Віктор СУСАК

„ЖИВА ІСТОРІЯ БЕРЕЖАН ТА ОКОЛИЦЬ 1930-Х – 1945 РОКІВ”:
ІНТЕРВ’Ю З ГАЛИНОЮ СКАСКІВ

Пропонуємо шановному читачеві інтерв’ю з Галиною Скасків, яке відкриває в нашому річнику рубрику усної історії. Це інтерв’ю проводилося в рамках науково-дослідного проекту: „Жива історія Бережан та околиць 1930-х – 1945 pp.” Ініціатор і науковий керівник проекту – професор Шімон Редліх з Університету Бен-Ґуріон (м. Беер Шева, Ізраїль) – сам є вихідцем з Бережан. Ця місцевість відіграла важливу роль у його подальшій долі: у часи Другої світової війни тут йому та членам його родини врятувала життя українська сім’я Концевичів. Тема українсько-єврейських відносин у міжвоєнну та воєнну добу займає центральне місце у науковій творчості Шімона Редліха. Згаданий проект має стати основою для написання його монографії, де це питання відносин розглядатиметься у ширшому контексті українсько-польсько-єврейських взаємин, але на „мікрорівні” – на прикладі життя населення м. Бережан та його околиць.

Головним критерієм відбору оповідачів був їхній вік – усі вони повинні були знати про описувані події із власного досвіду, а не з оповідей інших людей, і на початок Другої світової війни бути свідомими і відповідальними за свої вчинки особами. Відповідно, вони мали бути не молодшими 15-16 років у 1939 p., тобто народженими не пізніше 1924-1925 р. Інтерв’ю проводилися в Польщі, Ізраїлі та в Україні. В Україні інтерв’юерами були Наталія Федорович, Віктор Сусак та Соломія Карельська – співпрацівники Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. Івана Франка. Загалом вони провели 23 інтерв’ю. Програма інтерв’ювання охоплювала такі теми і сюжети:

Ім’я, дата та місце народження оповідача.

Родина оповідача: мати та її батьки; батько та його батьки; брати і сестри оповідача; соціально-економічний статус родини у міжвоєнний період.

Дитинство оповідача: найраніші спогади з дитинства; взаємини з батьками, братами і сестрами; релігійне життя родини; сусіди, включно з поляками та євреями – стосунки з ними, конкретні події; друзі та забави; друзі з інших етнічних груп та стосунки з ними, конкретні події; спогади про період початкової школи: назва школи, вчителі, друзі, учні з інших етнічних груп та стосунки з ними, специфічні події та опис загальної шкільної атмосфери; період середньої/старшої школи; назва та опис школи, яку відвідував (гімназія або інша); однокласники та інші учні, включаючи також представників інших етнічних груп; спогади про вчителів та про шкільне життя; участь в юнацьких організаціях: їх діяльності, опис загальної атмосфери.

Життя в Бережанах та/або їх околицях у 1930-х pp.: загальний опис життя Бережан та/або околиць; спогади про архітектуру Бережан та природу околиць; співжиття представників етнічного „трикутника” – українців, поляків, євреїв; для тих, хто відвідував Бережани, час від часу приїжджаючи з околичних сіл: опис дня візиту, будь то день релігійного свята або офіційного польського свята, ринкові дні та інше; життя родини оповідача в Бережанах та/або його околицях: щоденне життя; спеціальні події: одруження, похорони, тощо; зв’язки з дальшою родиною; сусіди та знайомі, включно з поляками та євреями.

Вересень 1939 – червень 1941 pp.: початок німецько-польської війни та прихід радянської влади; зміни в економічній ситуації, в професійній діяльності батька, матері; відвідування школи протягом 1939-41 pp.; зміни в загальній атмосфері всередині родини та в суспільстві; зміни у ставленні українців до інших етнічних груп – поляків та, особливо, євреїв – протягом 1939-41 pp..

Червень 1941 – липень 1944 pp.: перші бомбардування Бережан німецькими літаками в червні 1941 p.; прихід німецької армії в Бережани та в околиці: різні версії; загальний настрій людей та суспільна атмосфера під час німецького режиму; зміни в щоденному житті родини; вплив німецької влади на взаємини українців з іншими етнічними групами: поляками, євреями; доля євреїв у Бережанах та околицях; єврейське гетто в Бережанах, нацистські каральні акції проти євреїв; рятування євреїв українськими чи польськими родинами.

Липень 1944 р. – 1945 p.: прихід Червоної Армії та радянської влади в Бережани околиці; нові зміни в житті родини; радянські каральні акції проти українських націоналістів та місцевого населення; опис життя в Бережанах та його околицях протягом цього періоду.

Щодо кожного зі згаданих у переліку періоду та сюжету перед інтерв’юером ставилося завдання в опитуваної особи якомога більше деталей, зокрема – дізнатися імена та конкретні події і факти; чим більше і чим різноманітніше, тим краще. Окрім простого згадування фактів оповідач неминуче „забарвлює” їх своїми оцінками, базованими на його особистій системі вартостей. Це суб’єктивізує усне джерело, надзвичайно збагачуючи його наукову цінність, оскільки надає змогу сторонній особі відчути „дух” минулого, „побачити” історичні події очима їх сучасника. З іншого боку, методика усної історії вимагає максимально повної фіксації усього життєвого шляху тої чи іншої людини, а не лише окремого періоду її життєдіяльності, навіть якщо він становить найбільший інтерес з погляду виконавців проекту. Це дозволяє не лише вписувати оповідь у ширший контекст, але й – що не менш важливо – дозволяє встановити, наскільки весь життєвий досвід опитуваної особи впливає на характер її спогадів про той чи інший період.

З цього погляду інтерв’ю з п. Галиною Скасків є особливо багатим і цікавим. Відповідно до вимог жанру, розшифрований текст її спогадів подається без будь-якої мовної редакції. Інтерв’ю супроводжується примітками, які уточнюють або доповнюють подану в спогадах інформацію.

Проект:

„Жива історія Бережан та околиць (1930-ті – 1945 pp.)”

Оповідач: Галина Скасків, 1925 р.н.

Інтерв’юер: Наталія Федорович

Дата інтерв’ю: 23 серпня 1997 року

Місце інтерв’ю: м. Львів

Присутні особи: немає

Мова інтерв’ю: українська

Розшифрування інтерв’ю: Наталія Тріфонова

Редагування інтерв’ю: Ярослав Грицак, Віктор Сусак

Запитання: Прошу назвати своє прізвище, ім’я і по-батькові.

Відповідь: Скасків Галина Григорівна.

Запитання: А дівоче прізвище?

Відповідь: Ну, дівоче прізвище у мене, зараз залишилося дівоче прізвище, а я була Глинська Галина, сталося так, що ми розійшлися з чоловіком, і я взяла своє прізвище знов.

Запитання: А коли і де Ви народилися?

Відповідь: 28 липня 1925 року в селі Божики, це є Бережанський район, Тернопільська область.

Запитання: Прошу назвати імена Ваших батьків.

Відповідь: Григорій – батько, ім’я батька, друге ім’я – матері – Марія.

Запитання: А як прізвище матері?

Відповідь: Осадца.

Запитання: А коли і де вони народилися?

Відповідь: Мати народилася в селі Волощина, це є рядом, біля нашого села Божикова, в 1898 році. Батько народився в селі Божиків в 1891 році.

Запитання: А в якому році вони взяли шлюб?

Відповідь: Шлюб вони взяли в 1921 році.

Запитання: В греко-католицькій церкві?

Відповідь: Так.

Запитання: Вони були греко-католиками?

Відповідь: Вони були греко-католики.

Запитання: Українці?

Відповідь: Українці, так.

Запитання: А можете Ви щось розказати про Вашу родину, про родину батька чи матері?

Відповідь: Ну, наприклад, батько. Батько під час Першої світової війни був на Сході, і він був каштаном військ УНР. Він був дуже освіченою [людиною], освіченим самоучкою, і талановитий промовець, це було справді так, і він потім, під час всяких таких переворотів, які були на Сході: переміна влади і так дальше, він навіть викладав в гімназії, Полтавській гімназії історію, дуже добре знав історію, і дуже, був таким дуже здібним оратором. А потім повернувся додому, тобто в Галичину, і ще довший час скривався від поляків по лісах і так дальше. Так, дуже його переслідувала поліція польська, бо вони знали, що він був капітаном УНР, вони вже знали приблизно яких він поглядів, так, він був дійсно патріот. Так, ну, потім, якось була свого роду амністія, щось таке, так що він вже не скривався, ну, і вже жив, так би мовити, мирним життям. В чому заключалося його життя? В нас він..., ми були середняками, відповідна кількість була ґрунту, батько дуже любив сади, розводив сади, ліси і так дальше, але це його, так би мовити, не цікавило надто, він був просвітянином, і скрізь по Галичині він закладав читальні „Просвіти”, їздив, промовляв до народу і закладав оці, власне, читальні, і допомагав організовувати кооперативи, так би мовити, проганяв євреїв, ну, не проганяв, але, все ж таки...

Запитання: Витісняв?

Відповідь: Витісняв, витісняв євреїв. Це було майже скрізь по Галичині, по всіх районах він їздив. І які тільки в нього не були свої власні заощадження, він все повертав гроші на ці справи, в зв’язку з цим в нього були не дуже хороші, ну, такі натянуті взаємовідносини з своїм рідним батьком, хоча він був одинак, єдиний син, але дідо мій був москвофілом, і діло не дуже..., вороже відносився до його, так би мовити, українознавчої такої, просвітянської роботи, от. Ну, мати була селянкою, чотири класи тільки закінчила, але була дуже така здібна дівчина, розумна, красива, можливо, батько на ню звернув увагу, хоча дуже багато жінок з інтелігенції намагалося вийти за нього замуж, так, і на Україні, і тут, але батько дуже любив маму, так, можна сказати, ще з маленької дівчинки. Він був на 7 років від неї старший і мріяв завжди одружитися, так. І коли повернувся в Галичину, вони тоді одружилися, хоча, як я сказала, батькові ще доводилося скриватися від поляків, від польської жандармерії, якийсь час. Де вони брали шлюб? Шлюб вони брали у Львові, в церкві Юра, в зв’язку з тим, що батько був згодом інтернований в Тарнові, в Тарнів[1] він був інтернований і якось йому вдалося вирватися з того інтернування, і мати приїхала до Львова, без благословеньства її матері, тому що батьки дуже боялися, не хотіли, щоб вона вийшла замуж за батька, оскільки завжди йому пророкували, що він політик і він загине раніше чи пізніше, от. Але мати дуже батька любила, на ніщо не дивилася, і приїхала до Львова, і тут їм дали шлюб, свідками були деякі інтелигенти Львова, там прізвища: пан Бачинський, пан Яворський, там такі були адвокати і так дальше. Після того батько знову поїхав в Тарнів, вернувся, бо він, по суті діла, нелегально виїхав з Тарнова, з того дому, де вони були інтерновані, а мати повернулася на Тернопільщину, і так, і вже зразу поїхала до його батьків, а люди дуже дивувалися, тому що весілля не було як такого, ніхто навіть не вірив, що мати, по суті діла, вийшла замуж. І щойно, коли батька в 38-му році вбили бандити, так, і приїхали священики зі Львова, і між ними був священик, який давав, власне, їм шлюб, і щойно тоді деякі люди, які не вірили, що вони взяли шлюб, що, можливо, вони живуть, як то казали, „на віру”, так, де, а щойно тоді люди повірили, що вони справді, вони взяли шлюб, що це так, шлюбне подружжя, от.

Все своє життя, по суті діла, батько віддавав нашій загальній справі, був в партії УНДО. Ви, напевно, знаєте, це є Українське Національно-Демократичне Об’єднання? Дуже часто виступав у Львові. Навіть коли мені доводилось поступати в університет, в 45-му році, в мене приймав екзамен вчитель, викладач, професор, мабуть, вже був тоді, історії, і коли подивився на моє прізвище і каже: „Ви не знаєте такого і такого?” і описав мойого батька, він, каже був вбитий в 38-му році, я йому сказала, що це мій батько. Він казав, що це був надзвичайний оратор, що його дуже любила слухати львівська інтелигенція, як він виступав. Він ходив, коли йому доводилося все ж таки займатися, на полі працювати, за плугом весь час промовляв, ішов, тримав плуг, а інколи і опускав цей плуг, тому що жестикулював при цьому і йому було, міг впасти, ну, не впасти, але підтримати мусів, уявляв собі завжди, що він розмовляє, що він промовляє до народу, одним словом, він готовився, як їхав, куди б він не їхав, в яке місто: Тернопіль, Івано-Франківськ, бувший Станіслав, чи до Львова, він завжди готовився стосовно того, що він повинний говорити перед народом, так. Потім в мене брат..., нас було четверо дітей, старший брат Ярослав, він мене на три роки старший, Ярослав закінчив школу з відзнакою, середню, гімназію, потім середню школу, як це все змінювалося, звичайно, з зміною влади, но не поступив в лісотехнічний, не..., в цей, політехнічний інститут на хіміко-технологічний факультет, тому що з дитинства мріяв стати хіміком, керував життям молоді Галичини, тут, у Львові, так.

Запитання: Був в якійсь громадській організації?

Відповідь: Він був членом ОУН, вже з гімназії, він ще поступив в Юнацтво українське ОУН, так, ну, а відтак у Львові, потім був керівником ОУН молоді, юнаків міста Львова, так, і одночасно керував громадськими організаціями політехнічного інституту легально, поки що був на легальному положенні, але згодом німці про нього, то всьо було за німців, німці довідалися про нього. Його арештували, арештували його тоді, коли всіх бандерівців арештували.

Запитання: В 41-му?

Відповідь: В 41-му році. Він був два місяці в тюрмі на Лонцького, згодом його, без всяких, не маючи жодних доказів, німці випустили, але він вже мусів перейти в підпілля, так що з четвертого курсу, відмінником був, знав сім мов, знайомий був, вивчав, крім того навчався ще в Подібродах[2], так.

Запитання: В сільськогосподарській Академії?

Відповідь: Так, так, так, заочно. Ну, і згодом він був Крайовим провідником Юнацтва, в 43-му році.

