Олексій ВІННИЧЕНКО

ПОЗИЦІЯ ШЛЯХТИ РУСЬКОГО ВОЄВОДСТВА ЩОДО

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО СТАНУ

РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ В ДРУГІЙ ЧВЕРТІ XVII СТ.

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ ІНСТРУКЦІЙ ВИШЕНСЬКОГО

СЕЙМИКА ПОСЛАМ НА СЕЙМИ 1632 – 1647 РОКІВ)

Правління Владислава IV (1632-1648) стало завершенням “золотого віку” Речі Посполитої: вже наприкінці його панування польсько-литовська держава вступила в 70-річний період перманентних внутрішніх і зовнішніх воєн, які призвели до політичного занепаду, економічної кризи і, врешті-решт, через півтора століття до катастрофи однієї з найбільших держав Європи.

Дана робота є спробою розглянути у систематизованому вигляді погляди шляхти Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (далі у тексті – руська шляхта) на соціально-економічні та політичні загальнодержавні справи. Ці погляди формувалися на вишенському (генеральному) передсеймовому сеймику*, найвпливовішому серед українських сеймиків, у вигляді інструкцій[1] послам на сейми 1632-1647 pp.

За правління Владислава IV у Речі Посполитій відбулося 15 сеймів: коронаційний, 9 звичайних і 5 надзвичайних[2]. Відповідно існує 15 інструкцій передсеймового вишенського сеймика Руського воєводства послам на сейм, датованих так (у дужках подаємо вид і рік проведення сейму, якого інструкція стосується): 16.12.1632 р. (коронаційний сейм 1633 р.), 26.06.1634 р. (надзвичайний сейм 1634 р.), 14.12.1634 р. (звичайний сейм 1635 р.), 30.10.1635 р. (надзвичайний сейм 1635 р.), 9.12.1636 р. (звичайний сейм 1637 р.), 11.05.1637 р. (надзвичайний сейм 1637 р.), 27.01.1638 р. (звичайний сейм 1638 р.), 25.08.1639 р. (звичайний сейм 1639 р.), 27.03.1640 р. (звичайний сейм 1640 р.), 9.07.1641 р. (звичайний сейм 1641 р.), 7.01.1642 р. (надзвичайний сейм 1642 р.), 2.01.1643 р. (звичайний сейм 1643 р.), 11.01.1645 р. (звичайний сейм 1645 р.), 13.09.1646 р. (звичайний сейм 1646 р.), 11.04.1647 р. (надзвичайний сейм 1647 р.)[3].

Перед тим як перейти до аналізу шляхетських поглядів, викладених в інструкціях вишенського сеймика, зауважимо декілька суттєвих моментів, які визначають специфіку сеймикових інструкцій як джерела до вивчення шляхетського світогляду. По-перше, значна частина сеймикових “артикулів” з’являлася у відповідь на прислану на передсеймовий сеймик королівську легацію (інструкцію). По-друге, на прийняття рішень з тих чи інших питань впливали суспільні групи, які не бажали, не могли або взагалі не мали права особисто брати участь у роботі сеймиків, але серед сеймикуючої шляхти мали своє лобі, – магнатерія, військові, католицьке духовенство, православні, протестанти, євреї, міщани тощо. Останнім фактором, що впливав на формування змісту сеймикової інструкції, була конкуренція між кількома заможними шляхетськими родинами, котрі мали вирішальний вплив на шляхту і контролювали сеймикове життя воєводства.

За тематикою “постулатів”, вміщених у сеймикових інструкціях, умовно можна виділити такі “групи” шляхетських інтересів у загальнодержавних справах: функціонування парламентської системи (сейм і сеймики), податки і скарб, військо, оборона країни, закордонна політика, судочинство (трибунали), релігійні (віровизнавчі) справи; в інструкціях також піднімалися такі питання: козацьке, балтійське, діяльність поборців податків, робота монетного двору тощо.

Поза нашою увагою залишилися питання, які стосувалися воєводського життя, справ прикордонних територій, функціонування земських урядів, роздачі королівщин, земельних відносин, торгівлі, міст, духовенства, нобілітацій, місцевого судівництва, євреїв та ін., і приватні справи, а також справи щодо особи короля і королівської родини.

Парламентська система (сейм і сеймики). Основна увага шляхти була зосереджена на таких аспектах функціонування парламентської системи, як порядок скликання сеймиків та результативна робота сейму, зокрема його заключний етап – так звана „конклюзія”[4].

Шляхта була впевнена, що “обивателям* Корони” належить повне право підтримувати на кожному “місці” (placu) та сеймі вдосконалення своїх прав і вольностей, особливо на елекції і коронації (1632)**, і тому для Речі Посполитої багато значить нормальне завершення сеймів (1647). Сейми мають скликатися за рішенням рад “обох народів” при королі (1638). У разі, коли сейм буде зірваний[5], посли “обох народів” та сенатори повинні йти до короля і домагатися, щоб був скликаний новий шеститижневий сейм, який “згідно з правом і звичаєм” мають попередити воєводські або повітові сеймики (1646).

Шляхта була переконана, що “уважні і ґрунтовні сеймикові консультації” є передумовою “щасливих” сеймових конклюзій (грудень 1634), і наполягала на виконанні таких постулатів щодо скликання передсеймових сеймиків: мають розсилатися до сенаторів з королівської канцелярії делібераторїї (спеціальні листи з консультаціями про майбутній сейм) (1638); до гродських канцелярій – сеймикові листи (1638); старости повинні розсилати та проголошувати універсали щодо сеймиків, щоб швидше інформувати обивателів про скликання королем цих сеймиків (грудень 1634); необхідно взагалі вчасно повідомляти про скликання сеймиків (1640, 1645)[6]; якщо повідомлення обивателів про скликання сеймика здійснюється не вчасно і не згідно з правами та звичаями, то в такому разі і сеймики, і сейм не мають жодної сили (1640); треба відновити проведення генеральних провінційних сеймиків (грудень 1634)[7].

Крім того, шляхта пропонувала прийняти конституцію, згідно з якою за два тижні перед сеймиком або одночасно з поданням до гродської кацелярії сеймикових листів у гродські книги вносилися б пункти королівської легації (інструкції) – для інформування зем’ян повіту про тематику майбутніх сеймикових нарад, оскільки обговорювати легацію одразу після її вислухання неможливо (грудень 1634, 1641).

Також шляхта, зважаючи на стан доріг та час проведення контрактових з’їздів[8], прохала у майбутньому скликати сейми і сеймики на кінець жовтня – початок листопада (1638, 1645, 1646).

Застерігалося, що за звичаєм приїжджаючим на сейм послам мають надаватися (з прибутків короля) “звичайні гривни”, чого на теперішніх сеймах з невідомих причин не робиться (1636, 1641).

Велике значення шляхта приділяла тематиці майбутніх сеймових нарад, зокрема виділенню першочергових питань (іноді навіть намагаючись уникнути проблем, які могли ускладнити роботу сейму[9]). До останніх в різні роки зараховувалися різноманітні за характером і змістом справи; найчастіше вони стосувалися податків, скарбу, вербування жовнірів, стосунків із сусідніми державами та ін. Переважно руська шляхта при визначенні першочерговості питань керувалася перебігом політичних подій на загальнодержавному рівні, однак під кутом зору власних інтересів.

Загальні вимоги щодо тематики сеймових дебатів були такими: починати сеймові “консультації” від обговорення пактів конвентів (pacta conventa) відразу після привітання короля (грудень 1634, 1636, 1638, 1639); не приймати конституцій у жодних справах (крім дуже потрібних Речі Посполитій), які не пропонувалися до обговорення у королівській легації на передсеймові сеймики і сеймикових інструкціях на сейм (1637, 1645, 1646); брати до уваги, чи узгоджуються з публічною конституцією ухвалені на сеймиках приватні постанови, щоб вони не розхитували сеймові постанови (1641); у разі війни[10] на сеймі обговорювати (хоча право наказує починати сейм від “рецесів” – відкладених попереднім сеймом питань) тільки воєнні справи на початку та по два дні щотижня (1640).

Виняткове положення займав коронаційний сейм, на якому мало відбутися забезпечення в пактах конвентах рішень, прийнятих на попередніх (конвокаційному та елекційному) сеймах. Зокрема, руська шляхта наполягала на ратифікації “перш за все заспокоєних на елекції публічних екзорбітанцій” (тобто справ, що вирішувалися не згідно з правом), для чого, не допускаючи до обговорення інших проблем (за винятком створення, з огляду на брак часу, комісій для розв’язання питань війни і військової дисципліни), посольська ізба за умови загальної згоди має підтримати цю справу в сенаті. Також обов’язково мала бути “приведена до ефекту” в питаннях, на вирішення яких буде загальна згода, „концепція про розподіл юстиції" (de distributiva iustitia), що була складена і підписана депутатами з посольської ізби та сенату на елекції.

З метою поліпшення роботи сейму, зокрема для більшої результативності нарад у посольській ізбі, шляхта пропонувала впровадити такі процедурні вдосконалення: 1) оскільки посли мають приїздити на початок сейму, ті, хто запізнилися (за винятком легальних перешкод, про які мають присягати перед маршалком і депутатами) на два (три або чотири) тижні, втрачають права брати участь у засіданнях (1645, 1646) або, принаймні, не можуть виступати проти вже узгоджених питань, які були засвідчені маршалком і депутатами (1632, грудень 1634); 2) під час обговорення публічних справ не переходити з одного питання до іншого, доки не буде прийняте певне рішення (грудень 1634).

Традиційним способом вирішення складних як загальнодержавних, так і другорядних (партикулярних) питань, було створення сеймових і міжсеймових депутацій (комісій). У 1632 р. шляхта, пропонуючи створити міжсеймову депутацію для “корекції права” (ad correcturam iurium), застерігала, що депутатами мають бути обрані по 12 осіб з Мало- і Великопольщі, з сенату і посольської ізби (а також з неучасників сейму), які розумілися на праві, їм надавалися б відповідні повноваження і винагорода (на помешкання). Депутація мала діяти в Радомі, ухвали приймати більшістю голосів. Вирішення нею справ повинно бути “сталим і вигідним усій Речі Посполитій”. У грудні 1634 р. було наказано скласти сеймову тритижневу депутацію для обрахунку платні війську, яку зобов’язано засідати на замку і за два тижні до сеймової конклюзії, “не вводячи її в безлад”, скласти реляцію (звіт) у посольській ізбі та в сенаті.

Обговорювались також руською шляхтою два випадки суперечок про місця на сеймі (прецеденцїї): одна з них виникла навколо новоутвореної чернігівської каштелянії в сенаті (1642, 1643, 1645), а інша, яка прямо стосувалася руської шляхти, про місце в посольській ізбі між послами Руського та Києвського воєводств. Для заспокоєння останньої вишенський сеймик наказував послам взяти (оскільки на користь Руського воєводства є 10 голосів у посольській ізбі) атестацію (засвідчення) у тогочасного (сейму 1639 р.) маршалка Владислава Кєрдея та подати її до коронної метрики (1642)[11].

Погляди шляхти щодо сенату стосувалися переважно сенаторів-резидентів, які входили до складу постійної ради при королі[12]. Вважалося, що функції сенаторів (особливо резидентів) потребують великих коштів, тому король повинен фінансове підтримувати їх (1632), а також роздавати помешкання сенаторам-резидентам у Варшаві (1643).

Застерігалося, що ті, хто протягом року після отримання королівського номінаційного привілею на сенаторство не склав присягу, втрачають сенаторську гідність назавжди (1641, 1643).

У радах, усяких судах і на засіданнях сенату король повинен дотримуватися пактів конвентів, зокрема, має вислуховувати виступи у різних справах сенаторів, “за прикладом своїх предків”, і представляти найслушніші пропозиції, за умови їхньої відповідності посполитому праву (1645). Сенатори-резиденти (у тому числі центральні коронні урядники) мали підписувати свої сентенції і пояснювати їх (1640, 1641).

