Микола КРИКУН

ОСТАП ГОГОЛЬ – ГЕТЬМАН КОЗАЦТВА

ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Остап Гоголь помітно вписався в історію українського народу як один із діячів козацької старшини. У 1654-1675 pp. він був полковником, головним чином подільським (могилівським, подністрянським), у 1675-1678 pp. – гетьманом правобережного козацтва. Його полковницька діяльність нами висвітлена якомога докладніше[1]. Гетьманський період вивчений лише в загальних обрисах[2].

Пропонована стаття, де йдеться про цей період у житті О. Гоголя, базується на порівняно значній джерельній інформації, велику кількість якої виявлено в рукописному вигляді. Характерна риса цієї інформації – яскраво виражена уривковість її змісту, що суттєво утруднило розкриття теми, спричинило його неповноту.

Початок гетьманству О. Гоголя був покладений виданим 4 квітня 1675 р. у місті Брацлаві універсалом польського короля Яна ІІІ Собєського про призначення його “наказним гетьманом” стосовно городових Могилівського, Брацлавського, Кальницького й Уманського полків. Призначення в універсалі обґрунтоване тим, що всі спроби короля, в ході керованої ним воєнної кампанії на Правобережній Україні (яка проходила з осені 1674 p.), дійти з тамтешнім гетьманом Петром Дорошенком згоди щодо вирішення спірних питань виявились марними – через непоступливість цього гетьмана[3].

Зробивши ставку на О. Гоголя як гетьмана, король тим самим пішов на внесення розколу в правобережне козацтво, використання незгод у ньому серед старшини, з метою, спираючись на частину її, послабити позиції П. Дорошенка на Правобережжі, примусити його піти на поступки. Доречно підкреслити, що в цьому козацтві розкол, до якого вдався Ян III, був часово попереджений розколами середини 1660-х – 1674 років (за гетьманства Павла Тетері і П. Дорошенка), з яких жоден, на відміну від розколу, зініційованого королем, не був безпосередньо спровокований польськими правлячими колами.

Призначаючи О. Гоголя гетьманом, Ян ІІІ керувався, очевидно, переконанням, що той з очоленими ним козаками служитиме Речі Посполитій. Для такого переконання у нього були підстави: після того, як 22 листопада 1674 р. О. Гоголь разом зі старшиною Подільського полку присягнув на вірність Речі Посполитій і отримав королівський привілей на “доживотне повновладне” подільське полковництво, він послідовно виконував королівську волю[4]. Надання йому гетьманського уряду стало своєрідним винагородженням за це.

Потрібно наголосити на тому, що згадана присяга для О. Гоголя була вимушеною, з огляду на те, що, опинившись віч-на-віч зі своїм полком перед переважаючими силами польського війська, він не сподівався одержати відчутну допомогу з боку П. Дорошенка. Разом з тим не слід забувати, що для О. Гоголя, напевно, особа Яна III як людини внутрішньо порядної, людини слова, була своєрідною гарантією того, що виданий йому королем привілей не буде порушений. Варто зазначити, що після 22 листопада 1674 р. повернення О. Гоголя до П. Дорошенка було недоцільним, оскільки з осені цього року політичні акції цього гетьмана безупинно падали в ціні, результатом чого була його самовіддача 1676 р. на милість московського царя. Бажання приєднатися до лівобережного гетьмана Івана Самойловича як провідника в Україні політики правлячих кіл Москви, до яких він ставився з глибокою недовірою, в О. Гоголя не було. Тож, зрозуміло, у нього не залишилося іншого виходу, як перейти на службу Речі Посполитій, відстоюючи, наскільки це було можливо, інтереси українського населення підпорядкованої йому території.

Уряд наказного гетьмана О. Гоголь займав до 1678 р. Увесь цей час він загалом не відступав від даної ним присяги. Принагідне вкажемо на те, що йому довелося набути деякий досвід у виконанні функцій наказного гетьмана: в березні-квітні й, можливо, влітку 1671 р. він, за дорученням П. Дорошенка, займав цей уряд[5].

Час Гоголевого гетьманства можна поділити на два періоди: перший припадає на квітень 1675 р. – листопад 1676 p., другий – на листопад 1676 р. – 1678 р.

На основі документів, які засвідчують перший період, можна стверджувати, що протягом нього О. Гоголь діяв у Придністров’ї – на терені Подільського і Брацлавського полків. Чи мав він тоді сталу свою резиденцію, невідомо. Якщо не мав, то в такому разі ймовірним видається, що вона найчастіше розташовувалася в місті Могилеві – адміністративному центрі Подільського полку; останнім, напевно, йому і далі, після того як він став гетьманом, судилося керувати (документальні свідчення про таке керівництво виявити не вдалося).

Окрім названих чотирьох городових полків, до складу очоленого О. Гоголем Війська Запорозького, згідно із зазначеним універсалом, були включені “охотні полки і сотні” “урожоного” Семена Артиша, “шляхетного” Барабаша, “охотні і запорозькі люди” Кваші. У завдання О. Гоголя входило на підлеглій йому території “управляти”, запобігати неприятельським задумам, забезпечувати спокій і послух у містах, боронити людність від безправ’я і розбоїв, чинити кожному справедливість, карати непослух, додержуватись даної королеві присяги, бути щодо нього доброчесним і вірним[6]. Разом з тим, читаємо там само, король пообіцяв козакам, що вони “за своїми стародавніми правами і звичаями можуть мати свою генеральну раду, щоб на ній викласти свої жалі (dolegliwości) і потреби перед нашими комісарами, погодити права і вольності, які підтвердити і зміцнити обіцяємо”. Потрібно вказати на те, що, за тим же універсалом, прерогативи наказного гетьмана не мали поширюватись на польські гарнізони, розміщені на території чотирьох названих городових полків[7].

У датованому тим самим 4 квітня 1675 р. анонімному листі, відправленому з Брацлава анонімній особі, де, зокрема, викладається зміст згаданого універсалу, сказано, що і полк Семена Артиша (Semenów), прибулий з міста Паволочі (Київське воєводство), в якому людей “під вісімсот”, і полк Барабаша – теж “запорозькі”; вони, як і Квашів полк, прибулий з міста Торговиці (Брацлавське воєводство), читаємо далі в листі, будуть розміщені поміж польськими гарнізонами поблизу молдавського кордону (wołoskich granic) i вторгатимуться в Молдавію. Тут же названо і козацького ватажка Кияшка (чи не той це Кияшко, який у період Хмельниччини співробітничав з О. Гоголем?[8]) з його 600 “молодцями” (mołojcami), які розташувались і діють понад Дністром, від Могилева на захід до Кам’янця (тут і далі йдеться про Кам’янець-Подільський) і містечок Дунаївців, Гусятина, Сидорова, аж до Язлівця (в межах території Подільського воєводства). У листі також висловлене побажання, аби на службу до Речі Посполитої перейшли запорозькі козаки, що під керівництвом кошового отамана Івана Сірка. Якби це сталося, то тоді разом козаків з польськими загонами було б кільканадцять тисяч відбірного війська, котре могло б відохотити П. Дорошенка від боротьби спільно з союзними йому кримськими татарами проти Речі Посполитої. До речі, у тому ж листі зазначено, що король радитиметься, кому доручити командувати полками Білоцерківським і Київським, “оскільки пан Уляницький через поганий стан здоров’я не прибув досі”[9] (до місця розташування короля на Правобережжі). Йдеться, очевидно, про те, що Білоцерківський полк і правобережна частина Київського полку (сам же цей полк був підвладний І. Самойловичу) перейшли на бік короля. Стосовно ж Уляницького, то, напевно, автор листа говорить про відомого на той час представника козацької старшини Григорія Гуляницького – багаторічного прихильника співробітництва Війська Запорозького з Річчю Посполитою. Напрошується питання: чому король владу О. Гоголя як гетьмана не поширив на Білоцерківський і правобережну частину Київського полку? Не виключено, що Ян ІІІ не бажав надто посилювати позиції О. Гоголя на козацькому Правобережжі, щоб не позбавляти тим самим П. Дорошенка можливості дійти з ним, королем, до згоди. У зв’язку з цим заслуговує на увагу фрагмент щойно цитованого листа, де його автор наголошує на тому, що від П. Дорошенка залежить, бути чи не бути такій згоді[10].

З листа аноніма, відісланого з Брацлава 6 квітня 1675 р. до Львова, дізнаємося, що Кваша осів у місті Бершаді (Брацлавське воєводство), а Семен (Артиш) – у містах Шаргороді (Подільське воєводство) і Черніївцях (на кордоні Брацлавського і Подільського воєводств). У цьому листі згадуються також міста Київського воєводства Біла Церква, Паволоч, Насташка, Бердичів, Коростишів, Мотовилівка, Чорногородка “й інші” як такі, що перебувають у руках польського війська й на них влада О. Гоголя не поширюється[11]. У “новинах”, відправлених з Брацлава того ж 6 квітня, зазначено, що підлеглі О. Гоголеві полки входять до правого крила дислокованого польського війська (сюди належать міста Подільського воєводства Могилів, Бар, Шаргород, Черніївці і Брацлавського воєводства Рашків, Бершадь, Брацлав, Кальник, Немирів, Вінниця, Браїлів), тоді як ліве крило включає в себе міста Київського воєводства (перелік їх загалом аналогічний тому, який подає попередньо згаданий документ)[12].

