Юрій ЛІБЕР

ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В МІСТАХ

РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У 20-Х РОКАХ XX СТ.

Мова є засобом комунікації, й успіх дії цього засобу залежить не лише від його змісту, а й від особистого його сприйняття. Протягом 1920-х років у Радянському Союзі з його багатомовним населенням місцеві мови у неросійських регіонах використовувались як найефективніший засіб комунікації. Це мало на меті, зокрема, нейтралізувати (якщо не подолати) ворожість неросійських селян та інтелігенції. Керуючись такими міркуваннями, радянський уряд і комуністична партія засуджували русифікацію, яка проводилась у Російській імперії, демонстрували повагу до національних мов і культур, звертали значну увагу на національну освіту. Були латинізовані алфавіти північнокавказьких, тюркських, іранських та інших мов. Неросійськими мовами розвивалася початкова, середня й вища освіта. Кількість назв і тиражів газет, журналів та книг цими мовами значно збільшилася, і в деяких республіках періодичних видань тими же мовами виходило навіть більше, ніж російською. Таким чином закладалась і розвивалась у згаданих регіонах «своя» культурна інфраструктура, «свій» культурний та інтелектуальний простір. Тим самим було піднято престиж неросійських мов та культур. Разом з тим це призводило до певного відчуження тих, хто не розмовляв, не читав і не писав неросійською мовою[1].

Ці міркування повністю стосуються й українських земель у складі Радянського Союзу. Тут процес «виковування» росіян або «малоросіян» з українців призупинився. Особливо це видно на прикладі міст, куди внаслідок стрімкого економічного розвитку напливала величезна кількість сільського населення, для якого рідною мовою була українська. Широкомасштабна міграція до міст значною мірою впливала як на новоприбулих, так і на давно осілих у місті людей, зокрема, в психологічному аспекті. Новоприбулим з їхніми традиціями нелегко було вписуватися в нове, на перших порах чуже для них у різних аспектах, у тому числі і мовно, міське середовище. Відірвані від села, ці городяни мусили пристосовуватися до міського життя, і це пристосування було нерідко до болю складним. Урбаністичне відчуження цих людей піднімало у них запитання: «Хто я? До чого я належу?»

Із зростанням кількості українців у містах останні ставали менш ворожими до тих, хто визнав себе українцями. Слід зазначити при цьому, що міста різною мірою сприймали нову українську урбаністичну ідентичність. Харків, наприклад, набирав своє населення з Курської області РРСФР і залишався російським аж до початку 1930-х років. Російська мова панувала в українській столиці. За словами одного мемуариста, навіть русифікований Донбас за населенням був більш українським, ніж Харків. Водночас, Полтава була серцевиною українських земель, і українська мова домінувала на її вулицях до 1920-х.

У травні 1925 р. Центральний комітет ВКП(б) зняв Еммануїла Квірінга з поста Генерального секретаря КП(б)У та замінив його Лазарем Кагановичем, який продовжив українізацію ще з більшим запалом. Проведення цієї політики, з її популяризацією української мови, кампаніями щодо ліквідації неписьменності та революцією в українській друкарській справі, розширило границі українства у містах.

Українська мова стала панівною в системі освіти і засобах масової інформації. Вже у 1929/1930 навчальному році 2 400 000 дітей (83,2% учнів початкових шкіл)[2] навчалися в україномовних школах, а 1933 р. – 88,5%[3]. Ці цифри вражають, оскільки до революції україномовні школи взагалі не існували. Хоч у вищих навчальних закладах українська мова замінювала російську повільніше, ніж у початкових чи середніх школах, та навіть у цих інституціях відбулися значні зрушення. До 1930 р. майже всі педагогічні та сільськогосподарські навчальні заклади і 60% індустріальних та технічних були українізовані[4].