Велике значення для результативної роботи сеймів шляхта надавала правильному проведенню заключного етапу сейму[13]. Конклюзію треба проводити згідно з конституцією коронаційного сейму 1633 р.[14] (грудень 1634, 1636, 1638, 1641): за п’ять днів до завершення сейму посли мали йти до сенату з обговореними та затвердженими в посольській ізбі постановами і більше до ізби не повертатися. Питання, які не обговорювались в ізбі або у вирішенні яких не було досягнуто згоди, маршалок не міг виносити на розгляд під час конклюзії (грудень 1634). Податки ухвалювати тільки в посольській ізбі до конклюзії (1638). Якщо цього порядку не дотримано, то посли зобов’язані занести протестації і залишити сейм (1636).

Конклюзія мала проходити тільки в присутності короля (1639). Суворо заборонялося продовження “будь-яким способом” над встановлений термін роботи сейму навіть на годину, а також проводити нічні засідання (грудень 1634, 1636, 1639, 1641, 1645, 1646, 1647).

Значну увагу руська шляхта приділяла складанню й обробці сеймових конституцій. Особливе невдоволення викликало їх доробка (ucieranie) після завершення сейму, яка відбувалася протягом кількох днів на приватних помешканнях у “панів печатників” (u pp. pieczętarzów; тобто канцлера і підканцлера). З метою запобігти цьому “другому сеймуванню” шляхта суворо застерігала, що сеймові конституції повинні писатися спеціальним писарем під наглядом депутатів-послів у сенаторській ізбі при конклюзії (не “в печатницьких господах”). Конституції, на прийняття яких висловлена загальна згода, мають підписуватися “панами печатниками”, двома (або трьома) представниками з сенату, двома (або шістьома) заприсяженими депутатами з числа послів, королівським секретарем і посольським маршалком. Конституції, проти яких кимось з послів було занесено до гроду публічну протестацію і представлено її депутатам, мусять бути “здряпані”. Маршалок зобов’язаний при тих же послах подати конституції (без жодної коректури, протягом чотирьох днів) до варшавського гроду (грудень 1634, 1639, 1640, 1641, 1643, 1645, 1646, 1647). У разі, коли б з написаними конституціями збиралися йти до печатників, посли повинні занести протестацію і від’їхати. Підписи маршалка на документах, які не були публічно затверджені, недійсні (1647).

Маршалок підписаний екземпляр конституції переписує і третього дня подає до друку (1643, 1645, 1646). Друкар, який вніс зміни в текст конституції, відповідає за це головою (грудень 1634). Конституції якомога швидше слід висилати з коронної канцелярії по воєводствах до гродів (1640).

У разі, коли не читана на конклюзії конституція була подана до друку, правову силу має протестація (внесена до будь-якого гроду) кожного сенатора і посла, який був на сеймі і не чув її. Натомість протестації осіб, котрі не були присутніми на сеймі сенаторами або послами, не мають жодної ваги (грудень 1634).

Конституції про лібертації, ревізії, комісії та “інші подібні речі” потрібно вписувати в окремі книги (грудень 1634).

Великого значення шляхта надавала правильному укладанню договорів (“пактів”) з іншими державами та васалами. Пакти вимагалося читати при усіх станах і підписувати руками примаса, посольського маршалка і депутатованими від обох народів послами. Якщо ці вимоги не виконувалися, то пакти позбавлялись правової сили і Річ Посполита не була зобов’язана їх виконувати (1640, 1641, 1643). “Вічні пакти” мали з підписами примаса і шести послів подаватися до друку для загального інформування коронних обивателів (1645, 1646).

Важливою справою, в очах шляхти, було утримання в належному порядку державного архіву і поповнення його документами. До коронного архіву треба було повернути ревізовані комісарами з сейму папери з архівів попередніх примасів, канцлерів та підканцлерів, а також їхніх спадкоємців (1641, 1643). З пактів з іноземними державами слід було відразу по приїзді з ними послів знімати копії, а оригінали віддавати до скарбу (1645).

Обов’язковим завданням було скликати післясеймовий (реляційний) сеймик (навіть у разі зриву сейму) й отримати превентивну апробацію його майбутньої постанови. Передбачалося, що вона буде стосуватися сплати податків, платні війську, оборони країни, публічної безпеки та ін.[15] (1643, 1645, 1647). Сеймик мав проводитися за два (чотири або п’ять) тижнів після закінчення роботи сейму (червень 1634, 1646, 1647). Посли зобов’язані були привозити на сеймики примірники сеймових актів (грудень 1634).

Податково-скарбові проблеми. Руська шляхта прагнула контролювати ухвалення, екзакцію (збір) і використання податків[16]. Основну увагу вона зосереджувала на контролі над використанням грошей зі скарбу, зрівнянні (коеквації) у податках між окремими землями, воєводствами і провінціями, стягненні залишків податків, сплаті кварти[17], стягненні грошей[18] з курфюрста*, сплаті деяких інших поборів та мит.

Для шляхти питання сплати податків було найбільш важливим і найбільш болісним, оскільки податки сприймалися нею як важкий тягар і екстраординарний захід, до якого вона вдавалася вкрай неохоче, лише тоді, коли іншого виходу не було і несплата податків загрожувала ще більшими матеріальними втратами. Шляхта подавала такі причини свого небажання сплачувати нові податки: “контрибуції” (тобто попередні податки), погані врожаї, жовнірські екзакції (стягнення) під час переходів і постоїв (грудень 1634). Тому вона неодноразово вимагала насамперед провести на сеймі розрахунок коронного великого підскарбія або калькуляцію скарбу щодо призначених раніше податків (1632, 1638) і тільки після цього шукати способи поповнення скарбу. Перевірка скарбових рахунків, крім контролю за витратами[19], мала на меті виявлення невиплачених податків та створення підстав для проведення зрівняння в податках між воєводствами[20].

Стягнення залишків, на яке шляхта традиційно покладала певну надію, вимагалося проводити на таких умовах: збір залишків податків здійснювати за рахунками коронного великого підскарбія і вироками радомського скарбового трибуналу[21] (грудень 1634, 1637, 1643); посесор, який не сплатив побору і на якого отримана баніція (судовий вирок на вигнання), може її зняти тільки видавши заруку під всю суму (грудень 1634); збирати залишки з податків і проводити “екзекуцію” над боржниками повинні старости (червень 1634); старости, які не проводять екзекуцію над боржниками шляхтою і поборцями, караються через коронний трибунал 50-кратною пенею (грудень 1634); у разі, коли староста не зміг здійснити екзекуцію, шляхта повіту повинна збройне ставати за його універсалами, аби її домогтися (грудень 1634); якщо побор не сплатив сам староста, екзекуцію над ним має здійснювати сусідній староста (грудень 1634); зібрані залишки з податків мають йти тільки на публічні потреби (грудень 1634, 1636).

Паралельно зі стягненням залишків мало проводитись зрівняння (коеквації) в податках між воєводствами (грудень 1634, 1635, 1638, 1643), зокрема, з Добжинською землею, Чернігівським і прусськими воєводствами[22] (1636, 1637), а також стягнення грошей з воєводств, які не виплачували подимного і не виставляли жовнірів на московську та прусську експедицію* (1635).

Підкреслювалось, що коеквацію в податках можна провести тільки за умови, що воєводства, які використали залишки з податків на власні потреби, повернуть їх на військо (1640). З метою коеквації передбачалося скасувати і заборонити звільнення міст від податків, скасувати всі лібертації земельних маєтків від податків (крім маєтків що, постраждали від пожежі), стягувати податки з нових осад (1636, 1637), примусити прусські міста сплачувати акциз і чопове[23] (1638) та інші податки на одному рівні з іншими коронними містами (1640).

Також обов’язковим було здійснення коеквації в податках Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) з Короною (1632, 1643), оскільки, на думку руської шляхти, литовська шляхта, захищена у військовому відношенні з усіх боків, не оплачує додаткові військові підрозділи та не бере участі у виплатах козакам і кримським татарам, у чому зловживає унією і перетворює на ніщо права Корони (1643, 1645, 1646).

З намагання зменшити податки до мінімуму випливало й прагнення до контролю над цільовим призначенням податків та використанням отриманих з них грошей[24]. Оскільки основною позицією видатків державного скарбу була платня війську, то, на думку шляхти, гроші, отримані з податків мають, використовуватися тільки на війну, на оборону, на потреби армії або для силової підтримки переговорів про мир (1632), рахунки з інших видатків до калькуляції скарбу прийматися не повинні (1640). Аналогічно суму, отриману з ВКЛ (1639), і гроші від курфюрста (1635) необхідно спрямовувати тільки на платню війську.

Причинами заборгованості війську, в очах шляхти, були: затримка з виплатою ухвалених податків, невидача деякими воєводствами подимного, непроведення обрахунку платні на минулому сейму (грудень 1634).

Шляхта вимагала, щоб у майбутньому військо не служило в борг і з цією метою, доки не будуть прийняті нові способи його утримання без частого проведення сеймів і значних “контрибуцій”, вважала за необхідне вдатися навіть до таких особливих сплат: від експорту з Речі Посполитої селітри, а також від імпорту в Корону з Молдавії (“3олощини”) і Волощини (“Мультанії”) селітри, баранів, солі, меду, вина, поташу та ін. (1643).

Проявом прагнення шляхти зменшити для себе податковий тягар були її намагання перекласти його на інші суспільні верстви, насамперед на міста, євреїв, навіть духовенство. У 1640 р. шляхта вважала, що на ймовірну “війну з турками” (фактично, знову ж таки на платню війську) потрібні донативи (подібно як на прусську експедицію) від духовенства, міст та купців. З цією ж метою впроваджувалися спеціальні побори і додаткові податки на платню війську, зокрема ухвалений конституцією в 1613 р. водний побор[25] (1638, 1640, 1641).

Вдавалася шляхта також до пошуку специфічних та одиничних форм прибутку, як, наприклад, у червні 1634 р.: якщо Москва сплатить грошову контрибуцію, то її необхідно використати на платню війську.

До постійних, ординарних прибутків скарбу, що йшли також на платню війську, належали кварта, четвертий гріш[26], виплати курфюрста та деякі інші побори і мита (1640, 1643). Оскільки вони надходили до скарбу не безпосередньо з шляхетських статків та незалежно від згоди шляхти, то вона не поширювала свою увагу далі забезпечення їх вчасного, у відповідному розмірі надходження до скарбу. Зокрема, четвертий гріш мав залишатися в силі згідно з давніми правами і для стягнення його треба впровадити відповідну екзекуцію (1645). Застерігалося, що четвертий гріш має збиратися в одинарному (in simplo), а не потрійному (in triplo) розмірі (1632).

Постійно нагадувала шляхта про потребу стягувати гроші з курфюрста, в тому числі його заборгованість (1632), вимагати від нього видачі “прусського канону”[27] (1643, 1647), навіть відправивши до нього по заборговану суму спеціального посла (1645).

Також шляхта наполягала на сплаті складного винного (1643), поголовного від євреїв (грудень 1634, 1635, 1636, 1637, 1638, 1640, 1641, 1642).

Щодо кварти шляхта висувала такі постулати: кварта, навіть у разі війни, має йти тільки на оборону України* (грудень 1634); збирати кварту з Битова і Лемборка (1643, 1645), з Чернігівського воєводства (1645), з маєтків, які змінили посесора (ex bonis reformationi subjectis) (1643); кварта повинна йти тільки на кварцяне військо**, виплачуватись у Львові (а не у Раві[28]), а додаткові війська мають фінансуватися за рахунок інших податків (1641); кварту необхідно відвозити до Рави і передавати не коронному польному писарю[29], а за давніми звичаями – до скарбу на публічний вжиток (1645), але з наступною передачею кварцяному війську, причому тільки у Львові (1643); прусські держави-маєтки, яким вийшли роки “пустинь”, мають сплачувати другу кварту[30] (1645).