27 квітня 1675 р. датовано звістку з Варшави, що “Гоголь з власної ініціативи послав свою дружину з дітьми до Польщі як заручників”[13]. Якщо ця звістка відповідає дійсності, то можна стверджувати, що сказане в ній було виявом намагання О. Гоголя довести королеві, що він, О. Гоголь, справно виконує й виконуватиме покладені на нього функції наказного гетьмана. Не виключено, що О. Гоголь був змушений вдатися до заручництва своєї родини. У тому ж, що саме заручництво мало місце, навряд чи доводиться сумніватися[14].

У травні-червні 1675 р. О. Гоголь спільно з охотними полковниками Квашею, Барабашем, Семеном Артишем і львівським земським писарем Міхалом Флоріаном Жевуським успішно діяв проти татар у придністровській зоні Брацлавського і Подільського воєводств, зокрема, їм вдалося відбити у них значний ясир[15].

Улітку і восени 1675 р. О. Гоголь здійснював рейди в район Кам’янця і південніше нього. У ході першого відомого з них, розпочатого з Бара (тут у той час О. Гоголь з Кияшком “стояли”[16]), він разом з Кияшком перехопив обоз, що прямував до Кам’янця (з території Молдавії), аби поповнити запаси продовольства тамтешнього турецького гарнізону, і цим викликав у місті неабияку дорожнечу на хліб[17]. Під час іншого рейду О. Гоголь і Кияшко чатували за Кам’янцем біля мосту через Дністер, щоб не дати по ньому туркам (татарам?) провести з терену Подільського воєводства ясир[18]. За повідомленням з Меджибожа від 18 вересня, О. Гоголь “з 10-тисячним (!) військом шість днів тому пішов до Хотина (міста в Молдавському князівстві. – М.К.) і там хоче зруйнувати турецький міст (через Дністер. – М.К.)”[19] – з очевидною метою пошкодити постачанню продовольством (і зброєю?) кам’янецького гарнізону.

Два останніх зі згаданих рейди, напевно, як і перший, були проведені з Бара: у листі з Канева від 21 жовтня (ст. ст.) ніжинського полкового судді Федора Завадського і канівського полковника Івана Гурського до І. Самойловича читаємо: прибулі до Канева нещодавно трьома возами “барские люди”, які з Бара вийшли “на сих днях”, розповіли, зокрема, що “там Гоголь и Кияшко с частию войска пребывая, под Каневец (Кам’янець. – M.K.) часто подбегая, зело турком вредят”[20].

Улітку або восени 1675 р. один (принаймні?) рейд під Кам’янець О. Гоголь здійснив (разом з Міхалом Жевуським) з Меджибожа. У двох місцях вони при тому побили турків і татар, багатьох з них полонили, у тому числі “значного” турка. Після цього і Кияшко успішно повоював з турками і татарами – перед самими брамами Кам’янця полонив багатьох і відбив ясир[21].

Є підстави твердити, що у 1675 p., невдовзі по тому, як О. Гоголь став наказним гетьманом, його влада поширювалася далеко не на все підпорядковане йому Яном ІІІ городове козацтво. Так, відомо, що влітку на боці П. Дорошенка виступали полковники (очевидно, зі своїми полками) брацлавський (Федір Булюбаша), уманський, наприкінці року – полковник кальницький (Гаврило Ковалевський)[22]. Не виключено, що у 1675 р. жоден з “доручених” О. Гоголеві чотирьох полків йому не був підлеглий – адже фактів, які засвідчили б цю підлеглість, виявити не вдалося. До речі, такий самий брак інформації характерний для наступних років Гоголевого гетьманства. Це наводить на думку, що і тоді О. Гоголь не мав влади над цими полками.

7 листопада 1675 р. королівська канцелярія під Чорнокозинцями (містечком у Подільському воєводстві) видала легацію (легації були адресованими сеймикам Речі Посполитої королівськими посланнями) у зв’язку зі скликанням коронаційного сейму. В ній ішлося, зокрема, про необхідність розглянути на сеймі питання щодо витрат доходів з Самбірської економії (великого маєткового комплексу, що в Перемишльській землі Руського воєводства), у тому числі про доцільність виділення частини їх для О. Гоголя[23].

Відомою є реакція на цей фрагмент легації лише з боку сеймика Руського воєводства, скликаного 10 грудня в Судовій Вишні (містечку в Перемишльській землі): в одному з пунктів ухваленої на ньому інструкції послам від воєводства їх було зобов’язано подбати на згаданому сеймі про утримання “запорозьких козаків”, очолюваних О. Гоголем[24].

Напевно, заохочений цією сеймиковою постановою, як і легацією, О. Гоголь 18 грудня з Меджибожа звернувся своїм листом до наступного сеймика цього воєводства, що мав відбутися 31 грудня[25], з проханням підтримати на коронаційному сеймі розгляд питання про надання йому та його родині за вірну службу Речі Посполитій допомоги з доходів від Самбірської економії. У тому ж листі О. Гоголь зазначив, що він прибуде в Руське воєводство зі своєю родиною та козаками і просить дати цим козакам за службу пристанище або платню[26] (див. додаток 1).

Гоголів лист був доведений до відома учасників зазначеного сеймика, що, як і слід було очікувати, відбувся 31 грудня. Сеймик постановив підтримати прохання О. Гоголя на коронаційному сеймі[27].

Чи розглядав цей сейм, який відбувся 2 лютого – 14 березня 1676 p., питання про О. Гоголя, невідомо. Жодних свідчень про те, що він з родиною і козаками переселився в Руське воєводство, не маємо. Схоже на те, що це переселення не відбулося.

Ще до написання згаданого листа О. Гоголь начебто навідався до Львова, де був в оточенні короля[28], який перебрався сюди чи не з Чорнокозинців. Це перебування О. Гоголя в столичному місті Руського воєводства могло бути пов’язане з його намаганням домогтися від Яна ІІІ для себе підтримки, зокрема, на коронаційному сеймі, щодо якого, до речі, ходила чутка, що король має намір скликати його на початку січня наступного року у Львові, а не в Кракові[29], де звичайно проходили коронаційні сейми.

На коронаційному сеймі 1676 p., який таки відбувся в Кракові, О. Гоголеві було вдруге надано польське шляхетство[30] з правом передачі його “потомству”. Таке ж шляхетство цей сейм дарував й окремим представникам старшини підлеглого О. Гоголеві “Війська Запорозького”: полковникам Семенові Корсуку, Миронові Лукєйчику, Андрієві Зеленецькому, сотникам Василеві Іваненку, Грицакові Бернашовському, Яцкові Озаринському, Стефанові Багринському, осавулові Петрові Калкулу, обозному Костинові Гасаненку, Апостолові Ясеновському[31]. Цей перелік Гоголевої старшини дає уявлення про посадову структуру її складу.

Сейм нобілітував усіх тогочасних Гоголевих полковників. З них Семен Корсук – це, видається, Семен Артиш; Андрій Зеленецький – це Андрій Зеленський, про якого відомо, що у 1671 р. він був наказним подільським полковником[32]. Відсутність, отже, серед нобілітованих полковників Барабаша, Кваші, Кияшка може означати, що їх у Гоголевому війську перед коронаційним сеймом не було. Потрібно вказати, що прізвища сотників “Бернашовський”, “Озаринський”, “Багринський” походять від поселень Летичівського повіту Подільського воєводства Бернашівка, Озаринці, Багринівці, а це є одним із виявів того, що військо О. Гоголя на той час діяло головним чином на терені цього воєводства. Петро Колкул і Костин Гасаненко могли бути, судячи з прізвища першого й імені другого, вихідцями з Молдавії або Волощини.

Згідно з листом піхотного полковника Гната Кальницького, відправленого 2(12) березня 1676 р. з міста Борзни (на Лівобережжі) І. Самойловичу, священик немирівський (з міста Немирова в Брацлавському воєводстві) в місті Ічні (на Лівобережжі) “сказывал”, що О. Гоголь їздив на коронаційний сейм з Вінниці, де стояв зі своїм “полком” (військом), а повернувшись зі сейму, розповів усім “сотникам своїм”, які він виніс з нього враження (судячи з дати листа і того, що сейм закінчився 14 березня, О. Гоголь покинув його ще до завершення). За словами священика, О. Гоголь заявив: “Поляки недобре о нас приятствуют, где б нам хлеб дать (тобто, де розмістити Гоголеве військо. – М.К.), знатно приговаривают, чтоб так и нас извели, как и Гуляницкого”. А після цього О. Гоголь нібито зазначив: “куды нам ходить в Полшу, потому что там голод великой; а как вижу ляцкую неправду против нас, и там советую, что надобно нам господину гетману заднепрскому поклонитись, толко бы нас простил и гневу на нас не держал”. “И конечно, – додав до переказаного ним священик, – хочет (О. Гоголь. – М.К.) склонитца” к І. Самойловичу[33].