Запитання: В Галичині?

Відповідь: В Галичині, він став Крайовим провідником Юнацтва. В 44-му році, коли загинув провідник ОУН „Кедр”[3], Львова і Львівщини, його, він, значить, назначили провідником, обласним провідником Львова і Львівщини активу, це вже був актив, так. І в липні, 19 липня 44-го року, він загинув в бою з німцями в Перемишлянському районі, в Старих Стрілищах, маючи 22 роки, йому було 22 роки, як він вже займав такі високі пости, був надзвичайно хорошим організатором, дуже людяним, ну, звичайно, дуже інтелигентним, його дуже любили люди, в селі любили, молодь любила, він зумів якось всіх, навіть тих, які ворогували між собою (свого часу дуже ворогували мельниківці і бандерівці), він якось зумів їх об’єднувати, примирювати, от, такий був.

Запитання: А брат..., я перепрошую, цей брат Ваш, він вчився в школі, до вступу в інститут він де вчився?

Відповідь: Він вчився в гімназії.

Запитання: В Бережанах?

Відповідь: В Бережанах в гімназії.

Запитання: В якому це році було?

Відповідь: Це було в 39-му році, коли Польща розпалася, тоді в нас утворилася десятирічка, він вчився в той час в ліцеї, в ліцеум, в математичному ліцеумі, то було в 39-му році, на першому році, було два роки ліцеуму, чотири роки гімназії, потім ліцеуму, ліцей, був гуманітарний і фізико-математичний, він вчився в фізико-математичному ліцеумі.

Запитання: А в гімназії він вчився чотири роки, так?

Відповідь: Так, чотири роки вчився.

Запитання: До 39-го?

Відповідь: До 39-го року.

Запитання: А перед тим?

Відповідь: І в 39-му, до 38-го року, а в 39-му році він вже перейшов в ліцеум, так, а згодом, коли прийшли Совіти, так, звичайно, гімназію перетворили в десятирічку, отже вони з того ліцеуму перейшли в десятий клас, t так він вже закінчив радянську десятирічку, і цього самого 41-го року, 41-го року він поступив в політехнічний інститут на, як я сказала, на хіміко-технологічний факультет.

Запитання: А до навчання в гімназії він вчився десь в школі якійсь початковій?

Відповідь: Так, він вчився в чоловічій школі, то є, була відділова школа, так, спочатку вчився на селі, чотири класи, а потім перейшов до Бережан також, там вже п’ятий і шостий, шостий клас чоловічої школи, називали її відділова школа. Це була...

Запитання: Польська школа чи українська?

Відповідь: То була укра..., польська школа, powszechna[4], але там були класи українські, так. І, в основному, ну, не, в основному, викладали вчителі-українці його клас, от, такі справи. Потім поступив в гімназію, він дуже добре вчився, був великим збиточником, до третьої гімназійної – „Хто що зробив?” „Ярослав”. Всякі збитки, всякі такі, але вчився дуже добре, дуже добре. З третьої гімназійної вже дуже споважнів, а потім був дуже вже поважний, поважний, розумний, поважний такий. Так, як син він був ідеальний син, він надзвичайно любив маму і батька любив. Правда що, йому, може, і інколи важко було забути як батько його карав за всякі збитки, але шанував і любив батька також, любив нас, молодших, опікувався нами по-можливості, коли...

Запитання: У Вас ще було дві сестри?

Відповідь: Ще одна сестра і брат, брат.

Запитання: А після Вас хто був?

Відповідь: Після мене був брат Юрій, чотири роки молодший, з двадцять..., з тридцятого..., ні, з двадцять дев’ятого року, Юрій і сестра з 31-го року. Юрій закінчив лісотехнічний інститут, лісогосподарський факультет, і працював, зараз він на пенсії, лише деякі роботи там виконує, і працював в Івано-Франківській області, в лісах як лісовод, потім лісоексплуататор і так дальше. Сестра закінчила і російський, і український педагогічний інститут в Дрогобичі.

Запитання: Як називалася сестра?

Відповідь: Марія, Марія, з 31-го року. Вона закінчила, значить, спочатку вона закінчила український педагогічний дворічний інститут.

Запитання: У Львові?

Відповідь: Ні, в Дрогобичі, в Дрогобичі, а згодом, вже за совєцької влади, вона зрозуміла..., ми були з мамою репресовані, ну, так, вона переживала, що кожної хвилини можуть її вивезти в Сибір, і поступила на російський факультет, і закінчила російську філологію, з тією метою, що можливо десь в Сибірі, коли опиниться там, в майбутньому дістати роботу педагога, оскільки там українська мова нігде, на жаль, не викладається.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а Ваш батько, яка в нього була освіта?

Відповідь: Чотири класи народних, але він був дуже начитаний, був дуже, то був самоучка, дуже начитаний.

Запитання: А як так сталося, що Ваш дід був москвофілом, а батько...?

Відповідь: Тоді були такі, знаєте, течії: українофіли...

Запитання: Ну, я знаю про це, але як так сталося, що батько з сином розійшлися в своїх політичних переконаннях?

Відповідь: Очевидно, діло вже мав прихильність, так би мовити, до цієї Москви тоді, коли батька не було вдома, коли батько був на Сході.

Запитання: Як батько на Схід? Батько брав участь в Першій світовій війні?

Відповідь: Так, він, я сказала, в Першій світовій війні він був каштаном.

Запитання: В Австрійській Армії чи?..

Відповідь: Ні, УНР.

Запитання: Так, а до того він був в Січових стрільцях, може, чи ні?

Відповідь: Ви знаєте, я цього собі не пригадую, я цього собі не пригадую, я так, бо я була все ж таки ще порівняно дитиною, порівняно, ну, так. Я тільки знаю, що батько говорив, що всі говорили, навіть була відповідна форма в нього, так, яку він привіз зі Сходу. І всі говорили, що батько приїхав, ну, такий якийсь, може, то не треба записувати, такий пан, що деякі люди прості, навіть не думали, що він коли-небудь руку подасть, а він був надзвичайно такий товариський, людяний, що він зі всіма вітався, так, розпитував про все, в нього не було абсолютно жодної гордості до людей, і зразу приступав до своєї просвітянської роботи.

Запитання: В якому році батько повернувся зі Сходу, не знаєте?

Відповідь: Мабуть, мабуть, десь в 20-му році.

Запитання: А коли був інтернований?

Відповідь: І в той час він був інтернований, це тоді, коли тут вже запанувала Польща, а по-моєму, поляки в 20-му році.

Запитання: Скажіть, а от Ви сказали про те, що він, через якийсь час була амністія, в якому році він, так би мовити, мав змогу вже жити легально, тобто не переховуватися від поляків, можете сказати, коли це сталося?

Відповідь: Я собі тільки пригадую, я сама з 25-го року, і мені десь було приблизно 2 роки, як батько приїхав, привіз мені такі дуже гарні книжечки польські, з дуже гарними кольоровими ілюстрованими малюнками, і ми зустрічалися не вдома, мама прийшла не..., він не прийшов до нас додому, а ми в дальших сусідів, на іншій вуличці зустрічався, ну, це ще десь, то міг бути 27-й рік, 28-й рік, ще батько повністю не був, не жив легально, можливо, тільки його переслідували, і довелося йому окриватися від польської жандармерії, і стріляли не раз вони за ним, і були випадки, коли за ним стріляли, і він падав в лісі, і вдавав, притаївся, що він вбитий, а польська поліція – це не була як совєцьке КГБ, це були пани, і відходили. Коли він побачив, що вже тихо навколо, панує мертва тиша, що вже надвечір, тоді він тихенько піднімався і знову кудись ішов в ліси, от. Але видно, що це скривання його було досить довго, можливо, воно мало такий індивідуальний характер, так, але його дуже переслідували, ну, польська поліція. Згодом уже зовсім став легально жити, так, і ставив, десь в 30-х роках, я пригадую собі, він був, значить, головою клубу, до речі, вони з мамою були організаторами, будували цей клуб, мама була навіть...

Запитання: Що це за клуб?

Відповідь: Читальня, читальня народна[5].

Запитання: Це в селі?

Відповідь: В селі, так, і він вів аматорські гуртки, і поставив виставу „Гаркуша”, і от, прийшла польська поліція, його забрали, він був режисером, його забрали, і біля читальні товкли його лицем до гостинця.

Запитання: В якому це було році, можете пригадати?

Відповідь: То було десь на початку 30-х років, на початку 30-х років, так, коли його забрали з собою, коли мама прийшла, тоді ми належали до Підгаєцького району, коли мама прийшла до тюрми, вона не могла його абсолютно пізнати. Весь, лице було запухле, обличчя – вся одна рана жахлива, ні очей не було видно, ну, жах один, мама розказувала, жах був тоді. Так з ним розправилася польська поліція за виставу „Гаркуша”.

Запитання: Скажіть, Ви от згадували про те, що батько закладав в селах осередки „Просвіти” і кооперативи, можете назвати в яких саме селах?

Відповідь: Ну, звичайно, в навколишніх селах, це Волошина, Литвинів, Лиса, Завалів, ці села, але крім того, він, як я сказала, роз’їжджав по всіх районах. Він був в Зборові, в Заліщиках, ну, інших тих районах: Золочівський район, Городенківський, наскільки я собі пригадую, так, зараз я не можу пригадати тих районів, одним словом, він роз’їжджав по всій Галичині, по всій Галичині.

Запитання: На який період, на які роки припадає так найбільш активна діяльність Вашого батька, власне, просвітницька діяльність.

Відповідь: Найбільша – це були 30-ті роки, до 38-го року, до його смерті.

Запитання: Скажіть, а як мама сприймала ці роз’їзди?

Відповідь: Мама, мама дуже батька любила, так, і вона зі всім примирилася, і мама вела всю господарку, дуже важко працювала, і абсолютно не нарікала на свою долю. Дідо був непримиримий в цьому відношенні.

Запитання: Батько батька?

Відповідь: Так, батько батька. Він маму дуже поважав, що вона така працьовита, що така господиня, а його вважав чимось таким, ну, бездарним політиком. „Яка може бути зараз політика, як вже є Польща?” – мовляв. І так дальше, і бездарним ґаздою, що він же ж, він тільки періодично, випадково займався господарством, може, в найприкріший момент, от, і орав, і сіяв, і жнивував, і так дальше, а так постійно він був в роз’їздах. Але він маму попередив, перед тим, заки вони йшли до шлюбу, сиділи вони отут, в скверику перед церквою Юра, і батько сказав таке: „По-перше, в мене буде четверо дітей, тому що я був один тільки, і я знаю, як важко бути одинаком. По-друге, ну, як будуть називатися? Ярослав і Галина, а дальше – то вже побачимо”.

Запитання: Чому такі імена?

Відповідь: Не знаю, чомусь такі йому сподобались: Ярослав і Галина. В той час Галину, рідко хто називав Галиною, але здебільшого вони були на Сході, такі імена, і йому це, очевидно, сподобалось, і так воно дійсно сталося. А потім сказав: „Ти не думай, що якщо я одружуся, я буду сидіти, як інші мужчини, біля твоєї спіднички. Я чим займався, тим буду продовжувати займатися, що б мене не чекало, я не можу інакше”. І там всякі інші були такі пункти їхнього..., всяких батькових ультиматумів, значить. „Інакше, – каже, – якщо ти з тим всім не згідна, то як би я тебе не кохав, до шлюбу ми не підемо. Ти повинна примиритися, щоб ти мені потім ніколи не дорікала”. Ну, і так він був, він був відданий своїй справі, так, просвітянській справі, рівночасно він політично займався такою національно-виховною роботою серед молоді, але здебільшого як член клуба він мав справу з старшими людьми, з інтелигенцією, мав так, з солідними господарями і так дальше, бо молодь в той час була повністю заангажована вже, так, а наскільки я знаю, в деяких таких положеннях УНДО і ОУН розходились. ОУН була більше радикальна партія, так. УНДО, вони також були, це були люди – великі патріоти, але вони якось вірили, що то, може, шляхом просвіти треба нам чогось добиватися, поступово, оскільки маси ще не освічені, треба їх піднімати, щоб вони потім дійсно могли дати в майбутньому відсіч ворогові, отак. І тут в них були деякі розходження. УНДО вважалося однією з таких лояльних і легальних партій, про форму, я б сказала, но щодо змісту – це були всі великі патріоти, от. А ці були відвертими противниками, так, невблаганними в цьому відношенні, справжніми революціонерами.

Запитання: Скажіть, а хто Вашого батька вбив?

Відповідь: Важко сказати, знаєте, хто вбив. Вони, коли ввійшли до хати, ввійшло їх п’ятьох. Спочатку, очевидно, вони спостерігали, спочатку неначе діда..., постукали в двері і запиталися діда, чи далеко до Підгаєць, щось таке. Дідо відчинив двері, вони тоді його відштовхнули і прямо до тієї кімнати пішли, де батько з мамою, до спальні їхньої. Значить, вони знали, а я була тоді в першій гімназійній і якраз тільки положилася спати, останні слова, які сказав до мене батько, позакривав вже там комори, це все, сказав: „Вчися ще, вчися, вчися, вчися, вчися”. Це були останні батькові слова. I от, вони вбігли до хати, так, і кричали, закричали: ,А1bо pięćset złotych, albo śmierć!”[6]. Батько сказав: „Я не маю тих грошей, я вчу дітей, я в гімназії, брат в гімназії, такси і так дальше”. Вони тоді зразу почали великими киями бити і батька, і матір. Тоді батько зорієнтувався, що треба так, що треба втікати і піднявся, і тоді в батька вистрілили, і розривною, ззаду, і розривною кулею все це прорвали.

Запитання: Це було на очах?..

