Роман СИРОТА

З ІСТОРІЇ ОДНОГО СУДОВОГО ПРОЦЕСУ

АБО ГЕТЬМАНСЬКА СПРАВА У МІЖВОЄННІЙ

ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ

З відомих причин відносини між Українською гетьманською державою і Великою Британією не склалися. Але перебравшись до Берліна й організовуючи свій рух на еміграції, Павло Скоропадський не забув про вплив цієї країни на міжнародні справи. Його представником у Лондоні став Володимир де Коростовець.

Нам невідомо, коли і за яких обставин В. Коростовець познайомився з гетьманом. Про його особу ми знаємо переважно те, що він сам бажав розповісти: «Я є українцем і за часів царя та Тимчасового уряду займав посаду в Міністерстві закордонних справ (європейському департаменті), а до цього чимало подорожував, інтенсивно вивчаючи різні країни і народи. Коли більшовики захопили владу, майже всю мою сім’ю розстріляли і я ледве втік до Польщі. Більшовики змогли відібрати у мене все, за винятком моїх знань і освіти, які я здобув завдяки моїй видатній матері. Я почав працювати, читати лекції, писати статті і книги. Ці статті і книжки виходили друком у Німеччині (до Гітлера), Франції, Англії, США. Чимало моїх статей побачили світ також у голландській та сербській пресі. Темою моїх студій і творів стали європейські справи і, головним чином, справи моєї Батьківщини – України. Книга спогадів «Посів і жнива» була дуже добре сприйнята серйозною британською пресою*. Згодом з’явилися інші книжки. Я виступав з лекціями по всій країні, переважно в консервативних і юніоністських спілках, у коледжі Бонар Лоу в Ешріджі та його відділеннях; у таких політичних клубах, як Клуб 1900, Клуб 1912 консервативної спілки Лондонського Сіті. Деякі з моїх статей були опубліковані у щомісячнику «The Contemporary Review». Я також виступав у Королівському інституті міжнародних справ (дуже давно) і в Королівському товаристві Центральної Азії»[1].

В. Коростовець прибув до Великої Британії у 1920 р. Мабуть, вже наступного року він познайомився з англійським магнатом Монді Ґрегорі, який проводив кампанію антибільшовицької пропаганди серед британської громадськості, і здобув у його особі першого прихильника гетьманської справи в Англії. Зближення відбулося на ґрунті консерватизму й антибільшовизму. М. Ґрегорі видавав газету консервативного напрямку «Whitehall Gazette», у якій публікувалися і написані В. Коростовцем статті про Україну. Наприкінці 1920-х років до видання газети активно приєднався молодий і, як згодом побачимо, честолюбний Луїс Тафнелл[2]. Статтями і виступами В. Коростовая на сторінках «Whitehall Gazette», люб’язно наданої у його розпорядження М. Ґрегорі і Л. Тафнеллом, фактично й обмежувалася у той час підтримка гетьмана у Великій Британії.

Зміни настали у 1930 p., коли П. Скоропадський, який перебував у Берліні, почав тиснути на М. Ґрегорі з вимогою надати матеріальну та фінансову допомогу його справі. У відповідь М. Ґрегорі погодився утворити з метою збору коштів спеціальний Англо-український комітет, ґоловою комітету було призначено М. Ґрегорі, почесним секретарем – Л. Тафнелла, а В. Коростовець став його членом. Очевидно, згадавши про своїх англійських прихильників, П. Скоропадський і справді керувався фінансовими мотивами, хоча не можна заперечувати і певних його політичних розрахунків. Як пише український історик Володимир Косик, в еміграції гетьман був у такій нужді, що в 1926 р. його німецькі друзі клопоталися про надання йому фінансової допомоги від німецького уряду. У їхній петиції вказувалось на те, що П. Скоропадський, який перебував у «надзвичайній фінансовій нужді», потребує цієї допомоги «не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім’ї пристойне проживання»[3]. Отож, довідавшись про зростання зацікавлення українськими справами у широких кіл британської громадськості наприкінці 1930 p., гетьман, цілком ймовірно, вирішив скористатися сприятливою ситуацією. М. Ґрегорі і Л. Тафнелл довго не опиралися, оскільки, мабуть, теж сподівалися заробити на гетьманській ідеї.

Згодом Л. Тафнелл свідчив, що проект комітету склали він і В. Коростовець, затративши на це чимало часу. Ідеологічним прикриттям їхньої діяльності стало гасло відокремлення «південної частини Росії від Радянського Союзу» і створення там незалежної Української держави на чолі з гетьманом. Відтак до справи почали залучати нових людей. Л. Тафнелл познайомив В. Коростовця з капітаном Гаєм Макко, спеціальним представником лорда Кітченера в Росії у роки Першої світової війни. Ще одного прихильника гетьманської ідеї вони знайшли в особі Брайана Дейвіса, клерка нотаріальної контори «Messrs Lewis & Lewis». Послуги останнього були особливо цінними, оскільки Л. Тафнелл і В. Коростовець не могли обійтися у своїй діяльності без фахових юридичних консультацій. Так само зазначені особи зацікавили сера Майкла О’Дуайєра і переконали його фінансувати їхню справу.

Разом з першими успіхами з’явилися і перші проблеми у реалізації задуму. М. Ґрегорі зволікав з відкриттям обіцяного рахунку в банку Драммонда. Л. Тафнелл і В. Коростовець почали підозрювати його у намірі покинути спільну справу. Український член комітету, який підтримував інтенсивний телефонний зв’язок з Берліном, повідомив про свої здогади гетьмана. П. Скоропадський, постійно і терміново потребуючи грошей, занепокоївся. У листі до В. Коростовця, датованому 5 березня 1932 p., він запропонував особисто приїхати до Лондона, де хотів зустрітися з Л. Тафнеллом і Г. Макко, підкреслював своє нужденне становище й обіцяв повернути деякі позики.

Візит П. Скоропадського розпочався у другій половині березня 1932 р. Перш за все він відвідав Форин Оффіс, де його прийняв радник (а згодом керівник) північного департаменту Лоренс Колльєр. Під час бесіди, яка мала ознайомчий характер, гетьман спробував представити себе і свій рух британським дипломатам. У підсумковій записці, складеній 31 березня, Л. Колльєр зазначив, що П. Скоропадський, схоже, «в останніх труднощах Радянської України знаходить заохочення для власної програми Української конституційної монархії на чолі зі спадковим гетьманом». Розповідаючи про свою організацію, український провідник наголосив, що вона не перебуває на фінансовому утриманні ані в німців, ані в поляків і не має жодного зв’язку з партіями польської України – УНДО та УВО[4]. (Гетьман помилився: на той час УВО вже була реорганізована в ОУН). Переконуючи співбесідника у незалежності свого руху, він тим самим натякав на можливість і бажаність британської підтримки. Чи вдалося йому зацікавити Форин Оффіс? Однозначну відповідь дати важко. В усякому разі, вже у квітні Л. Колльєр відправив у британські представництва в Москві і Варшаві запит про те, наскільки впливовими є прогетьманські структури. З Польщі на запит відгукнувся британський консул Френк Сейнері, який доволі стримано оцінював «діяльність екс-гетьмана Скоропадського і мосьє Коростовця у зв’язку з українською незалежницькою (і монархістською) пропагандою»[5].