Імовірність присутності О. Гоголя на сеймі не виключається, зваживши хоч би на дарування йому на ньому шляхетства і на позитивне його ставлення до Яна ІІІ, коронація якого могла зміцнити його, О. Гоголя, позиції. Натомість неможливо встановити, чи говорив О. Гоголь після повернення з сейму те, що вклав у його уста священик. Цілком можливо, що він не зовсім був задоволений ставленням правлячих кіл Речі Посполитої до потреб підлеглого йому війська і до українського народу загалом. Зрозуміло, пройнявшись таким настроєм, О. Гоголь міг висловитись за те, щоб віддатись під владу І. Самойловича. Останнє видається можливим з огляду на те, що перегукується з тим, що І. Самойлович 11(23) лютого 1676 р. повідомив московському посланцеві до П. Дорошенка, стольникові Михайлові Деремонтову: йому, гетьманові, О. Гоголь дав знати через свого посланця (напевно, ще до сейму), “что он хочет быть с полком своим в вечном подданстве под высокодержавною его царского величества рукою”; при цьому І. Самойлович додав, що в “полку” О. Гоголя “с 600 человек”[34].

У березні 1676 р. Ян ІІІ, розробляючи план подальшої боротьби Речі Посполитої з Туреччиною з метою головним чином повернути Речі Посполитій територію Подільського воєводства, яка відійшла до Порти за Бучацьким миром 1672 p., висловив бажання мати 4000 козаків “під Гоголем, Семеном та іншими полковниками”, на утримання яких пішли б надходження від поголовного податку з євреїв[35]. На початку квітня того ж року король знову вказав на потребу в тій самій кількості козаків під командуванням О. Гоголя, з тим, щоб кожному з них виплачувалось щомісяця по 6 злотих і відпускалось в рік по 10 ліктів сукна[36].

Десь на літо 1676 р. (а можливо, дещо раніше) припадає сказане Михайлові Ханенку (гетьманові Правобережної України 1669-1674 pp., коли він орієнтувався на Річ Посполиту; від березня 1674 р. перебував на службі у війську І. Самойловича) потаємно відправленим до нього в серпні Яном ІІІ грецьким купцем з Любліна Тодораном, завданням якого було схилити М. Ханенка на бік короля, що “королевское величество на Гоголя не надежен и не хочет его имети гетманом” (про місію цього грека стало відомо І. Самойловичу, i M. Ханенкові довелося про неї розповісти в Батурині)[37]. Видається, що, в контексті тогочасних джерельних свідчень про О. Гоголя, цитовані слова передають перебільшено упередженість Яна ІІІ стосовно О. Гоголя, яка могла бути викликана невідомими нам діями останнього.

Козакам О. Гоголя в 1676 р. доводилося протидіяти татарським вторгненням. Так, у серпні загін на чолі з Гоголевим сином Балацком поблизу Лабуня відбив у татар, які поверталися додому з-під Корця й Острога (ці три міста належали до Волинського воєводства), частину їхнього ясиру, загарбаної ними худоби і багатьох їх потопив[38].

У вересні 1676 р. частина Гоголевих козаків перейшла до І. Самойловича. Повідомляючи про це листом від 12(22) числа того ж місяця, писаним у таборі біля „пристанh Днвстровоh", комонному полковникові Іллі Новицькому, І. Самойлович просив його прийняти їх до свого полку й поставитися до них “ласкавій”[39].

Наступним числом вересня датований відправлений з-під лівобережного міста Лубен лист того ж гетьмана до І. Новицького і ротмістра Якова Павловського, який засвідчує, що О. Гоголь намагався залучати на свій бік населення: закликавши адресатів піклуватися про людей, які нещодавно осіли “на попелищах” міста Корсуня, І. Самойлович водночас наголосив, щоб вони всіляко відраджували цих людей зважати на намовляння різних осіб, зокрема, делегованих О. Гоголем (“меновите от Гоголя”), визнавати їхню владу (“свою власть”)[40].

Під час польсько-турецької війни, яка проходила на території Подільського і Руського воєводств з кінця серпня до середини жовтня 1676 р., Ян ІІІ відчував гостру потребу в поповненні людським контингентом керованого ним війська, з яким мав намір виступити проти турків. Ось чому перед тим як рушити в похід з-під Львова і протягом облоги в першій половині жовтня турками його війська під містом Журавном, що в Галицькій землі Руського воєводства, король неодноразово наполягав на тому, щоб було розшукано О. Гоголя, аби він з 2000 своїх козаків прибув до нього на підмогу[41].

Відомостей про те, що О. Гоголь приєднався до сил короля, не виявлено; схоже на те, що це приєднання не відбулося. Варто зазначити, що Ян ІІІ водночас вимагав розшукати й Кияшка[42]. Останній зрештою з кількомастами козаків десь перед 12 жовтня прибув до польського табору під Львовом[43]. Слід вказати й на те, що, за інформацією, одержаною перед 12 жовтня гетьманом пальним литовським М.К. Радзівіллом, серед 2000 Гоголевих козаків 500 було тих, хто “зараз” прибув з Чигирина[44].

Другий період гетьманства О. Гоголя можна умовно йменувати “димерським” – від містечка Димера, його резиденції. Димер, розташований над річкою Пихлявкою (Пиховкою), був центром невеликого державного (королівського) маєтку (староства) в поліській частині Київського воєводства[45]. В цю частину перебазувалось військо О. Гоголя – згідно, з постановою сенату Речі Посполитоі від 23 жовтня 1676 р.[46], прийнятою у зв’язку з тим, що за Журавенським мирним договором, укладеним у середині того ж місяця, Польща знову відпала Туреччині територію Подільського воєводства і згодилась на відхід Правобережжя (території Брацлавського і південної половини Київського воєводства) під турецький протекторат. Саме на цих територіях (нагадуємо: головним чином на терені Подільського воєводства) діяло Гоголеве військо, а після Журавенського договору його перебування тут стало неможливим. За згаданою постановою, козацьких полків на Поліссі мало бути не більше чотирьох.

30 жовтня гетьман великий коронний і белзький воєвода Дмитро Вишневецький вручив у Львові поручникові панцирної хоругви познанського підкоморія Станіславові Бембновському інструкцію, зі змістом якої той мав ознайомити О. Гоголя, його полковників, сотників, осавулів, отаманів. В інструкції зазначено, що козацькому війську на чолі з О. Гоголем дозволено розташуватися у всьому українському Поліссі (йдеться про київське Полісся) у складі полків самого О. Гоголя, Семена, Ковельського і Шульги, зайняти фортеці зі всією їх амуніцією в містах Димері, Чорногородці, Коростишеві і делегувати на сейм, що мав відкритися в січні 1677 p., своїх послів, забезпечивши їх своєю інструкцією, де були б викладені потреби Війська Запорозького, які мали бути доведені до відома учасників сейму[47].

А вже 8 листопада Д. Вишневецький звернувся листом безпосередньо до О. Гоголя, вказавши, що той за дорученням короля повинен відрядити 500 своїх козаків до Бара, де б вони були гарнізоном (“залогою”)[48]: король, всупереч Журавенському договору, мав намір, спираючись на цей гарнізон, не віддавати туркам Бар – важливий стратегічний пункт.

Не пізніше останньої декади листопада – початку грудня 1676 р. Димер уже був резиденцією О. Гоголя: 24 листопада (ст.ст.) він пише звідси лист-відповідь києвопечерському архімандритові Інокентієві Гізелю, яким запевняє того у своїй дружній до нього прихильності й бажанні оберігати маєтки Печерського монастиря, розташовані в Поліссі Київського воєводства[49].

З огляду на стан джерел неможливо більш-менш повно встановити, де саме розмістилися, поза Димером і, як можна здогадуватися, прилеглими до нього селами однойменного староства, Гоголеві козаки. Військовий товариш Борис Моршевський після свого повернення зі Львова, куди його відрядив І. Самойлович 30 серпня (ст.ст.) з листами, адресованими коронним і литовським гетьманам, у своєму зізнанні, даному в Малоросійському приказі 13(23) грудня, зазначив, зокрема, що Гоголеві козаки “стали около Днепра по местечкам: в Брагине, в Димере, в Черногородке и в иных местечках для живности”[50]. З цього переліку рішуче слід вилучити Брагін як надто віддалений (на північ) від Димера – центру, як гадаємо, дислокації згаданих козаків. Б. Моршевський стверджував, що на шляху до Львова він проїжджав через Брагін; з цього випливає, що він міг пересвідчитися в наявності козаків. І все ж думаємо, що сказане ним про присутність козаків у Брагіні не відповідає дійсності. На користь такої думки промовляє й те, що жодної іншої згадки про козаків О. Гоголя в Брагіні ми не маємо.