Відповідь: Це було на очах мами. Мама втекла, мама раніше вибігла, мама якось на краю лежала, і раніше вибігла до сіней, тоді вони вистрілили в напрямі матері, і мати впала, вона відчувала, що вона ранена в голову, і вирішила, згадала, як батько притаївався колись по лісах перед польською жандармерією, і вирішила притаїтися тоді, і думала, що й батько притаївся, або, можливо, батька забрали, стогону не було жодного чути, так, і в той момент ще один підбіг з крісом, на кінці цей, ніж, з багнетом, з багнетом, і, очевидно, хотів ще маму прикінчити, так... І дідо схопивсь за багнет, і почалася в них така боротьба, так, і нарешті дідо відпустив цей багнет, і він впав, цей один з вбивців, впав і залишився його кашкет, потім поліція на основі цього кашкету, кашкета, на основі цього..., вона впізнала, хто це зробив. Це дуже сумна і тяжка справа для нас, я би сказала, це така, знаєте, трагічна, тому що виявилося, що між ними були..., що це не тільки були якісь бандити, що між ними були ОУНівці. Чому вони це зробили? Перед тим був мітинг, в неділю, це було в середу. На мітингу поляки часто поводили пацифікацію по селах, на одній з тих пацифікація польський жандарм вдарив мою бабусю, матір батька, яку батько надзвичайно любив, під груди, відбив їй печінку, і бабця до місяця померла. Ну, крім того вони жахливі речі робили людям. Напевно, Ви знаєте, що таке пацифікація? Так, і було так, що було якесь польське свято, поляки на повшехній школі вивісили свій прапор, а ОУНівці молоді кинули його в туалет. І знов наближалася оця загроза – пацифікація, t батько сказав, що не слід так поступати, як-не-як це якийсь прапор є, от, ну, і це крім біди нічого не накличе, треба інакше боротися, іншими шляхами. Роз’яснював їм ці шляхи, чи ні, вони почали свистати в читальні. Батько не звик до такого відношення, оскільки його всюди слухали і признавали його рацію велику і так дальше, і він назвав їх баранами, от. Того самого вечора пройшов слух по селі, що батька вб’ють. І прибігла до нас тітка і сказала, що говорять, вона мала зв’язки з ОУНівцями, що вб’ють твойого чоловіка. Ніхто в це не вірив, в середу вони так і зробили. І було так, що..., а брат мій в той час вже був в ОУНівській організації в гімназії. Знали вони про це чи не знали? І було так, що вони навіть заборонили дзвонити, от. А похорон був, некролог великий, некрологи були у всіх численних газетах. А газета „Час”, „Новий час”, здається, була в той час, помістила його великий портрет, він сидів такий, був в одній позі, в цій позі, так, і дуже велику статтю про нього. І некрологи були по Галичині розвішані, і народу маса з’їхалося, фіри заповнили вулиці наші, а ці заборонили навіть дзвонити. Хто керував тим? А виявилося – ними керував директор, майбутній директор школи, який був тайним комуністом. Він сидів в тюрмі, там за інші речі, з іншими, справжніми націоналістами, але він мав всі умови, він сидів як провокатор тюремний, от, його потім бандерівці вбили. Іпотім вони самі призналися, що цією операцією керував оцей Зінь Андрій, так. Коли прийшли Совіти, він зразу став директором школи нашої, так, він зразу зробився комуністом, але в 41-му році його наші вбили, так. Одним словом, це була така, знаєте, провокація страшна. Вони вбили мойого батька руками своїх людей, от. І ще як хитро поступали. Ми з братом дуже гарно вчилися, так що навіть звільняли нас від такси, так вони підходили до поляків і казали, що батька нашого вбили поляки, а до українців підходили і казали, що нашого батька вбили свої, українці. Ви собі уявіть, в якому ми були з братом положенні свого часу в гімназії.

Запитання: Все це справа була рук того директора, який був комуністом?

Відповідь: Так, який був скритим комуністом, так. Так що, як бачите, як це боляче, як це сумно сталося з нашим татом, І потім, коли це все вияснилося, уже за німців, братові сказав Провід, що він має право пімститися на тих навіть виконавцях, що це зробили, нехай під впливом цього комуніста, але він має право пімститися. Але брат сказав: „Україна в крові, і немає часу метатися тепер нам, і ми не повинні метатися, ми не маємо цієї можливості на пімсту, ми не маємо, нам потрібні люди”. Брат був надзвичайно благородною людиною, хоча він міг пімстити за смерть батька.

Запитання: Прошу сказати, як, от, смерть батька вплинула на Вашу родину, і десь на якісь політичні погляди і переконання членів Вашої сім’ї, Вашої родини?

Відповідь: Ви знаєте, дідо, напрочуд, був задоволений, задоволений смертю сина, він його ненавидів, в першу чергу в політичному відношенні. Так, мати, мати побивалася дуже, тому що вона його дуже любила, то є раз. Брат, вже до того часу він поступив в Юнацтві, вже був навіть звеновим, він відчував великий біль, жаль, але не відступив від організації’. Ну, а за німців, коли вже мені було років п’ятнадцять, може навіть, чотирнадцять, я стала юначкою. Згодом ми були, ми згодом були репресовані, то вже в 48-му році я була репресована, мене навіть сам заступник міністра Дроздов запитував в КГБ: „Як Ви могли поступити в цю організацію, яка вбила Вашого батька?” Ну, яка думка була, в момент спалахнула у мене в голові, що мені відповісти і досить щиро. Я сказала: „Голод на Україні, який ви влаштували, жахливий голод, а про цей голод мій батько читав, були такі дешеві книжечки, і батько читав селянам в хаті, сходилися люди, і розказував і читав, а я, мала, слухала. І це, що ви вимордували людей по тюрмах”. „Это неправда, это ложь!” Я кажу: „Ні, правда. Правда, тому що, як кажуть, трупи пливли з Бережанського замку, Синявський замок, з тих підвалів, цього замку, трупи викидали в ріку. І коли ті втекли, Совіти втекли, то ті трупи почали плавати рікою. І ми, діти, ми їх граблями притягали по селах, і їх закопували люди, а потім могили побудували в цих місцях, де їх похоронили, – я кажу, – правда, бо це все я бачила. І моєї тети замордували чоловіка в Тернополі”. Î кажу, і сказала, як замордували і так дальше, і відрізали чи виколювали носи, відрізали язики, відрізали, в вапно кидали людей, гасилося вапно з людьми. Я йому це все говорила. Коли я його роззброїла, він не мав що мені сказати, він сказав: „В тюрьму её!” Хоча перед тим вони вирішували питання: чи мене звільнити, чи, бо я не мала якоїсь такої вини серйозної.

Запитання: В якому це було році?

Відповідь: Це було в 48-му році, я була на третьому курсі класичної філології.

Запитання: Вас разом з мамою арештували?

Відповідь: Так, приблизно разом з мамою арештували.

Запитання: І яка подальша Ваша доля була?

Відповідь: Я потім, потім мене заслали в Іркутську область, в Тайшет. Я працювала в Тайшеті, і в лісі.

Запитання: То була тюрма чи то була висилка?

Відповідь: Ні, це була тюрма. Мати була в Молотовських таборах, це були концентраційні табори.

Запитання: А скільки Ви мали тюрми?

Відповідь: Десять років, десять років концтабори, і мама мала десять років концтаборів, а сестра, сестру взяли через пару років з Дрогобича, за якісь анекдоти, щось таке, її взяли за те, що вона на марксизмі-ленінізмі запиталися, по-перше, де Жуков? А в той час Жуков був репресований, висланий кудись там, в Сибір. І чому таке важке життя в колгоспників Дрогобицької області, то ще була, здається, область, от? І за ці питання її засудили.

Запитання: На скільки?

Відповідь: Десять років, але вже не концтаборів, а ці, ІТЛовські табори, ті, „трудовые исправительные”, так, виправляючі табори, десять років, от. Ну, і в 53-му році, в 53-му році, після смерті Сталіна, я насмілилася написати жалобу, скарга, скаргу – риска – помилування, бо не знала як писати. То казали мені в’язні, що небезпечно писати скаргу, бо хто писав скаргу до того часу, хто мав десять років – давали п’ятнадцять або двадцять п’ять, от. І не радили мені писати, але помилування я не вважала такого, за що ж я мала просити помилування, я була всього-на-всього юначкою, от, і я вважала, що в мене не було такої великої провини, так, і я написала в Москву. І одного прекрасного дня, це було в травні місяці, начальник режиму мене викликає і каже: „Ти поїдеш в Москву”. „В чому справа? – я кажу. – Напевно, мені хочуть дати на пересуд, 25 років”. „А чому ти так думаєш? Тебе викликають... „государственные дела”, вызывают на „государственные дела”. Я не розуміла, що це таке – „государственные дела”, про це, наприклад, ніхто не знає, нігде я про це не писала, ні надрукувала і так дальше. Він каже: „Не тільки тебе викликають, але ще й інших людей викликають. І ти будеш серед них. А більше я так нічого не можу сказати, бо я сам нічого не знаю”.

І от мене під конвоєм привезли з Іркутської області, з Тайшета, привезли в Москву, в центральну тюрму. Того самого вечора мене викликають, як я приїхала в центральну тюрму, того самого вечора мене викликає генерал-лейтенант до себе, і сказав: „Ми тебе викликали як представника від студентів, ми дивились на твою залікову книжку”. (В моїй заліковій книжці, там було тільки шість семестрів, було дві четвірки, решта все було – п’ять. Вони завжди мені говорили: „Як ти зіпсувала свою кар’єру своїми політичними поглядами?” А я ними не дуже хотіла скриватися, свої погляди і так дальше). „Ми тебе викликали сюди для того, щоб ти нам розказала правду, щиру правду про життя в’язнів, політв’язнів в таборах”. Ми не тільки тебе викликали, ми і письменників, і художників, і інженерів, і вчених, і ти між ними як представник від студентів, щоб ти розказала все”. А я кажу: „Хіба ви не знаєте?” „Ми знаємо тут, але ми знаємо від своїх підлеглих, а ми хочемо знати безпосередньо від тих людей, які в таборах живуть: що вони думають, в яких умовах вони живуть, за що вони сидять і так далі”. Так, ну, я йому так загально сказала, так приблизно, розказала так, в формі резюме, так. Він каже: „А тепер ми тобі даємо папір, окрема камера (вони мене зразу посадили, я нікого там не бачила), папір, все, що тобі потрібно. Ти куриш?” Я кажу: „Ні”. „Якщо ти би курила, то, будь ласка, папіроси в твому розпорядженні. І все це пиши”. А я кажу: „А якщо я це все напишу, що буде мені за це? Розстріляєте, тому що, якщо я буду писати, то я не буду писати неправду”. „Турка, ти турка, Галина, – каже, – ми тебе не для того викликали сюди, а щоб ти нам розказала все як є. Справа в тому, що ми готуємо амністію для політичних, і ми мусимо знати то, мати грунт для цього великий”. Я кажу: „Наскільки я знаю від розумних в’язнів, Росія ніколи не давала політичної амністії солідної”. Він каже: „А тепер ми її готуєм, і вона буде. Твоє діло – писати все, що ти бачила, що ти чула, що ти ду..., що люди думають, що ти думаєш і так далі”. І от, я два тижні сиділа й писала, і по ночах писала, і тремтіла вся, вся тремтіла, нараз як писала, тому що всі ці образи були переді мною, все це відтворювало, що я бачила і по тюрмах, і по пересилках, і в таборі, і від людей наслухалася, що переїжджали через наш концтабір іркутський, і так дальше. І час від часу він мене викликав до себе. І по суті діла, так, оце, що я написала, він, він перекладав стенографісткам [було], зо чотири стенографістки, він їм перекладав, він по-українськи писав, на російську мову.

Запитання: Він українську знав?

Відповідь: Він, очевидно, знав добре.

Запитання: Ви з ним говорили українською?

Відповідь: Тільки по-українськи. Вигляд у нього був, знаєте, не совіцький, він виглядав на такого, з царського ще, такий тип аристократичний, офіцера такого високого, вищого еталону, так, і він українську мову досить добре знав, на ходу все це перекладав стено..., чотири стенографістки сиділо записувало, t так він мене викликав майже щодругий день два тижні, все це я записала, поки не закінчила все, що знала. Тоді він сказав мені: „А тепер ти готуйся до реферату, усного реферату”. „Перед ким буду говорити?” А він каже: „Зберуться люди такі: це буде частково, в основному, – каже, – генералітет і ЦК, члени ЦК, від яких буде судьба залежати тих нещасних, яких ти залишила”. Він з великим співчуттям, до речі, коли говорив зі мною, висловлювався про в’язнів, от. „Але пам’ятай: ти маєш так приготовитись, щоб не тільки діяти, вплинути на їхні уми, але й на їхні серця. Тому що від них все це залежить”. І от, через день чи через два мене викликають знову, живої душі нігде не бачила, слова від конвоя я не чула, тільки отаке (оповідачка рукою стукає об стіл). Так я, може, чотири зали пройшла, перед кожним залом стояли офіцери на постах. Отже, я зрозуміла, що ведуть мене до дуже якихось великих людей, так. Іот, овальний великий стіл, за тим столом половина військових, самі генерали, а половина – всі в чорних костюмах мужчини, так. Î так, як би мовити, бо то не інтерв’ю було. Ну, розмову, бесіду зі мною вів один з них, всі інші слухали. Цей один виглядав не то до українця..., він дуже український такий тип, пристінний, інтелигентний і чудовою мовою розмовляв, такою мовою, як то нараз кажуть, як підносять на золотому півмиску ті слова.

Запитання: Він говорив російською?

Відповідь: По-українськи, чудовою українською мовою розмовляв. І він мені ставив питання в основному і, в основному, просив розповідати. Щоби я оце все, що я написала, їм роз’яснила в більш лаконічній формі, розказала. Ну, коли я..., я не мала жодного тремтіння, я нічого не боялася. Чому я нічого не боялася? Ви знаєте, я вийшла замуж в 48-му році, в мене чоловік був агрономом, вийшла, а потім чоловіка посадили, через півтора року, бо вважали, що він мусів мати зв’язки через мене з бандерівцями. В мене і два місяці було коли, я вже чекала дитини, вона на Лонцького народилася дитина, дівчинка в мене, і через рочок, у київській тюрмі вона померла, на Короленка, так. І от, коли вона померла, я за нею плакала п’ять років після того, і довше ще, навіть, коли була на волі, і мені було страшенно байдуже чи я живу, чи я не живу, Ви знаєте, мені було страшенно байдуже, я йшла на все, в мене була така апатія до життя, єдина тільки думка працювала стосовно тих наших таборів. То, що я бачила, і що мій народ переживає, і тільки думала про це, що як, як я їм маю розказати все це. І коли я говорила, то я вже навіть їх і не бачила. Я бачила перед собою це, що я їм розказувала. Один навіть з них сказав, єдина репліка була: „Посмотри, какие у неё вдохновенные глаза, она вся там”. Ото що єдину репліку, вони всі дуже слухали.