Окрім політичних, гетьману довелося вирішувати в Лондоні також організаційні та фінансові питання. Напередодні візиту М. Ґрегорі все-таки кредитував і гарантував рахунок на суму 1000 ф.ст. у банку. Проте надмірні видатки П. Скоропадського та його агентів спричинили перевищення кредиту майже на 500 ф.ст. Сподіватися на допомогу М. Ґрегорі більше не доводилося. У кількох англійських судах проти нього порушили кримінальні справи за звинуваченням у фіктивному продажі титулів. А М. Ґрегорі, як відомо, був головою прогетьманського комітету. 26 квітня 1932 p. відбулася зустріч за участю Б. Дейвіса, Л. Тафнелла, П. Скоропадського і В. Коростовця. Присутні дійшли згоди, що у разі надходження пожертв або інших коштів для підтримки гетьманського руху усі вони підлягатимуть оплаті серові М. О’Дуайєру і через контору «Messrs Lewis & Lewis» переказуватимуться гетьманові з відрахуванням комісійних для В. Коростовця і Л. Тафнелла. Останній уклав із П. Скоропадським письмовий контракт, згідно з яким він, Л. Тафнелл, і В. Коростовець мали отримувати 15 відсотків від сум, зібраних на гетьманську справу (по 7,5% кожен). В обмін на це В. Коростовець і гетьман, щоб уникнути небажаного розголосу, переконали Л. Тафнелла взяти на себе відповідальність за перевищення кредиту в банку. Крім того, слід було ще запобігти небезпеці ототожнення зловживань М. Ґрегорі з діяльністю комітету. Після консультацій з Г. Макко і Б. Дейвісом Л. Тафнелл попросив у М. Ґрегорі відставки. Збори, на яких були присутні П. Скоропадський, Л. Тафнелл, В. Коростовець, Г. Макко і Б. Дейвіс, прийняли офіційне рішення про розпуск комітету. Відповідні документи розіслали усім його членам. Натомість гетьман і В. Коростовець уповноважили Л. Тафнелла бути промотором їхньої справи у Великій Британії.

Л. Тафнелл енергійно взявся за роботу. Генерал Брус, М. О’Дуайєр, каштан 3-го рангу Кадоган і Г. Макко приєдналися до нього та сформували новий комітет із завданням збирати гроші, їм вдалося залучити до пропаганди гетьманської ідеї багатьох нових людей, зокрема, у Шотландії та США. Фінансовий бік діяльності Л. Тафнелла і його друзів у 1932-1934 pp. досить добре висвітлений у публікованому документі. Тому зупинимося лише на виданні ними часопису «The Investigator», який з’явився у листопаді 1932 р. і виходив щонайменше півтора року. Згодом опоненти гетьмана, зокрема, Л. Тафнелл на суді, звинувачували часопис у друці статей пронацистського спрямування. Проте офіційні британські органи довгий час такої тенденції у його матеріалах не помічали. Наприклад, про неї нічого не згадується у записці Форин Оффіс з приводу української пропаганди в Англії від 22 червня 1933 р. Навпаки, тут стверджується, що ««The Investigator» є виявом роботи групи англійців, включаючи сера М. О’Дуайєра і Вельмишановного С. Г. Бруса. Група є антибільшовицькою і конструктивний бік їхньої діяльності передбачає досягнення української незалежності при гетьманові»[6].

Члени комітету намагалися не розголошувати деталей своєї справи. Британська громадськість, за винятком кількох агентів і фінансових олігархів, до яких Л. Тафнелл, Г. Макко або Б. Дейвіс зверталися особисто, не здогадувалася про те, що проводиться збір пожертв на підтримку гетьманського руху. Відмовившись від відкритої агітації (а з огляду на стійке ототожнення у свідомості пересічного англійця української монархічної ідеї з німецькими інтригами це було й неможливо) і передавши справу в руки вузького кола осіб, П. Скоропадський зробив себе заручником матеріальних інтересів цих людей. У березні 1934 р. він відмовився від послуг Л. Тафнелла. Звільнення містило у собі приховану небезпеку і стало серйозним випробуванням для прогетьманського руху в Англії.

На початку 1930-х pp. у Лондоні активізувалися прихильники інших українських політичних угруповань. У березні 1931 р. тут виникло проуенерівське Українське бюро[7]. Незабаром його очолив галичанин Володимир Кисілевський, який, згідно з даними Форин Оффіс, представляв у Великій Британії УНДО[8]. З 1933 р. діяльність ОУН у цій країні вирішив посилити Євген Коновалець[9]. Його представник у Лондоні Євген Ляхович нав’язав контакти не лише з офіційними британськими представниками, але й впливовими громадсько-політичними діячами, зокрема, з істориком Робертом Вільямом Сітон-Вотсоном[10]. 27 лютого 1935 р. англійські газети повідомили про створення Англо-українського комітету, «який має на меті стежити за подіями (в Україні. – P.C.) і вживати таких заходів, які покажуться потрібними»[11]. На практиці цей комітет тісно співпрацював з Українським бюро В. Кисілевського і, по суті справи, виражав його погляди. Як видно з газетного оголошення, його засновники Сесіл Лестрейндж Малоун, Еш Лінкольн і Р. В. Сітон-Вотсон не знали, (або зробили вигляд, що не знають) про існування прогетьманського Англо-українського комітету. Незважаючи на те, що дві організації діяли по-різному: прогетьманська – «в тіні», проундовська, навпаки, намагалася проводити якомога гучніші політичні акції, суперництво між ними було неминучим. Над гетьманом згущалися хмари.

Грім вдарив 8 жовтня 1935 р. У цей день у Королівському суді розпочалось слухання справи проти гетьмана П. Скоропадського та його представника В. Коростовця за позовом Л. Тафнелла. Він вимагав відшкодування збитків за «незаконне» звільнення і виплати комісійних з коштів, зібраних «для сприяння англо-українському рухові». Відповідачі відмовилися відшкодовувати збитки. Вони подали зустрічний позов, стверджуючи, що Л. Тафнелл приховав частину зібраних коштів. Останній продовжував запевняти, що, згідно з угодою про комісійні відрахування від 26 квітня 1932 p., він зібрав на потреби руху 11 665 ф.ст., сплатив видатки на суму 7 584 ф.ст. 19 шилінгів і 10 пенсів, надав майже 731 ф.ст. гетьманові і виплатив В. Коростовцю авансом 1 487 ф.ст. На перехресному допиті Л. Тафнелл зізнався, що у листах до гетьмана він не розповів правди про внесок, зроблений лордом Дайсартом, та про інші справи. Суддя зазначив, що це виправдовує звільнення, і вимога відшкодувати збитки була відхилена. Л. Тафнелл також визнав, що його двоюрідний брат, капітан 3-го рангу Тафнелл, виділив на розвиток руху 5 000 ф.ст., але він витратив їх. Кузен подав на нього до суду.

Побоюючись гучного політичного скандалу, гетьман і В. Коростовець вирішили домовитися з позивачем, їхній адвокат Джон Фостер запропонував Л. Тафнеллу в обмін на його відмову відкликати зустрічний позов і переконати капітана 3-го рангу Тафнелла не наполягати на поверненні своїх грошей. У цьому разі і лорд Дайсарт не порушував би проти Л. Тафнелла судової справи. Л. Тафнеллу нічого не залишалося, як погодитися прийняти «цю надзвичайно щедру пропозицію». З питання «незаконного» звільнення судовий вирок було оголошено на користь відповідачів. Позов і зустрічний позов були відкликані, а капітан 3-го рангу Тафнелл у судовому порядку зрікся своїх претензій. Стосовно грошових розтрат суд не прийняв жодного рішення. Обидві сторони залишилися при своєму. Виграли від цієї судової справи лише вірогідні противники гетьмана.

