Віталій ПІДГАЄЦЬКИЙ

МОДЕРНІЗМ І ПОСТМОДЕРНІЗМ:

УЯВНЕ МИНУЛЕ ЧИ ІНВАРІАНТНЕ МАЙБУТНЄ?

Історія – це або комунікація

або катастрофа.

Шон Мак Брайд

Метою цих роздумів є спроба, хоча б у першому наближенні, дати відповідь на запитання, яке сформульоване у назві. Для цього необхідно з’ясувати: 1) які теоретико-методологічні і методичні складові можуть вважатися визначальними для модернізму і постмодернізму;

2) чим можна пояснити появу феномена «наративного виклику»;

3) яким є ставлення автора до постмодернізму; 4) чи всі виклики до історичної науки почули українські історики; 5) чи був і чи є модернізм (у його кліометричному варіанті) у модерній українській історичній науці. З огляду на це, структуру цього есе складають п’ять сюжетів і post scriptum.

Сюжет 1. Модернізм і постмодернізм: їхні провідні складові.

Побудова описової моделі уявлень про ці явища

Існує ціла низка як праць, написаних у «жанрах» модернізму і постмодернізму, так і праць, присвячених дослідженню цих напрямків у розвитку історичної науки[1]. Не вдаючись до прискіпливого і детального аналізу цих робіт, спробуємо представити свої уявлення про модерний та постмодерний напрямки у вигляді описових моделей, тобто комплексних (багатовимірних) визначень цих явищ. Мова йде про побудову ізоморфних описових моделей їхніх теоретико-методологічних і методичних парадигм.

Перша частина порівняльної таблиці має назву. «Модернізм, або історія як культура», оскільки, на нашу думку, з погляду теорії та методології джерелознавчих досліджень, модернізм є спробою отримання «позитивного» знання про минуле шляхом залучення всього спектру як загальнонаукових, так і конкретнонаукових теорій і методологій, у т. ч. властивих точним і природничим наукам, мовознавству, історії мистецтва тощо.

Уважний читач помітить, що назвавши другу частину таблиці: «Постмодернізм, або історія як література», автор тим самим не стільки протиставляє ці два напрямки історичних досліджень, скільки намагається об’єднати їх під «узагальнюючим, інтегруючим крилом» культури, яка у модерних дослідженнях мала більше шансів і варіантів для свого прояву (хоча б тому, що, як уже зазначалося, історики-модерністи намагалися використовувати загальнонауковий теоретико-методологічний і методичний досвід у своїх працях), тоді як постмодерністи зосередилися лише на наративі і, переважно, на філолого-лінгвістичному досвіді його досліджень. (Зазначимо, що термін «культура» у контексті цих роздумів вживається у найширшому його значенні – як сукупність духовних, наукових, матеріальних досягнень людства, здобутих і набутих за всю історію).

«Максівизначення» модернізму і постмодернізму з огляду на їхнє теоретико-методологічне і методичне наповнення

Модернізм, або історія як культура

Постмодернізм, або історія як література

1) історія як мультидетермінована сукупність (система) проблем людини у минулому і минулого у людині

1) історія як проблема змісту наратива

2) прагнення до отримання «позитивного» («справжнього») знання про минуле

2) визнання неможливості отримання «позитивного» знання, тобто неможливості з’ясування того, що насправді було колись з людиною

3) орієнтація на моделі побудови і проведення наукового дослідження, прийняті у точних і природознавчих науках, на загальнонауковий пізнавальний досвід

3) орієнтація на провідну роль літературно-лінгвістичних методів дослідження «історичних» наративів, на імперативну роль мови у цих дослідженнях, абсолютизація її «непрозорості»

4) є сукупністю різноманітних напрямків і течій: структуралізму, кліометрики, «школи Анналів» тощо

4) має інваріантний прояв – філолого-лінгвістичні дослідження

5) у центрі уваги – минуле звичайних людей, а не «театр вождів», а також здебільшого масові процеси, а не винятки

5) у центрі уваги – не минуле людей, а текст як паралельна реальність або як паралельне минуле і гіперболізація невідповідності між сучасною мовою, з допомогою якої ми намагаємося вивчати минуле, і самим минулим

6) відкритість для «проникнення» і залучення до історичних досліджень загальнонаукових теорій, методологій і методів

6) методологічна і методична замкненість на філологію і лінгвістику як претензія на самодостатність і універсальність «новітньої герменевтики», як її спроба відігравати роль теоретико-методологічної парадигми історичних досліджень

7) історія як культура, окрім власних методологій і методів, використовує і загальнонаукові

7) історія як література «підкоряється законам і нормам» літературного дослідження

і) те, що було у минулому, тобто те, що прийнято позначати терміном «факти», передує інтерпретації, але залежить від неї

8) інтерпретація передує фактам і створює їх

9) і мова слів, і мова цифр (статистика) можуть системно й ізоморфне відображати інформацію про минуле, але для того, щоб стати знаннями про минуле, вони (ці мови) вимагають переробки, структуралізації

9) мова не може бути репрезентантом реальності, а є замкненою і самодостатньою системою знаків, значення (сенс, зміст) яких виявляється і визначається «ставленням» одного знака до іншого, їхніми «взаєминами»

0) джерела про минуле – це і наративи, і статистика, і речі, і люди, й унікальні історичні джерела, і ділова документація тощо

10) єдине джерело «про минуле» – наратив

Запропоновані «визначення» теоретико-методологічних і методичних складових модернізму і постмодернізму є лише моделями цих явищ, а отже, як будь-які моделі, вони дещо збіднюють і спрощують реально існуючі складні явища.

Разом з тим запропоновані описові моделі досліджуваних явищ за визначенням (тобто за нормами модельної методологи) мають рівні права на існування «поруч» з іншими моделями «модернізму» і «постмодернізму», оскільки вони ізоморфне відображають (містять у собі) інформацію хоча б про одну зі складових (підсистем) тих складних сукупностей (систем, теоретико-методологічних і методичних парадигм), які ми визначаємо як модернізм і постмодернізм.

Сюжет 2. Про одну з можливих причин

наративно-лінгвістичного виклику до історії

Розмови серед істориків щодо лінгвістичного виклику («наративної експансії» тощо) потихеньку набувають вигляду наукового трюїзму. Однак спробуймо неупереджено підійти до з’ясування причин того, що наратив претендує на роль «паралельної реальності», не беручи до уваги екстремальні прояви імперативного «наративізму», і ми прийдемо до висновку, що «постмодерна експансія» є одним з результатів освіченості.

Звернемось до свідчень «творців наративів», тобто до літераторів.

Вільям Голдінг якось задався питанням про те, чому «наші уявлення про життя грунтуються на прочитаному не меншою мірою, ніж на пережитому». І сам дав відповідь на нього: «Без сумніву, в цьому було одне із завдань освіти за останні п’ятсот років [...] таким чином романіст впливає на життя, надає йому форму, визначає її»[2]. Як тут не згадати відомий вислів Платона: «Якщо не вивчати життя, то в ньому не буде ніякого сенсу»[3].

Літературна традиція («літературна історіографія») часто (як, скажімо, у Великій Британії) відіграє роль своєрідного фольклору, який Анжела Картер назвала «фольклором освічених людей», і посилання на певний літературний твір, літературна алюзія сприймаються ними як посилання на загальний фонд «реального», а не «літературного» знання[4]. Тобто літературний досвід пізнання минулого людини (її історії) та його результати і здобутки вже засвоєні культурною традицією «освічених людей», поглинуті нею, сприйняті як вірогідні знання про минуле. Таке ставлення до «літературного знання» поступово перестає бути чимось винятковим і недосяжним, набуває рис «культурної буденності» і стає своєрідними «правилами хорошого тону» для «освічених людей».

Отже, «експансію літератури на історію» можна сприймати не лише як спробу поглинання історії літературою, як «реконструкцію» історії, але й, як спробу введення, залучення «наукової історії» до загального фонду «буденної культури», до загальнокультурного обігу у середовищі «освічених людей».

Якщо погодитися з нашим визначенням історії як «людини у минулому і минулого у людині» і з думкою, здається, Блеза Паскаля про те, що людину цікавить лише одне – інша людина, то історична проза може вважатися нашою «історією» з не меншими підставами, ніж «наукові історичні праці».