Запитання: А перекладу не було на російську?

Відповідь: Перекладу? А от не знаю, вони слухали мене по-українськи.

Запитання: Вони розуміли?

Відповідь: Так, вони розуміли мене, вони слухали мене всі по-українськи. Може, там деякі речення, він щось переклав, він ставив мені тільки питання і вимагав від мене просто розповіді, щоб не забагато тих питань ставити, щоб ще щось... І коли я закінчила, то я так думаю: „Що тепер ви зі мною зробите? Де-небудь відкриєте якусь, якийсь підвал і туди, в якусь ріку підземну пустять?” А він каже до мене, а він піднімає діла, дзвонить десь там: „Поднять, – по-російськи каже, – поднять дела Скаскив Галины, поднять дела Скаскив Марии”. Бо знали, що мати моя тільки за те сіла, що знала про дочку, а не сказала, що дочка була зв’язана з бандерівцями, що не сказала, так. А цей генерал, між іншим, сказав: „Если бы я был на её месте, я бы тоже не сказал”. Так він, але то було між собою, коли ми говорили про це, так. І він сказав: „Ви вийдете на волю, і Ваша мати вийде на волю. І через короткий час, порівняно короткий час, на волю вийдуть міліони”. Отак він сказав, знаєте, ну, і так сталося. Але ще вони дуже хотіли, щоби я забула все, що я бачила, і вони ще два тижні, я жила, переселили мене в готель, але цей генерал і ще другий майор, з ним приходили і ходили зі мною, показували мені, ну, бібліотеку Леніна, я пішла, ходила в будинок подарунків..., два будинки подарунків Сталіну я оглянула, от, потім оперу слухала „Садко”, потім вистава якась чи „Анна Карєніна”, чи щось інше, в Немировича-Данченко[7] я була. Вони дуже хотіли, щоби я, в якійсь мірі, то горе забула, щоби я відійшла, тим більше, що вони знали, що я втратила дитину, і велика апатія до життя і так дальше.

І так, і яке вони мені дали завдання? Бандерівський рух вже був повністю анульований, так. Вони мені, вони сказали, що наближається в нас XX з’їзд, XX з’їзд буде присвячений крутому піднесенню сільського господарства. „Ми Вас дуже просимо: походіть по селах, починаючи з свого села, поговоріть з головами колгоспів, з народом. Як вони живуть, як вони заробляють, настрій тих людей і все інше, це нам дуже зараз потрібно, ми збираємо ці матеріали. І чекайте, що згодом і Ваша сестра вийде на волю”. Так, бо сестра тоді була в Солікамську, от, чоловік був в Молотовській області, мати була в Мордовській, я була в Іркутську, так. І Ви знаєте, і я приїхала і, власне, тим зайнялася. І цей генерал сказав, що приїде і безпосередньо від мене забере ці матеріали, не КГБ Львівське, а безпосередньо забере матеріали. Вони дивувалися взагалі, що вони мене арештували, що вони не мали за що, по суті діла, мене арештувати, щодо Львівського КГБ, так. І через яких два тижні генерал, чи через місяць, не пригадую собі, приїхав з Москви. Ми зустрічалися в Винниках, десь там, над тим озером, пригадую собі, на лавочці сиділи, чи була яка охорона, я не знаю, цей же самий генерал приїхав, і я йому зібрала матеріал. Матеріал був жахливий. В той час ходили москалі по селах, і все від людей забирали: і кожухи, і чоботи, і покривала з ліжок стягали, ну, все, що тільки можна було в людини цінного забрати, по селах забирали. І коли я прийшла, я подивилася, як ті жінки одягнені, в таких спідницях жахливих, з грубого полотна підфарбованого, обдерті, бо боялися навіть одягнутися, та й не мали що вже одягнутися, то я згадала оті слова, як ніколи, Шевченка: „Чорніше чорної землі там ходять люди...” Я це їм написала. Так, і що вони отримують, бо говорилося „на трудодні” там по 200, по 300 грам пшениці, чогось там іншого, і який круглорічний дохід колгоспника. Там вийшло приблизно, навіть у дуже хорошого працівника на ті всі трудодні не більше як 200-250 рублів на рік, так, це максимум. Так, все це. Ну, і тоді запитала, я їм подала цей матеріал, він був дуже задоволений, так, і то з інших сіл ми також збирали, то приблизно сходилося. Ото я кажу: „А коли ж буде, бо я чекаю сестри, і чекаю тих, що я їм писала, що скоро вийде на свободу, своїм товаришам по тюрмам, по таборам?” А він каже: „У нас стався великий переворот в Москві.” А в той час..., ага, я Вам не сказала, там сидів Берія, мене слухав Берія, Берія сидів. А до речі, Берія, якщо Ви прочитали перші номери „Огонька”, то перший проблеск демократичний, так, демократичних настроїв. Берія, він хотів зробити великий, ну, якийсь переворот в державі, політичний, економічний. Він після емер..., він ще в 38-му році, до речі, він сказав Сталіну: ,До каких пор мы будем арестовать?” А тепер він знов, це саме, після смерті Сталіна, підняв це питання, що нам треба тих людей випустити, так. І я кажу: „Коли ж?” Він каже: „Стався великий переворот в Москві, – каже, – деякі люди, які тебе слухали, вже не живуть”. Ну, і ми вже знали по газетах, що Бери немає. Мабуть тоді Хрущов взяв в руки, так, Хрущов, так. Так що, каже, амністія буде, але вона відкладається в якійсь мірі. Я була дуже розчарована. А товариші з лагерів пишуть мені: „Де ж та амністія, ти нас потішала?” Що я їм могла сказати? Я їм писала: „Буде, в Москві стався великий переворот, великі зміни, от, але вона буде”. Ну, вона була, то був 53-й рік, а амністія була в 56-му році, велика політична амністія, так, от такі речі.

Ага, я закінчила, я Вам сказала три курси університету, коли я здала останній екзамен – греку[8], я думаю (на класичній філології, грека й латина – спеціально нас готовили для вузів майбутніх), я так мріяла поспати, а, тим більше, я чекала дитини, жінка особливо тоді хоче відпочинку цього, і тої самої ночі вони прийшли до мене арештувати. І вони, як арештували мене, вони тримали, а звинувачували мене в чому? Один з бувших есбістів сказав, що я маю безпосередні зв’язки з Куком[9], полковником Куком, якщо Ви чули, то заступник Бандери був того часу, Леміш, що маю особисті з ним зв’язки і, само собою, і з Центральним Проводом. От, візьміть Галину з третього курсу університету, вона вам все розкаже про Центральний Провід. По суті діла, я Кука знала завдяки братові до того часу, а зв’язків з Центральним Проводом в мене, щиро кажу, не було жодного. Вони мене мучили два тижня на Лонцького[10], три слідчі мінялися безконечно, по сім годин кожен зі мною працював і мучив: „Скажи, скажи”. І дали мені відпочити тільки від шостої години до восьмої ранку, але в той час стояв [конвой], дали мені можливість сісти на диван, з крісла на диван, ноги в мене попухли, але конвой мені не дав спати. Я тільки очі закрила, а він: „Открой глаза, открой глаза!” Так, і так було два тижні, два тижні, після двох тижнів, як я Вам сказала, мене закликали до Дроздова, заступника міністра КГБ, приїхав з Києва зі мною поговорити. Знову ж, приїхав стосовно „Леміша”, так, і я йому сказала, що я не маю жодних зв’язків. Коли, слово по слові, він мене запитався: „Тобі вбили батька і чому ти працюєш?” А я йому сказала яка причина, дві причини: мордування людей по тюрмах і страшний голод на Україні. Це, кажу, нині, це той біль мій, особистий біль, що зробили в зв’язку з втратою батька, перевершило, і тому я поступила туди. І тоді мене дали вже до тюрми, Дроздов казав, що мене таки треба судити, от, до тюрми дати. Дали до тюрми, і в тюрмі я вже, там слідство тягнулося, і так дальше, і засудили мене на, як я сказала, на десять років концтаборів. В мене навіть є таке посвідчення, те, що я – ворог народу, великий ворог народу.

Запитання: Скажіть, а цей генерал, який з Вами зустрічався, з яким Ви говорили тоді в Москві, і зустрічався потім з Вами тут, в Винниках, Ви знаєте його ім’я?

Відповідь: Ні, не знаю, не знаю. Знаю, що був високий мужчина, гарний, як кажуть, досить... І от, я мрію дальше вчитися, я закінчила три курси, значить, я повинна перейти на четвертий. А тоді до 48-го року, якраз і було тільки чотири курси, так що я вже мала перейти на останній курс. Тепер вже було п’ять курсів. Я вирішила перейти, значить, продовжувати навчання, так мені порадив генерал: „Вчися”. Так, і мене, але мене не поновили на четвертий, поновили на третій чомусь, в зв’язку з тим, можливо, як, що була перерва, чи що, на четвертий, от, на третій мене поновили, і я була дуже щаслива, вивчая дальше свою улюблену латину, ну, греку я любила, але латину особливо я любила, от. Повчила щось три місяці, і мене..., учні були зі мною вусаті, то були дуже добрі, то були молоденькі люди, ну, а я, за мною була гімназія, де була велика освіта з латини, я їм допомагала, викладачі були дуже навіть задоволені, що я їм допомагаю, от, і викликає мене проректор, цей ректор, що був перед тим, я забула його прізвище, ну, наша людина.

Запитання: В нас, в університеті?

Відповідь: В університеті, академік він, він не академік, не знаю, він був професор, а він по геології, не пригадуєте собі? Так, українець, наш[11]. Викликає мене, і каже до мене: „Ви знаєте, справа така, що Ви не можете вчитися в університеті”. А це вже було після того перевороту в Москві. Ну, там було осінь, а переворот десь був в кінці липня. „Ви не можете вчитися, тому що в Вас перерва більше, як три роки, в навчанні. А є такий закон тепер строго-настрого”. В майбутньому цього не дотримувалися, але щодо мене, вони це зробили стосовно мене, так. А я кажу: „Що ж мені робити?” А він каже: „Треба поступати на перший курс, на перший курс”. Я вийшла, взяла себе в руки і думаю: „Що та доля мені ще подарує? Мені на перший курс поступати!” Я пішла в відділ кадрів. Ну добре, буду поступати на перший курс. Я пішла в відділ кадрів, питаюся, що потрібно. А вони кажуть: „Радянський атестат.” А я поступала з гімназією, з атестатом гімназійним, де треба було вчитися 12 років, а не 10, так. Ну, і всякі інші документи. Де ж мені взяти атестату? Я ж маю 12 років гімназії, 3 роки університету, і виходить, що я зараз, 15 років, точно, значить, виходить, що я зараз не маю навіть середньої освіти. І в мене було, такий стан, я підійшла до вікна і думаю собі: „Я не переживу того, аж тепер я вже не переживу”. Я хотіла кинутись з вікна. Ви знаєте, я не дивуюся, що деякі люди інколи поповнюють самогубство, є такі моменти, що людина в житті не годна перенести дійсності, що смерть для неї – єдиний вихід з положення і єдине облегшення. Але тоді я згадала маму, що мама втратила батька так трагічно, що мама втратила сина, а брата мойого, як я Вам казала, убили німці в 44-му році. Тепер, ворожки матері в таборах, перед все це, що вони говорили, все сповнилося, якісь румунки були, сказали, що ти помреш на руках своєї старшої дочки, так і сталося в майбутньому, а як же ж мати тепер, я втратила маленьку дівчинку, рочок їй було, я так тяжко за нею томлюся, мучуся, переживаю, а як же буде моїй мамі, якщо вона, як вона перенесе мою смерть, адже вона на мене такі надії покладає. Ви знаєте, і в той момент мені стало дуже важко і, знаєте, може ж неприємно сказати, але я подумала собі: „Чому то я не сирота, чого то я маю когось мати, чому я маю для когось жити і мучитися, як добре тим, хто нікого не має і може розпорядитися своїм життям так, як хотів би”. То був момент, який я пожаліла, то був момент дуже короткий, в який пожаліла, що я когось маю і що я мушу дальше жити й мучитися. Прийшла я додому, розказала це братові, тут, у Львові, а він якраз поновився на, бо його були вигнали, як мене репресували, нас всіх, то його виключили з лісотехнічного інституту. Так, я прийшла, йому розказую, а він каже: „Ти таке пережила, треба триматися, дальше треба триматися. Я тобі допоможу, я тобі дістану, якось, не атестат, ні, свідоцтво до дев’ятого класу. Ти здаси там, якісь там екзамени, допустім, в моїх знайомих директорів, і ти підеш в десятий клас. Закінчиш десятий клас вечірній і будеш поступати куди хочеш”. Ви знаєте, це мені жахливо, це все здавалося тоді, але потім я зрозуміла, що я виходу не маю, що я, я зрозуміла, що я мушу боротися з КГБ, як тільки можу, що то є моя особиста боротьба з ними. Я знаю, що вони не хочуть допустити, щоби я вчилася, вони не можуть мене арештувати, після того, як мене Москва звільнила, а львівське КГБ не може мене перенести, так, значить, і я так вирішила: добре, я з вами буду змагатися, з вами, з кагебистами. І от я здала якісь там предмети за дев’ятий клас, і поступила в десятий клас вечірній, і ходила нормально, а вже сина свойого чекала, так, нормально вчилася, і можна сказати, навіть могла, як була б сказала, що мені потрібна медаль, то вони були мені допомогли, я нікому нічого не казала, в мене були тільки дві четвірки: з російської мови і ще з чогось, і з алгебри. Геометрія, тригонометрія були в мене відмінно, ну, і само собою, німецька мова там була і так дальше.