Виникають запитання: чому Л. Тафнелл відклав подання позову на осінь 1935 p.? чи не міг він передбачити кінцевий результат судового розгляду? Детальний аналіз його свідчень підказує, що однією з його цілей було дискредитувати гетьманську ідею та особисто П. Скоропадського в очах громадськості, перетворити процес із фінансово-арбітражного на політичний. Тим більше, що діяльність гетьмана та його агента давала для цього підстави. Незважаючи на численні запевнення, що помічником гетьмана він став з ідейних переконань, Л. Тафнелл, як відомо, заздалегідь гарантував собі виплату комісійних відсотків. Тобто його матеріальні міркування переважали над політичними або ж, принаймні, були рівнозначними з ними. З огляду на це, маловірогідною виглядає розповідь Л. Тафнелла про розчарування у гетьманському русі після візиту до Берліна наприкінці 1933 p., де його «намовляли» умістити в «The Investigator» статтю пронімецького спрямування. У нас немає документів, які вказували б на те, що за спиною Л. Тафнелла хтось стояв. Можливо, даючи такі свідчення, він з власної ініціативи вирішив зіграти на антинацистських настроях британської громадськості. Однак логіка подій та їх подальший розвиток заінтриговують.

Наприкінці процесу із заявою перед судом виступив Еш Лінкольн, зазначивши, що його організація (Англо-український комітет) не має жодного зв’язку з комітетом, про який згадувалося під час розгляду справи[12].

Незважаючи на позитивний для гетьмана вирок суду, англійські газети неоднозначно відгукнулися про процес. Консервативна «Morning Post» опублікувала статтю під заголовком «Проти українського гетьмана порушено справу»[13]. Прихильнішою до П. Скоропадського була «The Daily Telegraph», але й вона зображувала його в ролі звинуваченого[14]. Через два дні після завершення суду В. Кисілевський надіслав Р.В. Сітону-Вотсону вирізки деяких газетних статей, із задоволенням відзначивши, що всі вони згадують про виступ Е. Лінкольна. Він повідомив, що складається докладний запис судового розгляду, і пообіцяв подати цей документ, як тільки він буде готовий[15]. Очевидно, українець виконав свою обіцянку, оскільки згаданий запис знаходимо серед паперів архіву Р. В. Сітон-Вотсона. 25 жовтня ще один член Англо-українського комітету, С. Лестрейндж Малоун, передав документ у Форин Оффіс Л. Колльєру. Представник зовнішньополітичного відомства визнав, що процес «має велике міжнародне значення, особливо у Східній Європі», а про себе, мабуть, записав його у пасив британської дипломатії, оскільки її поставили перед доконаним фактом[16].

Судовий розгляд поклав початок відкритій боротьбі між В. Кисілевським і Англо-українським комітетом, з одного боку, та В. Коростовцем і гетьманом – з іншого. Опоненти розповсюджували чутки про «паскудний характер», контрреволюційність, підступність П. Скоропадського, відсутність у нього підтримки в Україні. Але найчастіше об’єктом їхньої «критики» ставало германофільство гетьмана. Стверджувалося, що, з огляду на минуле, «нацистські інтриги довкола створення Української держави під німецьким впливом, особливо, починаючи з 1933 p., природно, зосереджувалися на ньому; він підтримував тісні зв’язки з німецьким генеральним штабом і особисто президентом Гінденбургом»[17].

Керуючись власними політичними інтересами, британські офіційні чинники доволі стримано реагували на такі повідомлення. Форин Оффіс і спецслужби продовжували цікавитися гетьманським рухом. Збереження неофіційних контактів зі штаб-квартирою П. Скоропадського та його представниками дозволяло не лише контролювати діяльність цього українського угруповання й одержувати відомості про плани Гітлера, але й вести гру розвідок. При цьому враховувалося, що серед прихильників гетьмана були подвійні агенти.

Цінність інформації з Берліна зросла восени 1938 p., коли «українське питання» опинилося в епіцентрі європейської дипломатії. Припускаємо, що «роботу» з групою П. Скоропадського у цей час координував майор Дезмонт Мортон, начальник центру промислової розвідки, у роки Другої світової війни – особистий радник Вінстона Черчілля з питань розвідки. 9 грудня 1938 р. він передав Вільямові Стренґу, главі центрального департаменту Форин Оффіс, зібрані ним відомості, які вказували на те, що «П. Скоропадський, зазнавши тиску з боку нацистської партії, погодився використати свою організацію в Україні, щоб розпочати там повстання, яке мало збігтися з німецькими військовими заходами на початку наступного року». Окремо зазначалося, що від капітана Г. Макко надійшла інформація про «запланований військовий наступ на Схід на початку наступного року»[18]. Оскільки восени 1938 р. Гітлер ще остаточно не визначив напрям своєї подальшої експансії, ці повідомлення не можна вважати відвертою дезінформацією.

Ситуація змінилася на рубежі 1938/1939 pp. У січні 1939 р. британці впевнилися, що Гітлер принаймні впродовж найближчого року в Україну не вторгнеться[19]. Зрозумів це, напевно, і гетьман. Його син Данило Скоропадський, прибувши до Лондона в лютому 1939 p., знову попросив британської підтримки. У розмові з Л. Колльєром він зауважив, що «партія його батька жодним чином не пов’язана з Німеччиною, а якщо вони тепер і співпрацюють з німцями, то лише тому, що не бачать більше нікого, хто був би готовий або спроможний їм допомогти». Відтак словами про «марність очікувати стихійного повстання в Радянській Україні» гетьманич натякнув на можливості свого руху[20]. Британці вагалися, адже гетьман, передусім, був потрібен їм на випадок війни Німеччини з СРСР. Хоча такий варіант поки що відкладався, проте дедалі більше свідчень вказували на зміну у їхній позиції.

Першою ознакою позитивних зрушень можна вважати затримку Д. Скоропадського у Великій Британії. З цього приводу В. Кисілевський висловлював неабияке здивування: «Для мене все ще загадка, як він (Д. Скоропадський. – P.C.) міг одержати дозвіл прибути до цієї країни і залишитися тут»[21]. Директор Українського бюро не знав або забув старе правило британської дипломатії: ніколи не складати яйця в один кошик. Так було і з підтримкою українського руху. Тому претензії В. Кисілевського та його друзів на виняткову прихильність Лондона були безпідставними.

Перед В. Коростовцем поступово відкривалися двері владних кабінетів. «Коли я був у міністерстві інформації, – повідомляв В. Кисілевський Р.В. Сітон-Вотсону, – я почув дуже важливі новини, які вас зацікавлять. Один із його відділів, що займається іноземними публікаціями, вирішив приділити увагу українським справам, і з цією метою їм порадили нашого давнього знайомого, представника П. Скоропадського в Лондоні В. Коростовця. Особою, яка рекомендувала, була, мабуть, леді Флетчер, росіянка за походженням»[22]. Після ж переїзду В. Кисілевського в квітні 1940 р. до Канади представник гетьмана став чи не єдиним українським експертом в Англії. Проте минуле не дозволяло йому почуватися впевнено. «Справді, – запитував С. Лестрейндж Малоун у березні 1941 p., – дивовижно, як цьому хлопцеві дозволили залишитися, коли навіть досить дружні нам євреї вивезені на о. Мен. Я запевняю, що Вільгельмштрассе* все ще тримає гетьмана у схованці. Якщо Коростовець не використовується нашою розвідкою з метою подвійної гри, то можна лише припустити, що він має високопоставлених друзів, які допомогли йому отримати британський паспорт і про яких, внаслідок справи Монді Ґрегорі, він, можливо, знає надто багато»[23]. Відомо, що весь цей час британські спецслужби вели спостереження за В. Коростовцем і Д. Скоропадським[24]. І лише у вересні 1941 р. Форин Оффіс визнав, що гетьманський рух «може бути корисним»[25].