Призначати нові податки на сеймі шляхта дозволяла тільки за згодою послів усіх воєводств (1638, 1639) і після перевірки скарбових реєстрів (червень 1634). Заборонялося скликати сеймики для обговорення податків, не призначених сеймом (грудень 1634). Назагал руська шляхта погоджувалась на обговорення і прийняття на сеймі податків для платні армії, зокрема пропорційної іншим воєводствам суми податків з Руського воєводства[31], але їх (податків) вид і спосіб (de genere et modo) збору залишала для вирішення на післясеймові сеймики (1643, 1645). При цьому застерігалося: якщо посли хоча б одного з воєводств забирали на післясеймовий сеймик й розмір платні, то вчинити так само мали і посли Руського воєводства (1646).

Найприйнятнішим з податків для шляхти було чопове. У разі потреби в податках на військо скарб мав задовольняти її насамперед його збором. Іноді шляхта надавала повноваження послам щодо тільки цього податку (1635), за прикладом великопольських воєводств (1641).

Позитивно дивилася шляхта на те, щоб податки сплачували найманим військам повіти або воєводства (1642), обминаючи таким чином державний скарб.

Особливо наполягала шляхта на забезпеченні можливості сплати податків поборами, а не подимним[32] (грудень 1634, 1636, 1641, 1642). У разі, коли “вищі”[33] воєводства дозволяли подимне, вишенські посли мали просити дозвіл сплачувати його поборами (1638)[34].

Якщо ж необхідність у сплаті податків зникала, то шляхта прагнула скасувати призначений податок, зокрема, в 1635 р. вона вимагала скасувати ухвалене на прусську експедицію складне винне[35], а в 1645 р. нагадувала, що, оскільки індукта була впроваджена тільки до наступного сейму, то вона має бути скасована.

Сприяти ухваленню і збору податків мало видання на сеймі єдиного, генерального поборового універсалу, яким можна користуватися для збору податків у майбутньому (1632, грудень 1634, 1638).

Руська шляхта вважала за необхідне чітко розмежувати видатки державного (коронного) і королівського скарбу: король не мав права перекладати на коронний скарб традиційні видатки свого приватного скарбу, зокрема витрати на своїх та іноземних послів. Воєводства, які видавали на утримання послів певні суми, вони не мали права враховувати їх при коеквації (1641).

Незважаючи на значне зацікавлення податково-скарбовими справами, руська шляхта не спромоглася або не бажала дійти до визначення в інструкціях своїм послам чіткої концепції розв’язання цих справ, віддаючи перевагу вирішенню конкретних фінансових питань.

Поборці. Зі збором податків була пов’язана діяльність поборців. На думку руської шляхти поборці мали обиратися не на сеймі, а на післясеймових сеймиках. Елекція поборці мала відбуватися через два тижні після завершення роботи сейму (1632, червень 1634, 1638)[36], з числа осілих шляхтичів (посесорів). Шляхтич, який був обраний поборцею, але зі скарбом не розрахувався і дістав за це баніцію, вдруге поборцею бути не міг (1636). У разі, коли зем’яни обрали неосілого і “непевного” поборцю, відповідальність перед скарбом за сплату податків покладалася на саму шляхту. Якщо ж жоден зі шляхтичів не бажав бути поборцею, то збір податків мав здійснювати гродський уряд (грудень 1634).

Поборця, відібравши податкові гроші від шляхтича, зобов’язаний був видати квит. Якщо він відмовлявся зробити це, шляхтич мав право подати протестацію до гроду. Коли гродський писар або підстароста сам був поборцею і не бажав приймати протестацію, її дозволялося облятувати в сусідньому гроді (грудень 1634).

Поборця міг брати з шляхтичів за квити по 6 грошів (грудень 1634), якщо ж вимагав більше, то підлягав покаранню (1641).

Невдоволення шляхти викликала несвоєчасна передача поборцями грошей до скарбу (1641). Зарадити цьому була покликана їхня звітність перед повітовою шляхтою: поборці мали, під страхом баніції, облятувати в гроді поборові реєстри, податкові рахунки та іншу документацію. Гродська канцелярія повинна була приймати та видавати копії таких документів безкоштовно. В свою чергу сеймикові посли повинні брати цю документацію зі собою на сейми (грудень 1634, 1635, 1636, 1641, 1643). Про збір податків, ухвалених сеймиком, поборці мали звітуватися перед сеймиковими маршалками (1635). Подібна звітність не була лише пасивною перевіркою: шляхта вважала, що повітові шафарі (старші над поборцями) та поборці, які належно розрахувалися перед зем’янами, на сеймику, не можуть притягатися трибуналами до відповідальності. Взагалі, до поборців, які розрахувалися перед скарбом за збір податку, не можуть висуватися жодні претензії (1636).

Шляхта прагнула також контролювати використання податків: шафарі могли, обминаючи скарб, передавати безпосередньо гроші сеймовим комісарам на платню війську й отримувати від них квити за відібрані суми (1642).

Шляхтич має видавати поборцеві витяг із гродської книги занесеної до неї своєї присяги про сплату ним (шляхтичем) податку тільки раз на чотири роки, оскільки в гродах відбуваються “великі депактації” (здирства) щодо шляхтичів. Скарб повинен співвідносити рахунки поборці з подібними витягами (червень 1634).

У справі надання певної грошової винагороди поборцям і шафарям погляди шляхти було діаметрально протилежними: з одного боку, поборці та шафарі повинні діставати свою винагороду по 1 тис. злотих (1640, 1642), з іншого боку, винагороду шафарям необхідно передати на потреби Речі Посполитої (1645).

Традиційним покаранням для поборців, які неправильно виконують свої функції або й зловживають своїм становищем, була баніція, на виконанні якої шляхта особливо наполягала (1636).

Монетарні справи. Інтерес руської шляхти до справ, пов’язаних з карбуванням монети[37], зберігався впродовж усього правління Владислава IV: шляхта усвідомлювала, що від нормальної роботи монетного двору і карбування “добрих грошей” багато залежить (1632, 1638).

Вже в грудні 1632 р. руська шляхта наполягала на створенні нової сеймової депутації (комісії) для укладення постійно діючої регламентації (“ординації”) карбування грошей у монетних дворах. На її думку, причина безрезультатності дій попередніх подібних депутацій полягала у великій кількості її членів та їхній некомпетентності. Тому до складу нової комісії потрібно було призначити незначну кількість вмілих і здібних депутатів, які мають складати присягу. Шляхта застерігала, що у майбутній ординації повинен бути визначений порядок вирішення в суді суперечок з “офіціалом” карбування монети.

У подальшому шляхта наполягала на ефективному врегулюванні справ, пов’язаних з роботою монетного двору (грудень 1634, 1639, 1641). Нагляд над карбуванням монети і взагалі роботою монетного двору повинен здійснювати коронний великий підскарбій (1641, 1646, 1647). При ньому необхідно створити спеціальну комісію, не більше ніж з 10 осілих, заприсяжених на сеймі, шляхтичів, які мають почергово (по чотири місяці) мешкати при монетному дворі і наглядати, щоб карбування монети (“щиро срібної”) відбувалося згідно з сеймовою ординацією, зокрема, контролювати таксаторів (wardainów) (1643, 1645, 1646, 1647).

Упорядкування роботи монетного двору розглядалося шляхтою як необхідна умова карбування якісної монети, яка повинна бути пропорційно золотою і срібною (1636). Невдоволення шляхти викликала, насамперед, якість дрібної монети, потреба у добротності якої, була викликана необхідністю розраховуватися з армією. Дрібна срібна (не мідна) монета повинна була карбуватися пропорційною до вартості талера і червоного злотого (1638, 1639). Карбування талерів та півталерів, яке здійснювалося по “різних місцях”, повинно робитися відповідно до стандартів імперської “ліги” (монетної стопи) (1641).

Загалом для впорядкування грошової маси в Речі Посполитій руська шляхта передбачала такі заходи: карбування всієї монети в коронних і литовських монетних дворах повинно відбуватися згідно з вимогами “ліги імперських талерів” (1643), заборона вивозити польську монету за кордон, вилучення з обігу і ліквідація “поганої” монети (1645, 1646, 1647), заборона ввозити фальшиву та неякісну іноземну монету, відповідна таксація коронним підскарбієм уже ввезеної іноземної монети (1647).

Прибуток від карбування монети повинен був іти на публічні потреби, зокрема його необхідно було долучити до кварти (1641, 1643).

Армія й оборона. Руська шляхта традиційно зі сумлінням ставилася до розв’язання проблем армії[38] й оборони держави, хоча й без захоплення – до додаткових видатків на військові потреби. Саме таке ставлення було основною причиною шляхетського пацифізму, оскільки ведення бойових дій та утримання великої армії вимагали значних коштів і, відповідно, значних податкових виплат. Шляхта добре усвідомлювала необхідність створити достатню оборону, оскільки “широкі кордони панств Речі Посполитої, звідусіль оточені варварами”, потребують “слушних” гарнізонів і не можуть оборонятися тільки кварцяним військом, яке в результаті підвищення платні сильно зменшилося, та вже існуючими слабкими гарнізонами (грудень 1634, 1641). Зокрема, велике занепокоєння викликали дії турків, які протягом кількох років, на переконання шляхті, підступали під кордони Речі Посполитої, намагаючись зненацька напасти, і виснажували державу частими підготовками військових експедицій (грудень 1634); занепокоювала також позиція Москви. З огляду на “небезпеку від турків і Москви” руська шляхта наполягала на необхідності обмірковувати на сеймі питання оборони Речі Посполитої, але такої оборони, яку дозволять воєводства з найменшим обтяженням для “наших знищених країв” (1637). Обговорення питань оборони на сеймі належало до пріоритетних завдань, даних послам: шляхта неодноразово наказувала останнім говорити тільки про оборону і без її забезпечення “не повертатися” (1638, 1642).

Насамперед руську шляхту хвилювала оборона України, оскільки від цього, на її думку, багато залежало для Речі Посполитої (1638). Підвищення обороноздатності могло бути здійснене шляхом посилення тамтешніх гарнізонів або вербування додаткових військ (supplementum ordynacyej wojska kwarcianego), а в подальшому затримання цього “суплементового” війська на постійній службі (1638, 1642, 1643, 1647). Кварцяний жовнір мав постійно перебувати на України і з неї на інші військові експедиції забиратися. При кварцяному війську повинні бути острозький полк, реєстрові козаки, вибранці з Великої і Малої Польщі (1632).

З розумінням руська шляхта поставилася до потреби забезпечити (відповідно до розмірів небезпеки) безпеку мешканцям Познанського та Сєрадзського воєводств від шведських нападів, оскільки шведські війська, незважаючи на укладений мирний договір, нападають на прикодонних мешканців[39] з боку Бранденбурга (“маркграфства”), Сілезії та Помор’я, а умови договорів зі Швецією і звернення короля в листах не допомагають (1639, 1641).

У разі безпосередньої загрози державі шляхта вважала за потрібне шукати способів (як під час першої московської, хотинської і прусської “конфедерацій”, тобто експедицій), щоб кожна людина шляхетського та купецького стану причинилася до оборони Речі Посполитої (червень 1634).

Погляди шляхти щодо військових підрозділів стосувалися переважно піхотних частин іноземного строю[40]. На її думку, німецька піхота як дорога мала бути скасована, а польська – впорядкована (1636). Зокрема, шляхта висувала такі вимоги до організації піхотних регіментів (полків): у регіментах не повинно бути більше 200 солдатів з вогнепальною і ручною зброєю; полковниками і капітанами піхоти мають бути тільки осілі польські шляхтичі (грудень 1634).