Із введенням загальної освіти рівень письменності, особливо українською мовою, підвищувався. Частка письменних у віковій групі від 16 до 50 років зросла від 74,9% 1930 р. до 96% на 1 жовтня 1933 р.[5] Ріст письменності в Україні відбувався одночасно з революцією в українській друкарській справі. Партія та радянський уряд в Україні давали розпорядження видавництвам газети, журнали та книги друкувати українською мовою. Зріс не лише обіг основних україномовних газет, а й газети, що видавалися на заводах для внутрішнього користування, змінили мову на українську, – з 36% 1929 р. до 72% 1930 р.[6] Із 328 журналів, що видавалися в Україні 1930 p., 278 (або 84%) виходили українською мовою[7].

Мова книжок також змінилася. Вже 1926 р. українська мова почала домінувати на книжковому ринку за кількістю назв. Загалом між 1923 та 1928 pp. український радянський уряд видав книжок українською мовою більше ніж у два з половиною рази порівняно з кількістю книжок, випущених протягом усіх перших 120 років сучасного українського книгодрукування (1798-1917). Упродовж 1929-1930 фінансового року 80% найменувань книжок публікувалося українською мовою. Кількість книжок українською мовою з технічних дисциплін також збільшилася[8]. Хоч загалом у видавничій справі українська мова переважала над російською, виник певний розподіл «сфер впливу» за типами видань: українська мова домінувала в белетристиці, суспільних науках та політичних виданнях для широкого кола читачів, а російська мова – в академічних, наукових та документальних виданнях[9].

На кінець 1920-х років українська мова стала важливим фактором у містах, навіть у технічних, медичних та партійних закладах України. Опера, оперета, театри, концерти, радіо, культурно-освітня робота в профспілках і засоби масової інформації функціонували українською. Міста поступово ставали осередками українізації, а не русифікації. Частина «корінних» російськомовних міських жителів пристосувалися до цієї ситуації. Розходилися чутки, що навіть повії почали розмовляти українською мовою[10].

Акцент українського радянського уряду на освіті та писемності українською мовою та на розвитку україномовних газет, журналів, книг закріпив та розширив коло україномовних читачів у містах. Наголошуючи на рівності української та російської мов, українізація піднесла літературну гідність та статус першої. Заохочення розвитку української мови в міських центрах розмило границі поділу на російськомовні міста та україномовні села. Фінансування впорядкування правопису в радянській Україні, лексичне збагачення та загальна стандартизація української мови і визнання цих змін науковцями за межами СРСР наприкінці 20-х років офіційно визначили межі читацького кола цієї мови[11]. В процесі того, як лінгвісти та науковці наголошували на відмінностях між українською і російською мовами та все більше людей навчалися читати й користуватися літературною українською мовою, коло україномовних читачів ставало певною мірою замкненою спільнотою, що відрізнялася від російської. Вже 1929 р. один радянський аналітик стверджував, що мало хто з тих, хто розмовляв тільки російською, могли розуміти сучасну українську мову[12].

Уперше мільйони людей почали сприймати себе українцями (а не просто селянами) і уявляти свою окремішність[13]. Розвиток української писемності та революція в українській друкарській справі допомагали українцям усвідомлювати себе членами єдиної української нації.

Українізація, загальна освіта, кампанії щодо ліквідації неписьменності, мовна стандартизація та орфографічні зміни поділили жителів України на україномовних, багатомовних та таких, що не читають та не розмовляють по-українськи. Українізація, отже, підтвердила, що можна бути водночас сучасною людиною, міським жителем та українцем. Але ця нова міська українська ідентичність не була універсально прийнятою. Формування національної ідентичності відрізнялося від регіону до регіону, від міста до міста, залежало від їхнього зв’язку з промисловістю та близькості до Російської республіки. Коли індивідууми стикалися з міським світом та його модернізуючими інституціями, вони різною мірою пристосовували ними набуті економічні, релігійні, класові, мовні та культурні традиції, їхнє походження та час, проведений ними в місті, допомагали визначити, чому різні урбаністичні групи по-різному реагували на національне перетворення в містах. Збереження, зміна чи підтвердження національних ідентичностей і поведінки «скріплювалися не інтересами, а формувалися взаємовідносинами»[14]. Ці сукупності зв’язків та асоціацій були випадковим збігом обставин. Передусім національна ідентичність була (і все ще залишається) «станом мислення», а не станом модернізації[15]. В 20-х роках різні індивідууми та різні групи сформулювали різні «стани мислення».