Унікальним джерелом для висвітлення діяльності гетьманського представника в Лондоні та самого П. Скоропадського в 1920-х – першій половині 1930-х років є запис судового розгляду 8-9 жовтня 1935 р. справи «Тафнелл проти Скоропадського та інших (Коростовця)», зроблений Е. Лінкольном.

Документ логічно поділяється на три частини. У вступі подано коротке «резюме» заслуханих судом свідчень, яке містить нищівну критику зусиль гетьмана у Великій Британії. Однак під час розгляду справи у такій обвинувачувальній формі свідчення не виголошувались. Окрім вироку, суд не робив жодних інших висновків. Преса не відреагувала на це тенденційне «резюме». Тому його з певністю можна вважати особистою думкою Е. Лінкольна, що вказує на ступінь протистояння всередині проукраїнського лобі у Великій Британії.

Наступна частина документа присвячена безпосередньо першому дню судового засідання, коли було заслухано покази позивача. Л. Тафнелл виклав власний погляд на появу, цілі та методи діяльності прихильників гетьмана в Англії, розповів про свою участь в основних заходах. Це, мабуть, точно зафіксував Е. Лінкольн. Третя частина є записом перехресного допиту Л. Тафнелла 9 жовтня. Метою допиту було не лише з’ясувати щирість його свідчень, але й встановити фінансові зобов’язання позивача і відповідачів. У цьому місці Е. Лінкольн навів повний текст листа В. Коростовця і Л. Тафнелла до П. Скоропадського, який показує, що гетьман знав і схвалював засоби, з допомогою яких збиралися гроші. Далі йде виклад судового вироку та умов порозуміння, досягнутого учасниками суперечки самостійно. Завершується документ заявою Е. Лінкольна.

Запис процесу виявлено нами у двох примірниках – один у рукописній колекції Р.В. Сітон-Вотсона, яка зберігається у бібліотеці Школи слов’янських і східноєвропейських студій Лондонського університету, другий – у фондах Форин Оффіс Державного архіву Великої Британії. Нижче публікуємо першу копію. Під час судового розгляду встановлювалися всі нові особи, факти та події, які з’являлися у справі. Це відобразив запис Е. Лінкольна. Ті моменти, які суд не вважав за доцільне з’ясовувати (як неістотні), коментувати складно. Тому ми змушені обмежитися мінімумом приміток. Сподіваємося, що частково їх замінить вступна стаття.

ДОДАТОК

Tufnell v. Skoropadsky and Another (Korostovetz).

Heard before Mr. Justice Macnaghten in the King’s Bench Court on

Tuesday, the 8th and Wednesday the 9th October 1935.

Case No. 915.

The evidence brought forth in this Case showed the following points:

(1) That the Hetman Skoropadsky and Korostovetz collected monies, ostensibly for the Ukrainian cause, but actually for their own private purposes.

(2) That they were closely associated with Mr. Maundy Gregory and received various monies from him until he was convicted under the Honours (Prevention of Abuses) Act of 1925.

(3) That large and small sums of money were collected under false pretences from Lord Dysart and other persons.

(4) That money was obtained from certain persons by offering the hope of future privileges in a Ukrainian State, for which neither the plaintiff nor the defendant had any title.

(5) That little, if any, of the money collected, amounting to at least £12,000, was used for the Ukrainian cause, but was mainly used for private purposes, for paying off women, etc., etc.

Mr. Louis Tufnell who appeared in person unsuccessfully, claimed from Mr. Paul Skoropadsky, described as the Hetman of Ukraine, and Mr. V. de Korostovetz, the Hetman’s agent in London, damages for wrongful dismissal and commission on money collected to further the Anglo-Ukrainian Movement. Defendants, who were represented by Mr. Foster, denied liability, asserting that the Herman was entitled to dismiss Mr. Tufnell on account of his alleged misconduct. They counterclaimed money alleged to have been paid to Mr. Tufnell and retained by him.

Mr. Tufnell, outlining his Case, said that he was born in 1908, was the grandson of a landowner, and was educated at Eton. Subsequently, he was employed by the Dunlop Rubber Company as a Department Manager in Burma. He had already met Mr. Maundy Gregory, who was conducting a campaign against Bolshevik propaganda and asked him to keep in touch on account of Communist propaganda in Burma.

The Company in which he served eventually closed down and he returned to London, where he again got into touch with Mr. Maundy Gregory, and was employed as Secretary to the Centenary Appeal for the Order of St. John of Jerusalem, and also to assist Maundy Gregory in publishing a paper called the «Whitehall Gazette» in which, he understood, articles appeared on Ukraine which were written by Mr. Korostovetz. He thought that Maundy Gregory had met Mr. Korostovetz in 1921.

In 1930, the Hetman, who resided in Berlin, pressed Maundy Gregory to give him material and financial assistance in order to help him in his cause. Mr. Maundy Gregory then agreed to form a Committee for that purpose. Maundy Gregory was appointed Chairman of the Committee, Tufnell, Honorary Secretary, and Korostovetz was made a member.

Korostovetz and Tufnell planned the whole scheme between them and spent a tremendous amount of time on it, sometimes working until two o’clock in the morning. Their plan was to detach the Southern part of Russia from the Soviet Union.

In November 1931, Tufnell and Korostovetz began to suspect that Maundy Gregory had little or no interest in the Ukrainian cause, and at the same time the Hetman was pressing for money. At this stage the account at Drummond’s Bank was credited and guaranteed to the extent of £1,000 by Maundy Gregory. After several months this account was overdrawn by approximately £500.

Tufnell then introduced Korostovetz to a certain Captain Guy MacCaw, who was Lord Kitchener’s special representative in Russia. He and Korostovetz convinced Tufnell that Ukraine was of immense importance and help to Great Britain.

Korostovetz very often spoke on the telephone with Berlin with Hetman Skoropadsky and one quarter’s bill coat over £30. These conversations were all carried on in Russian which Tufnell did not understand, and Tufnell found out that they referred to their propaganda in England and their suspicions concerning Maundy Gregory.

Shortly after this the Hetman arrived in London, and Korostovetz and the Hetman persuaded Tufnell to take over the responsibility of the overdraft at the Bank for the time being, to avoid publicity.

The Case against Maundy Gregory then came up in the Courts, and after consultation with Captain MacCaw and Mr. Brian Davies of Messrs Lewis & Lewis, Tufnell resigned his position with Maundy Gregory. A meeting was held, those present being: Hetman Skoropadsky, Tufnell, Korostovetz, Captain MacCaw and Mr. Brian Davies; and the Committee was dissolved. It was formally disbanded and the necessary documents were sent out to the members. The Hetman and Korostovetz then asked Tufnell to promote their Cause and collect money for it in Great Britain.

In 1932, Tufnell had some money of his own in the Bank – £1,300 – part of which had been recovered from Maundy Gregory with the assistance of Mr. Brian Davies. Korostovetz and Tufnell interested Sir Michael O’Dwyer in the Hetman Movement and persuaded him to act as sponsor to their Cause.

Tufnell was made to believe by the Hetman and Korostovetz that the Hetman had his confidential persons in every key position In Ukraine under Soviet; at the railways, post-offices, Ogpu, etc.; in one word, everywhere.

