Віктор Гюго ЛЕЙН

Віктор Гюго ЛЕЙН

ДАТИ НА СЛУЖБІ НАЦІЙ: ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА

ДИСКУСІЯ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТ. НАВКОЛО

ДАТИ ЗАСНУВАННЯ УНІВЕРСИТЕТУ У ЛЬВОВІ

Протягом усього XIX ст. історики у Центральній і Східній Європі трудилися над тим, щоб ствердити легітимне місце своєї нації на історичній арені. Від Францішка Палацького та Йоахима Лелевеля до Михайла Грушевського, всі вони творили нові історичні схеми, де головною дійовою особою і головним героєм були народи і нації, а не імперії та королівські династії. Діяльність цих істориків, як зазначають теоретики дослідження націотворення, була частиною загального процесу, який у науковій літературі має назву «національного відродження». Щобільше, вони були далеко не мрійниками, які просто відтворюють події національної історії, а активними пропагандистами національної ідеї серед своїх народів[1].

Усі ці історики були змушені визначати місце своїх націй в умовах німецького домінування у Центральній Європі як у політичному житті, так і в академічному світі. Так, традиційно стало вже вважати поляків у XIX ст. «історичною» нацією. Однак сто років тому цей підхід не був аж таким безсумнівним і сам по собі, а також у зв’язку з іншими питаннями, він став предметом дискусій між найповажнішими німецькими і польськими істориками. Це означає, що польські історики не менше, ніж українські вважали за необхідне наголошувати на «історичності» свого народу, у відповідь на німецькі шовіністичні концепції про повну залежність суспільного та економічного розвитку Центральної Європи від германської цивілізації[2].

Власне у цьому контексті слід розглядати дискусію навколо Львівського університету, яка велася у галицькому суспільстві наприкінці ХІХ-ХХ ст. Поляки вперто протестували проти створення окремого українського університету в столиці провінції і заперечували його необхідність та доцільність. Українці ж, зі свого боку, також зайняли непохитну позицію – університет їм був необхідний для національного розвитку, зрештою, його створення відповідало засадам австрійської конституції про право націй на освіту. Полеміка про майбутнє Галичини викликала палку суперечку щодо її минулого, коли мова зайшла про дату заснування університету у Львові.

Польські історики все ще стверджують, що університет почав свою історію від привілею, наданого королем Яном Казимиром 1661 р.[3] Українські історики, хоч і не так одностайно[4], приписували ухвалу відкрити університет 1784 р. австрійському імператорові Йосифові ІІ і заперечували будь-який зв’язок цього університету з іншими навчальними закладами, які існували до ліквідації єзуїтського ордену 1773 р.

Незважаючи на існування багатої літератури з цієї теми, окремі питання залишаються нез’ясованими. Зокрема, як і польські, так і українські історики мало уваги звертають на два важливі моменти. По-перше, дискусія про Львівський університет і дату його заснування мала не двосторонній, а тристоронній характер, з огляду на участь у ній центрального австрійського уряду. Тому суперечку навколо дати заснування Львівського університету варто розглядати не тільки у контексті польсько-українського національного антагонізму, а на ширшому тлі австрійсько-польсько-українського трикутника. Головна відмінність полягає в тому, що при такому підході береться до уваги вплив німецького питання (у його австрійській версії) на вироблення позицій польського та українського національних таборів. По-друге, питання про дату заснування Львівського університету не було присутнім у польсько-українських дискусіях від самого їхнього початку; навпаки, воно з’явилося на диво пізно, аж наприкінці XIX ст.

Ці два моменти тісно пов’язані між собою. До 1871 р. Львівський університет був типовим австрійським університетом з німецькою мовою викладання. І поляки, й українці намагалися утвердити свій, відповідно польський чи український статус університету. Однак аж до кінця XIX ст. ні одна зі сторін не покликалася при цьому на історичні аргументи, зокрема не вимагала перегляду дати його заснування. Під час революції 1848 р. поляки зайняли університет, виходячи з прагматичних міркувань, що разом з контролем над містом до них має перейти контроль над університетом. У цьому ж році українці звернулися з листом до австрійського міністерства освіти з проханням створити у місті український університет. Але, знову ж, у цьому листі не знаходимо жодних аргументів історичного характеру.

