Олег ТУРІЙ

«УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ» В ГАЛИЧИНІ В СЕРЕДИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Мы, Русини Галицки, належимо до великого

руского народу, котрый однимь говорить язикомъ

и 15 мигhоновъ виносить зъ котрого пôлтретя

мілhона землю Галицку замешкує.

Зоря Галицка. 1848. 15 травня.

Пробудження до самостійного національно-політичного життя українського населення Галичини під час революційних подій 1848 р. було неоднозначно сприйняте сучасниками й отримало суперечливе, контроверсійне відображення в історіографії[1]. Незважаючи на полярність оцінок суті й характеру національного руху галицьких русинів, зумовлену гострою політичною боротьбою та особистими пристрастями окремих авторів, для більшості популярних публікацій і наукових досліджень властиве намагання подавати процес його розвитку як еволюцію від якоїсь початкової цілісності й одностайності до пізнішого роз’єднання і внутрішнього протистояння. Вже на початку 1860-х pp., коли розкол національного руху в Галичині на два протилежних табори: «молодих» і «старих», «руських» і «русских», або ж, як ми їх традиційно називаємо, – народовців і москвофілів, став очевидним, кожна із сторін намагалася довести своє виключне право на заступництво національних інтересів, апелюючи до того, що саме її ідейні засади лежали в основі єдиної національно-політичної платформи «руських патріотів» у часи «Весни народів», та звинувачуючи супротивників у відступництві й зраді. Народовці пояснювали відхід своїх політичних опонентів від «програми 1848 року» впливом російської пропаганди і магічною притягальною силою російських рублів[2]. Поборники «общерусскости», зі свого боку, вважали українство народовців наслідком польських інтриг, а заяву Головної Руської Ради про національну приналежність галицьких русинів до 15-мільйонного українського народу розглядали як тактичну поступку, за допомогою якої лідери «старої Русі» намагалися приховати свої справжні наміри[3].

Після занепаду політичного москвофільства та тривалого домінування в українській історіографії народовської концепції національно-визвольного руху нове трактування процесу національного відродження в Галичині запропонував канадський дослідник Павло Магочій. На його думку, галицькі русини в 1848 р. під тиском зовнішніх обставин створили певну організаційну структуру, але без належної інфраструктури, і тому наступних півстоліття йшла боротьба між групами лідерів за те, щоб нав’язати загалові прийнятну національну ідеологію. Більшість населення усвідомлювала, що вони не поляки, але мали великі труднощі з визначенням, ким вони є:

– чи окремою східнослов’янською русинською нацією;

– чи частиною окремої української нації;

– чи частиною «общерусскої» нації.

Залежно від відповіді на це запитання утворилось три групи національних патріотів: старорусини, народовці й русофіли. Ці групи не виникли відразу 1848 p., вони поступово виявлялися протягом наступних десятиліть. Так, згідно з баченням П. Магочія, перед 1870-ми роками серед галицької інтелігенції були лише старорусини. Наприкінці 60-х і протягом 70-х років відокремились народовці. Русофіли, що однозначно ідентифікували себе з великоруською нацією, відділилися лише наприкінці 90-х років XIX ст.[4]

Однак цій концепції, попри її оригінальність, бракує найважливішого – переконливих аргументів. І цю недостатність автор намагається компенсувати суто теоретичними конструкціями, в основі яких (як і в колишніх москвофільських та народовських концепціях) – абсолютизація лише однієї сторони складного й багатогранного процесу національного відродження та ігнорування фактів, що суперечать цій схемі. Натомість, об’єктивний і неупереджений аналіз історичних джерел дає підставу стверджувати, що національний рух галицьких русинів уже від 1848 p., тобто на момент свого організаційного оформлення і вступу в політичну стадію розвитку, поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (пропольську, проросійську, австро-русинську й українську), співвідношення між якими перебувало в постійній динаміці, у зв’язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів.

На це звернув увагу ще М. Драгоманов, який писав: «Коли по законам національних і спеціально-слов’янських відродим і в Галичині настав час поставленя питаня національного, то відповідь на се питане вийшла не в такій простій формі, як в иньших слов’янських землях, напр., у Чехії, Славонії, Польщі; і викликала окрім натурального розділу інтелігенції на партії культурно-політичні, ще й національні партії»[5]. І. Франко, аналізуючи події «Весни народів» у Галичині, також змушений був визнати: «Ми майже зовсім не знаєм внутрішньої історії руського руху в 1848 р. Знаємо лише глухо[...], що в тодішнім святоюрськім таборі не все йшло так гармонійно, як би мало здаватися, що й там були ріжниці думок, а може й ріжниці напрямів»[6].

Джерельне підтвердження наявності різних національно-політичних угруповань у середовищі української інтелігенції Галичини під час революції 1848-1849 pp. знаходимо у брошурі о.Василя Подолинського «Слово перестороги» (1848), у якій він не лише назвав їх, але й вказав цілі, до яких прагнула кожна з цих (за його термінологією) партій: чисторуська, польсько-руська, австрійсько-руська і російсько-руська[7]. А у листі до відомого галицького діяча А. Петрушевича, віднайденому нами у фондах Львівської наукової бібліотеки НАН України ім. В. Стефаника, священик К. Хомінський 18 травня 1848 р. писав, що бачив у Львові «Русинів розмаїтих: польських, німецьких, малоруських (так званих Ruthener), справжніх, на жаль, дуже мало, і то забутих і ославлених. Однак я не впадаю в розпач, бо думаю, що з Русинів німецьких колись зможуть вийти справжні Русини, а польські Русини (тобто такі, котрі мову руську за наріччя польської, а землю руську – частиною польської вважають) змушені будуть стати справжніми»[8].

Що ж тоді вплинуло на те, що Головна Руська Рада вже в першій своїй відозві задекларувала національну єдність і самостійність українського народу? М. Драгоманов уважав, що у 1848 p., «ce б то тоді, коли питане національне стало серйозним у Галичині, як і в цілій Австрії, – відповідь на нього була не так заплутана, як троха пізніше. На питане: «що ви за нарід?» – Галичани, які були в силі відповідати на такі питаня, се б то духовні, – відповідали: «Ми частина народу малоруського, що живе від нижньої та горішної Тиси в Угорщині до нижнього Дону та Кубані в Росії»[9]. Важливо, що таке означення своєї національної приналежності дала не лише Головна Руська Рада – воно пролунало на численних зібраннях місцевих Рад, у різних відозвах і петиціях, на сторінках преси і в творах художньої літератури.

Священик Йосиф Крушинський на установчому засіданні Жовківської окружної Ради 25 травня 1848 р. заявив: «Ми, братя, належимо до великого народу, котрий єдиним говорит язиком і 15 міліонів виносит, із котрого 2¹/₂ млн. замешкує пространь землі Галицкої, ограничену від мазурів ріками Сяном і Віслою, а поза тії границі західню сторону циркулу ясельского, сандецкого і частку томашовского із незначним виїмком, осади свої зовем краєм руским, а себе народом руским»[10]. А на наступному засіданні цієї ж Ради о.Михайло Бакинський сказав, що «Подоля, Волинь, Украина, Галичь суть то краh, 4 разы обширнhйшіи вôдъ правдивой Польски, а пєкнhйшихь, здоровшихь пôдъ сонцемъ надь нихъ нема, а прецh тамтіи що-разь бардзhй Московщина на своє перетягає, а мы якъ не будемъ о coбh памятати, до решты сполыцимъ ся, сами себе згладимъ, сами собh гробъ выкопаємъ»[11].