Сприйняттю «літературної історії» як «справжньої історії», яка досить активно впливає на формування «історичної свідомості», сприяють принаймні три чинники. По-перше, у центрі уваги авторів перебуває історія конкретної «маленької» людини (з якою, при бажанні, ми можемо ототожнити або зіставити себе і свої вчинки), історія «життєва» – тобто, як правило, драматична і трагічна, історія без недомовок і «лакування». До того ж, письменники першими торкаються таких «непристойних», «ненауковоісторичних», з погляду «здорового глузду», сюжетів і «темних струн» людської душі, про які деякі «незаймані» фахівці-історики, здається, і не чули. (Прикладом тут може бути «історичний роман» Генрі Міллера «Тропік Рака» – своєрідна історія американця у Парижі, історія Чоловіка і Жінок).

По-друге, кожен з нас, спираючись на свій власний життєвий досвід, переконується в тому, що життя, наші вчинки і мрії не настільки жорстко детерміновані так званими «об’єктивними обставинами» і що «не лише буття визначає свідомість», а й досить часто навпаки, вчинки людини здійснюються не завдяки, а всупереч цим «об’єктивним обставинам». Іншими словами, нашу поведінку й саме «життя» визначають не лише жорстко детерміновані, але й «випадкові» («ймовірнісні») причини, а «життєвий шлях» і історії, і кожного з нас є не інваріантним, а поліваріантним, у зв’язку з чим, наша спільна проблема з проблем – це проблема вибору, почасти вибору між Сціллою і Харібдою. Історики цю проблему вибору звичайно обходять, віддаючи її на відкуп письменникам, збіднюючи тим самим історію, спрощуючи її, що призводить до її негативного сприйняття (до відторгнення) читачем. Це негативне сприйняття посилюється ще й тим, що історичні твори нерідко претендують не тільки на інваріантність саме свого бачення і тлумачення історії, але й (що ще гірше) на імперативність власних висновків, що «відштовхує» від них потенційних «незадетермінованих» читачів. Художня ж література, навпаки, надає читачеві можливість вільного вибору у тлумаченні змісту «наративів» і поліваріантного його сприйняття, передбачаючи за читачем не стільки роль «споживача текстів», скільки роль їхнього співавтора, а іноді й автора. «Знаковою» у цьому сенсі є думка, яку Абель Поссе висловив у передмові до свого роману «Райські хорти»: «Роман – це система знаків, вишикуваних у певному порядку, так званим «автором», для того, щоб читач, спираючись на власну уяву, відтворив свій світ, який стане його романом, його «Райськими хортами»[5].

Існує стійка загальноєвропейська літературна традиція, яка сприяє поліваріантному сприйняттю, розумінню і тлумаченню змісту художніх творів, традиція, яка своєю непередбаченістю, «ймовірнісним» спрямуванням і обґрунтуванням причин і підстав вчинків людей намагається відобразити хоча б частку тієї складної еклектичної єдності, якою є і наше життя, і наше минуле. Так, французький письменник Раймон Руссель запропонував читачам своєї книжки «Африканські враження» почати читати її зі середини, дочитати до кінця, а потім повернутися до перших розділів. Хорхе Луїс Борхес у оповіданні «Аналіз творчості Герберта Куейна» описав роман, який потрібно було читати у складному порядку. Джон Фулз дав три варіанти закінчення свого роману «Жінка французького лейтенанта». Хуліо Кортасар на початку роману «Гра у класики» помістив своєрідний путівник, «таблицю для керування», в якій пояснив послідовність читання його твору[6]. На нашу думку, такі непередбачені «кроки» письменників є одним з проявів «художнього протесту» проти уявної одновимірності буття, проти його штучної детермінації і спрощення, чим ми, історики, досить часто грішимо.

По-третє, мова наших наукових студій, здається, не залишає нам ніяких шансів (порівняно з мовою художніх творів) бути сприйнятими і зрозумілими читачами. І йдеться тут не про те, що слід писати метафорами або віршами чи наближати до читача минулий час, пишучи наші роботи мовою давніх джерел, а про те, що треба якнайшвидше розібратися зі змістом, який ми вкладаємо у терміни, поняття, категорії (у «наукові метафори», за Дж. К. Максвеллом), котрі використовуються у наших роботах, нерідко переобтяжуючи їх «менталітетами» і «парадигмами», які не стільки додають їм науковості, скільки сприяють їх перетворенню в «історіософське марево».

І наостанок, звернемо увагу на ще одну особливість ставлення письменника (або, як у випадку з X. Ортегою-і-Гасетом, – філософа) до тексту, яка почасти приводить до своєрідної його (тексту) сакралізації. Для письменника твердження про те, що текст адекватно відображає його власні переживання, радощі, сподівання і муки, тобто його життя – є незаперечним і аксіоматичним. Гарантом цієї тотожності життя і тексту є авторська сумлінність, совість і відвертість. «Слова – це самотність», – сказав Генрі Міллер[7]. Від себе додамо, що вони – це біль і крик. Справжні тексти – це картини на кшталт «Крику» Едварда Мунка. Прочитаймо міркування Хосе Ортеги-і-Гасета: «філософія історії дає нам логічне розшифрування життя, а сам текст – саме життя (виділення наше. – В.П.) – вислизає від неї. Цей текст складають всі рухи мого серця, всі його затримки і прискорення; тут і незабутня самотність, яка дзвенить у мені зараз, як крик у пустелі, і оте, раптове осяяння, коли світ здається злетів, а я розрізнив у святковому гомоні срібну мелодію голосу коханої [...] Філософії історії до цього не має справи. Вона розтопче і моє серце, і ваше, і будь-яке інше [...] все це скороминуще життя, вся ця низка радощів та нещасть і є для кожного з нас найголовнішим. Все інше відходить на другий план, головує лише те, чим живе серце»[8].

А тепер візьмемо будь-який сучасний історичний український «науковий текст» з методологічними роздумами про формаційний або цивілізаційний варіанти тлумачення сенсу минулого і спробуймо знайти у ньому окрім «формацій» або «цивілізацій» міркування про життя у минулому звичайних людей. Пошуки будуть безуспішними. Мабуть, таки на часі брати ліхтаря і, як це вже було колись, йти шукати людину у наших методологічних історичних текстах.

Сюжет 3. Авторське ставлення до постмодернізму

Свої роздуми з цього приводу хотілося б розпочати з висловлювання X. Ортеги-і-Гасета, яке перегукується своїм змістом із винесеним до епіграфа цієї статті висловом Шона Мак Брайда, що є своєрідним «ключем» до її змісту.

Ще 1909 р. X. Ортега-і-Гасет писав: «Ми переживаємо епоху заперечення. Всі ми [...] проти чогось виступаємо. Здається, кожен намагається визначити своє інтелектуальне кредо [...] саме через заперечення: мовляв, я є чимось іншим, ніж мій ближній. Припустимо, що це так, але це чисте заперечення, а чисте заперечення – це ніщо. Коли ми говоримо, що певний предмет не білий, ми так і не дізнаємося, що це за предмет. Річ у тім, що бути проти чогось – ніколи не приводить до того, щоб стати чимось. Позначаючи лише наші розбіжності, ми нічого не добиваємося і один відомий філософ зазначив, що відмінності – це лише межі речей, але аж ніяк не самі речі»[9]. Звідси, як бачимо, випливає необхідність спокійно й уважно сприймати «наративний виклик», зокрема тому, що наші роботи також потребують тієї уваги і новаги до тексту, які виявляють до нього представники постмодернізму. Не вистачає нам і знань з етимології, семантики, семіотики, лінгвістики, та й загалом нам бракує знань не лише зі стародавніх та іноземних мов, але й з рідної мови.