У 1871 р. міністерство освіти вирішило відмінити статус німецької мови як офіційної мови викладання у Львівському університеті. Це рішення було прийнято на основі врахування суто мовних реалій та положення статті 19 Конституції Австрії від 1867 р. Відповідно до цієї статті про права націй на освіту, навчання у кожному краю мало вестися на усіх мовах щоденного вжитку. Оскільки німці становили незначну частину населення Галичини, міністерство освіти вирішило припинити викладання німецькою мовою у Львівському університеті. Офіційними мовами викладання, проведення державних іспитів та іспитів на здобуття звання приватного доцента мали стати польська та/чи українська, залежно від вибору викладача. Німецька мова залишалася офіційною мовою внутрішнього спілкування. Це, однак, не влаштовувало поляків. Протягом наступного десятиліття вони повністю вилучили німецьку мову з університетського вжитку (за винятком німецької мови як навчального предмета) та почали поступово встановлювати польський контроль над університетом. Користуючись своєю чисельною перевагою, врешті-решт у 1881 р. їм вдалося проголосити польську мову офіційною мовою, звівши українську мову до ролі спеціальної мови викладання. Хоча це рішення було прийняте коштом обмеження українських інтересів, тим не менше воно створило важливий правничий прецедент для самих українців – тепер вони могли добиватися реалізації свого права на національний університет, покликаючись на польський приклад.

Однак – повторюємо – у всіх цих дискусіях та протистояннях не появлялися суто історичні аргументи на підкріплення національних прав кожної з двох сторін. Науково-громадська дискусія навколо дати заснування університету у Львові виникла щойно наприкінці XIX ст. і була відповіддю на потребу мобілізувати громадську думку навколо проблеми, яка стосувалася передовсім інтелектуальної еліти кожної нації. Більше того, різні дати заснування, яких притримувалися польські та українські національні еліти, послужили лише засобом висловлення протилежних поглядів на фундаментальну природу двох націй та їхнє становище в австрійській державі. Дата заснування, проголошена поляками 1661 p., свідчила про те, що поляки були нацією з незалежною історією. Натомість 1784 р. підкреслював ідею рівності поляків і українців в австрійській державі і наголошував на користі австрійського правління для українців. Для пояснення цієї ситуації пропонуємо дослідити три стадії розвитку дискусії про дату заснування університету. По-перше, зробимо огляд історії дискусії про дату заснування університету до 1912 р. По-друге, розглянемо, чому поляки об’єдналися навколо дати 1661 р. Нарешті, спробуємо показати, чому українці відмовилися від цієї дати і які їх заперечення спричинили розширену дискусію.

* * *

В Австрії університети переважно носили імена монархів, які їх заснували. Така традиція не залишає сумніву щодо того, хто і коли заснував певний університет. Університет у Львові, відновлений 1817 р. і відомий як університет імператора Франца І, був наступником університету Йосифа ІІ, заснованого тут 1784 р. Хоч рання історія університету у Львові була відома, ніхто не відчував потреби серйозно її обговорювати – ні німці, ні поляки. Перша ж задокументована дискусія про заснування університету добре це демонструє. У 1876 р. німецький депутат рейхсрату доктор Зеус запропонував закрити університет у Львові з метою скорочення видатків і зменшення бюджетного дефіциту. Представники Галичини одностайно виступили проти цієї ідеї, звертаючись у своїх промовах до авторитету Йосифа ІІ[5].

У світлі наступних подій заслуговує на окрему увагу промова доктора Черкавського. На його думку, Йосиф ІІ обрав Львів для заснування університету з двох причин. По-перше, Краків ще не перейшов під австрійський контроль і не можна було розраховувати на тамтешній (Яґеллонський) університет. По-друге, імператор вважав, що академія в місті Замості була розташована надто близько до польського та російського кордонів[6]. Черкавський та, можливо, інші поляки розглядали створення університету у Львові 1784 р. як радикальний розрив із системою освіти польсько-литовської держави (Речі Посполитої). Двома роками пізніше польський письменник Владислав Заволзький підтримав цей погляд у своїй книзі «Literatura w Galicji». Більше того, він стверджував, що до австрійського правління Львів як місто провінційне не мав розвиненого культурного життя[7].

Ні Черкавський, ні Завадзький не цікавилися університетом як історичною проблемою, історія для них мала суто практичне, другорядне значення. Однак наближення сотої річниці заснування університету 1884 р. сприяло пожвавленню інтересу до його історії. У 1894 р. становище Львівського університету серед австрійських університетів значно поліпшилося. Австрійський уряд прийняв ухвалу про відкриття у ньому медичного факультету. Знайшлися кошти і для написання історії університету: на час прибуття імператора Франца Йосифа І до Львова на офіційне відкриття медичного факультету її було видано[8] й подаровано йому. Ця праця (автори – професори університету Людвік Фінкель і Станіслав Стажинський) досі залишається найповнішим дослідженням історії цього вищого навчального закладу до 1880-х pp.; вона містила також хроніку подій до 1894 р. Важливе її значення полягає також у тому, що в ній було представлено цілковито інший погляд на передісторію та історію університету.