Варшавський звичайний сейм, який відкрився 14 січня 1677 р. (діяв до 26 квітня), постановив виділити для козаків (безперечно, йшлося про Гоголевих козаків, хоча О. Гоголя в постанові не згадано), які служать Речі Посполитій, “певні місця в Україні для осідання і мешкання” і 60 тис. злотих з суми, яка надійде з податків, ухвалених цим сеймом[51]. Перша частина постанови була, у світлі вже сказаного, запізнілою, проте все ж важливою для цих козаків, оскільки законодавче оформила питання про їхнє нове постійне місцеперебування. Чи були козацькі посли на цьому сеймі, невідомо.

Поява О. Гоголя біля самих кордонів російських володінь, усього за кількадесят кілометрів від Києва, занепокоїла московські правлячі кола і керівництво лівобережного козацтва. До того часу вони його як наказного гетьмана удавано не помічали, підкреслено йменуючи тільки полковником[52]. Тепер же у ньому стали вбачати діяча, котрий міг небажано вплинути на ситуацію на Правобережжі і Лівобережжі, небезпечного провідника польських інтересів. Тому відтоді в Батурині і в Москві змушені були рахуватися з О. Гоголем як гетьманом, йменувати його, хоч і не завжди, гетьманом у своїй документації.

Прибуття О. Гоголя до Димера стало відразу позначатися на поведінці І. Самойловича й московської адміністрації.

Уже 6(16) грудня 1676 р. І. Самойлович надіслав з Батурина цареві лист, в якому настійно радив відкласти відправку в Москву П. Дорошенка, що перебував, після зречення його від гетьманства, як інтернований на Лівобережжі, – з тієї причини, зокрема, щоб не налякати О. Гоголя, якого, зауважує І. Самойлович, “Ляхи именуют у себя за казацкого гетмана” (це хронологічно перша відома нам з боку І. Самойловича й московських властей згадка про О. Гоголя як гетьмана. – М.К.); О. Гоголь, продовжує свою думку лівобережний гетьман, переконавшись, що під його, І. Самойловича, безпосереднім наглядом П. Дорошенкові з його старшиною “добро во всем поводитца” і що вони “никаковы ни в чем не узнают порухи”, “похочет [...] к вашему государскому престолу и к одному моему регименту (війську. – М.К.) прилучитись” унаслідок чого “как бы уже к прямому своєму все войско запорожское могло прийти к соединению в совершенство”[53]. З піднятого в цій грамоті питання стольник князь Іван Волконський у своїй “відписці”, відправленій 10(20) грудня в Москву (з Батурина?), яка була “чтена” цареві і боярам через 7 днів, висловився стисліше і чіткіше: “а чает де он, гетман, его, Гоголя, быть у тебя, великого государя, в подданстве; а если уведает (О. Гоголь. – М.К.), что послан будет Дорошенко к тебе, великому государю, к Москве, и Гоголь де опасен будет”[54]. Московський уряд з пропозицією І. Самойловича та його її обґрунтуванням згодився[55]. П. Дорошенко був доставлений у Москву щойно в березні 1677 р.[56], і чинник О. Гоголя, напевно, зіграв свою роль у відтягуванні проведення цієї акції.

Розташувавшись у Димері, О. Гоголь невдовзі відрядив своїх козаків у підвладні Москві прикиївські поселення Петрівці (“Петровичи”) й Вишгород – “для прокормленья”. Вимогу, яка надійшла з Києва, піти звідси козаки проігнорували. Повідомляючи про це в Москву 29 грудня (ст.ст.) 1676 p., київський воєвода князь Олексій Голіцин зазначив, що О. Гоголь, “полский козацкий гетман”, прибув до Димера на поселення з 500 козаками[57].

О. Гоголь також розсилав свої “прелесные листы” на Лівобережжя, одними з яких страхав тамтешню владу походами польського і турецького військ на цю територію (і Київ)[58], іншими закликав лівобережців переселятись на Правобережжя[59], з очевидною метою поповнити за рахунок їх контингент свого війська.

Адресував свої листи О. Гоголь, зокрема, лівобережній козацькій старшині, вмовляючи її перейти на службу Речі Посполитій. Ці листи виявити не вдалося, можливо, вони загинули. Натомість дійшла до нас відповідь київського полковника Костянтина Солонини на кілька надісланих йому Гоголевих листів, написана в адміністративному центрі Київського полку місті Козельці 17(27) лютого 1677 р. Текст відповіді агентурним способом був придбаний московським резидентом у Варшаві стольником і полковником Василієм Тяпкіним і відправлений ним “віденською поштою” в Москву 7(17) квітня[60]. Тією поштою В. Тяпкін відправив, як додаток до цього листа, примірник свого листа до О. Гоголя, аналогічного за змістом листу К. Солонини[61]. Обидва листи збереглися в російському перекладі. Оригінали їх, напевно, були складені польською мовою, яка серед тогочасної української козацької старшини була дуже поширена як мова писемного спілкування. У листах висловлено крайній подив їхніх авторів тим, що О. Гоголь перейшов на польську службу і намагається перетягнути до неї інших з козацької старшини. Вони містять розгорнуту аргументацію помилковості цих вчинків адресата і доцільності переходу його під руку московського царя; інакше, стверджують К. Солонина і В. Тяпкін, О. Гоголь приречений на повторення невдач, яких зазнали І. Виговський (В. Тяпкін) і П. Дорошенко (К. Солонина) як такі, що виступали проти царя (див. додатки 2 і 3).

О. Гоголь брав до уваги наявність в очолюваному ним війську антипольських настроїв і прагнень до контактів з лівобережними співбратами. Вказаною поштою тоді ж В. Тяпкін відправив у Москву повідомлення про те, що на козацькій раді, яка відбулася в Батурині у день водохреща 1677 p., був потаємно присутній Гоголів посланець, від якого стало відомо, що на раді “советовали, как бы на весну овладеть Белую Церковь” (у Білій Церкві був дислокований польський гарнізон); “и во всем с собою ссылаются”, додав до сказаного В. Тяпкін, маючи на увазі козаків О. Гоголя й І. Самойловича[62].

Це нав’язання контактів не виключало переходу на службу Самойловичевої старшини до О. Гоголя, а Гоголевої – до І. Самойловича. До першої групи, зокрема, належав колишній переяславський полковник Дмитрашко Райча, який пристав до О. Гоголя у березні 1677 р. Ця втеча сильно занепокоїла І. Самойловича; на його прохання цар наказав написати до гетьманів (напевно, коронних), щоб вони посприяли поверненню на Лівобережжя Дмитрашка Райчі[63]. Останній, проте, принаймні наступного півріччя повернений І. Самойловичу не був: під час облоги турецько-татарським військом московського і Самойловичевого війська в Чигирині в серпні-вересні 1677 р. він діяв при О. Гоголі[64]. До другої групи належали Гоголів полковник Гнат Шульга і Федір Побереженко – сотник полку Тимофія Барабаша. Перший до Батурина прибув 18(28) квітня 1677 p., причому з листами свого гетьмана, що їх він (Г. Шульга), будучи відряджений до коронних гетьманів, мав їм вручити; ці листи І. Самойлович відіслав у Москву цареві 23 квітня (ст.ст.), до відома якого вони були доведені перед 12(22) травня[65]; на жаль, зміст їх нам невідомий. Другий перейшов на Лівобережжя в червні 1677 р. з 43 козаками[66]. Наводячи цей факт, варто вказати на те, що Т. Барабаш знову став полковником в О. Гоголя.

Улітку і восени 1677 р. увага О. Гоголя була прикута до напружених російсько-турецьких відносин, особливо до згаданої облоги Чигирина. Увага була викликана як тим, що у зіткненні Москви і Порти йшлося про те, кому володіти Правобережною Україною, раніше підвладною П. Дорошенкові, так і тим, що і росіяни, і турки у цьому зіткненні використовували українських козаків – перші спиралися на сили І. Самойловича, другі – на тих, хто підтримував Юрія Хмельницького, якого Порта навесні того ж року проголосила українським гетьманом, з наміром використати його в своїх інтересах.

Виявом цієї уваги можна вважати відрядження О. Гоголем “греченина” Миколи Бершоти до “волоського” (молдавського?) господаря. М. Бершоту в Сакчі (Ісакачі; місті, розташованому у той час на “турецькому” правому березі Дунаю, на схід від впадання в останній Прута) було схоплено й приведено до Імбраїма-паші, через півтора тижня по тому відпущено, після чого він “ходил меж турским войском” і від господаря прибув до міста Немирова (що в Брацлавському воєводстві), де урядував Степан Куницький[67]. Імбраїм-паша – це Ібрагім-паша, котрий командував турецько-татарською армією, що тримала в облозі Чигирин. М. Бершоту, напевно, було схоплено в місці розташування турецького війська. В такому разі є підстави вважати, що під час поїздки до “волоського” господаря він займався збиранням агентурних відомостей для О. Гоголя.

У липні О. Гоголь висловив Ю. Хмельницькому, за посередництвом делегованих до нього “послів”, свою прихильність – після того, як І. Самойлович відповів відмовою на його, О. Гоголя, прохання допомогти запорожцям провіантом і відправкою до них Полтавського полку[68]. Наголосимо, що своїм проханням О. Гоголь підтримав аналогічне прохання кошового отамана Запорозької Січі І. Сірка, звернене до І. Самойловича, – по тому, як той І. Сіркові відмовив його задовільнити[69].