Чим же можна відповісти на виклик постмодерну? Відповідь до болю тривіальна: треба вивчати досвід постмодерну, намагаючись зрозуміти його позитиви, а не вдаватись до наукового екстремізму, не ставати у менторську позицію зверхника – знавця «абсолютної істини» або захисника «священних корів». Як пересторога звучить у цьому контексті напівжартівлива (але від цього не менш глибока) думка Івана Сеченова, який писав, що «страшно навіть уявити собі, що сталося б з людством, якби суворим опікунам громадської думки вдалося б поспалювати і потопити як чаклунів, як зловредних членів суспільства, всіх тих пристрасних трудівників, котрі позасвідомо будували хімію і медицину»[10]. «Пристрасними трудівниками» І. Сеченов називав середньовічних алхіміків. Цікавою алюзією у зв’язку з цим видається і метафорична назва відомої книжки Яна Парандовського (до речі, випускника Львівського університету), присвяченої таємницям письменницької праці над текстами, яку він назвав «Алхімія слова».

Але повернемося до постмодерну. Складається враження, що найбільш гострим і відвертим було несприйняття постмодерну з боку представників літературної секції нашої конференції*. Філософи та історики повелися щодо нього більш толерантно і прагматичніше, але певна настороженість відчувалася й у їхніх виступах і коментарях. Такий локальний приклад – наша конференція – є досить достатньо репрезентативним щодо визначення узагальненого ставлення певної частини українського історичного загалу до постмодерну, яке можна охаректеризувати як несприйняття, занепокоєння і стурбованість.

Розглядаючи нашу конференцію як ймовірнісну модель української історичної спільноти, а ставлення її учасників до постмодерну – як ймовірнісну модель ставлення до нього цієї спільноти, можемо припустити, що однією з причин стурбованості і занепокоєння з боку «непостмодерністів» була абсолютизація і гіперболізація постмодерном вже добре відомого й історикам, і лінгвістам і, відповідно, певна неготовність «непостомодерністів» адекватно відреагувати на цю абсолютизацію. Про те, що саме знаки і символи керують світом, а не слова і не закон, знав ще Конфуцій. Про те, що тексти – це досить складні, багатошарові знакові структури, насичені науковими термінами, тобто науковими метафорами, які слід сприймати неоднозначно, відомо з часів Дж. К. Максвелла. Англійський богослов Клайв С. Л’юїс влучно писав з цього приводу, що люди, котрі розуміють всі ці символи (зокрема метафори. – В.П.) буквально, з таким же успіхом могли б вважати, що коли Icyc говорив нам, щоб ми були як голуби, то він мав на увазі, що ми повинні нести яйця[11].

Етимологія, семантика, семіотика, лінгвістика також існують давно. Про те, що саме тексти – історичні джерела мають неабияке значення для пізнання минулого, також загальновідомо. Усе це не викликає ані заперечень, ані занепокоєння для фахово обізнаного історика, як не викликають стурбованості і такі екстремістські постулати постмодерну: 1) мова не може бути репрезентантом реальності, вона репрезентує лише саму себе; 2) інтерпретація передує фактам і створює їх; 3) єдине джерело про минуле – це наратив. Але якщо відкинути зі сукупності теоретичних засад постмодернізму крайні, екстремістські твердження, які є лише уявною, а не реальною підставою для занепокоєння істориків-фахівців, то що ж тоді реально може турбувати у виклику постмодерну істориків-фахівців?

Дозволимо собі висловити припущення, що істориків насторожує мало не абсолютизація постмодерністами значення уяви як одного з провідних методів дослідження текстів. (Цікаво, що уява може як наближувати, так і віддаляти нас від розуміння сенсу досліджуваного нами минулого).

Щоб зрозуміти, чи справді така абсолютизація уяви як методу загрожує історії як науці, звернемося до свідчень поетів, для яких уява дійсно є дієвим інструментом у їхній роботі, і подивимося, як вони розуміють роль і місце уяви у своїй творчості. Репрезентантом такого поетичного погляду на уяву може бути славнозвісний Федеріко Гарсія Лорка і безпосередньо його праця «Уява, натхнення, звільнення», в якій він, зокрема, писав: «Для мене уява – це синонім здатності до відкриття [...] Уява охоплює і прояснює фрагменти невидимої реальності, у якій рухається людина. Рідна донька уяви – метафора; іноді вона народжується у миттєвому спалаху інтуїції, осяяна довгим сумом передчуття». Але, продовжував поет: «уява обмежена реальністю: неможливо уявити те, чого взагалі не існує. Уява потребує предметів, пейзажів, ритмів, планет, вона визначає взаємини між ними відповідно до найсуворішої логіки». «Завжди, завжди, завжди, – наголошував Ф.Г. Лорка, – уява оперує лише фрагментами чіткої, цілком конкретної дійсності. Уява діє у межах людської логіки, вона контролюється розумом [...] Уява як особливий вид творчості потребує певного порядку і певних меж». І закінчує Ф.Г. Лорка свої міркування цілком прагматичним висновком: «Реальність, яку можна побачити, події життя і тіло людини значно багатші відтінками, поетичніші, ніж всі відкриття уяви»[12].

Отже (за Ф.Г. Лоркою), неможливо вигадати або уявити те, що насправді не існувало або не існує; складовими «уявного образу» є фрагменти реальності; процес уявлення контролюється розумом і відбувається за певним порядком, (тобто алгоритмом); використання уяви як інструмента пізнання можливе лише у певних межах (тобто дієздатність уяви як методу має певні межі); те, що реально існує, потенційно багатше, складніше, яскравіше, ніж найнеймовірніша уява.

Цей алгоритм «уявлення», на нашу думку, можна розглядати як «художній варіант» неусвідомленого моделювання. Щоб переконатися у цьому, спробуємо замість тих термінів, які використовує Ф.Г. Лорка, використати терміни модельної методології («моделювати» замість «вигадати» й «уявляти», «модель» замість «уявний образ», «процес моделювання» замість «процес уявлення», «використання моделі» замість «використання уяви», «дієздатність моделювання» замість «дієздатність уяви», «неймовірна модель» замість «неймовірна уява»). У результаті матимемо один з алгоритмів «художнього» описового моделювання.

Як бачимо, Ф.Г. Лорка неусвідомлено підходив до ідеї використання моделювання у художній тварчості. Ось чому сама можливість використання уяви як методу пізнання світу була для нього сприйнятною і реальною і зовсім не лякала його. Не лякала і не насторожувала тому, що, з одного боку, він був поетом і уява для нього була звичайною складовою його творчості, а з іншого, тому, що він намагався процес уявлення проводити за певними правилами, доцільність використання і зміст яких підказував йому здоровий глузд і його власний життєвий і поетичний досвід.

Здається, що не існує більш «рафінованих постмодерністів», аніж поети. Бо для них тексти, створені ними, є не просто відображенням життя, а самим життям. І якщо представники цих «рафінованих постмодерністів» намагаються зробити, здавалось би, неможливе, тобто поєднати «прозору тканину уяви» з досить суворими, як для поетичних текстів, умовами і правилами її використання, інакше кажучи, якщо вони, спираючись на свій життєво-поетичний досвід, приходять до усвідомлення можливості і необхідності використання уяви у ролі своєрідного методу пізнання (тобто «художнього моделювання»), то чому ж ми – історики – з такою пересторогою ставимося до уяви?

Мабуть, доцільно визнати, що історикові, як і поетові, без уяви, не обійтись, бо події, які мали місце у минулому, як би ми не напружувалися, – можемо тільки уявити. Отже, коли ми читаємо тексти, то з нами почасти відбувається те саме, що й з письменниками. Один з них – Вільям Голдінг – змалював процес читання так: «Я не мав сумніву, що якщо зморщити лоба і довго дивитися на книжкову сторінку, то мертвий шрифт оживе. Так воно і сталося. Слова і папір зникли. Замість них виник образ»[13].

Очевидно, нас, істориків, турбує не стільки можливість перетворення історичної науки (зусиллями постмодерністів) на художню літературу (бо вони були і залишаються достатньо близькими, але цілком самодостатніми і самостійними галузями пізнання людини), скільки те, що ми, з одного боку, усвідомлюємо дієвість уяви як методу художнього пізнання світу, а з іншого, – розуміємо, що цю художню уяву не можна (оскільки вона саме художня, а не наукова) використовувати як провідний, базовий метод історичного дослідження – нам потрібна не «художня», а така ж дієва «історична уява», яка допомагала б історикові у пізнанні минулого.