І от, я вирішила поступати знов в університет, але не на класичну філологію, я не могла йти в те місце, де були мої товариші, в ті аудиторії, дивитись на ті аудиторії. І я вирішила – на англійську. Спочатку – на німецьку філологію, но зустріла свою колегу, яка стала кандидатом англійської мови, в 53-му році, Огановська така Оля, може Ви чули, дуже хороша людина, вона мала вже стати доктором наук, але померла після апендициту. От, і вона каже: „Йди на англійську філологію”, І я поступила, а я англійську мову вчила приватно, за німців, в однієї єврейки, ходила до неї в гетто, носила їй там, що мені мама привозила їсти, я їй то, і вона мене вчила, а вона кінчала Лондонський університет. Так що я була знайома в якійсь мірі з англійською мовою, може не так сильно з граматикою, як то в школі вчать-товчуть, але я була знала, що вже таке – англійська мова, та ще чула її від брата, і хотіла її особливо добре знати, бо брат, „Горновий”[12], чули про „Горнового”, напевно, то його був товариш – „Горновий”, заступав, заступав нашого після смерті Шухевича. Вони часто говорили по-англійськи, а це мене, а інколи і про дівчат говорили, а я хотіла знати, що вони про нас говорять, тому я вчила англійську мову. От, і я здала перший екзамен в якоїсь старшої пані-совітки, вона мені поставила п’ять, питання були, ну, що тоді вчили? Читати, перекладати, відповідати на питання. Для мене це не було проблемою. І пішли так мені інші екзамени, і було сім екзаменів з письмовими роботами, сім екзаменів: була російська письмова й усна, українська письмова й усна, географія, історія і англійська мова і так дальше. Ви знаєте, я здала всі екзамени на п’ять. Пригадую собі російську мову, російську літературу я здавала, акцент в мене був не надзвичайний, я могла з своїм акцентом, я по-російськи розмовляла в Сибірі тільки з тими жінками, які сибірячки, які не розуміли української мови або слабо розуміли. А в інших випадках я завжди розмовляла тільки по-українськи. Він каже до мене: „Конечно, у Вас акцент не особенно, но я чувствую знание материала, и у Вас все пятёрки, и я Вам ставлю пять”. Як мені Бог допоміг, я всі екзамени здала на п’ять. А Войтюк[13] такий був, він був сталінським стипендіатом, він нараз міг вибігти, під час перерви, він був моїм однокурсником на французькій філології, потім був деканом нашої французької мови, філологічного факультету, і Ви знаєте, іноземна, я маю на увазі, так, він міг нараз виступити і ні з сього ні з того кричати на нас: „Бандерівці, – там на тих останніх, – школа Грушевського, петлюрівці!” Щось йому не сподобається інколи, щось десь хтось підсміхнувся з чогось там, з його виступу чи з чого, а він був такий завзятий дуже, сталінський стипендіат, з Волині сам, так, то він тоді був деканом, він бігав, він як скажений бігав по тих аудиторіях, і там щось шепотів їм на вухо, но я бачу – ніхто не зреагував, ніхто мені не поставив, не занизив балу. Дійсно, я дуже старалася, я страшенно готовилася і дуже старалася, просто я ви..., я зробила виклик своїй долі і всім, от. І так я поступила. Я перший курс пройшла стаціонарно. Чоловікові кажу: „Треба взнати, осягнути основи фонетики”. А потім і другий курс, а потім і третій курс, а потім кажу: „Та куди ж там мені переходити на заочний, та скоро я закінчу. А на заочному треба шість років вчитися і так дальше.” Чоловік толерантно якось ставився до цього, отак. І от, і от, я закінчила університет. .

Спочатку не була, вільний диплом у мене був. Спочатку дали мені в школі вечірній німецьку мову викладати. Потім мене взяли в англійську школу, на шість годин тільки, а до року я вже мала 35 годин, бо треба було, тоді в 53-й школі я працювала, зараз то – спеціальна англійська, то я там, була ще німецька мова, ще не вийшла, не закінчилися класи з німецькою мовою, і англійська мова вже. А потім пішла погодинником в політехнічний інститут, а через п’ять років мене взяли в штат політехнічного інституту, там працювала старшим викладачем, так, вела спецгрупи в політехнічному, це були ті, які вчать англійську мову в інституті з поглибленою, за поглибленою програмою, здебільшого це були медалісти спеціальних шкіл, готовилася до них сильно, готовилася, так. Потім мойого сина прийняли в інститут. Пройшов конкурсну комісію, тобто ректорів, він з відзнакою закінчив інститут. Ректори його прийняли на роботу, от, а поки що конкурсна комісія, а 27 вересня мала бути вчена рада, йому сказали в двох місцях в інституті: „Вас не приймуть тому, що мати на кафедрі працює. Вас можуть прийняти, а така фамілійність, щось таке, не повинно бути, якщо рідні працюють”. В той час така була тенденція, от. Він мені то розказував: „Мамо, ти знаєш, мене не затвердять, ти знаєш”. Î я вирішила поїхати в район працювати, я не могла в будь-який інший вуз іти, я настільки любила інститут політехнічний і своїх колег, і все інше, що нікуди вже не хотіла переходити. Я пішла в район, і в районі працювала на селі, в Добростанах, Яворівський район, вісім років. Аж поки мій син не вирішив мене, з чуть, ну, таким сильним переконанням, перевести у Львів, у Львові я зараз працюю в англійській школі, 76-а, мені дали до розпорядження 30 шкіл. Що хочете, нема спеціалістів, євреї повиїжджали, нема кому викладати. Я вибрала, річ ясна, англійську школу, це моя була стихія – англійська мова, яку я вчу все своє життя і завжди відчуваю, що її не знаю, от. От така справа. Такий мій життєвий шлях.

Запитання: Скажіть, будь ласка, я от хотіла би повернутися до міжвоєнного періоду, в Бережани, і от Ваше виховання, як Вас виховували в сім’ї, от релігійне виховання, розкажіть трошки, може, про це.

Відповідь: Ну, Ви знаєте, нормально, виховували нас релігійними, молились, вчили молитов, ходили завжди до церкви, завжди, а то навіть і на вечірні, не тільки на службу Божу, от. Звичайно, свята святкувалися за всіма традиціями.

Запитання: Які свята для Вас були найбільш радісними, найбільш очікуваними, для Вас особисто?

Відповідь: Ну, як звичайно, це Різдво і Великдень, Різдво і Великдень – це були великі-великі свята. І Зелені свята приємні були, як ходили в поле, процесія йшла, співали такі гарні пісні. Гімназія була членом Марійської дружини, і брат мій був членом Марійської дружини. В гімназії були в нас завжди такі, знаєте, екзорти, то називалося, це свящ..., виховну роботу проводив священик спочатку, а потім ми, вишикувані по чотири, ішли всі до церкви, то було завжди в 9 годині, була спеціяльна служба Божа, так би мовити, для гімназистів. Так то гарно було дивитися.

Запитання: Це українська гімназія?

Відповідь: Це була, за німців, це була вже українська гімназія, а за Польщі, то були тільки класи українські. „А”, „В”, „С”. В класі „А” вчилась аристократія польська, здебільшого це були сини і дочки військових, їх було досить в Галичині, того війська було досить. В „В”-класі вчилися поляки бідніші і євреї, а „С”-клас, – то був, я не знаю, як це, утраквістичний називали, я просто не знаю, навіть, що це означає, треба десь в словнику знайти слово „утраквістичний”, відділ, називали це, це був український. Вчили нас, як тоді називали всіх, професори, а вони деякі дійсно заслуговували цеї назви, тому що багато з них кінчали студії і в Берліні, і в Празі, і в Парижі. Це люди, які за кордоном здебільшого закінчували вузи, високоерудовані були, і так дальше. Î ми вчили, і польські професори, як ми їх називали, вчили. І деякі виключно по-польськи, а, наприклад, був один вчитель, навіть, двох вчителів: один хімію вчив, а другий – біологію, вони намагалися по-українськи. Так, але інколи було так, то був такий пан Юзва, пригадую собі, він вчив хімію, біологію, і завжди студенти запам’ятали його вираз, як він сказав: „Чи то муха, чи паук мають штири пари ногів”.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а от хто найбільше Вам запам’ятався з професорів гімназійних?

Відповідь: Найбільше запам’ятався Стасюк, Василь, здається, Стасюк, по-мойому, його син в університеті викладає, також математик, дуже здібний, Стасюк вважався галицьким математиком, наш. От, потім, ну, Бугаєвич, викладач німецької мови, потім – Ребрик, викладач латини, і особливо запам’ятався Бойкович. Бойкович був полковником УГА, Галицької нашої Армії, і він крім того, знав мови європейські, оскільки мій брат і „Горновий”, а вони дуже дружили, з першої гімназії „Горновий” і мій брат (псевдонім „Моряк” був) так, то вони брали в нього лекції з французької і англійської мови. Давали учням деяким, невстигаючим лекції з латини, і за ці гроші вони собі могли позволити взяти лекції в професора Бойковича з французької мови і латинської. Крім того, професор Бойкович викладав латинську мову, по-моєму, і грецьку, але грецьку мову я вже вчила тільки в університеті на класиці. В гімназії ми вже не вчили грецької мови. Вчили за Польщі польську, німецьку, українську, латинську, а вже коли, а за німців, вчилися тільки українці в гімназії, то була українська гімназія, державна українська гімназія, так, ну, то ми вже вчили, річ ясна, само собою, більше німецької мови, навіть деякі уроки були з історії, і з географії по-німецьки, так, ну, і літературу німецьку, от, українська мова була, так, ну, і всі інші дисципліни, в зв’язку....

Запитання: Скажіть, а поляки за німців де вчилися, Ви кажете, що тільки українці вчилися?

Відповідь: Так, поляки не вчилися.

Запитання: Чому?

Відповідь: Це, вони, можливо. В основному аристократія виїхала в 39-му році, виїхала в Румунію, вони мали машини, і вони всі туди машинами. Зуміли забрати скільки вони собі майна, виїхали, інші залишилися, але, Ви знаєте, я собі не пригадую такого, щоб вони мали школу якусь. Наскільки я знаю, вони, видно, по домах вчилися, приватно, по домах. Може, вони мали якісь приватні школи, бо знаю, що до цієї єврейки приходила одна пара бувших польських гімназистів.

Запитання: Також вчити англійську мову?

Відповідь: Англійську мову вчити, так, англійську. Досить такі інтелігентні молоді люди, так, вона їх вчила, от. А от інших поляків, навіть з тих, Ви знаєте, майже я не зустрічала, з тих моїх гімназистів, що я запам’ятала, вони здебільшого виїхали в 39-му році, і, очевидно, що вони не мали такої школи, можливо, вони мали приватну, приватні якісь школи.

Запитання: А це не було пов’язано з якимись, ну, з якоюсь певною політикою німецького режиму по відношенню до поляків?

Відповідь: Очевидно, що це було пов’язано з політикою тою. Наші добивалися школи української, наша інтелигенція, наш уряд все ж таки був, лояльний уряд, по-моєму, Левицького уряд в той час був.

Запитання: Український Комітет в Кракові Кубійовича.

Відповідь: О-о-о, Кубійовича, так, так. Вони ж того добилися, а я думаю, що поляки, поляки вважалися більш такою, на початках, репресованою нацією, а потім і ми такими стали. Адже ми знаєм, як ми вітали німців, то було спасіння, ми вірили в ту, ті Штати Європи, які Гітлер обіцяв створити, і ми вірили в це, що буде..., що будуть держави незалежні, нехай буде якийсь, може, я знаю, наприклад, якийсь протекторат, хоч в якійсь мірі, але все це буде, будуть незалежні держави, так, після Союзу, так, а цього не сталося, цього не сталося. Почалися репресії, вже з вересня місяця 41-го року ув’язнюють Бандеру, Отецька, 300 членів, видатних керівників ОУН вони розстріляли, от, і почалися щораз більші репресії. Гімназія ще існувала. Приймали 40 хлопців і 5 дівчат, тільки.

Запитання: Чому так?

Відповідь: Тому що вони сказали, що жінкам потрібно „Кіндер, Кірхен, Кюхен”.

Запитання: Церква, дитина, кухня?

Відповідь: Кухня, дитина і корова[14], це потрібно. А жінкам то хіба, особливо здібним, от. Ну, і так вони нас вибирали приблизно, як ми закінчили школу, наприклад, 7 клас семирічки ми закінчили після першої гімназії, нас повернули в 6 клас, а потім 7 клас ми закінчили, а потім Совіти відходять, і нас перевели тоді вже в 6 клас знову гімназії, 7, 8 ми вже закінчили в 44-му році, тільки до половини року, взимі ми здавали матуру, тому що наближався вже фронт, так. То вони вибрали з тих сильних учнів, з дівчат, тільки самих найсильніших, які могли вчитися в гімназії, всі інші, навіть там одна на півбала, на один бал, то вже мала менше і не могла пройти, так.

Запитання: Прошу сказати, а от, чи змінилося, чи змінився професорсько-викладацький склад гімназії? Прошу порівняти за трьох режимів: польський, радянський, німецький. Наскільки змінився, чи змінився?

Відповідь: Українці в гімназії залишилися, український склад залишився повністю, євреїв вже не було.

Запитання: За німців?

Відповідь: За німців, само собою, так, і поляків не було, абсолютно. Весь викладацький склад був український, і то все таких свідомих людей.

Запитання: А що сталося, а за радянської влади, от як?

Відповідь: А за радянської влади, тоді як ми вчилися, то вчили, то в основному, Ви знаєте, за радянської влади, в основному, були українці, і були євреї, а так поляків я собі не пригадую.

Запитання: Добре, а скажіть, будь ласка, от за німців, що сталося з поляками і з євреями викладачами? Вони виїхали, чи їх знищили, що з ними сталося?

Відповідь: Ну, звичайно, євреїв, то всіх винищували, якщо вони кудись не втекли, то їхня доля була незавидна. Поляки просто були відсепаровані.

Запитання: Прошу сказати, а от...