В. Тяпкін доносив у Москву, що у жовтні, під час побачення з ним, І. Самойлович сказав йому: “как Юраска (Хмельницький. – М.К.) еще шел к Чигирину (з турками. – М.К.), то Гоголь уже подумывал, не придется ли ему пристать к Юраске, если Юраска одолеет нас?”[70]

Під час облоги Чигирина О. Гоголь зі своїм понаддвохтисячним військом за наказом короля стояв у трьох милях під Києвом (мабуть, щоб перешкодити можливому вторгненню звідти турків і татар у Полісся), причому контактував з Ю. Хмельницьким[71].

Ходила чутка, що у той час О. Гоголь разом з Дмитрашком Райчею мав стосунки з Ібрагімом-пашею, проте у жовтні в Малоросійському приказі “сербенин греческой веры” Дениско Григор’єв, взятий росіянами або козаками І. Самойловича в полон при відступі турків з-під Чигирина, заявив, що, наскільки йому відомо, “от Дмитрашки де и от Гоголя никакие посланцы к Имбраиму паше не присыпаны и нигде про них он не слыхал”[72].

Невдача, якої турки зазнали при облозі Чигирина, та їхній відступ звідти спричинились до того, що підвладні О. Гоголеві козаки стали його масово покидати і переходити до І. Самойловича. На початку другої декади жовтня цей похвалявся В. Тяпкінові, що після зняття турками облоги Чигирина “два полковника из-под Гоголева гетманства к нам отозвались”; “есть надежда, – продовжував І. Самойлович, – что и Гоголь с остальными в подданство к царю перейдет”[73]. Кількома днями раніше І. Самойлович писав цареві в листі, де йдеться про дії його козаків в їхній погоні за втікаючими з-під Чигирина турками: “А войско, что было при Гоголе, едва не все на сю (ліву. – M.К.) сторону Днепра перешли”[74]. Таке саме читаемо в царській грамоті І. Самойловичу від 22 жовтня (ст.ст.)[75], у листі І. Самойловича цареві від 1(11) листопада[76].

Ці два останні твердження не зовсім відповідають дійсності: 14(24) грудня К. Солонина писав до І. Самойловича з Козельця стосовно О. Гоголя, що “все при нем будучие полки под [...] государя нашего руку склоняютца и под твой гетманский регимент. И ныне в первых пехотный полковник Василей Иванов со всем своим полком посылает тебе своих казаков с писмом и на нашу сторону перейтить хочет [...] Богуненко, сотник полку Гоголева, со всею сотнею на нашу сторону перешел”[77]. У доданому до цього листа листі згаданого В. Іванова, писаному 13(23) грудня “в Опачитвх” (ідеться про село Опачичі біля міста Чорнобиля; тут, напевно, були дислоковані Гоголеві козаки) й адресоване І. Самойловичу, міститься прохання прийняти під царську руку його “с тысечю и болши приборных товарыщей добрых, гораздо знатных и в воинских делех выученных”. Далі в листі сказано, що козаки просять про це у відповідь на листовне звернення до них (очевидно, й до інших Гоголевих козаків) І. Самойловича із закликом перейти на лівий берег Дніпра[78].

Перед 24 грудня (ст.ст.) В. Іванов і кіннотний полковник Іванія, який також служив у Гоголевому війську, прибули на Лівобережжя з козаками “тысячи с три”[79].

Скільки залишилось козаків при О. Гоголі, можна тільки гадати. У першій декаді січня 1678 р. І. Самойлович заявив московському піддячому Омелянові Шестакову (мабуть, зі слів двох вже названих полковників), що в О. Гоголя “Козаков ничего нет, толко осталось при нем человек с 30”[80]. Навіть якщо ця цифра проти дійсної занижена, то все ж можна стверджувати, що тих, хто не покинув О. Гоголя, напевно, було відносно небагато.

У тій же розмові з О. Шестаковим І. Самойлович висловив сподівання, що О. Гоголь перейде до нього[81]. І. Самойлович помилився: хоч, можливо, О. Гоголя й огортали сумніви щодо доцільності своєї служби Речі Посполитій, він усе ж не зважився на приєднання до лівобережного гетьмана. Польське підданство його не зовсім задовольняло, тим більше не вабило його царське підданство. Напевно, як і в полковницькі свої літа, О. Гоголь загалом негативно ставився до московських правлячих кіл і до тієї козацької старшини, яка була віддана цареві. У той час, коли його військо тануло, він не поривав зв’язків з польськими урядовцями. Так, у листопаді 1677 р. О. Гоголь їздив на побачення з коронними гетьманами[82]. Не поривав він тих самих зв’язків і пізніше: в останньому з його відомих нам листів, відправленому з Димера 8(18) квітня 1678 р. І. Самойловичу, читаємо: “король его милость, государь мой милостивый”[83].

Цей лист є останнім відомим нам документом, який стосується гетьманського періоду діяльності О. Гоголя і взагалі його життєдіяльності. Скільки він по написанні даного листа залишався гетьманом, невідомо.

Незадовго до своєї смерті, ймовірно десь наприкінці 1678 р., О. Гоголь відійшов від мирського життя – поселився в Спасько-Преображенському Межигірському монастирі[84] і став у ньому ченцем. Невдовзі, на початку 1679 p., він там помер і був похований “в склепі” монастирської церкви. За однією версією, поховання відбулося (за ст.ст.) З січня[85], за другою – 9 січня (а помер 5 січня)[86], за третьою – 7 січня[87].

Вступивши до монастиря, О. Гоголь подарував йому ознаки своєї гетьманської влади (срібну булаву, бунчук, військову корогву), шаблю і військовий каптур, а також, “на відпущення своїх гріхів”, два напрестольних Євангелія, з яких одне – львівського друку 1644 p., срібні келих, хрест, кадильницю і чарку, ризи, єпітрахіль, аєр, гаптовані нарукавники та образ Богородиці окладний з перлами. У запису, зробленому на початку згаданого щойно Євангелія львівського друку, сказано, що поховано О. Гоголя як “Гетмана войска его Корол(евской) м(илости) Запорожского)”[88].

Так закінчила свій життєвий шлях ця людина складної й тяжкої долі. Вимушено, під тиском політичних обставин пішовши на службу Речі Посполитій, О. Гоголь, хоч і не без певних вагань, увесь період свого гетьманування залишався вірний даній ним Янові ІІІ присязі. Як і в полковницький період своєї діяльності, О. Гоголь – гетьман недовірливо ставився до московських правлячих кіл та підвладної їм козацької старшини і тому спроби з їхнього боку звабити його на перехід під царське підданство закінчувались невдало. Нема підстав сумніватися в тому, що гетьманські, як і полковницькі, роки він віддав служінню своєму народові.

ДОДАТКИ

№ 1

1675 p., грудня 18. Меджибіж. – Лист-звернення наказного гетьмана Остапа Гоголя до сеймика Руського воєводства

Jasnie oświeceni, wielmożni, wielmożni moi,

wielce mości panowie y dobrodzieie

Nie tayne, rozumiem, iest w(aszmoś)cium, wielce m(iłoś)ciwym panom, po respicientiey moiey y przywruceniu sic ad obsequium krula iego m(oś)ci y Rze(czy)p(ospoli)tey moie studium, iako zdrowie, dzieci y substancya moia w małey były mi cenie, wierne moie poddaństwo krulowi panu, życzliwą usługę Rz(eczy)p(ospoli)tey wiecey niż przez rok w ustawicznym czynieniu woiennym wyświadczaiąc, nie bez szkody zawsze w nieprzyiacieliu Krzyża Świętego, w oczach y pod komenda iego m(oś)ci pana Rzewuskiego, pisarza ziem(skiego) lwowskiego, mego wielce m(iłoś)ci(w)ego pana. Stracona z gruntu substancya, siedliska opusczone y krew wytoczona z mołoicuw, kturzy na zasczyt y usługę Rz(eczy)p(ospoli)tey oni pospołu ze mną nie żałowali larga fienai materia. Y ieżeli pokorna ta moia supplika mieysca nie naydzie u w(aszmoś)ciuw moich, wielce m(oś)ci panów! Otrzymałem z łaski krula, pana mego m(i)ł(o)ściwego, w nagrodę strat moich na żonę y dzieci w ekonomiey Samborskiey reclinatorium. Teraz przychodzę cum tot exulibus y sam wygnaniec z vnizona proźbą moia, nie //wątpiąc, że ad publicas instantias to moie desiderium przyłożycie, w(aszmoś)c(i) moi, wielce m(iło)ściwe państwo, a mizernym ruwno ze mną ludziom w opatrzeniu przytulenia iakiego albo płacy y consolatiey na przyszłym, da Pan Bug, seymie sufragari zechcecie. Przyda y inszym ochoty oświadczona łaska w(aszmoś)ciuw, mego wielce m(iło)ści(w)ego państwa, bo pewnie do kilku tysięcy dobrych ludzi na wiosnę do mnie obrucić się może, ieżeli tych, w(aszmoś)c(i), moie wielce m(iłoś)ci(w)e państwo, nie opuścicie. We mnie zaś wzbudzicie, w(aszmoś)c(i), moie wielce m(iłoś)ci(w)e państwo, nieugaszony feruor zdrowiem moim. Y ieżeli co milszego nad zdrowie iest zasługiwać się w(aszmoś)cium, wielce m(iłoś)ci(wemu) państwu!