Ставлення шляхти до набору додаткових підрозділів було негативним, особливо, коли він здійснювався без згоди станів (тобто сейму). Шляхта наполягала на дотриманні посполитого права, яке застерігало, що без згоди станів жовнір не може бути завербований і його служба не можлива. Треба запобігти на майбутнє, що під жодним приводом такі набори не робилися (хіба що в разі крайньої потреби і за дозволом тих сенаторів, які зазвичай отримують делібераторії, про що інформувати через гроди) (1638). Якщо хтось наважиться робити вербунки жовнірів, то має платити їм з власної кишені і відшкодувати заподіяні ними збитки (1638). Коли додатковий жовнір все ж таки був завербований без згоди сейму, вирішення питання про платню йому шляхта іноді залишала до “згоди станів” (1636). Визначення терміну служби жовніра військових “суплементів” також мало належати до прерогатив сейму (1639).

Під час значної військової небезпеки додаткові жовніри мають вербуватися на тих територіях Речі Посполитої, які перебувають під загрозою, а потім, без жодних постоїв та зайвих виплат, розпускатися (1636).

Негативним було ставлення шляхти до наймання іноземних військ, як таких, що вимагають великих коштів (червень 1634). Однак шляхта розуміла потребу в іноземних військах, оскільки передбачалася “велика війна з турками”, але вважала, що “це є для кожної держави небезпечна річ вербувати великі іноземні війська, які страшніші бувають своїм, ніж неприятелеві, як це щодо інших королівств і народів бачимо”. Тому шляхта застерігала, що іноземного війська має бути не більше 10 тисяч, а підтримку у разі війни з Портою треба просити в інших держав грошима, а не людьми (1640).

Якщо ж колись, за згодою Речі Посполитої, виникне необхідність вербунку іноземців до коронної армії, то тимчасові вербовані іноземні війська не повинні бути більшими за “домашні” (1636). Іноземні регіменти не можуть бути великими (мають складати не більше 600 чоловік), а їх регіментарями й офіцерами різного рангу має бути “придана з провінцій” польська або литовська шляхта (1640, 1646).

Традиційним першочерговим заходом, поруч із призначенням екстраординарного сейму, у разі війни або неочікуваного нападу ворога (зокрема турків і татар), який шляхта дозволяла без жодного опору, було скликання посполитого рушення (червень 1634, грудень 1634, 1635, 1637, 1638, 1640, 1641, 1642, 1643, 1645, 1647). Скликатися посполите рушення повинно “за давніми правами і звичаями” (1635): кожен шляхтич мав ставати, відповідно до умов служби і розмірів своїх добр (маєтків) у воєнному спорядженні, без шкоди для служби (ціни на військове спорядження не мають досягати непомірного рівня, принаймні, доки воно не подорожчає). Сенатори та земські урядники повинні наглядати за збором посполитого рушення у воєводствах і повітах (грудень 1634). Також мав бути забезпечений спокій і порядок удома після виходу посполитого рушення (червень 1634).

Брати участь, у разі війни, в посполитому рушенні зобов’язані всі стани Корони і ВКЛ та залежні васали (feudales) Речі Посполитої (1640).

Натомість вкрай негативно ставилась руська шляхта до оказовання[41]. Його проведення було неефективним та безрезультатним і, в очах шляхти, не призводило до нічого, окрім конфузи та глузування, тому вимагалося його обов’язково скасувати (1638, 1641). Якщо б посли інших воєводств не погоджувалися на це, то посли Руського воєводства мали просити про ліквідацію оказовання принаймні у власному воєводстві (1636).

1639 р. руська шляхта, згідно з королівською легацією, нагадувала про службу литовських татар, від яких Річ Посполита мала “велику підтримку (за давніми правами) у військових справах”. Однак тепер, “з невідомої причини”, вони “служать в незначній і нерівній кількості”; тому необхідно створити комісію для проведення “інквізіції” над осілістю литовських татар: якщо серед них знайдуться “байдужі” до виконання військових обов’язків, їх не слід карати за законом, а, зважаючи на їхні “рицарські послуги, вольності і свободи, надані давніми королями і князями”, залишити в службі.

Також шляхта нагадувала, що “бояри або зем’яни”, які мають “забезпечення” в українських староствах і на яких лежить обов’язок військової служби, повинні його виконувати і ставати на кожну військову експедицію при реєстрових козаках та вибранцях (1636, 1638).

Як альтернативу вербуванню додаткових військових підрозділів та іноземних найманців шляхта висувала створення воєводських підрозділів, так званого “повітового жовніра” (1638, 1645), Воєводства мали, за вдалим досвідом турецької і прусської експедицій, пропорційно виставляти в разі нагальної потреби (зокрема, війни зі Швецією), “провінційну піхоту”, оскільки contra communem hostem communibus viribus opus est. Шляхта вважала необхідним скласти й описати на сеймі її “порядок” та зазначала, що ротмістри цієї піхоти повинні бути осілими в повітах і затверджуватися королем за поданням коронного великого гетьмана (грудень 1634, 1640).

Великі надії шляхта покладала також на вибранецьку піхоту[42] і неодноразово наполягала на її впорядкуванні, оскільки “в частих військових експедиціях коронна армія відчуває потребу в людях, особливо в піхоті” (1632, грудень 1634, 1636, 1639, 1645). Впорядкування вибранців необхідно проводити за конституцією короля Стефана Баторія (1638, 1643), для чого слід створити комісію для ревізії коронних добр (1643).

Земський суд повинен був у кожному повіті старанно, без зволікання провести ревізію (люстрацію) вибранців і кількості вибранецьких ланів, для чого мав використати конституції з часів С. Баторія та його відновлений інструктаж. Піддані, яких ревізують, забезпечують судові утримання (victum sufficientem subpeditare). Державці не повинні перешкоджати люстрації під страхом сплати штрафу в 1000 гривень. Державців, які противляться ревізії вибранецтв, треба притягати на трибунал (1639, 1640, 1641). Вибранці, котрі не виконували свій військовий обов’язок, підлягали юрисдикції старост (1632).

Вибранецькими ротмістрами могли бути тільки осілі шляхтичі тих же воєводств. Вони зобов’язані виставляти до військового обозу повну кількість, згідно з давніми компутами (в тому числі з прусських держав-маєтків), озброєних вибранців свого повіту, а також захищати останніх “від кривд у добрах”, проте без порушення прав старост і посесорів (redacti salva iurisdictione possessorum) (1639, 1647). При впорядкуванні вибранців необхідно було запобігти “всім обманам”, зокрема з боку ротмістрів (грудень 1634).

Приведення в “добрий порядок” вибранців дозволило б, на думку шляхти, не вербувати іноземної піхоти (грудень 1634). Крім того, шляхта вважала великою підтримкою коронному війську спорядження вибранців не тільки з королівських сіл, але й з міст, а також, за дозволом духовенства (після внесення відповідного прохання до нього) і тільки у разі турецької війни, з духовних добр (1640, 1641).

Руська шляхта прихильно поставилася до розбудови коронної артилерії і висловлювала задоволення з приводу її поліпшення. Збереження артилерії “ліпшому” стані необхідно було забезпечити правом (1640, 1641). На кожному сеймі “старший над артилерією” мав подавати рахунки прибутків і видатків з виділеної на артилерію кварти та реєстр артилерії. Спеціально призначені ревізори повинні звітуватися про кількість і стан гармат та інших “апараментів” (спорядження) у цейхгаузах (1639, 1640, 1641, 1646, 1647).

Шляхта застерігала, що з артилерії і належних до неї apparatus (спорядження, припасів) нічого не має переходити у “приватний вжиток” (навіть королівській гвардії). Вартість зброї, переданої у приватний вжиток, магістр артилерії оплачує з власної кишені (1646, 1647). Державці всіх добр мали подати до генерального реєстру коронної артилерії реєстри наявних у них гармат (1643).

Шляхта цікавилась, на які цілі була використана зброя, здобута у Москви (1638) і наполягала, оскільки Корона брала участь у смоленській експедиції, на передачі частини “московської” артилерії до коронних цейхгаузів (1639, 1640, 1641, 1643); наполягала вона також на поверненні коронної артилерії, яку король Сигізмунд III брав під Смоленськ* (1640).

Застерігалося, що магістр артилерії “з свого уряду” не має “віндикувати” собі “титулу генеральства” та інших переваг порівняно зі своїм попередником (1647).

Руська шляхта завжди вимагала регулярної виплати грошей війську (1647) (найбільше тому, що “жовніри тяжкими стаціями обтяжують підданих і маєтки”): на її думку, необхідно було забезпечити, щоб жовнір не перебував “у борговій службі”, вчасно отримував платню і “на зиму та літо з України не сходив” (1642). Застерігалося також, щоб кварта використовувалася тільки на потреби кварцяного війська (1641). Враховуючи заслуги жовнірів під час військових експедицій (зокрема, проти татар), шляхта охоче погоджувалась на надання війську “дарованих чвертей” (квартальних плат) (1640, 1647).

Виплату грошей війську вимагалося здійснювати тільки у Львові за давнім звичаєм і порядком: на предмет оплати служби представники хоругв подають комісарам реєстри своїх товаришів, а заступники (lokotenenci) шефів піхотних регіментів під присягою – реєстри офіцерів та солдатів. Невдоволення шляхти викликала недбалість комісарів, призначених сеймом для забезпечення платні війську, які не з’являлися “на комісію” у вказаний час (1641).

Під час видачі платні війську повіт, на який регіменту буде вказаний “асигнацією” платні, мав виплачувати згідно з пописом кожному солдату або присланому уповноваженому. Попис слід проводити кожного місяця, під час попису усі регіменти повинні виходити в поле (1640).

Офіцери мають отримувати встановлене жалування, а кнехти (рядові) – окремо певну платню (грудень 1634). Полковники й інші офіцери мусили задовольнятися визначеним на сеймі утриманням (kuchennem), a y видачу платні своєму регіментові (тобто рядовому складу) не втручатися (1640).

Подив шляхти викликав той факт, що для війська не заготовлюється заздалегідь продовольство, як це було, зокрема, під час хотинської війни, коли військо опинилося у важкому становищі. Пропонувалося розташувати в Кам’янці та інших прикордонних замках провіант на 100 тис. злотих у розпорядженні війська (під контролем заприсяженого провіантмейстра) (1640).

Руська шляхта скаржилася на обтяження “проти права” коронних, духовних і навіть шляхетських добр воєводства з боку війська “тяжкими постоями, великими і незносними екзакціями” та просила коронного великого гетьмана запобігти цьому[43]. “Український” (тобто кварцяний або суплементовий) жовнір не повинен був сходити на зиму та літо з України: сюди слід повернути призначені на постої в Руському воєводстві. Вирішення цього питання на сеймі мало для шляхти першочергове значення (1632, 1635). Загалом, руська шляхта просила проводити вербунок жовнірів, виплату жалування і призначення гіберн, зважаючи на спустошення її маєтків, не в “наших” воєводствах (1637).

Важливе значення руська шляхта надавала справам, пов’язаним із забезпеченням військових підрозділів продовольством та впорядкуванням зимових постоїв (гіберн)[44]. Це було обіцяно у пактах конвентах та після обговорення депутацією на коронаційному сеймі (грудень 1634, 1636, 1638, 1643). Жовніра необхідно було утримувати “в обов’язку розважливості”, щоб він не чинив спустошення в коронних та духовних маєтках, і з цією метою, крім посилення військової дисципліни, пропонувалося вжити такі заходи (1640, 1641, 1645, 1646, 1647): стало розташувати військо на стоянках по Україні; створити сеймову комісію при коронному великому гетьману для визначення кількості продовольства з лану на коня (ex aequo et bono) у відповідній уставі; наглядати (через комісію), щоб у хоругвах не було, більше ніж повинно, коней і челяді, а також, щоб не здійснювалося надмірного полювання; запобігти тому, щоб хоругви не ставали в одному маєтку два роки підряд; дозволити в місцях, куди через віддаленість важко привозити продовольство, брати через депутатів встановлений провіант з духовних добр (за дозволом духовенства).