Росіяни. Багато росіян у містах зазнали психологічного шоку при втраті їхньої культурної та політичної гегемонії під час українізації. Навіть після болючих уроків революції та громадянської війни багато хто з них відмовлявся «психологічно перебудуватися» та поважати українську мову і культуру. Дехто розглядав українську як «чисту нісенітницю» та вірив, що українізація минеться, а на її місці виникне «єдиний, неподільний СРСР»[16]. Григорій Костюк пригадує таку свою розмову з однією із колишніх жительок Києва:

Жінка: «Мені казали, що в Києві опера тепер українською. Це правда?»

Костюк: «О так, пані, все українською».

Жінка (емоційно): «О Боже, як це можливо? І Борис Годунов співає та говорить по-українськи? І «Фауст» та «Аїда» по-українськи?»

Костюк: «Так, пані. Всі опери».

Жінка: «Але ж це ненатурально!»[17]

Опера українською мовою зрештою заполонила людей[18] та підняла престиж української культури. Однак небагатьох росіян це зростання престижу переконало у необхідності визнати українізацію[19].

Частина росіян погодилася, хоч і з неохотою, що їхній світ змінився. Російські та російськомовні службовці, котрі відвідували курси української мови, керувалися прагматичними мотивами для примирення з українізацією. Вони хотіли мати засоби до існування, а не відмінювати дієслова українською мовою[20]. Але для того, щоб уможливити собі це, вони мусили здати низку екзаменів з української. Бюрократи відвідували двогодинні уроки української мови двічі на тиждень, у робочий час. Пізніше комісія (що складалася з представника освітнього сектора, вчителя мови та представника профспілок) мала екзаменувати цих «студентів». Особа, яка не пройшла тесту, не могла далі працювати у відповідному закладі. Тільки директори установ та тимчасово відряджені в Україну офіційні особи були звільнені від цих екзаменів[21].

За словами одного вчителя української мови того часу, багато росіян «вважали українізацію тимчасовою та несерйозною справою... Мало хто не пройшов тестів, хоча й мало хто отримав першу (найвищу) категорію»[22]. Проте навіть здавши екзамен, значна частина бюрократів не могла спілкуватися українською мовою. В Києві, наприклад, приблизно 15% з тих, хто пройшов тест з української, незабаром «забували мову»[23]. Через труднощі, пов’язані з вивченням мови, переважна більшість росіян залишалася байдужою або ворожою до українізації.

Навіть міські росіяни, які підтримували політику партії в національному питанні, але не вивчали українську мову, все більше ізолювали себе в новоукраїнізованих містах. Вони (подібно до російських поселенців у Балтійських республіках наприкінці 1980-х років) ставали безвладними та психологічно роззброєними. Один робітник скаржився 1926 р.: «3они зробили мене письменною людиною з неписьменної [...] Протягом п’ятнадцяти років мого свідомого життя [...] я був членом партійних організацій на території України, слухав лекції, виступав на зборах та читав газети. Я жив серед російських робітників, і раптом ми перестали розуміти лекції, газети і т.п., і навіть написи у фільмах»[24]. Тут, звичайно, дещо перебільшено реальний стан, адже російська мова та культура у 1920-і роки були все ще сильними в українських містах[25].

У засобах масової інформації, громадських зверненнях партії та українського радянського уряду все частіше використовувалася українська мова. Відділяючи тих, хто читав і розмовляв українською мовою, від тих, хто не хотів або не вмів, українізація створила переможців та переможених. Багато росіян програли, коли вони відмовилися або вважали заскладним вивчати українську мову у подальшому житті.