Теза про національну єдність Наддністрянської і Наддніпрянської України була одним із основних аргументів у полеміці з діячами польського національного руху, котрі, як писала «Зоря Галицка», «й бесhдами и письмами не признають намь анh нашои землh, анh нашого руского имени, зовуть нась Поляками грецького обрядку и чадами єднои польской матери»[12]. «Чиї ж то Карпати, чий то Сян, Буг і Дніпро з Дністром, і цілий простір урожайної землі між тими ріками з їх притоками? Яких то князів були столиці в Києві, в тій матері градів руських, у Червені, Володимирі, Перемишлі, Галичі? Скільки імен, стільки святих і дорогих серцю руському пам’яток», – риторично запитував у своїй відповіді на польські писання А. Петрушевич[13]. Спеціальне обгрунтування історичної, мовно-культурної та релігійної єдності українського народу містили звернення Головної Руської Ради до віденських властей стосовно поділу Галичини[14]. На Конгресі слов’янських народів у Празі 1848 р. українська делегація наголошувала, що виступає від імені всього 15-мільйонного народу, прагнучи створити в Галичині умови для піднесення «цілої руської народності», а не лише її галицької частини[15]. Подібні аргументи прозвучали й у стінах першого австрійського парламенту[16]. Відозва ініціативної групи по скликанню «З’їзду руських вчених» закликала працювати «для добра 15 міліонового рода»[17].

Важливе значення для поширення ідеї національної єдності всього українського народу серед населення Галичини мала «Зоря Галицка» та інші періодичні видання. «Чыжъ Русины, котрыхъ є 15 миліонôвь, не суть народомъ? – запитувала газета і сама ж відповідала. – Хоть ми, галицкіи Русины, єно часть того личного народу становимо и подъ иннымъ одъ нашихъ братій Рядомъ зостаемо, то тое нашихъ правь народности не зменшае и зъ нашими братьми пôдъ взглядомъ духовымъ, пôдъ взглядомъ письменности сообщатися ничь не перешкоджає. А и Поляки галицкіи суть также єно маленьковъ частковъ народу польского»[18]. У редакційних примітках до вірша M. Устияновича «До Зори Галицкои» давалися пояснення, що «Кіевъ – славная столиця святой Руси», а «по оупадку Кіевскои и Галицкои столицh работала Русь подъ Татарскою, Литовскою и Польскою державою – днесь Россія и Австрія держать тоть великій нарôдъ пôдъ властно своею; решта того народу жіе въ Царствh оугорскомъ». У самій же своїй поезії M. Устиянович в алегоричній формі закликав зорю, яка зійшла на «Галицкой землици», на «овой Руси святой частинh», засіяти для всього народу, що живе «ôдъ керниць Сяна до берегôвъ Дону. На земли краснôй, богатôй, широкôй»[19]. Ідея духовного єднання Галичини з усією Україною знайшла відображення на сторінках «Новин», «Пчоли», «Галичо-руского Вhстника», «Дневника Руского», а також у ранніх поезіях І. Гушалевича, Л. Данкевича, Б. Дідицького та ін.[20]

Домінування українофільських переконань серед галицької інтелігенції на початку «Весни народів» визнавали навіть їхні супротивники. У листуванні К. Хомінського й А. Петрушевича, які вже на початку революції усвідомлювали себе «общероссами», знаходимо буквально таке: «Совершенно дhлю твои гореванья надъ неистовымъ починаніемь нашихъ Малоруссомановъ. Но Малоруссоманія теперь господствуетъ. Ею заражена наша народна рада, наши посланцh въ Вhдню, якъ увидишь зъ приложенной предплаты на Енеиду Котляревского[21]. Но еще хуже, не терпить она жадного сопротивленія, и каждого, который о составh нашого языка инного есть мнhнія, називає заразъ Pseudo-Русиномъ, измhнникомь и Богъ знає чhмъ»[22].

Відомий москвофільський діяч Д. Зубрицький також визнавав, що у 1849 р. «едва 10 человhкь находилось въ Галиціи, которые разумhли настоящее Русское слово[...] Почти общее было метhніе у менее образованныхъ моихъ соотчичей, что нашъ Русскій и такъ называемый ими Московскій, или Россійскій, народъ есть два чуждые, различные между собою народы»[23]. А його молодший колега Б. Дідицький, згадуючи про події 1848 p., писав: «Подь понятіемъ Русь я представлялъ coбh тогда такъ, якъ и наибольшая часть нашихъ Русиновъ, только южную или Малую Русь съ ея древними стольными городами, Кіеомъ и Галичемъ, а сhверную Великую Русь уважали мы хотя и сродною намъ по общеславянскому происхожденію, но мало же не такъ само не своею, якъ не своею была для насъ даже и близше съ нами сусhдня, тоже славянская Польща. Еще-жь къ тому тую северную Русь изъдавна называно у насъ загаломъ «Москвою» »[24].

Російський мандрівник В. Кельсієв, який у середині 1860-х pp. побував у Галичині й встановив дуже близькі контакти з Я. Головацьким, А. Петрушевичем, Б. Дідицьким та іншими діячами «староруської партії,» такими словами окреслив їхній національно-політичний світогляд у 1848 р.: «Наша мова руська, а не русска-російська; ми русини, а в Росії росіяни, ми пишемо слово руський з одним «с», а росіяни з двома «с»; ми належимо до двох різних племен; російська мова нам не зрозуміла, російська церква – чужа, ми вірні сини престолу св. Петра, ми віддані слуги Австрійської монархії, тому що тільки у ній наше греко-католицьке віросповідання (унія) втішається належним захистом і покровительством, тоді як у Росії нас переслідують. Чого нам бажати від Росії, де панують батіг і адміністративне свавілля, в той час як наша вітчизна за декілька тижнів сталася однією з найліберальніших держав Європи!? Нехай уряд надасть нам політичні права і побачить, що не лише Росія не буде йому небезпечною, але й сам він буде загрозою для Росії. Наші одноплемінники, що проживають на Поділлі, Волині й Україні, дізнавшись, що хлопи в Австрії отримали волю, тільки й мріятимуть, як би їм перейти під благодійний скіпетр благородного дому Габсбургів. Наші одноплемінники за кордоном позбавлені святої віри батьків наших, унії, російською наругою. Нехай дім Габсбурґів надасть нам політичні права – все духовенство України, Поділля і Волині забажає знову повернутися до унії, за котрою воно тепер проливає сльози. Ми не росіяни, ми русини»[25].