Л. Фінкель, який описував події до 1869 p., надавав великого значення привілеєві Яна Казимира Львівській академії єзуїтів (згідно з привілеєм, після 1661 р. цей освітній заклад існував саме під такою назвою). Він також вбачав у ній установу, гідну статусу університету, навіть якщо їй і відмовляли у ньому з політичних міркувань – через практиковану у ній програму навчання. Л. Фінкель зауважив, що на початку ХVIII ст. академію відвідувало близько 800 студентів[9]. Розділ про передавстрійську історію університету Л. Фінкель закінчив висловом польського просвітника Гуґо Коллонтая, у якому наголошувалося на важливості цієї установи в період, що передував поділові Польщі: «Беручи до уваги вручення докторських ступенів, колегії Львова і Познані можна уважати університетами, і на загал такими вони і вважаються»[10]. Автор таким чином збудив дискусію про дату заснування. Войцєховський став першим з ректорів Львівського університету, які у своїх інавгураційних промовах, кажучи про його заснування, не заперечували загалом ролі Йосифа ІІ, однак посилалися на привілей Яна Казимира[11].

Хоч дата заснування університету була суперечливою, важко говорити про тогочасну наукову дискусію на цю тему. Справжня наукова дискусія розгорнеться лише через тривалий проміжок часу, набувши цього разу національного характеру, якого вона не втратила й донині. У 1910 р. український автор, який хоч і висловився скептично щодо зазначеного погляду Л. Фінкеля, не виявив бажання нехтувати його. Однак він не вважав цей погляд вагомим у сучасній йому дискусії про необхідність окремого українського університету: за часів Яна Казимира «русини», як і поляки, були підданими короля, а тому привілей Яна Казимира не давав полякам жодних переваг в університеті[12].

Через два роки ставлення галицьких українців до погляду Л. Фінкеля змінилося. У 1912 р. газета «Діло» опублікувала серію статей, у яких намагалася довести недоречність дати заснування університету, прийнятої поляками. Користуючись друкованими джерелами та історичними працями, українські автори піддавали сумніву обґрунтованість дати 1661 р. і стверджували, що єдиним гідним довіри засновником Львівського університету був Йосиф II. Не важко встановити і причини такої зміни. 1912 р. почалися польсько-українські переговори, зокрема щодо створення окремого українського університету, що змусило поляків і українців шукати засобів зміцнення своїх позицій на переговорах. Щоб зрозуміти, яким чином дати заснування могли посилити позиції обох сторін, варто проаналізувати аргументи, до яких вдавалися учасники переговорів для узаконення своїх вимог.

* * *

Дата заснування Львівського університету була доволі важливою, але не центральною проблемою у дослідженні Л. Фінкеля і С. Стажинського. Фактично про час заснування цієї освітньої установи йде мова на сорока перших сторінках написаного Л. Фінкелем першого тому цієї праці. Решту цього тому займає розповідь про період від заснування університету Йосифом II до 1869 р. Наступний том належить перу С. Стажинського і містить детальний опис історії університету до 1880-х pp.

На перший погляд, такий розподіл матеріалу є однобічним. Однак, вникнувши у суть справи, побачимо тут дуже чітку логіку і симетрію. Л. Фінкель описує польську передісторію австрійського університету, потім докладно розповідає про історію університету під австрійським правлінням, надаючи, проте, перевагу польським аспектам розвитку університету. Крім розділів, які описують розвиток подій на кожному факультеті в різні періоди, книга має підрозділи, де досліджуються зміни на кафедрі польської мови та літератури. Водночас Л. Фінкель майже не коментує значення радикальних реформ навчального процесу, започаткованих графом Лео фон Туном 1850 р. Із упровадженням цих реформ австрійські університети почали перетворюватися із закладів, що випускали кадри для бюрократії, на центри наукової думки; іншими словами, австрійські університети ставали університетами в сучасному розумінні слова.