Селяни. Міграція мільйонів незвиклих до промисловості селян у міста тільки загострила соціальну напругу та суперечності цього періоду. Через велику кількість селян, які до того ж прибули до міст недавно, русифіковане міське середовище не могло їх поглинути, незважаючи на всі урядові заходи. Лише небагато селян, що стали робітниками, змогли пристосуватися до міської культури, асимілюватися у промисловому середовищі[26].

Передміграційні умови, перехідний досвід переселення, саме походження мігрантів та сприйняття їх містами визначали те, наскільки добре вони пристосовувалися до нового оточення, їхній вік при прибутті до міста, освіта та кваліфікація, письменність та ступінь впливу на них засобів масової інформації, їхні міські соціальні зв’язки та тривалість проживання в місті теж визначали їхню реакцію на міста[27]. Поєднання та зміна «відношень, цінностей та способів поведінки, набуття знань про інституції нового суспільства та розвиток нових соціальних зв’язків – все потребує часу»[28].

Цей процес часто охоплює декілька поколінь. На думку одного антрополога, може існувати «один або більше пробілів між пунктом відходу та пунктом кульмінації. Якщо початок міграції можна розрізняти відносно легко, то її закінчення передбачити тяжко»[29].

Для деяких селян міграція означала надію, для інших – розпач[30]. Для багатьох селян, змушених мігрувати з економічних чи політичних причин, міграція в міста та адаптація стали безладдям та відчуженням. Селяни були стривоженими, прикро враженими та дезорієнтованими. Кожного дня вони зазнавали принижень з боку тих, хто жив у місті довший час. Пристосування до міського життя було складним, як продемонстрував головний герой «Міста» Валер’яна Підмогильного Степан Радченко. Село було темним та гнітючим, але місто, незважаючи на сподівання героя, не було «землею обітованою». Натомість, воно було «жахливою помилкою історії»[31]. Хоч автор стверджував, що «міста треба не зневажати, а завойовувати»[32], місто все ж знівечило Радченка, і він спробував повернутися до рідного села. Його досвід та розчарування були типовими.

В одній із своїх промов у 20-х роках Михайло Грушевський, колишній голова Центральної Ради, який повернувся на радянську Україну 1924 p., стверджував, що тільки «національне свідомий і вихований клас селян, що приходить на млини, заводи та шахти, не впаде жертвою русифікації, а зможе вплинути на нове середовище і в результаті створити справжній український робітничий клас»[33].

Але не всі селяни були настільки свідомими, як цього хотіла українська інтелігенція. Незважаючи на зростаючу впевненість у відмінностях між собою та російськими білогвардійцями чи більшовиками протягом громадянської війни, селяни не мали цільного розуміння своєї національної ідентичності. Багато з них не знали, хто вони. Село існувало поза інтелектуальною, сучасною культурою, яка була урбаністичним феноменом. На селі домінував, по суті, фольклор, а не культура[34]. Прибувши до міст, селяни стикалися з людьми, які розмовляли іншими, ніж вони, мовами, та вважали себе кращими від новоприбулих.

Зростаюча важливість національної ідентичності у містах не була просто питанням виживання сільських звичаїв чи принесення цілком сформованої ідентичності з сільської місцевості до міст, а «прямою реакцією на гостру необхідність виживання у міській конкурентній економіці»[35]. Українізація забезпечила ті засоби, через які невиразні ідентичності селян перетворилися у виражені урбаністичні ідентичності. Селяни утворили основу нової соціальної піраміди; русифіковані українці, зацікавлені українською культурою, та українська інтелігенція стали частиною вершини.

Русифіковані українці. Русифіковані українці становили дуже важливу групу у містах. Вони вважали себе українцями, але рідною мовою визнавали російську, а не українську. Наприкінці 1920-х років маневруючи між російським та українським світами, вони отримували все найкраще з обох. Оскільки вони розмовляли російською (хоч і погано) та проживали в містах довгий час, влада вважала їх політично надійними. Водночас, ототожнюючи себе з українцями, вони розширювали свої можливості працевлаштування та просування по службі, залишаючись у виграші від українізації.