Такою «історичною уявою» і є «історичне моделювання». На відміну від «художнього моделювання», «історичне моделювання» ближче до наукового, тобто правила і норми, яким воно підпорядковується, визначені й алгоритмізовані більш жорстко і чітко. Але й «історичне», і «художнє» моделювання базуються на загальнонауковому принципі аналогії, суть якого у аксіоматичному твердженні про те, що знання про ознаки, характеристики, властивості певного об’єкта можна отримати, вивчаючи ознаки та властивості іншого об’єкта, за умови, що ці два об’єкти схожі між собою.

Моделювання, як бачимо, має біосоціальну природу. Біо – тому, що воно ґрунтується на природній здатності людини до «відображення», тобто до сприйняття, бачення світу, у якому вона живе, і до відображення та збереження інформації про нього у мозку (у свідомості) у вигляді «ідеальних образів». Соціальну – тому, що моделюванню як науковому методу пізнання можна навчитись, лише живучи у суспільстві, спілкуючись з людьми, отримуючи від них знання про найкращі варіанти, методи і засоби моделювання, про його правила й аксіоми. Розрізняють неусвідомлене (буденне, побутове) і усвідомлене, тобто наукове моделювання. Останнє виступає у ролі загальнонаукової методології і як один із загальнонаукових методів.

До моделювання вдаються тоді, коли неможливо або невигідно вивчати властивості певного об’єкта на ньому ж самому. Тоді моделюють (створюють) аналог цього об’єкта і, спостерігаючи за станом і поведінкою аналога, роблять певні висновки, які «переносять» (екстраполюють) на об’єкт. Історики (окрім археологів) позбавлені такої можливості вибору між дослідженням справжнього, реального об’єкта (тобто того, що було у минулому) та його моделей (історичних джерел). Об’єктом історичного дослідження завжди є знакові моделі (тексти і статистика), які несуть у собі інформацію про минуле. Вивчення властивостей «історичних об’єктів» на самих цих об’єктах (тобто властивостей минулого на самому минулому) унеможливлюється тим, що «історичні об’єкти» віддалені і відділені від нас «стіною часу» і що більшість їх вже не існує (за винятком «пам’яток матеріальної культури»). Отже, дізнатися про події минулого ми можемо «не прямо», а опосередковано, з допомогою «історичних джерел», його своєрідних «інформаційних аналогів» за умови, що в них (джерелах) є потрібна нам вірогідна і репрезентативна інформація, яку ми здатні представити у вигляді знань про минуле.

Базові для такого модельного розуміння методології історичного дослідження складові можна, на наш погляд, звести до тріади Олівії Рікі: 1) усі писемні історичні джерела є ізоморфними знаковими моделями минулого; 2) процес їх дослідження істориком є моделюванням; 3) результати його діяльності – ізоморфні знакові моделі минулого.

До найбільш загальних аксіом моделювання віднесемо такі:

1. Моделюванням прийнято визначати відтворення ознак, характеристик, властивостей одного об’єкта на іншому. Цей «штучно створений» об’єкт і називають моделлю.

2. Будь-який образ мислення, який ґрунтується на використанні умовних позначень (знаків, символів, малюнків тощо) або на теорії, є моделюванням.

3. Те, що визначають як наукові закони або закономірності, насправді є моделями певних підсистем системного світу, у якому ми живемо.

4. У широкому сенсі моделювання є загальним аспектом (складовою) будь-якого пізнавального процесу.

5. Найбільш узагальненою класифікацією моделей може бути їх розподіл на описові (логіко-лінгвістичні) і на кількісні (математико-статистичні) – залежно від того, з допомогою яких знаків – «знаків-слів» чи «знаків-цифр» – вони побудовані.

6. Моделі звичайно спрощують і спотворюють модельовані об’єкти, але у цьому і полягає пізнавальна цінність моделей, тому що без певного спрощення неможливо зрозуміти світ складних біосоціальних систем. Отже, в історичному дослідженні не існує гомоморфних (повністю тотожних об’єкту дослідження, тобто минулому) моделей, будь-яка з них не досконала (ізоморфна) і не здатна (за визначенням) претендувати на роль абсолютної істини.

7. Для дослідження певного об’єкта можна побудувати цілий ряд моделей. Задовільною вважається та модель, яка вірогідно відтворює хоча б одну з підсистем досліджуваної системи. Отже, всі моделі певного об’єкта, навіть якщо вони недосконалі, мають рівні права на існування разом з іншими моделями, які у даний момент, в силу тих чи інших обставин, вважаються більш досконалими.

8. Система незалежних знаків (у даному разі – система слів, словосполучень, понять, термінів, категорій), з допомогою яких ми намагаємося відобразити і зафіксувати якісну своєрідність (сенс) певної системи, набуває сенсу лише тоді, коли між цими знаками й об’єктами реального світу встановлюються хоча б ізоморфні відносини. Бо повної тотожності між системою реального світу і системою знаків, яка відтворює якісну своєрідність першої, досягнути неможливо. Отже, історичне дослідження можна визначити як рух до сенсу знаків і тому будь-яка модель, одержана в результаті цього дослідження, є досить суб’єктивною.

9. Будь-яка більш проста модель певної системи може бути включена в іншу більш складну її модель – таким чином будується своєрідна ієрархія моделей певної системи, її «метамодель». Отже, процес пізнання певної системи, що існувала у минулому, можна представити у вигляді ієрархічно-структурованої системи моделей, підсистемами якої будуть виступати різноманітні її моделі, що відрізняються між собою різною мірою складності, репрезентативності, вірогідності, а сам процес пізнання певної системи є нескінченним[14].

На нашу думку, використання модельної методології як складової методології історичних досліджень, тобто використання «наукової історичної уяви», може бути одним з варіантів відповіді на «виклик постмодерну».

Як уже зазначалося, постмодерн перебільшує роль уяви про те, що було, порівняно з тим, що було насправді, тобто власне розуміння сенсу певного тексту вважається більш важливим, значущим, ніж те, що цей текст відображає насправді. Чому це так, які реальні, а не уявні підстави може мати це міркування постмодерну (якщо, знову ж таки, не абсолютизувати його, а спробувати підійти до нього з прагматичного погляду)?

Може, у такий оригінальний спосіб (тобто шляхом гіперболізації, перебільшення) постмодерн намагається привернути нашу увагу до чогось особливого, властивого саме для історії як науки про пізнання минулого?

Здається, що підстави і для такого тлумачення «виклику постмодерну» є. Ми досить часто говоримо про своєрідність історії як науки, про її відмінність від інших наук, то в чому ж вона полягає?

Мабуть, у тому, що історія – це не лише людина у минулому, але й минуле у людині. Інакше кажучи, історія – це не тільки те, що насправді було у минулому, але й наші уявлення про те, що було. Ці уявлення можуть не збігатися з тим, що було насправді, або навіть бути прямо протилежними йому, але від цього вони не стають менш дієздатними чи менш визначальними для нашого сприйняття минулого. І це факт, заперечити який досить складно. Бо річ не лише у тім, як ми сприймаємо інформацію про минуле і як ми його уявляємо собі, але й у тому, як це знання про сприйняття та уявлення сенсу минулого (навіть тоді, коли воно зовсім не збігається з тим, що дійсно було у минулому) впливає і визначає нашу сучасну поведінку, наш вибір життєвого шляху.

Йдеться про так званий історичний досвід, здобуття якого вважається одним з прагматичних завдань історичної науки. Саме спираючись на твердження про його дієздатність і потрібність, доводять і необхідність існування історії як самостійної науки.

На нашу думку, історичний досвід виконує своє призначення тільки у тому разі, коли він включає: 1) знання про те, що насправді було у минулому (знання, які постійно «нарощуються»); 2) знання про те, що знали про минуле і як уявляли його собі наші попередники (і фахівці, і люди, далекі від історії) і як ці знання та уявлення допомагали їм жити, як впливали на їхню особисту і суспільну поведінку; 3) знання про те, що знають наші сучасники про минуле і як вони уявляють те, що було до них; про те, як вони визначають і розуміють сенс позитивного і негативного досвіду минулого; якими критеріями вони керуються у формуванні свого власного ставлення і розуміння минулого і як все це разом взяте (умовно позначене як історичний досвід) допомагає нам і нашим сучасникам краще, адекватніше сприймати і розуміти сучасне життя і виживати у ньому.