Греко-католицька церква з її східним обрядом відіграла вирішальну роль у збереженні національної окремішності українського населення Галичини під час багатовікового іноземного поневолення. Релігійний фактор мав насамперед важливе значення для відрізнення галицьких русинів від поляків. Але помилковою була б і його абсолютизація. Залежно від політичної ситуації провідники галицьких русинів могли наполягати на тотожності конфесійної й національної приналежності або ж, навпаки, підкреслювати їх відмінність. Звертаючись до членів полонофільського Руського Собору, які виставляли себе «справжніми русинами»[26], кореспондент «Зорі Галицкої» писав: «Вы признаєтеся до руского щепу, и наветь, що давнhйнє, признаетеся до руской народности, а принадлежащи по большой части до римского обрядку, де русины не належать, кажете, що обрядокъ не творить народности. – Правда, признаемъ вамъ тоє; алежь най намь слобôдно буде питатися: «Що есть народнôсть въ идеи, а що вь появh?»[27]. А інший дописувач тієї самої газети зазначав: «Правда, же обрядокъ не ôдміняе народности, але ôдъ оного часу, якъ Бояры наши черезъ перемhну обрядку на полякôвъ попереходили, вже нарôдъ нашъ тутка на Руси чоловіка обрядку римского все за поляка тримавъ и тримати буде. А эсли кто популярнымъ быти хоче, той найся верне до обрядку отцhвь своихъ и свого народу, най покаже, же не гордить тимъ обрядкомъ»[28].

Небагато знайшлося бажаючих відгукнутися на ці та інші подібні звернення[29]. Принаймні нам відомий лише один такий випадок, коли Бережанська окружна Рада на засіданні 1 березня 1849 р. прийняла до свого складу «довго для насъ набувшого, лише Полякôвъ вліянямы нечестними зъ нами до днесь нелучившагося, однако въ серцh всегда Русина, бувшого дhдича, намь першого Саула, П. Іосефа на Шептицахь Шептицкого. Вже само имя[...] свhдчить о особh. П. Шептицкій повертавсь тому народови, изъ которого произходить»[30].

Якщо розділяюча роль церковного обряду в усвідомленні галицькими русинами своєї окремішності від поляків незаперечна, то питання про його вплив на формування української національної самосвідомості залишається дискусійним. Оригінальність і унікальність греко-католицької церкви полягала в тому, що її священослужителі й вірні одночасно виступали в двох іпостасях і, залежно від обставин, могли акцентувати на своєму «православному походженні» або не менш переконливо доводити свою «католицьку приналежність». Звичайно, коли йшлося про статус української церкви в системі державного управління чи суспільних відносин, то ієрархія апелювала до гарантованої владою «рівності усіх католицьких обрядів». Але якщо справа торкалася національно-політичних проблем, то реакція була протилежною. Так, відомий галицький граматик Й. Левицький у статті «О подійлh Галиціи» писав: «Мы Русины не гадаємо о мятежh, мы хочемо въ спокоh народнôсть нашу рускую[...] вольно якъ найобширнhйше при теперhшной конституцій розвинути и віри нашои православной воть скаженія боронити»[31]. Ніби продовження цієї думки знаходимо в листі священиків з Коломийщини до Головної Руської Ради, датованому 14 (26) грудня 1848 р., в якому вони просили домагатися скликання провінційного Синоду, щоб «оть узовъ и формъ, накиненыхъ намъ давнымъ системомъ, обтрястйся[...], справедливіи и съ свобододуміемь сего вôка согласный права и свободы, исторією и первобытными уставами греческой церкви намъ признаныи и принадлежныи, сохранно додержати»[32].

Таким чином, у середовищі греко-католицького духовенства щодо розуміння внутрішньої сутності й перспектив розвитку церкви існувало два основних погляди, які відображали дві протилежні тенденції: 1) до тісної інтеграції з католицьким світом і латинізації та 2) до возвеличення східної традиції й відновлення «первісної чистоти греко-слов’янськоґо обряду»[33]. Кожна із вказаних тенденцій мала свої межі: перша – окатоличення, що в тих умовах означало б і ополячення; друга – повернення до православ’я, що несло загрозу русифікації. Тобто перемога однієї з них не лише привела б до ліквідації унії, але й потенційно загрожувала би збереженню національної самобутності галицьких українців. Тому, ставши на чолі національного руху, греко-католицька ієрархія постійно змушена була не тільки відкидати домагання польських лідерів виступати від імені українського населення краю, але й виправдовуватись від звинувачень у тяжінні до «Moskwy і szyzmy», яких не шкодували супротивники, щоб підірвати довір’я у Відні до «вірних русинів». Пошуки уніатською церквою свого особливого місця в релігійному світі й забезпечення свого права на існування неминуче вели за собою необхідність визначення її позиції в системі державно-політичних, соціальних і національних відносин.

У червні 1850 р. «Зоря Галицка» опублікувала переклад статті «одного Русина» з віденської «Reichszeitung», у якій говорилося: «По дняхь марцевих оузнали ся Русини яко нарôдъ, ôдъ прочихъ славяньскихъ народôвъ розличный, который собственную величественную исторію мôгъ бы всказати и въ собh почувствовавъ оугольніи вимhнки самостоятельного розвитія. Яко прозябающа билина, оужасала ся народнôсть руска такъ само заслhпляючого сіянія загладою всhмъ грозящого всеславизму, яко и того, дабы не попалась въ тhнь и не збутвhла въ народh, хотяй покревнôмъ: польскôмъ. Съ довhріємь тиснули ся Русини до Австрія, не обмежаючи далеча свого съ нею сопруженія, властиво даже не роздумавши надь своєю повзятою политикою, дабы лише одсунути ся ôдъ тыхъ двохъ крайностей». Передовсім русини мусили домагатися «о оузнаніє свого битія на противъ мhгhнію радикальной польской стороны, якобы Русины съ Поляками єдно и тоє само були». Вказав автор статті й на причини, що протидіяли поширенню проросійських симпатій. «Греческо-католическе священничество, которое теперъ лучше образованное, якъ благочестивое россійское, разъ вступивши на керму руско-народного порушенія, не найшовши прежде ниякого соперника, не могло хотhти оупустити тоє становище, которое єго возносило, честолюбію єго догоджувало и лишь въ самостоятельнôмъ розитью народа єсть возможнымъ, – та и забувши на собственный хосенъ, кинути ся до идей всеславяньскихъ; ниякимъ образомъ не могло того бажати зречи ся всей въ новомъ времени набутой славы и хосна, дабы запасти въ Политическое ничество въ Росіи, которой существованіє съ формою правленія найтhснійше соединеноє»[34].

Отже, в умовах наростання революції та встановлення конституційно-демократичного правління ні пропольська, ні проросійська орієнтації не могли (через цілий ряд об’єктивних обставин) стати базовою національно-політичною платформою для розгортання масового визвольного руху галицьких українців та формування його ідеології. «Але[...], – як влучно зауважив І.-П. Химка, – негативної відповіді на запитання стосовно національного самовизначення було не досить. Хоча теоретично можливим були відразу декілька непольських і неросійських розв’язків кризи галицької національної ідентичності, історична реальність пропонувала лише два виходи: бути або австрійськими русинами (тобто обмежити націю територіально до Галичини, Буковини й Закарпаття), або ж – велико-українцями (тобто ототожнювати себе з українською нацією в Південно-Західній Росії)»[35].