Протягом 1920-х років багато русифікованих українців, особливо робітників у Донбасі, зіткнулися з українською культурою вперше і поставилися до неї з зацікавленням. Цьому сприяло те, що серед тутешнього населення українці переважали. До весни 1930 р. українці становили 70% усіх шахтарів і 51,1% робочої сили у всьому регіоні; 44% робочої сили в регіоні вважали українську мову рідною[36].

На кінець 20-х років радянський уряд запровадив для робітничого класу Донбасу, а також у Миколаєві та Дніпропетровську книги, музику, оперу та театр українською мовою[37]. Багато робітників захопилися читанням книжок українською мовою, особливо українською класикою[38]. Але оскільки таких книжок у багатьох профспілкових бібліотеках було менше 10%[39], то запити робітників не могли бути задоволеними[40]. Україномовний театр також справив добре враження на більшість робітників. Уперше, оглядаючи вистави українською мовою і порівнюючи український театр із сучасним російським театром, вони доходили висновків на користь першого[41].

Однак, незважаючи на можливі переваги української культури, багато хто все ще вірив у переваги російської культури. У своїх спогадах Віктор Кравченко так описав свою реакцію на зміни у Харківському авіабудівному інституті, де навчання та екзамени було наказано проводити українською мовою: «Теоретично ми, студенти-українці, мали б бути задоволеними. На практиці ж ми були так само неприємно вражені, як і неукраїнська меншість. Навіть ті, котрі, як і я, розмовляли українською з дитинства, не звикли використовувати її як посередник у навчанні. Декілька наших найкращих викладачів були явно деморалізовані цією зміною мови. Найгірше, що наша місцева мова не досягла сучасного рівня знань – її словниковий запас не підходив для електроніки, хімії, аеродинаміки, фізики та більшості інших наук [...] [Ми] страждали від нового тягаря, крадькома зверталися до російських підручників та між собою сміялися з цієї націоналістичної опери-буф.

Те, що мало бути вільним правом, було на практиці перетворене у гнітючий обов’язок. Використання нашої рідної мови було не просто дозволене, його зробили обов’язковим. Сотні чоловіків та жінок, які не справлялися з мовою, були зняті з урядових постів. Стало майже контрреволюційним розмовляти не по-українськи у громадських місцях. Дітей з русифікованих сімей мучили та перешкоджали їхньому навчанню тим, що було для них чужою мовою»[42].

Так чи інакше, русифіковані українці відігравали важливу роль у підвищенні статусу української мови в містах та міських політичних організаціях. Значну частину українців, що вступили до КП(б)У після 1922 p., наприклад, становили русифіковані українці.

Услід за індустріалізацією та колективізацією мільйони селян попрямували до русифікованих українських міст, перетворивши панівну національну орієнтацію робітничого класу з російської на українську. Результатом зростання кількості українців у професійних спілках та політики українізації стало підвищення статусу української мови. Русифіковані українські робітники відкрили для себе українську мову та культуру. Вже 1928 р. на конгресі металургів, шахтарів та хіміків промовці часто говорили по-українськи. За словами одного присутнього журналіста, аудиторія слухала їх та «не реагувала, як ще зовсім недавно, сміхом»[43]. На кінець 1920-х років значна кількість русифікованих українців відчули, що ототожнення себе з українцями є і приємним, і вигідним. Розрив між раніше україномовним селом та російськомовними містами зменшувався.