У разі, коли не буде прийнята остаточна ухвала щодо гіберни, необхідно на кожному сеймі створювати сеймову або міжсеймову комісію, яка повинна визначати, скільки з якого староства надавати (згідно з “квитовими ланами”) провіанту військові і на які “стації” влаштовуватися підрозділам (1640, 1641, 1643).

Невдоволення шляхти викликали переходи жовнірів з однієї стоянки на іншу, які відбувалися з великим обтяженням для зем’янських, духовних і світських добр[45]. У зв’язку з цим наголошувалося на необхідності впорядкувати гіберни, щоб жовнір постійно жив на них і, якщо б виходив за них та чинив кривди, то був би відповідно засуджений і покараний (1639). З цієї ж причини руська шляхта наполягала на необхідності видавати війську кварцяні гроші саме у Львові, “щоб військо далі нього не ходило” (1638).

При затвердженні вербунку додаткових військ шляхта застерігала, що, оскільки вони будуть проходити через Руське воєводство, то необхідно забезпечити, щоб війська йшли не одним “гостинцем”, а заздалегідь визначити, де, як і коли буде йти кожна хоругва. Особливо важливо, щоб не йшли вкупі, “як звикли”, німецькі регіменти – вони мають тягнутися до обозу окремими хоругвами, не беручи силоміць підвод та оплачуючи продовольство (1640).

При переході військ в одному маєтку, де зупинялися на нічліг три хоругви, четверта не повинна ставати. Іноземні війська без наказу свого полковника не могли наважуватися робити стоянки та влаштовуватися на нічліг (1640).

Погляди шляхти щодо забезпечення військової дисципліни стосувалися фактично тільки двох аспектів: запобігання солдатським наїздам на шляхетські маєтки та перебігу служби військових підрозділів під час військових експедицій.

На думку шляхти, військова дисципліна, оскільки відбувається “велике насильство над убогими людьми і цей розлад загрожує Речі Посполитій руїною”, повинна бути узгоджена з коронними правами й артикулами та забезпечена належною конституцією під страхом покарання за її порушення згідно з новими та давніми законами (1632, 1640, 1647).

Шляхта наполягала на необхідності запобігти заподіянню шкод шляхетським маєткам від жовнірів (1635), зокрема забезпечити заборону наїздів “жовнірських куп” на шляхетські маєтки під претекстом випрошування продовольства (1636). Полковник мав чинити суд над своїми солдатами за кривди, завдані ними обивателям. Коли б цього не було зроблено, справа вільно повинна була вирішуватися через трибунал (1640). Справи про жовнірські кривди обивателям мали слухатися в трибуналі на початку сесії. Коронні гетьмани зобовязані були виконувати вироки трибуналу над жовнірами in castris praeventis (1636).

Особи, скривджені при “військовій заплаті”, мали право шукати справедливості в гродському суді, в коронному трибуналі або в суді гетьмана, зокрема останній повинен був (як робили його попередники) розсуджувати скривджених людей невідкладно і справедливо (1632).

Думки руської шляхти щодо перебігу служби деяких підрозділів під час воєнних кампаній, як правило, стосувалися конкретних справ. У червні 1634 р. шляхта нагадувала про необхідність покарати (як було покарано дезертирів з-під Хотина під час турецької експедиції) ротмістрів, які без дозволу командування залишили московську експедицію і повернулися додому. Натомість ротмістрам, які з хоругвами без дозволу “виходили за кордон” і були за це покарані знеславленням (інфамією), але “з королівської ласки і дозволу станів” відслужили в московській експедиції, необхідно повернути честь (якщо хтось з них не встиг на московську кампанію, то може відслужити у майбутній турецькій експедиції). В грудні 1634 р. шляхта наполягала на необхідності здійснити екзекуцію за декретами гетьмана над повітовими ротмістрами Київського воєводства, які до обозу проти турків не прибули і грабували населення. В 1638 р. шляхта цікавилась про причини відсутності в експедиції проти козаків військ з Острозької ординації.

Складовою оборони держави і гарантією мирних відносин із сусідними державами була наявність, на думку шляхти, фортець і замків з належними гарнізонами у прикордонних територіях Речі Посполитої. До таких територій належали Королівська Пруссія, Сіверська земля, Смоленське воєводство, Інфлянти й українські воєводства.

Шляхта наполягала, для утримання миру в Королівській Пруссії, на необхідності забезпечити повернуті прусські фортеці та замки “слушними” гарнізонами. Зокрема, пани Жулавчики, повинні утримувати гарнізон у Мальборку (червень 1634, 1635). Натомість на гарнізон у Владиславові, з часом менш потрібний, пропонувалося “даремних” грошей не витрачати і навіть взагалі скасувати його (1641, 1642, 1643).

На східному прикордонні Речі Посполитої, “підозрюючи готовність Москви повернути забрані в неї фортеці”, необхідно забезпечити їх гарнізонами (зокрема, Смоленськ та ін.), а також повернути od proprium corpus “грунти” і “деревні”, доходи з яких згідно з давніми правами мали йти на “реставрацію” смоленського замку та платню залогам. З цією метою слід створити відповідну сеймову комісію (1636, 1638, 1639). Крім того, особи, які мають великі лени (lenna) в Сіверській землі, у разі неочікуваної небезпеки мають обороняти смоленський замок, як це, зокрема, зробили деякі шляхтичі у минулій війні під час першого наступу ворога до підходу підтримки з Речі Посполитої (1641). Загалом, замки на московському прикордонні повинні забезпечуватися тільки за рахунок ВКЛ (1641).

У Сіверській землі необхідно провести “реставрацію” замків “амуніцією і обороною” виключно за рахунок прибутків з тамтешніх маєтків (грудень 1634, 1643).

В Інфлянтах треба забезпечити замки, які ще лишилися під владою Речі Посполитої, за рахунок ВКЛ, оскільки литовська шляхта не прикладається до платні кварцяному війську (1638, 1641). Зокрема, треба фортифікувати і забезпечити Динебург (1645, 1646, 1647).

На південному кордоні в умовах постійної небезпеки необхідно забезпечити “сушними гарнізонами” українські замки, зокрема Львів (1640) та Кам’янець (1640, 1647), а також чотири фортеці, про які йшлося в пактах конвентах[46] (1645). Замки в українських староствах, які мають доходи, повинні підтримуватися в належному стані (1645): при наданні староств необхідно в привілеї визначити суму на реставрацію замків (1636), а старости мають постійно перебувати на них (1638).

Крім прикордонних замків потрібно фортифікувати і забезпечити, без великих видатків з коронного скарбу, Краків (1645).

Зовнішня політика. Негативне ставлення руської шляхти до активної зовнішньої політики (навіть нерозуміння її нею) випливало з небажання витрачати гроші (через сплату податків) ані на закордонні дипломатичні заходи, ані на війну, у яку Річ Посполита могла бути втягнута через дипломатичну активність. З іншого боку, шляхта не вважала, що мир необхідно утримувати за всяку ціну, і готова була захищати цілісність та права Речі Посполитої шляхом оборонної війни. Вона воліла обмежитися підтриманням мирних стосунків з усіма сусідними державами (“запобігати можливостям воєн є завжди хвалебна, а між християнськими народами побожна й богобоязька річ”; 1645) й основну увагу в цій справі приділяла переговорам про мир та діяльності прикордонних комісій, метою яких було міждержавне розмежування та підтримання порядку. Зокрема, на такому партикулярно-місцевому рівні руська шляхта займалася стосунками Речі Посполитої з германським імператором (проведення так званої “угорської” комісії). Зовнішня політика Речі Посполитої, в очах шляхти, розпадалася на стосунки з окремими сусідними державами: Московським царством, Шведським королівством, Оттоманською Портою та Кримським ханством[47].

Ставлення руської шляхти до сусідніх держав значною мірою залежало від перебігу відносин Речі Посполитої з ними та від подій у міжнародній політиці, точніше, визначалося ставленням до них короля.

Загальні вимоги до коронної дипломатичної служби були такими: відправляючи послів за кордон, король не повинен давати їм значно більші суми, ніж це робилося раніше (1640); посольства, якщо стосуються справ Речі Посполитої, повинні відправлятися тільки за згодою ради при королі; послом треба відправляти не іноземця, а уродженого шляхтича, поляка або литвина (вихідця з ВКЛ)[48]; іноземні посли не можуть мешкати при дворі більше чотирьох тижнів (1646)[49].

Пропонувалося виділити “добре” староство в адміністрацію великого коронного підскарбія (який має звітуватися щодо його прибутків перед сеймом) на утримання (зі збором грошей у формі кварти) іноземних послів і таким чином не витрачати на це гроші зі скарбу (1645, 1646).

Доволі активно руська шляхта цікавилась питаннями, пов’язаними з двома найбільшими ленними князівствами – Пруссією (1638, 1641) та Курляндією (1638, 1639, 1640, 1641, 1643), хоча вони, як і відносини з іноземними державами, обговорювалися на сеймиках з подачі королівських легацій. Щоправда, шляхетська заангажованість у ці питання була викликана зміною правителів в обох князівствах.

Балтика. Балтійське питання поділялося на дві взаємопов’язані проблеми різного характеру: фінансового – збір “морського” мита в балтійських портах (зокрема в Гданську)[50] та оборонного – створення й утримання морського бойового флоту[51].

Шляхта усвідомлювала, що від флоту і портів багато залежить для Речі Посполитої (1636).

Для утримання “приморського” флоту (classis maritime), перелік (інвентар) якого повинен був внесений до актових книг, шляхта пропонувала призначити прибуток з Луцького староства, тогочасному посесорові якого мав бути наданий еквівалент. Завідувати староством мав не іноземець, а польський осілий і заприсяжений шляхтич, який звітувався б перед сеймом, подаючи калькуляцію прибутків (1636). Згодом шляхта кількаразово піднімала питання про стан морського флоту, який король обіцяв у пактах конветах спорядити і на який було видане чопове (1639, 1643, 1645).

Морське мито розглядалося як украй потрібна річ в умовах можливої війни з Портою (1638), тому спеціальна сеймова комісія, незважаючи на опір і виверти гданчан, повинна впорядкувати (без порушення прав та отриманих легітимно привілеїв, без ускладнень у стосунках і конфліктів з іноземними державами) і зробити ефективним його збір заприсяженими на сеймі екзакторами за певною квотою, яка має йти на державні потреби (1638, 1639). При достатньому вирішенні питання про екзакцію мита, перші два роки воно має передаватися до королівського скарбу як “вдячність” (in vim gratitudinis), а потім у повному обсязі надходити у коронний скарб. Суворо заборонялося надання з морського мита будь-яких жалувань (jurgieltów) як на період його перебування у розпорядженні короля, так і після цього (1638, 1639).

Шляхта підтверджувала королівське право відкривати і закривати гданський порт і засуджувала вчинок міста Гданська, яке, “не пам’ятаючи про свої обов’язки і всупереч власним привілеям та порушуючи права Речі Посполитої і короля”, наважилось закрити порт “зі шкодою для Речі Посполитої і короля та приведенням у розлад публічної торгівлі”. На думку шляхти, вчинок гданчан, має бути покараний, а король і Річ Посполита мають отримати “всіляку сатисфакцію” (1638). Опір Гданська, який у справі дозволу мит “вперто стояв проти згоди всієї Речі Посполитої”, і позиція іноземних держав щодо цієї події викликали подив шляхти. Для розв’язання проблеми король повинен пояснити через своїх та іноземних послів, що гроші з гданського мита підуть на оборону Речі Посполитої, яка служить усьому християнству як передмур’я (prо antemurale) (1640, 1641), а з гданчанами, коли б продовжували опиратися сплаті мита, вчинити як з бунтівниками (1639).

Якщо ж між королем і Гданськом дійде до укладення “композиції” (угоди) в справі збору мита, то шляхта вимагає представити її на післясеймові сеймики (1641).

Справа збору морського мита у Гданську викликала зацікавлення шляхти до стягнення мита з товарів, які проходили через пілавський порт, зокрема, її цікавило, чи вибирається воно, ким використовується, чи не веде його збір до якоїсь шкідливої “кондиції” для Речі Посполитої, чи передається воно на публічні потреби і в якому обсязі (1641, 1642, 1643)[52].