Тобто не тільки і не стільки релігійний обряд визначив «українське» вирішення проблеми національної ідентичності греко-католицької інтелігенції Галичини. Важливу роль відіграв також цілий ряд інших взаємопов’язаних факторів: 1) мовно-культурні особливості; 2) історичні традиції; 3) соціально-економічні умови; 4) внутрішня і зовнішньополітична ситуація.

Підставовою основою національного розвитку беззастережно вважалася народна мова. Вже у першій петиції галицьких русинів до цісаря від 19 квітня 1848 р. було прохання запровадити в усіх навчальних закладах Східної Галичини

навчання «въ рускимъ язиці народномъ»[36]. Члени Головної Руської Ради на своєму установчому зібранні 2 травня 1848 p. y приміщенні консисторії св. Юра віддали шану пам’яті М. Шашкевича, що також мало глибоко символічне значення[37]. А на наступному засіданні було прийнято ухвалу, «що бы въ письмахъ нашихъ рускихъ триматися мовы народа, однако съ правописашемъ етимологическимъ»[38]. У програмі видання «Зорі Галицкої» говорилося, що вона друкуватиме статті «въ нашомъ рускимъ язиігб, якимъ нашъ народъ говорить»[39]. Злісна іронія польського «Dziennika Narodowego», який порівнював українську мову з діалектом ольденбурзьких селян[40], викликала гостру відповідь редакції першої української газети, що такі порівняння не можна відносити «до 15 мhльонового народа руского»[41]. «Зоря Галицка» називала рідну мову «ядромъ народности», закликала вивчати і впроваджувати її в повсякденне життя, тішилася її красою та милозвучністю, давніми історичними коренями.

Така позиція керівництва Головної Руської Ради та її друкованого органу знаходила підтримку серед українського населення, яке, в свою чергу, вимагало від своїх провідників та органів державної влади, щоб оголошення урядових законів і розпоряджень, офіційне діловодство та судочинство, навчання в школах та видання книг і підручників здійснювалося виключно народною мовою. Так, на засіданні Головної Руської Ради 30 червня 1848 р. «читано предложенье зъ чортковского циркулу, абы ся циркуляры по малоруски и для народа зрозуміли печатали»[42]. Члени Бережанської Руської Ради листовне просили, «дабы на часи будущіи такъ Патента одъ Его Величества, яко и вси прочіи указы одъ высочайшихъ рядовъ и обвіщанія окружныя не въ церковнôмъ, но въ просто рускôмъ язицh [...] могли происходити»[43]. А в іншому листі вони домагалися, щоб шкільні підручники «могли не такою бесhдою бути писанh, як Гистория бhблійна, бо денекотрh вирази и оуступи также сут нашим русинам незрозумhлh»[44]. Навіть вихованці львівської греко-католицької семінарії у червні 1848 р. подали прохання, щоб у наступному шкільному році всі предмети «в язызh малорускомъ публhчно поберати могли», оскільки це, на їхню думку, буде необхідним у майбутній душпастирській праці[45].

Гостра потреба вирішення проблеми літературної мови була причиною скликання «З’їзду руських вчених». Найважливішим завданням цього форуму, вважали його організатори, було «оустановити для язика нашого однаки формы, а для письма нашого пріймити найстосовнhйшу писовню; висвhтити рôжницю мовы ношои ôдь язика старословяньского, такоже ôдь россійского и ôдъ польского»[46]. У листі M. Верещинського до Я. Головацького читаємо: «Понеже на собранію учених наших в Львовh голос Ваш єсть важный и без сомнhнія буде слиханій, удаю ся прото до Вас в рhчи языка и правопису руского – и заклинаю во имя розуму чоловіческого, абы не творено нового ученого языка, абы народный язык зостав ненарушений и був подставов нашего письменництва. Для народа нашого шукаємо світла и гаразду, наиже буде язык єго органом, котрим до него говорити, єму одвhчнh правды удhляти маєм... Мы вже вступили на злу дорогу, мы аккомодуємо ся вже до церковного, вже до польского, вже до російского языка, и другимъ Славянамъ не велику прислугу робемо, а собh шкодимо»[47].

І коли на самому з’їзді у Львові в жовтні-листопаді 1848 р. кілька «учених» зробили спробу нав’язати церковно-слов’янщину[48], більшість діячів національного відродження рішуче виступили на захист народних основ літературної мови[49]. Очевидно, що саме завдяки рішучості й наполегливості Я. Головацького, І. Жуковського, М. Устияновича, р. Моха та їх однодумців, науковій обґрунтованості їхніх промов і щирому вболіванню за народну справу з’їзд ухвалив: «Маємо ся тримати того язика, якимъ нашъ нарôдъ говорить, и що всюда або по наибольшей части оть него уживане, має быти правиломъ»[50].

Українські патріоти в Галичині вже на зорі національного відродження були свідомі величезної історичної ваги вибору основних засад подальшого розвитку нації. У вступі до університетського курсу «руської словесності» Я. Головацький писав: «Галицкіи Русине, якъ ньшh видить ся, мають призначеньє въ крузh соплеменныхъ словяньскихъ народôвъ розвинути свою родиму словеснôсть, своє питоме житьє, поповнити тую розгрань, яка меже Словянами безъ нихъ появляє ся, вплывати на образованьє милюнôвъ свого писмени и переносити європейске просвhщете тихимъ розвоємь на весь южнорускій нарôдъ»[51].

У цьому контексті надто категоричним виглядає твердження І. Лисяка-Рудницького, «що в усіх заявах Ради та її окремих лідерів ми не знаходимо жодного спеціального покликання на становище їхніх співвітчизників у Росії і на взаємовідносини двох частин нації, розділеної між Російською і Австрійською імперіями»[52]. Палкий заклик до єднання всього українського народу пролунав 9 червня 1848 р. на засіданні Жовківської Руської Ради з уст о. М. Бачинського: «Мы, духовній, вы, шляхта, що сте еще вірній лишили ся своей руской матери, мhщаны и селяны, а теперь обыватели пôдъ крылами конституцій, держhмь ся купы, зачинаймо мыслити о насъ, о провидhню, о язицh и о народности нашой, поступаймо за иншими народами – крикнhмь до братій нашихъ ажъ до самого Днhпра, абы чужину покидали а свого ся держали, нехъ Европа ся переконає, же нарôдъ рускій бувъ колись свhтлимь, крhпкимь, самодhльньїмь, нhмъ Польска и Москва ся зъявила, же и теперь годенъ шацунку»[53].

Отже, в уявленні національне свідомих патріотів 1848 p. український народ був єдиним, хоч і розділеним державними кордонами, суспільним організмом, частини якого пов’язані спільною історією, культурою, мовою, релігією, традиціями і можуть взаємно впливати одна на одну. М. Устиянович у згадуваній вже поезії «До Зори Галицкои» висловив надію на те, що сонце свобода, здобутої галичанами, розбудить національне життя на Великій Україні:

Розъяснитъ око журлива вдовиця;

А вколо сонця дитятко малое

Засче при пhснянь о Днhпру, Полтавh.