Відповідь: До речі, взаємовідносини між поляками і українцями за Польщі були надзвичайно важкі. Як було давніше, напевно. Ви знаєте, до війни, до війни казали мені люди, що з поляками спілкувалися, що вони дуже дружно жили. Поляки й українці одружувалися, дружили, відвідували себе взаємно і так дальше. Після війни[15] почалася велика ворожнеча між українцями і поляками. Чому почалася ворожнеча? Тому що, по суті діла, Антанта, Ви знаєте, нам, так би мовити, вирішили дати велику автономію, і та автономія, наскільки я читала, повинна навіть відноситися в військових справах, ми навіть мали мати свої відділи військові, які б велись на українській..., де б робота велася на українській мові. Ми мали мати свій університет у Львові, свої школи, свої інститути, так, мала бути велика, велика, широка автономія, так. Але в 40, 23-му[16], то був спеціяльний Ризький договір, так, вони, Сейм Польський все це перекреслив, що Антанта вирішила зробити. Вони, по суті діла, армію Галлера, яка розбила Січових стрільців[17], вони не мали направляти проти Січових стрільців, це вони, вони їх там натренували, дали їм зброю для того, щоб використати проти Совітів, а вони повернули ту армію свою, Галлера, проти Січових стрільців. Чому і Січові стрільці програли, бо вони не були так вишколені, і не мали тої зброї, що мала армія Галлера. І от після того почалася велика ворожнеча. Ми знали, що ми мали мати свободу, що ми мали мати якусь „à la” державку в Західній Україні. А цього не сталося, через це і ОУН почала, ну, створилася, в 29-му році ОУН і так дальше, а поляки з другого боку, свого, ополчувалися проти українців вже в самій гімназії, в самій гімназії були харцежи. Цей їхній, так би мовити, Пласт польський, це були одні україножери, вони не любили наших, вони просто ненавиділи українців, вони переслідували, вони не дозволяли нам говорити, навіть, по-українськи. Ви знаєте, в поїзді, я ж доїжджала до Бережан, будучи в 6 класі відділової школи, в 7 класі, я доїжджала, потім вже коли була в гімназії, то я вже була на квартирі, то було так не раз, що якщо українка заговорила до польки по-українськи, то друга старша, я пам’ятаю цей момент і цю особу, каже: „Czemu mówisz po rusku? Teraz jest Polska, a nie Ukraina!”[18] Вони навіть не дозволили нам говорити, а в інших випадках навіть не дозволили, таких побачили скромненьких дівчаток, як між собою говорили. „Чому ти не?.. Говори по-польськи, вчися по-польськи, говори по-польськи”. Розумієте, то були страшні переслідування. Як вони ховали Україну в 38-му році, коли Мадярщина розгромила цей, цю нашу державу[19]. То ж вони труну несли і написано: „Велика труна України”, хоронили, а наші виступили, хотіли, гімназисти хотіли ту труну вирвати їм з рук, так вони тоді почали стріляти, вже військо підійшло.

Запитання: Де це було, в Бережанах?

Відповідь: В Бережанах це було. Військо, третій товариш мойого брата Голяш Степан, він зараз є в Чікаґо, це людина, яка дуже багато робить для нашої справи, під його керівництвом видається історія ОУН-УПА[20], вже десь якийсь 23-й том і так дальше, так йому просвистіла куля попри самі вуха, як він розказував, так. То були страшні взаємовідносини, то було одно переслідування українців.

Запитання: То, власне, тоді, коли поляки влаштували „похорон України”, з тою труною?

Відповідь: Так, так, з тою труною. І вже до того часу, і з тою труною, то, то був жах, то було дуже важке життя, всюди підслуховували, що ми говоримо, то було дуже важке життя, так... Дорікалося нашим, нашим видатним людям, які були при керівництві, що не було між ними злагоди, от, і кожен хотів влади, про це говорили, про ті великі помилки наших видатних лідерів. Не були такі особливо добрі взаємовідносини між Винниченком і навіть, можна сказати, і Грушевським, хоча Грушевський дуже високо цінував Петлюру. Дорікали Петлюрі надзвичайно за зв’язок з поляками, хоча, можливо, не було йому виходу іншого, але оскільки ми опинилися під польським ярмом, то, звичайно, нам не був дуже приємний той, знаєте, тимчасовий союз Петлюри з поляками, з поляками[21]. Але ми розказували про ці пацифікації, які роблять по селах, але спеціально якогось такого, знаєте, ворожого ставлення до поляків я не відчувала, цього, я не відчувала. Батько був..., він поважав всі національності, але він був самостійником, він мріяв про незалежну Українську державу, на своїй рідній землі, і він вважав всіх тих хорошими людьми, хто не виступав проти цього, так, і нас виховував також в такому ж дусі, щоб вороже не відноситись до людей, щоб поважати всіх людей, шанувати їх.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а в Вашому селі жили лише українці?

Відповідь: В основному. Було декілька поляків, один поляк служив в польській поліції, то потім його, в 35-му році, його вбили наші[22].

Запитання: А яке було відношення от Вашої родини, Вашої сім’ї до тих поляків, і от, в селі, от, чи відчували Ви, от, що можете сказати про взаємини українців з тими поляками, кількома польськими сім’ями Вашого села?

Відповідь: До цього, що доносив, люди погано відносилися, і потім вони заплатили відповідно, але були, було пару таких людей, що дуже...

Запитання: Не було якогось тертя?

Відповідь: Абсолютно. Один був швець, дуже хороший швець, такий простий собі, по-українськи розмовляв і так дальше. А от, коли його сусіда вбили, то він, по суті діла, прибіг до нас, до мами, батька тоді, батька вже не було, так, прибіг, просив, щоб мама його переховала, бо боявся, що його можуть вбити. Ви знаєте, мама його переховала, мама нічого не мала проти нього, він був, він був собі звичайною простою людиною. Був один мельник такий, також звичайною простою людиною, так хтось там його переховав. Не можна сказати, що були якісь такі, знаєте, ворожі відносини, нормальні були відносини, але до тих, хто працював на поліцію, відносини були, ну, не особливо хороші.

Запитання: А був в Вашому селі костел, чи поляки?..

Відповідь: Ні, в нашому селі не було, але був в сусідньому селі.

Запитання: То вони ходили до костелу?

Відповідь: Так, вони ходили. Це були, звичайно, колоністи, колоністи. Значить, певну територію дідич відпустив тим людям в дар чи як, значить, вони були приїхали, мазури, їх називали, вони були дуже негосподарні, вони не вміли так господарити, як наші люди, завжди наші люди дивувалися, який в них непорядок і на полі, і в господарстві. Але вони були, вони були, так би мовити, лояльні до наших людей.

Запитання: А, скажімо, ті от акції, які відбулися, просвітянські, ну, в читальні, скажімо, просвітянські у вас в селі, як поляки до цього ставилися, ті, от, як жили, оті колоністи, які жили в вашому селі?

Відповідь: Вони жили на полях, вони не були, вони, можливо, і не знали дуже добре, так, жодне таке відношення, це були люди абсолютно..., ті, що були в нас, то були люди аполітичні. А от що дуже прикрі були, дуже прикрі були, це, якщо Ви знаєте, це були мордування по селах – полелей українців, українці поляків. Але почалося це з Холмщини, на Холмщині 27-а дивізія АК вирізали 15 сіл, 9 священиків.

Запитання: Це в 30-х?

Відповідь: Це було за німців, то було за німців, так. От, тому, власне, то десь було в 42-му чи 43-му році, власне, тому й поча..., мабуть, в 42-му році, тому й почала УПА формуватися, в першу чергу, це були в боротьбі проти поляків і проти німців. Це є армія, яка мала захистити народ. Ми якраз, мій брат тоді був на Холмщині, і він приїхав звідтам і розказував це страшне, як мордували мужчин, жінок, вбивали дітей. Отак брали за ніжки, і дитиною до муру. І священиків, і навіть казали, що одного священика перерізали пилою. Це йому так казали, що так було, але він знав про це. Ну, одним словом, з 15 сіл були одні згарища і трупи. Він приїхав, він це розказує. А він був дуже гуманний, мій брат, він не признавав ворожнечі національної, був дуже побожний, до речі, хоча в марксизмі дуже добре розбирався і так дальше, і Ви знаєте, і тоді почалося, і тоді почалася хвиля відплати, хвиля відплати. Через якийсь час, я тільки пригадую собі момент, як мужчини з нашої вулиці бігли з косами, вилами, сокирами, бігли на польські села на південь, там було таке село як Маркова, Угринів, здається, Маркова – точно, там ще інші села були польські, напівпольські. Вони туди бігли. А моя тітка, яка була зв’язана, бо й сини були ці, розказувала, що побігли там на акцію. І вони там таку саму акцію провели, як поляки провели на Холмщині.

Запитання: А в якому це було році?

Відповідь: То десь було в 43-му році. І пригадую собі, що мій брат, от, щоб Ви знали, яке було виховання у нас, будучи Крайовим провідником, впав мамі на груди і казав: „Мамцю, я того не годен пережити, що робиться, але вони першими почали. Наш народ їм відплачує. Чому вони знищили народ, стільки сіл на Холмщині? А вони першими почали”. Він просто плакав, що він не може того пережити. А мама каже: „Тихо, Ярославе, (а мама не знала, який він вже великий Провідник Крайовий), – і так дальше, – тихо, ще тебе вб’ють, як твого батька”. Ото я пам’ятаю. Він вже цього, можливо, не боявся, але хто його знає, чи те був би хто-небудь почув той, що за вилами біжить, вже з такими з сокирою, з косою, в такому азарті, він там знав, де Ярослав, де він працює? Він би то саме міг повернути і проти нього. Люди тоді стають такі, знаєте, як звірі.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а от, про взаємини українців з поляками, от, в міжвоєнний період, може, Ви щось розкажете ще? Скажіть, от в Бережанах, як Ви вчилися в гімназії?

Відповідь: В міжвоєнний період вони вже були дуже напружені і ворожі, і ворожі. Там тільки люди згадували, і поляки згадували, і українці, які часи були гарні: одружувалися ми, дружили сім’ями, а що тепер діється! Поляки домагалися утвердитися на українських землях, українці не могли з тим змиритися. Українці боролися, поляки їх репресували: в тюрми, розстріли, вішання. Візьмемо Біласа, Данилишина і інших, так, так що відносини були, і ми це дуже в гімназії відчували, і це відчувалося вже по селах. Українці організують якісь міроприємства, навіть такі фестивалі, польська поліція вже кругом це все розганяє. Українці співають пісню: „Тисяч літ, тисяч літ минає, як Україна в неволі конає”. Жандарм підходить, бере на постерунок, арештує за цю пісню. Я собі пригадую: відносини були дуже ворожі, дуже ворожі, от.

Запитання: Скажіть, а от як українці з жидами, як?

Відповідь: З жидами непогано, не мали, вони займалися торгівлею, були задоволені, бо в жида можна виторгувати, а в такому магазині, навіть українському, там уставлена ціна, нічого не виторгуєш і так дальше. Жидів трохи скривали за німців.

Запитання: Українці?

Відповідь: Українці скривали, так.

Запитання: Можете розказати якусь конкретну ситуацію?

Відповідь: Я собі пригадую такого, як він називався, його називали Дудьо.

Запитання: Це в Бережанах чи в Вашому селі?

Відповідь: Це в нашому селі.

Запитання: А як село називалося?

Відповідь: Божики, Привітне. І там його окривала одна жіночка, але я таково собі не пригадую її...

Запитання: Додьо – то псевдо чи то було прізвище?

Відповідь: Ні, то було його ім’я, яке так скоротили собі. Він мав магазин.

Запитання: Магазин в Вашому селі чи де?

Відповідь: Вони мали в нашому магазин, правда, що тоді була така, така тенденція, що кооператив, кооператива, як казали, повинна була бути єдиною крамницею, де люди повинні купувати, і вже велася агітація проти того, щоби не купувати у євреїв, щоб євреїв не збагачувати, і одночасно велася агітація, щоб не ходили люди до шинків, щоб ті шинки викорінювати зі сіл і так дальше.

Запитання: Наскільки ефективною була ця агітація?

Відповідь: Досить ефективна, досить ефективна.

Запитання: Люди це сприймали?

Відповідь: Сприймали, але, може, не всі. Ну, деякі з почуття патріотизму, а ми, свідомі люди, йшли там, де можуть опустити, як кажуть, от, стільки, скільки коштує, поторгуватися, в кооперативі не поторгуєшся, а там – поторгуєшся, отакі йшли туди.

Запитання: В Вашому селі був лише той жидівський магазин чи були ще?

Відповідь: Були, було раз, два, три..., три єврейських магазини.

Запитання: А українських кооперативів?

Відповідь: Один.

Запитання: Одна українська кооператива?

Відповідь: Так, одна українська кооператива в центрі села.

Запитання: І більше не було?

Відповідь: Більше не було, ще був один приватний український, то також проти нього трохи агітували, щоб всі йшли до кооперативи, там була спеціальна надзірна рада, там були люди, які контролювали, цілий такий комітет, так що, що не буде, як казали...

Запитання: Скажіть, а от як Ви особисто сприймали те, що в гімназії був такий поділ – „А”, „В”, „С”-групи, от, що окремо українці, окремо поляки, окремо євреї, як Ви це сприймали особисто, Вам це було все одно, чи Ви?..

Відповідь: В той час мені було 13 років, звичайно, я вважала, що це є нормально, що нам приємніше бути самим, ми всі між собою розмовляємо однією мовою, нам ніхто не буде звертати уваги „Czego mówisz po rusku? То jest Polska, a nie Ukraina!”[23], як то ми дуже часто чули, от, ми в своєму колі, як кажуть „свій до свого по своє”, в нас свої викладачі в основному, ми себе досить добре почували, що ми собі окремо вчимося, і не бачимо тих поляків, нам вистачало їх бачити, коли ми повиходили на коридор. Ія дуже часто чула, як мені Ярослав розказував, мій брат. От, пригадую собі то з таким, така була досить пристійна полька зі шрамом, от, то їхня..., ну, так би мовити, керівник Пласту[24], каже: „Це страшний україножер”. То він мені розказував про ту чи іншу польку, так, чи про поляка. „Це страшні україножери”. Бо вони були на чотири роки від нас старші, і вони з ними стикалися безпосередньо, от, так що...

Запитання: А про євреїв не було підстав так говорити?

Відповідь: Ні, проти євреїв нічого, вороже нічого не говорили. Та й євреї не дуже користувалися любов’ю поляків. Вони, поляки, їх презирали.