Українська інтелігенція. Українські інтелігенти, які народилися і виросли в містах чи недавно прибули з села, розуміли, що вони перебували на світанку нової ери. Часто вони походили з сімей з конфліктуючими російською та українською лояльностями[44]. Як члени україномовної спільноти вони розуміли, що українська ідентичність ставатиме все більш урбаністичною та модерною. Українські інтелігенти були не тільки найбільш передбачливими у зображенні та описі цієї ідентичності – вони (як такі, що володіли українською і російською) могли найбільш імовірно скористати з політики сприяння просуванню українців. Згаданий раніше Г. Костюк так описує своє покоління в цей період: «На протязі років в університеті ми виробляли певну неприязнь до українського етнографізму та провінціалізму. Ми були не проти етнографи як навчальної дисципліни. Ми були проти етнографізму як психологічної категорії української культурної та національно-політичної думки. Ніхто з нас ніколи не вдягав вишиваних сорочок [...]. Наші друзі з-поміж дівчат ніколи не прикрашалися намистом чи елементами українського жіночого строю. Ми вважали всі ці національні атрибути старомодними. Колись вони були приємними та романтичними для нас, а тепер вони мали стати музейною колекцією. Ми сприймали та любили теперішню Україну з її студентами політехніки, медицини, математики, фізики та металургії, що розмовляли по-українськи, які розпочинали свою кар’єру, займаючи провідні місця в державних та промислових центрах та установах. Отримавши освіту в українських технічних школах, вони мали поширювати свої сучасні українські погляди у всі кутки України»[45].

Українські комуністи інтерпретували ці процеси подібним чином. Микола Скрипник, народний комісар освіти України, писав: «Українська культура є тепер не тільки культурою пісні, музики, танцю, театру, літератури, кооперативів та шкільних учителів. Українська культура є тепер культурою заводів та підприємств, культурою Дніпрострою та Донбасу. Це культура мільйонів нових членів пролетарського класу. Це культура колективізованого сільського господарства та соціалістичної перебудови всієї країни»[46].

Індустріалізація та українізація подолали політичну, соціальну та економічну відсталість українців. Зростання українських міст та українського робітничого класу, писемність та шкільництво українською мовою і становлення українських культурних інституцій вирівняли відносини між русифікованими містами та українським селом і сприяли розвиткові модерної панукраїнської національної ідентичності.

Однак ці процеси породжували певну соціальну напругу. Вони скинули російське домінування в українських містах та спровокували конфлікт, особливо серед освіченого населення, яке не ідентифікувало себе з українством і сподівалося зайняти бюрократичні, професійні та управлінські пости.

Радянська промислова революція 1920-х років потребувала освіченого населення; в нагороду за освіченість вона забезпечувала працею не тільки на нових заводах та шахтах, але й у розширеному бюрократичному апараті, якому доручався нагляд за індустріалізацією. Радянська система надавала рівні можливості для підвищення становища всіх, хто міг оволодіти грамотою. Проте, сприяючи рівності російської та неросійських мов, керівництво партії несвідомо надало перевагу українцям та тим, хто розмовляв по-українськи.

Українізація зробила російську мову та неросійські мови рівними. Але досягти рівності між раніше панівною та пригноблюваною мовами досить складно. Вирівнювання позицій мов насправді часто перетворює багато одномовних перед тим відносин у двомовні. Проте не кожен може або хоче стати двомовним. Змагання між українською та російською мовами почало загострюватися, бо воно було чимось більшим, ніж просто конфліктом з приводу українізації бюрократичних форм. Це була боротьба за склад бюрократії як такої.

Оскільки серед українців було більше двомовних, ніж серед росіян, то сприяння двомовним йшло на користь українцям. Оскільки швидко вивчити мову важко й оскільки частина росіян чинила емоційний опір вивченню мови, яку вважали другорядною, то цих росіян (загальну кількість їx встановити важко) звільнювано з роботи через відмову вивчати українську[47], їх мали замінити українці, які в кінцевому підсумку почали домінувати у міських бюрократичних установах.

По суті, українізація зробила деяких потенційних державних працівників (українців) «рівнішими» за інших. Ця пільгова політика замінила встановлений порядок домінування російськомовних у містах. Не дивно, що вона відчужувала одномовних неукраїнців та спровокувала різку реакцію росіян.