Zostaiąc na ten czas

w Miedzybozu, 18-ma D(ece)mbris 1675-to

W(aszmoś)ciuw moich,

wielce m(iłoś)ciwych panów

y dobrodzieiów życzliwy nayniższy sługa

Eustaphi Hohol, hetman nakaźny Woysk

Zaporowskich i(ego) kr(ólewskiey)

m(oś)ci, m(anu) p(ro)p(ria)

AGAD. Archiwum Publiczne Potockich, № 47, t. III, s. 16-17. Автограф.

Переклад

Ясновельможні, вельможні, вельможні мої,

вельми милостиві панове і добродії

Гадаю, вельможностям моїм, вельми милостивим панам, відоме, по моїй обачливості і поверненні до послуху королеві його милості і Речі Посполитій, доведення мною, як здоров’я, діти і мій маєток мало для мене важили, коли я понад рік у постійній воєнній справі засвідчував моє вірне підданство пану Королеві, зичливу послугу Речі Посполитій, завжди не без шкоди для неприятеля Святого Хреста, на очах і під командою його милості пана Жевуського, львівського земського писаря, мого вельми милостивого пана. Повністю втрачений маєток, житла покинуті і кров випущена з молодців, які заради хвали і послуги Речі Посполитій разом зі мною не шкодували багатьох страждань. І невже це моє покірне прохання не знайде відгуку у вельможностей моїх, вельми милостивих панів! Я одержав з ласки короля, пана мого милостивого, у винагороду за мої втрати на жінку і дітей у Самбірській економії підпору. Нині прибуваю з багатьма вигнанцями і сам вигнанець з моїм покірним проханням, не сумніваючись, що до публічних вимог це моє жадання прикладете, вельможності мої, вельми милостиві панове, і рівно зі мною мізерним людям у наданні якогось пристановища або заплати і втіхи зволите посприяти на майбутньому, як Господь Бог дасть, сеймі. Придасть й іншим охоти освідчена ласка вельможностей моїх, вельми милостивих панів, бо, певно, до кількох тисяч добрих людей на весну до мене може привернутись, якщо цих, вельможності мої, вельми милостиві панове, не залишите. А в мені, вельможності мої, вельми милостиві панове, розпалите пожертвування моїм здоров'ям. А що миліше, ніж здоров'я, щоб прислужитись вельможностям, вельми милостивим панам!

Зостаючись на цей час

в Меджибожі, 18 грудня 1675-го

Вельможностей моїх,

вельми милостивих панів

і добродіїв зичливий найнижчий слуга

Євстафій Гоголь, наказний гетьман

Війська Запорозького його

королівської милості, рукою власною.

№ 2

1677 p., лютого 17. Козелець. —

Лист київського полковника Костянтина Солонини

наказному гетьманові Остапові Гоголю

Не токмо я сам, прочитая подпись руки твоей в несколких листах, ко мне писаных, но и всяк украинкой сын, послыша о том, что ты гетманом королевского величества запорожским имянуяся, обыклым велможным гетманом и благодетелем моим, Войска Запорожского имянования, на которых вся наша утвержаеся красота, убавливаеш зело, дивитися должен. Не того я от тебя чаял яко от старого в Войске Запорожском человека, дабы свое гнездо против пословицы марал чем, паче же всегда усматривал склонности твоей з добрым усердием к пожелаемому с нами единству. Понеже естьли господин Петр Дорошенко при неповржденной еще целости той там стороны от десяти лет утвердился там на гетманстве, умыслом и радением своим на том было стал, каким ни есть образом и сию сторону к послушанию себе присвоить, и того не возмог достичь; паче же видев, что турское защищение вместо помочи последнюю отчизны нашей приносят пагубу и разорение, так от Короны Полской для униатской против благочестия и для полской ненависти целость прав и войсковых волностей задержать и спокойное имети житие невозможно было, хотя не скоро у единого под солнцем православно сияющего монарха нашего его царского пресветлого величества искать милости и на того, которого смотрением божиим и милостию царскою все Войско Запорожское обеих сторон Днепра одного ясновелможного Ивана Самойловича гетманом и правителем над собою согласными и единомысленными изволило иметь голосами и вси клейноты древние войсковые вручив в предстателство, послушание отдати. И совершенно ныне вся Украина тешитца много. Паче ты присвоением себе беспотребно сими времяны неведомо какова гетманства малым чем или ничем не покорыстуется, но, крепкого не имея основания, на чем бы то утвердить и за что бы при том стоя, здоровья свое класть имел, сам рассуди. Да и с той тороны гетманом трудно тебе называтца, понеже тамошние старые места гетманские со всей тамошней стороны уж под державою царского величества и под правлением гетманским суть. А к тому понеже ляхи, хотя давно уж в руках своих наших краев не имели, однако ж за свое почитая и полагая, дьяволу крымскому, что в насилии, не дождався сами от царского величества обещанной помочи, не могли дать отпору, нынишним договором под Журавном тамошние страны поступили туркам. И где там гетманить, а не токмо гетманить, и полковничать негде и не над ким. Я желал бы и советовал братцки, дабы здоровью своему наровя, на старость по пустым местам не скитался, а сюды к одной отчизне нашей Украине, гнезду покровенному, крылями высоко владеющего орла, православного монарха нашего, идеже вси украинные сынове прибежища и утешные и спокойные житья при невреждении всяких волностей и при святом благочестии имеют и где древняя Войска Запорожского слава и честь и вси войсковые клейноты при одном верховнейшем правлении господина гетмана пребывают. И ты б яко старой и в Войске Запорожском издавна заслуженной человек по образу иных приклонитца похотел, чем бы себе у Царского пресветлого Величества монаршескую милость, а у господина гетмана отеческую любовь, которую всем обидно объявляет, а у нас у всех братцкую дружбу снискал, увидел бы, что с лутчим бы твоим и домашних твоих было.

Ис Козелца февраля в 17 день 1677 г.

Российский государственный архив древних актов, ф. 79, оп. 1, 1677 г., № 4, с. 180-184. Копія (переклад [з польського оригіналу?]).

№ З

1677 р. Варшава (?). —

Лист російського резидента в Варшаві, стольника і полковника Василія

Михайловича Тяпкіна наказному гетьманові Остапові Гоголю

Побудило меня письмо полковника киевского, пристойные к славе и счастию твоему являющее способы, дабы всякого добра желателное подтвердил полковничьи слова. Церковь святая, по ней же поборяющим Бог всемогущий вечную дарует славу и щастие, о котором обнадеживаю, что от царского величества, государя моего милостивого тебя ожидает, да приклонит тя, дабы с поборниками православия и стран руских едино имея разумение, защищал святилища Господня от неприятеля Креста святого, которые никогда не престают в своих хотениях, еже искоренити сынов православия, их бо не наше щастие, понеже своих доволно имут, но собственная ненависть против церкве святой влечет на ны ратовать. Обещание полское от совета полковничья пусть тебя не отводит и в совершенство придет ли, не знаю, толко то знаю, что никто разумен неверному не верит, одинаково ли обещание полское не на голых словах, но присягою утверженное, Войску Запорожскому изменило. Очевидное свидетелство комисия Гадецкая и много иных ман, которые лутче тебе моего ведомы. А хотя иногда и в совершенство обещание полское придет, однако нездорово после его дышетца. Припамятуй, что обещанное и данное воеводство истинному поляком приятелю покойному Выговскому смерть содеяла, обыкло бо у поляков вежство потчивать сладким, толко изводящим питием, поступать со всяким умилно, а ни с кем истинно, паче же с росиянином, прехвалная бо у них добродетель обмануть русака. В то врямя я, истинно твой приятель, братство с Полшею желати буду, когда увижу ястреба з голубем, вместе живущих. Хто с ними хочет братство приять, надобно бичеватца, се есть самим себя бить. Толко они часто и таких сами бичуют. Как поступили Выговского казаки, которые для истинного братства с поляки свою братью казаков заднепръских били и свою кровь проливали, за что достойное воздание от самих же панов поляков, хотя и неправосудцов, приняли, потому что одним воинским огнем, иным водою, а иным мечем дружбу заплатили. Советую тебе внешнею белостию не давайся в обман внутрь черного лебедя. Не верь обнадеживанию полскому, хотя конституциею обяжут, понеже что сево дни свяжут, завтро розвяжут. Но, не уповая разрешению папину, которое римлян от утвержденного присягою освобождает, обнадеживанье обнадеживать православною вестию. И обязую Богом, что царское величество, государь мой милостивый, особую милость за моею похвалною и иных братии моих щедротною своею государскою рукою объявит, аще бо кто, отдалясь от защищения царского пресветлого величества, хотя принужденным приступает образом, царское величество благоприятным приемлет лицем, много паче благоприятно тебя примет, когда, под чужим быв защищением, добровольно, не оставляя защищения царского величества, государя моего милостивого, к нему притекати учнеш. Придаю и то: напрасно надеяшся улучить воздаяния за свои кровавые труды от поляков, понеже и самое войско их братия не могут установленные и заслуженые улучить заплаты, толко отволокою комисии и зманивая заплатою войску, понеже не имеют чем заплатить. А хотя что и датут, ныне тебя побуждая, толко впредь не надейся.