Фактично розповідь про реформи Лео фон Туна слугувала перехідним містком між частинами досліджень Л. Фінкеля і С. Стажинського. Зробивши акцент на 1869 p., коли полонізація університету ставала політичною ймовірністю, автори знову порушили вузлове, на їхню думку, питання «польськості» університету. Побудована таким чином праця мала на меті створити у читача уявлення, нібито польський порядок спочатку утверджується, потім ламається і нарешті відновлюється. У рамках цього оповідання університет постійно відіграє роль символу польської культури в час, коли політичні реали змінюються в той чи інший бік. Після тривалого періоду маргіналізації, описаної Л. Фінкелем, С. Стажинський на завершення подає полонізацію університету як тріумф стійкості й усталеності польської культури.

Ця аргументація виходить далеко за межі хронології існування Львівського університету. Так, Л. Фінкель згадує указ короля Владислава ІІ Ягайла від 1400 р. про надання Львову права створювати власні, тобто польські, школи[13]. Цей факт використаний Л. Фінкелем для приниження у Львові української культури і водночас для захисту культури польської. Прийнявши за початок розвитку тут освіти видання цього королівського указу та ігноруючи наявність у Львові церков і монастирів передовсім як осередків освіти, дослідники стверджували, що у Львові освіта набула розвитку лише за польського панування.

Подавши своє бачення заснування освітніх установ у Львові, Л. Фінкель намагається продемонструвати високий рівень польської культури. Цього разу він порівнює середньовічну освіту у Львові і Німеччині. Зокрема, говорячи про Німеччину і західні інтелектуальні впливи, Л. Фінкель гордовито наголошує, що три важливі постаті польського гуманізму XVI ст. – Ян Урсин, Адам Бурський, Шимон Бжезінський – жили у Львові[14]. Л. Фінкель, однак, визнає, що жоден з них не був так чи інакше пов’язаний з єзуїтською колегією, яку Ян Казимир проголосить університетом[15].

У другому розділі, описуючи австрійське правління, Л. Фінкель намагається порівнювати польську культуру з українською, щоб засвідчити місце польської культури серед головних європейських культур. Тут він скористався прикладом короткотривалого Руського інституту (Studium ruthenum) в університеті Йосифа II, аби продемонструвати різницю між польською та українською писемними культурами. Йосиф ІI санкціонував створення цього Інституту з метою допомогти українцям (русинам) продовжувати навчання рідною мовою і водночас опановувати латинську мову, якою читалися загальні лекції. За Л. Фінкелем, українська мова далеко не задовольнила тих сподівань, які на неї покладалися, частково через те, що українські студенти були більше знайомі з польською мовою. Він доходить такого висновку: «Ми бачимо все таки, що комісія з освіти у Відні не мала жодного поняття про відмінність двох місцевих мов (Галичини. – В. Г. Л.)»[16].

С. Стажинський, як і Л. Фінкель, також продовжує подібну лінію аргументації – він розмірковує про дебати у Галицькому сеймі стосовно місця української мови в університеті наприкінці 1860-х pp. На той час польська мова мала замінити німецьку як мову викладання, але не було відомо, як це вплине на вже існуючі українські кафедри. Перелічивши численні пропозиції щодо забезпечення українській мові вільного розвитку поза існуючими кафедрами, автор, однак, стверджує, що це бажання базувалося на неправильній тезі: «до початку 1868 р. русинська мова та література розвивалася швидкими темпами, і тому тогочасні погляди ні в якому разі не можуть сьогодні бути чинними»[17].

Впровадження польської мови у Львівському університеті, зазначає далі С. Стажинський, не було випадковим, тому що від середніх віків у Львові польська культура перебувала на рівні німецької. Українська ж, навпаки, не могла, попри свої намагання, утвердитись у науковому світі. Більше того, неспроможність української мови бути освітньою мовою настільки усталена, наскільки усталеною в академічній сфері була позиція польської мови.

Читаючи працю Л. Фінкеля і С. Стажинського через сто років після її публікації, дуже легко критикувати їхню концепцію історичних коренів Львівського університету. Спроба авторів історично обґрунтувати сучасну їм ситуацію в університеті (і загалом у Галичині) може суперничати із пропрусськими інтерпретаціями історії Німеччини, автором яких був Трейчке. І це не пройшло повз увагу українців. Однак слід визнати, що Л. Фінкелеві і С. Стажинському вдалося змінити усталений погляд щодо ролі Йосифа II як засновника Львівського університету, незважаючи на те, що їхня аргументація була дуже вибірковою і суб’єктивною. Але проблема полягає не в тому, чи Л. Фінкель і С. Стажинський продемонстрували, що у Львові до австрійського правління був вищий навчальний заклад, по суті університет. Проблема в тому, скільки людей довідалися про заснування Львівського університету. Щоб це зрозуміти, треба розглядати дату заснування цього університету в контексті політичного розвитку напівавтономної Галичини в останній третині XIX ст.