Отже, як бачимо, до складу історичного досвіду входить досить потужна «суб’єктивна компонента», якій історія як наука повинна бути вдячною за ще не зовсім втрачену людяність й ігнорування наявності якої не лише спрощує і спотворює наші уявлення про сенс і зміст історії, але й призводить до штучного обмеження і скорочення пізнавального простору історії як науки, а отже, і до зниження дієздатності і потрібності її висновків і рекомендацій.

І на закінчення цього сюжету ще одне цікаве спостереження.

Постмодерн, як бачимо, перебільшує, гіпертрофує роль інтерпретації у розумінні сенсу текстів, вважаючи її «творцем» фактів, тобто саме герменевтика визначається власне як історична наука. Однак цей погляд на роль герменевтики не є «крайнім» з усіх можливих. Адже існує добре відома думка Сюзан Сонтаг про те, що нам потрібна не герменевтика, а еротика мистецтва[15]. Таким чином, найвищим рівнем не розуміння, а саме сприйняття змісту історичних джерел проголошується витончене, чуттєве сприйняття на рівні емоцій, чуттєвості, інтимних вражень, суто особистих авторських алюзій і уявлень.

Безумовно, ніхто не має права заперечувати саме таке авторське сприйняття змісту джерел. Але спробуймо підійти до цього питання з іншого боку – можливо, вже у самих текстах є об’єктивні підстави для саме такого їх сприйняття. На наш погляд, такі об’єктивні підстави, або «еротичні сліди», можуть мати місце, особливо у текстах особистого походження (спогадах, мемуарах, щоденниках, нотатках тощо). Вони є також у біблійних текстах, у джерелах, багатих на метафори, де виклад матеріалів наближений до художнього (наприклад, у давньогрецьких (і не лише давньогрецьких) міфах, творах Гомера, скандинавських сагах, українських думах), у літописах, в історіософських творах на кшталт[16] робіт Мішеля Фуко тощо.

І ще про одні «еротичні сліди» у текстах. Зигмунд Фрейд у своїй відомій лекції «Символіка снів» цитує шведського філолога Г. Шпербера, котрий 1912 р. висловив твердження про те, що сексуальні потреби людини брали найбезпосереднішу участь у виникненні і подальшому розвитку мови. Згідно з Г. Шпербером, початкові звуки мови слугували спілкуванню і підкликали сексуального партнера, а подальший розвиток коренів слів відбувався під час трудових операцій первісної людини. Ця праця була спільною і супроводжувалася ритмічно повторюваними мовними висловами. При цьому сексуальні зацікавлення переносились людиною на працю. Одночасно первісна людина робила працю приємною для себе, сприймаючи її як певний еквівалент і своєрідну заміну статевої діяльності. Таким чином, слово, яке вимовлялося під час спільної роботи, мало два значення, позначаючи як статевий акт, так і прирівняну до нього трудову діяльність. З часом слово звільнилося від сексуального значення і «зосередилося», зафіксувалося на цій роботі. Наступні покоління вчиняли так само з новим словом, яке мало сексуальне значення і використовувалося щодо нового виду праці. У такий спосіб виникала певна кількість коренів слів, які мали сексуальне походження.

Якщо ця гіпотеза правильна, зазначав 3. Фрейд, то перед нами, принаймні, відкриваються можливості розуміння символіки снів (і символіки слів. – В.П.). Ми могли б зрозуміти, чому у снах (і словах. – В.П.), які ще зберігають дещо з цих стародавніх стосунків, є така велика кількість символів сексуального, чому загалом зброя і знаряддя праці символізують чоловіче, « а матеріали і те, що обробляється, – жіноче. Така ж символіка, використовується у міфах, у казках, у народних приказках і піснях, у загальноприйнятому слововживанні й у поетичній фантазії¹⁶.

Не абсолютизуючи підхід З. Фрейда і розуміючи, що, безумовно, не всі слова мають «сексуальне походження», все-таки варто прислухатися і до такої, дещо несподіваної теорії про походження мови. Можливо, це допоможе нам розгледіти серед складної і багатошарової «конструкції» історичних текстів не лише виробничі і громадсько-політичні сюжети...

Сюжет 4. Чи всі виклики до історичної науки почули

українські історики?

Наприкінці XX ст. в одній з державних установ США обговорювалося питання щодо поліпшення викладання англійської мови. Серед присутніх був і відомий фізик-теоретик Д. Гіббс, знаний своєю мовчазністю. Він, як завжди, мовчав і на тому засіданні, але раптом несподівано для присутніх вимовив: «Математика – це також слова» і знову замовчав[17]. Афоризм сподобався присутнім і, з часом, досить легко увійшов до вжитку, закріпивши уявлення про математику як про зручну, загальну і неминучу мову наукового мислення, мову кількісних описів.

Звертаючи увагу на універсальність цієї мови, Анрі Пуанкаре писав, що математика – це засіб називати різні речі одним іменем[18]. А Аввероес стверджував, що лише у математиці речі, відомі нам безпосередньо, ототожнюються з речами, відомими нам лише абстрактно. Розвиваючи цю думку, Умберто Еко зазначав: «Математичні поняття суть уявлення, створені нашим інтелектом для постійного використання замість реальних (речей. – В.П.) [...] математика – це наука визначення визначень»[19].

У контексті наших роздумів виникає, у зв’язку з цим, запитання про те, чи необхідна історикові ще одна, «додаткова» мова, мова математики. Відповідь на нього є, на наш погляд, ствердною. Адже саме математичний підхід дає змогу наблизитися до вирішення трьох найважливіших проблем джерелознавства: 1) збільшення обсягу інформації, необхідної для кращого розуміння минулого; 2) рівня вірогідності цієї інформації; 3) її репрезентативності та повноти.

Щодо першої з названих проблем, то хоч істотного збільшення (прирощення) кількості описових носив інформації (наративів), тобто своєрідного «текстового інформаційного вибуху», не передбачається, однак існують і залишаються «непоміченими» істориками величезні комплекси статистичних джерел (матеріали переписів населення, різноманітна ділова (звітна, службова) інформація), використання яких без знання мови, з допомогою котрої ця інформація закодована (формалізована) і представлена у вигляді цифрових масивів, неможливе. Без знання математики статистична інформація залишається для істориків «великим німим», а вони самі – «великими глухими» до математико-статистичного виклику.

Проблему вірогідності інформації досить часто пов’язують лише з її класовою приналежністю і з її соціальними функціями. Умовно кажучи, вважається, що інформація, створена представниками одних класів, більш вірогідна, ніж інформація, продукована представниками інших, і ця вірогідність повністю залежить від класової приналежності або від «класових уподобань» людини, яка її спродукувала.

Таке імперативне й інваріантне визначення природи вірогідності соціальної інформації спрощує її дійсну «багатовимірну» природу і може розглядатися як своєрідне заперечення загальновідомого принципу історизму. Але якщо виходити з найбільш загальних положень теорії інформації, то з’ясується, що дня успішного функціонування суспільного «організму» необхідна постійна циркуляція, у його межах, не лише енергії, сировини, повітря тощо, але й вірогідної інформації. Відсутність останньої призведе до повної інформаційної ентропії (невизначеності), що рівнозначно смерті суспільства. Саме ця не вигадана, а об’єктивна потреба у вірогідній інформації, задоволення якої є гарантом самозбереження суспільства, й зумовлює те, що саме т. зв. службова (ділова, виробнича, «канцелярська» тощо) інформація має достатньо вірогідні дані. Звичайно, треба враховувати і ймовірність передавання спотвореної службової інформації і з причин класової приналежності, й унаслідок злого умислу, і через невміння або нездатність її адекватно до дійсності сформулювати і викласти. Проте рядом об’єктивних обставин, межа яких – це смерть і людини, і суспільства, зумовлюється необхідність циркулювання у суспільстві (почасти незалежно від класової приналежності та суспільних чи особистих уподобань людини, яка продукує і передає інформацію) достатньо вірогідної службової інформації. Бо її недостатня вірогідність може призвести до катастроф різних рівнів: від особистого до загальносвітового.