Российский государственный архив древних актов, ф. 79, оп. 1, 1677 г., № 4, с. 185-189. Копія (переклад [з польського оригіналу?]).

---

[1] Крикун М. З історії української козацької старшини другої половини XVII століття. Полковник Остап Гоголь // Записки НТШ. Львів, 1997. Т. ССХХХШ. С. 398-441.

[2] Герасименко Н. Остап Гоголь – гетьман // Київська старовина. 1991. № 2. С. 78-83; Чухліб Т. Соратники Богдана Хмельницького: Військово-політична діяльність Євстафія Гоголя (1648-1679 pp.) // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження великого гетьмана). 36. наук, праць. Київ, 1995. C. 155-158; Його ж. Є. Гоголь – полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Український історичний журнал. 1997. № 1. С. 100-102.

[3] Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD). Archiwum Zamoyskich, № 3053, k. 104; Archiwum Polskiej Akademii Nauk w Warszawie (далі – Archiwum PAN). III-198 (Materiały Janusza Wolińskiego), № 56, k. 106-l06v.; Крикун M. З історії української козацької старшини... С. 438-439.

[4] Крикун М. З історії української козацької старшини... С. 433-438.

[5] Там само. С. 422, 423.

[6] AGAD. Archiwum Zamoyskich, № 3053, k. 104; Archiwum PAN, ІІІ-198, № 56, k. 106v.; Крикун M. З історіі української козацької старшини... С. 438-439.

[7] AGAD. Archiwum Zamoyskich, №3053, k. 104; Archiwum PAN, ІІІ-198, № 56, k. 106v.-107.

[8] Див.: Крикун M. З історії української козацької старшини... С. 402.

[9] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, від. рукописів, ф. 4 (Бібліотека Баворовських), спр. 318, арк. 49; Archiwum PAN, III-198, № 56, k. 107V.-108.

[10] Див. попередню зноску.

[11] Wolіńki J. Sobiesciana z 1675 r. // Przegląd Historyczno-Wojskowy. Warszawa, 1932. T. V. S. 187-188; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie (далі – Bibl. Czart.), oddz. rękopisów, rkps 430, s. 211.

[12] Biblioteka PAN w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 1070, k. 725.

[13] Archiwum PAN, III-198, № 56, k. 138.

[14] Серед дітей, відправлених О. Гоголем до Польщі, не міг бути, з огляду на його вік, Балацко; перша згадка про нього припадає на 1668 р., коли він пліч-о-пліч діяв з О. Гоголем (Biblioteka PAN w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 1275, k. 156v.-157; Крикун M. З історії української козацької старшини... С. 420). До речі, тоді його названо пасинком, в усіх часово наступних випадках – сином О. Гоголя (Крикун М. Неопублікований лист Михайла Максимовича до Пантелеймона Куліша // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1998. Вип. 33. С. 261-262).

[15] Biblioteka PAN w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 1070, k. 727v. (повідомлення зі Львова від 1 червня; копія цього документа: Archiwum PAN, III-198, № 56, k. 197); Archiwum PAN, IIІ-198, № 56, k. 200 (повідомлення з міста Яворова, що в Руському воєводстві, від 5 червня); Российский государственный архив древних актов (далі – РГАДА), ф. 79 (Сношения России с Польшей), оп. 2, д. 183, л. 1об. (лист Яна III до царя Олексія Михайловича від 20 червня з Яворова; це саме в копіях: Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 173, s. 334.335; Archiwum PAN, IIІ-198, № 56, s. 259); Woliński J. Sobiesciana z 1675 r. S. 231 (лист Яна III до гетьмана великого литовського Міхала Паца з Яворова від 25 червня; це саме: Woliński J. Materiary do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672-1676 // Studia i Materiały do Historii Wojskowości (далі – SMHW). Warszawa, 1965. T. XV. Cz. 1. S. 279); Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммиссиею (далі – Акты ЮЗР). Санкт-Петербург, 1882. Т. XII: 1675-1676. С. 161 (лист гетьмана польного коронного і белзького воєводи Дмитра Вишневецького до I. Самойловича від 2 липня з села Заложців, що в Руському воєводстві).

[16] Акты ЮЗР. Т. XII. С. 175 (лист I. Самойловича бояринові Артамонові Матвєєву, писаний у кінці липня [за ст.ст.]).

[17] Там само. С. 236-237 (зізнання Василя Кочубея, в недавньому минулому „канцеляриста" П. Дорошенка, дане 2(12) вересня під селом Галицею, що біля міста Ніжина), 240 (чолобитна голови московських стрільців Олексія Карандєєва бояринові А. Матвєєву від 3(13) вересня).

[18] РГАДА, ф. 79, оп. 1, кн. 173, л. 389об. (недатований лист московського резидента в Варшаві, стольника і полковника Василія Тяпкіна, бояринові А. Матвєєву, де розповідається про те, що Ян III 8(18) вересня вирушив у похід на турків і татар).

[19] Archiwum Państwowe w Gdańsku, 300.53 (Korespondencja m. Gdańska), № 117, s. 159.

[20] Акты ЮЗР. T. XII. С. 283.

[21] Listy Jana Sobieskiego do żony Maryi Kazimiry wraz z listami tej królewskiej rodziny i innych znakomitych osób przez Jerzego Samuela Bandtkiego z oryginałów z archiwum niegdyś Sobieskich przepisane / Uporząkował i dalszemi aż do roku 1737 dochodzącemi pomnożył, tudzież przypisami objaśniającemi zaopatrzył A.Z. Helcel. Kraków, 1860. S. 262 (недатований лист Яна III до Марії Казимири від 1675 p.).

[22] Акты ЮЗР. T. XII. С. 236, 243, 433.

[23] Matwijowski K. Pierwsze sejmy z czasów Jana III Sobieskiego. Wrocław, 1976. S. 51.

[24] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitey Polskiej z tak zwanego archiwum bernardyńskiego we Lwowie (далі – AGZ). Lwów, 1914. T. XXII: Lauda sejmikowe. T. III: Lauda wiszeńskie. 1673-1732 / Opracował Antoni Prochaska. S. 13.

[25] Chronologia sejmów polskich 1493-1793 / Zestawił i wstępem poprzedził Władysław Konopczyński // Archiwum Komisji Historycznej. Kraków, 1948. T. IV (Ogólnego zbioru XVI). №3. S. 157.

[26] AGAD. Archiwum Publiczne Potockich, № 47, t. III. S. 16-17.

[27] AGZ. T. XXII. S. 38, 41.

[28] Акты ЮЗР. T. XII. C. 365 (із зізнання жителя села Кам’яногірки, що в Брацлавському воєводстві, від 12(22) грудня 1675 p.).

[29] Там само.

[30] Уперше це сталося на варшавському звичайному сеймі 1661 p. (Volumina legum. Petersburg, 1859. T. 4. S. 359-360); Крикун M. З історії української козацької старшини... С. 413.

[31] Volumina legum. T. 5. S. 202.

[32] Возняк M. Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? // Записки НТШ. 1935. T. CLIII. С. 42; Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. Dyarysze, relacye, pamiętniki i t.p. służyć mogące do objaśnienia dziejów krajowych, tudzież listy historyczne do panowania królów Jana Kazimierza i Michała Korybuta, oraz listy Jana Sobieskiego marszałka i hetmana wielkiego koronnego, z rękopismów zebrane przez Ambrożego Grabowskiego. Kraków, 1845. T. II. S. 305.

[33] Акты ЮЗР. Т. XII. С. 533.

[34] Там само. С. 579.

[35] Woliński J. Przyczynki do wojny 1676 r. // Przegląd Historyczno-Wojskowy. 1930. T. II. S. 146.

[36] Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej... // SMHW. 1970. T. XVI. Cz. l.S. 280.

[37] Акты ЮЗР. 1884. T. XIII: 1677-1678. C. 45-46.

[38] ³⁸ Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 174, s. 243-244 (новини зі Львова від 21 серпня). Те саме: Ibid., rkps 421, s. 283; РГАДА, ф. 79, on. l, 1676 г., № 5, с. 32 (тут помилково замість Балацка названо О. Гоголя). Див. також: Pamiętnik Mikołaja Jemiolowskiego, towarzysza lekkiej chorągwi, ziemianina belzkiego, obejmujący dzieje od roku 1648 do 1679, spółcześnie porządkiem lat opowiedziane. Lwów, 1850. S. 256 (тут ця подія не датована і також помилково замість Балацка названо О. Гоголя).