Tufnell was very interested in his work and put all his time and money into the Cause. In the meantime, Korostovetz, who had lost his income from Maundy Gregory, was in a very precarious financial position; and Tufnell was practically maintaining him, paying his bills, etc., and even buying his cigarettes and clothes.

Tufnell made a contract in writing with the Hetman, in which he and Korostovetz were to receive 15 per cent of the sums collected for the Hetman Cause, which meant 7 ¹/₂ per cent each.

General Bruce, Sir Michael O’Dwyer, Commander Cadogan and Captain Guy MacCaw, joined the Cause and formed a Committee, which, with the support of Tufnell, was supposed to raise money.

Judge: «To what extent was Korostovetz supported by Maundy Gregory?»

Plaintiff: «Maundy Gregory helped Korostovetz out of his financial difficulties to the extent of £900. After the separation of Maundy Gregory and Korostovetz, Maundy Gregory asked Korostovetz to pay him back the £900».

As Tufnell had now the responsibility of the overdraft at Drummond’s Bank, he approached Mr. Smith, the Manager, to discuss easy terms for the settlement of the matter; but Mr. Smith declined. Tufnell had to do everything he could for Korostovetz because he was without any means of support. He lent him sums of £80, £90, and £100.

Tufnell and others produced a magazine called «The Investigator», which first appeared in November 1932; and in order to raise the necessary funds for mis publication, Tufnell approached monied persons. On the advice of Captain MacCaw, they employed a Captain McLeod and guaranteed him a minimum commission of £30 per month for monies collected.

From 1932 to March 1934, he, Tufnell, was in the employ of the Hetman.

New persons were approached amongst whom was Sir Henry Gloster Armstrong, former British Consul to the United States, and he agreed to support the Hetman Movement in the United States. He went over and lectured, etc. Mr. MacDonald, a political agent, undertook to go to Scotland and secure the support of Scottish industrialists and so raise money. Tufnell went some eighteen times to Glasgow where he conferred with industrialists and, although he did not actually offer them concessions, he promised them preferences in the Ukraine when the State was established. As a result of this, some £1,000 were collected and put into the Bank in his own account. Tufnell paid the expenses of the above which amounted to £250.

It was arranged that Sir Michael O’Dwyer was to receive all cheques, hand them over to the solicitors endorsed, and they were to forward them to the Hetman in Berlin.

£11,600 was collected, but it was not all forwarded to the Hetman. Several sums were paid in Dutch Guilders – over £3,000 – in 1933.

Sir Henri Deterding gave Sir Michael O’Dwyer £2,500, Commander Tufnell gave sums of £100, £200, and £5,000, and also a guarantee for a further £750.

Towards the end of 1933, Tufnell and Captain MacCaw went to Berlin by aeroplane and conferred with the Hetman. Tufnell’s chief purpose for this journey was to ascertain for himself whether the Hetman was really wanted in Ukraine and whether he had any support.

He found that Hetman Skoropadsky had no support amongst Ukrainians and that the Hetman Movement was largely a German intrigue.

In Berlin, Tufnell was asked to publish articles in the «Investigator» with definite Nazi tendencies, but Tufnell refused to do this although the Hetman offered £400 – for Tufnell’s cause.

Korostovetz persuaded Tufnell to hand him over from monies collected, the sum of £1,700, and articles of Nazi tendencies were published in the «Investigator».

October 9th. 1935. Second Day.

Tufnell entered the Box and took the Oath. There was considerable discussion about the arrangements for the collection and banking of sums collected for the Hetman Movement. It transpired that, at a meeting held in London on April 26th, 1932, at No.14, Queensberry Place. S.W., at which Messrs Brian Davies, Tufnell, Hetman Skoropadsky and Korostovetz were present, it was agreed when sums of money were to be given to the Hetman, they were to be made payable to Sir Michael O’Dwyer and to be transferred via Messrs Lewis & Lewis to the Hetman with a deduction of the commission to which Korostovetz and Tufnell were entitled.

Actually, in March 1932, a payment of £2,500 was made to the Hetman through Sir Michael O’Dwyer. This sum came from Sir Henri Deterding, and although it was made prior to the above-mentioned agreement, Tufnell and Korostovetz received their commission.

As shown from various correspondence, the Hetman was always in urgent need of money. In a letter of 5th March 1932, from the Hetman to Korostovetz and Tufnell, the Hetman mentions his proposed visit to London and wants to see the Finnish Minister, Tufnell, Captain MacCaw; underlines his impecunious position and promises to repay certain loans.

On September 6th, 1932, (Bundle 1, page 75), Tufnell wrote a letter to the Hetman in collaboration with Korostovetz, in which they asked him to write to them a letter on the lines of a draft they enclosed, in order that they could use it to squeeze money out of people in London. The letter ran as follows:

THE ROYAL AUTOMOBILE CLUB,

London. S.W.I.

September 6th, 1932.

Your Highness,

Would you please write the following letter to Korostovetz, St. Stephen’s House, Westminster: -Dear Mr. Kor.,

I told you on the telephone I wish to make an urgent expenditure for a very important matter, and I shall require £400 for this. The banks here are so uncertain of political outcomes that they will do no business at all. Will you please arrange this for me; I shall want an immediate loan of £400 for 4 months and I am prepared to pay 6 per cent. p.a. interest on this.

By way of security, there is no difficulty about this as there is my Villa No. Alsenstrasse 17, Wanssee.

However, you must be most careful who you allow to do this as it might do us harm if the wrong construction were put on it.

Please bear in mind that it is very urgent.

Yours very sincerely,

P. S.

I am sorry our conversation was so short on the telephone, and we are looking forward to seeing you here. We think that with this letter (written above) we can squeeze out £400 from a man we know – Believe me, your Highness, to be

Your obedient servant,

LOUIS TUFNELL.

On September 26th, a donation of £300 was received from Lord Dysart, and on November 1st, 1932, a further donation of £1,000 was received from Lord Dysart. On December 28th, 1932, Tufnell wrote to Lord Dysart that after a hurried visit to Berlin he had been promised £25,000 in writing on the appearance of the «Investigator», but they wanted to borrow £6,000 immediately.

In the Cross Examination it appeared that Tufnell did not receive the promise in writing himself, but that Korostovetz had a letter to that effect which he had shown to Tufnell and which was now in the possession of Korostovetz; and that this letter to Lord Dysart was written at the instigation of Korostovetz and prepared by Korostovetz and Tufnell. It was admitted that the statements in this letter, made with a view to obtaining money, were untrue.

At all events a third sum of £2,500 was extracted from Lord Dysart conditional on making the former £1,300 a loan on Tufnell’s responsibility. It was believed that the promised £25,000 was to come from Sir Henri Deterding.

The Court also discussed the formation of the Empire Development Trust in 1933. Apparently mis Trust was for the development of the Empire, but actually the money was used for the so-called Ukrainian Movement, and Commander Tufnell was persuaded to advance £5,000 for this Syndicate. There was a great deal of discussion as to the terms on which this money was lent or subscribed, and the manner in which it was shown in various accounts and statements presented to the Court. At all events, it appears that the Empire Development Trust was a new attempt to raise money for the Hetman Movement.

Summarizing, it can be said that Tufnell claimed that he had collected over £11,665 for the Hetman and had paid out £7,584.19.10 in expenses; had lent about £731 to the Hetman; and had advanced £1,487 to Korostovetz. Tufnell claimed damages for wrongful dismissal and payment of his commission on monies collected, and repayment of advances. Korostovetz and Skoropadsky counterclaimed that he had been justly dismissed, and that he had collected money without handing it over to them. Tufnell was dismissed in March 1934.