Якъ соколятко въ гнhздh молодое,

Снити о щастю и Козацкой славh[54].

А у відозві Головної Руської Ради 1 грудня 1848 р. говорилося й про можливість зворотного впливу: «Коли ôуже Русины вырекли своє желанє стати яко нарôдъ самъ въ собh, то дармо ихь навертати до народной нечинности. Хотьбы навhть теперь бôльшость ученыхъ рускихъ на тоє пристала, абы и надаль рускій нарôдъ сростався съ польскимъ, такъ жебы польске слово було въ школахъ, въ ôурядахъ и судахъ, то такій нарôдъ рускій не сростеся съ польскимъ. Русины на Украйнhне далибы слову рускому загинути, и збудили бы насъ, братей своихъ, надь словомъ польскимъ дрhмающихь»[55].

Окрім мови та етнічної території важливими чинниками усвідомлення своєї національної приналежності українським населенням Галичини були такі особливі форми духовної та матеріальної культури, як народна пісня, національний одяг, народні звичаї та обряди, національна символіка тощо. Відповідаючи на закиди поляків про «невиробленість» української мови, дописувач «Зорі Галицкої» зазначав: «ôуже то и наша руска мова выробилася въ ôустахъ пятьнайцятъ мhльонôвь нашого руского народа, котрый нею говорить и може ся добре зрозумhти, и котрого прости думы славни по всhмъ свhтh»[56]. А в іншому матеріалі того самого часопису говорилося: «Хвалити Бога, довhдуємося, же всюда по Галичинh рускôй, и видимъ на свои очи, же ту, во Львовh и коло Львова, заможнhши и свhтлhший Русины понемаютъ духа свободы и зачинають цhнити русконародни наши звычаи, повертаючи до нихъ[...] Оуже говорять рускимъ такъ краснымъ, такъ миленькимъ и такъ солоденькимъ своимъ словомъ. Оуже спhвають свои руски пhсни. Оужеся оубираютъ рускимъ строіомь, рускими одежами и приоздобляютъ рускими цвhтамы»[57]. В одному тогочасному листі читаемо, що «во Львові всюда шапки наши руски сивы – а поляки плюють за тими рускими головами»[58]. Про красу народної пісні та її значення для збереження національної окремішності українців говорили й учасники «З’їзду руських вчених»[59].

Особливе місце займала справа національної символіки. 16 травня 1848 р. Григорій Шашкевич від імені членів Руської Ради у Станіславові запитував у листі до Головної Руської Ради, «яка є руска кокарда?»[60]. На таємному засіданні 18 травня Рада у Львові ухвалила відповісти, «що знамя земли руской тутейшои есть левъ, а цвhты руски жовтый и сыный»[61]. Було також вирішено опублікувати цю відповідь[62] і «Зоря Галицка» вмістила «гербъ, або знамя Галыцкои Руси: є то золотый левъ въ сынhмь поли, вспинаючійся на скалу»[63]. Досить швидко національна символіка поширилася серед українського населення краю: в сині й жовті кольори були оздоблені зали засідань Головної Руської Ради та її місцевих філій, «З’їзду руських вчених» і «Галицько-руської матиці»; ці ж барви домінували на різноманітних урочистостях і святкуваннях; таких же кольорів прапори вручалися загонам національної гвардії; елементи національної символіки мала форма батальйону руських гірських стрільців; зрештою, синьо-жовті стрічки й кокарди були просто модними прикрасами дівчат і юнаків.

Процес формування національної свідомості, супроводжуваний гострою національно-політичною боротьбою в Галичині, спонукав українську інтелігенцію до творення свого національного міфу, який повинен був вказати народові на те, що вирізняє його з-поміж інших і дає право на самостійне національне існування. Важливою складовою цього міфу була глорифікація минулого, з особливою увагою до тих періодів історії, коли український народ мав свою державність або ж боровся за її створення. У згадуваній уже петиції від 19 квітня 1848 р. говорилося: «Далеко болша половина жителей Галиціи суть Русини. Они суть отраслею великого словеньского рода. И мы имhли колись своих власныхъ родственных Князей изъ покоління св.Владимhра. Якъ тій вымерли, ôутратило наше возлюбленне отечество въ другой половинh четырнадцятого віка самостоятельность»[64].

Головна Руська Рада, зробивши відому заяву про 15-мільйонний руський народ, уточнювала: «Той народъ былъ колись самодhльний, рôвнялся въ славh найможнhйшимъ народамъ Європы, малъ свôй письменный языкъ, свои власній суставы, своихъ власныхъ князhвъ; однымъ словомъ: былъ въ добрôмъ бытью, заможнымъ и сильнымъ. Черезъ непріязніи судьбы и рôзни политични нещастя розпался поволи той великій народъ, стратилъ свою самодhльнôсть, своихъ князhвъ и пріишолъ пôдъ чуже панованье»[65].

Запропонована в цих документах схема стала класичним взірцем для всіх наступних відозв, статей, петицій і промов, що виходили або виголошувалися від імені Головної Руської Ради чи окремих людей, що вважали себе національними патріотами. Правда, як можна зауважити навіть з наведених уривків, у трактуванні минулого також не було єдності. Одні намагалися особливо виділити період існування окремого Галицько-Волинського князівства, інші підкреслювали велич і могутність єдиної Київської Русі. Порівняно рідше, але з не меншим захопленням, описувалися героїчні подвиги козаків[66].

Суттєвим недоліком національного руху галицьких русинів під час «Весни народів» було те, що його провідники так і не змогли витворити єдиної, цілісної ідейно-політичної програми. Разом з тим ми маємо незаперечні докази того, що усвідомлення необхідності й неминучості державно-політичної незалежності України серед певної частини галицької інтелігенції існувало вже в 1848 р. В анонімній статті, писаній польською мовою, що збереглася серед матеріалів Головної Руської Ради, недвозначно заявлялось: «Від Тиси за Карпатами, по обидва боки від Дністра і Дніпра аж до берегів Дону розкинулися поселення одного слов’янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів. Тому призначенням такого великого народу не може бути, щоб у Європі займати побічне становище, щоб підпорядковуватись іншому[...] Скажімо відверто, чого прагнуть і мають право прагнути русини. Хочуть бути народом самостійним, непідлеглим нікому іншому. Все, що на їхній землі чинить їм шкоду або є ворожим, їм ненависне. З того випливає, що все іноземне, інородне з часом повинно зникнути з їхнього краю. На Русі живуть в умовах, не згідних з правом і мовою руського народу, переважно як шляхта, міщани і урядники, мадяри, поляки і росіяни. Розуміючи теперішні події і перспективи, не можна сумніватися в тому, що ці елементи в кінцевому підсумку мусять зникнути з Руської землі, столицею і серцем котрої як колись, так і потім буде Київ[...] У Галичині русини сусідують з поляками. Обидва народи – побратими, розмовляють братніми мовами, то нехай по-братньому й порозуміються між собою, а надія на Бога, що ніколи між слов’янськими родами не буде ненависті. Поступаймо відверто і без передсудів, взаємно пильнуймо наших прав. Доля помістила нас поруч, дала нам справді рівні сили і, безперечно, закликає нас до того, щоб ми разом виступили проти спільних небезпек». Автор статті не відкидав ідеї польсько-української федерації, вважаючи, що «може було би краще для спільної справи, коли б русини утрималися зі своїми відозвами аж до того часу, поки незалежність народів по Двіну і Дніпро була б здобута в ім’я Польщі. Може в той спосіб і для поляків, і для русинів легше було би вибороти приналежні їм свободи. Але коли вже сталося інакше, коли бажання самостійності й окремішного існування уже задеклароване, не можна більше навертати Русинів до національної бездіяльності, а треба вчинити так, щоб їхня боротьба за незалежність сприяла незалежності сусідніх Польщі й Татарії. Хай львівська Галичина стане зародком майбутньої вільної Русі, а краківська Галичина – майбутньої Польщі»[67].