[39] Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою коммиссиею. Санкт-Петербург, 1853. Т. 5: 1633-1699. С. 140.

[40] Там само. С. 140-141; Інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України, II (Історичні матеріали), 14076.

[41] Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polszcze, z rękopismów, tudzież dzieł w różnych jeżykach o Polszcze wydanych oraz z listami oryginalnemi królów i znakomitych ludzi w kraju naszym przez J.U. Niemcewicza / Wydanie nowe J.N. Bobrowicza. Lipsk, 1840. T. V. S. 212 (лист Сантібані до князя тосканського (Козьми III) з Варшави від 4 жовтня); Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej... // SMHW. 1970. T. XVI. Cz. 2. S. 244 (лист Яна III до хелмінського воєводи Яна Ґнінського з-під Журавна від 8 жовтня; те саме: Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 174, s. 335), 247 (новини з-під Львова від 8 жовтня), 248 (новини від 8 жовтня).

[42] Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej... // SMHW. T. XVI. Cz. 2. S. 244 (те саме: Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 174, s. 335, 244, 248).

[43] Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej... // SMHW. T. XVI. Cz. 2. S. 250 (лист гетьмана польного литовського Міхала Казимира Радзівілла до маршалка великого литовського Александра Гілярія Полубінського з-під Львова від 12 жовтня).

[44] Ibid.

[45] У 1654 p. y Димері було 150 дворів (Летопись занятий археографической коммиссии. 1872-1875 гг. Санкт-Петербург, 1877. Вып. 6. С. 35), у 1683 р., за люстрацією подимного податку, – 22 дими (Архив Юго-Западной России, издаваемый Коммиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. Киев, 1890. Ч. VII. Т. 2. С. 499).

[46] Зберігся оригінал протоколу засідання сенату, на якому було прийнято, поряд з іншими, згадану постанову. Згідно з протоколом, винесені на засідання питання розглядались у присутності 9 членів сенату (воєвод віденського, сєрадзького, руського, белзького, хелмінського, каштелянів підляського і чернігівського, маршалка надвірного коронного, підканцлера литовського; всі ці особи завірили протокол своїми підписами), а також підскарбія надвірного коронного, хорунжого і конюшого коронних та хорунжих київського, львівського і сяноцького (Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 844, s. 91-92). Стислий колійний варіант цього протоколу див.: AG AD. Archiwum Publiczne Potockich, №48, s. 1-2.

[47] Акты ЮЗР. Т. XII. С. 789-792.

[48] Там само. С. 788-789.

[49] Там само. С. 819-820.

[50] Там само. С. 830-831.

[51] Volumina legum. T. 5. S. 224.

[52] Напевно, тому в козацьких літописах останніх десятиріч XVII – початку XVIII ст., автори яких писали із врахуванням інтересів Москви щодо України і користувались матеріалами лівобережної гетьманської канцелярії, сказано, що О. Гоголя Ян III призначив гетьманом (не зазначено, що наказним) 1676 р. і що наслідком цього була дислокація того ж року Гоголевого війська в Київському Поліссі в Димері (Грабянка Г. Дhйствія о войнh козацкой з Поляками. Київ, 1926. С. 222; Літопис Самовидця // Видання підготував Я. І. Дзира. Київ, 1971. С. 124. Див. відповідні запозичення з цих літописів у компілятивних хроніках XVIII ст.: Краткое описаніе Малороссіи // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам с приложением трех малороссийских хроник: Хмельницкой, „Краткого описанія Малороссіи" и „Собрания исторического" / Издана Киевскою Временною коммиссиею для разбора древних актов. Киев, 1878. С. 281; Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. Киев, 1856. Т. 1. С. 30, 119; Лhтописец, или описание краткое знатнhйших дhйств и случаев, что в котором году дhялося в Украйни малороссийской обhих сторон Днhпра и кто именно когда гетманом был козацким // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный Коммиссиею для разбора древних актов. Киев, 1888. С. ЗО. Дивує, що Самійло Величко жодним словом не обмовився про Гоголеве гетьманство. Слід зауважити, що у складеній у 1780-х pp. Опанасом Шафонським „Имянной переписи малороссийских хетманов" призначення О. Гоголя гетьманом і дозвіл його війську розташуватися в Поліссі датовані 1677 роком [Южнорусские летописи. Т. 1. С. 137]).

[53] Акты ЮЗР. Т. XII. С. 824; Костомаров Н. И. Руина: Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича // Его же. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. Санкт-Петербург, 1905. Т. 15. С. 285.

[54] Акты ЮЗР. Т. XII. С. 838.

[55] Там само. С. 835 (царська грамота І. Самойловичу від 16(26) грудня).

[56] Там само. Т. XIII. С. 58, 68.

[57] РГАДА, ф. 79, оп. 1, 1676 г., № 21, с. 1-2.

[58] Повідомивши про це у своему зізнанні, поданому в Малоросійському приказі 6(16) березня 1677 p., посланець І. Самойловича, військовий товариш Іван Мазепа, сказав, що його гетьман, “постерегая того, чтоб в Украине (на Лівобережжі. – М.К.) от того (через Гоголеві листи і сказане в них. – М.К.) какова смятения не возросло”, не зважився на запланований свій від’їзд до Москви і замість себе послав туди свого сина Симеона (Акты ЮЗР. T. XIII. С. 24).

[59] Там само. С. 35 (лист І. Самойловича, висланий з Батурина 6(16) березня 1677 р. цареві). У цьому листі І. Самойлович стверджує, що зазначене в ньому затримало відправлення П. Дорошенка до Москви.

[60] РГАДА, ф. 79, 1677 г., № 4, с. 180-184.

[61] Там само. С. 185-189.

[62] РГАДА, ф. 79, оп. 1, 1676 г., № 4, с. 162.

[63] Акты ЮЗР. T. ХШ. С. 91 (царська грамота до І. Самойловича від 29 березня [ст.ст.]).

[64] Там само. С. 374 (зізнання в Малоросійському приказі “сербенина греческой веры” Дениска Григор’єва десь у жовтні).

[65] Там само. С. 121 (лист І. Самойловича цареві від 23 квітня [ст.ст.]), 142-144 (царська грамота І. Самойловичу від 12(22) травня).

[66] Там само. С. 158-159 (царська грамота І. Самойловичу від 29 (ст.ст.) червня), 178 (грамота І. Самойловича цареві від 12(22) липня).

[67] Там само. С. 226 (лист С. Куницького до І. Самойловича від 28 червня [ст.ст.]). С. Куницький у 1683-1684 pp. був правобережним козацьким гетьманом.

[68] Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 175, s. 336 (реляція, доставлена з Переяслава до Білої Церкви 23 липня); те саме: Ibid. Rkps 421, s. 423.

[69] Ibid. Rkps 175, s. 337.

[70] Костомаров Н.И. Руина... С. 297.

[71] Акты ЮЗР. Т. XIII. С, 337 (лист І. Самойловича в Москву від 1(11) листопада з Батурина).

[72] Там само. С. 374.

[73] Костомаров Н.И. Руина... С. 297.

[74] Акты ЮЗР. Т. XIII. С. 378 (грамота датована 30 вересня [за ст.ст.]).

[75] Там само. С. 353.

[76] Там само. С. 337.

[77] Там само. С. 411.

[78] Там само. С. 412.

[79] Там само. С. 430 (з відомостей, одержаних у Батурині після 29 грудня (ст.ст.) московським піддячим Омеляном Шестаковим). У листі І. Самойловича до царя з 29 грудня (ст.ст.) сказано, що два полковники (які тут не именовані; йдеться про В. Іванова та Іванію) прибули “с пол 2000 товариства на сю сторону” (Там само. С. 436), тобто з 1500 особами. Чи це число не стосується одного полку і в такому разі у двох полках було 3000 козаків?

[80] Там само. С. 430.

[81] Там само. С. 431.

[82] Bibl. Czart., oddz. rękopisów, rkps 175, s. 512 (лист руського воєводи і гетьмана польного коронного Станіслава Яна Яблоновського до гетьмана великого коронного і белзького воєводи Дмитра Вишневецького від 25 листопада; тут зазначено, що С. Я. Яблоновський надсилає адресатові рішення (postanowienie), укладене ним з Гоголем); Акты ЮЗР. Т. XIII. С. 411 (лист К. Солонини до І. Самойловича від 14(24) грудня).

[83] Акты ЮЗР. Т. XIII. С. 581.

[84] Монастир існував між Києвом і Вишгородом (до 1787 p., коли був знищений вогнем, після якого не відновлювався). Про нього див.: Максимович М. А. Сказание о Межигорском монастыре // Его же. Собрание сочинений. Киев, 1877. T. II: Отделы: Историко-географический, археологический и этнографический. С. 255-285; Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии... Киев, 1864. С. 5-8.

[85] Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса, 1848. Т. 2. С. 825.

[86] Уезды Киевский и Радомысльский. Статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах и с подробными картами их / Собрал Л. Похилевич. Киев, 1887. С. 26.

[87] Южнорусские летописи... Т. I. С. 119.

[88] Записки Одесского общества... Т. 2. С. 825.