Козацтво. Ставлення шляхти до козацтва значною мірою зумовлювалось стосунками Речі Посполитої з Оттоманською Портою. На її думку, свавілля запорозьких козаків, їхні морські походи і напади на турецькі володіння спричинили погіршення стосунків з турецьким султаном і підступи турецьких військ до кордонів Речі Посполитої та постійні татарські напади на коронні землі, а тому необхідно заборонити походи за море, вгамувати “домашню” сваволю і привести козаків у “добрий порядок” та утримувати в ньому (1632, 1636, 1639, 1641, 1647). Для запобігання “козацької сваволі” кварцяні жовніри постійно мали перебувати за Дніпром (1638).

Сильне враження на шляхту справило повстання козаків у 1635 р., зокрема захоплення фортеці Речі Посполитої (Кодака), перемога над її гарнізоном та захоплення амуніції (гармат). Шляхта вимагала придушити “зло” в зародку і покарати свавільників. У разі, коли б не вдалося зупинити поширення козацької сваволі, для кращого забезпечення оборони України передбачалося посилити жовнірами кварцяне військо (1635).

Основну умову перебування козаків у покорі, вгамування їхньої сваволі та припинення ними морських походів і, таким чином, дотримання миру з турецьким “цісарем” шляхта вбачала в утриманні Кодацького форту. Тому вона наполягала спочатку на його швидкому відновленні (без будь-яких затримок), на що дозволила виділити певну суму, а згодом на забезпеченні форту людьми, артилерією (можливо, гарматами, захопленими у Москви під Смоленськом)[53] і відповідним провіантом та утриманні його в належному порядку, причому зазначалося, що комендантом форту має бути не іноземець, а заприсяжений польський шляхтич (1636, 1637, 1639, 1642).

1638 р. шляхта висловила задоволення з приводу розгрому “з Божої ласки” козацької сваволі, оскільки вона є великою небезпекою для Речі Посполитої та дає “поганам” привід до війни, і вимагала для остаточного погамування козацької сваволі та “для знишення козацького імені” таке: відібрати у козаків усі урядові земельні надання[54]; спалити всі козацькі човни; жодних інсигній козакам у майбутньому не давати і військом не титулувати; нереєстрових козаків повернути до покірності їхнім панам; реєстрових козаків поставити служити під командою шляхетських ротмістрів, чинші і “відпустити” (простити) їм всі роботи; Запоріжжя (Запорізьку Січ) осадити шляхтичами, які мають отримувати певну, визначену сеймом платню; вчинити відповідне слідство над виданими під час повстання козацькими ватажками; судити і відповідно карати осіб шляхетського стану, які радою або допомогою причинилися до сваволі і наступу козаків на Річ Посполиту.

Надалі руська шляхта, хоч і наполягала на виконанні конституції 1638 р.[55], оскільки козаки “заслужили” таке покарання за своє повстання, однак все ж пом’якшила своє ставлення до них і наполягала на поверненні звичайної платні їм (а також тим, кому доручено контролювати козаків), заохочуючи їх таким чином до можливої війни з “поганами” (1640, 1641, 1643). “Військо Запорозьке” мало перебувати у “слушному порядку” згідно з ординацією 1638 р. і в такому стані могло бути доброю підтримкою коронному війську. Особливо шляхта застерігала, щоб козацькі комісари (поставлені згідно з ординацією комісії) і полковники призначалися не тільки за рішенням коронного великого гетьмана, а й за представленням козацької старшини і перебували на своїх урядах тільки від сейму до сейму, оскільки, довгий час перебуваючи на своїх урядах, вони можуть використовувати козаків як своїх власних підданих, а не довірених собі “рицарських людей”, змушуючи їх таким чином вдаватися до бунту (1639, 1647).

Судівництво. Зацікавлення руської шляхти питаннями судівництва стосувалося, крім справ, пов’язаних із місцевим судочинством, роботи судів вищої інстанції[56], переважно проблем їхньої юрисдикції та правомочності.

Погляди руської шляхти стосовно коронного трибуналу[57] зосереджувалися на забезпеченні його нормальної роботи (1639, 1641), що виражалося, як вона вважала, у своєчасному і справедливому вирішенні судових справ.

Шляхта висувала такі пропозиції і вимоги щодо процедури розгляду справ у трибуналі: справа слухається тільки один раз (1641, 1642); кримінальні справи мають судитися за старими правами і не можуть перетворюватися на цивільні або карні (civiles abo paenales) (1645); трибунали не мають видавати вночі “арештів” (судових постанов), за винятком початих надвечір справ (1645); “четвергові” (czwartkowe) і “суботні” (sobotne) справи, розгляд яких припадає на час після завершення розбору справ певного воєводства, мають “судитися і вирішуватися” (1632).

Нагадувалось, що обов’язки маршалка трибуналу мають залишаються в силі. Судові декрети попередніх суддів-депутатів трибуналу не можуть скасовуватися їх наступниками (1636).

Щодо термінів роботи трибуналу, то серед шляхти існували два протилежних погляди: не дозволяти продовження (пролонгацію) її (як таку, що багатьом видається невигідною) (1646) або, навпаки, продовжити щорічний термін роботи (грудень 1634, 1640, 1641). Останній постулат був викликаний занепокоєнням руської шляхти тим, що, через велику кількість справ, у трибуналі черга Руського воєводства випадала не достатньо часто (приблизно раз на 9 років), і шляхта тому навіть пропонувала впровадження двох паралельних, діючих протягом цілого року, сесій у Любліні та Пйотркові (1636). Передбачалося збільшити кількість суддів-депутатів трибуналу (1639) і впровадити інститут “совитих” депутатів (тобто особисто неприсутніх), які здійснювали б судочинство “для швидкої справедливості” в двох місцях (1638). Зазначалося, що депутатами не можуть бути обрані особи до 24 років, а також два шляхтичі “однієї фамілії” від одного сеймику (1636). Натомість шляхта була впевнена, що депутати на трибунал (як і посли на сейм) не мають обиратися не тільки старші за віком (aetate légitima), оскільки “одні з тих з голови і слави громадян судять, а інші про Річ Посполиту вирішують” (1645).

У 1639 р. незадоволення викликали зловживання трибунальських депутатів, які узурпували силу закону, видавали ординації, протилежні за змістом праву, притягали не належних осіб до суду; тому шляхта декларувала, що такі дії трибуналу не повинні мати жодної ваги для вирішення судових справ.

Хвилювала шляхту проблема винагороди трибунальським депутатам: оскільки багато обивателів скаржилося на трибунальські обтяження великими винами (штрафами), то пропонувалося, щоб у майбутньому останні мали йти не депутатам, а до публічного скарбу (1636)[58]. Також невдоволення викликав той факт, що не тільки трибунальський суд стягує платню, збільшивши її проти права в три-чотири рази, але й тамтешній земський суд[59] присуджує штрафи за трибунальськими декретами проти маніфестів про порушення права. Пропонувалося забезпечити салярій (винагороду) трибуналу, який мав стягатися “своїм порядком” заприсяженим депутатом спільно з інстигатором (1640).

Шляхта суворо наполягала на проведенні розгляду справ з Малопольської провінції на сесії в Любліні, з Великопольської – в Пйотркові. Вироки, винесені на сесії не “своєї” провінції, мали оголошуватися недійсними (грудень 1634, 1638, 1639, 1640, 1641).

Шляхта наполягала на забезпеченні місця роботи трибунальських судів у разі епідемії (1642), пропонуючи переносити їх до найближчого міста (1641). Також шляхта піклувалася про спеціальне місце зберігання для трибунальських актів у Любліні (1642).

Роботою задвірних, сеймових, маршалківських і королівських судів руська шляхта цікавилась лише побіжно, торкаючись тільки деяких її аспектів і намагаючись усунути можливості для зловживань у ній: у суто земельних справах ніхто з обивателів не може бути притягнутий на задвірний суд і декрети останнього в подібних справах є “противні праву” та не мають жодної правової сили (1632); у королівському сеймовому суді повинен вестися (як на трибуналі) реєстр справ, судові декрети мусять вписуватися відразу в протокол (а не на окремі картки) і з нього мають виголошуватися (1636); судові засідання у Варшаві повинні проходити тільки за присутності короля (1645); маршалківські судді як такі, що карають шляхтичів “на горло”, повинні обов’язково складати присягу (1645).

Велику увагу приділяла руська шляхта компетенціям різних вищих судів, точніше співвідношенню між виданими ними декретами у судових справах: отримані легітимне сеймові і задвірні декрети, повинні залишатися в силі (грудень 1634); трибунальські, задвірні та сеймові декрети не мають скасовувати один одного[60], а особи, які домагаються цього, повинні каратися (1641, 1642, 1645); трибунальські декрети не скасовуються на сеймі без згоди сторін (1647); трибунал не має права скасовувати сеймових інфамій (1636); в одній справі не повинні видаватися різні декрети (1645); сеймові і задвірні декрети мають писатися при маршалках, з написаного виголошуватися (ex scripto ferowane), підписуватися референдаріями і двома сенаторами-резидентами (1640, 1645); писарі, які оформляють сеймові і задвірні декрети, у майбутньому не мають бути іноземцями (1645)[61]; справи, у яких легітимно видані комісарські декрети, не можуть розглядатися двічі (1636).

Також шляхта не дозволяла судити трибунальські реміси (відкладені для остаточного рішення справи) по сеймі і призначала для їхнього розгляду другий день тижня, причому перевагу перед іншими мали справи, що торкалися честі (1638).

Особливе невдоволення руської шляхти викликали випадки, коли “незначні” (viles) люди по різних місцях (passim) притягають шляхту на сеймові або задвірні суди позовами в справах, що належать до компетенції трибунальських судів або вже судилися у звичайному порядку трибуналом. Оскільки, на думку шляхти, це йде на шкоду прерогативам шляхетського стану і суперечить трибунальськи декретам, “тепер і потім” такі мандати та позови з канцелярії короля не повинні видаватися. Виданий подібний позов не має юридичної сили, а позивач шляхтича карається штрафом у 500 гривень та “сипінням у вежі” протягом 12 тижнів (1646).

Робота радомського скарбового трибуналу, на думку руської шляхти, мала велике значення для Речі Посполитої, особливо в умовах наявності великих заборгованостей у податках (1637, 1646). На радомський трибунал мали притягатися поборці (очевидно, в справах, пов’язаних зі збором податків) і старости (за невиконання екзекуції за судовими вироками стосовно боржників) (1637). Застерігалося, що притягати і судити трибунал повинен був за поданим скарбом, а не за “приватного” реєстром, який “невідомо звідки з’явився” (1636, 1638). Трибунал не мав права притягати шляхту і втручатися “з обтяженням шляхетського стану” в справи, які не належали до його компетенції, оскільки це виходило за межі його обов’язків (iż excedit metas officia) (1635).

Шляхта вважала, що в засіданнях радомського трибуналу має брати участь коронний великий підскарбій, за умови що він попередньо складе відповідну присягу (грудень 1634).

Знову ж таки з огляду на значні заборгованості в податках, шляхта вимагала, щоб “реміси”, відіслані для кінцевого рішення на сейм і не вирішені там через брак часу, поверталися назад на радомський трибунал для остаточного рішення, без повторного посилання на сейм (1646).