Перспективи, які таїло в собі пробудження до національного життя корінного населення Східної Галичини і про які не могли, чи не хотіли відкрито заявити його провідники, були зрозумілі супротивникам останніх, керівництву польського національного руху, а також – австрійській адміністрації. Зокрема, одна з місцевих філій Польської Ради Народової у спеціальній відозві, датованій 10 червня 1848 p., намагалася переконати греко-католицьке духовенство в тому, що русини, хоч і нараховують 15 млн., ще не готові до самостійного державного життя, оскільки не мають великих маєтностеи, досконалої мови, розвиненої національної самосвідомості й необхідного політичного досвіду[68]. А «шеф краю», польський аристократ і державний сановник А. Ґолуховський, протестуючи проти планованого віденським урядом розмежування Галичини на українську і польську частини, у травні 1849 р. писав, що немає причин сумніватися у вірності Австрії теперішнього покоління галицьких русинів, керованих церковною ієрархією, але якщо б прохання про поділ краю було задоволене й українці отримали можливості для національного розвитку, «в такому разі коли не теперішнє, то без сумніву наступне покоління звернулося би до споріднених племен, які живуть під російським скіпетром, щоби витворити одноцільний могутній державний організм. Тоді руська частина Галичини при поступі просвіти і матеріальної культури стала би вогнищем інтриг і заходів, метою яких були б, з одного боку, злам ієрархічної сили духовенства, а з другого – згадана вище злука народів. Коротко кажучи, тоді могла би постати така сама боротьба за відбудову Русі, яка вже багато літ з перервами, але із залізною витривалістю ведеться за відновлення вільної і незалежної Польщі»[69].

Звичайно, далеко не всі представники галицької інтелігенції під час «Весни народів» були переконаними українофілами. Для самоусвідомлення багатьох із них було цілком достатнім, що вони 1) русини, тобто не поляки і 2) лояльні піддані цісаря й Австрії. Такий світогляд ми і можемо окреслити терміном «старорусинство» чи «австрорутенство». Не виключено, що потенційно така орієнтація могла привести до витворення окремої галицької чи «австрорусинської» національної ідентичності. Прообразом такого національно-політичного утворення була ідея поділу Галичини на дві окремі провінції та об’єднання всіх українських земель Габсбурзької імперії в один коронний край[70]. Полемізуючи з прихильниками польсько-українського єднання, Й. Левицький писав: «Треба оуже нынh самобытності 2.900.000 Русинôвъ (до яких він відносив населення Галичини, Буковини і Закарпаття. – О.Т.) мислити, чого лишь черезъ окрему провінцію рускую доступити можемо, т.е. черезъ в отлученієся вôтъ Поляковъ границею, абы дальшому вліянію польского елементу на руску землю изъ заходу вже разъ таму положити; але душею и мислею, подобие якъ со всіма Славянами, и съ ними жити можемо и повиннысьмо». Автор далі зазначає, що для відновлення колишньої Речі Посполитої необхідно було б «розбити Прусака тай Москаля и вôтъ Австріи за помочею мятежа вôдорватися». А оскільки для «вірних русинів» такий шлях абсолютно не підходить, то «лhпше, розумнhйте и натуральньйше держатися Идеи Цhсара и Царя нашого Галиціи та Володимеріи Фердинанда и на пôдставh совершенной независимости вôть Поляковъ, справедливости и найвольиhйшого розвою народнôсть рускую во окремой Провhнцій руской оудержовати и возносити»[71].

Цитований вже нами дописувач до віденської «Reichszeitung» свідчив: «Toe искреннее сопряженіє Русинôвъ съ Австрією не було такъ дуже обдуманымъ, вырахованымъ намърашемъ рускихъ проводировъ, но паче инстиктомъ, напоромъ природнимъ, который велъвъ загороженымъ яку небудь найближшу помочь, якоє небудь наилучшее средство оухватити»[72]. А Я. Головацький згадував, що у 1848 р. «при всемъ стремленіи къ самобытности и свободh, Русины очень хорошо понимали, что, по своей малочисленности, они не могуть образовать самостоятельнаго государства. Чувство народности влекло ихъ къ кровнымъ братьямъ, но слиться съ ними въ одно политическое цhлое не было никакой возможности, при тогдашнихъ отношеніяхь двухъ державъ, въ составъ которыхъ вошли восточные и западные Малоруссы. Оставалось единственное средство – выборъ между Австрією и Польщею. Они выбрали Австрію, потому что она представляла бoлhe гарантій для ихъ народности, нежели Польша[...] Русины протянули руку не деспотической Австріи, а конституціонной, признавшей личную и народную равноправность»[73].

Отже, в умовах революції та проголошення демократичних свобод нечисленна українська інтелігенція в Галичині, більшість якої складало греко-католицьке духовенство, змушена була взяти в свої руки провід національно-визвольним рухом та творити його ідеологію. Окрім внутрішніх історичних, культурних, релігійних та інших передумов важливий вплив на її формування мали такі зовнішні чинники: 1) австрійська адміністрація; 2) протистояння з поляками. І якщо перший фактор не дозволяв «вірним русинам» навіть у їхніх планах національно-політичного розвитку виходити поза державні кордони імперії Габсбургів і заохочував обмежитися суто галицьким чи австро-русинським означенням своєї національної приналежності, то наявність такого сильного й небезпечного супротивника, як польський національний рух з його провідною ідеєю відбудови польської державності (зокрема, й на українських землях), змушувала церковну ієрархію шукати адекватної протидії, що об’єктивно сприяло усвідомленню загальноукраїнських національних інтересів або ж вело до посилення проросійських симпатій.

---

[1] Детальніший огляд історіографії див.: Турій О.Ю. Греко-католицька церква в суспільно-політичному житті Галичини, 1848-1867. Автореф. дисерт. канд. істор. наук. Львів, 1994. С. 2-7.