Факторною особливістю фіксації службової Інформації є те, що вона репрезентована статистичними джерелами, визначити вірогідність яких без математики – справа марна.

І ще про один бік проблеми вірогідності інформації. Щоб вилучити з носія інформації саме віротідну інформацію, потрібно те тільки, щоб вона була саме такою у цьому джерелі, але й щоб наші теоретико-методологічні уявлення про природу досліджуваної нами події або процесу збігалися з тим, що насправді мало і має місце у дійсності.

Давно відомо, що будь-які об’єкти соціальної природи є багатовимірними, тобто описуються, характеризуються великою кількістю ознак, багато з яких можна представити у кількісному (цифровому) вигляді. Об’єкти, які є однорідними (тобто достатньо схожими за своїми властивостями), описуються звичайно одним і тим же набором ознак і більшість значень цих ознак зіставні між собою (тобто не дуже відрізняються від пересічного значення певної ознаки для всієї сукупності певних однорідних об’єктів). Така особливість багатовимірних об’єктів, з одного боку, дає змогу знайти серед них ті, які є однорідними (схожими), й об’єднати їх у певні однорідні сукупності – класи, таксони, типи, а з іншого, – визначити те, чим вони відрізняються від інших, не тотожних їм, але «близьких» до них груп об’єктів, які описуються приблизно такими ж наборами ознак, але з відмінними від згаданої першої сукупності значеннями ознак.

У даному разі ми маємо справу з одним з варіантів реалізації загальнонаукового погляду (підходу) на світ, який визначають як «статистичний» (автором його вважають Джеймса Клерка Максвелла). З допомогою статистичного метаметоду досліджуються об’єкти, яким властива «одноманітність у груповій поведінці», тобто багатовимірні об’єкти[20]. Він дозволяє, наприклад, серед форм соціального протесту селянства виділити і визначити бунт, повстання, селянські війни тощо й описати їх формалізованими (кількісними) ознаками, а також визначити (знайти) ті довірчі інтервали, у межах яких знаходяться значення певної ознаки для певної форми соціального протесту. Умовно кажучи, пересічна кількість учасників бунту знаходиться в інтервалі від 30 до 500 осіб, повстання – від 500 осіб до 10 000, селянської війни – від 10 000 до 150 000 осіб. Таке розміщення кількісних ознак у певних інтервалах, які відповідають певним об’єктам або подіям, дає змогу «перекинути місток» від кількості до якості. Тобто, якщо у певній події бере участь менше 10 000 осіб, то це – або повстання, або бунт, а якщо менше 500 осіб, то це вже однозначно бунт. Звичайно, що для визначення якісної своєрідності певного об’єкта або події (тобто для з’ясування того, чим він був або є насправді) потрібно враховувати розміщення значень його кількісних ознак у площинах якомога більшої кількості його вимірів.

Як уже зазначалося, вірогідність статистичних джерел залежить, по-перше, від вірогідності поданої у них інформації і, по-друге, від вилучення цієї інформації, які також мають бути (метафорично кажучи) вірогідними. Для виконання другої умови історикам необхідно залучати до свого пізнавального арсеналу загальнонауковий теоретико-методологічний досвід. Його тотальне залучення в історичну науку протягом останніх тридцяти років відбувалося, зокрема, через кліометрику, під якою ми розуміємо підсистему джерелознавства, котра:

1) орієнтована на дослідження «масових» і «самодостатніх» джерел;

2) має за мету структурування переважно кількісної інформації;

3) ґрунтується на методологічній парадигмі, якою є системна гіпотеза – «тріада Кліо», підсистемами котрої є системна, модельна і «кількісна» методології; 4) використовує математико-статистичні методи для аналізу статистичних джерел і формально-кількісні для аналізу джерел описових (текстів); 5) для збереження, передавання й обробки (аналізу) інформації використовує комп’ютерні технології[21].

Однією з умов результативності історичних досліджень і вимог щодо інформації, з якою працює історик, є не лише її вірогідність, але й її повнота або репрезентативність – інформації повинно бути достатньо, щоб описувати (характеризувати) принаймні більшість вимірів багатовимірних об’єктів. Скільки саме її повинно бути, щоб вона вважалася повною, визначається переважно з допомогою емпіричного досвіду. Наприклад, якщо вивчалася певна подія, то для інформаційного забезпечення цього дослідження слід було б мати дані про причини її появи, про її хід і наслідки, або, якщо певна установа мала щотижневі засідання, то репрезентативною джерельною базою щодо її річної діяльності вважалася б ділова документація, що охоплювала близько 40 протоколів засідань цієї установи.

Зрозуміло, що уся ділова інформація може успішно виконувати своє суспільне призначення тільки у тому разі, коли вона є вірогідною і відображає зміни у стані певних об’єктів у динаміці і, що не менш важливо, на системному рівні. Йдеться про те, що певні об’єкти, явища та події соціальної природи є складними системами, тобто сукупностями взаємопов’язаних і взаємодіючих між собою складових (елементів), які у результаті своєї взаємодії і взаємовпливу утворюють нову якість (новий об’єкт), носіями (репрезентантами) котрої не є жоден з окремо взятих елементів певної системи. У складі систем можливе виділення підсистем, під якими розуміють частину елементів певної системи, що виконують свої певні функції «у середині» певних систем, мають певний «ступінь свободи», котрі «схожі» між собою і водночас відрізняються від інших підсистем у межах даної системи. Наприклад: система – середньовічне городище, її підсистеми – культові споруди, житла, цвинтар, оборонні споруди; біосистема – людина, її підсистеми – органи дихання, травлення тощо.

Отже, коли ми говоримо про те, що інформація повинна бути репрезентативною, то маємо на увазі те, що вона повинна на системному рівні відображати (містити у собі) інформацію про структуру та функції досліджуваних нами соціальних систем, які існували у минулому. Інакше кажучи, це має бути інформація про властивості більшості підсистем, що входять до складу певної системи. Кілька слів про зв’язок, який існує між визначенням сенсу поняття «репрезентативність» (системність) інформації і мовою цифр – математикою: 1) річ у тім, що від поняття багатовимірності – один крок до поняття системності – перше з них наголошує на необхідності описування властивостей певного об’єкта з допомогою саме сукупності ознак та їхніх значень, що логічно приводить до запитання про те, скільки цих ознак може бути; друге – на тому, що ці ознаки (елементи) взаємопов’язані між собою, взаємодіють і утворюють у складі певної системи певні підсистеми, знання про кількість яких може допомогти у відповіді на те, скільки інформації про певну систему потрібно, щоб ця інформація вважалася репрезентативною (системною). А виділити ці необхідні для більшої визначеності підсистеми можна лише, вимірюючи силу зв’язків між окремими елементами системи, що без математики зробити неможливо; 2) почасти фахівці – статистики, спираючись на свій попередній досвід і на математичний апарат, у фінальних публікаціях результатів своїх спостережень вже розподіляють (структурують) сукупності об’єктів або сукупності їхніх ознак на певні групи, які досить часто несуть інформацію про певні підсистеми досліджуваних систем. Зазначимо, що у ролі елементів системи можуть виступати як окремі елементи (об’єкти), і тоді вона – сукупність об’єктів, так і окремі ознаки, і тоді вона – сукупність ознак. Інформація про об’єкти і про ознаки, які утворюють інформаційні системи, «інформаційно схожі» на ті системи, що існували у дійсності, почасти подається в інтегрованому вигляді або у вигляді результатів певних обчислень (операцій), проведених дослідниками. Навіть тоді, коли історик має програму, за якою статистики проводили збір, класифікацію (поділ інформації про певну систему на «інформаційні групи», які охоплюють дані про її елементи або про підсистеми) та інтегрування інформації, не те, що переконатися у її системності, а навіть зрозуміти сенс того чи іншого показника без елементарних знань з математичної статистики неможливо; 3) мова математики може дати і достатньо коректні відповіді на запитання про те, . скільки потрібно знакової описової інформації (коли знак – це слово) для того, щоб визначити своєрідність авторського стилю. Йдеться про метод дослідження текстів під назвою контент-аналіз, для реалізації якого необхідний масив слів (текст) обсягом 1200-1300 слів.