Висновок. На кінець 1920-х років революція у містах почала пожинати плоди. Українська ідентичність, хоча й існувала тут перед тим, але зосереджувалася загалом на селі. Шляхом втягнення за дуже короткий час мільйонів селян у міста швидка індустріалізація нейтралізувала процес урбаністичної асиміляції у російську культуру. Селяни приходили у міста з невиразними українськими ідентичностями, а українізація «формувала, стандартизувала і модернізувала їх в українську ідентичність. Завдяки україномовній системі освіти та україномовним засобам масової інформації селяни стали українцями.

Ця нова ідентичність тепер була зосереджена у містах, відображаючи зміну становища українців у міських центрах від маргінальності до більшості. Найважливіше, що симбіоз швидкого зростання міст та українізації призвів до розладу старих відносин та ієрархій у містах. Еволюція нових відносин, особливо виникнення малої (проте непомірно впливової) групи українсько-російськомовних інтелігентів та зацікавлення русифікованих українців українською культурою мали глибокі наслідки. Врешті-решт утвердження українських еліт у містах ставило під сумнів не тільки монопольну позицію перед тим домінуючої російської мови, а й російську політичну гегемонію.

---

[1] Як результат цих кампаній, 1930 р. «73,1 відсотка людей були письменними на Україні, 69 відсотків у Білорусії, 52,1 відсотка на Закавказзі, 24,5 відсотка у Туркменістані та 19,4 відсотка в Узбекистані». (Rysakov P.M. The National Policy of the Soviet Union. New York, n.d. P. 50). Див. також: Slezkine Y. The USSR as a Communal Appartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic Particularism // Slavic Review. Vol. 53. № 2 (Summer 1994). P. 414-425.

[2] Косіор С. Політичний звіт ЦК КП(б)У // Одинадцятий з’їзд. Стенографічний звіт. С. 276.

[3] Ukraine: A Concise Encyclopedia / Ed. by V. Kubijovyc. Toronto, 1963. Vol. 1. P. 811.

[4] Косіор С. Політичний звіт... С. 276.

[5] Затонський В. П. XII з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 18-23 січня 1934 p.: Стенографічний звіт. Київ, 1934. С. 378.

[6] Косіор С. Політичний звіт... С. 277.

[7] Там само. С. 278.

[8] Там само. Див. також: Liber G. Language, Literacy and Book Publishing in the Ukrainian SSR, 1923-1928 // Slavic Review. 1982. Vol. 41. № 4. P. 673-85.

[9] Сухино-Хоменко В. П’ятирічка української радянської книжки // Критика. 1929. № 10. С. 6-7.

[10] Сокіл В. Здалека до близького. Спогади. Роздуми. Едмонтон, 1987. С. 65.

[11] Короткий аналіз стандартизації української мови поданий у кн.: Кисет H. Language Policy in the Soviet Union: Ph.D. Dissert. Harward University, 1952. P. 139-41; Shevelov G. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century, 1900-1941. Cambridge, MA, 1989. P. 131-40. Список українських термінів (що дуже відрізняються від російських), введених у математику, теоретичну механіку й астрономію, поданий у кн.: Kučera H. Language Policy... P. 167-72.

[12] Диманштейн С. Проблемы национальной культуры и культурного строительства в национальных республиках // Вестник коммунистической академии. 1929. № 31. С. 122.

[13] Anderson В. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London, 1983. P. 15.

[14] Katznelson І., Zolberg A.., eds. Working-Class Formation: Ninettenth Century Patterns in Western Europe and the United States. Princeton, 1986. P. 9.

[15] Kohn H. Nationalism: Its Meaning and History. Princeton. NJ, 1955. P. 9.

[16] Куліш M. Мина Мазайло // Його ж. Твори. Нью-Йорк, 1957. С. 171.

[17] Костюк Г. Зустрічі і прощання: спогади. Едмонтон, 1987. Кн. 1. С. 184. Протягом сезону 1926/1927 pp. київська опера була українізована. До 1930 р. Харків та Одеса також мали україномовні оперні театри. (Ткаченко Ю. П’ять років радянської української опери // Вісті. 1930. 24 грудня. С. 10).