[2] Див. публіцистичні статті ранніх народовців (К. Климковича, Д. Танячкевича) у «Вечерницях» (1862-1863), «Меті» (1863-1865) та ін. виданнях. Серед великої кількості спеціальних праць істориків народовського напряму можна виділити такі: Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772-1880 pp.). Відень, 1916; Щурат В. На досвітку нової доби. Статті й замітки до історії відродження Галицької України. Львів, 1919; Вознях М. Як пробудилось українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924; Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців, 1848-1914: На підставі споминів. Львів, 1926, а також численні статті й публікації документів К. Студинського та Я. Гординського.

[3] У серпні 1866 p. y львівській газеті «Слово» з'явилася відверта декларація, що «Русь Галицка, Угорска, Кіевска, Московска, Тобольска и пр. подъ взглядомъ етнографическимъ, историческимъ, лексикальнымъ, литературным!,, обрядовымъ есть одна и таяже самая Русь». Прихильники «общерусскости» заявили: «Мы не Рутены съ 1848 года, мы настоящіи Русскіи», і виступили з критикою надмірної прив'язаності своїх попередників до цісарського трону й Австрії та їхньої нерішучості у відстоюванні національно-культурної єдності галицьких русинів з Росією. А у книзі «Галицкая Русь въ европейской политиц-Ь» (Изданіе редакцій «Нового пролома», Львовъ, 1886) навіть стверджувалося, що у 1848 р. «Галицкая Русь посредствомъ Головной русской Рады объявила себе отдhміьнымъ трєхмиліоннымь народомъ, заселяющимъ Галицію, Буковину и сhверо-восточную Венгрію[...] О пятнадцати-миліонномь народh въ отзывахъ Головной русской Рады нhтъ и помину». Москвофільська концепція найбільш повно відображена у таких роботах: Дhдицкій Б. Своежитьевыи записки. Львовъ, 1906. Ч. 1: Где що до исторіи саморозвитія языка и азбуки Галицкой Руси; 1908. Ч. 2: Взгладъ на школьное образованье Галицкой Руси въ XIX ст.; Свистунъ Ф.И. Прикарпатская Русь подъ владhшемъ Австріи. Львовъ, 1895-1896. Ч. 1-2; Мончаловскій O.A. Святая Русь. Львовъ, 1903; Фчлевич И.П. Из истории Карпатской Руси. Очерки галицко-русской жизни с 1772 г. (1848-1866). Варшава, 1907.

[4] Magocsi P.R. Old Ruthenianism and Russophilism: A New Conceptual Framework for Analyzing National Ideologies in Late 19-th Century Eastern Galicia // American Contributions to the Ninth International Congress of Slavists. Kiev, September 1983. Vol. 2. P. 305-324.

[5] Драгоманов M. Літературно-суспільні партії в Галичині (до року 1880). Львів, 1904. С. 4.

[6] Франко І. Іван Гушалевич // Літературно-науковий вістник. Львів, 1903. Т. 23. С. 169.

[7] PodolińskiB. Słowo przestrogi. Sanok, [1848]. S. 21-22; Щурат В. Речник незалежности України в 1848 р. о.Василь Подолинський // На досвітку нової доби. Львів, 1913. С. 167-168.

[8] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. А. Петрушевича, спр. 469, п. 12, № 196-А.

[9] Драгоманов M. Літературно-суспільні партії в Галичині. С. 4.

[10] Діло. 1898. 7 (19) листопада. Оригінал тексту цієї промови був написаний українською мовою латинськими літерами. Див.: Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України (далі – ІЛ НАН України), від. рукописів, ф. I. Белея, спр. 678.

[11] Там само. Спр. 665; Діло. 1892. 13 (25) серпня. У цій же промові о. М. Бачинський вказував і на церковно-релігійну єдність українського народу, вважаючи, що лише через непродуману політику польської шляхти «біла Русь, Поліся, Украина и въ Cвhтh славная Метрополія наша Кієвска достала ся Москалямь.., а по нещасливôмь роцh 1830 утратили-смо 4 Епіскопства и столицю значеня нашого Почаhвъ».

[12] Зоря Галицка. 1848. 13 червня.

[13] [Pietruszewicz A.] Stów kilka napisanych w obronie ruskiej narodowości. Lwów, 1848. S. 47-48.

[14] Ці меморандуми опубліковані в книзі: Malinowski M. Die Kirchen- und Staats-Sätzungen bezüglich des grichisch-katholischen Ritos der Ruthenen in Galizien. Lemberg, 1861. S. 551-581.

[15] Wiilocki W.T. Kongres Słowiański w roku 1848 i sprawa polska. Lwów, 1927. T. 1. S. 65-68; Źáćek V. Slovansky sjezd v Prażę roku 1848. Sbirka dokumentu. Praha, 1955. S. 264-267.

[16] Див. промови Г. Яхимовича, Ф. Палацького і Ріґера на засіданнях конституційної комісії в справі поділу Галичини: Protokolle des Verfassungs-Ausschusses im Österreichischen Reichstage 1848-1849 / Herausgeg. vom A. Springer. Leipzig, 1885. S. 24-25, 26-27, 30-32.

[17] Запрошеньє ученихъ рускихъ на зЪздъ до Львова // Зоря Галицка. 1848. 5 вересня. Чернетка відозви див.: ІЛ HAH України, від. рукописів, ф. Î. Белея, спр. 691.

[18] Зоря Галицка. 1848. 18 липня.

[19] Там само. 15 серпня.

[20] Детальніше про це див. передмову К. Студинського до видання: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850-62 / Вид. К. Сгудинський // Збірник філологічної секції НТШ. Львів, 1905. Т. 8-9. С. VI-Х, а також: Франко І. Іван Гушалевич. С. 170-175.

[21] Тут ідеться про намір о.Кирила Блонського, депутата австрійського парламенту, видати книгу: «Вергіліева Єнеида на малорускій языкъ переложена Котляревскимъ». Див.: Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 180 (Головна Руська Рада), оп. 1, спр. 2, арк. 99; спр. 38, арк. 29. З невідомих причин книга не була надрукована.

[22] Лист К. Хомінського до А. Петрушевича, 7.10.1848 р. // ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. А. Петрушевича, спр. 469, п. 12, № 203-А.

[23] Лист Д. Зубрицького до «Императорского общества истории и древностей» в Москві, 6 (18). 01. 1853 р. // Студинський К. З кореспонденції Д. Зубрицького (Роки 1840-1553) // Записки НТШ. Львів, 1901. Т. 43. С. 59.

[24] Дhдицькій Б.А. Своежитьевыи записки. Ч. 1. С. 8.

[25] Кельсиев В. Галичина и Молдавия, путевые письма. Санкт-Петербург, 1868. С. 174.

[26] Детальніше про полонофільську течію див.: Турій О. Національне і політичне полонофільство серед греко-католицького духовенства Галичини під час революції 1848-1849 pp. // Записки НТШ. Праці історично-філософської секції. 1994. Т. 228. С. 183-206.

[27] Зоря Галицка. 1848. 6 червня.

[28] Там само. 18 липня.

[29] Там само. 1849. 15 (01) січня, 31 (19) січня.