Так чому ж ми не чуємо «математичного виклику»? По-перше, мабуть, тому, що для того, щоб зрозуміти те, про що нам говорять, треба, принаймні, якщо не знати, то розуміти мову, якою до нас звертаються. Шкільних знань з математики зовсім недостатньо для того, щоб розуміти «мову цифр», «мову статистики». А на історичних факультетах університетів України лише почали (?) викладати основи інформатики, викладання ж основ математико-статистичних методів і математичного моделювання ведеться (?) лише на кількох факультетах (зокрема на історичних факультетах Дніпропетровського і Львівського університетів).

По-друге, упереджене ставлення істориків до математики і статистики часом є наслідком перебільшення унікальності історії як науки, певною самозадоволеністю й обмеженістю «історичного стилю мислення». Безумовно, історія – наука унікальна, але її унікальність полягає не в інформаційному та методологічному самообмеженні, а, окрім іншого, й у здатності перетворювати інформацію про кількісні властивості, зокрема, складних біосоціальних систем, які існували у минулому, у знання про них. Звичайно, не завжди цифра здатна «сказати» нам про людину те, про що може повідомити звичайне слово. Але якщо ми притримуємося думки, що якість і кількість є діалектичне взаємопов’язаними (невід’ємними) факторними характеристиками об’єктивної дійсності, то мусимо визнати, що без врахування й обов’язкового використання кількісних ознак для пізнання сенсу будь-яких об’єктів, його результати, за визначенням, будуть неповними, нерепрезентативними, несистемними, а отже, недостатніми для розуміння суті, якісної своєрідності складних біосоціальних систем минулого.

По-третє, досить часто як аргумент проти використання математико-статистичних методів у історичних дослідженнях використовують міркування про те, що це може призвести до надмірної заформалізованості змісту і результатів історичного, тобто гуманітарного, дослідження, з якого у такому разі «зникне» сама людина, а розповідь про її життя зведеться до різноманітних графіків, таблиць з результатами вимірювань, зважувань та інших обчислень.

До речі, ті вчені, які активно використовують математичний апарат у своїх дослідженнях, і не приховують «формального боку», «формалізуючої властивості» математики. Так, зокрема, Нільс Бор зазначав, що математичний формалізм надає дивну послугу у справі описування складних речей, але він зовсім не допомагає у розумінні реальних речей. Аркадій Мігдал, продовжуючи цю думку, зауважив, що математичні побудови не залежать від властивостей світу, який оточує нас, і математику не цікавить те, для яких фізичних величин будуть використовуватися певні рівняння, і тому математика стала універсальним інструментом для всіх природничих наук[22].

Чи можуть ці, безумовно, важливі і небезпідставні міркування бути невідпорним аргументом проти використання математико-статистичних методів у історичних дослідженнях? Очевидно, що ні.

Повернімося ще раз до вже згаданої думки Умберто Еко про те, що математика – це наука визначення визначень. Йдеться про те, що шлях від «абстрактних» математичних визначень (наприклад, від поняття про пересічне значення певної ознаки для певної сукупності об’єктів) до реальних (дійсно існуючих) явищ набагато довший і складніший, аніж шлях від слова до речі, про складнощі якого так переконливо писав М. Фуко[23]. Так, зазвичай, говорячи про термін, протягом якого відбувалася певна подія, ми використовуємо такі визначення, як «довго» чи «не довго», чи «не дуже довго». Математика ж вимагає певної формалізації цих визначень шляхом введення додаткових понять (година, день, доба тощо), здійснює операцію вимірювання цих проміжків часу і на додаток вводить ще й поняття пересічного значення (чи не найпростішої з математичних «категорій»), яке також завдає додаткового клопоту історикам.

І ще про одне. Повна математизація будь-якої науки можлива лише у тому разі, коли можливою є повна формалізація об’єктів (і їхніх ознак), які вона досліджує, тобто, коли можливе їх представлення у такому вигляді, який дозволяє їх вимірювати, а результати цих вимірювань обчислювати. У 1931 р. відомий австрійський математик і логік Курт Гедель довів теорему «про неповноту формальних систем», зміст якої полягає в аксіоматичному твердженні про те, що повна формалізація мислення не можлива за визначенням[24]. Отже, «агресія», принаймні, з боку свідомих і фахових математиків, історії як науці не загрожує. А нам – історикам – є чому повчитися в них (зокрема, того ж таки точного визначення тих довірчих інтервалів (часових, територіальних, проблемних, методологічних, інформаційних), у межах яких діють наші висновки і результати, що, на жаль, ми робимо не завжди).

Сюжет 5. Чи був і чи е модернізм (у його кліометричному

варіанті) у модерній українській науці?

Трапилося так, що проникненням у радянську історичну науку математико-статистичних методів і комп’ютерних технологій (а загалом, і загальнонаукового теоретико-методологічного досвіду) ми завдячуємо яскравій особистості, людині невичерпної енергії, видатному джерелознавцю, академікові Іванові Дмитровичу Ковальченку[25]. Як згадував сам Іван Дмитрович, свою першу доповідь з використанням ЕОМ і математичних методів він зробив 1962 p. y Новосибірську[26]. А потім події розвивалися досить стрімко: за ініціативою І.Д. Ковальченка наприкінці 60-х років при Відділенні історії AH СРСР було створено Комісію з використання математичних методів та ЕОМ у історичних дослідженнях в Інституті історії АН СРСР; у журналі «Історія СРСР» було започатковано розділ «Методи історичного дослідження», а у класифікаторі фахів ВАК СРСР до складу фаху 07.00.09 «Історіографія та джерелознавство» було додано «Методи історичного дослідження» (ця складова, до речі, відсутня у класифікаторі ВАК України). Починаючи з 1979 р., на базі Комісії та історичного факультету МДУ ім. М.В. Ломоносова і кафедри джерелознавства, яку І.Д. Ковальченко очолював з 1966 по 1995 p., проходили засідання загальносоюзного, а фактично – міжнародного, семінару «Кількісні методи в історичних дослідженнях», на якому виступили десятки зарубіжних вчених-кліометристів. Зі середини 80-х років, разом з Радою молодих вчених МДУ, Комісія проводила щорічні школи-семінари для аспірантів і молодих вчених, які мали загальносоюзний статус, а також виїздні школи-семінари.

Про рівень і зміст кліометричних досліджень свідчило те, що ця складова джерелознавства була єдиною галуззю радянської історичної науки, з якою підтримували тісні наукові стосунки американські історики (причому на паритетних засадах). Так, зокрема, було проведено спільні радянсько-американські симпозіуми у Балтіморі (1979 р.) й у Таллінні (1981 p.), що закінчились виданням спільної фундаментальної праці[27]. За редакцією І.Д. Ковальченка у 1984 р. був виданий перший у СРСР підручник з нової навчальної дисципліни під назвою «Кількісні методи в історичних дослідженнях»[28]. У 70-90-ті роки у видавництві «Наука» за ініціативою Івана Дмитровича вийшло сім збірників серії «Математические методы в исторических исследованиях». За даними бібліографічного довідника, що побачив світ 1987 p., кількість книг і статей радянських кліометристів становила 523 назви[29]. Один з провідних фахівців-кліометристів Росії Л.Й. Бородкін вважає, що нині цей перелік виріс майже удвічі[30].

1987 р. (уже за часів «перебудови») вийшла з друку фундаментальна монографія І.Д. Ковальченка «Методы исторического исследования», яка була відзначена Державною премією СРСР.

У 1985 р. на історичних факультетах університетів, за наказом Міністерства вищої освіти, проводилася широкомасштабна акція з комп’ютеризації процесів навчання, викладання і дослідження історії, яка, окрім іншого, передбачала обов’язкове двомісячне навчання гуманітаріїв роботі на комп’ютерах. В умовах повної відсутності на місцях фахівців-математиків, які розуміли б, що саме треба викладати викладачам-гуманітаріям, при майже повній відсутності на той час персональних комп’ютерів та їх програмного забезпечення, адаптованого під «математичні здібності і потреби» гуманітаріїв, ця широкомасштабна акція була «запрограмована» на провал. Тим більше, що першопочатково передбачалося влаштувати ці двомісячні курси «комп’ютерної грамоти» лише у провідних університетах Москви і Києва. Але керівництво місцевих університетів вирішило цю проблему по-своєму: навіщо витрачати гроші на відрядження викладачів до столиць, якщо «під боком» є свій механіко-математичний факультет, на якому «без зайвого клопоту» можна провести суцільну «комп’ютеризацію» гуманітаріїв...