Віровизнавчі справи. Незважаючи на гострі стосунки між католиками, протестантами та православними (дизунітами) на сеймах за часів правління Владислава IV[62], віровизнавчі питання (за винятком партикулярних справ, пов’язаних з католицьким та православним духовенствами[63]) майже не цікавили сеймикуючу руську шляхту, яка назагал толерантно (до певної міри навіть байдуже) ставилась до християнських некатолицьких віровизнань. Регулярно шляхта наполягала на необхідності швидко і ґрунтовно заспокоїти претензії за “давніми правами” (згідно з пактами конвентами, конституцією коронаційного сейму[64] та королівським дипломом[65]) “панів братів наших грецької релігії”, які не приєдналися до унії, і не ускладнювати більше цими претензіями роботу сеймиків та сеймів (1632, грудень 1634, 1641, 1645, 1646). Зокрема, в 1632 р. послам стосовно вирішення цієї справи доручалося звернутися до короля, а протестаціями, які були внесеш (після елекції) проти вміщеного у пактах конвентах пункту щодо православних[66], знехтувати (nullitatis vitio subiaceant). Аналогічно наказувалося вчинити з протестаціями, внесеними після елекції проти “миру і безпеки дисидентів християнської релігії” (тобто протестантів), та забезпечити “мир і безпеку” відповідною конституцією, без порушення прав римо-католицької церкви.

Проявом впливу католицького духовенства на вишенський сеймик було внесення в посольські інструкції заборони “руським” митрополитам, владикам і архімандритам (також “духовному начальнику” львівських вірмен) застосовувати архієпископські, єпископські та абатські титули і публічно носити перед собою хрест (1636) та вимоги “загострити” право проти “бласфем” (блюзнірств) на ім’я Бога, оскільки “безбожний аріанин” під час засідання коронного трибуналу в Любліні виступив зі “страшною і обридливою бласфемою на ім’я Ізбавителя нашого”, за що й був покараний трибуналом, але “Бог звик карати цілі королівства за такі помилки” (1640)[67].

На основі викладеного матеріалу можна стверджувати, що шляхта Руського воєводства в період правління короля Владислава IV цікавилась широким колом питань політичного та соціально-економічного життя Речі Посполитої і зуміла сформувати свої концепції їх вирішення. Головну увагу шляхта присвячувала справам, які безпосередньо торкалися її життя, зокрема у матеріальному відношенні, – податкам та обороні держави.

У розв’язанні руською шляхтою багатьох проблем загальнодержавної ваги відчувається тенденція до їх вирішення згідно з інтересами регіону, спільно з іншими українськими воєводствами.

Назагал шляхта була задоволена існуючим соціально-економічним та політичним станом держави і прагнула зберегти його “згідно з давніми правами і звичаями”.

---

* Шляхта Руського воєводства збиралася на трьох окремих сеймиках: шляхта Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель — на генеральному сеймику у Вишні, Холмської землі — на повітовому сеймику в Холмі, Галицької землі — на повітовому сеймику в Галичі. Холмський сеймик діяв цілком незалежно від генерального сеймика воєводства (зрештою і входження Холмської землі до складу Руського воєводства було до певної міри формальним), а галицький передсеймовий сеймик мав відбуватися за тиждень перед сеймиком у Вишні, щоб дати змогу відвідати останній галицьким послам.

[1] Про передсеймовий сеймик як інституцію і сеймикові інструкції послам на сейм див.: Крикун М. Інструкція сеймику Волинського воєводства 1595 року // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Львів, 19%. Т. ССХХХІ. С. 415-436; Kriegseisen W. Sejmiki Rzeczypospolitej szlacheckiej w XVII i XVIII wieku. Warszawa, 1991. S. 80-101.

[2] Konopczyński W. Chronologia sejmów polskich 1493-1793 // Archiwum Komsji Historycznej. Kraków, 1948. T. 4 (ogólnego zbioru XVI). № 3. S. 149-152.

[3] Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. Lwów, 1909. T. XX: Lauda sejmikowe. T. I: Lauda wiszeńskie 1572- 1648 r. l Oprać. A. Prochaska. S. 331-340 (№ 182), 363-365 (№ 187), 368-379 (№ 193), 387-392 (№ 197), 395-403 (№ 200), 407-408 (№ 203), 408-416 (№ 204), 421-429 (№ 207), 430-440 (№ 209). 443-456 (№ 211), 456-461 (№ 212), 463-472 (№ 215), 479-481 (Mb 223),. 491-499 (№ 227), 505-510 (№ 231).

[4] Про парламентську систему в Речі Посполитій за правління Владислава IV див.: Holdys S. Praktyka parlamentarna za panowania Władysława IV Wazy. Wrocław, 1991.

* У Речі Посполитій термін „обиватель" застосовували майже виключно в значенні “шляхтич”.

** Тут і далі подаємо рік укладення сеймикової інструкції, у якій вміщено даний постулат.

[5] У 1647 р. руська шляхта, занепокоєна зривом попередніх сеймів, наполягала на пошуку “постійних ліків” (ordinarium rernedium), які мали б цьому запобігти на наступних сеймах.

[6] У 1645 р. руська шляхта була невдоволена тим, що до сяноцької гродської канцелярії не було прислано сеймикових листів.

[7] Застерігалося, що галицькі обивателі мають проводити свій повітовий сеймик перед вишенським і посилати на нього свої “артикули” за давнім правом (грудень 1634).

[8] Контрактові з’їзди проводились у січні (Bielecka J. O zjazdach kontraktowych w Polsce // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. Poznań, 1955. T. XVI. Rok 1954. S. 159).

⁹ Так, y 1643 р. шляхта висловлювала переконання, що “коректура права – хвалебна річ, але швидко її не вирішити”, і тому відкладала вирішення цього питання до наступного сейму.

[10] У разі швидкого наступу ворога руська шляхта дозволяла скоротити термін роботи сейму (1640).

[11] У 1646 р. сеймик доручив послам забезпечити відповідним законом місце в ізбі від претензій Київського воєводства, які суперечать давньому звичаю і декрету посольської ізби.

[12] Czapliński W. Senat za Władysława IV // Studia historyczne ku czci Stanisīława Kutrzeby. Kraków, 1938. T. I. S. 81-104.

[13] Вишенський сеймик виявив виняткову серед інших сеймиків за панування Владислава IV старанність у пошуку способів полагодження проблем конклюзії (Holdys S. “Sposoby prędszej konkluzji sejmu” (proponowane na sejmikach za panowania Władysława IV) // Acta Universitatis Wratislaviensis. 1988. № 945. Historia. T. LXVI. S. 147-150).

[14] Volumina legum Regni Poloniae et Magni Ducatus Lithuaniae ab anno 1347 ad annum 1780 / Ed. J. Ohryzko. Petersburg, 1859. T. 3. S. 373.

[15] У 1635 р. шляхта висловлювала обурення з приводу невидачі поквитування і незаконного взяття рахунків коронного великого підскарбія (в тексті інструкції помилково – підкоморія) з попередніх податків на реляційні сеймики послами деяких воєводств, після здійснення останнім належної реляції перед депутатами з сенату та посольської ізби.

[16] Загальний огляд поглядів шляхти Руського воєводства у XVII ст. на скарбові та економічні справи див.: Arłamowski K. Zapatrywania i dążenia gospodarcze szlachty czerwonoruskiey w XVII wieku. Lwów, 1927.

[17] Кварта – податок у розмірі однієї чверті (з 1567 р. – 1/5) річного прибутку з державних маєтків, мит і соляних жуп у Короні (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta III Wazy. Opole, 1985. S. 14; Ejusd. Skarb koronny za Władysława IV. 1632-1648. Opole, 1991. S. 9-13).

[18] Йдеться про гроші (ЗО тис. злотих), які щорічно сплачувало до коронного скарбу Прусське князівство (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Władysława... S. 18).

* “Курфюрстом” у сеймикових інструкціях шляхта називала курфюрста Бранденбурга, який як князь (герцог) Князівської Пруссії був васалом Польського королівства.

[19] Так, у 1646 р. шляхта нагадувала про необхідність з’ясувати причини підвищення складного винного та запобігти цьому у майбутньому, а також з’ясувати, на що були витрачені підводні гроші.

[20] Наприклад, у 1635 р. шляхта вважала, що згідно з рішеннями попереднього сейму борг “московському” війську мав бути задоволений за рахунок скарбової готівки, збору залишків, ухваленого на сеймі подвійного подимного та коеквації у податках між воєводствами, і була невдоволена тим, що досі необхідно 672 600 злотих на “московського” і кварцяного жовніра, на виплати запорозьким козакам і татарам, на забезпечення фортець. Подібно, в 1641 р. руська шляхта висловлювала здивування з приводу невиплати двох “чвертей” (квартального жалування) війську, оскільки, на її думку, після “досконалої калькуляції” військового боргу і ухвалення на попередньому сеймі пропорційних податків військо повинно було отримати заборговану платню і мати в скарбі гроші на платню на майбутнє. Для ліквідації заборгованості війську пропонувалося: скласти рахунок усіх несплачених (щодо яких немає квитів) прибутків (ординарних, “старих” та ухвалених попереднім сеймом) скарбу, з’ясувати, на які потреби були виплачені гроші зі скарбу, провести коеквацію між воєводствами.

[21] Коронний скарбовий трибунал, уперше скликаний 1591 р., вдруге – 1613 р. Займався скарбовими та військовими справами. Його юрисдикції підлягали всі особи, які виконували скарбові функції, – поборці, державці публічних прибутків, ротмістри, а також міста, у справах невиплат і заборгованостей. До початку XVIII ст. засідання його комісій відбувалися в різних містах Корони, найчастіше в Радомі (звідси назва) (Rafacz J. Trybunał Skarbowy Koronny // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1924. R. 38. S. 413-455).

[22] У цих воєводствах повинні бути скасовані акцизи, податки мали сплачуватися на рівні з Короною (1637). Йдеться про воєводства Королівської Пруссії – автономної провінції в складі Польського королівства.

* “Експедиціями” в сеймикових інструкціях (як і в інших тогочасних документах) називали війни та окремі кампанії, які вела Річ Посполита з сусідніми державами в першій половині XVII ст.: московською (смоленською) – війни з Москвою в 1609-1618 і 1632-1634 pp.; турецькою (хотинською) – війну з Портою в 1620-1621 pp. та збройний конфлікт 1633-1634 pp. з Абаза-пашою; прусською – війну зі Швецією в 1600-1629 pp. і підготовку до бойових дій зі шведами в 1635 р.

[23] Чопове – податок від виробництва і продажу пива, горілки, меду та вина (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta... S. 39-41; Ejusd. Skarb koronny za Władysława... S. 17).

[24] Наприклад, у 1632 р. шляхта погоджувалась призначити на війну з Москвою чітко визначений побор (не подимне) й орендоване чопове.

[25] Водний побор – мито, яке збиралося у Фордоні під Бидгощем за перевезення Віслою збіжжя (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta... S. 42; Ejusd. Skarb koronny za Władysława... S. 18).

[26] Четвертий гріш – мито у розмірі 1 гроша від кожних трьох, що вибиралися у митних коморах на користь надвірного скарбу (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta... S. 41, 42; Ejusd. Skarb koronny za Władysława... S. 18).

[27] Очевидно, вимагаючи стягнення грошей з бранденбурзького князя (1638), шляхта мала на увазі також “прусський канон”.

* Терміни “Україна”, “українські землі” в тогочасних документах застосовувалися переважно для окреслення території Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського (лише подекуди ще й Руського та Волзького) воєводств.

** Кварцяне військо – постійне наймане військо, створене у 1560-х роках для захисту південно-східного (українського) кордону Речі Посполитої від нападів татар; утримувалось за рахунок кварти.

[28] У Раві постійно перебував так званий “кварцяний” скарб, куди надходила кварта, сплачувана кварцяному війську. Цей скарб, як і “публічний” скарб, підпорядковувався коронному великому підскарбію (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta... S. 12-13).

[29] Гроші з кварти видавалися коронному польному писарю на платню війську чотирма частинами (ратами) на рік (поквартально) (Ibid.).

[30] Друга кварта була впроваджена в 1633 р. і була призначена на військове спорядження (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Wtedy sława... S. 10-11).

[31] У 1647 р. руська шляхта дозволяла збирати подвійне подимне, за умови, що інші воєводства також його приймуть.