Обмежена автономія Галичини стала наслідком поразки австрійців від Пруссії у 1866 р. і не була безпосередньо пов’язана з конституційною угодою, за якою утворилася Австро-Угорська монархія. Поляків було обійдено при прийнятті цієї конституції. Проте їх голоси мали значення для втілення в життя нової політичної структури. Тому австрійський уряд змушений був сісти за стіл переговорів з поляками. Результатом цих переговорів стала неформальна угода, згідно з якою, за словами П. Вандича, чимало справ, що не перебували в юрисдикції австрійського уряду, було передано на вирішення польській місцевій адміністрації, і тим самим Галичині була de facto надана автономія[18].

Таке вирішення проблеми багатьма сприймається як великий успіх поляків. З політичного погляду це виправдано. Навіть після того, як двічі головна проблема провінції – польсько-українські стосунки – поставала на порядку денному («нова ера» на початку 1890-х і компромісні переговори перед Першою світовою війною), поляки залишалися при владі. Однак це висунуло питання про статус поляків в Австро-Угорщині. Унікальним залишається факт, що поляки керували іншою нацією, перебуваючи водночас такими самими суб’єктами конституції. Це означало, що, на відміну від угорців, чия позиція була конституційне визначена, законний статус поляків не міг бути свідченням культурної рівності з німцями.

Польське керівництво Галичини шукало засобів для закріплення статусу польської нації як провідної – з власною історією і культурними традиціями. Найкращим прикладом цих зусиль стало святкування сторіччя повстання Тадеуша Костюшка. Уже сам факт такого святкування засвідчив привілейоване становище поляків в Австрії, але це не завадило їм гучно відзначити цю річницю. Чим більшим було свято і чим більше людей його відзначали, тим більше шансів мали поляки продемонструвати свою рівність з іншими націями в Європі. У Львові була організована ювілейна виставка, і її так само, як і відкриття медичного факультету при університеті, поляки використали у своїх національних інтересах під час відвідин Львова Францом Йосифом І. Імператор, визнавав він це чи ні, був присутній на святкуванні події, яка стала символом історії поляків, їхніх страждань. Крім того, відвідини імператором університету додали полякам впевненості у їхніх претензіях на вищий порівняно з українцями культурний рівень. У присутності імператора, зокрема, Л. Фінкель виголосив промову, в якій акцентував увагу на аспектах історії Львівського університету 1784-1894 pp. і згадав про його історію 1661-1773 pp.[19] «Gazeta Narodowa», повідомляючи своїх читачів про промову Л. Фінкеля, також зробила наголос на «польському» періоді історії університету[20].

* * *

Важко сказати, наскільки повідомлення у згаданій газеті змогло переконати поляків у тому, що Львівський університет був польським, але воно започаткувало цей процес. Звичайно, проблема не набула б такого розголосу, якби українці не закликали до створення власного університету у Львові. Головною рушійною силою цього процесу став М. Грушевський. Він переїхав з Києва до Львова і почав викладати в університеті у результаті польсько-української угоди 1890 p., що проголошувала «нову еру» у стосунках між обидвома народами. Але Грушевський дуже швидко розчарувався у бажанні поляків змінити становище українців на краще. Врешті-решт учений виступив на зборах студентів 1897 р. з пропозицією створити окремий український університет[21].

Агітація українців за створення власного університету розпочалася, однак, лише на початку XX ст.; вона відзначалася загостренням польсько-українських суперечностей. Це змушувало значну частину поляків постійно наголошувати на польській історії університету. Наприклад, 1907 р. польські професори склали проект документа, в якому доводили польський характер університету, а також повторили, що засновником університету був Ян Казимир[22].

Зрештою, як би поляки не подавали історію університету, українці хотіли мати свою окрему вищу навчальну установу і сконцентрували свої зусилля на створенні університету в найближчому майбутньому. У 1912 p., коли поляки й українці почали переговори про політичну угоду, проблема переросла в кризу у зв’язку з підготовкою керівництва університету до святкування 250-ї річниці його заснування. Знаменно, що поляки не вважали за потрібне надавати розголосу цій події у пресі. З’явилася лише невеличка замітка про підготовку до свята. У відповідь «Діло» висловлювалося з цього приводу протягом травня тричі, і щоразу енергійніше.