Запитання: Євреї були особняком, чи вони намагалися більше з українцями, чи як вони себе?

Відповідь: Вони відсепаровані, вони і не з поляками, хоча вони тільки по-польськи розмовляли, вони завжди казали, що євреї такі: хто прийде – то наші, такі вони були, от, але і з поляками, поляки з ними не дуже-то дружили, поляки вели себе абсолютно окремо, як вища каста.

Запитання: Скажіть, а от Бережани, от Вашими очима в той період, як Ви вчилися, Бережани – місто, місто українців, поляків, євреїв, як би Ви могли розповісти, от, в Бережанах в той час більше кого?

Відповідь: В самих Бережанах, по-моєму, в центрі міста всі кращі доми були охоплені поляками, ну, і було дуже багато магазинів.

Запитання: Польських?

Відповідь: Як правило, в основному це були єврейські, єврейські.

Запитання: В центрі міста?

Відповідь: Так, українських я собі не пригадую, за німців вже були деякі українські магазини, так. Українці жили на окраїнах, така була Адамівка в Бережанах, так, це в основному, там і церква була, і ми мали свою церкву в центрі міста також.

Запитання: І скільки церков було українських в Бережанах?

Відповідь: Було дві, одна була на Адамівці, невелика церква, а головна церква[25] була в центрі Бережан, і в центрі високо-високо, трошки на горбику такому, вони завжди любили, щоб вони високо.

Запитання: Вище других?

Відповідь: Вище всіх.

Запитання: Костел?

Відповідь: То був костел польський.

Запитання: Тільки один, чи був ще костел?

Відповідь: Ще був один – Бернардинів, ще був один, над ставом, ближче, можливо, ще був один, так, так, але я вже собі не пригадую. Но знаю точно – два, я собі пригадую, діючі такі були. Поляки йшли до себе до церкви, до костела, українці – собі, поляки нам все ж таки молитися не мішали. От, наприклад, 29 січня Крути[26] ми нормально святкували, всі в жалобному одязі ішли, відправлялася панахида, поляки нам в цьому не мішали, молитися вони не мішали, все ж таки ми були католики, греко-католики, так, ну, і євреї мали свою синагогу.

Запитання: Одну?

Відповідь: Одну, здається, тільки, одну.

Запитання: Вона була в центрі міста?

Відповідь: Десь недалеко від центра міста, і також їм ніхто не мішав молитися, ні святкувати жодних свят. Поляки свої святкували, ми свої святкували, навіть канікули так охоплювали, наприклад, зимові канікули, щоби охопити свята і римо-католицькі, і греко-католицькі. Так що ми мали можливості під час канікул Різдво святкувати, і не тільки Різдво, але навіть ще Йордан, Йордан, так. Великодні свята, хоча вони в різний час випадають, римо-католицькі і греко-католицькі, але на Великодні свята ми також дійшли до церкви. От я собі не пригадую, мабуть і поляки дійшли, то були наші свята, я знаю, що ми не йшли в свята.

Запитання: А євреї як на свої релігійні свята?

Відповідь: А євреї, їм ніхто, вони святкували, річ ясна, ми до єврейських свят не пристосовувалися. Вони там мали свої свята, там маца, щось таке, свій такий ніби Великдень, но не Великдень, щось там інше, так, вони святкували, але не йшли тоді до школи, їм ніхто нічого не казав, але їхніх свят держава не святкувала. Наші свята, наскільки я собі пригадую, наші свята – не було навчання в гімназії, так, то був час такий, ну, і до свят, то був час навіть таких реколєкцій, інколи співпадали, а реколєкції (to recollect – згадувати, по-англійськи), це є, знаєте, згадування, коли ми, нам чи священик, така виховна, виховну роботу проводив, от, і ми повинні вдумуватися, вникати в свої діла, в свої гріхи, після тих реколєкцій, після тих проповідей, вони майже цілий тиждень тягнулися протягом великоднього тижня, ми йшли до сповіді, причащалися, знаю, що це було в поляків, і це було в нас. Я би сказала, що віра взаємно шанувалася, респектувалася і тими, ми – польську віру шанували, хоча робили свої діла в дому чи де там, ну, інколи рубати дрова, то нараз, мені потім звертали увагу – то польське свято – не випадає, не випадає робити шум, от. Але щодо політики, тут абсолютно толеранції не було.

Запитання: А як, власне, в політиці, яка була позиція євреїв? Відповідь: Євреї, Ви знаєте, вони дотримувалися нейтралітету, так, нейтралітету, вони, очевидно, вичікували – що буде, чим це все закінчиться, хоча за німців євреї ставали повністю на сторону УПА, на українську сторону, тому що дуже багато євреїв-лікарів, інженерів спаслися в УПА. УПА їх взяло як спеціалістів, бо нам потрібні були ці спеціалісти, і вони завдяки цьому зберегли своє життя, і вони дуже позитивно відносилися до нашої боротьби за німців.

Запитання: Я ще маю до Вас таке питання: от, прихід радянської влади, як Ви собі це пригадуєте, от, відношення населення і?..

Відповідь: Спочатку – дуже добре відносилися, в 39-му році прекрасно люди відносилися. Вони порозбивали фільварки, майно забрали собі, особливо ті, бідніші, особливо ті, які працювали на пана, от. їх вітали навіть чуть не, ну, не з квітами, не скажу, бо пригадую в своєму селі, вони прийшли вночі. А що сказали люди, що їдуть козаки з України. Î так чекали, і так вірили, що це будуть козаки. А вночі, я собі пригадую, ми вийшли біля церкви, на конях приїхало ҐПУ, а вони з такими шапками, з таким ріжком посередині, і такими очима вони блискучими світилися, як в котів серед ночі, поглядали на нас, криво посміхаючися, і люди сказали: „Та це ж не козаки, – то прості люди, я маю на увазі, – це ж якісь інші”. Ну, а вже знали, що то ҐПУ, не КГБ, а то було ҐПУ, ми читали по тих дешевих книжках, хто це був, і ми знали. І не встигло пройти тижня, і вони почали. Ну, але ще люди надіялися, що, напевно, воно буде легше, вже поляків тих немає, а через тиждень почали виарештовувати націоналістів, через тиждень, вони ще проти них не встигли виступити, вже почали виарештовувати. І тоді зразу зрозуміли, що це – страшна, страшна армія прийшла до нас. А німців як вітали, то Ви знаєте вже, як німців, німців вітали з квітами, закидали їх мотоцикли, з такою надією великою, а потім німці почали свою репресію. Коли німці зрозуміли, що українці хочуть незалежної держави, ми тоді знаєм, що вони зробили, вони почали також виарештовувати людей і вішати. І як нам було дивитись, ми, гімназисти, сидимо, а перед нашими вікнами, а гімназія наша була, гімназію нашу вони зайняли на свій секретаріат. Наша гімназія в Бережанах високо, на горі, така гарна школа. Вони собі зайняли на секретаріат, а наші класи в ратушу пішли, в стародавній будинок, то було в центрі міста, і вони перед нашою гімназією вішали наших повстанців.

Запитання: Німці?

Відповідь: Німці. І ті повстанці наші висіли так, гойдалися, і ми дивилися з таким, знаєте, страхом, ненавистю, презирством, ми зрозуміли, як то прийшло остаточно. І такі, річ ясна, всі симпатії пішли на сторону УПА.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а от, радянська влада, як вона встановилася в 39-му році, хто були, хто була, скажімо, в сільраді, це були місцеві люди, чи це були „приєжджі”, хто був?

Відповідь: Здебільша це були місцеві, місцеві люди, по сільрадах.

Запитання: Українці?

Відповідь: Українці. Були комуністи. Був в нас один такий комуніст, який казав, полог так підняв, підняв і каже: „Отой значок я носив 18 років”. Зірку, поки дочекався до своєї влади. Ну, то він верховодив, він тоді всіх почав видавати людей, які були активними, активними членами, ну, ще „Січ” були, „Соколи”, як вже Ви знаєте, це були нелегальні товариства, це в майбутньому вони всі стали ОУНівцями в основному, вже за німців, так, він всіх почав видавати. Ну, йому, річ ясна, скрутили голову потім, як прийшли німці, йому скрутили першому.

Запитання: А скажіть, будь ласка, чи можете Ви зробити якийсь такий поділ, чи був, чи відчувався той поділ відношення, чи було різне відношення до радянської влади в різний час: і в перший період, і потім, чи різне відношення було, скажімо, українців, поляків і жидів, чи не було якогось такого поділу, чи то не мало значення, хто це, чи Ви то відчували, чи ні?

Відповідь: Ми відчували, українці, по-моєму, найбільше відчули, відчували, тому що, там же ж був, в 41-му році був великий вивіз населення, був в 47-му році, пізніше, а за перших Совєтів був великий вивіз, були великі арешти, в нашому селі 16 хлопців взяли і замордували в 40-му році і в 41-му році.

Запитання: В Бережанах, в тюрмі?

Відповідь: В моєму селі, так, в різних тюрмах вони опинилися Галичини і так дальше, так що ми відчували це.

Запитання: Скажіть, а поляки, як вони, як прихід радянської влади, як вони зустріли?

Відповідь: Який прихід?

Запитання: Перший, в 39-му році.

Відповідь: Ага, в 39-му році, ну, звичайно, вони не могли добре зустріти, маючи свою державу незалежну перед тим, але вони старались, їм нічого не залишалося, як бути лояльними. Проте поляків не виарештовував ніхто, не пригадую собі такого випадку, такого, такої мови не було, щоб поляків арештували, там то, то.

Запитання: Тільки українців?

Відповідь: Напади були тільки на українців.

Запитання: А євреї?

Відповідь: Євреїв також не рухали абсолютно, ніхто не рухав євреїв. Поляки завжди користувалися, порівняно з українцями, привілейованим положенням, більш привілейованим, привілейованої нації.

Запитання: За радянської влади?

Відповідь: За радянської влади, а вже за другої радянської влади, я вже тоді була у Львові, то вже й мови не було. Ви, напевно, знаєте дуже добре, в якому, в 46-му році, навіть, коли переговори вів Шухевич з поляками, з польською підпільною армією[27], у Львові ведуть, на окраїні Львова, переговори про спільну боротьбу проти Совітів, поляки в той же час вирізують під Львовом в двох селах всіх мужчин. Ну, Шухевич сказав: „Що ж то є з ними говорити? Нема що говорити”. Я не пригадую собі, в якому це було році. А в 46-му році поляки зробили страшну акцію, це вже Закерзоння, в селі Завадка Молохівська, вирізували цілі села жахливо. Я до недавна перекладала одну річ, знаєте, чию, Ви прочитали, якщо Ви могли б дістати, Ярослава Старуха, якщо Ви чули про нього, чули про нього, він там багато речей понаписував[28], як я говорю, це буває, що мене, так, і Ви знаєте, і вони вимор..., вони ламали руки, ноги людям, дітей вбивали, само собою, вирізали язики, виколювали очі, відрізали вуха. А на кінці таку змордовану людину, але живу кидали на костри. Горіли жінки, горіли мужчини, горіли діти. Напали на сім’ю священика. В священика була дочка і була внучка, внучка 4 роки. Вони ріжуть на очах в дідуся маму... Дитина на руках в няні, і дитина кричить мамі: „Рятуй мене, сховай мене!” Вони прибігають до дитини і заколюють її штиками, дівчинці 4 роки.

Запитання: Це в тому селі на Закерзонні?

Відповідь: На Закерзонні, Завадка Мохівська, здається, Завадка-село, Завадка. І в навколишніх селах такі речі робили. Коли я це..., я переклала з своєю колегою цю річ, вона ще й досі каже: „Ти знаєш, я під впливом цього”. Вже місяць того, як ми недавно здали ту роботу на ім’я полковника Кука, тому що він пише, він пише історію визвольних змагань. Так, і Ви знаєте, я досі, я довший час була під впливом цього, і ще досі, як згадаю Завадку Мохівську, скільки вони жінок, в одному селі, в Завадці Мохівській вони спалили 70, замордували 70 осіб. Прізвища всі там подані до одного. І після того, як я прочитала, вони зробили з того села таке саме, як німці зробили в чехословацькому селі, в чеському селі Лідіце, якщо Ви чули, так, Ви знаєте, після того, як я це прочитала, що поляки не зробили, а до речі, під керівництвом радянського полковника Плуто, то робили, якась там, якась там їхня, полки польські, вже, вже державна польська армія, польське войско, Войско Польське, чи як там воно називалося, не АК, то там, на (За)керзон(н)і, на Холмщині АК це зробило, а то вже державна армія це зробила, а керував ними, і капітани були москалі. І Плуто, полковник Плуто, керував. Була в них якась там перед тим сутичка з УПА, і в тій сутичці загинули УПА і 8 тих, поляків. Отже, вони так вирішили за тих 8 поляків пімститися на мирному населенні.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а от в Бережанах, як почалося, прихід німців, і от ті німецькі акції проти єврейського населення, як себе в тій ситуації вели самі євреї, як себе вели тут українці і поляки, що Ви можете про це розказати?

Відповідь: Про поляків я не знаю, бо я не знаю, де вони поділися, Ви знаєте, я їх навіть не зустрічала, десь вони повиїжджали, пороз’їжджалися і так дальше. Українці співчували, Ви знаєте, дуже співчували, і навіть наша молодь, молодь завжди така трохи гостра, невблаганна, любить всякі враження гострі, і молодь наша гімназійна співчувала. Особливо, коли ми бачили, як їх вели на страту, як вони йшли: матері з дітьми.

Запитання: Це в якому році?

Відповідь: Це десь було в 43-му, 44-му.

Запитання: В якому році почалися оті от акції проти євреїв, чи відразу після приходу німців, чи то було згодом.

Відповідь: Ні, не відразу, це було згодом, це було трохи згодом, це було, певно, це було, напевно вже, 43-й рік, 43-й рік.

Запитання: А коли створили гетто? В Бережанах було гетто, так?