When Tufnell had completed his evidence in the Witness Box and was about to call witnesses on his behalf, the Judge said that on the question of wrongful dismissal he thought that on the evidence shown and on Tufnell’s own statements the Defendants were justified in dismissing him, and that if Tufnell wished to proceed with the Case regarding accounts, it would have to be dealt with by the proper officer of the Court.

At this stage the Counsel for Skoropadsky and Korostovetz said that they were prepared to come to terms. If Tufnell would forego his claims:

1. The Defendants were prepared to forego all their counterclaims in regard to monies collected by Tufnell and alleged not to have been paid to the Hetman;

2. The Defendants were prepared to pay off the £500 overdraft remaining at Drummond’s Bank;

3. The Defendants were prepared to agree that there should be no order for Costs of the Case;

4. Lord Dysart would withdraw his claims against Tufnell for the sum of £3,800 now regarded as a loan to Tufnell;

5. Commander Tufnell would agree to withdraw his claim for £5,000.

Tufnell described this as a very generous offer and the Case was concluded without Mr. Korostovetz or the Hetman having to enter the Witness Box.

The Judge said that it was a most unpleasant Case and the less said about it the better.

Mr. Ashe Lincoln, who had held a Watching Brief throughout the Case on behalf of the Anglo-Ukrainian Committee, then asked leave to make a statement, explaining that the present Anglo-Ukrainian Committee had no connection with the Hetman Movement or the Anglo-Ukrainian Committee or anything else mentioned in the Case.

Library of the School of Slavonic and East European Studies (University of London). R.W. Seton-Watson papers. Papers re inter war Ukraine (1919-1939) (SEW/11/3/2), Memorandum re trial of Tufnell v Skoropadsky, 8-9 October 1935. P. 1-6.

ПЕРЕКЛАД

Тафнелл проти Скоропадського та інших (Коростовця).

Заслухав пан Джастіс Макнотен у Королівському громадському суді у

вівторок 8-го і середу 9-го жовтня 1935 р.

Справа № 915.

Свідчення, наведені у цій справі, показали таке:

(1) Що гетьман Скоропадський і Коростовець збирали гроші, нібито для потреб України, але, фактично, для своїх власних приватних цілей.

(2) Що вони були тісно пов’язані з паном Монді Ґрегорі й отримували різні суми грошей від нього, поки він не був засуджений згідно з Законом про титули (Запобігання зловживань) 1925 р.

(3) Що великі та малі суми грошей були зібрані облудним шляхом від лорда Дайсарта й інших осіб.

(4) Що від деяких осіб гроші були отримані в обмін на пропозицію надати їм привілеї у майбутній Українській державі, чого ні позивач, ні відповідач не мали жодного повноваження робити.

(5) Що незначна, якщо взагалі якась, частина зібраних грошей, які нараховують принаймні £12 000 використовувалась для української справи, але, головним чином, вони використовувалися для приватних цілей, для оплати жінок і т.п.

Пан Луї Тафнелл, який даремно з’явився в суд особисто, вимагав від пана Павла Скоропадського, названого гетьманом України, і пана В. де Коростовця, агента гетьмана в Лондоні, відшкодувати йому збитки за незаконне звільнення і виплатити комісійні відсотки з грошей, зібраних на розвиток англо-українського руху. Відповідачі, яких представляв пан Фостер, заперечили свою відповідальність, стверджуючи, що гетьман мав право звільнити пана Тафнелла на підставі його ймовірної провини. Вони подали зустрічний позов, заявивши, що гроші надходили пану Тафнеллу, а він їх приховував.

Пан Тафнелл, окреслюючи свою справу, сказав, що він народився у 1908 p., був онуком землевласника і навчався в Ітоні¹. Потім він працював менеджером відділення компанії Данлопа з виготовлення гуми у Бірмі. На той час він уже був знайомий з паном Монді Ґрегорі, який проводив кампанію проти більшовицької пропаганди і попросив тримати його в курсі комуністичної пропаганди у Бірмі.

Компанія, у якій він працював, зрештою закрилася і він повернувся до Лондона, де знову зблизився з паном Монді Ґрегорі й одержав посаду секретаря Столітнього заклику до ордену Св. Іоанна Єрусалимського², а також почав допомагати Монді Ґрегорі у виданні газети під назвою «Whitehall Gazette», у якій, як він дізнався, з’являлися статті про Україну, написані паном Коростовцем. Він вважав, що Монді Ґрегорі зустрів пана Коростовця у 1921 р.

У 1930 р. гетьман, який мешкав у Берліні, наполегливо попросив Монді Ґрегорі надати йому матеріальну і фінансову допомогу для того, щоб допомогти у його справі. Пан Монді Ґрегорі погодився сформувати з цією метою комітет. Монді Ґрегорі призначили головою комітету, Тафнелла – почесним секретарем, а Коростовець став його членом.

Коростовець і Тафнелл удвох замислили всю інтригу і витратили величезну кількість часу на це, іноді працюючи до другої години ночі, їхній план полягав у відокремленні південної частини Росії від Радянського Союзу.

У листопаді 1931 р. Тафнелл і Коростовець почали підозрювати, що Монді Ґрегорі мало або взагалі не зацікавлений в українській справі, тоді як гетьман потребував грошей. На цьому етапі Монді Ґрегорі кредитував і гарантував рахунок у банку Драммонда в межах £1 000. Через декілька місяців цей рахунок було перевищено майже на £500.

Тафнелл тоді познайомив Коростовця з капітаном Гаєм Макко, який був спеціальним представником лорда Кітченера³ в Росії. Він і Коростовець переконали Тафнелла, що Україна має величезне значення і може стати у пригоді Великій Британії.

Коростовець дуже часто говорив по телефону з гетьманом Скоропадським у Берліні і рахунок за один квартал сягав понад £30. Усі розмови велися російською мовою, якої Тафнелл не розумів, але Тафнелл довідався, що в них згадувалося про їхню пропаганду в Англії і підозри стосовно Монді Ґрегорі.

Незабаром після цього гетьман прибув до Лондона, і Коростовець та гетьман умовили Тафнелла поки що взяти на себе відповідальність за перевищення кредиту в банку, щоб уникнути розголосу.

Потім у судах розпочався розгляд справи проти Монді Ґрегорі, і після консультацій з капітаном Макко та паном Брайаном Дейвісом з «Messrs Lewis & Lewis», Тафнелл відмовився від своєї посади помічника Монді Ґрегорі. Відбулася зустріч, у якій взяли участь гетьман Скоропадський, Тафнелл, Коростовець, капітан Макко і пан Брайана Дейвіс; і комітет був розпущений. Його офіційно розформували і необхідні документи розіслали членам. Відтак гетьман і Коростовець попросили Тафнелла сприяти їхній справі і збирати гроші для неї у Великій Британії.

У 1932 р. Тафнелл мав трохи власних грошей у банку – £1,300, частину яких з допомогою пана Брайана Дейвіса йому повернув Монді Ґрегорі⁴. Коростовець і Тафнелл зацікавили сера Майкла О’Дуайера гетьманським рухом і переконали його спонсорувати їхню справу.

Гетьман і Коростовець переконали Тафнелла в тому, що гетьман мав своїх довірених осіб на кожній ключовій посаді в Україні під Радами: на залізницях, поштах, ОДПУ⁵ і т.п., одним словом, усюди.