[32] Подимне – податок (з 1629 р.) від житлових будинків в усіх без винятку містах і селах, у розмірі від 15 грошей до 3 злотих (Крикун М.Г. Подимні реєстри XVII ст. як джерело // Третя Республіканська наукова конференція з архівознавства та інших спеціальних історичних дисциплін. Друга секція: Спеціальні історичні дисципліни. Київ, 1968. С. 69-77; Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta... S. 38-39; Ejusd. Skarb koronny za Władysława... S. 16-17).

[33] “Вищі” (gyrne) воєводства – це воєводства, які були старшими згідно з ієрархією воєводств і земель Речі Посполитої. До них належали: в Короні – Краківське, Сандомирське, Познанське і Каліське, у ВКЛ – Віденське воєводства (Kriegseisen W. Sejmiki Rzeczypospolitej... S. 27).

[34] Аналогічно в червні 1634 р. сяноцька шляхта, у разі ухвалення подимного, висловлювала бажання сплачувати його поборами.

[35] Складне винне – мито, яке збиралося на малопольських митницях за угорські і молдавські вина (Filipczak-Kocur A. Skarb koronny za Zygmunta... S. 41; Ejusd. Skarb koronny za Władysława... S. 18).

[36] У 1636 р. руська шляхта вимагала, щоб елекція поборці відбувалася в гродах: в Перемишльській і Сяноцькій землі – через чотири тижні після сейму, у Львівській – через шість тижнів.

[37] Про стан монетарної системи Речі Посполитої в першій половині XVII ст. див.: Sadowski Z. Pieniądz a początki upadku Rzeczypospolitej w XVII wieku. Warszawa, 1964. S. 23-55; Popiol-Szymańska A. Poglądy monetatne w Polsce od XV do XVIII wieku. Poznań, 1978. S. 53-68; Żabiński Z. Systemy pieniążne na ziemiach polskich. Wroclaw etc., 1981. S. 107-119.

[38] Про коронну армію за правління Владислава IV див.: Baranowski B. Organizacja wojska polskiego w latach trzydziestych i czterydziestych XVII wieku. Warszawa, 1957.

[39] У другій половині 1630-х років відбулося ряд вторгнень шведських військ на територію Речі Посполитої в районі її західного кордону. Наймасштабнішим з них був напад шведських загонів генерала Бутлера в 1639 р. на Валецький повіт, у ході якого було здобуто і розграбовано місто Валч (Olejnik K, Obrona polskiej granicy zachodniej od końca XIV do schyłku XVIII wieku. Poznań, 1985. S. 293).

[40] У 1633 р. у коронній (польській) армії впроваджено іноземний (німецький) тип піхоти з властивою їй організацією. Відтоді коронна армія стала поділятися на дві частини: польський стрій (polski autorament), який складався переважно з кінноти, й іноземний стрій (cudzoziemski autorament), який складався переважно з піхоти (Zarys dziejów wojskowości polskiej do roku 1864. Warszawa, 1965. T. 1. S. 377-380).

[41] Оказовання – щорічний огляд усіх зобов’язаних до участі у посполитому рушенні державців маєтків (крім міських, духовних і королівських), незалежно від їхнього віку і майнового стану. В Руському воєводстві його впроваджено в 1616 р. (Hahn K. Pospolite ruszenie wedle uchwał sejmikowych ruskich od XVI do XVIII wieku // Pamiętnik Historyczno-Prawny. Lwów, 1928. T. VI. S. 443-453; Płaza S. Sejmiki i zjazdy szlacheckie województw poznańskiego i kaliskiego: Ustrój i funkcjonowanie (1572—1632). Warszawa; Kraków, 1984. S. 147-149).

[42] Вибранецька (ланова) піхота була створена у Речі Посполитій в кінці XVI ст. на підставі сеймової конституції 1578 р. (Volumina legum. T. 2. S. 190). То була піша міліція, яка складалася з селян, які мешкали у королівщинах. Кожен двадцятий лан у королівських володіннях звільнявся від будь-яких податків і повинностей щодо державці королівщини. Замість того осаджений на цьому лані селянин був зобов’язаний до військової служби в хоругві свого воєводства певної пори року або під час воєнних кампаній. До війська вибранець мав ставати з відповідним озброєнням та забезпеченням, не отримуючи за це жодної винагороди, натомість селяни з інших 19 ланів несли на собі тягар його повинностей. 1596 р. y Короні нараховувалося 2 306 вибранців, протягом XVII ст. чисельність їх почала швидко падати внаслідок захоплення державцями королівщин вибранецьких ланів. У 1726-1729 pp. вибранецька піхота була перетворена на регулярний регімент ланової піхоти. Докладніше про вибранецьку піхоту див.: Gerlach J. Chłopi w obronie Rzeczypospolitej: Studium o piechocie wybranieckiej. Lwów, 1939.

* Очевидно, йшлося про артилерію, взяту для облоги Смоленська у вересні 1609 – червні 1611 pp.

[43] Зокрема, в 1635 р. руська шляхта розцінювала як великий тягар накладення попереднім сеймом на Львівську, Перемишльську і Сяноцьку землі платні (з повітових податків) для значної кількості рот, але ще більше роздратування викликав той факт, що інші воєводства, маючи менше число “ординованих з сеймового компуту” жовнірів, оплатни не здійснили і повних рот не ставили. В 1639 р. львівська шляхта скаржилася, що у Львівській землі на минулу зиму поставлено п’ять хоругв, і просила на майбутню зиму цього не робити.

[44] 1632 р. руська шляхта наполягала на забезпеченні війська гібернами та, враховуючи спустошеність українських земель, певними грошовими сумами на провіант, за рахунок яких жовніри мали перебувати на постоях без обтяження “дідичних добр”. Для вирішення цієї справи посли вишенського сеймика мали контактувати на коронаційному сеймі з послами Київського, Подільського, Волинського, Белзького і Брацлавського воєводств.

[45] Особливо шляхта скаржилася на “проїжджу гвардію”, яка, беручи продовольство та інші речі за плату (przez płace), чинить кривди обивателям (1645).

[46] Volumina legum. T. 3. S. 364.

[47] Про стосунки Речі Посполитої з сусідними державами в другій чверті XVII ст. див.: Czapliński W. Władysław IV і jego czasy. Warszawa, 1976; Ejusd. Polska a Prusy i Brandenburgia za Władysława IV. Wrocław, 1947; Godziszewski W. Polska a Moskwa za Władysława IV. Kraków, 1930; Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. Kraków, 1895.

[48] Стан дипломатичної служби Речі Посполитої в першій половині XVII ст. значно погіршився, це, зокрема, стосувалося рівня підготовки дипломатів, які дійсно майже всі були іноземцями (Czapliński W. Dyplomacja polska w latach 1605-1648 // Polska służba dyplomatyczna / Pod red. Z.Wójcika. Warszawa, 1966. S. 203-256).

[49] 1646 р. шляхта наказувала послам з’ясувати у колишніх послів, чому за кордоном перебуває так багато резидентів (і майже всі іноземці) короля по чужих державах, а також для чого приїхав і чому так довго мешкає при дворі венеціанський посол.

[50] У січні 1636 р. Владислав IV встановив мито за транзит товарів у розмірі 3,5% від їхньої вартості в Гданську, Пілаві, Клайпеді, Віндаві та Лібаві, але зустрівся з впертим опором Гданська, а також князівства Пруссії. Блокада гданського рейду королівськими військовими кораблями була прорвана 1 грудня 1637 р. датською ескадрою. Дії датчан підтримали Голландія, Англія та Швеція. Комісія, призначена сеймом у 1638 р. для вирішення проблеми, не призвела до жодного результату; нічого не дали також подальші переговори між королем і представниками Гданська. Справа так і залишилася невирішенною, і мито в гданському порті не було впроваджено (Czapliński W. Polska a Bałtyk w latach 1632-1648: Dzieje floty i polityki morskiej. Wrocław, 1952. S. 104-129; Historia Gdańska / Pod red. E.Cieślaka. Gdańsk, 1982. T. II: 1454-1655. S. 638-657).

[51] Створення в 1635 р. у Гданську польського флоту з 12 кораблів було одним з етапів підготовки до війни Речі Посполитої зі Швецією. Укладення в тому ж році штумдорфського шведсько-польського мирного договору призвело згодом до розброєння і продажу польських бойових кораблів (Czapliński W. Polska a Bałtyk... S. 41-52, 130; Historia Gdańska. T. II. S. 627-638).

[52] Водночас шляхта вимагала скасувати мита, які вибираються у Влоцлавеку та в інших містах по Віслі і значно збільшилися “останнім часом” з порушенням прав шляхетського стану (1643).

[53] Шляхта також цікавилась долею гармат, позичених (очевидно, до 1635 р.) для форту з Києва, зокрема, чи не перебували вони в руках реєстрових козаків. Якщо перебували, то мали бути повернені (1636).

[54] Зокрема, Трахтемирів вишенський сеймик просив надати коронному стражнику Самійлові Лащу, який під час експедиції проти козаків виставив своїм коштом 800 жовнірів.

[55] Volumina legum. T. 3. S. 440.

[56] Kaczmarczyk Z., Leśnodorski B. Historia państwa i prawa Polski od połowy XV w. do r. 1795. Warszawa, 1957. S. 152-161.

[57] Коронний трибунал – вища судова інстанція для шляхти Польського королівства, створений 1578 р. Свої сесії проводив по черзі в Любліні (для малопольської провінції) і Пйотркові (для великопольської провінції). Члени трибуналу, яких називали суддями-депутатами, щороку обиралися на депутатських сеймиках воєводств (Balzer О. Geneza Trybunatu Koronnego: Studium z dziejów sądownictwa polskiego XVI wieku. Warszawa, 1886; Mayer Z. Wizerunek Trybunału Koronnego: Studium prawnoobyczajowe. Lwów, 1929; Majsel W. Trybunał Koronny w świetle laudów sejmikowych i konstytucji sejmowych // Czasopismo Prawno-Historyczne. Poznań, 1982. T. XXXIV. Zesz. 1. S. 73-109).

[58] 3 присудженого трибуналом штрафу в розмірі понад 28 гривень (ultra paenam duplicem quatuordecim marcarum) мають йти до державного скарбу (1639).

[59] Люблінський і сєрадзький земські суди не повинні були “випрошувати” собі жодних “вин” у сторін під час розгляду справ у коронному трибуналі, а мати салярій тільки по 5 грошей від кожної вписаної до реєстру справи, незалежно від кількості осіб і числа та сутності позовів (1640).

[60] Зазначалося, що трибунал, згідно з конституцією 1627 р. (Volumina legum. T. 3. S. 263), взагалі не може скасовувати (ferre) декрети (1645).

[61] Поява цього постулату була викликана сфальшуванням декрету у справі львівської капітули (1645).

[62] Про віровизнавчі стосунки в Речі Посполитій за правління Владислава IV див.: Dzięgielewski J. O tolerancje dla zdominowanych: Polityka wyznaniowa Rzeczypospolitej w latach panowania Władysława IV. Warszawa, 1986.

[63] Прикладом може послужити неодноразове нагадування про звільнення православних попів та їхніх церков-“резиденцій” від сплати податків, за винятком податку на земельні володіння (excepta agraria contributione iuxta agrorum quantitatem), що мало враховуватися поборцями при розрахунках зі скарбом (1632, червень 1634, 1640).

[64] Volumina legum. T. 3. S. 374.

[65] “Диплом” виданий королем 17 березня 1633 р. під час коронаційного сейму, як тимчасовий закон гарантував права православних (Dzięgielewski J. O tolerancje dla zdominowanych... S. 73-75).

[66] Volumina legum. T. 3. S. 363.

[67] Ситуація перед і під час сейму 1640 р. характеризувалася напруженням стосунків між католиками та дисидентами (Czapliński W. Spawy wyznaniowe na sejmie 1640 // Acta Universitatis Wratislaviensis. 1981. № 543. Historia. T. XXXVI. S. 107-117).