхід упорядника від традиційної «київської» концепції.

Вчитуючись у документи, представлені на розгляд читача, можемо відтворити страшні картини повоєнного десятиліття, коли до наслідків Другої світової війни (розрухи, голоду) та сталінської репресивно-каральної системи долучилися наслідки форсованого нав’язування Західній Україні радянських суспільних та ідеологічних цінностей. Західна Україна чинила шалений опір новому режиму, радянська влада намагалася у стислі терміни покінчити з «буржуазним націоналізмом». І ось тепер, в умовах незалежності, більшість населення України опинилася практично в історико-інформаційному вакуумі, не маючи змоги об’єктивно оцінити події півстолітньої давності. Звідси і двояке ставлення до боротьби ОУН і УПА: одні її міфологізують, намагаючись канонізувати, інші – навпаки, засуджують...

Виходячи з цього, спробу подачі архівних матеріалів, що стосуються цього періоду, можна лише вітати.

Попри це існує ряд зауважень до цієї праці. Всі ці зауваження зводяться до двох основних: по-перше, викликає сумнів те, наскільки доцільно було ставити у книзі авторство; по-друге, відчувається, що автор, працюючи з документами того періоду, недостатньо вивчив саму історію українського національно-визвольного руху, оскільки зробити це тільки за архівними матеріалами (тим більше – за матеріалами колишнього партархіву) надзвичайно важко.

«Десять буремних літ» – це збірник документів без їх належного археографічного опрацювання. В. Сергійчук подає документи, методично виймаючи їх з архівних тек, не роблячи певних необхідних пояснень. Відомо, що сам по собі документ ще нічого не означає – для непосвяченого читача (а з історією ОУН в Україні ознайомлений незначний відсоток населення) потрібні відповідні пояснення. Навіть коли документ є надзвичайно «вбивчим» і «сенсаційним» – це не звільняє упорядника від обов’язку подати його належним чином. Здебільшого існує практика подання необхідних даних, котрі розкривають суть історичного моменту, в обширних передмовах. Тут же маємо лише коротку белетризовану передмову та певні пояснення, які висвітлюють події того чи іншого року.

Але цього виявляється замало: документи насичені фактажем, який потрібно опрацювати. ОУН і УПА мали практику шифрування прізвищ окремих людей під вигаданими псевдами. Звичайно ці псевда важко розшифрувати (цьому свідченням – кропітка робота з ідентифікації реальних біографічних даних таких осіб, як Марко Боєслав, Петро Полтава, Федір Коник, Михайло Коник; скажімо, й досі не відоме справжнє прізвище визначного діяча мельниківської ОУН, котрий війшов у Історію під псевдом «поручник Малий»). Але В. Сергійчук не подає розшифрування давно відомих псевд. Так, наприклад, на с. 565 подано документ, де йдеться про завдання «организовать агентурно-розыскные мероприятия по поимке или ликвидации оставшихся членов центрального провода ОУН «ТУРА», «ЛЕМЕША» и «ПЕТРА». При цьому в іменному покажчику автор не вказує на те, що насправді під псевдом «Тур» переховувався командуючий УПА Роман Шухевич, під псевдом «Леміш» – його заступник Василь Кук і т.д. Так само не розшифровується інше псевдо Р. Шухевича – «Чупринка». Цей момент суттєво знижує значення праці. При всіх недоліках відомої роботи П. Содоля «Довідник з історії УПА», у даному разі вона могла би стати у пригоді при укладанні іменного покажчика чи при спробі осмислення тих чи інших документів. Тим більше така праця не повинна була вийти без попередніх детальних консультацій з живими учасниками тих подій – насамперед, з В. Куком.

Дивно, але автор публікує насамперед документи, що мають меншу історичну вагу, ніж ті, котрі зберігаються у так званих «особых папках». Саме тому «широкий читач», якому адресовано цю книгу, не матиме уяви про намагання створити у 1944 р. таку структуру, як Національно-визвольна революційна організація, не знатиме, як потрактувати спроби окремих осіб з оточення Р. Шухевича піти на переговори з представниками радянської влади. Бо й дійсно, як тлумачити лист «Сави» до першого секретаря Львівського обкому партії І. Грушецького (с. 625) – чи то як пропозицію налагодити стосунки між двома ворогуючими сторонами перед загрозою агресії США та їхніх сателітів (за текстом документа: «як сьогодні наші обидві сторони знаходяться в завзятій боротьбі, «завтра» силою обстановки можуть воювати пліч-о-пліч з американцями... Тому вже тепер приходить час, що обі сторони повинні в тих справах безпристрасно обмінятися думками і евентуально з того робити спільні висновки»), чи то як свідчення надії на допомогу «Вуйка Сема» (оскільки автор у передмові стверджує: «Можна допускати, мріялось тоді українським націоналістам, що й справді надійде їм допомога від США, які нібито мали збройно виступити проти СРСР. І лист... цілком можливо, передає ту атмосферу, яка панувала серед визначних діячів національно-визвольного руху»).

Суттєвим недоліком праці є те, що представлені документи зібрано лише з одного архіву – Центрального державного архіву громадських організацій України. Завдяки цьому підбірка документів виглядає досить однобоко. Але цьому існує виправдання: читач немовби нобував у нещодавно закритому для його очей партархіві і доторкнувся до тих матеріалів, на яких ще вчора стояв гриф «секретно».

З огляду на брак археографічного опрацювання, цілком очевидно, що В. Сергійчукові не варто було вказувати авторство праці. Адже фактично це збірник документів гад редакцією проф. В. Сергійчука.

Підсумовуючи сказане, можна зробити два висновки: по-перше, історія українських визвольних змагань потребує детального вивчення, і справжня історія таких опозиційних сил, як ОУН і УПА, ще чекає на скрупульозного дослідника. У цьому плані збірники документів, що стосуються національно-визвольних рухів в Україні у XX ст., мають і матимуть неоціненне значення. По-друге, книга «Десять буремних літ» дає змогу проаналізувати недоліки археографічного опрацювання документів, з тим, аби у майбутньому цих недоліків було менше.

Як-не-як, а праця В. Сергійчука (чи під редакцією В. Сергійчука?) є однією з перших в Україні спроб показати історію повоєнного десятиліття крізь призму документів. Навіть коли ця спроба невдала – вона заслуговує на повагу. Бо першим – найважче.

Кость БОНДАРЕНКО