Тафнелл дуже зацікавився роботою і віддавав справі увесь свій час і гроші. Тим часом Коростовець, який втратив заробіток у Монді Ґрегорі⁶, був у дуже нестійкому фінансовому становищі, і Тафнелл практично утримував його, оплачуючи його рахунки і т.п., і навіть купуючи сигарети й одяг.

Тафнелл уклав з гетьманом письмовий контракт, за яким він і Коростовець повинні були одержувати 15 відсотків від сум, зібраних для гетьманської справи, які належало розподілити по 7¹/₂ відсотка кожному.

Генерал Брус, сер Майкл О’Дуайєр, командор Кадоган і капітан Гай Макко приєдналися до справи і сформували комітет, до обов’язків якого входило при підтримці Тафнелла збирати гроші.

Суддя: «Наскільки Монді Ґрегорі підтримував Коростовця?»

Позивач: «Монді Ґрегорі допоміг Коростовцю вийти зі скрутного фінансового становища сумою у £900. Після розриву між Монді Ґрегорі і Коростовцем Монді Ґрегорі попросив Коростовця повернути йому назад £900».

Оскільки Тафнелл тепер ніс відповідальність за перевищення кредиту в банку Драммонда, то він звернувся до пана Сміта, менеджера, щоб обговорити легші умови врегулювання справи; але пан Сміт відмовився. Тафнелл змушений був робити для Коростовця усе, що міг, оскільки той був позбавлений будь-яких засобів існування. Він позичив йому суми £80, £90 і £100.

Тафнелл та інші випускали часопис, названий «The Investigator», який уперше з’явився у листопаді 1932 p., і для того, щоб зібрати необхідні кошти на це видання, Тафнелл звернувся до багатих людей. За порадою капітана Макко вони найняли капітана Маклауда і гарантували йому мінімум £30 комісійних на місяць за зібрані гроші.

З 1932 р. до березня 1934 р. він, Тафнелл, працював у гетьмана.

Серед нових залучених осіб був сер ґенрі Глостер Армстронг, колишній британський консул у Сполучених Штатах Америки, і він погодився підтримати справу гетьмана в Сполучених Штатах Америки. Він перейшов⁷, читав лекції і т.п. Пан Макдоналд, політичний агент, взявся поїхати до Шотландії та забезпечити підтримку шотландських промисловців і таким чином теж збирати гроші. Тафнелл приблизно вісімнадцять разів їздив до Глазго, де радився з промисловцями, і хоча, фактично, він не пропонував їм концесій, проте обіцяв привілеї в Україні, коли буде створено Державу⁸. У результаті цього близько £1,000 було зібрано і покладено в банк на його власний рахунок. Тафнелл оплатив зазначені витрати, які склали £250.

Було досягнено домовленості, що сер Майкл О’Дуайєр має одержувати всі чеки, передавати їх підтвердженими соліситорам⁹, а вони повинні були переказувати гроші гетьманові в Берлін.

Зібрали £11 600, але не все відправили гетьманові. Декілька сум виплатили у голландських гульденах – понад £3 000 – у 1933 р.¹⁰

Сер Генрі Детердінг¹¹ передав серові Майклу О’Дуайєру £2 500, капітан 3-го рангу Тафнелл пожертвував суми £100, £200 і £5 000, а також додатково надав гарантію на £750.

Наприкінці 1933 р. Тафнелл і капітан Макко полетіли аеропланом у Берлін на нараду з гетьманом. Для Тафнелла основна мета цієї подорожі полягала в тому, щоб з’ясувати для себе, чи дійсно гетьмана бажали бачити в Україні і чи мав він якусь підтримку.

Він виявив, що гетьман Скоропадський не мав жодної підтримки серед українців і що гетьманський рух значною мірою був німецькою інтригою.

У Берліні Тафнелла попросили опублікувати у «The Investigator» статті з очевидними нацистськими тенденціями, але Тафнелл відмовився робити це, хоча гетьман запропонував йому £400.

Коростовець переконав Тафнелла передати йому із зібраних коштів суму £1 700, і статті пронацистського спрямування були опубліковані в «The Investigator».

9-го жовтня 1935 р. Другий день.

Тафнелл зайняв місце для свідків і склав присягу. Відбулося широке обговорення засобів збору і банкування сум, зібраних для гетьманського руху. З’ясувалося, що на зустрічі, проведеній у Лондоні 26 квітня 1932 р. у будинку номер 14, Queensberry Place. S.W., на якій були присутніми пани Брайан Дейвіс, Тафнелл, гетьман Скоропадський і Коростовець, досягнено домовленості, що пожертвувані гетьманові суми грошей мають підлягати оплаті серові Майклу О’Дуайєру і переказуватися через «Messrs Lewis & Lewis» гетьманові з утриманням комісійних, передбачених для Коростовця і Тафнелла.

Фактично, у березні 1932 р. гетьманові сплатили £2 500 через сера Майкла О’Дуайєра. Ця сума надійшла від сера Генрі Детердінга, і хоча її було надано до згаданої угоди, Тафнелл і Коростовець одержали свої комісійні.

Як видно з різноманітної кореспонденції¹², гетьман завжди відчував термінову потребу в грошах. У листі до Коростовця і Тафнелла від 5 березня 1932 р. гетьман згадує про свій намір відвідати Лондон і зустрітися з фінським посланником¹³, Тафнеллом, капітаном Макко, підкреслює своє нужденне становище й обіцяє повернути деякі позики.

6 вересня 1932 р. (Том 1, сторінка 75) Тафнелл разом з Коростовцем написали листа до гетьмана, у якому попросили його відписати їм листа, згідно з долученим начерком, щоб вони могли використовувати цей документ з метою витиснути гроші з людей у Лондоні¹⁴. У листі мовилося таке:

КОРОЛІВСЬКИЙ АВТОМОБІЛЬНИЙ КЛУБ,

London. S.W.I.

6 вересня 1932 p.

Ваша Високосте,

Будь ласка, напишіть наступного листа до Коростовця, Будинок Св. Стефана, Вестмінстер:

Дорогий п. Кор.

Я сказав Вам по телефону, що хочу терміново потратитися на дуже важливу справу і потребуватиму для цього £400. Банки тут настільки непевні у політичних наслідках, що взагалі не робитимуть ніякого бізнесу¹⁵. Будь ласка, влаштуйте це для мене; я потребуватиму негайної позики £400 на 4 місяці і готовий виплачувати 6 відсотків.

Стосовно гарантій, то це не становить жодних труднощів, бо є моя вілла на Альзенштрассе, 17, Ванзеє.

Проте Ви повинні бути надзвичайно обережними з вибором виконавців, оскільки погана організація може завдати нам шкоди. Будь ласка, майте на увазі, що це дуже терміново.

Щиро Ваш,

П. С.

Мені шкода, що наша розмова по телефону була такою короткою, і ми очікуємо побачити Вас тут. Ми вважаємо, що з цим листом (написаним вище) зможемо стягнути £400 з людини, яку ми знаємо, – вірте мені, ваша Високосте, залишаюся

Вашим відданим слугою

ЛУЇС ТАФНЕЛЛ

26 вересня лорд Дайсарт пожертвував £300, а 1 листопада 1932 р. від нього отримали ще £1 000. 28 грудня 1932 р. Тафнелл написав лорду Дайсарту, що після поспішних провідин Берліна йому у письмовій формі обіцяли £25 000 для друку «The Investigator», але вони бажали позичити £6 000 негайно.