Відповідь: Так, так, було гетто, гетто, бо я ще ходила трохи, відважувалася в гетто йти, до своєї вчительки, так, от. То десь вони створили то гетто, мабуть, вже в 42-му році, в 42-му році. Я знаю, що євреї спродували все, всякі речі, і люди ходили купували за продукти меблі, там, килими, може, ще що інше. Українці дуже співчували, я хочу сказати, не могли на це, ніхто не тішився, то вже треба було б звіра, щоб тішився. Особливо, коли їх вели на це окописько там, де їх стріляли, вони, земля під ними рухалася, і кров просочувалася зверху, це було жахливе видовище, а деякі, навіть, прийшли до себе під землею і вночі виповзали, і, можливо, дещо, коли знаходили притулок, хоча люди дуже вже боялися, бо німці масово почали, як Ви чули, стріляти тих людей, хто їм, хто їм давав притулок, то була велика загроза. Поляки, українці дуже співчували, надзвичайно співчували, але і між євреями, що мене дуже вразило, коли німці прийшли, вони створили єврейську поліцію. Єврейська поліція носила шестикутну зірку, щось таке, на голубому фоні, так, Ви знаєте, ті, вони виловлювали спочатку, заставляли іти в гетто. Євреї не дуже хотіли йти в гетто.

Запитання: Виловлювали ті поліцаї?

Відповідь: І та поліція виловлювала їх. Як, я не могла дивитись, я стала і дивилась: там, на головній, де я жила, на головній вулиці, з балкона просто. Як вони по дахах бігали, як вони вишукували своїх людей.

Запитання: Самі євреї?

Відповідь: Самі євреї, євреї. Як вони їх тягнули, ті кричали, але їх тягнули. Я тільки не знаю, чи то вже на страту вони їх тягнули, не пригадую собі, чи просто в гетто, можливо, поки що тільки в гетто, а, можливо, то вже й було і на страту, бо так би люди вже би йшли в гетто, знають, що треба їм там жити і так дальше. І то, Ви знаєте, я дивувалася, як можуть так люди свої своїх, так виловлювати. Я б не дивувалася німцям, і наша міліція, поліція українська, вона якась була така, знаєте, нейтральна, я би сказала, я не бачила ніде такого, щоб поліція...

Запитання: Українська поліція арештовувала жидів?

Відповідь: Щоб поліція арештувала жидів, я такого не..., жиди жидів арештували. Ну, але мало того, як вони їх шукали, як вони за ними ганяли, ну, вдавав би, що не бачить, що не знає, що вже більше нема. А то: по дахах бігають, шукають, десь по підвалах, витягають з підвалів, там би німець і не зайшов, він би боявся. Ви знаєте, мене це здивувало, мене це здивувало, то є жах. Це є жах єврейського народу.

Запитання: Скажіть, а от Ви кажете, що Ви ходили в гетто вчити, до вчительки своєї, англійську мову. Ця вчителька Вас вчила в гімназії?

Відповідь: Небагато, ні, вона не вчила.

Запитання: А звідки Ви її знали?

Відповідь: А я спочатку до неї ходила, за німців, як вона жила в домі там, де вона жила за Польщі.

Запитання: Вам хтось порекомендував її?

Відповідь: Так, мені порекомендували. Десь моя господиня каже до мене, що є там така єврейка, дуже розумна, знає багато мов, щось знає п’ять європейських мов, доктората вона мала в Європі зроблені багато, то колись називалось „докторати”, вона була дуже...

Запитання: А Ви можете назвати її ім’я?

Відповідь: Ні, не знаю, вона жила тільки з мамою, з старенькою мамою.

Запитання: А скільки їй років було приблизно тоді?

Відповідь: Років так, ну, я думаю, 45, 45, а мама дуже старенька вже була.

Запитання: І їх в якийсь момент разом з мамою також в гетто виселили?

Відповідь: Так, в гетто, перед тим сказали, що вони в гетто. Але люди ще могли ходити до гетто, і поки люди могли, а наша поліція десь там стояла і так дальше, а потім один із поліцаїв сказав, каже: „Ти що хочеш, щоб тебе розстріляли там з ними?”

Запитання: А можете описати це гетто?

Відповідь: Ну, то були такі старі квартали, отакі бережанські.

Запитання: На окраїні Бережан?

Відповідь: На окраїні Бережан, недалеко, навіть, ставу бережанського.

Запитання: То були такі одноповерхові чи двоповерхові?

Відповідь: Якісь одноповерхові, одноповерхові будинки, якісь там були і шалаші, щось таке, знаєте.

Запитання: А до війни що було в тих будинках?

Відповідь: До війни, можливо, там були які крамниці, я думаю, я навіть тої дільниці добре не знаю.

Запитання: Скажіть, і ця територія була якось огороджена, вона якось охоронялася?

Відповідь: Вона була огороджена, і вона охоронялася.

Запитання: А хто охороняв?

Відповідь: Стояли і єврейська поліція, і українська поліція була, так, бо німців не було.

Запитання: А наскільки строгим був режим, скажімо, охорони, можна було втекти звідтам?

Відповідь: Можна було. Якщо ми, люди заходили, я Вам скажу, то трохи трудно було, бо євреї все ж таки відрізняються від наших людей, якщо би він виходив, якщо наша людина зайде і вийде, то видно, що селянин, там хто-небудь щось обміняв, щось купив, щось того, щось се. А євреїв-таки пізнати, от, так що їм, видно, трудно було рухатися. Вони, можливо, навіть не знали, який їхній кінець буде, можливо, вони не вірили, думали, може, таке буде гетто, як десь там в індіанців в Америці, от, не вірили, що їх так будуть масово стріляти. А потім їх вели на розстріл звідти, з того гетто.

Запитання: Коли їх почали розстрілювати, то коли почали розстрілювати, то там уже не було якихось свіжих поселень, просто всіх євреїв вистрілювали, чи як це?

Відповідь: Всіх, там ні одного єврея не залишилося, ні одного єврея. Я вже туди не ходила, не дивилася.

Запитання: А Ви жили в Бережанах весь час німецької окупації?

Відповідь: Весь час.

Запитання: І чи до кінця німецької окупації були ті акції німецькі проти євреїв, чи то в якийсь час припинилося?

Відповідь: Поки їх не вибили, то десь було все в 44-му році, а потім вони їх, ну, так, в 44-му році навіть, ну, то так, ну, війна закінчилася в 45-му році, так, в 45-му, весною, ну, це було до, майже цілий 44-ий рік, можливо, що і кінець 43-го року.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а от Ви ходили вчитися до тої єврейки англійської мови, Ви платили їй за це?

Відповідь: Я платила їй продуктами: хлібом, цукор, масло, оце, їй більше нічого не треба було.

Запитання: Скажіть, а от її настрій, от як Ви до неї ходили, от Ви з нею щось говорили про ту ситуацію, про те, що вона в гетто, про німецьку окупацію, чи Ви не мали таких розмов з нею?

Відповідь: Я не мала таких розмов з нею, але, може вона була би і боялася зі мною говорити, але вона була дуже в такому, я бачила, в плачевному стані, відчувалося ту трагедію велику в душі, відчувалося це, що вона собі усвідомлює свій стан, відчувалося це, так.

Запитання: Чи були у Вас ще якісь контакти такі особисті, крім того, крім тих занять з англійської мови з тою єврейкою, ще з євреями, чи Ви ще контактували?

Відповідь: Більше ні з ким я не контактувала.

Запитання: І яка її подальша доля, її також розстріляли?

Відповідь: Очевидно, очевидно. Потім заборонили абсолютно людям ходити,, я вже не могла ходити, а через якийсь час їх почали водити на розстріл, так що, я думаю, що її доля була жорстока, тому що в неї була старенька мати, навіть щоби хотіла вона кудись втекти, по-перше, вона була дуже на єврейку подібна, досить пристінна така єврейка, знаєте, і по-друге, а з старенькою мамою не могла вона нікуди втекти, якщо би навіть могла, я думаю, що її та доля зустріла, що і всіх, що і всіх. Казали люди: „Земля рухалася. А деякі, – кажуть, – навіть виповзали з землі кровавої”. Жахливо.

Запитання: Скажіть, будь ласка, а під час війни німці синагогу знищили чи залишилася, Ви не пам’ятаєте?

Відповідь: Я не знаю.

Запитання: Не можете сказати?

Відповідь: Ну, звичайно, що вони, напевно, або перетворили в щось, якщо це був будинок відповідний, то вони не знищили, вони на щось, якось його використали.

Запитання: А до котрого року Ви були в Бережанах?

Відповідь: До 44-го року, поки не здала, так, кінець 44-го року, ми здавали матуру, і все, і всі роз’їхалися, і всі роз’їхалися.

Запитання: Ви поїхали додому?

Відповідь: Я поїхала додому, а, згодом, я вже була, то був вже початок 45-го року, 45-го року, то я вже була, так би мовити, на „організаційній” роботі. Всякі вишколи в нас були, так, підпільно. Так, але за німців то не була велика проблема, я собі ходила по селах...

Запитання: Я ще хотіла Вас спитати, от, Ваша мама, вона повернулася в 54-му році?

Відповідь: В 53-му.

Запитання: В 53-му, вона повернулася в село? І подальша доля її?

Відповідь: Так, так, спочатку жила в селі, мала перед тим чотири корови і так дальше, всю господарку, потім собі купила козу, от, і так господарила, а я в той час, бо як я ще не вчилася, в’язала кофта, чоловічі светери такі, пульвери, і на базар мені брат продавав, бо ми мусіли якось вижити, ми не мали ні копійки, за ті гроші я мала мамі купити блузку, спідницю і так дальше, от, а потім брат, всі ми вчилися, сестра повернулась в 56-му році, ну, так, чоловік допомагав їм в якійсь мірі, і так ми вчилися весь час, і мати допомагала нам з города, бо мала город, в тому селі жила, город мала, ще людям допомагала, ходила обробляти людям городи, з маленьким моїм хлопчиком, садила його на межі, він там сидів, а бабця, мама обробляла людям. Нагадується, як каже: „На панщині пшеницю жала”. Так, а потім ми вже закінчили, брат закінчив, мама переїхала до брата. Брат дістав дуже хорошу роботу – інспектора лісів в Борогодчанському районі Івано-Франківської області, там дали йому квартиру, мама переїхала до нього, так. Потім вже жила, став лісничим, мама жила в лісництві в Солотвині, Богородчанський район, і вже не погано, працювала цілий час, дуже важко працювала, бо то треба працювати, господарку вести, от, а вже, коли потім мала інсульт, перший інсульт, відтак вже була знесилена, приїхала до мене, до Львова, і вже жила, два роки майже зі мною жила у Львові, потім – великий інсульт, і до трьох днів мати померла.

Запитання: В якому році?

Відповідь: В 82-му році, 8 квітня.

Запитання: А син у Вас тільки один, у Вас більше дітей нема?

Відповідь: Більше немає. Син народився після дочки Зоряни.

Запитання: В якому році?

Відповідь: В 55-му році, в 55-му році.

Запитання: Як сина назвали?

Відповідь: Ярослав, Ярослав, син, доцентом зараз працює в політехнічному інституті, видає підручники „Інформатика”, для шкіл 11-10 класу, бо так: або викладає, або сидить в комп’ютері, хоча не можна так сидіти, вчить їх цілими днями, от.

Запитання: Дякую Вам за інтерв’ю. Бажаю Вам всього найкращого.

Відповідь: Прошу, прошу, дякую.

---

[1] Тарнів – містечко в Польщі (на території сучасного Краківського воєводства), де перебував уряд УНР після її поразки.

[2] Подєбрадах.

[3] „Кедр”, „Хмель”, „Черняк” – псевдоніми обласного провідника ОУН Львівської (сільської) області, який загинув 16 квітня 1944 р. .Літопис УПА” його справжнього прізвища та імені не повідомляє.

[4] Загальна (польськ.).

[5] Читальня „Просвіти”.

[6] Або п'ятсот злотих, або смерть! (польськ.).

[7] Московський музичний театр ім.Немировича-Данченка.

[8] Грецьку мову.

[9] Василь Кук, полковник, Головний Командир УПА після загибелі генерала Шухевича 5 березня 1950 року. Підпільні псевдо: „Леміш”, Коваль Василь, „Юрко”.

[10] Слідча в'язниця НКВС у Львові на вулиці Лонцького (тепер – перехрестя вулиць М. Коперника та С. Бандери).

[11] Мається на увазі Євген Костянтинович Назаренко, ректор Львівського державного університету ім.івана Франка з 1951 до 1963 pp. (про нього див.: Євген Костянтинович Лазаренко / Упоряд. Н.Р. Калмикова. Київ: Наукова думка, 1992).

[12] Осип Дяків (1921-1950) („Горновий”) – підпільний письменник і публіцист (інші псевдоніми – А. Осипенко й О. Гончарук). В 1943-1944 pp. – редактор підпільних журналів „Юнак” і „Вісті”. В 1945-1948 pp. – член головного осередку пропаганди при Проводі ОУН. В 1950 р. – член УГВР і заступник голови її Генерального Секретаріату. Загинув у бою.

[13] Войтюк Микола Андрійович – в.о. декана факультету іноземних мов Львівського державного університету ім.Івана Франка з серпня 1952 р. по вересень 1953 р.

[14] Насправді – діти, церква, кухня (Kinder, Kirche, Küche).

[15] Тобто після Першої світової війни.

[16] Насправді у 1921 р.

[17] Насправді Українську Галицьку Армію.

[18] Чому розмовляєш українською? Тепер є Польща, а не Україна! (польськ.).

[19] Йдеться про Карпатську Україну.

[20] Насправді „Літопис УПА”.

[21] Мається на увазі Варшавський договір між УНР і Польщею 22 квітня 1920 р.

[22] Тобто члени ОУН.

[23] Чому розмовляєш українською? То є Польща, а не Україна! (польськ.).

[24] Насправді організації харцежів.

[25] Тобто польський костел.

[26] Мається на увазі традиційне святкування річниці бою під Кругами 29 січня 1918 р.

[27] Тобто Армією Крайовою.

[28] Ярослав Старух (1910-1947) („Стяг”, „Стоян”, „Ярлан”) – Голова КП ОУН Закерзонського краю й уповноважений Генеральним секретаріатом УГВР для керівництва визвольною боротьбою на цій території.