Перша з цих статей, надрукована 3 травня 1912 p., розповіла, що під час святкування уродин Г. Коллонтая були проігноровані його намагання пом’якшити ситуацію навколо польсько-українських розбіжностей. По суті, в статті не піднімалось питання про дати заснування університету, але центральним пунктом у ній стала цитата з листа Г. Коллонтая від 1768 p., де він закликає до створення академії на українських теренах Речі Посполитої. Висновок статті полягає в тому, що Г. Коллонтай дотримувався іншого погляду, аніж той, який йому приписував Л. Фінкель у своїй історії Львівського університету[23].

У номері «Діла» від 15 травня був надрукований ще різкіший випад проти дати 1661 р. Визнаючи законність привілею Яна Казимира, автор докладно зупинився на юридичній боротьбі, яка точилася навколо Львівської єзуїтської академії з 1661 по 1773 p., коли орден єзуїтів було ліквідовано. На думку автора, академія не дістала широкого визнання польської еліти. Він критикує поляків за те, що вони так швидко змінили думку щодо дати створення університету[24].

Переконлива критика тези Л. Фінкеля, надрукована в «Ділі», привернула увагу до проблеми спадковості існування університету у Львові. Привілей Яна Казимира був очевидним. Проте він, згідно з цими критичними зауваженнями, сам по собі не був юридичним документом, оскільки набрав лише часткової чинності. Полякам йшлося про те, щоб показати правдоподібний зв’язок єзуїтської академії та університету Йосифа ІІ. Але там, де Л. Фінкель знаходив докази спадковості, українці висували свої аргументи і доводили, що ця справа є значно складнішою. Українські публікації висвітлювали проблему цілком відмінно від тверджень Л. Фінкеля.

Українці на цьому не зупинилися. Згідно з іншою статтею, надрукованою у газеті «Діло», від самого заснування Львівський університет призначався для українців. Як доказ наводилося твердження про утворення за дозволом Йосифа ІІ Studium ruthenum та наявність в університеті двох кафедр української мови і тільки однієї польської мови. Таке становище зберігалося до 1871 p., коли обом мовам було надано статус мов викладання, що дало змогу полякам узурпувати контроль над університетом[25].

Попри те, що ця українська версія історії університету задумувалася на противагу польським претензіям, її обґрунтування виявилося недостатнім, спрощеним. Згідно з ним, університет виглядав безпрецедентним подарунком українцям від «улюбленого» австрійського імператора. І хоч надалі українські права були порушені поляками, малося на увазі, що становище, напевно, зміниться на краще. Ця версія була спрямована на доказ необхідності створення власного університету, навчання у ньому рідною мовою.

Проте проблема виявилася значно ширшою. Завдяки таким виданням, як «Діло», університетське питання набуло масового політичного звучання.

Дискусію 1912 р. щодо часу заснування Львівського університету можна вважати невдалою. Обговорення не вирішило проблеми. Від самого початку вживання різних дат поляками й українцями пояснювалося суто політичними причинами. Надання переваги тій чи іншій даті відображало як зміну політичної ситуації, так і зміну в системі існуючих знань. Це, зокрема, простежується у заміні дати 1784 р. на проголошену Л. Фінкелем дату 1661 р. У 1894 р. ситуація складалася не на користь поляків, і теза Л. Фінкеля мала посилити доказ того, чому поляки контролювали Галичину.

До 1912 р. ця ситуація знову змінилася. За попередні роки сформувалися дві політичне свідомі нації, і позиція польської нації перебувала під загрозою. Українці не визнавали культурної переваги поляків, яку намагалися продемонструвати Л. Фінкель і С. Стажинський. Вони хотіли розвивати свою культуру, що ґрунтувалася на віковій традиції і вінцем якої було б створення їхнього власного університету. Ось чому коли поляки спробували ще раз мобілізувати громадську думку на підтримку дати заснування 1661 p., українці активно відреагували на це. Вони спростовували цю дату, критикували її і доводили, що поляки в Галичині були далеко не вищими від українців, а лише узурпаторами.

Жодній стороні не вдалося переконати іншу у справедливості своїх аргументів. Але, як здається, це і не було головною метою цієї бурхливої дискусії. Насправді публікації у пресі і святкування кожної з двох дат служили більш прагматичному завданню: зміцнення внутрішньої солідарності в кожному національному таборі і згуртування своїх співвітчизників навколо позицій, які відстоювали відповідно польські й українські національні лідери.