На перехресному допиті виявилося, що Тафнелл безпосередньо не одержував письмової обіцянки, а листа про це мав Коростовець, якого він показав Тафнеллу і яким тепер володів; і що лист лордові Дайсарту був написаний за намовою Коростовця та підготовлений Коростовцем і Тафнеллом спільно. Визнано, що твердження у цьому листі, зроблені з метою одержання грошей, були неправдивими¹⁶.

У всякому разі, від лорда Дайсарта вдалося одержати третю суму у розмірі £2 500 за умови, що відповідальність за попередню позику £1 300 візьме на себе Тафнелл. Надія покладалася на те, що обіцяні £25 000 повинні надійти від сера Генрі Детердінга.

Суд також обговорив створення Тресту розвитку Імперії в 1933 p.¹⁷Здавалося б, цей Трест був призначений сприяти розвиткові Імперії, але насправді гроші використовувалися на так званий український рух, і каштана 3-го рангу Тафнелла переконали передати £5 000 для цього синдикату. Багато уваги під час обговорення приділялося умовам, на яких ці гроші позичалися або жертвувалися, і яким чином це відображено у різноманітних рахунках і свідченнях, поданих судові. У всякому разі, виявилося, що Трест розвитку Імперії був новою спробою збирати гроші на гетьманський рух.

Підсумовуючи свідчення Тафнелла, можна сказати, що він зібрав для гетьмана понад £11 665 й оплатив витрати на суму £7 584 19.10; передав £731 гетьманові і видав авансом Коростовцю £1 487. Тафнелл вимагав відшкодування збитків, завданих йому незаконним звільненням, виплати комісійних зі зібраних грошей та повернення авансів-позик. Коростовець і Скоропадський подали зустрічний позов, стверджуючи, що його було звільнено цілком заслужено, оскільки він збирав гроші, не передаючи їх їм. Тафнелла звільнили в березні 1934 р.

Коли Тафнелл завершив давати покази на місці для свідків і збирався викликати свідків на свій захист, суддя сказав, що з питання про незаконне звільнення він вважає, що наведені докази і власні заяви Тафнелла виправдовують його звільнення відповідачами і якщо Тафнелл бажає продовжити справу стосовно рахунків, то нею повинен займатися відповідний чиновник суду.

У цей момент адвокат Скоропадського і Коростовця заявив, що вони готові укласти угоду. Якби Тафнелл відмовився від своїх вимог, то:

1. Відповідачі готові були відмовитися від усіх своїх зустрічних вимог стосовно грошей, зібраних Тафнеллом і, як стверджувалося, не виплачених гетьманові.

2. Відповідачі готові були погасити борг £500 за перевищення кредиту, що залишався у банку Драммонда.

3. Відповідачі готові погодитися, що немає жодного векселя, який свідчив би про витрати у справі.

4. Лорд Дайсарт зняв би свої вимоги до Тафнелла на суму £3 800, яка тепер вважається позикою Тафнеллу.

5. Капітан 3-го рангу Тафнелл погодився б забрати свою вимогу на суму £5 000.

Тафнелл відповів, що це дуже щедра пропозиція, і справу було завершено без необхідності викликати як свідків панів Коростовця чи гетьмана.

Суддя сказав, що це була надзвичайно неприємна справа, і чим менше про неї говоритиметься, тим краще.

Пан Еш Лінкольн, який складав від імені Англо-українського комітету короткий письмовий виклад справи протягом усього судового засідання, попросив дозволу зробити заяву, пояснюючи, що теперішній Англо-український комітет не мав ніякого зв’язку з гетьманським рухом, Англо-українським комітетом або з будь-чим ще, згаданим у цій справі.

ПРИМІТКИ

¹ Іtoh, ітонський коледж – престижний навчальний заклад у Великій Британії.

² Столітній заклик до ордену Св. Іоанна Єрусалимського – англійська громадсько-релігійна організація на підтримку Мальтійського ордена (до 1530 р. – Ордена госпітальєрів / іоаннітів).

³ Кітченер, Горейшіо Герберт (24.VI.1850-5.VI.1916) – англійський військовий діяч, фельдмаршал (1903), граф Хартумський (1914). З 1914 р. – військовий міністр. 5 червня 1916 р. вирушив з візитом у Росію зі Скапа-Флоу на крейсері «Хемпшир». Біля Оркнейських островів корабель підірвався на міні, і Кітченер загинув.

⁴ Очевидно, як плату за роботу секретарем Столітнього заклику до ордену Св. Іоанна Єрусалимського та редактором газети «Whitehall Gazette».

⁵ ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління) – було створене у 1923 р. при РНК СРСР для координації діяльності всіх союзних республік зі зміцнення державної безпеки. Голови ДПУ союзних республік були повноважними представниками ОДПУ СРСР. Функції і компетенція ОДПУ у порівнянні із Всеросійською надзвичайною комісією трохи змінилися: ОДПУ вирішувало переважно політичні завдання, йому підпорядковувалися прикордонні війська й особливі відділи армії. У 1934 р. ОДПУ ввійшло до складу відновленого НКВС.

⁶ Слід гадати – як дописувач «Whitehall Gazette».

⁷ Тобто: став членом комітету.

⁸ Йдеться про створення Української незалежної держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

⁹ Соліситори – у Великій Британії категорія адвокатів, які спеціалізуються на самостійному провадженні справ у магістратських судах графств, міст-графств та на підготовці матеріалів для барристерів – адвокатів вищого рангу. Соліситори виконують також функції юрисконсультів в установах, на підприємствах, акціонерних товариствах. У даному разі – працівники нотаріальної контори «Messrs Lewis & Lewis».

¹⁰ У зв’язку з наміром П. Скоропадського відвідати Голландію.

¹¹ Сер Генрі Детердінг – англійський мільйонер, який благочинні внески робив не безкорисливо. Так, археологічні експедиції в Ірані та Іраці, субсидійовані ним, паралельно займалися пошуками нафти.

¹² Е. Лінкольн має на увазі листування П. Скоропадського з В. Коростовцем і Л. Тафнеллом, яке позивач передав у розпорядження суду.

¹³ Мабуть, з Георгом Ахатесом Гріпенбергом, новопризначеним послом Фінляндії у Лондоні (1933-1941).

¹⁴ На відміну від попереднього випадку, Е. Лінкольн навів цього листа з оригіналу, а не зі слуху. Про це свідчить точка вказівка на місце знаходження послання у судовій справі (том 1, с. 75).

¹⁵ Влітку 1931 р. канцлер Генріх Брюнінг, щоб зупинити економічну кризу, яка охопила Німеччину, видав декрет про зниження заробітної плати робітникам і службовцям, про обмеження у бізнесовій і фінансовій сферах та в галузі соціальних послуг. Ще більш хистким було політичне становище в Німеччині. Незважаючи на те, що на повторних президентських виборах 10 квітня 1932 р. перемогу здобув Пауль фон Гінденбург, його похилий вік (85 років) не сприяв стабілізації. 10 квітня 1932 р. на виборах до рейхстага націонал-соціалістська партія одержала відносну більшість депутатських мандатів і спробувала повалити уряд Франца фон Папена, призначений президентом Гінденбургом. Про політичну боротьбу в Німеччині та економіку цього часу див.: Neebe R. Grossindustrie, Staat und NSDAP, 1930-1933. Göttingen, 1981.

¹⁶ Тобто, насправді, сер Г. Детердінг не давав письмової обіцянки на 25 000 ф.ст.

¹⁷ Встановити імена всіх засновників Тресту розвитку імперії не вдалося. Вірогідно, серед них був і Л. Тафнелл.