[30] Акты бережанской Рады русской 1848-1849 гг. // Вhстникъ «Народного Дома». 1909. С. 155. Важко точно встановити, чи вступ Й. Шеппщького до Руської Ради пов’язаний зі зміною обряду чи йшлося лише про визначення його національно-політичної приналежності, бо, як відомо, трохи раніше єпископ Яхимович відхилив прохання польських шляхтичів руського походження про їх повернення до обряду своїх предків, заявивши, що «русини шляхти не мають і не потребують» (Kaczala S. Polityka Polaków względem Rusi. Lwów, 1879. S. 291).

[31] Зоря Галицка. 1848. 17 жовтня. Вживання терміна «православний» для означення конфесійної приналежності галицьких русинів було в той час досить поширеним.

[32] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 41, арк. 31-32.

[33] Korczok A. Die grichisch-katholische Kirche in Galizien. Leipzig; Berlin, 1921. S. 121-136.

[34] Зоря Галицка. 1850. З (15) червня.

[35] Химка І.-П. Греко-католицька церква і національне відродження у Галичині, 1772-1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії / Ред. Я. Грицак, Б. Ґудзяк. Львів, 1993. Ч. 1. С. 87.

[36] Зоря Галицка. 1848. 23 травня. Це дуже промовистіш факт, бо серед авторів петиції були Д. Зубрицький та В. Левицький, яких аж ніяк не можна зарахувати до поборників народної мови (Голубець М. Полум’яний 1848 рік. Львів, 1923. С. 35).

[37] Зоря Галицка. 1848. 27 червня; ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 2, арк. 1.

[38] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 2, арк. 14.

[39] Зоря Галицка. 1848. 15 травня. Лише окремим «общеросам» напрям редакції не був до вподоби, але відкрито протестувати проти нього ніхто не насмілювався. Зокрема, К. Хомінський у листі до А. Петрушевича 18 травня 1848 р. писав: «Посилаю тобі також відозву і руський часопис (тобто, «Зорю Галицку». – О.Т.), редактором якого підписується якийсь Павенцький. Є то чоловік, який крім польської і трохи поточної руської мови нічого більше не уміє. Начальником усіх подібних Русинів є о.Жуковський, який через те є водночас найвищим законодавцем і творцем руської мови, а тому ні на крок не відступає від друкарні Ставропігії, щоб йому якийсь Москаль правопису і мови не зіпсував». А в іншому листі він додав, «що до тої партії, на жаль, Стадіон має велику довіру» (ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. А. Петрушевича, спр. 469, п. 2, № 196-А; 443-В).

[40] Dziennik Narodowy. 1848. 10 maja. Заяви аналогічного змісту друкували й інші польські газети, напр.: Jutrzenka. 1848. 12 maja.

[41] Зоря Галицка. 1848. 13 червня.

[42] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 2, арк. 45.

[43] Там само. Спр. 34, арк. 17.

[44] Акты бережанской Рады русской... С. 108.

[45] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, Спр. 37, арк. 57.

[46] Зоря Галицка. 1848. 5 вересня.

[47] Лист М. Верещинського до Я. ІЬловацького, 24.09.1848 // Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. С. 295-296.

[48] Під час з’їзду «Ч. Ганкевичъ и Ч. Венедыктъ Левицкій за святый языкъ старославяньскій почитали и застерегли, бы ему жадну кривду не учинити и бы го жадновъ мhровъ не понижити»,— на що Иосиф Левицький відповів: «Воспитаніє має бути въ народнôмъ языцh, а тôлько о средствахъ помышляти належить, абы старославяньскій зрозумhлимь стався» (Головацкій Я. Историческій очеркъ основанія Галицко-руской матиц-в. Львовъ, 1850. C. CV-CVI).

[49] Там само. C. 8-9, 30-31, 43.

[50] Там само. С. СІ.

[51] Головацкій Я. Тры вступительніи предподаванія о руской словесности. Львôвъ, 1849. С. 28.

[52] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Ред. Ф. Сисин, упоряд. Я. Грицак. Київ, 1994. С. 419.

[53] Діло. 1892. 13 (25) серпня.

[54] Зоря Галицка. 1848. 15 серпня. Аналогічна ідея звучить у промові того ж М. Устияновича на «З’їзді руських вчених» та в ранніх поезіях І. Гушалевича, Б. Дідицького та ін.

[55] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 1, арк. 44-45.

[56] Зоря Галицка. 1848. 20 червня.

[57] Там само. 1849. 10 січня.

[58] Лист М. Малиновського до А. Петрушевича, [кін. 1848-поч. 1849 p.] // ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. А. Петрушевича, спр. 302, п. 7, № 447-В.

[59] Головацкій Я. Исторически очеркъ... С. 8-9.

[60] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 7, № 16.

[61] Там само. Спр. 2, арк. 26.

[62] Там само. Спр. 7, № 16.

[63] Зоря Галицка. 1848. 27 червня.

[64] Там само. 23 травня.

[65] Там само. 15 травня.

[66] «Тяжка кривда, котру Богданъ или Федорій Хмhльницкый ôдъ Поляковъ понêсъ, була причиновъ зôбраня ся великого войска козацкого, ôдъ котрого Богданъ, Гетьманомъ обраный, крhпко мстивъ ся на Полякахъ свои и всhхъ Русинôвъ кривды, Украину зъ неволh Польской освободивъ и цhлу Русь зъ ней ххотhвъ освободити», – писала «Зоря Галицка» у примітці до кореспонденції «Зъ Перемишля», в якій дописувач застерігав поляків від продовження давньої політики утисків і переслідувань українців:

По дощи земля гриби родыть,

По крови – Богданôвъ выводитъ.

Ця газетна замітка надихнула поета М. Устяновича на віршовану відповідь «До Перемышлянъ»:

Якъ розôллеться терпеливости мірка:

Знайде ся скоро козацькая слава,

Знайдемъ Богдана, знайдемъ Владимhрка

И поспитаемъ «Чія ту землиця?

Чія ту маты? чія ту столиця?

(Зоря Галицка. 1848. 13 червня, 1 серпня).

[67] ЦДІА України у Львові, ф. 180, оп. 1, спр. 8, арк. 3-4.

[68] Там само. Ф. 408, оп. 1, спр. 499, арк. 3-4.

[69] Łoziński Br. Agenor hr. Gołuchowski w pierwszym okresie rządów swoich. 1846-1856. Lwów, 1901. S. 149-150.

[70] Серед праць, спеціально призначених цій проблемі, можна назвати: Кревецький І. Справа поділу Галичини в pp. 1846-1850 // Записки НТШ. Львів, 1910. Т. 93-97; Лозинський М. Утвореннє українського коронного краю в Австрії. [Відень], 1915; Терлецький О. Питання поділу Галичини і об’єднання українських земель, що були під Австрією в 1848-1850 pp. (машинопис) // ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. О. Терлецького, спр. 148, п. 14.

[71] Зоря Галицка. 1848. 10, 17, 24 жовтня.

[72] Там само. 1848. З (15) червня.

[73] [Головацький Я.] Русины въ 1848 году (Памяти Т.Г. Шевченка) // Основа. Санкт-Петербург, 1862. № 4. С. 8-13.