Але часи вже були «перебудовчі» і дехто (у т. ч. й автор цієї статті) таки зміг «прорватися» до Московського університету на стажування на кафедрі джерелознавства, яку очолював І.Д. Ковальченко і при якій існувала лабораторія історичної інформатики.

У 1988 р. кафедра історіографії та джерелознавства, якою тоді керував відомий джерелознавець, професор Микола Павлович Ковальський, видала міжвузівський збірник наукових праць «Проблемы применения количественных методов анализа и классификации источников по отечественной истории», у якому, чи не вперше в українській історіографії, був виділений спеціальний розділ: «Применение количественных методов в исторических исследованиях». У збірнику були репрезентовані перший досвід у царині кліометрики дніпропетровських джерелознавців[31] і праці вже відомих на той час кліометристів – І.Д. Ковальченка, Л.Й. Бородкіна, Н.Б. Селунської, Т.Ф. Ізместьєвої (всі – з Москви), І.P. Рафі-заде (Баку)[32]. Згодом у збірнику «Теория и методика историографических и источниковедческих исследований», виданому на базі кафедри, з’явилися нові роботи вже згаданих Л.Й. Бородкіна, Н.Б. Селунської, Т.Ф. Ізместьєвої, В.В. Підгаєцького та праці нових авторів – І.М. Гарскової (Москва), О.Г. Буховця (Мінськ)[33].

Починаючи з двадцятого ювілейного збірник, про який щойно йшлося, отримав усталену назву: «Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України», доповнену окремою для кожного його числа «підназвою». У цьому ж числі збірника було започатковано постійний розділ «Кліометрика», у межах якого публікувалися дослідження вітчизняних та зарубіжних кліометристів[34]. Розділ «Кліометрика» представлений і на шпальтах «Вісника Дніпропетровського університету. Серія: історія та археологія»[35].

У 1988 p., за підтримкою професора MIL Ковальського, ми разом з Ю.А. Святцем розпочали (вперше на історичних факультетах університетів в Україні) викладання курсу «Кількісні методи в історичних дослідженнях», видавши для його навчально-методичного забезпечення дві методичні розробки[36]. А згодом (з тією ж самою метою) автором було видано три навчальні посібники[37].

Восени 1992 p., після проведення в Ужгороді міжнародної конференції «Нові комп’ютерні технології в історичних дослідженнях і в освіті», у Москві відбулися установчі збори Асоціації «Історія і комп’ютер», членами якої на сьогодні є понад 200 вчених-кліометристів із наукових і навчальних закладів Росії, України (зокрема, Дніпропетровського університету), Білорусі, Киргизії, Азербайджану, Німеччини, Нідерландів. Щорічно асоціація проводить осінні школи-семінари, а навесні – конференції «АІК». З часу свого створення асоціація видає інформаційний бюлетень, а починаючи з 1994 p., ще й праці щорічних наукових конференцій під загальною назвою «Круг идей», в яких репрезентовані і праці кліометристів з Дніпропетровського університету[38].

Наслідуючи позитивний дидактичний досвід асоціації, кафедра історіографії та джерелознавства ДДУ взимку 1990 р. провела виїздну загальносоюзну школу-семінар з використання новітніх комп’ютерних технологій в історичних дослідженнях (школа у «Лісовому»), у вересні 1996 р. – виїздну школу-семінар для студентів і аспірантів з Дніпропетровська, Львова, Запоріжжя (школа в «Осокорах»)[39], а восени 1997 р. – школу-семінар для студентів-гуманітаріїв ДДУ. Дві останні школи проводилися за участю професора Центральноєвропейського університету (м. Будапешт), відомого кліометриста Герхарда Яритца. Семінар в «Осокорах» проводився за підтримкою фонду «Фольксваген».

1993 р. на засіданні спеціалізованої ради історичного факультету Московського університету автором була захищена докторська дисертація з клюметрики[40], за матеріалами якої була видана монографія[41]. Цього ж року на історичному факультеті ДДУ розпочалися захисти дисертацій аспірантів автора, які використовували у своїх роботах комп’ютерні технології та загальнонауковий теоретико-методологічний досвід[42].

13 грудня 1995 р. пішов з життя І.Д. Ковальченко, який так багато зробив для джерелознавства і, зокрема, кліометрики. На щастя, справу його життя успішно продовжують його колеги та учні. Окрім Московського університету, досить потужними центрами кліометричних досліджень стали Московський державний гуманітарний університет, Московський міський архів, кафедра джерелознавства Санкт-Петербурзького університету. Учнями І.Д. Ковальченка здійснено видання першого у країнах СНД ґрунтовного підручника з історичної інформатики[43].

1998 p. y Дніпропетровському університеті, вперше в Україні, доцентом Ю.А. Святцем і доктором Петером Доорном з Лейденського університету (Нідерланди) видано підручник під назвою «Кліометрика. Інформаційні технології та інструменти». Розрахований на студентів-істориків, він не має аналогів у країнах СНД[44].

На сьогодні всі роботи, пов’язані з використанням комп’ютерних технологій на історичному факультеті ДДУ (як у наукових розвідках, так і у навчальному процесі), відбуваються на базі науково-дослідної лабораторії комп’ютерних технологій: (e-mail: comtechr@a-teleport.com), створеної за рішенням вченої ради ДДУ від 17 листопада 1994 р. Лабораторія має досить тісні міжнародні зв’язки й успішно виборола і виконала кілька міжнародних грантів.

Завершуючи цей сюжет, звернемо увагу на те, що проблема використання комп’ютерних технологій і модерністського загальнонаукового досвіду стає проблемою не лише залежно від того, як їх використовувати, але й залежно від того, скільки істориків із сучасного українського наукового загалу займаються подібними модерністськими розвідками, а їх, на превеликий жаль, мало.

Що ж до запитання, винесеного у назву цього сюжету, то відповідь на нього, з огляду на все сказане, звучить так: якщо модернізм був і є у нашій історичній науці, то він «присутній» лише у його «локальному» варіанті, одним з проявів якого і є кліометрика.

На наше глибоке переконання, не пройшовши суворої і вимогливої школи модернізму, «школи джерела і методу», годі й підступатися до витонченого мережива метафор, алюзій та ілюзій постмодерну.

* * *

P.S. Отже, у цьому есе йшлося про виклик наратива, який, здається, почули, і про виклик з боку математики і статистики, який, на нашу думку, так і залишився не почутим. Обидва їх можна визначити як виклики з боку носіїв інформації (наративів і статистики) і з боку можливих методів їх дослідження. Проте цими двома викликами їх потенційна кількість не обмежується. У перелік можливих у майбутньому викликів до історичної науки також -входять: 1) виклик з боку «мовчазної» археології, яка чомусь і досі вважається, якщо не допоміжною, то спеціальною історичною дисципліною, і яка може проголосити саме матеріальні пам’ятки, чи не єдині «реальні» залишки минулого, такими ж самими єдиними вірогідними джерелами про минуле; 2) виклик з боку мистецтва (музики, поезії, малярства тощо), яке може проголосити «власні» носи інформації єдиними носіями інформації про «справжню», тобто інтелектуальну історію людства, розглядаючи себе як рафіновану, витончену історію його кращих представників; 3) виклик з боку генетики і біології, які можуть проголосити саме людину єдиним і унікальним носієм інформації про минуле людства. Носієм, який, на відміну від багатьох інших, безперервно існував протягом усього часу існування людства, відобразив і зафіксував у собі безліч впливів і змін (і природних, і соціальних) і життя якого протягом багатьох тисячоліть і є тим, що ми зазвичай називаємо історією.

Безумовно, цей гіпотетичний перелік ймовірних викликів до історії при бажанні можна продовжити або спростувати (спираючись на т. зв. «здоровий глузд»), але у кожному разі наука і ми, її репрезентанти, повинні бути вдячними людям, які здатні на будь-які виклики до неї.