[18] Г. Костюк стверджує, що поступово київська опера зацікавила навіть російських любителів музики і що оперний зал ніколи не був порожнім (Костюк Г. Зустрічі і прощання... С. 104).

[19] Найвизначнішим російським інтелігентом, який став українцем протягом цього періоду, був Олександр Іванович Білецький (1884-1961), один з найвидатніших істориків української та західноєвропейської літератур. Детальніше про нього див.: Костюк Г. Зустрічі і прощання... С. 400-404; Лавриненко Ю. Чорна пурга та інші спомини. Мюнхен, 1985. С. 59-86.

[20] Підмогильний В. Місто. Київ, 1928 (2-ге вид.: New York, 1954). С. 117.

[21] Майстренко І. Історія мого покоління. Едмонтон, 1985. С. 183.

[22] Там само. С. 184.

[23] «Рецидив української неписьменності – звичайне явище в київських установах» (Комуніст. 1925, 6 червня. С. 4).

[24] Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики (в порядке обсуждения) // Большевик. 1926. № 23-24 (31 декабря.). С. 55.

[25] У своїх спогадах І. Майстренко стверджував, що Полтава (з населенням 91 984 чол. 1926 p.) була в період українізації єдиним великим містом України, чиї жителі в громадських місцях використовували виключно українську мову (Майстренко І. Історія мого покоління. С. 97).

[26] Про вплив промислового середовища див.: Inkeles A., Smith D. Becoming Modem: Individual Change in Six Developing Countries. Cambridge, MA, 1974, особливо: P. 109.

[27] Richmond A. Immigration and Ethnic Conflict. New York, 1988, P. 51, 62.

[28] Ibid. P. 62.

[29] Simic A. The Peasant Urbanitеs: A Study of Rural-Urban Mobility in Serbia. New York; London, 1973. P. 82.

[30] Mangin W. Mental Health and Migration to Cities: a Peruvian Case // Urbanism, Urbanisation, and Change: Comparative Perspectives. Reading / Ed. by Meadows P. and H. Mizruchi E. MA, 1969. P. 314.

[31] Підмогильний В. Місто. C. 275.

[32] Там само. С. 40.

[33] Цит. за: Костюк Г. Зустрічі і прощання... С. 192.

[34] Шаповал М. Місто і село. Прага, 1926. С. 33.

[35] Bryan Z. Cities of Peasants: the Political Economy of the Third World. Beverly Hills, CA London, 1979. P. 141.

[36] Скрипник M. Для чого потрібний тримісячник української культури у Донбасі? // Його ж. Статті і промови. Харків, 1930. Ч. 2. С. 151; Його ж. Есперантизація чи українізація? // Там само. С. 186.

[37] Робічев Н. Український театр і організоване робітництво // Радянський театр. 1929. № 1. С. 25.

[38] Довгань К. Українська література і масовий читач // Критика. 1928. № 8. С. 43.

[39] Скрипник М. Завдання культурного будівництва на Україні. Харків, 1928; Н.C. Краматорська домна про українізацію // Робселькор, 1928. № 2. С. 35; Слуцький. Радянське і культурне будівництво на Україні. С. 199.

[40] Косіор С. Політичний звіт... С. 279.

[41] Робічев. Український театр... С. 25.

[42] Kravchenko V. І chose Freedom: The Personal and Political Life of a Soviet Official. New York, 1946. P. 63-64.

[43] Акулов І. До з’їзду профспілок України // Комуніст. 1928. 30 листопада. С. 1.

[44] Гумористичною сатирою на ці змішані ментальності в одній сім’ї є п’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» (Твори. С. 105-203). Куліш написав і поставив цю п’єсу 1929 р.

[45] Костюк Г. Зустрічі і прощання... С. 242.

[46] Скрипник М. Новий стан і нові завдання // Критика. 1930. № 1. С. 6.

[47] У 1926 p., наприклад, 63 офіційні особи були звільнені з роботи у Харкові. (Затонський В. Національна проблема на Україні. Харків, 1928. С. 4).